Розділ III Кінець автономізму. — Унезалежненя України. — Переяславська Умова і Переяславська лєґенда. — Перші реальні наслідки Умови.

Офіціяльний розрив з Польщею, а з ним кінець політики автономізму, припав на послідні місяці 1653 року. ”Рік це власне королівський, а мені і моїм замислам во всім противний” ^а — так схарактеризував сей памятний рік сам Хмельницький, ”всіляке^ь в ньому Полякам щастя предсказуючий”.⁸ Становище Гетьмана було дійсно траґічне.

Що найважніще, великі монархічно-династичні замисли Гетьманські, розраховані на поміч турецьку і на протекторат султанський, захитались під впливом смерти улюбленого сина й наслідни- ка Тимофія, вбитого під Сучавою у Вересні 1653 року. Захитались і упали вони врешті зовсім під вражінням нової зради татарської і тих страшних спустошень, які Татари тоді-ж таки в Україні учинили. Все, здавалося, перло до того, щоб цей страшний рік став дійсно ’’роком королівським” і щоб Хмельницький ”Маєстатові Річпоспо- литої” скорившись, знов тільки козацтвом та вірним підданством став задовольнятись. Але такий поворот ані для Великого Гетьмана, ані для сформованої вже тоді і вже в достаточній мірі сильної української аристократії не був можливий. I замість повороту до Річ- посполитої поставили перед собою Гетьман і його помічники новий, настільки великий, настільки рисковний плян, щоб він з того безвихідного становища, в якім вони опинились, міг їх своєю незвичайно-

неприязний; ^ьвсяке стю i своею ґрандіозностю вирвати.

Ha Переяславську Умову ми звикли дивитись крізь призму піз- ніще витвореної Переяславської Лєґенди. A власне треба виразно одріжняти ці дві абсолютно ріжні форми одного й того самого історичного факту. Переяславська Лєґенда повстала підчас руїни козацької державности, сучасні-ж свої ідеольоґічні форми прибрала вона допіру по полтавськім погромі й остаточнім знищеню за Мазепи самостійницько-державних намірів української козацької аристократії. B сій своїй послідовній формі вона гласить, що "народ малоросійський” під проводом свого Гетьмана Хмельницького, визволившись від Польщі, добровільно пристав до одновірної Московської держави — при чім поняття "одновірної” ще пізніще — бо тільки в кінці ХІХ-го століття — було замінено поняттям "однона- ціональної”.

Подібно як Лєґенда Люблинська, про добровільну злуку Руси з Польщею, відограла величезну ролю в життю української аристократії в Річпосполитій — так само її рідна по духу сестра, Лєґенда Переяславська, відограла таку саму ролю в історії української козацької аристократичної верстви в Імперії російській. Як Люблинська Лєґенда в Польщі, так само Переяславська Лєґенда в Россії ідео-

^а повністю знищити; ^ь перемозі

льоґічно і юридично спасла українську аристократію — по бан- кроцтві її власної держави — від положеня верстви завойованої, підбитої, рабської в державі чужій. Ці лєґенди і тут і там дали нашій аристократії всі права й привілеї аристократії державної нації на тій підставі, що мовляв вона до тих держав сама, добровільно, без примусу пристала. Але-ж треба твердо памятати, що це тільки, для отієї спеціяльної ціли пізніще видумані, лєґенди. I тому, між иншим, всі щирі бажання істориків найти в Переяславській Умові основну підставу Переяславської Лєґенди: умови, на яких Україна добровільно пристала до держави московської — не дали очевидячки ніяких позитивних результатів. Можна сказати, що скільки істориків, стільки на цю справу ріжноманітних поглядів.¹¹ Всі-ж вони сходяться тільки в однім, а саме, що ці умови прилученя дуже неточно, а особливо ті пункти, на підставі котрих оте ’’прилученя” мало-б відбутися.

Ha мою думку шукання в Переяславській Умові основ Переяславської Лєґенди це безцільна схолястика, захопленя котрою пояснюється просто тим величезним впливом, який пізніще Москва в нашій історії відограла. Будь на місці Москви — Туреччина — історіоґрафи нашого легітимізму з певностю в умовах Хмельницького з Султаном юридичних підстав нашого "возсоединенія” з Турками шукали-б. I мабуть ся праця була-б продуктивніща тому, що Туреччина значно більшу ролю чим Москва в ґенезі й зародженю повстання Хмельницького відограла. Бо хто хоче утожсамити Переяславську Лєґенду з Переяславською Умовою й бачити в Умові лєґенду про добровільне "возсоединеніе Руси” — мусить перш за все доказати, що Гетьман Хмельницький підняв повстання проти Польщі во імя прилученя України до Москви і що Переяславська Умова являється тільки формальним закінченям, посліднім скріпленим на папері актом отого ним задуманого діла.

Практична ціль того союзу була така сама, як і ціль союзів попередніх. B боротьбі з Польщею Царь заступив місце Султана, й тільки. Ставши протектором України, він мав її дати мілітарну поміч проти Польщі і за цю поміч мав діставати від України певну щорічну грошеву данину таку саму, яку діставав за свій протекторат Султан в Семигороді, в Молдавії, в Волощині. I умова з Царем робиться по тим готовим взірцям, по яким і робилися до того часу умови України в справі протекторату з Султаном. Основні підставо- ві пункти Переяславської Умови сформульовані дуже ясно і ні одна ні друга сторона нічого в них сказати не забула. Війська царські мають іти на Польщу під Смоленськ і крім того має бути дана Україні проти Польщі постійна мілітарна підмога, а коли треба буде, то й поміч проти Татар. Так постановляють пункти 7-ий, 8-ий і 10-ий переяславських ’’статей”. За це Царь має право побирати в свою казну дань (пункт 1-ший), при чім обидві сторони торгуються. Гетьман хоче, щоб з цієї дані за військову поміч були одчислені в формі ’’жалування” всі розходи на козацьке військо (пункт 2-ий, З-ий, 4-ий, 9-ий, 11-ий), а Царь в своїй, довшій від усіх инших, резолюції (при пункті 9-ім) широко оповідає, скільки його власні ’’рускіе, нѣмецкіе и татарскіе рати многіе”, котрі зібрав ”для вашіе обороны”, коштують і чому він думав, що за ту оборону йому від Війська Запорож- ського ’’убытка не будеть”. Ha це Гетьман знов в листі своїм звертає царську увагу, що Султан турецький, хоч і бісурменин, згоджувався дати Україні свою протекцію без всякої дані. Поза широко обговореною справою військової помочі і дані, забезпечено тільки одним пунктом (5-им) повне право Війська Запорожського зноситися з чужоземними державами, сповіщаючи свого протектора тільки про се, що ’’имѣло быть противно Царского Величества” і одним пунктом підтверджуються маєткові права (що було необхідне з огляду на ту саму дань) Київського Митрополита і духовенства, а осібною грамотою такі-ж маєткові права української шляхти.

Як мілітарний союз проти Польщі й Татар, забезпечений формою протекторату, вона зовсім ясна. Але дальші політичні цілі обох сторін, котрі її заключали, були абсолютно ріжні й тому зразу для кожної сторони взаїмно неясні. Ця ріжниця політичних цілей, 3 котрими Україна і Москва до Умови приступали, виявляється вже формально у всіх переговорах, у всіх актах, а показує себе виразно на ділі, зараз-же на другий день по заключеню Умови. Вона була причиною того, що обидві сторони стали ріжно, кожна по своєму, Переяславську Умову інтерпретувати.

”Не можна нам більше жити без Царя!” — ці клясичні слова Гетьмана Хмельницького, сказані на Переяславській Раді, абсолютно точно відповідають тогочасній українській дійсности, всім тогочасним політичним і соціяльним умовам. Тільки-ж Гетьман, котрий ті слова сказав, і царські посли, котрі ті слова чули й Цареві передали — надавали їм, кожний по своєму, абсолютно ріжне значіння. Гетьман, пропонуючи в слід за тим чотирьох кандидатів: Царя турецького, Царя кримського, Царя московського і Короля польського — вибрав Царя московського, бо думав — що з поміж цих чотирьох він, як ”Царь одновірний” буде тим, котрий всі ’’свободи наші”

забезпечить і хотів, щоб цей новий протектор ’’державою” наділив його — Гетьмана, фактичного ’’Самодержця руського” — більшою, чим була вона на Україні не тільки за Королів польських, але й за своїх Князів руських. Знов-же Царь московський думав і хотів, щоб Гетьман Запорожський своє фактичне самодержавство на Україні йому — Цареви московському — передав.

Тому Гетьман, вважаючи себе головою держави, хоче присягати на додержаня союзу Цареви протекторови тільки сам один, без старшини й без Війська, і чутки про се, що так іменно сталося, poc- пускаються по Україні урядовими гетьманськими колами;¹² і тому Царь хоче, щоб йому безпосередньо присягали всі нові піддані й ві- дібраня присяги від незначної частини старшини, міщанства, козацтва безпосередньо ”на Царя” це перша дипльоматична побіда Москви, котрою голосно хваляться московські посли (на скільки зрештою справедливо, це справа досі неясна) і про котру завзято мовчать на Україні.

Тому Гетьман хоче платити Цареві дань безпосередньо сам, сам її через своїх урядовців збіраючи та круглою сумою один раз на рік її виплачуючи — тому знов Царь хоче мати своїх воєвод по всіх важніщих українських городах і безпосередньо на себе положену з України дань побирати. Тому врешті формальна сторона того конфлікту була усунена обома сторонами за допомогою недоговорених дипльоматичних обіцянок, а на реальне фактичне зменшеня своєї ’’держави”, своєї власти, Гетьман не пристав ніколи. За його життя не було на Україні ані одного воєводи московського там, де-б сам Хмельницький того не забажав; за його життя Царь не дістав ні одного гроша дані з України; а в що потім обернулась на ділі царська протекція — про це йде мова далі. Одним словом — творець Переяславської Умови не був творцем Переяславської Лєґенди...

Коли одначе, не зважаючи на всі ці зразу-ж розєднуючі непорозуміння, Хмельницький Переяславську Умову заключив і царську протекцію прийняв, то — крім конечного в його безвихіднім становищі мілітарного союзу — були для цього инші, далеко глибші й важніщі соціяльні та політичні причини. He можна ніколи забувати факту, що все тодішнє українське суспільство було вже дуже сильно Польщею засимільоване і з Польщею міцно всім укладом свого життя звязане. Крім того, ця його найбільше монархічна частина, що повстання підняла й вела, для ’’маєстату королівського” мала глибокий законний пієтизм, котрий кидався у вічі всім сучасникам і котрий вона на ділі не раз підчас першої доби автономізму, з великою шкодою для України, доказала. I тому творець незалежної від Польщі держави мусів знайти таку — сучасним правнодержав- ним поняттям відповідаючу форму розриву з Польщею, котра-б своєю лєґальностю могла отой глибокий український легітимізм супроти Польської Річпосполитої знищити. Союз з нехристиянським монархом — турецьким Султаном — того очевидно зробити не міг. Звільненя України від присяги польському Королеви на тій підставі, що Король порушив заприсяжені ним права православного "Руського” народу в Річпосполитій — звільненя, яке в Переяславі проголошував Україні "одновірний”, аКоролевипольському, якопомаза- ник Божий, рівний Царь московський — це була та лєґальна форма відціленя України від Польщі, котра робила для Гетьмана Хмельницького і для тодішніх будівничих Української Держави Переяславську Умову необхідною.

Другою такою-ж многоважною стороною Переяславської Умови була її явність і офіціяльність. Гетьман сам домагається від Царя негайної присилки до Київа царського воєводи тому, "щоб усі сусідні володарі знали про їх підданство під високу руку Царського Величества”. Перекладаючи цю дипльоматичну фразу на мову сучасної політичної практики, вона значила: щоб усі сусідні володарі — з котрими У країна, як держава, все частіще зноситься і з котрими, згідно з Переяславською Умовою, зноситися має право — знали про її непідцанство польському Королеві, тоб-то про здобуту нею у відношеню до Польщі суверенність.

Ця абсолютна й лєґальна емансипація від Польської Річпосполитої, — емансипація, як в поняттю самих українців, так і в поняттю сусідніх володарів — творила всю ідеольоґічну правно-державну суть Переяславської Умови. Тим тільки вона відріжнялась від усіх попередніх союзів з Туреччиною, в тім лежала вся її вага і все її — для самих її творців ще тоді необчислене — значіння для цілої бу- дуччини України. Щоб "груба й дика”, в розумінню тогочасних Українців, Москва могла коли небудь зайняти на Україні місце єзуїтської, європейської, блискучої своєю культурою і привабливої своїм "раєм шляхецьким” Польщі — така смішна на ті часи думка ні одному політикови українському — ту Польщу ненавидячому, але в школі польській вихованому — не могла прийти навіть в голову...

Але розуміння того глибокого політичного перевороту, який приносила-б з собою протекція царська, було причиною того, що Гетьман рішився на цей крок тільки тоді, коли всі инші спроби визволити Україну не вдалися й коли становище Гетьмана на Україні було вже настільки сильне, що він міг зважитись такий переворот в поняттях перевести. До того часу вся його політика супроти Москви зводилася до того, щоб за всяку ціну ’’вічний мир”, заключений дав- ніще між Москвою й Польщею розірвати та обох монархів — Царя й Короля — розєдинити. I як не було, здається, засобу, якого-б — почавши від дарування Цареві Сіверщини, литовських городів по Дніпро й польського престолу, а на погрозах ’’розорати Татарами” царство московське скінчивши — не вживав в тій своїй політиці Гетьман, так знов ніщо не доводило його до більшої лютости, як всяка звістка про польсько-московську згоду. Коли в половині 1651 p. прибув до Хмельницького царський гонець ”з посольством, що Царь Гетьмана усовіщає,⁸ аби він з паном своїм (тоб-то Королем польським) не воював, бо в такім разі Царь своєму брату Королю мусів би дати поміч і військо своє послати” — то Хмельницький, як оповідає наочний свідок тієї сцени, посол князя Януша Радзівілла, Мисловський, — ”розївся^ь і зірвався, хотячи дати послові царському по пиці, ледве Шумейко, полковник чернигівський, встиг вхопити Гетьмана /в обійми/”.⁰¹³ Попереднього року він за те саме послів московських до гармат приковував, а в Чигрині, в своїм дворі, переховував самозванного ”царя” Тимошку Акундінова, котрого мав намір в разі потреби випустити на Москву...

По довгих тяганинах, гетьманських просьбах та погрозах, згодився нарешті московський собор в p. 1653 на те, щоб Царь прийняв Хмельницького й Військо Запорожське ”в підданство”. B початку 1654 p. приїхали на Україну московські бояри для відібрання присяги. Мілітарний союз з Москвою і протекторат царський над Україною — стали доконаним фактом. 1 ’’Річпосполита — як слушно, зачувши про це, сказав в своїй соймовій до Короля промові маршалок сойму Францішек Дубравський — на саму тільки діскрецію^гі (благо- усмотріння) Хмельницького віддана зістала.”¹⁴ 3 того часу й Поляки стали поважати Гетьмана. Він, здобувши силу, перестав бути в їх очах і в очах сусідніх володарів ’’збунтованим рабом”, а став головою нової великої держави. Ціль Переяславської Умови була осягнута вповні.

Але засіб, при помочі котрого була осягнута та ціль, скоро виказав усі свої небезпечні дефекти. Ідея царського протекторату, скріпленого взаємною присягою Царя й Гетьмана, не могла мати в тодішніх обставинах ворогів на Україні. Але присяга безпосередньо Цареві зустрічала скрізь завзятий опір. Старий полковник Богун, один з найбільше заслужених і найбільше поважаних провідників повстання, рішуче від такої присяги відмовився. I він, розуміється, не був винятком серед чисто військової старшини козацької, котра

"докоряє (Гетьманові); ^ьрозлютився; роз’ярився; "спіймав його (за руку); ^d (тільки) на ласку й неласку Хмельницького майже вся поголовно була, при своїй ненависті до Польщі і антипатії до Москви, настроєна прихильно до Туреччини. Так само не хотіло присягати й рядове козацтво. B полках Кропивнянськім та Полтавськім козаки урядників московських ’’киями побили”. Полки Уманський і Брацлавський, хоч найбільше на небезпеку від Польщі виставлені, Цареві присяги не зложили. Міщане чорнобильські ”Москву неохоче прийняли”, а переяславських треба було насильно до присяги гнати. Київ ’’силою, під мечовим каранням” до присяги був приведений. Що найзнаменніще, відмовилось присягати українське православне духовенство. ’’Митрополит і архимандрит печерський заявили, що волять померти, чим присягнути цареві.”¹⁵ Вони вислали через окремого післанця протест до Луцького ґроду проти насилування їх до присяги і заготовленої вже для них царської жалованої грамоти, супроти такого їх поведення, не дістали.

Ha підставі звістних нам досі джерел трудно сказати, чи ця опозиція була ведена по наказу і з відома самого Гетьмана — якого плянам і намірам вона зовсім відповідала — чи зверталась вона і проти особи та політики гетьманської. Але вже сама можливість такого питання вказує, які в даний момент були слабі місця тієї політики. Хмельницький при всій своїй ґеніяльности був і мусів бути залежним від своєї, в дусі державної неповноправности вихованої козацької верстви. Скинувши з великим зусиллям гипноз інновірного ’’маєстату королівського”, він зважитись зразу на рішучу боротьбу з новим одновірним ’’маєстатом царським” ще не рішався. ’’Самодержець руський” в Гетьмані козацькім в очах українського народу ріс і розвивався поволі. Але у всякому разі він у ті часи вже був настільки великим, що всяка внутрішня опозиція — якщо вона в дійс- ности й була — захитати його становища не змогла. I всякі непорозуміння з царським урядом всякими дипльоматичними двозначни- ками залатавши і опозицію так чи инакше припинивши, Хмельницький Переяславську Умову в життя фактично перевів.

Дальші події одначе виказали незабаром всю хисткість політичної умови, котру обидві сторони инакше — кожна по своєму — хотіли розуміти. Конфлікт московсько-український був неминучий і почався він зразу-ж по затвердженю Переяславської Умови, з початку на території білоруській.

B иншім місці (в томі І-ім моїх ”Студій”)^а я говорив про окупацію Білоруси українськими військами і про заведеня там козацької влади, в формі ’’козацького присуду”, за згодою, а навіть на жадання білоруського селянства, міщанства, духовенства й частини білоруської шляхти. Ця окупація йшла по лінії політики Богдана

^адив. ВЛТ, т. 2

Хмельницького, якої метою було ’’визволеня з ляцької неволі” не тільки козацької території (тодішньої ’’України’^, але й усіх так званих ’’руських земель” Річпосполитої, залежних відцавна від духовної влади Київського Митрополита. Поруч цієї традицийної, споконвічної влади духовної, ідейної — тепер мала відродитись стара державна, реальна влада політична під проводом Гетьмана Війська Запорожського. Історичним, з ідеольоґії православної ’’руської” шляхти і духовенства зачерпнутим, завданням тієї влади було так чи инакше обєднати (чи то в рамах Річпосполитої в першій добі повстання, чи то від Річпосполитої відірвавши, як було в добі другій) — оці всі православні ’’руські” землі, які в Польській державі по руїні Держави Київської опинилися.

Оттака українська традицийно-державна ’’руська” київська політика зразу-ж стала в повну суперечність з державною політикою московською. Представники цієї останньої хотіли бачити в Перея- славськійУмовіактдобровільногопіддання частини польськоїдер- жави з ’’одновірним” козацьким православним населеням під державну зверхність московську і мілітарний союз з українськими козаками уявляли собі в формі їхнього добровільної військової помочи Москві при завойованню нею инших польських земель. Нічого дивного, що між Україною і її союзницею Москвою — як тільки в наслідок Переяславської Умови вибухла війна польсько-московська і на Білорусь під проводом самого Царя увійшло військо московське — розпочалася зараз-же вперта боротьба за городи білоруські, котрі Москва стала вважати очевидно своїми і в котрих про ніяку владу Гетьманську, ніякий присуд козацький, ніяку залежність від руського київського Митрополита — ні знати, ні чути не хотіла.

Один епізод тієї боротьби двох ’’Русей” за ”Русь” третю я представив в иншім місці, в біоґрафії одного з видатніщих Хмельничан, Гетьманового зятя Івана Нечая (брата прославленого відомою піснею Данила) ’’Полковника Білоруського, Могилівського, Гомельського і Чаусського”, як титулувався він в p. 1656.¹⁶ Ця боротьба незвичайно цікава, особливо для зрозуміння дійсного характеру т. зв. ’’возсоединенія.” Як багато инших, найбільше важних, сторін нашої історії, вона мусить бути досліджена повніще, чим це було зроблено досі. Тут для зрозуміння подій, що до присяги шляхти Повіту Пин- ського будуть відноситись, наведу тільки один її початковий, але характерний і типовий для цеї стадії московсько-українського конфлікту момент: справу Костя Поклонського.

Кость Вячеслав Поклонський, шляхтич білоруський родом з Могилівщини, ’’жовнір відважний, промовець красномовний, людина зручна і з великими звязками між могилівською шляхтою”, був давнім знайомим і приятелем Богдана Хмельницького. Його політичної діяльности в перших часах повстання не знаємо, але можемо здогадуватись, що він належав до того типу білоруської православної шляхти, котра з Вел. Кн. Литовським здавна була елементом крайньо супроти Польщі ворожим і котра від самого початку українського повстання шукала в ньому помочі козацької для своїх противопольських плянів. У всякому разі був він напевно не тільки в приятельських, але і в політичних зносинах з Гетьманом і не без його впливу в часі вступних переговорів перед Переяславською Умовою Хмельницький і Виговський запевняли московських бояр, що й Могилів царську протекцію разом з Гетьманом Війська Запо- рожського прийме.

I справді в таборі ніжинського полковника Івана Золотаренка, котрого по заключеню Переяславської Умови Гетьман послав на Білорусь для спільної акції з московськими військами проти Польщі, появився Поклонський і заявив, що він хоче їхати до Чигрина, щоб зложити на руки Гетьмана Запорожського присягу московському Цареві. їхав Поклонський не сам, а з численним почотом 400 мо- гилівських міщан та шляхтичів; між послідніми визначніщі були: Лесько Унчинський, Станіслав Монвід, Богдан Івановський, Павло Окуревич, Михайло Рудницький, Олександер Кучинський, двох Xo- ментовських і инші. Золотаренко, розуміється, зараз відіслав По- клонського до Гетьмана, давши йому для охорони відділ козацький. 3 того приводу між козацьким полковником і московськими боярами виникло остре непорозуміння, яке зараз-же прибрало широкі розміри й стало причиною першого московсько-українського, покищо дипльоматичного, конфлікту.

Московські бояри, ведучи твердо свою державно-політичну лінію, вимагали, щоб Поклонський присягав Цареві безпосередньо, а не через Гетьмана, і щоб Золотаренко відослав його зараз-же не до Чигрина, а до царського табору. Намістник гетьманський одначе не дав себе переконати: боярам ’’одписався”, Поклонського відослав до Гетьмана, а сам розпочав енерґійну окупацію Білоруси, зорганізувавши весь край між Гомелем і Могилевом по козацьки та прийнявши по наказу Хмельницького титул Гетьмана Сіверського.

Тоді Москва, залишивши дипльоматичну переписку, хопилась иншого, певніщого способу. Всякими обітницями й титулом полковника білоруського вона перетягнула на свій бік Поклонського; наданням маєтків здеморалізувала його прихильників серед білоруської шляхти (так Петро Маньковський дістав від Царя село Ca- мулки, Марцінкевичі — Добуж і т. д.), а та шляхта Вел. Князівства Литовського, котра здавна ставилась дуже вороже до козаків і до України, а котра тепер, при вступленю московських військ, присягала безпосередньо Цареві, — придбала собі надзвичайну царську ласку і протекцію (напр. Криштоф Завіша, маршалок В. Кн. Литовського дістав від Царя величезні маєтки княгині Янушевої Pa- дзівіллової). B той спосіб українські політичні пляни були ’’союзни- ками” зашаховані. Могилів, який перед тим сам домагався злуки з Україною, тепер піддався Москві, не зважаючи на лист протопопа ніжинського, написаний до могилівців від імени Гетьмана і Митрополита з порадою, щоб вони — ”до Війська Запорожського прихилились і під оборону Гетьманів Запорожських і цілого Війська оддались, аби, борони Боже, Москва, своїм звичаєм, не схотіла в городі вашім права свої установляти, але щоб ви такі вольности мали, які Царь дав нашій Україні і Пану Гетьману”.

Оці постійні змагання українських дипльоматів і політиків од- ділити поняття про ідеальну особу протектора Царя від поняття реальної ’’грубої та дикої” Москви, не дали тоді ніяких позитивних наслідків. ’’Одновірний Царь” у ті часи не*був ще пізніщим петербург- ським Імператором всеросійським, а був лише Царем московським. I тодішня царська політика була тільки національно-державною політикою московською...

Прохання Золотаренка, щоб вільно було принаймні в могилів- ськім повіті приймати за дозволом царським до Війська Запорожського тих, хто хоче бути козаками — були царськими дипльомата- ми відкинуті. Мало того, Поклонський і його товариші, налякані жорстокостями, які Москва, укріпившись на Білорусі, стала проявляти (частина шляхти смоленської була вивезена в Московщину, те саме згодом сталось зі шляхтою вітебською й т. ін.) та втративши зовсім надію при її допомозі визволити Білорусь з під Польщі — а зірвавши перед тим з Україною — тепер повернули назад у підданство Річпосполитої, зустрівши там очевидно радісний прийом і діставши повну амністію.¹⁷

3 того всього Гетьман міг зробити тільки такі висновки, що московську владу царську з українським присудом козацьким погодити не можна й що дикий террор та абсолютно відмінна культура його нових московських союзників викличуть у східних козацьких українських землях і серед вихованої в формах західноєвропейської цивілізації старшини козацької польонофільську реакцію. Bce ви- разніщі заборчі апетити царських воєвод у Київі,¹⁸ яких завдання мало бути — по плянам Гетьмана — тільки репрезентативне, і обчислені на незадоволеня Москвою демаґоґічні універсали королівські до українського народу, що не тільки ’’всякі вольности козакам”, але навіть ’’вічне увільненя від робіт і військових повинностей для людей міських та сільських, господарства пильнуючих” обіцювали — ці висновки гетьманські мусіли скріпити.

B результаті відношеня Гетьмана до Москви починає радикально мінятись. Її вмішуваню у внутрішні українські діла він кладе кінець тим, що за зносини поза його плечима й без його згоди та відома з царським урядом карає прототипів пізніщих ’’самоотвержен- ныхъ малороссіянъ” без милосердя. A щоб унезалежнити себе й у політиці закордонній, він уважає потрібним відновити перш за все свій старий союз із Туреччиною.

I вже в спільній з Москвою кампанії 1655 p. проти Польщі незгода і роздвій поміж союзниками показали себе в повній силі. Цю кампанію Гетьман веде в тіснім порозумінню з новою заприязне- ною собі державою — Швецією, наміри Москви скрізь де тільки можна паралізуючи. При тім засобів уживає він досить рішучих. Так, під Гусятином, наприклад, Гетьман наказав своїм козакам шаблями штурмуючі царські війська розігнати, мотивуючи перед представниками царськими цей надзвичайний учинок тим, що в Гусятині єсть ’’багато православних”. Потім, підчас облоги Львова, Вигов- ський в порозумінню з Гетьманом потаємно перестерігає львовян, щоб вони в ніякі переговори з Москвою не входили. Під Люблином знов вибухає гострий конфлікт між командуючим московськими військами Потьомкіним, що намагався скрізь відбірати присягу ”на царське імя”, і полковником Данилом Виговським, який до того допустити не схотів. Врешті кампанія ця скінчилась тим, що Гетьман поза плечима своїх непевних московських союзників заключив умову з Татарами, де зобовязався московські війська на їх власну долю на Україні покинути. B наслідок цієї умови, воєвода Бутурлін був оточений Татарами, мусів їм величезний викуп заплатити й усю свою, в війні з Поляками на українських землях добуту, здобив воєнну відступити...

Взаємне роздражненя росло з обох боків і розрив з Москвою ставав в таких умовах неминучим. Посліднім і безпосереднім до того товчком послужив мир, заключений при жвавім посередництві Австрії між Москвою й Польщею у Вільні, у Вересні 1656 року.