Розділ V Внутрішня політика Богдана Хмельницького в добі автономізму. — ’’Військо Запорожське”. — Міщанство. — Духовенство. — Селянство. — Непокозачена шляхта.

Богдан Хмельницький у всіх своїх змаганнях — чи то зреформувати Польську Річпосполиту і забезпечити в ній ’’права і вольности народу руського” (як це було в періоді першім, до переяславськім), чи то відділитись від Польщі й сотворити власну державу (як це було в періоді другім) — мусів спертись на тих верствах українських, що по силі своїй у ті часи до національно-політичної творчо- сти були здатні.

Козаччина повстання українське почала, вона на його чолі станула, вона його весь час вела і вона все дальше життя України, що на здобутках того повстання виросло, на свій лад і відповідно до своїх потреб побудувала.

Перед повстанням 1648 p., на протязі мало не столітньої боротьби зі своїми ворогами, козаччина встигла була сконсолідуватись, як окремий виразний стан. Це був клас економічно продукуючий — з експльоатації природніх багатств степової південної України живучий — а заразом стан лицарський військовий, що весь час із шаблею в руках мусів здобутки своєї праці захищати. Два головні вороги на нього безупинно наступали. Один з південного сходу — руїнник-кочовник, що цю працю до тла нищив, палив, грабував, а людей мордував і в ясир займав — другий з північного заходу — маґнат Річпосполитої, що з допомогою польського державного апарату на цю працю руки накладав і вимагав од них, козаків, людей вільних, лицарських — та ще часто в такій образливій формі, як через Жидів-орендарів — ріжних данин (очкового, рогового, ставщи- ни, спасного, поволовщини, сухомельщини і т. ин.), які, відповідно до понять тогочасних, тільки з людей невільних, що шабель при боці не носили, можна було й личило брати. I в цій боротьбі на два фронти витворив вже тоді був стан козацький свою власну традицію, аз нею свою власну хоч і примітивну культуру, свою законність, свій власний метод суспільної організації.

— оцих ’’козаків старинних”, які повагою авторітету серед цілої маси козацької користувались і цим авторітетом її в одно зорґанізо- ване обєднане тіло вязали. Таким чином козаччина стала здатним до життя та розвитку суспільним класом, вона ставала поволі в національно їй чужій Річпосполитій державою в державі.

Оця, ясно вже перед повстанням скристалізована, становість і окремішність козаччини дали їй ту надзвичайну внутрішню силу, якою в першій мірі всі її військові успіхи поясняються. Перші два роки повстання, як я вже вище казав, сильно верству козацьку побільшили і перетворили. Будучи перед повстанням незначною меншостю в нації, вона, завдяки своїй внутрішній становій силі, спайці й дисципліні, швидко розрослась і зайняла начальне місце в Україні. До неї підчас повстання пристали всі ті українські елементи, що, як і вона, проти неволі національної і за ’’оборону віри православної”, проти економічного визиску маґнацького і проти республіканської самоволі шляхецької — ”за Короля проти королевят”

— повстали. Отже з долини,³ крім розуміється офіціяльно Річпоспо- литою непризнаних козаків ’’виписчиків,” пристали до козаччини широкі маси того сміливого і войовничого селянства, що податком крови зуміло почесне імя і звання лицарське козацьке собі придбати. Злилися з нею широкі круги такого-ж войовничого міщанства. 3 гори-ж увійшла в козаччину ціла маса української шляхти, а саме її найбільше супроти тодішнього польського поступу вороже настроєна частина: старовіри й фанатики традицийного православя, вороги маґнацької олігархії і ’’золотої шляхецької свободи” та прихильники сильної влади і поваги королівської. Оця, покозачена шляхта — в порівнані зі степовим, переважно неграмотним козацтвом значно більше освічена — дала ’’Війську Запорожському”, в другій добі повстання ’’мізок”, ціле фактичне керовництво.

Верства козацька стала таким чином найдужчою верствою в нації.

^аз низу

і ’’український”, що власне тільки цю землю козацьку зразу означали, починають витісняти старі терміни ”Русь” і ’’руський”, їх національне значіння собою заміняючи....

I як поняття шляхецької Річпосполитої стало синонімом польської держави, так поняття козацького Війська Запорожського стало за Хмельницького синонімом новоповсталої держави української.

”Що це єсть Річпосполита? I ми теж Річпосполита” — Так казали польським комісарам ще в початку повстання представники козацькі, цим державну рівновартість козацтва супроти шляхти підкреслюючи.³² Що-ж допіру, коли взяти пізніщі часи. Вся внутрішня політика Гетьмана мала на меті оце становище козаччини, як дер- жавно-творчої верстви закріпити і, звязавши міцно з Військом За- порожським инші верстви українські, на шаблі та силі козацькій націю та державу українську збудувати.

Зборівська Умова 1649 року, як перша спроба політичного оформленя нового стану У країни, дає нам змогу пізнати ті суспільні верстви, що стали викристалізовуватись з первістного хаосу великої революції 1648 p.

Отже перш за все замість шоститисячної ’’реєстрової” козацької міліції — в яку перед повстанням була урядом Річпосполитої обернена українська козаччина, позбавлена до того власної старшини і всіх своїх прав самоурядування — бачимо велике сорокатисячне Військо Запорожське з власним Гетьманом, власною старшиною й усею своєю старою військовою орґанізацією.

Відокремленя того Війська від селянських мас і амністія для шляхти православної й католицької, що з тим Військом ’’вязалася”, показує, які це верстви спричинилися до такого надзвичайного зросту верстви й сили козацької. Поза козаччиною бачимо в пунктах умови духовенство православне і сильну верству православного міщанства, особливо в городах: Київі, Чернигові, Вінниці, Староду- бі, Мозирі, Річиці, Пинську; бачимо непокозачену шляхту ’’грецької віри”, що згадується окремо від підлягаючої амністії шляхти поко- заченої і яка має обняти ’’уряди” Річпосполитої на території козацькій; бачимо врешті селянство, до реєстрів козацьких не вписане, що до підданчих відносин має повернутись. I від Зборівської Умови маємо змогу слідкувати за політикою Гетьмана відносно инших, не козацьких верств української нації — відносно міщанства, духовенства, селянства й української непокозаченої шляхти.

Тяжке в тій політиці ждало Великого Гетьмана завдання. Бо треба памятати, що крім старшини повстанчої (переважно покоза- ченої шляхти й почасти покозачених міщан та поповичів), яка одна тільки вмісті з Гетьманом свідомо й виразно прямувала до повного національного й державного унезалежненя України, всі инші українські верстви, сильно польською державностю засимільовані, з великим і тяжким трудом давали себе склонити до сепаратистичних плянів та намірів гетьманських.

Перш за все серед самої козаччини вплив цієї старшини ріс дуже поволі й у перших часах повстання він був за слабий, щоб політиці козацькій виразний національно-державний характер надати. Сама- ж по собі степова козаччина, при всій своїй становій зорґанізовано- сти, до державної творчости й обєднання коло себе в державу цілої нації ще не була здатна, завдяки хоч-би своїй низькій національній культурі і — в порівнанні до високої цивілізації північно-західних українських земель — своїй степовій примітивности.

Може ще найбільш податливим для такої політики було міщанство, спільними економічними інтересами і тісним співжиттям з козаччиною звязане — оці всі, як каже в своїй Літописі Самовидець, ”і бурмістри присяглі, і райцове, що уряди свої кидали, бороди голили і до того війська йшли” — міщанство, серед якого Гетьман і старшина, як і серед мас козацьких, користувалися великим і з кожним роком зростаючим авторітетом. По боці Гетьмана й Війська Запо- рожського стояло розуміється і духовенство православне, але вже більш освічена й культурна його частина — духовенство вище — виявляло із себе елємент до козацьких методів боротьби не дуже прихильний і для всяких чужих впливів, особливо монархічних, дуже доступний. Сам Митрополит Косів, що в 1648 p. своєю участю в тріумфальній зустрічі Хмельницького в Київі, усанкціонував було ідею повстання й освятив особу ’’Богом даного” його провідника, пізніще по двох роках піднятої козаччиною соціяльної революції — підчас окупації Київа військами Радзівілла в 1651 p. — не завагався публічно відріктись усякої спільноти з Військом Запорожським і його Гетьманом. Але Богдан Хмельницький своєю залізною рукою зумів указати найвищому достойникові Церкви, де повинно бути його місце в нації, і — пригадавши йому, що не годиться Митрополитові боятися смерти, бо коли він згине в обороні Церкви православної, то Бог дасть йому в нагороду корону небесну — здавив у зародку всі спроби частини українського духовенства втекти з під присуду козацького й гетьманського під крила королівські або царські.

’’Визволю з лядської неволі Руський Нарід увесь. A коли перше я воював за свою шкоду і свою кривду, то тепер буду воювати за віру православну нашу. Допоможе мені в тім чернь уся по Люблин, по Краків, од котрої я не відступлю, бо це права рука наша. A щоб ви, хлопство знесши/ не вдарили на козаків, буду їх мати двісті, триста тисяч, орду всю при тім^ь... За границю війною не піду, шаблі на Турків та Татарів не підійму. Досить маю на Україні, на Поділлі і Волині роботи й достатків^с — в землі і Князівстві моїм по Львів, Холм і Галич. A ставши над Вислою, скажу дальшим'¹ Ляхам: сидіть і мовчіть Ляхи! Дуків і князів там оставлю/ а як будуть і за Вислою брикати/ то знайду їх і там напевне.⁸ He остане мені нога жодного князя ні шляхтича тут в Україні, а як захоче которий /з нами/ хліб їсти, нехай же Війську Запорожському послушний буде і на Короля не брикає/ [...] Король Королем буде, щоби карав і стинав шляхту, дуків, князів. Аби був вільний: согрішить князь — урізати йому шию, согрішить козак — то-ж йому вчинити.... Правда, що я малий незначний¹ чоловік, але мені Бог дав, що я єдиновладний Самодержець Руський!....” ^k — в той спосіб висловився Гетьман, прий-

“ (повністю) знищивши по знищенні; ^ь притому, до того;^с досить (свобідного) часу і майна; ^d подальшим, тим, що живуть подальше; ‘ туди прожену;^f із Зависля кричати; ⁸ неодмінно; ^h кричить, бунтується; ' скромний; ^k Цит. із ’’Michaiowski”, стор. 374-376 маючи Адама Кисіля й инших послів Річпосполитої в Лютім 1649 року.

Як треба ці слова гетьманські розуміти? Які ховали вони в собі супроти ”черні” української й супроти української шляхти пляни й наміри?

Розуміється трудно бачити в них програму повного соціяльного визволення селянства, тоб-то скасування тогочасного підданства, в формі примусової роботи та дані, і заведеня на У країні нового соціяльного ладу, опертого на економічно і юридично незалежних селянських масах. Таких плянів Хмельницький не мав ані тоді, коли революцийна енерґія селянських мас була найвища і коли вони дійсно помічниками, ”правою рукою” козаччини були, не мав і пі- зніще, коли ’’чернь” своїх провідників — старшину козацьку — в польські руки нераз видавати збіралась. He мав та й не міг мати, перш за все тому, що сама ідея емансипації селянства народилася сотки літ пізніще під впливом народженя нового економічного, капіталістичного ладу. I обвинувачувати Хмельницького — як це роблять де-які наші історики — в тому, що він не боровся за ідею, яка ані йому, ані його сучасникам і снитись не могла — до завдань до- слідувача тієї доби, на мою думку, не належить.

Розглядаючи натомість реальні тодішні економічні відносини, бачимо, що головною їх ознакою було втягненя підденної козацької України (в північно-західних наших землях цей процес відбувся вже раніще) в сферу європейської торговлі й запотрібування європейськими ринками українського хліба. Відносини ці перли до того, щоб була знесена пануюча тоді в південній Україні грабіжницька екстензивна господарка маґнацька, що полягала головним чином в паленю лісів на поташі і у поборах зі скотарства, бджільництва, ґуральництва, рибальства та ловецтва; господарка для мисливців ’’уходників” і дрібних хозяїв-промисловців, якими були козаки, незносна, але для хліборобського селянства (що примусової роботи на ріллі при ній майже не знало) обєктивно, як пізніще показалось, вигідніща. Бо замість цієї екстензивної господарки маґнацької, при якій праця фізична лягала на знаних нам з революції ’’будників (працюючі при будах поташевих), броварників, могильників, наймитів, пастухів”, а побори й податки на козаків, мусіла бути заведена для продукції зерна більше відповідна: інтензивна, дрібніща — хуторська, фільваркова — господарка козацька та шляхецька, на панщині, в формі примусової праці на ріллі власне оперта і у дійсности для хліборобського селянства значно тяжча. I це на У країні сталося, тільки не в українській державі, що для здійсненя цих вимог тодішнього економічного розвитку оказалась за слаба і через те удержатись не могла, а в державі російській, що ту панщинну господарку, як тодішню економічну конечність, скрізь на Україні завела...

Врешті ніде і ніколи не зустрічаємо в історії факту, щоб один клас боровся за визволення иншого класу. Він иноді може виставляти гасла боротьби навіть за ”ціле людство”, але в результаті визволяє тільки сам себе. I тому трудно нарікати на козаччину, що вона визволила з під гнету магнатів себе а не селянство, тим більше пам- ятаючи, що козаччина, повагою військового аристократизму від селянства відмежована, була вихована до того в звичаях побору ’’станцій”, тоб-то данини від селян, слушно їй — як оборонцям краю — в формі ’’хліба козацького” належної.

Зваживши це все, ледве чи можна Умову Зборівську, що заховувала підданчі відносини української селянської людности, вважати, як це досі у нас робилося, за ’’зраду інтересів народніх”, бо забезпечені тою Умовою інтереси верстви козацької — що тоді народ репрезентувала — з емансипацією селянства нічого спільного не мали й не могли мати. Були натомість у тодішній політиці козацькій супроти селянства величезні хиби й помилки инші. Вони довели вкінці до того, що ’’чернь” українська, ’’права рука” Гетьмана Хмельницького, стала правою рукою московського Царя, і що Москва за допомогою цієї ’’черні”, взятої в міцні московські державні шори, Україну опанувала й усю опозицийну старшину козацьку, а особливо тих, що ’’черні” золоті гори обіцювали, в Сибір позасилала, вимордувала й до тла іскорінила^а...

Селянські рухи, такі, як той, що спалахнув на Україні одночасно з козацьким повстанням, відбувались, або відбулись вже тоді по всіх європейських державах. I скрізь, де тільки ця сліпа, стихійна, руйнуюча сила не знищила самої держави, скінчились вони тим, що на місце не відповідаючої умовам тодішнього економічного життя феодальної, маґнацької, все воюючої поміж собою, оліґархії, проти якої повставало селянство, народилась абсолютистична монархія. Цей новий тип поліцийно упорядкованої, бюрократичної держави відповідав новим, вищим, інтенсивніщим формам рільничої продукції, новій, складніщій військовій техніці (порох) та новим більш складним формам торговлі. Він приносив із собою так бажану для народніх мас нівеляцію всіх станів супроти особи монарха. Він нищив зненавиджену політичну владу старих ”панів”, у яких крім призабутої традиції (особливо у нас в умовах тодішньої денаціоналізації наших маґнацьких родів: Вишневецьких, Острож- ських, Даниловичів, Корецьких і т.д.), ніякого вже морального й законного оправданя ддя цієї влади не було. Він врешті новій владі нових панів і ще тяжчим для них поборам із селянства надавав у очах

^а повністю вигубила

того селянства нову законну форму нагороди за ’’службу Госуда- реві”, за реальну й дійсно користну та всім потрібну службу державі.

Тим же самим: покликаням, признанням і скріпленям самодержавної влади царської — закінчилось у решті решт і велике українське повстання 1648 p. Закінчилось воно так траґічно для нашої нації тому, що тодішні політики — мужі державні — наші не зуміли збудувати своєї української, необхідної на ті часи, нівелюючої всі стани і на новій законности опертої абсолютистичної монархії. Той єдиний слушний — бо реальним стремлінням тодішньої доби і тодішній, а не нашій сучасній ідеольоґії відповідаючий закид одному тільки Великому Богдану не може бути зроблений. Але не може бути зроблений тільки від тоді, коли монархічні пляни Гетьманські — висловлені вже ним у самім початку повстання ідеї про ’’єдиновладне самодержавство руське” зовсім дозрілі й виразні форми прибрали.

До того часу й він, як у Зборівській Умові наприклад ’’зраджував”, тільки не селянство, а свої власні гетьманські, монархічні — значить державні, а через те й національні й народні — інтереси. До того часу і його політика, як вождя державно недозрілої ще козаччини, як козацького опозиціоніста й демократичного, за допомогою ’’черні”, реформатора польської Річпосполитої, блукала манівцями демаґогії, деморалізації і сліпого, руйнуючого бунту.

”Не відступлю од черні, бо це права рука наша” — казав Гетьман у розгарі боротьби з Річпосполитою в початку 1649 p. Але вже рік пізніще, не ставши в дійсности ’’самодержцем руським” і власної держави не сотворивши, а значить примушений помиритись з тією Річпосполитою, він у пунктах поданих воєводі Кисілю в Квітні 1650 p., такі між иншими поставив жадання:

”Щоб ніхто зі шляхти, а особливо з панів (тоб-то маґнатів), котрий би був римської віри, не важився за лінію (що одмежовувала згідно зі Зборівською Умовою козацьку територію) їхати, тільки хай туди слуг своїх, і то Русинів (тоб-то православних) на свої місця посилають скрізь” — сказано було в пункті 2-ім, а пункт 3-ій додавав: ”щоб усіх підданих своїх від усяких податків зовсім увільнили, самим тільки шинком і млином вдовольняючись тепер, поки посли його (тоб-то Хмельницького) з Варшави не повернуться”.³³

Про ’’чернь по Люблин і Краків” не має вже тут, як бачимо, й згадки. Ця ’’права рука” в боротьбі з панами тепер уже козаччині не потрібна. Пани вже вигнані з козацької території, козаччина вже уконституовалась на ній у свій становий сорокатисячний реєстр і тепер вона хоче за всяку ціну в спокої і мирі новопридбані багацтва споживати.

Про будівництво своєї власної козацької держави вона покищо думати не хоче. Це-ж вимагало-б перш за все дальшої впертої бо- ротьби з Річпосполитою. A тут перед нею стоїть приваблива спокуса, що Річпосполита козацьку автономію визнасть і всі матеріяльні здобутки революції станові козацькому забезпечить. Треба тільки ці мирні переговори закінчити і мир офіціяльно скріпити.

Як у справі війни з маґнацською Річпосполитою правою рукою козаччини була українська ”чернь”, так у справі миру з тою Річпосполитою такою-ж її правою рукою має стати українська шляхта. Коли-б козаччина будувала свою власну державу, то й українська шляхта й українське селянство були-б для неї складовими частинами цієї держави, це були-б рідні частини своєї нації, між якими му- сіли-б бути встановлені, державним і національним інтересом оправдані, законні норми співжиття. Але коли козаччина тільки забезпечує в Річпосполитій — як це в той час було — свої станові інтереси, то і селянство українське, і шляхта українська це для неї сторонні, чужі сили, які можна так чи инакше використати в усяких пересправах з Річпосполитою, висуваючи при тім такі або инші спільні співзвучні інтереси. Таким спільним інтересом козаччини з ’’черню” була боротьба з панами. Таким-же спільним інтересом зі шляхтою була спільність національна — одна ’’руська віра” — і боротьба за цю віру.

Отже шляхта ’’руська” — ця, в тодішньому розумінню козаччини, частина польської Річпосполитої — має допомогти козаччині одержати від цілої Річпосполитої бажаний мир. Для цього вона має своїх послів у соймі, свої політичні партії в ньому і свої впливи при королівськім дворі та, що може важніще, при дворах ріжних маґна- тів. Коли такий бажаний для козаччини мир удасться здобути, то в нагороду за це властителі маєтків з посеред шляхти православної зможуть самі вернутись на Україну, а її бідніща частина зможе вернутись у характері ”слуг” маґнатерії чи шляхти польської, якій вступ на територію козацьку забороняється. При тім одначе вдовольнятись ця шляхта українська, як ”руська” (православна), так і польська (католицька), має тільки данинами ”від підданих” посередніми (з горілки і млинів), безпосередніх поки-що не побіраючи. Але й це, власне кажучи, потрібно не за для оборони ’’черні”, а для миру з Річпосполитою. Бо Гетьману й Війську Запорожському тільки з великим трудом удалось списати реєстр і відділити з поміж селянства сорок тисяч упривілейованого козацтва. ”Коли-б у цих реєстрах більше трохи козаків оказалось, чим було постановлено під Зборовим — писав Хмельницький до Короля Яна Казіміра — то зволь В. Kop. Мил. це з ласки своєї панської покрити,⁸ бо й так у

““pokryc” = затаїти

списуваню цього війська великі труднощі ми мали.” He дурно — як каже тодішній польський мемуарист Освєнцім — ’’подивляли всі в Польщі розум Гетьмана, що зумів з кількох сот тисяч побунтовано- го хлопства, жовнірами (козаками) таке мале число вчинити, а ин- ших sine numero в хлопи повернути”.^ь Дражнити тих ’’хлопів” в інтересі обох бажаючих миру сторін було-б небезпечно. I — як думало козацтво — представники Річпосполитої, в тім числі й українська шляхта — мусіли-б це зрозуміти.

Але що буде, коли шляхта православна ’’руська” не зможе своїми впливами маґнацьку й католицьку Річпосполиту — так сильно у своїх інтересах загрожену — до миру з козаччиною склонити? Тоді, розуміється, козаччина звернеться знов до ’’черні” української і, пригадавши собі про цю свою ’’праву руку”, її на Річпосполиту, а в першій мірі на цю православну шляхту ’’руську”, що до своїх маєтків вернулася, підійме. Хай винищуються взаємно ’’шляхта й чернь”, ці дві частини української нації, а в розумінні козаччини — ці дві частини Річпосполитої — аби тільки станові козацькі ’’права й вольности” були в тій Річпосполитій забезпечені.

Використовувати во імя ’’спільної віри” українську шляхту в характері частини польської Річпосполитої за для законного признаня й закріпленя здобутків козацької революції в цій Річпосполитій, платючи за це шляхті інтересами селянства; використовувати во імя спільної зненависти до панів українське селянство за для оружної боротьби з неуступчивою супроти козацтва Річпосполитою, платючи за це селянству головами й маєтками української шляхти; примусити ”чернь” вірити, що козацтво несе їй волю й визволення від шляхти і примусити шляхту вірити, що у владі козацькій єсть кожну хвилину бунт ’’черні” зупинити і в підданство шляхті її повернути — ось був той зачарований круг політичний, у якому чотири перші роки повстання мусів обертатися український автономіст і реформатор польської маґнацько-шляхецької Річпосполитої....

Відносини козаччини до непокозаченої шляхти в тій першій добі повстання зілюструє нам лист самого Гетьмана й Війська Запо- рожського, писаний із Чигрина до шляхецького соймику Воєводства Волинського 1 Падолиста 1650 p. Лист цей, як свого роду "експозе” козацької політики перед форумом здебільшого ще тоді пра-

^ь Довільний переклад. Oswi?cim пише: ’’Wigksza cz?sc pan6w naszych... byli tego rozumienia, ze Chmieln. albo nie шіаІ tego woli do efektu przywiesc, albo luboby byl chcial, nie moglby byi temu dosyc uczynic, aby byt miat z kflkakroc stotysi?cy pobun- towanego chlopstwa zohnerzami tak mal3 Uczb? uczynic a drugich sine numeros w chfc>py оЬгосіс” (стор. 212) вославної і найбільше національно активної шляхти волинської, подаю в цілости, в перекладі очевидно з польської мови, заховуючи точно термінольоґію (’’Україна”, ”Русь” і т. ин.) ориґіналу і більше характерні місця підкреслюючи.

’’Ясновельможні й Милостиві Панове Диґнітарі,³ Князі... й усі Панове Обивателі Воєводства Волинського, нам вельми Милостиві Панове! Хто-б не зичив,^ь щоб скінчилась уже ця крівава домашня війна, яку [Господь] Бог послав на землю нашу за гріхи наші — так починали свого листа Гетьман і Військо Запорожське — /і/ щоб ми всі одностайно [Господа] Бога в мирі хвалили^с й ворогів погранич- них^й не тішили. Я з мого боку^е беру за свідка самого Господа Бога і Я[сно] В[ельможного] Й[ого] М[илість] П[ана] Воєводу Київського (Адама Кисіля), що я з Його Милостю щиро коло миру заходився^г і поспільство з Військом перемішане, вже від Війська було відділене і всілякі бунти були вже вгамовані.⁸ Піддані до послуху вже приходили, так що земля" зовсім стала заспокоюватись і вже мав^[66] кожний пан утішатись маєтками й пожитками своїми. Отже по останнім приїзді й перебуванню у нас посла Й. Королівської Милости ЙМП. Старости Черкаського (Миколи Кисіля, брата воєводи) вже всі справи доходили до свого кінця^

”Але коли прийшла до нас звістка про похід польський, ми му- сіли знов до купи збіратися і за тим^к нашим порушеням знов уся Україна повстала і у де-яких місцях, помимо наших суворих заборон, почалися убивства (шляхти), які чинило поспільство, ¹ а не козаки. Ми одначе зібравшися [докупи], виконали /тільки/ те, чого наш союз із Царем ЙМ. кримським (Ханом) вимагав, а з Ясно- вельм. ПЙМП. Краківським (Миколою Потоцьким) через послів своїх знеслися^[67]" в справах війська та безпеченства нашого" і самі, одержавши листа" від Маєстату Найясніщого Короля ЙМ. і Ясно- вельм. Пана Воєводи Київського, повернули^г спокійно назад. I зараз стали ми дбати та дбаємо,⁴ щоб поспільство до підданства Панам

¹ м

повернуло, а Військо Реєстрове И. Kop. Милости щоб у своїм порядку оставалося. Тих, що піднесли" руку на уряди Панів своїх, або на кого небудь, ми скрізь без ніякого милосердя мечем покарали і тепер караємо за відомом того-ж ЯВ. Комісара ЙМП. Воєводи Київського, отже знов за ласкою Божою земля заспокоїться.

’Того-б тільки треба, щоб уже більше одмов^{[68] [69] [70] та погроз не було. Але що ці постійні похвалки[71] не припиняються, то й ми теж мусимо бути на сторожі, не відрікаючись усякої[72] допомоги, звідки-би вона до нас не приходила. Друга ще важніща причинаѵ та, що мимо" постановлених під Зборовом пунктів, — Соймом, Маєстатом Най- ясніщого Короля ЙМ. і всею Річпосполитою нам підтверджених* — віра наша грецька православна не тільки в цілости не заспокоєна,у але ще під більшим гнетом залишається. A доки цей спір* не припиниться, доти Русь такою, як бувала споконвіку, не буде.а Тому умовились ми під Зборовом, що Унія мала бути знесенаь й не хотіли ми до нічого приступати, аж нам зараз там-же під Зборовом усі владицтва віддані не будуть,с або щоби11 ці пункти зборівські з ласки Короля ЙМ. там-же зараз через Короля ЙМ. Пана Нашого Милостивого і ЯВельможних Панів Сенаторів були заприсяжені. ЯВП. Воєвода Київський звів нас,е щоб ми були певні і контентувалисяг Короля ЙМ. ПНМ. привілєями та соймовим потвердженям. I ми дуфаючи[73] [74] йому на те пристали. Що коли на Соймі не здійснилось,11 хоч і затверджені пункти наші, в тім перед нами винен ЙМП. Воєвода.}

”Так у цих двох справах: віри нашої стародавньої заспокоєня й миру запевненя¹ до BM. Наших Милостивих Панів, яко найблизче того вогню¹ будучих, звертаємось. Одно вже хай із двох буде: або нам не погрожувати* і мир, повагою Маєстату Найясніщого Короля ЙМ. постановлений, /вповні нам/ забезпечити таким чином, щоб усі церкви з владицтвами й добрами — так у Короні, як і у Вел. Князівстві Литовськім, так у королівських добрах, як і в шляхець- ких, відданні були, і ті церкви, що на костели обернені, і добра від церков одібрані щоб повернуті були і унія /з/ [в] них щоб була зне- сена,як нам у пунктах зборівських єсть обіцяно; — або нам,¹ людям простим, більше вже нас у тих пострахах не тримаючи,™ обявить, що ми вже Королеві ЙМ. ПНМ. і Річпосполитій не потрібні. A ми, Господу засвідчивши вірність нашу і кривду нашу, при невинности" нашій лишатись будемо.

’’Дорога нам земля Отчизна наша, але віра прирожденна дорожчою мусить бути,° за яку ми все охоче вмірали. A тепер вдома^р над нами насильство вчиняється/ Ми, не дай того Боже, нікому не хочемо нарушати його прав, власности тільки нашої руської домагаємось/ з церков наших унія, якої ніколи не бувало, щоб була знесена* і щоб церкви всі наші й добра церковні, котрі ще в неволі знаходяться, нам, Народові Руському православному, віддані були. A з їх Милостей хто хоче і як хоче хай вірує, нам це байдуже/ ми свого не чужого домагаємось. Панове-ж Уніяти що чужого ґвалтом посіли, хай одступлять/ бо Князі й Пани чесні Руські, Предки BM. HM. Панів і предки наші, добрі Молодці, добилися вільностей" у Королів панів наших та Річпосполитої, і віри святої грецької боронили, горла свої накладаючи/ Польські війська і руські війська запорожські (до бою) ставали, а не уніятські, про такі й не чуть було. Ta й тепер, коли ці двоє будуть/ така-ж ласка Божа буде і пострах усім ворогам пограничним/

"Просимо отже усильно*¹ BM. HM. Панів до останньої розпуки нас не доводьте, до якої жаль і утиск приневолюють, ані нас до того не примушуйте, щоб ми деінде допомогли шукати. Того від нас сподівається⁶ і ЯВ. Комісар ЙМП. Воєвода Київський, /прохаючи,/ щоб ми до нікого не зверталися¹ і ми так напевно би зробили, коли- б могли дуфати/ що вже вдома¹¹ мир забезпечений мати можемо, і коли-б ми бачили віру нашу вповні заспокоєну. Але доки тих двох річей¹ не буде, не приведе нас до того ніхто в світі. Тому вдаємося до BM. Наших Милостивих Панів, щоб BM. HM. Панове спричинились до того, аби віра наша вповні заспокоєна була і щоби певність* миру вже статечне заґварантована була.^к Бо ми такої надії не маючи, у кожного мусимо приязні запобігати,¹ а через те й гинуть ті краї, де BM. HM. Панове маєтности свої маєте і де ми живемо.

”Свідчимось^т отже Господом Богом, що ми наше вірне підданство Королю ЙМ. додержувати готові/ коли також нам наші права ^{[75] [76] й вольности всему Народови Руському від Королів польських за- присягнені й Війську Запорожському за його кріваві заслуги надані, — додержані будуть. Після того мир в Отчизні пожаданий, з обох сторін непорушно захований будучи,0 так Короля ЙМ., як і всю Річ- посполиту утішить. B чому ми не сумніваючись, надії свої покладаємо на те, що BM. HM. Панове, які Отчизну кохаєте, на теперішнім своїм соймику щиро та зичливо порадившись,р IM. Панам Послам на Сойм близько будучий в інструкцію положитег і поважно накажете, щоб вони того домагалися, аби наші Посли з чимось певним зі Сойму повернули.8 A ми дознавшись* про таку (добру) волю і таку ласку BM. HM. Панів, на всіляку послугу Його Королівській Милості й усій Річпосполитій готові будучи, на той часи послуги наші Лицарські ласці BM. HM. Панів одцаємо/ BM HM. Панів у всім повільні" й зичливі слуги — Богдан Хмельницький Гетьман з Військом Й. K. M. Запорожським. A про відповідь BM. HM. Панів через того-ж посланця нашого просимо.”34}

B двох, отже, справах жадає козаччина у шляхти допомоги й посередництва: в справі ’’заспокоєня руської віри” і у справі заґва- рантованя внутрішнього миру, щоб з польського боку ніяких погроз і ніяких ворожих намірів супроти Війська Запорожського не було. Тільки тоді настане бажаний спокій та всякі гаразди в спільній Отчизні Річпосполитій і спільна любов до тієї Річпосполитої, як шляхти так і козаків, поруч зі спільною їх вірою має служити підставою цілої тої їхньої спільної політики.

Заохочувати волинську і взагалі ”руську” шляхту до оборони православної віри українська козаччина розуміється не мала потреби. Вся довголітня боротьба цієї шляхти в центральнім Соймі Річпосполитої і на провінціональних соймиках воєводських — боротьба пером і словами, а часто (в збройних наїздах на своїх супротивників) і оружними ділами — дала доказ, що ця шляхта, яка ще при вірі своїх батьків залишилась, зробила все можливе, щоб цю віру батьківську спасти, оборонити і для дальших поколінь її заховати. He будь цієї боротьби, не було-б очевидно національно-реліґійних змагань і серед самої, дуже ріжноманітної по своєму походженю, степової української козаччини, що власне від шляхти ’’руської” цю національну боротьбу унаслідувала, перейняла і далі її вела.

Поминаючи вже такі багаті змістом і формою часи цієї боротьби перед козацьким повстанням і беручи рік 1648 та слідуючі, ми

° збережений незрушимо обома сторонами; ^р нарадившися;' інструкції видась- те й суворо накажете;^s повернулися із сейму з чимсь ясно окресленим;' засвідчивши таку; "в той час, тоді; ’віддамо; "слухняні бачимо, як православна шляхта "руська” загрожена повстанням у самім своїм фізичнім існуванню, вигнана зі своїх маєтків і до тла зруйнована, продовжує одначе виконувати без упину своє традиций- не завдання оборони прав своєї нації, отже, відповіцно до тогочасних понять, оборони прав своєї віри в першій мірі.

Ha варшавськім Соймі Конвокацийнім у 1648 p., в самім розга- pi козацького повстання й селянських розрухів, усі посли шляхти Київського воєводства поставили жадання, щоб унія була знесена і щоб тільки грецька та римська віра оставалися.³⁵ 3 посеред шляхти волинської, крім розуміється Адама Кисіля, її давнього провідника, учня та наслідника славного колишнього голови соймової шляхе- цької ’’руської” опозиції Лаврина Древинського, особливо завзято на цьому Соймі в обороні предківської віри виступав судця крем- янецький Яворський. Коли-ж хорунжий надворний литовський Оґінський на засіданню 14/24 Липня ”почав вичисляти кривди”, які терпить віра православна, то в Соймі знялася ціла буря. Польські посли накинулись на ’’руську шляхту” за те, що вона хоче здобути собі свої права тепер, коли їм, шляхті польській, ’’душно діється”,⁸ коли Хмельницький і повстанці ”віру католицьку мордують і над нею знущаються”. Чи користаючи зі своїх прав шляхецьких — од- повідав Оґінському писарь львівський Ожґа — може захочете панове й усіх хлопів та весь руський рід хлопський цими правами обдарувати? Була це розуміється їдка насмішка над патріотизмом шляхти ’’руської”, що власне від цих ’’хлопів” найбільше постраждала. Підкресливши свою льояльність і заявивши, що проти ’’своєвільників” вона готова разом зі шляхтою польською кров свою проливати і кожного шляхтича повстанця за ’’ворога і зрадника отчизни” оголосити, шляхта ’’руська” все-ж таки від своїх жадань національних ’’жодною мірою одступити” не хотіла.³⁶

Te саме повторилося і на слідуючім Соймі Елєкцийнім. ”На спори про релігію грецьку — пише поляк сучасник — потрачено було багато часу”. Спори ці иноді приймали острий характер. Коли один з польських послів іронічно зауважив, що ’’якісь руські чари нарадам нашим заважають”, то ”за ці руські чари — нотує автор соймового дневника — панове Оґінські (Олександер, воєвода мінський і Богдан, хорунжий надворний литовський) образившись, почали промову того посла криками ^ь заглушати”.³⁷ За ’’пошануваня прав віри грецької, за згодою Послів та Колєґів своїх волинських всіх” — виступив ’’Филон Єловицький, дідич на Ланівцях, войський володимирський”. Так само в оборону ”прав реліґії стародавньої

” стається важко, задушно; ^ьвигуками грецької” станув тоді-ж Адам Кисіль, і вище згадані обидва Оґін- ські, і Богдан Стеткевич, каштелян новогродський, і кн. Санґушко і багато инших.³⁸

Знов у слідуючім році 1650-ім, шляхта київська, зібрана в Житомирі на соймику воєводськім, вставляє своїм послам на Сойм в інструкцію жадання, щоб усі костели на Україні були обернені в церкви, ”бо й так пусткою стоять”.³⁹ I коли Адам Кисіль, воєвода київський писав до Гетьмана Хмельницького, що ”один будучи в Короні Польській з Народу Руського сенатором, несу на своїх плечах оборону св. Церкви і стародавньої віри нашої, доніс її до сивого волосся і донесу, дасть Бог, і до смерти’^и0 — то це була істинна правда. Кисіль же був найвидатніщим представником і провідником тієї непокозаченої ’’православної шляхти руської”, що тісніще від своїх покозачених братів традицією, культурою, привязаностю до своїх маєтків, політичним консерватизмом врешті, зі своїм класом звязана, до степового козацтва пристати і в степових ’’добрих молодців” перевернутись не могла. При Гетьмані Війська Запорож- ського в Україні вона змогла знайти собі місце пізніще, коли той Гетьман став не тільки провідником козацьким, а і ’’самодержцем руським”, коли став він, як казав Митрополит Косів — ’’Землі нашої Володарем і Начальником”...

A поки-що вся національна боротьба непокозаченої шляхти ’’руської”, ведена за віру батьківську, пропадала марно. Бо її участь у національній боротьбі тільки тоді могла б дати позитивні наслідки, збільшити загальну силу й загальну відпорність українського національного організму, коли-б уся українська національна боротьба велась єдиним національним фронтом спільно зі спільним ворогом — от хоча-б так, як єдиним фронтом поборювали всі тодішні поляки козацьку, шляхецьку, селянську й усяку иншу Україну. Такий єдиний національно творчий фронт, в умовах тодішньої денаціоналізації і розпорошеня українського громадянства, могла дати тільки боротьба за свою спільну всім державність, за повне, обо- вязуюче всіх, одділеня від Польщі і за збудування на землях українських, на місці старої й непотрібної вже державної орґанізації польської, нової, обнімаючої всіх мешканців цих земель, державної орґанізації української. Але такої боротьби тоді ще не було. A раз заховувалась на українських землях державна орґанізація польська, то боротьба за спільну віру в рамах Річпосполитої не могла національно обєднати шляхту й козаччину. Вона не могла засипати того соціяльного провалля, що між цими двома політично активними верствами української нації власне в державній системі й укладі Річпосполитої витворилося. I тому, не даючи шляхті опори й підцерж- ки в масах народніх козацьких, шляхту цю до занепаду й повного загину вела.

B очах правителів польської держави боротьба за віру православну робила шляхту ’’руську” спільницею ’’бунтівників” козацьких. Вона вся стає для польської Річпосполитої політично підозрілою й непевною. ’Зависока це воістину для хлопів теольоґія — пише в своїм листі до Сойму кн. Домінік Заславський, розглядаючи жадання козацькі звороту православних церков. — Плєбс видумати такого не могла. Бо всяка юрба, подібно як море, сама по собі нерухома. Поскільки буря або тиша на морі панують, постільки⁰ воно бушує або спокійним буває. Причина й початок завжди лежить¹¹ в ініціяторах.” I проти тих ”провідників зрадників”, що ’’вірність Річ- посполитій зломили”, закликує спольщений потомок українських князів усю соймуючу шляхту польську.⁴¹ Розуміється тими ініція- торами та провідниками мусіла бути — в розумінню Поляків — шляхта ’’руська”. ’’Панове Русь причиною й поводом⁰ цієї війни” — пише сучасник Поляк, передаючи загальну опінію. A про ’’порозуміння з Панами” спеціяльно допитувано на ’’конфессатах’^ пійманих і тортурованих козаків.⁴²

Що частина шляхецького ’’посполитого рушеня”⁸ під час битви під Берестечком запізнилася, ”в тому обвинувачують — пише польський учасник цієї битви — каштеляна київського Бжозовського, Русина, котрий збив їх з толку, про нашу програну запевняючи.¹¹ Але в тім ошукався” — додає злобно цей кореспондент.⁴³ Найбільше таких обвинувачень сипалось на голову провідника непокозаче- ної шляхти ’’руської”, на воєводу брацлавського потім київського Адама Кисіля.

Коли там-же, під Берестечком, польські політики й полководці радили над тим, чи дарувати поконаним козакам амністію, то одна гадка між ними була, щоб ”всю старшину і знаних бунтівників під меч пустити,¹ а решту ласкою обдарувати”, а инші знов радили ”імя козацьке вигубити... Давши їм тільки слово*, потім гармати і рушниці відобрати, всіх по полках роздати,^к в пень викосити і віру православну знести, а через це — додає самовидець і описувач тих подій Освєнцім — від цієї наради Адам Кисіль зручно був усунений”.'⁴⁴ Князь Ярема Вишневецький обвинувачував Кисіля в підкупі,^[77] а його сторонники воєводу київського, коли він уперше прийшов на засідання Сойму елєкцийного, шаблями зарубати хотіли, ”ледве його біскупи собою заслонили”.⁴⁵ I описуючи цей Сойм, посол московський Кунаков доносив Цареві, що ’’багато панів і шляхти Адама Кисіля зовуть зрадником”.⁴⁶

Польський уряд не хотів самому Кисілю доручити вести переговори з козаками, ”не вірючи йому, бо він одної з ними віри”. Але коли показалось, що ніким не можна воєводу замінити, то оповідали в Польщі, що ”з тими переговорами Кисіль дуже підозрілий”." Архієпископ латинський львівський писав, що ”Кисіль виправдує злі діла° козацькі і в той спосіб умови з ними заключає,^р а нас, яко Русин, обвинувачує”. Знов ксьонд Цєклінський, домініканин, запевняв, що ’’Хмельницький бажав переговорів, але Кисіль умисне їх проволікав”.⁴⁷

Шляхта польська вимагала від Кисіля, щоб він ’’назвав зрадника [секретів] наших таємних нарад, який Хмельницькому доносить про все, що задумує Річпосполита”. I більшість з них була певна, що то власне Кисіль той зрадник. Наприклад Шорнель адміністратор замойський був переконаний, що ’’Хмельницький має по своїм боці пана Воєводу /Київського і/ в тім не треба сумніватись”.⁴⁸ B ріжних тогочасних ’’пасквілях” і численних сатиричних віршах Кисіль усе фіґурує як ’’слава козаків і радість /православних/ [схизматиків]”.

He міг чорт унії із схизматиком стравити.

Мусів Кисіль посолити і Хмелем приправити — такі були найбільш невинні літературні жарти. Бо в таборі й на зібраннях шляхта польська, як наприклад під Білою Церквою в 1651 p., воєводу київського не инакше, як ”ск сином і обманцем” називала...⁴⁹

Щирі бажання шляхти ’’руської” помирити Річпосполиту з козаками, тоб-то виконати те завдання, якого від неї Гетьман і Військо Запорожське домагалися, викликували супроти неї серед шляхти польської ще більші підозріння, чим її оборона віри православної. ”Моя душа нещаслива,^[78] а ще більше розум — писав Кисіль до При- маса Річпосполитої — все те, до чого прийшло, предвиділи й передчули. Я-ж бачив козаків, більше чим прості хлопи поневолених...”⁵⁰ I оце розуміння дійсности та й оті нитки симпатії й родства, що вязали статочну консервативну непокозачену шляхту з її покоза- ченими одновірними родичами, провідниками повстання (наприклад у найближчому оточеню Кисіля — в характері його, по теперішньому кажучи, адютантів — знаходяться тоді: Марко Зду- нєвський, шваґер Гетьмана Хмельницького, і Костянтин Вигов- ський, рідний брат Івана, писаря генерального) — робили ту шляхту в очах цілої Польщі чужою й непевною. Ми бачимо ’’панів і шляхту благочестивих”: старого невтомного Кисіля, його брата Миколу, кн. Захара Четвертинського, Федора Михайла Обуховича, Прокопа Верещаку, Юрія Ярмоловича, о. Петронія Ласка, Сосницького, Зацвіліховського, Чорного і багато инших — скрізь, як послів Річ- посполитої до козаків, як комісарів, як примирителів і медіяторів. ”Я [...] вже майже зівялий,^ь весь умучений і на здоровлі окалічений, цілі три роки ганяю і тепер, від сойму почавши, досі постійно зношуся⁰ з Королем Й.М., щоб кров християнська не лилась, щоб по- слідня частина народу нашого козацького не згинула” — так писав Кисіль до Гетьмана на склоні своєї діяльности в Марті 1651 p.⁵¹ Але все це було надаремне. ’’Руській” шляхті не вірила ні одна ні друга сторона. ”Мені і од Руси буває¹¹ лихо і од Ляхів” — такий одинокий висновок міг зробити з цілої своєї миротворчої праці не тільки Кисіль, а й уся непокозачена шляхта українська, що за ним стояла і його політику піддержувала.

B цім миротворстві бачуть правителі Річпосполитої у шляхти ’’руської” якийсь підозрілий особистий інтерес. Один 3 польських дипломатів, Войцєх Мясковський, підкоморій львівський, доносить, що Кисілю пропонували повстанці ’’Князівство Руське”, або ”Державу Подільську”.⁵² Другий пише, що між українським ’’хлопством такий гомін іде, що Кисіль має Королем бути і не буде добре — додає він — поки того Кисіля на палнУ не посадять”.⁵³ Князь Ви- шневецький публічно на Соймі обвинувачував Кисіля в тім, що ’’козаки по талєру з коня складалися і 8 тисяч Татарів до себе залучили^г та Кисіля на королівство вести мають”.⁵⁴ I так без кінця.

Здавалося-б, що такі напружені й ворожі відносини між шляхтою польською та шляхтою ’’руською” повинні були примусити не- покозачену частину шляхти ”руської” піти слідами своїх покозаче- них братів, і, порвавши свої звязки з Річпосполитою, пристати до одновірної козацької України. Але жертва й героїзм — все можливі для більше енергійних, більше чутких одиниць і навіть груп — неможливі для цілого економічно скристалізованого і політично та культурно спаєного класу тоді, коли для боротьби того класу за певну ідею, яка власне жертв і героїзму вимагає, нема реального ґрунту. Таким реальним ґрунтом, на якому міг-би в жертвенній оружній боротьбі за національне визволеня обєднатись з козач-

^ья вже зовсім змарнів; ‘нараджуюсь; ^dAicTbca; ‘на кіл; 'прихилили на свою сторону чиною весь шляхецький український клас, було-б забезпеченя істнування того класу, хоч і в нових, хоч і в змінених, але в державних, тоб-то новою козацькою державною організацією заґваранто- ваних, формах. Це розумів дуже добре Великий Гетьман, намовляючи в початку 1649 року прибувшого до нього в характері посла Річпосполитої Адама Кисіля і його дружину, Анастазію-Хри- стину зі старинного волинського роду Богушевичів, що з чоловіком цю тяжку подорож відбувала, ”щоб вони Ляхів виріклись і з козаками залишилися, до Ляцька держава згине а Русь буде панувати то- го-ж року, незабаром”. Але одночасно Гетьман мав надію, що з комісії й миру з Річпосполитою ничого не вийде, бо ”хто зна⁶ — казав він — чи молодці в двадцять або й тридцять тисяч війська реєстрового не стануть¹¹ і чи осібною Державою (udzielnym Panstwem) не захочуть вони лише задовольнитися”.⁵⁵ I в тім посліднім Богдан Хмельницький помилявся....

Коли Кисіль з иншими комісарами тоді-ж таки верталися з Чи- грина до Варшави, то в Звяглі жінка кушніра Тиші, який підчас повстання став охочекомонним полковником звягельським, приймала їх ”за столом покритим сріблом” (награбленим по панських дворах підчас повстання) і за обідом ”лаяла Хмельницького за те, що він не так виставно¹ живе тепер, коли Бог всього дав много”.⁵⁶ Це дрібна, але характерна рисочка. Ідеї, особиста посвята (всі знані нам джерела підкреслюють надзвичайну скромність і навіть убогість в персональнім життю Хмельницького), мрії Гетьмана про ’’князівство по Львів, Холм і Галич” — були для маси козацької ще незрозумілі. Її політична ідеологія поки-що дальше боротьби з панами не сягала. I тепер економічно наситившись в домашній внутрішній війні, побивши й пограбувавши цих панів при допомозі своєї ’’правої руки — черні” — вона одного тільки бажає: щоб пани назад не повернулися. Але їй здається, що ці пани вже обезсилені, а сусіди з другого боку Татари, яким теж велика пайка награбованої здобичі дісталась, їй не докучають. Отже, ніщо не пхає цю масу козацьку до дальшої боротьби за поширеня або за оборону своєї національної території. Між тим в дану історичну добу не домашня війна за внутрішні багатства, а тільки така боротьба за національну територію, за поширеня чи оборону землі, примушує нації європейські до тяжкої державно-орґанізацийної творчости. Maca козацька втішається ’’золотом, сріблом, китайками”, яких стільки дала їй хоча-б одна пілявецька побіда, втішається вона вільними ^{[79] [80] [81] вже від маґнацьких поборів своїми ’’уходами”, своїм козацьким, вже всякими старостами й намістниками не придушеним, добич- ницьким і скотарським (отже ще в великій мірі не рільничим, не хліборобським) промислом. Землі маґнацької вона ще поміж собою не поділила і за собою не закріпила. Задля оборони землі будувати ’’осібну державу” — як того від неї сподівається Гетьман — і жертвувати задля цієї будови своїми матеріяльними придбаннями й інтересами вона поки-що не бачить ніякої потреби...}

Ярема Концевич, один із емісарів Хмельницького, що були послані з козацької України в північно-західні ’’руські землГ’залучати їх до повстання, пійманий у Липні 1648 p. коло Галича польською владою і взятий на ’’конфессату”, оповідав: що козакам ”пан Кисіль дав 50 гаківниць і пороху багато до міста Броварів”, що Афанасій (в міру Олександер князь з Козельська Пузина) владика Луцький прислав Кривоносові 70 гаківниць, пороху 8 півбочок, олова під- достатком” — що ’’владика львівський (значний шляхтич Арсеній Желіборський) 3 бочки пороху і кулі козакам дав”. Знов козаки з полку Кривоноса, взяті в полон під Прилуками, казали на допиті, що ’’ченці від п. Кисіля бували в посольстві у Хмельницького кілька разів...”⁵⁷ і т. д.

Bce це розуміється свідоцтва посередні. I трудно знайти позитивні історичні дані, ’’документи” того, що мусіло відбуватись у найбільшій тайні. Найти такі документальні сліди порозуміння православної шляхти ’’руської” з козаччиною в справі підняття й організації повстання ”за віру руську” буде мабуть неможливо. Але все однак промовляє за тим, що в усіх тих поголосках, які про таке порозуміння ходили, єсть велика доля історичної правди.

Перш за все тісне порозуміння в справах, що торкалися ’’руської віри”, бувало між шляхтою та козацтвом і давніще. Про це я говорив ширше в иншім місці, тут для ілюстрації згадаю хоча би ”протест’⁴ в 1610 p. козака Григорія Середи з товаришами, в якому Військо Запорожське заявляє, що воно ”при стародавній вірі православній стоїть так само як і князі, панове, диґнітарі,^к лицарство і шляхта ріжних земель і воєводства Київського.” До заснованого шляхтою, духовенством і міщанством православного брацтва київ- ськоговписується, як відомо, в 1616 p. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний зо всім Військом Запорожським. I ”за совітом” того-ж Гетьмана і ’’многих благочестивих панів шляхецького роду” була нелєґальним революцийним шляхом відновлена в 1620 p. духовна ієрархія православна. Ha соймах 1620, 1623 і 1632 років шляхта

‘ ’’протестація” — заява про порушення прав(-а), яку вписували до судових (ґродських) книг; *достойники. Цитат автором вкорочений ’’руська” й козаччина виступають одночасно і в порозумінні між собою з петиціями й меморіялами в обороні віри національної. A підчас козацького повстання 1638 p. Остряниця й инші провідники козацькі ’’попів і ченців на Поділля, Покуття й Волинь послали, щоб вони за війною агітували, котрі теж з посольством [з тим-же післанням] і до шляхти віри грецької приходили”. He помилявся супроти того князь Юрій Збаражський, коли він ще в 1625 p. писав, що по всій київській землі й на Білій Руси ’’міста королівські й доми шляхецькі, одні явно, другі скритс козакам сприяють і їх за визволителів у своїм поневоленю¹ вважають”...^[82]

Для такого порозуміння між шляхтою й козаччиною в 1647-8 були ще й инші причини. B той час шляхта бачила вже виразно повну безнадійність лєґальної парляментарної боротьби за свою націю й повну безвихідність свого становища, як представників і членів цієї нації. Вже на соймі 1632 p. той самий Адам Кисіль на чолі всіх ’’руських послів”, національні жадання яких не були розуміється задовольнені, грозив шляхті польській сецесією з сойму і ’’множеством шляхти руської від Сяну до Дніпра і Дністра”. ”Коли ми вийдемо побачимо скільки вас останеться!” — казав він, покидаючи зі своїми однодумцями залю засідань.^[83] ”На соймиках їх забезпе- чають, а на соймах їх на сміх підіймають. Ha соймиках обіцяють, а на соймах лають. Ha соймиках їх братією зовуть, а на соймах відступниками” — так характеризував у 1613 p. політику Річпосполи- тої супроти шляхти ’’руської” її земляк — сам католик, але щирий патріот ’’землі руської” — Ян Щасний Гербурт. He диво отже, що в 10 літ пізніще в 1623 p., подаючи свою ’’Суплікацію” до Сенату Річ- посполитої, вся шляхта ’’руська” в незвичайно енергійних словах протестує проти тих кривд, проти того ’’страшного поневоленя”, які терпить в Річпосполитій ”Русь православна”. ”Воля^т Народові Руському — каже вона, покликуючись на привілей інкорпорації Руси до Корони Польської — належиться двояка": тому Народові Руському, котрий єсть релігії римської, послушенства⁰ західного і Народові Руському, котрий єсть релігії грецької, послушенства східного. Русь римської віри при своїй волі^р остає, нам, Руси віри грецької, воля видерта.” ⁴ I перестерігає вона Річпосполиту перед ’’закушеням удил' в крівавій внутрішній боротьбі”, бо тоді не буде ’’гіршого насильника,⁵ чим домашній”. A на передодні повстання, в p. 1646 зібрана на соймику воєводськім шляхта волинська заявляє, що віра їхня ”в такім поневоленю в [католицькій] державі християнській, в

Річпосполитій вільній і свобідній, знаходиться, якого навіть греки в неволі бісурменській не зазнають” і наказує вона своїм послам, ’’честю, присягою й сумлінням їх обовязуючи”, щоб вони до ніяких справ державних не приступали, поки ця ’’тяжка кривда^[84] не буде заспокоєна”.⁶⁰

Розуміється в такім становищі і при такім настрою шляхта православна про майбутнє повстання козацьке мусіла знати, його в певній мірі бажати й у тім напрямі, щоб воно стало повстанням за віру і за націю, його підготовляти. Нагадаймо ще, що напруженя національної боротьби в літі 1647 p., отже перед самим вибухом повстання, було настільки сильне, що канцлєр коронний Оссолінський уважав необхідним самому виїхати в Україну на переговори ”з Митрополитом Київським, Адамом Кисілем, Максиміліяном Бжозов- ським¹¹ і иншою видною шляхтою руських країн, яко /на/чільними релігії грецької головами”.⁶¹ B слідуючім 1648 році цей же самий Митрополит Київський, сам шляхтич значний по походженю, приймає Богдана Хмельницького, як визволителя і спасителя національного. Думати, що робив він це без відома й згоди ’’шляхти руської — голов /на/чільних^ѵ релігії грецької” — очевидно неможливо.

Патронами Київської Академії, настановленими заповітом Митрополита Петра Могили в Грудні 1646 p. на те, щоб ”це одиноке забороло православної церкви Руської їхнім старанням [..J^w для по- множеня хвали Божої і науки діток православно-руських держалося”* — були знані вже нам Адам Кисіль, тоді каштелян київський, Олександер Оґінський воєвода мінський, Богдан Оґінський хорунжий надв. литовський, Богдан Стеткевич каштелян новогродський, Федор Проскура Сущанський писар брацлавський, князь Степан Четвертинський, подкоморій брацлавський, князь Григорій Четвер- тинський подкоморій луцький, князь Захарій Четвертинський підсудок луцький, князь Микола Четвертинський і ”инші пани православні”.⁶² Чи можливо, щоб без відома цих панів православних і своїх патронів Академія Київська вітала в 1648 p. Гетьмана Хмельницького в Київі ’’ораціями і акклямаціями”, в яких величала його ’’Мойсеєм, оборонцем, визволителем і освободителем народу з неволі ляцької, в знак того Богданом: од Бога даним — названим”. Чи можливо, щоб без згоди шляхти, тою шляхтою власне й духо- венством до Київа спроваджений Патріярх Єрусалимський Паісій надав Гетьману титул ’’Князя Руси” і підчас урочистої проповіди до Костянтина Великого його прирівняв. Чи можливо врешті, щоб не було порозуміння, скажім, між вищезгаданим владикою луцьким Афанасієм Пузиною, його братом кн. Юрієм Пузиною (цей останній, уміраючи в тім-же 1648 році, дітей своїх ’’просить істрого напо- минає, аби вони при вірі святій, в якій вони породились, міцно й непорушно стояли, не даючи звести себе помпі^у світа цього’^ і загалом усею благочестивою шляхтою волинською, а правою рукою Гетьмана, писарем ґенеральним Іваном Виговським, коли згадати, що вони всі, тоді як Виговський був ще намістником староства луцького, зустрічалися в брацтві луцькім, до якого всі вони разом належали і де спільно найважніщі справи національні обговорювали й рішали...^[85]

Шляхта ’’руська” буз сумніву в підготовці і в замислі повстання

— як повстання національного — участь взяла. Але цей землевласницький, політично вироблений, культурний і посідаючий державні традиції, а через те одинокий тоді до державної творчости здатний український клас був чисельно заслабий, щоб повстання опанувати, щоб йому від самого початку не тільки національний, а в дальшій консеквенції й державно-сепаратистичний характер надати. Зустрівшись у самім початку повстання з переможними класовими тенденціями степової, хоч і православної, але ще не землевласницької, ще не хліборобської козаччини, — близька до неї вірою, але безмежно далека противенством двох ріжних економічних і політичних укладів: осілого, хліборобського, землевласницького і півкочового, добичницького, общинного (спільні уходи, пасовиська і T.n.), — загрожена сліпою селянською революцією, яку козацтво задля своїх класових цілей підняло і яка однаково проти всієї шляхти, як ’’руської” так і польської, зверталася, — бачучи, одним словом, свою смерть там, де вона сподівалась знайти нове життя, — шляхта українська, як клас, а не як ряд одиниць, мусіла шукати оборони там, де їй не загрожувало повне знищеня. I цю оборону для себе шляхта українська примушена була шукати в Річпосполитій польській — там куди той самий процес боротьби сходу із заходом

— цивілізації кочовників із цивілізацією осілих хліборобів — ведений не в українських державних формах, загнав уже було давніще її предків. Слабість наших найбільше національно свідомих, наших найбільше культурних, в європейському розумінню того слова, верхів, слабість нашої державно-творчої аристократії, стала в цій першій добі повстання, як не раз перед тим і як ще частіще потім, причиною нашої національної катастрофи.

Коли провідники нації заслабі на те, щоб повести за собою масу, то вони мусять самі йти за масою. Коли верхи не можуть піднести до свого рівня низів, то вони мусять самі опуститись до рівня цих низів, або відірватись від нації. Спекуляція на політичній темноті народній, це одинокий політичний шлях для кожної слабої аристократії. I в данім разі не зможе слаба шляхецька верства боротись за сепаратизм від Річпосполитої і за свою ’’осібну державу” тоді, коли маса козацька того сепаратизму і тієї держави не хоче. їй остається пристосувати себе до політики мас; урвати що можна для себе од цієї сліпої, темної привязаности козацтва до польського Короля, так, як її так само слабі потомки в сто літ пізніще будуть уривати що можна від такого-ж темного й сліпого стремління селянських мас ”під високу руку православного восточного Царя”...

Вертаючи знов до нашої внутрішньої політики в першій добі повстання Гетьмана Хмельницького, бачимо, що натомуекономіч- ному й національно-політичному тлі, яке я вище зарисував, представляється вона так:

Козаччина не будує власної держави; вона ще не бачить потреби організувати для оборони власної землі в окремий державний орґа- нізм усю свою націю; вона має надію забезпечити свої класові інтереси і закріпити за собою матеріяльні здобутки революції в державі польській. I шляхта українська — безсила надати козацькій політиці инший напрям — на Річпосполиту так само покладає всі свої надії. Опинившись між молотом і ковадлом: між національно їй ворожою маґнацько-шляхецькою Річпосполитою і між соціяльно їй ворожою одновірною українською козаччиною — і бачучи перед собою дальшу політичну залежність від польської держави, шляхта українська спільностю віри з козаками і спільностю політичних тенденцій з Річпосполитою мусить рятувати своє істнування. Чим більше льояльна супроти Річпосполитої козаччина, тим ще більше льо- яльною супроти Річпосполитої стає шляхта. Вона всіма силами намагається змити із себе підозріння в політичній спілці з одновірними ’’своєвільниками”, які кидає на неї Річпосполита. Чим більше, в міру зросту недержавного, класового козацького повстання, ’’руською” й православною заявляє вона себе національно, тим більше польською стає вона політично; чим більше завзято боронить вона словами й ділами ”віру руську стародавню”, тим більше запопадливо береться вона заступати одночасно державні інтереси польської Річпосполитої.

Але-ж для цієї Річпосполитої зовсім байдужі інтереси й будуч- ність шляхти ’’схизматицької”; вона боїться тільки українського сепаратизму й утрати багатих українських провінцій. Що більше — вона в тому сепаратизмі і шляхту ’’руську” підозріває. Отже в найго- лосніщім, у найзавзятіщім поборюванню як раз того майбутнього, а поки що (коли говорити про тенденції мас українських) зовсім міфічного українського сепаратизму — мусить шляхта ’’руська” маніфестувати свою польську політичну льояльність. ^Соч я й однаковою з козаками вірою благочестивою горжусь, але бажаю, щоби всіх бунтівників проти Річпосполитої на палю^а посажено” — заявляє не раз і на всі лади Адам Кисіль...

Тільки лякаючи Польщу примарами неістнуючого поки-що козацького сепаратизму, тільки виступаючи в ролі оборонців єдности й неподільности Річпосполитої, зможе шляхта ’’руська” добитись оборони своїх інтересів від тієї Річпосполитої, а одночасно виторгувати від неї уступки в справах національних, здобути де-які права для ’’руської” віри і тим ослабити соціяльно-революцийний розмах козаччини. Коли всі забрані церкви і владицтва не будуть повернені православним — пише Кисіль до сойму 1650 p. — коли Умова Зборівська не буде заприсяжена, коли війська польські не перестануть дратувати козаків і коли в результаті того всього "вигнані обивателі Річпосполитої (тоб-то шляхта українська) не зможуть вернутись у свої батьківські гнізда” — то краще зразу поступитись Хмельницькому, який заключив союз із Туреччиною та Татарами і "перенести границю від Очакова до Случі”, що буде кінцем для польської держави. Отже треба боронити єдність державну, покинувши ’’всяке недовіря одних до других” — тоб-то шляхти польської до шляхти української, — бо ”Русь це не (маленькі) Інфлянти і без нас (шляхти руської) ані отчизна отчизною, ані цілість Річпосполитої задержана^ь бути не може”...^[86]

I в тім власне була найбільша траґедія цієї недержавної, автоно- містичної доби повстання, що український клас шляхецький, в якому найбільше державні традиції українські задержались (мій предок — писав наприклад Кисіль до Примаса Річпосполитої — якому була доручена оборона Київа, не здав його польському королеві Болє- славові, а поліг у воріт,^с обороняючи город), клас, який найбільше був у сепаратизмі державнім заінтересований і без якого держава українська не могла бути збудована — закріпляється при польській Річпосполитій і чим раз більше польонізується, примушений до того ворожим йому, класовим і недержавним характером українського козацького повстання. Боротьба двох українських класів, ведена в рамах національно чужої їм держави і без тенденції утворити власну державу, мусіла скінчитись для них обох політичним крахом. Коли козаки хотять винищити українську шляхту при допомозі польського Короля, якого завданням, на їх думку, було-б тую ’’шляхту стинати”, а шляхта хоче при допомозі того-ж Короля й Річпосполитої обезсилити українських козаків, то результатом такої української національної політики мусіло бути торжество польського Короля й Річпосполитої. Гетьман козацький, Хмельницький, під Зборовом — на колінах перед фактично розбитим і поконаним українськими повстанцями Королем Яном Казіміром — складаючий йому присягу вірности, і рядом з ним провідник шляхти української воєвода київський Адам Кисіль, що Гетьману козацькому роту цієї присяги читає — це одна з найбільше траґічних картин у нашій і так повній траґедії історії, один із численних, памятників нашої внутрішньої руїнницької боротьби, веденої ”без пуття, без чести і поваги” в путах добровільного рабства у чужої, ворожої держави.

Але Король польський не був у стані виконати на Україні ролю такого миротворця, яку пізніще по смерти Богдана Хмельницького виконав був Царь московський. I шляхту і козаків під свою зверхню державну владу однаково приборкати він оказався не в силі. Тому державний лад і порядок, а з ним і класовий мир, який Польща на Україні заводила, був нетривалий і кінчився неодмінно новою внутрішньою різаниною й новим взаємним самовинищуванням української нації.

Наприклад по Зборівській умові й мирі з Річпосполитою, Гетьман офіціяльно приймає депутацію від православної української шляхти, з Миколою Кисілем на чолі. Він дозволяє цій шляхті вернутись до своїх маєтків під умовою, щоб вона ”лагідно з хлопами поступала”, наказує видати їй охоронні універсали, дає їй оружну оборону козацьку і тих селян чи козаків, що проти повороту шляхти повстають, суворими екзекуціями терроризує.⁶⁵ Спочатку він, ідучи по лінії бажань ’’руської” шляхти, надає тій політиці національний характер: за лінію козацьку на Україну мають право вертати тільки ’’Русини” і цементом, який обєднає ріжні класи українські в польській державі, має стати спільна, національна віра право- славна.⁶⁶ Але-ж класовий мир і порядок державний заводить на Україні не сама нація українська, а Річпосполита польська. Вона-ж наділяти особливими привілеями шляхту ”руську” і обєднувати в одно тіло націю українську не має найменшої охоти.

За шляхтою ”руською” появляється очевидно на Україні і шляхта польська. Гетьман, не бажаючи розривати миру з Річпосполитою, мусить видати наприклад такий універсал до полку Білоцерківського, щоб ’’ніякої кривди як руській шляхті, так і Ляхам, котрі під час теперішній у краях наших знаходяться, не чинити”. Мало того. За шляхтою польською появляються й польські маґнати. Сам князь Ярема Вишневецький, найбільший ворог України, присилає тепер до Богдана Хмельницького своїх послів. B перших часах він звертається до Гетьмана ’’приязно і з атенцією” ^d і, прохаючи повернути йому його ’’городи”, обіцює послати в ті городи ’’урядників християн, а не Ляхів”. Але згодом, в міру заспокоєня України і зміцненя державної влади Річпосполитої, претенсії польські ростуть. ”Октября 13 дня (1650 p.) — доносять свому урядові московські аґенти — у Гетмана въ Чигиринѣ были Ляхи: панъ Шподъ съ товарищи, слуги князя Вишневецкого, да староста Лубенской панъ Нагорецкой да Бедлинской (призвища всі звичаєм московським перекручені), да многіе Поляки слуги Потоцкого, и Адама Киселя и Конецпольского, да Бориско Грязной. A всѣ бьютъ челом Гетману

0 листахъ, чтобъ имъ далъ листы, чтобъ ихъ въ городахъ и въ селѣхъ слушали мужики. И Гетьманъ имъ велѣлъ дать листы: опричь казаковъ велѣлъ мужикамъ слушать.” He хоче признавати якихось особливих прав на Україні для шляхти православної й відомий маґнат Микола Потоцький. ’’Способом п. воєводи київського (Кисіля) для одібрання своїх інтрат (доходів) поступити я надумав — пише він у тім самім часі до Гетьмана. — Він мав козаків від BM. Пана йому присланих, при котрих в своїх маєтках інтрати збірав, отже прошу BM. Пана, абись BM. Пан і моїм урядникам, котрих я післав до Ніжина для відібрання інтрат, прислав козаків, наказавши їм, щоб вони мені в тій послузі були прихильні...” ⁶⁷

I все це робиться очевидно під знаком польської держави. Як польський комісар, сидить тепер у Київі Адам Кисіль; як на польську шляхту, дивиться на найбільше православних і найбільше національно свідомих українських панів уся ’’чернь” українська — ’’чернь”, що Гетьмана й козаччину тепер проклинає, бо її ошукано, бо проти панів піднявши, назад її під владу цих панів, під владу польську віддано...

Але головне завдання Річпосполитої: встановленя на Україні прав реліґії католицької (тоб-то реставрація панування польського)

1 підданство з користю для панів, скоро — кажучи словами Кисіля — не могло бути виконане.⁶⁸ Два зовсім відмінні й ворожі собі уклади — польсько-маґнацький і українсько-козацький — на одній території поруч себе істнувати не могли. ’’Поляк і спокій не можуть разом перебувати на Руси” — як пізніще сформулював ці відносини Хмельницький. I знов неминуче вибухає конфлікт, знов на Україну йдуть польські війська, знов козаки звертаються за допомогою до своєї правої руки — ’’черні”, знов починається війна й повстання і

^d пошаною; респектом

знов жертвою падає в першу чергу шляхта ’’руська”. ’’Черні” дозволяється знову розправа з панами — те саме, за що пару місяців рані- ще їй голови козаки рубали. I таке ’’хитання” повторюється мало не що року на протязі перших кількох літ повстання. Політична деморалізація українських народніх мас і такаж деморалізація української шляхти; ослабленя і тут і там довіря до провідників нації — козаків; змарнування великої частини фізичної революційної енерґії мас і знищеня великої частини духової інтелектуальної енерґії нації, захованої в українській шляхті — ось були результати нашої національної політики в першій, автономістичній добі козацького повстання.

He диво отже, що після Руїни, яка ці помилки першої доби гетьманування Хмельницького повторила, Волинь, кажучи словами відомого історика Яблоновського, стала ’’польською і католицькою.” Польським і католицьким у своїй шляхецькій верстві стало це гніздо ’’руських” панів, опора і надія всеї України православної і осередок, від часів татарського лихоліття, всіх наших культурних, національних і державних традицій. Але це сталося вже по Хмельницькім. Бо великий Гетьман зумів перші помилки козацької політики направити, процес внутрішньої руїни своєю міцною рукою зупинити, і в другій половині свого панування показати, в який спосіб могла була сформуватись, скріпитись і вільною стати велика Українська Нація.