Еволюція системи врядування: кілька здогадів

Таким чином, здається, Євросоюз немовби рухається в напрямку поступової конституціоналізації системи через реформу функціонування інституцій і ступеневе формальне визнання Співтовариством важливості фундаментальних прав людини.

Загалом розширення Євросоюзу та питання про його врядування, слушно порушене Романо Проді, спонукає до ширшої конституціоналізації системи в цілому, однак не в руслі національних моделей, але в оригінальний і прогресивний спосіб.

Ну що ж, з огляду на розчарування Ніццькою угодою, всі названі проблеми будуть знову в центрі уваги на... черговій міжурядовій конференції! Період реформ триває: Ніццькою угодою завершується фаза раціоналізації, пов’язана з триптихом “Маастрихт-Амстердам-Ніцца”, і розпочинається фаза більш “конституційна” й “політична”, завданням якої є визначення проекту для “континентального” Євросоюзу

Конференція 2000 року, принципово обмежившись залишковими питаннями Амстердаму, не могла стати останньою

Насправді йдеться про проблему “влади” всередині Євросоюзу та її здійснення Але це ще і проблема бачення політичного проекту Зрештою, Ніццький саміт продемонстрував, що переговори, зосереджені винятково на питаннях відносин і рівноваги влад, без ширшого бачення й рефлекси про зміст певних видів політики, призводять до негнучкості національних позицій і до поведінки типу balance of powet[7], тобто — антиподів духу, потрібного для зростання й розвитку Європи Об’єднана Європа народилася й зростала в повільному формуванні спільних транс національних інтересів на основі здатності й волі зрозуміти ре зони “іншого”, у спробах забезпечити конкретний поступ разом, солідарно, у загалом позитивному русі Просуватися вперед без фундаментальної політичної згоди та зміцнення інституцій теж можливо, — але це мало б драматичні наслідки для цілого континенту

Слід, однак, зазначити, що сказане має значення, коли ми хочемо зберігати специфічні особливості Євросоюзу, просуватися в розбудові об’єднаної Європи й далі дозволяти діяти європейським інституціям як “множникам” владних функцій, здатностей, впливу національних держав Якщо ж, навпаки, метою побудови стало б створення ще однієї Організації з безпеки та співпраці в Європі або європейської ради з якимись додатковими функціями та спільною валютою, тоді можна було б, без сумніву, продовжувати рух шляхом прагматизму й деполітизації в європейських проблемах і готуватися стати “режимом” вільного обміну зі спільною валютою та з інституціями, що діють як “палати розв’язання (або нерозв’язання) конфліктів між державами” Скільки часу, однак, зможе протриматись така конструкція?

Чи не розпочнеться в якийсь момент незворотний дезінтеґ- раційний процес?

Як уже зазначалося, “ніякого союзного зиску в галузі інституцій немає, бо вже саме розширення Євросоюзу — це фактор такого тиску на інституційну систему, що в разі, коли її ке підсилити, — просто відстане від подій...

Яким міг би бути інший можливий шлях розвитку системи урядування в Євросоюзі?

Новий процес мав би орієнтуватися на два напрямки: один внутрішній щодо Євросоюзу та інший — зовнішній.

Перший стосується інституційної структури та методів діяльності Союзу й зачіпає, зокрема, дві проблеми: європейської конституції і ще важливішу — розподілу виконавчої влади в розширеному Євросоюзі.