Поширення влади царського уряду на Лівобережну Україну

Возз’єднання України з Росією мало величезне прогресивне значення в історії українського народу. «Цим історичним актом,— зазначалося у привітанні ЦК КПРС, Президії Верховної Ради CPCP і Ради Міністрів CPCP «Партійним, радянським, громадським організаціям, усім трудящим Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки і Української Радянської Соціалістичної Республіки» з нагоди 325-річчя возз’єднання України з Росією,— назавжди було закріплено єдність двох братніх народів, таких близьких, як відзначав В.

.> Після Переяславської ради 1654 p. Лівобережна Україна стала складовою частиною Російської держави. Згідно з Березневими статтями 1654 p. вона зберігала право на самоуправління — традиційний адміністративно-територіальний і військовий устрій, адміністрацію, збройні сили, судочинство, фінанси. Але верховна влада переходила до царського уряду, який управляв Україною спочатку через спеціально створену в Посольському приказі канцелярію, а з 1663 p.— Малоросійський приказ. Нововведення відповідали загальнополітичному курсу царського уряду на дальшу централізацію влади, обмеження прав окраїнних районів на самоуправління, встановлення єдиної для всієї країни системи органів державної влади. Основний штат Малоросійського приказу збільшувався пропорційно розширенню його функцій: у 1677 p.~ 18, а в 1697 р,— S 40 піддячих.

B справах щодо України Малоросійський приказ спирався на весь адміністративний апарат царської Росії. Через Посольський приказ вирішувалися, в основному, дипломатичні питання, перехід іноземців у православну віру. Розряд- пий — зміцнення оборонної системи України, комплектування гарнізонів для українських міст, їх озброєння та забезпечення боєприпасами й провіантом, виплата жалування, Стрілецький — комплектування стрілецьких полків і відправка їх на Україну, діяльність командного складу, Іноземний — забезпечення російських гарнізонів українських міст командирами з числа іноземців і виплата їм жалування, Сибірський — заслання в Сибір осіб, звинувачених у зраді або участі в антифеодальних рухах на Україні тощо.

Головним завданням канцелярії, а пізніше й Малоросійського приказу було проведення на Україні політики царського уряду — спрямування діяльності місцевих органів влади в русло рішень Земського собору 1653 p. і Переяславської ради 1654 p. Велика увага приділялася організації захисту України від посягань шляхетської Польщі, султанської Туреччини і Кримського ханства, боротьбі з агресорами та їх нечисленними прибічниками з вищої козацької старшини. B економічній галузі діяльність новоствореного органу концентрувалася на поглибленні економічних зв’язків між Лівобережною Україною та Росією в інтересах панівних класів. У його компетенцію входили також функції зміцнення адміністративної влади царського уряду і феодальних порядків, придушення антифеодальних виступів народних мас Лівобережної України.

У перші місяці після Переяславської ради 1654 p. службовці канцелярії Посольського приказу провели велику роботу по конкретизації умов входження України до складу Росії й приведення до присяги українського населення. Боярин В. Бутурлін, окольничий I. Олфєр’єв і думний дяк Л. Лопухін з помічниками протягом січня — березня 1654 p. з цією метою відвідали головні населені пункти Лівобережної та Правобережної України. Козаки, селяни і міщани тепло зустрічали представників Росії, влаштовували їм урочисті зустрічі й з великою радістю присягали Російській державі. Одночасно .з цим канцелярія Посольського приказу на основі подапих гетьманським управлінням статей виробляла проект політичного статусу України і передавала його на розгляд й затвердження царю.

Царський уряд підтверджував також права лівобережних міст на самоуправління. У царській грамоті 1660 p. Ніжину зазначалося: «...Подданных наших Малые Россія города Нежина войта Александра Цурковского и мещан

пожаловали по их правам и по привиліям, велели выбирать им войта и бурмистров и райц и лавников меж себя лутчим и середним и молотчим людям всем посполито, со всего земского совету, добрых и знающих людей...

B Березневих статтях 1654 p. за козаками визнавалося право обирати гетьмана па загальних радах, після чого він затверджувався в Москві і одержував атрибути гетьманської влади. Вже з самого початку входження України до складу Росії царський уряд суттєво обмежив владу гетьманів, узяв під свій суворий контроль обрання вищих урядовців на Україні. B статтях 1659 p. перед гетьманом ставилася вимога коритися царським указам, дотримуватися політичної лінії Б. Хмельницького. Старшині заборонялося обирати гетьмана на старшинських радах, а гетьманові — призначати й усувати генеральну старшину і полковників без дозволу царя. Обрання гетьмана без царського дозволу вважалося недійсним фактом. Уряд не визнав виборів Я. Сомка на Козелецькій раді 1662 p. тому, що той, «не дожидаясь, против челобитья своего, от нас... указу и высланного боярина нашего и воеводы на полную раду для гетманского обиранья приезду, также и из Запорогов полковника нашего Ивана Врюховецкого, или от него послан- цов присылки, и, мимо, вашего стародавнего войска запорожского обычая, смел дерзнуть учинился гетманом в малом городке н не на полной раде без совету всего войска запорожского, при немногих полковниках самоизволом, за-

быв нашу...

У всіх наступних радах також брали участь представники царського уряду, які проводили в життя його рішення.

У 1669 p. до Глухова з цією метою прибули князь Г. Ромо- дановський, стольники А. Матвєєв і Г. Богданов. Крім того, Малоросійський приказ наказав прибути на раду архієпископу Л. Барановичу, військовому обозному, осавулам, полковникам, іншій старшині та представникам рядового козацтва. Посланці мали відновити чинність Березневих статей 1654 p., але з доповненнями, спрямованими на те, щоб не допустити зради окремих старшин⁷. Обрання гетьмана в 1672 p. відбувалося під контролем того ж князя Г. Ромо- дановського. Він привіз затверджені царем статті, якими мав керуватися в своїй діяльності новий гетьман. 3 дозволу УР^ЯДУ і піД контролем його представників було обрано гетьманів I. Брюховецького, Д. Многогрішного, I. Самойло- вича, I. Мазепу.

У Коломацьких статтях 1687 p. царський уряд знову \ підтвердив своє право контролю за виборністю та звільненням з посад гетьманів і вищої козацької старшини. У спеціальному пункті старшині заборонялося обирати й усувати гетьмана без дозволу царя, а гетьману — призначати самовільно полковників. У 1690 p. уряд додатково нагадав про у це лівобережному гетьману. Того ж року за «указом» царя' усунуті з посад за якісь провини переяславський полковник Л. Полуботок, генеральний осавул В. Сербин. 3 попередньої згоди Малоросійського приказу такого ж покарання зазнав і полковник Д. Райча⁸.

Малоросійський приказ послідовно обмежував ведення гетьманським управлінням дипломатичних переговорів з урядами зарубіжних країн. Якщо Б. Хмельницький міг самостійно укладати з ними договори про спільні дії проти Речі Посполитої, то наступних гетьманів було позбавлено такого права.

B 1682 p. I. Самойлович писав у Москву, що він направив у Крим писаря Лубенського полку Ф. Васильєва для переговорів про обмін полоненими ¹⁰. Одержавши в 1685 p. лист коронного гетьмана C. Яблоновського з приводу намірів турецького командування наступати на Польщу, гетьман відправив його в Москву з своїм коментарем ^и. Гетьманська канцелярія вела жваве листування з кримським ханом з приводу врегулювання політичних та економічних відносин. У 1692 p. Малоросійський приказ наказав гетьману чекати його подальших вказівок з цих питань, але безперервно вести розвідку в Криму і одержані дані надсилати в Москву ¹². Через два роки гетьман писав у Малоросійський приказ про приїзд у Батурин посланця кримського хана, бажання останнього заручатися підтримкою Росії у війні проти шляхетської Польщі, становище в Криму і перебування там посла польського короля ¹³. I надалі гетьман повідомляв у Москву про зміст одержаних ним листів польських урядоиців ¹⁴, кримського хана, пропозицію молдавського господаря взяти на службу українських козаків ^1δ.

Наприкінці ХУІІ ст. Малоросійський приказ через гетьманську канцелярію підтримував зв’язки з керівником антифеодального і визвольного руху на Правобережжі C. Палієм. Останній досить часто звертався до лівобережного гетьмана з різних питань: заборони козакам його полку вступати в лівобережне охотницьке військо; дій польсько-шляхетських військ на території Правобережної України; планів польсько-шляхетського командування; допомоги лівобережних козаків повсталому населенню; возз’єднання Правобережжя з Росією тощо ^І6.

Після возз’єднання України з Росією царський уряд незмінно посилював контроль над козацькими полками, все більше підпорядковував їх дії загальнодержавним інтересам. У 1654 p. гетьман повідомляв Посольський приказ про напад загонів кримського хана на Україну й просив військової допомоги. У відповідь уряд Росії наказав князю Г. Ромодановському вирушити з військами з Бєлгорода на Україну. Одержавши повідомлення про це, гетьман дав наказ козакам виступити проти ворогів ¹⁷. Уже в перші роки після визвольної війни козацькі полки входили до складу російської армії і перебували під командуванням російських офіцерів. Російське командування, у повному підпорядкуванні якого знаходилися козацькі війська наказного

гетьмана I. Золотаренка у Білорусії в 1655 p., визначало маршрут і мету походів козацьких полків, взаємодію їх з російськими військами. У свою чергу, I. Золотаренко, не доводячи до відома гетьмана України, доповідав командуванню про дії керованого ним війська, визволення Нового Бихова, присягу його яштелів на вірність Російській державі, втрати, захоплення полонених тощо ¹⁸. Командування російської армії підпорядковувало дії козацьких полків і в наступні роки. Спільність дій російської армії та козацьких полків стала запорукою їх успіхів у відсічі ворожої агресії на Лівобережну Україну, захисті історичних рішень Переяславської ради про возз’єднання України з Росією.

Навіть у мирний час гетьман і старшина доповідали керівнику Малоросійського приказу про різні справи, що вимагали втручання військової сили, а уряд приймав рішення і вживав відповідних заходів. Так, лівобережний гетьман у 1665 p. сповіщав його про те, що 300 озброєних воїнів-калмиків, які стояли в українських містах, відійшли на свою територію, внаслідок чого виникла потреба в додаткових військових силах ¹⁹. Повідомляючи приказ про напар загонів кримців на Корсунь і переправу їх через Дніпро на Лівобережжя у листопаді 1678 p., гетьман очікував від нього військової допомоги ²⁰. Звичайно, козацькі полки й місцеве населення чинили опір загарбникам, але загалом воєнні дії спрямовувалокомандування російськихвійськ. У 1694p лівобережний гетьман писав у Москву про загрозу вторгнення татарських орд на українські землі та його заході щодо захисту порубіжних земель. Пізніше від нього ж надійшло донесення і про напад татар на Переяславщину, бої козацьких полків з ворогом та його відступ. He наважуючись вести самостійні наступальні дії проти Кримського хан ства, гетьман пропонував царському урядові оволодіти та тарськими фортецями на пониззі Дніпра і таким чином від сунути кордон України з Кримським ханством далі на південь ²¹.

Царський уряд давав вказівки гетьману і в інших ви падках. Ha його вимогу Б. Хмельницький у 1656 p. напра вив у Білорусію київського полковника А. Ждановича дл? розслідування непорозумінь між козацькою старшиною т< командирами російських військових частин. Введений ] оману I. Виговським, царський уряд у 1657 p. направш стольника П. Сжуратова з грамотою до лівобережного ко зацтва з вимогою підкорятися гетьману і не виступати про ти нього²². Потім він наказав I. Виговському припиниті боротьбу проти M. Пушкаря і дотримуватися політично лінії В. Хмельницького. Загрожуючи суворим покаранням

царський уряд вимагав від гетьмана-зрадника звільнити з ув’язнення стрільців, захоплених його прибічниками²³. У 1672 p. гетьману України дано наказ почати воєнні дії проти турецьких військ і загонів П. Дорошенка, які наступали на Польщу²⁴. Дізнавшись про повстання на Переяславщині 1666 p., царський уряд розпорядився придушити його загоном ратних людей князя K. Щербатова ²⁵ і місцевих козаків. У іншому випадку гетьманська адміністрація одержала царський наказ — направити козацькі полки проти повстанців на Слобідській Україні в 1670 p., а також поставити застави і не пропускати лівобережних жителів «к Стеньке Разину также и на Запорожье» ²⁶. Учасників антифеодальних виступів, що потрапляли у полон, наказувалося страчувати.

Малоросійському приказу належала й вища судова влада, що посилювалася одночасно із зміцненням позицій царського уряду на Лівобережній Україні. B його компетенцію входили судові справи про зрадницькі дії частини козацької старшини та міської верхівки, спрямовані на відрив України від Росії. Попереднє дізнання проводив Генеральний суд, він же виносив і вирок. Але остаточне рішення після ознайомлення з справою приймав Малоросійський приказ. У 1676 p. уряд дав I. Самойловичу дозвіл на суд над прибічниками колишнього гетьмана Д. Многогрішного. B спеціальній грамоті дозволялося судити С. Адамовича і П. Рославця «по правам и вольностям вашим войсковым». Після закінчення судового процесу Генеральний суд передав усі матеріали разом з вироком у Малоросійський приказ. A останній постановив вислати засуджених на поселення у Сибір під суворий нагляд місцевих властей ²⁷. У 1688 p. на підставі магдебурзького права Генеральний суд звільнив з посади київського війта Ш. Тадрину з резолюцією: «Хто неправедные дела делал по тому праву магдебургско- му ... войтом не быть» ²⁸.

Траплялися випадки, коли осіб, запідозрених у державній зраді, царський уряд передавав гетьману для суду над ними. Так було з Д. Забілою і А. Солониною після їх «доносу» на I. Мазепу. При цьому уряд вказував, що генеральних старшин потрібно судити за Литовським статутом, а вирок направити в Малоросійський приказ ²⁹. Так же поступали і з вихідцями з України, які вчииили тяжкі кримінальні злочини на території Росії. B 1676 p. у Москві розглядалася справа міщанина з Глухова Д. Навроцького про вбивство ямщика з Рогозької слободи. Малоросійський приказ вирішив відправити вбивцю на Україну для суду за місцевими законами і Соборним уложенням 1649 p.³⁰

У 1688 p. сюди ж направлено українського попа-розстригу, а в 1690 р.— Л. Полуботка і Порваницького, звинувачених у «наклепі» на гетьмана. Загалом навіть у винадках, коли Малоросійський приказ не хотів розглядати судові справи українського населення і доручав це лівобережним судам як нижчій судовій інстанції загальноросійської судової системи, він вказував, якими правовими кодексами потрібно було керуватися при розгляді тих або інших справ.

Уособлюючи вищу судову владу, Малоросійський при- \ каз міг скасувати рішення Генерального суду або самого гетьмана. У 1694 p. I. Мазепа розпорядився стратити двох козаків, які спочатку підтримували авантюру I. Петрика, а потім втекли від нього і з’явилися в Батурин з покутою. Під тиском запорожців, що перебували у той час у гетьманській резиденції, I. Мазепа відклав страту до їх від’їзду. Але запорожці повідомили про цей випадок у Москву, і Малоросійський приказ, іцоб не відштовхнути обдурених

I. Петриком безвинних людей, наказав скасувати гетьман-^, ський вирок й звільнити козаків з-під варти³¹.

Малоросійський приказ розглядав також справи про зловживання царських воєвод в українських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів, кабальну залежність їх від російських феодалів, повернення на батьківщину тощо. B 1663 p. він направив на Україну стольника П. Бу- накова для розгляду скарги переяславських міщан на свавілля місцевого воєводи. Стольник мав розібрати справу на місці і подати матеріали для винесення вироку³².

Представниками царського уряду на Лівобережній Україні виступали воєводи, через яких на її території запроваджувалася воєводсько-приказна система управління. Після Переяславської ради 1654 p. російські воєводи з гарнізонами було введено лише в Київ. Призначивши 30 січня 1654 p. київськими воєводами князів Ф. Куракіна і Ф. Волконського, уряд визначив і їх функції: організувати захист Києва від польсько-шляхетських військ; підтримувати постійний зв’язок з Б. Хмельницьким; збирати відомості про планн командування польсько-шляхетських, литовсько- шляхетських і татарських військ; листи польських і литовських урядовців направляти в Москву; давати відсіч вторгненню ворожих загонів на територію України; не допускати суперечок ратних людей і українців; передавати на розгляд місцевих властей справи про вчинки українських селян, козаків і міщан, що зачіпали інтереси ратних людей; силами киян і гарнізону збудувати в Києві фортецю і господарські приміщення; організувати сторожову службу навколо Києва; вирішувати справи пересїленців з правобереж- них та західноукраїнських земель; затримувати вихідців з Росії до з’ясування мотивів їх прибуття в Київ; не приймати втікачів-кріпаків з російських земель і повертати їх власникам; забезпечувати постачання служилих людей харчами, порохом і свинцем; виявляти колишні маєтності польських магнатів і шляхти, кількість їх підданих, а також розміри і види податків, що сплачувалися до визвольної війни 1648—1054 pp.³³

Загалом у компетенцію перших воєвод на Україні входили переважно військові справи, пов’язані із захистом України від іноземної агресії, підтримання прав російських кріпосників над селянами. Крім того, вони мали підготувати опис населення для оподаткування, а також здійснювати контроль за збиранням податків з жителів Лівобережної України у царську казну. Але незабаром воєводи під час внутрішньої боротьби козацької старшини мусили виступити на захист рішень Переяславської ради, що об’єктивно відповідало інтересам народних мас України. Послідовними поборниками зміцнення українсько-російських зв’язків виступили насамперед міщани, зацікавлені в існуванні сильної централізованої влади. B російських воєводах вони наївно вбачали силу, здатну обмежити свавілля козацької старшини і наполегливо добивалися присутності їх у лівобережних містах. Зокрема, у 1657 p. міщани Лохвиці, Луб- нів і Ромнів запевняли царського посланця В. Кікіна, що вони раді приїзду воєвод. A війт Лубеи П. Котляр заявив, що на найближчій ярмарці лубенчани планують скласти прохання про запрошення їх у місто. Стародубський війт K. Молявко відзначав, що стародубці вбачають у воєводах своїх захисників від старшини, і якщо в найближчий час у місто не ввійде російський гарнізон, то вони остаточно розоряться ³⁴. Ці прагнення міщан поділяло і духовенство.

Настрої українського народу були відомі російським воєводам, і в боротьбі проти спроб частини старшини відірвати Україну від Росії вони нерідко спиралися на підтримку народних мас. Переконавшись у зраді гетьмана I. Вигов- ського, київський воєвода Б. Шереметєв у 1658 p. звернувся до українського народу з відозвою, де звертав увагу насамперед на жахливі муки, яких завдали населенню України прибічники гетьмана-зрадника — орди кримського хана. Воєвода звинувачував гетьмана у встановленні надмірних податків, збільшенні повинностей, привласненні грошей, що збиралися на утримання війська, знищенні Я. Ба- рабаша, M. Пушкаря, іншпх керівників і багатьох учасників повстання, ув’язненні С. Довгаля, I. Донця, I. Іскри і K. Пушкаренка. Відозва закликала українських селян, міщан і козаків бути вірними заповітам Б. Хмельницького і відіграла важливу роль у розгортанні масового руху проти I. Виговського та його спільників ³⁵.

3 1659 p. воєводи з’явилися у Брацлаві, Ніжині, Чернігові, Умані, інших містах, тобто в сферу їхнього впливу почала входити і Правобережна Україна. Згодом більш детально визначилися їх права і обов’язки: «...Для обороны от неприятелей, а тем воеводам в войсковые права и вольности не вступать; а которые воеводы и ратные люди будут в Переяславе, в Пежине, и тем быть на своих запасах, а в Киеве и в Чернигове и в Браславле владеть воеводам маетностями теми, которые принадлежали к тем воеводствам преж сего; а в полковничьи поборы воеводам не вступатся, а кто учинит какое насильство, и тем чинить наказаніе...» ³⁶. B наступні роки російські гарнізони на чолі з воєводами стояли також у Батурині, Глухові, Лубнах, Миргороді, Нов- городі-Сіверському, Полтаві, Прилуках та деяких інших містах. За наказом київського і бєлгородського воєвод російські гарнізони були введені в містечка Гадяч, Грунь і Зінь- ків, що викликало протидію козацької старшини, яка бачила в розширенні воєводсько-приказної системи управління посягання на своє привілейоване становиїце. Старшина домоглася виведення гарнізонів з цих містечок.

Будучи представниками панівного класу, воєводи послідовно зміцнювали позиції феодалів, зловживаючи своїм становищем, самовільно користувалися громадськими угіддями для випасу коней та заготівлі сіна, «рибними ловлями», змушували козаків і міщан відбувати підводну повинність, ремісників — задарма лагодити зброю, спорядження, шити сідла, одяг. Полтавський воєвода в 1666 p. на власний розсуд розпоряджався козацькими сіножатями і городами, брав підводи для перевезення військового майна, підпорядкував собі міський суд. У 1666 p. він вів судове засідання про поділ спадщини I. Сліпця, кражу худоби в C. Переяславця, а рейтарський ротмістр I. Бабкін — про незаконний продаж майна³⁷. Вживаний у окремих справах термін «на вряде его царского пресветлого величества городовом Полтавском приказе» свідчить про намагання воєводи поширити при- казну систему управління і на міські суди. Подібну практику застосовували також ніжинський, переяславський та інші воєводи.

Bce це викликало незадоволення селян, міщан, козаків, а також козацької старшини. Взагалі, ставлення останньої до воєвод на Україні було двояким. 3 одного боку, старшина підтримувала дії воєвод, спрямовані на зміцнення феодальних порядків і захист України від іноземних агресорів,

з іншого — виступала проти обмеження ними своїх прав в управлінні краєм. Старшина домагалася обмеження функцій воєвод і в своїх інтересах використовувала незадоволення трудящих мас посиленням феодального гніту. Вводячи безперервно нові податки і повинності, старшина всю вину за їх збільшення перекладала на російську адміністрацію. Після великих повстань 1666 p. на Лівобережжі царський уряд пішов на певні поступки козацькій старшині — зменшив кількість воєвод в українських містах і обмежив їх функції. У третьому параграфі Глухівських статей 1669 p. записано: «...Быти воєводам и ратным людем в городех по прежним статьям и ныне вновь подтвердить в статьях, а воеводам быти в Кіеве, в Переясловле, в Нежине, в Чернигове, во Остре...» ³⁸. Воеводам заборонялося втручатися в справи старшинської адміністрації, судочинство, порушувати права і «вольності» козаків. За ними залишалися військові функції і право слідкувати за тим, щоб «измен ни от кого никаких не было».

Царські воєводи уважно стежили за подіями на території Лівобережної України, збирали необхідні відомості й пересилали їх у Москву. Вони одержували інформацію як з офіційних, так і з неофіційних джерел. Для цього урядовці зустрічалися з представниками гетьмана, генеральною старшиною, полковниками, міщанами, селянами, козаками. У січні 1657 p. полтавський полковник два рази повідомляв воєводу Д. Протасова про становище на Україні. У травні він мав зустріч з посланцями колонтаєвського воєводи В. Щербиною «с товарищи» і через них ознайомив бєлгородського воєводу, якому підпорядковувалися інші воєводи, з станом справ па Україні. Зокрема, у своєму листі полковник писав про підготовку кримського хана і турецького султана до нападу на українські землі й готовність Б. Хмельницького до його відсічі. У листі вказувався район зосередження козацьких військ, повідомлявся маршрут майбутнього походу козаків Полтавського полку³⁹. Такими ж методами діяли воєводи в Києві, Переяславі, Чернігові та інших лівобережних містах протягом другої половини XVII ст. Через своїх представників на місцях царський уряд був добре поінформований про події на Україні і міг активно впливати на їх перебіг.

У функції воєвод входили також організація і ведення глибокої розвідки в зарубіжних країнах. Київська прнказ- на хата мала «вістовщика» (розвідника.— Авт.) з київських міщан, який систематично відвідував Польщу, Молдавію, інші країни і зібрані відомості доставляв у Київ. У 1671 p. київський воєвода Г. Козловський одержав від мііцан Г. Косницького 1 С. Плесноченка інформацію про чисельність і рух війська гетьмана П. Дорошенка, а також плани польсько-шляхетського командування. Перебуваючи в 1673 p. у Константинополі, один з «вістовщиків» дізнався про діяльність у Києві агентів П. Дорошенка і через російське посольство повідомив про це київського воєводу. B 1676 p. воєвода відправив у Кримське ханство, Туреччину і Польщу ще одного розвідннка ⁴⁰. За його ж наказом київський сотник також послав розвідників у ці ж країни і додатково ще у Волощину, звідки можна було чекати наступу турецьких військ на Лівобережну Україну⁴¹. 3 метою розвідки у 1680 p. до Ясс і Сорок поїхав один із київських жителів. Він мав конкретне завдання — зустрітися з co- роцьким ириколабом і в розмові з ним з’ясувати наміри турецького командування стосовно України⁴². Подібні завдання виконували й українські купці під час торгових поїздок у Західну Європу та країни Близького Сходу.

Крім того, воєводи розглядали справи про торгові непорозуміння між місцевим населенням і російськими ратними людьми, крадіжки майна у солдатів гарнізону, втечі стрільців і рейтар, зловживання офіцерів гарнізону службовим становищем, стягування боргів з росіян, порушення монополії торгівлі спиртними напоями, розшук і повернення за місцем проживання російських селян-втікачів тощо ⁴³. B 1694 p. лівобережний гетьман повідомляв Малоросійський приказ про кражу грошей з військової скарбниці в Бату- рині стрільцями і просив наказати путивльському воєводі провести розслідування і покарати винпих ⁴⁴.

Звіти про свою діяльність воєводи направляли в Малоросійський приказ кінною поштою, для чого у ряді лівобережних міст влаштовувалися поштові двори. У Києві в 1666 p. на поштовому дворі було 17 коней, для яких на зиму заготовлялося 8 скпрт і 5 стогів сіна на 2 тис. кіп ⁴⁵. Ha 1674 p. кількість коней збільшилася до 40 голів. Поштовий тракт з Москви до Києва йшов через Калугу, Глухів, Путивль, Конотоп. При терміновій справі відправлялися гінці, яким заборонялося самовільно міняти коней у населення (лише через бурмистрів і війтів), ставати на постій у будинках козаків. Підтримання поштового тракту в порядку, забезпечення станцій кіньми перебували у віданні виключно російських властей.

Загалом після возз’єднання Лівобережної України з Росією царський уряд незмінно посилював вплив центральних органів влади на всі сторони соціально-економічного і політичного життя краю. Через Малоросійський приказ він послідовно обмежував місцеве самоуправління, збільшував кількість воєвод в українських містах, поступово зводив гетьмансько-старшинський адміністративний апарат до рівня місцевих органів своєї влади. Діяльність Малоросійського приказу відіграла важливу роль у збереженні територіальної цілісності Лівобережної України в складі Російської держави. Малоросійський приказ виконував спільні для російських та українських феодалів завдання — захист їх привілейованого становища, придушення опору експлуатованих класів-станів.

2.