Ірландське “ні” Ніццькій угоді

Першої невдачі Ніццька угода зазнала від ірландців, які її відкинули на референдумі 8 червня 2001 року. Ірландське “ні” підтверджує всі труднощі, перед якими стоїть Європа: віддаленість Євросоюзу від громадян, дезінформацію, незацікавленість, а також недовіру громадян до Брюсселя, щораз більшу складність функціонування Євросоюзу, нездатність (і брак політичної волі) урядів зменшити дальше подрібнення системи та покласти край практиці оголошення Європейського Співтовариства “козлом відпущення”, коли всі непопулярні рішення незмінно видаються за “нав’язані Брюсселем” (що в сприйнятті широкої публіки ототожнюється з Єврокомісією), а всі позитивні сторони розвитку подаються як “перемога” національного уряду.

Справді, підчас міжурядової конференції 2000 року ірландський уряд був серед найзапекліших противників реформи, представленої як порушення прав і прерогатив малих членів Союзу. Ірландському голосуванню передувала широка агітаційна кампанія за відповідь “ні”, яка зосереджувалась на політичних дебатах усередині Ірландії, як-от проблеми абортів, нейтралітету чи гармонізації податків, але була мало пов’язана з Ніццькою угодою. До цього слід додати складність тексту Ніццької угоди, у якій європейським громадянам досить важко розібратися, що вочевидь не сприяло позитивним наслідкам кампанії та не стимулювало участь у голосуванні: 65,2% електорату (що відповідає 1870134 голосам) не голосували, 18,5% (529478 голосів) висловили незгоду, 15,8% (453461 голос) проголосували “за”.

Ми майже впритул підійшли до іншого важливого елемента, що спонукає замислитися над реальністю сучасної Європи і над тим, як упоратися з різноманітністю, яка характеризуватиме розширену Європу.

З юридичних міркувань, оскільки угоди ЄС є міжнародними документами, що мають бути ратифіковані на основі внутрішніх процедур усіх держав-підписантів, відповідь може бути лише позитивною. Однак з політичної позиції ускладнень дуже багато, адже важко звикнутися з думкою, що процес європейської інтеграції, який стосується майбутнього сотень мільйонів осіб, можна заблокувати.

Як же вчинити?

Коли 2 червня 1992 року данці проголосували проти Маастрихтської угоди, декларація Європейської Ради й деякі декларації данського уряду деталізували й пояснили окремі аспекти Угоди (в галузі спільної валюти і оборони та європейського громадянства), — і вона була ратифікована на повторному референдумі в червні 1993 року. Але Маастрихтська угода була документом із сильним політичним складником, як-от спільна валюта, щодо якого можна було зайняти чітку позицію, прихильну або ні.

Якою могла б бути подальша доля Ніццької угоди, що є суто “технічно-інституційним” документом?

Як там що, рада з загальних питань на своєму засіданні 11 червня 2001 року виключила можливість нового розгляду тексту, підписаного в Ніцці, зазначивши, що процес ратифікації в інших державах має продовжуватися і, взявши до уваги зобов’язання ірландського уряду організувати повторний референдум, зі свого боку висловила готовність знайти рішення, які б враховували занепокоєність виборців, виявлену в результатах референдуму^.

Чи вдасться нам подолати ці перешкоди, які так чи інакше виникатимуть у майбутньому, формально визнавши право відкликання угод Співтовариства?

Цей шлях, який спершу здається кращим, насправді віддалив би європейську політичну систему від “конституційної” моделі й перетворив би її на суто міжнародну. Іншими словами, це був би перехід до “контрактної” логіки, відмінної від логіки Союзу з часів Римської угоди, що характеризувала інтеграцію як позитивний і необхідний для утримання миру в Європі процес, який не можна припиняти.

Отже, необхідно діяти разом, але різними формами й темпом, пересвідчуючись, що поступ об’єднаної Європи підтримують і свідомо приймають європейці.

Справді, втрата зацікавленості й віддаленість Євросоюзу посилюють феномен відторгнення політики, яка давно вже діє на національному рівні, — і це продемонстровано щораз меншою участю виборців практично в усіх виборчих кампаніях. Отож слід оновити стосунки між інституціями та громадянами, зробивши їх відкритішими й плюралістичними. Нова орієнтація на європейське врядування, розглянуте вище, є частковою відповіддю на проблему, що потребує також рішучої політичної й ін- ституційної реформи, але ще раніше слід поміркувати над тими невдачами і втратою ілюзій, які в сучасній Європі призвели таку країну, як Ірландія, що завдячує передусім об’єднаній Європі своїми економічними успіхами, — до відхилення європейської угоди. Об’єднана Європа потребує сьогодні нового імпульсу, бачення проекту майбутнього. І в цьому сенс дебатів про майбутнє Європи, які нарешті розпочалися й мають привести Європейський Союз до чіткого визначення своєї природи й політичних цілей.