2. Включення лівобережних земель у формування всеросійського ринку

Визвольна війна українського народу 1648—1654рр. сприяла розвиткові економічних зв’язків України і Росії. 3 встановленням дипломатичних відносин у 1649 p. гетьманське управління і російський уряд вживали заходів до налагодження взаємовигідної торгівлі.

Важливу роль в українсько-російському економічному зближенні почали відігравати міста Лівобережної України, через які велася торгівля з різними районами Росії і України. B значні торгові центри перетворилися Батурин, Гадяч, Глухів, Іркліїв, Київ, Кролевець, Лубни, Ніжин, Новгород- Сіверський, Опішня, Переяслав, Полтава, Ромни, Сосниця, Стародуб, Чернігів та інші міста і містечка Лівобережної України. Купці і торгові люди цих міст торгували в багатьох прикордонних російських містах. Так, ніжинські купці найчастіше їздили в Брянськ, Валуйки, Калугу, Путивль, Севськ, Усерд, Яблунів. Торгові люди з Києва продавали товари на ярмарках у Брянську, Осколі та Путивлі. Купці з Чернігівського полку часто відвідували Брянськ, Севськ, Царево-Алєксєєво. Міста Полтавського і Миргородського полків були тісніше зв’язані з сусідніми російськими містами: Полтава — з Бєлгородом, Веприк — з Бобриком і Хот- мижськом, Лютенька і Лохвиця з Курськом, Зіньків з Олеш- нею ⁷⁴.

Життєво важливе значення для українського народу в роки визвольної війни мало ввезення на Україну з Росії хліба. Особливо велика кількість жита і пшениці поступила на Лівобережжя в посушливі 1648—1649 pp.

Визвольна війна внесла зиачні зміни в торгівлю сіллю на Україні. Практично припинилася її доставка з Коломиї, Молдавії та Криму. Головними постачальниками солі стали російські купці. Закуплена ними в Пермській землі, Астрахані та на p. Північній Двіні сіль йшла в прикордонні російські міста, а вже звідти на Україну⁷⁶. Найбільший посередницький соляний ринок знаходився в Путивлі. Путивльський воєвода Ф. Хілков писав царю в 1652 p. про часті поїздки «всяких чипов людей» з сіллю на Лівобережжя й приїзди за нею в Путивль українських селян, міщан і козаків. Продавали сіль у лівобережних містах торговці з Бєлгорода, Брянська, Калуги, Карпова, Обояні, Олешні, Севська і Хотмижська. Встановленню зв’язків з ринками центральної Росії сприяла торгівля худобою та продукцією добувних промислів. Брянські торгові люди систематично закупали в Чернігівському полку корів та овець і відправляли їх для продажу в центральні райони Росії. Ніжинські «обивателі» часто продавали худобу на Свенському ярмарку і в м. Калузі. У 1650 p. через Калугу до Москвн гнав гурт худоби в 200 голів купець з містечка Красне Д. Юр’єв. У вересні 1652 p. торгові люди з Ніжина Г. Іванов і K. Ана- ньїн пригнали в Калугу 195 волів. Напевне, це були великі гуртоправи, які скуповували худобу на Україні, а потім продавали її в Росії. Вони мали дев’ятьох наймитів-погон- щиків ⁷⁷.

Російський уряд в інтересах постачання армії заохочував вивезення в Росію селітри й поташу з лівобережних і правобережних українських земель. У грамоті Посольського приказу від 10 червня 1652 p. путивльським воєводам Ф. Хілкову

і П. Протасьєву наказувалося налагодити контакти з українськими купцями і домовитися з ними про доставку в Путивль селітри в необмеженій кількості. «...И вы б у них тое селитру,— наголошувалося в грамоті,— велели покупатьтою того ж небольшою ценою добрую пуд по штидесят алтын и по два рубля. A деньги на тое селитренную покупку велели имать ис Путивльских же таможных и ис кабатцких доходов. A будет на тое доходов будет мало, и вы б взяли на ту покупку денег взаймы у путивльцов у кого мочно, чтоб однолично за денгами та селитренная покупка не стала» ⁷⁸. Грамота регламентувала розрахунок з купцями і підзвітність воєвод Посольському приказу.

Постійним предметом торгівлі між російськими і українськими купцями залишилося хутро. Одним із центрів торгівлі ним був Свенський ярмарок на Брянщині. Крім того, російські купці їздили збувати хутро в міста і села Лівобережної України. Зокрема, в 1650 p. торгові люди з Царе- во-Алексєєва привезли в Гадяч 70 «лисиць» і 40 «куниць», а путивльський стрілець Д. Гур’єв на ярмарку в Баришівці міняв хутра на тканини ⁷⁹.

Населення Лівобережної України добре розуміло і високо цінувало життєво важливе значення економічної допомоги російського народу. B 1650 p. козаки і селяни Веприка, Гадяча і ряду навколишніх сіл відзначали, що в голодні роки він забезпечив їх хлібом, а також іншими продовольчими товарами. Подібне спілкування в роки війни стало одним із важливих факторів зближення українського і російського народів, зміцнення дружби і співробітництва між ними. Усвідомлюючи свою близькість з братнім російським народом, лівобережні селяни, козаки і міщани неодноразово захищали російських торгових людей від «притеснений» польської адміністрації.

Зміцнівши в роки визвольної війни, торговельні зв’язки між Україною і Росією після їх возз’єднання в 1654 p. помітно активізувалися. B цей час лівобережні землі включаються у процес формування всеросійського ринку, центром якого стала Москва. Виключна роль Москви в складанні всеросійського ринку зумовлювалася рядом гіричин і, зокрема, високим рівнем обробної промисловості. Сировина і напівфабрикати, що надходили з різних районів країни, перероблялися тут у готові товари й поступали на ринок. Фактично обробна промисловість Москви зайняла провідне місце в промисловості Росії. Важливу роль відігравало вигідне географічне розташування міста. Перебуваючи на перехресті водних і сухопутних торговельних шляхів, Москва була центром, де сходилися і звідки розходилися товарні потоки. За обсягом торговельних операцій Москві належало перше місце в країні. Наприкінці XVII ст. тут діяло до 150 торго- ;их рядів і 4 тис. торгових приміщень ⁸¹.

Українсько-російські торговельні відносини регламенту- шли центральні та місцеві власті. Старшинська адміністрація видавала купцям і торговцям документи, які засвідчу- шли їх особи та мету поїздки. B 1661 p. коропський сотник Ніжинського полку I. Білаловець дозволив козакам поїхати ! російські міста з товарами. B підписаному ним листі за- іначалося: «Стецко Яковлевич, Остап Иванович, козаки и обыватели наши места Коропа полку Нежинського, с товарищи своими едут у городы Его царского величества московские купецким делом, жеб соби штуку хлеба зажити, за которыми милости вашей велце и покорне просили...

Уряд Росії влаштовував переправи через річки, за кори- ,тування якими бралося в казну з великих «двійних» підвід то 10, із звичайних — по 6, з місцевих жителів за перевіз хліба і сіна — по 4, з кінного чоловіка — по три денги, а з пішого — по дензі⁸³. Переправи і мости були наведені й через лівобережні ріки. Уряд періодично підтверджував CB06 попереднє рішення про безмитну торгівлю українських купців на російських землях. У 1678 p. він окреслив і її межі. B цьогорічній царській грамоті записано: «По указу в. г. по челобитыокиевского войта ЖданаТадриныивсехмещан велено в Киеве и в малороссийских городах по указу отца его... торговати сухим и водяным путем до Смоленска. A Десною — до Брянска беспошлинно, а в Смоленске и в Брянске и в иные городы те ездить и с товаров своих пошлин не платить» ⁸⁴. Запровадження безмитної торгівлі для лівобережних купців на сусідніх російських землях сприяло поглибленню торгівлі насамперед між найближчими ринками Лівобережної України та Росії.

i52

Асортимент лівобережних товарів, що поступали в російські міста, визначався рівнем економічного розвитку краю. Важливе місце серед них посідала горілка, виготовлення якої на продаж стало можливим тільки завдяки розвитку товарного зернового землеробства. Значну кількість горілчаних напоїв торговці таємно перевозили в Севський, Путивльський та інші повіти і, зупинившись неподалік від населених пунктів, продавали їх вроздріб. Ця торгівля завдавала значних збитків казні, й уряд неодноразово намагався припинити її. B Глухівські і Коломацькі статті було введено спеціальні пункти, які забороняли українським купцям і торговим людям продавати спиртні напої на території Росії. Дозволялося лише здавати їх на кухлеві двори.

Головні позиції в торгівлі горілкою в російських містах захопили козацька старшина, багаті козаки і міщани. Причому вони віддавали перевагу вивезенню її в центральні райони країни, оскільки там вона коштувала значно дорожче, ніж на кухлевих дворах Лівобережної України: якщо в Києві та Чернігові целовальники приймали горілку по 5—7 алтии за відро, то в Москві — вже по 9—14. Навіть враховуючи витрати на перевезення, збут її в центральних російських містах давав торговцям значний прибуток. 20 червня 1662 p. сосницький сотник C. Павленко, заможний козак Г. Лазаренко «с товарищи» здали на кухлевий двір у Москві 1005 відер горілки по 16 срібних алтин за відро. Напої були доставлені в Sl діжці, приблизно по 30 відер кожна⁸⁵. Стародубський полковник П. Рославець відправив у Смоленськ у 1663 p. 30 підвід, навантажених діжками з горілкою. B Смоленську челядник А. Кузьменко передав місцевому воєводі листа від полковника з проханням прийняти її в царський шинок «без всякої обиды и пере- шкоды». За це полковник дарував воєводі дорогу рушницю і обіцяв «отслужить» ⁸⁶. У тому ж році від торгових людей з Лівобережжя на кухлевому дворі у Москві прийнято понад тисячу, а від родичів гадяцького полковника П. Апостола — 490 відер горілки. Активну торгівлю напоями вів переяславський полковник, а в 1660—1663 pp. наказний гетьман Я. Сомко, якого сучасники влучно прозвали «переяславським крамарем». У своїх торговельних операціях старшина і багаті козаки використовували наймитів або торгових агентів. Один з них у 1665 p. віз через Калугу 100 відер горілки. Через відсутність проїжджої грамоти калузький воєвода наклав арешт на товар, після чого кілька почепських козаків оскаржили в Малоросійському приказі дії воєводи ⁸⁷.

Спиртні напої продовжували поступати з Лівобережжя в Росію на продаж і в наступні роки. Шість міщан з Ста- родуба у 1669 p. привезли в Москву партію горілки. Здавши її на кухлевий двір, вони закупили інші товари і від’їхали у «розные малороссийские места для торгового промислу» ⁸⁸. У виданій їм Малоросійським приказом проїжджій грамоті воєводам наказувалося після стягнення мита безперешкодно пропускати їх на Лівобережжя. Грамота зобов’язувала воєвод слідкувати за тим, щоб українці не торгували з місцевим населенням горілкою та тютюном. У 1671 p. на кухлевому дворі від лівобережних жителів прийнято 30 729 відер вина, 362 — вишень, залитих горілкою, 423 — морсу, 36 — конопляної олії. B тому ж році I. Самойлович дістав царський наказ направити для потреб царського двору 20 тис. відер «самого доброго, пінного, без пригару вина». У відповідь на лист гетьмана глухівські купці писали, що в них заготовлена навіть більша кількість горілки і просили за відро 16 алтин 4 денги «без наливних кухлів». Напевне, саме це «вино» доставили глухівські купці в Москву на 187 возах у 192 діжках і 26 діжечках.

B окремі місяці в Москві перебувало по кілька десятків купців і торгових людей з Лівобережної України. B 1676 p. тільки на посольському дворі проживало понад 20 чоловік з Глухова, Погара, Ніжина, Стародуба та інших лівобережних міст. Багатий міщанин з Глухова Д. Навроцький був затриманий стрільцями при спробі продати перекупнику діжку горілки. Але інші торговці відбили свого товариша та перекупника і не дозволили стрільцям арештувати їх. 3 цього приводу дяки Малоросійського приказу почали слідство, в ході якого виявили, що приїжджі зберігали 40 діжок горілки і таємно торгували нею вроздріб. Оскільки торговці перебували в Москві вже тривалий час, то це лише залишки напою, у дійсності ж його було привезено більше ⁸⁹.

Таємно продавав горілку інший житель Глухова — Д. Лук’янов. Тимчасово поселившись у Москві, він одержував горілку від дружини і компаньйонів і роздавав її для продажу дрібним перекупникам, зокрема M. Почепцю. Взявши в Д. Лук’янова значну кількість напою, той продав його вроздріб, але залишився винен купцю 29 крб. 3 допомогою службовців Малоросійського приказу купець стягнув з перекупника частину боргу грошима, а в рахунок решти відібрав коня. Крім того, купцю заборгували якісь Дмитро,

Мардуфей, а також «ніжинець Юрко», який поїхав з Москви на Макар’ївський ярмарок ⁹⁰.

У 1676 p. M. Прикота, M. Остаф’єв і Д. Павлов здали на новоміщанський кухлевий двір 5110 відер горілки по 13 алтин за відро. Тоді ж українцю П. Антонову за доставлену партію цього напою заплачено по 10 алтин за відро, а за діжку — по дві гривни. Половину суми купець одержав у тому ж році, а другу — в наступному, що вказує на регулярність його поїздок до Москви⁹¹. Про шляхи доставки спиртних напоїв з Лівобережжя в Москву багаті міщани Глухова P. Анисимов, Я. Дементьев, I. Сидоров і Г. Тимофіїв розповідали дякам Малоросійського приказу в січні І677 p. так: «Тому нынче три недели поехали они из Глухова к Москве для винного подряду в Новомещанскую слободу на кружечный двор. И привезли з собою вина тринадцать бочек мерою будет ... c пятсот (відер.— Авт.). A ехали оіш из Глухова на Севск и Севск объехали рекою Севою мимо города ночью, а в городе Севске не были. И от Севска ехали на Карачев и были в Карачеве, а в воеводы не были. И с Карачева ехали по лесной дороге до Калуги и в Калуге до воеводы не явились, а ведает что с ними вино и видел таможенный голова... и приехали они к Москве тому ден с пять. A вино их... и челядь стояли и ночевали в Семеновском» ⁹². Це опис типового способу доставки товарів у російські міста українськими торговцями взимку. Користуючись тим, що земля, ріки і болота замерзли, останні об’їжджали міста полями, бездоріжжям, тільки щоб не платити мит. B інші пори року зробити це було набагато важче, і купецькі валки рухалися, переважно, шляхами, де стояли митниці.

У тому ж році глухівські міщани C. Губенко, В. і Ф. Ми- хайлови, К. Прокоф’єв, К. Савельев, Ф. Семенов і Ф. Федоров супроводжували обоз з рибою, «сінними косами» та горілкою. По дорозі на Тулу вони продали коси, а горілку везли далі, оскільки знали, що її «многие глуховские жители к Москве на кружечный двор важивают» ⁹³. B Москві міщани продали рибу, рештки горілки і, накупивши інших товарів, поїхали на Лівобережжя.

Щоб купувати горілку за дешевшими цінами, уряд у 1676 p. розпорядився здавати основну її кількість на кухлеві двори в лівобережних містах, а в Москву привозити лишки тільки з його попереднього дозволу ⁹⁴. У свою чергу, її гетьманська адміністрація посилювала контроль за вивозом горілки в російські міста. 3 цією метою гетьманська канцелярія наказала полковій старшині не пропускати в російські землі торговців цим товаром без її дозволу. B серпні 1677 p. київський полковник K. Солонина в розмові з царем від імені гетьмана просив видати наказ такого ж змісту і воєводам в порубіжних з Лівобережжям російських містах ⁹⁵. Судячи з дальших подій, уряд такого наказу не видав, а залишив за собою верховне право контролю за торгівлею українською горілкою на російських землях. Окремі розходження такого характеру в економічній політиці царського уряду і гетьманського управління не заважали їм проводити однакову лінію в посиленні влади феодалів над трудящими масами.

Намагання лівобережної старшини обмежити вивіз горілки в російські міста переслідували мету позбутися конкуренції багатих міщан і козаків у цьому виді торгівлі. Це тим більше було для неї важливим, що з дальшим розширенням орних земель і одержанням залежних селян її господарства могли виробляти все більше і більше спиртних напоїв. Гетьман I. Самойлович у 1681 p., наприклад, направив у Москву 21 куфу (840 відер.— Авт.) горілки, викуреної на власних винокурнях ⁹⁶. У 1683 p. генеральний осавул I. Мазепа просив князя В. Голіцина взяти на кухлевий двір 25 куф (1 тис. відер.— Авт.) спиртних напоїв. У листі до князя генеральний осавул висловлював надію, що вона «нескудною ценою, але принамне по девять алтын ведро заплачена будет» ⁹⁷. Очевидно, саме в торгових операціях відбулося зближення I. Мазепи та В. Голіцина, яке відіграло вирішальну роль при обранні першого гетьманом на Коломацькій раді 1687 p.

Внаслідок такої політики царського уряду і гетьманської адміністрації переваги в торгівлі горілкою у порівнянні з дрібними торговцями дістали багаті підрядчики казни та скупники. У 1663 p. підрядчик з Стародуба C. Потапов доставив у Москву 155 діжок горілки. Одержавши за неї гроші з приказу Великої казни, його торговий агент M. Іванов поїхав у Ярославль і закупив там велику партію «красного юхотного товару», заплативши тут мито по п’ять денег з карбованця. Проте в Брянську воєвода знову хотів взяти з нього мито, з чим M. Іванов не погодився, а залишив у заклад 33 таляри, три підводи товару і після приїзду в Старо- дуб поскаржився в Малоросійський приказ на дії воєводи. Визнавши їх неправильними, приказ наказав воєводі повернути заклад і в майбутньому не брати мита з товарів, які купці везли з центральних районів Росії на Україну ⁹⁸. Лівобережний гетьман у 1685 p. повідомляв Малоросійський приказ, що деякі жителі Стародуба скупили у ближніх містечках багато горілки і збиралися везти її на продаж у Москву ". Такою ж торгівлею займалися й заможні міщани

Полтави і Гадяча. Якийсь торговець у 1689 p. доставив у Москву 10 тис. відер горілки, придбаної ним у лівобережних селах і містечках ¹⁰°. Скуповування спиртних напоїв на Україні з метою їх перепродажу в Москві та інших російських містах велося у великих масштабах і становило важливу статтю збагачення перекупників. У 80-х роках цією галуззю торговельної діяльності займався також купець Г. Тарасевич з Стародуба. Тільки в 1689 p. він купив у багатого стародубського купця C. Ширая 109 діжок горілки, призначених для вивозу на продаж у російські міста. He маючи змоги оплатити всю її вартість, перекупник звернувся до C. Ширая з проханням відстрочити сплату 700 кіп грошей, значної на той час суми ¹⁰¹. Ha ярмарку в Погарі в 1693 p. П. Брянчанин уклав угоду з Г. Машковцем про купівлю тисячі відер горілки ¹⁰².

3 Лівобережжя на російські ринки поступала також технічна сировина і насамперед поташ та селітра. Якщо в перті повоєнні роки виробництвом і збутом поташу займалися переважно дрібні виробники, TO з 60-х pp. їх зосередили B в своїх руках вища старшина і духовенство. Чимало цієї сировини надходило в Росію з будних станів А. Гамалії, M. Миклашевського, Г. Самойловича та П. Рославця. 3 буд Л. Барановича в Новгород-Сіверському повіті у 1666 p. вивезено в Вологду 211, а в 1668 p.- 251 діжку цієї цінної промислової сировини. B листі до царського уряду Л. Бара- нович просив дозволити йому безмитну торгівлю поташем, посилаючись на пільги, що їх мали окольничі і бояри. Тобто в цьому виді промислу Л. Баранович намагався зрівнятися з російськими феодалами ^Ш3. Певна кількість поташу з Лівобережної України з дозволу уряду поступала і на західноєвропейський ринок через Архангельск. У 1722 p. Малоросійський приказ заборонив його експорт у Західну Європу, але вже в наступному році цю заборону було знято, і «на оную поташ указом монаршим з Коллегіи Малороссийской выдано позволене, кто хочет либо рызким или иншым малороссийским купцам сея прийдешней зимы по рождестве христовом завести и продати свободно поневаж летнею порою и осеннею оно поташ трудно продавати и проважить з месца до пристани» ¹⁰⁴. Про цей указ повідомляли лівобережній старшині А. Корецька, A. Миклашевський i C. Ширай, які самі мали великі будні стани.

Різними шляхами надходила у Росію з лівобережних земель і селітра. її скуповували у власників селітряних майданів російські купці, а потім здавали на казенні порохові заводи ¹⁰⁵. Основну ж масу цієї цінної технічної сировини доставляли у Москву лівобережні купці та наймити козацької старшини. Наймит гетьмана I. Самойловича K. Дорофєев у 1685 p. привіз у Москву 221 пуд нелітрованої селітри ¹⁰⁶. Київський купець О. Скородка у тому ж році доставив у Москву серед інших товарів і селітру, загальною вартістю понад 5 тис. крб. Ha виручені кошти він купив 600 пудів різних товарів, серед них 40 тюків кожі на 240 крб., і через Брянськ й Трубчевськ повіз їх до Києва ^Ш7. У 1689 p. Свен- ський монастир, який підпорядковувався Києво-Печерській лаврі, звернувся в Малоросійський приказ з проханням купити в нього селітру, добуту в монастирських маєт- ностях ^|08.

/ Особливого розмаху торгівля селітрою набрала в 90-х pp. XVII ст. і в першій чверті XVIII ст., коли під час війн Росії з Туреччиною та Швецією, збільшився попит на порох. У цей час Лівобережна Україна перетворилася на один з головних районів країни, які забезпечували казенне виробництво пороху необхідною сировиною. Тільки в 1693— 1694 pp. з Лівобережжя в Москву поступило 1686 пудів селітри на 4,2 тис. крб.¹⁰⁹ У 1700 p. для поповнення казенних порохових запасів на Лівобережній Україні закуплено 30, а в наступному році тільки в одній партії — майже 10 тис. пудів селітри ^И0.

У російські міста вивозилась на продаж, переважно з Стародубського полку, велика кількість прядива. I. Росла- вець у 1676 p. продав міщанинові з Смоленська В. Любове- цькому кілька підвід прядива, а потім поїхав на Свенський ярмарок для придбання різних товарів. Торгівля прядивом поступово зосереджувалася в руках скупників, зокрема, най- багатших тогочасних купців Скоруп і Шпраїв. Перебуваючи на посаді стародубського війта, C. Ширай витіснив дрібних конкурентів і став сам скуповувати його в Погарі. Великим скупником цієї важливої сировини став і Д. Скорупа. Він і його агенти давали гроші під прядиво селянам у багатьох селах Стародубського полку. Ti з них, що вчасно не поставили прядиво, мусили віддавати його значно дешевше або ж потрапляли до в’язниці ^ш.

Одночасно на Лівобережній Україні пожвавилась скупка прядива і російськими купцями. Після шведської навали гетьман I. Скоропадський одержав відомості про те, що «многие жители стародубовские пенкою гендлюючие не хотят давать належитую до скарбу войскового плату, а особливо великороссийские люди в том полку для купления пенки и иных товаров приежджаючие..., через що немалый скарбови войсковому деется убыток» ¹¹². Гетьман наказував російським і українським торговцям сплачувати шафарю торгове мито, як і раніше, по золотому за віз прядива.

Лівобережні міщани і козаки вивозили на продаж у російські міста пшоно, сало, вироби з дерева тощо. Поступав на російські ринки з України і скляний посуд. Велику його кількість закупили у лівобережних містах у 1666 p. купці з В’язьми, Орла і Смоленська. B тому ж році міщани з Ніжина I. Іванов, Ф. Симонов, M. Степанов і C. Яковлєв торгували «скляницями» у Темникові ^И3. Частина виробів з скла вивозилася в Москву і продавалася на гостиному дворі. Зокрема, у 1676 p. цим займалися кілька глухівських, кро- пивнянських і погарських козаків, записаних у книгах Малоросійського приказу «извощиками». Це свідчить про те, що вони не були власниками товарів, а лише перевозили і продавали їх. Доставлений ними у Москву вантаж уміщався на 23 підводах.

У різні роки київські міщани привозили в Москву яблука, груші, сливи, грецькі горіхи, виноград, поташ, селітру. Торгівлю цими та іншими товарами вели M. Іванов^ш, C. Максимов та інші заможні торговці¹¹⁵. B ігумена Києво- Печерського монастиря казна у 1679 p. купила шрифт для московської друкарні ^П6. Крім названих товарів, з Лівобережної України у російські міста надходили овчина, кожі, шерсть, тканини місцевого виробництва, олія, віск, мед, хутро лисиць, зайців, бобрів, тхорів тощо. Торгівля продукцією сільського господарства, ремесел і промислів стимулювала розвиток економіки Лівобережної України по шляху дальшої товаризації виробництва.

Лівобережні купці доставляли в російські міста й товари з країн Західної Європи та Близького Сходу. Ti з них, що обслуговували царський двір, одержували важливі торгові пільги. 30 грудня 1658 p. вийшов царський указ про дозвіл купцю M. Ніколаєву вільно провозити по всій території країни «узорчатый товар» для потреб царської сім’ї. Лівобережному гетьманові, полковникам і воєводам наказувалося безперешкодно пропускати його через міста, забезпечувати підводами і кіньми, а митникам і перевізникам — «с него Михайла и с товарищей, и c людей его, и с рухляди никаких пошлин не имать» ^ш. Подібні пільги мали й інші купці, у тому числі й M. Костянтинів та Д. Стафєєв ¹¹⁸.

Асортимент товарів, що доставляли лівобережні купці в Росію з країн Західної Європи і Близького Сходу, був досить обмеженим. Серед них переважали предмети розкоші, дорогі тканини, прянощі тощо. Купець з Переяслава 3. Афанасьєв у 1663 p. привіз для царського двору кілька фунтів мережива та золоті галуни роботи західноєвропейських майстрів. За доставлені товари він одержав з Сибірського приказу

22 сорока соболів з хвостами по 4 крб., 3 пари — по 3,5 крб. і одну пару — за 2 крб. Більшістю хутра 3. Афанасьев сплатив свій борг Д. Юр’еву, а 6 пар залишив для продажу в західноєвропейських країнах ¹¹⁹.

Київський райця Г. Минцевич у 1664 p. торгував у Москві кумачами, а інший райця з Києва — текстилем ¹²°. Тут же продавалися шаблі й лати з Туреччини. Вісім жителів з Глу- хова у 1668 p. продали в Переяславлі-Рязанському, Касимо- ві й Темникові кілька закордонних піщалей^ш. Взимку 1693/94 p. до Москви з Києва прибуло п’ять партій купців- киян з різними товарами. О. Дмитрієв привіз 500 німецьких перлів, 100 яхонтових іскорок, 3 тис. коштовних каменів для сережок, зброю, а Г. Прокоф’єв — 840 святців, 8 азбук польською мовою, 2 латинські книги, прикраси, пояси тощо ¹²².

Різноманітний асортимент товарів поступав з російських земель на українські, і серед пих такий цінний харчовий продукт, як сіль. Після возз’єднання України з Росією Лівобережжя переорієнтувалося на соляний ринок Росії, що мало важливе значення для зміцнення економічних зв’язків між ними. Багато солі надходило на Лівобережжя з Торських соляних озер. У серпні 1655 p. там займалися солеварінням селяни і козаки Гадяцького полку, які потім вивозили сіль на продаж у лівобережні міста. Подібне практикували і жителі Лубенського, Миргородського та Полтавського полків. Крім них, цей цінний харчовий продукт ввозили на Лівобережжя торгові люди з Слобожанщини і Бєлгородщини.

Г~ Сіль надходила на Лівобережжя і з глибинних районів Росії, насамперед з Солі Камської. Спочатку її скуповували багаті купці-скупники, які продавали її дрібним крамарям і перекупникам, а ті — безпосереднім споживачам. Послугами перекупників у Стародубі й російських містах широко користувався Я. Ширай ¹²³. Інший великий скупник з Староду- ба Я. Остапович уклав угоду з калузьким жителем В. Івановим про купівлю 40 кулів солі й передав йому завдаток у розмірі 100 талярів ¹²⁴. Оптову торгівлю цим продуктом вів також стародубський бурмистр M. Потаповнч. Своєму посереднику Л. Дашкевичу він тільки у 1693 p. передав 30 кулів солі, а той роздав її дрібним торговцям для продажу. Л. Дашкевич повернув бурмистрові лише частину виручки, а 72 копи і 2 золотих привласнив, внаслідок чого між ними виникла судова справа. Для купівлі солі в багатих стародуб- ських скупників приїжджали торговці не тільки з українських, а й з білоруських міст ¹²⁵. Ввіз російської солі на r-Лівобережжя увесь час зростав. У 1698 p. велику кількість цього продукту доставлено Ee тільки в Стародуб, а й у Борз- ыу та Короп, де Г. Пантелеев, I. Петров та інші скупники заплатили за нього понад 200 крб.¹²⁶

Ha Лівоберенту Україну з російських земель надходили також промислові товари і хутро. Після кожного походу козацьких полків царський уряд надсилав козакам жалування не тільки грішми, а й тканинами. Для старшини призначалися дорогі, а для рядових козаків прості тканини, виготовлені в Росії. Великі їх партії уряд направив па Україну після Чигиринських, Кримських та Азово-Дніпровських походів. Крім того, тканини завозилися в лівобережні міста й купцями. Ha ярмарок у Стародубі C. Москвітін у 1689 p. привіз «шолку розных цветов фунтов двадцать, ...єдвабного ж розных цветов аршин тысяча, кети коштуючей турецких битых талярей трьох, шелковых пестрядей аршин четырех коштуючих рубля одного, крашенины разного цвету аршин двохсот коштуючих аршин по три копейки, ножей роговых бутов трех коштуючих коробочка по таляру, две чоботные коштуючие золотых десять» ¹²⁷. Текстиль на український ринок поступав переважно з районів Нерехти і Костроми. Ha Лівобережжі продавалося також доставлене з Росії залізо та вироби з нього. Зокрема, з тульських і каширських заводів X. Марселіса у 1679 p. у Київ привезено кирки, молоти тощо ¹²⁸.

Значні прибутки приносила купцям торгівля дорогоцінним хутром. M. Юр’єв у 1663 p. купив у переяславського полковника Д. Райчі шість сороків соболів, які він мав намір перепродати за кордоном ¹²⁹. Царський уряд у 1685 p. направив для продажу на ярмарках у Борзні, Мені та Ніжині хутро соболів загальною вартістю 3365 крб., яке призначалося для жалування ратним людям російських гарнізонів. Частину соболів целовальник Малоросійського приказу обміняв у Борзні в купця П. Которгана на 100 штук кумачу, по карбованцю за штуку. Але через кілька днів П. Которган відмовився від угоди, вимагаючи, щоб у нього взяли за хутро й гірші тканини — обяри та шовк. Справу про це непорозуміння розглядав Малоросійський приказ і наказав гетьману зобов’язати купця взяти соболі лише за кумачеві тканини ¹³°. У 1689 p. Сибірський приказ знову послав у Ніжин та інші лівобережні міста соболі й «иные мягкие рухляди» для обміну й продажу на місцевому ринку ^ш.

У Київ, Ніжин та інші міста надходили російські кннги, папір тощо ¹³². B окремих випадках з прикордонних російських повітів на Лівобережжя поступав скот. У 1668 p. наймити поміщика I. Худакова пригнали в Новгород-Сіверську сотню «сорок пять волов рабочих больших, восемь коров дойных, дванадцать подтелков трехлетних, девять лошадей добрых, да с Теребунаской буды двадцать восемь волов больших рабоних, шесть лошадей да всякие товары и будницкие запасы» ^І33. Місцевий сотник незаконно конфіскував товари, внаслідок чого між ним і поміщиком виникла судова справа, яку розбирали Малоросійський приказ і гетьманська канцелярія.

Про тісні ділові зв’язки між російськими й українськими купцями свідчать і факти позичок грошей. У 1663 p. київський міщанин Я. Полулях позичив купцю з гостиної сотні 13 крб., а купець з Переяслава 3. Афанасьєв — садівнику Садової Слободи під Москвою K. Русінову 2 тис. мідних і 200 срібних карбованців. Для стягнення боргу 3. Афанасьєв звернувся до Малоросійського приказу, який з’ясував, що боржник мав кілька торгових лавок, найманих слуг і постійно перебував у роз’їздах. Крім того, службовці приказу дізналися, що K. Русінов мав «перевести гроші» на ім’я іншого переяславського купця Ю. Дмитрієва. Останній також привіз у Москву імпортні товари, здав їх у казну, накупив нових і відправився з ними до Архангельська. Повертаючись назад, він мав заїхати в Москву і одержати від K. Русінова борг ¹³⁴.

3 поглибленням економічних зв’язків між лівобережними та російськими землями все настійнішого ставала необхідність заміни місцевих мір сипких тіл, а також іноземних грошей російськими. Так, у 1685 p. з Москви до Києва, Чернігова, Переяслава і Ніжина прислані «мерные заорленные меры четыре осмины да четыре четверика з греблами для приему и отдачи хлебных запасов», пізніше до Киева — мідне восьмивершкове відро для вимірювання горілки, а також осьмина і четверик ^І35.

У ході масових закупок казною хліба для гарнізонів у лівобережних містах, видачі козакам жалування і приватних торгових операцій все більша кількість російської монети проникала на Лівобережжя. У введенні в обіг російських грошей було зацікавлене насамперед місцеве населення. При продажу зерна київському воєводі в 1674 p. кияни й приїжджі торгові люди відмовлялися брати великі російські та дрібні польські монети, а просили платити їм дрібними срібними грошима ¹³⁶. B 1676 p. київський полковник K. Солонина повідомляв у Малоросійський приказ, що для поїздки в Москву він і його супутники взяли з собою золоті червоні, таляри, єфимки, левкн, орти, шаги, чехи, на які ніхто з росіян не захотів продавати їм у дорозі харчі. Лівобережні жителі просили уряд взяти привезені гроші в казну, а замість них видати російські за курсом: «За золотой по рублю и шти алтын по четыре денги. За ефимок по двадцати алтын, за левок по полтине..., за шестаки по осми денет, за шаг по четыре денги, за чех по две денги» ^і37. Прохання було задоволено. Поступове запровадження російських мір і вагн та поширення російської монети на лівобережний ринок сприяли дальшому економічному зближенню Лівобережної України з Росією.

Взаємовигідна торгівля між українцями і росіянами відіграла важливу роль в активізації етнокультурного спілкування двох братніх народів. Під час поїздок у Росію все більша кількість лівобережних торговців і купців знайомилася з мовою, культурою та побутом росіян, запозичувала їх кращі до- сягненя. B свою чергу, російські торгові люди, відвідавши Лівобережжя, знайомили своїх співвітчизників з елементами матеріальної й духовної культури українців. Значно пожвавилось етнокультурне спілкування представників братніх народностей наприкінці XVII ст., коли торговельні зв’язки між українськими і російськими землями стали стабільнішими і глибшими.

Визвольна війна українського народу 1648—1654 pp. і возз’єднання України з Росією внесли корінні зміни в напрями торгівлі Лівобережної України. Основний потік її товарів у другій половині XVII ст. почав спрямовуватися на російські землі, де в цей час формувався всеросійський ринок. Включення лівобережних земель у сферу його впливу відкривало широкі можливості для збуту сільськогосподарської та промислової продукції краю на території всієї Росії. Необмежені можливості всеросійського ринку стали визначальними факторами економічного розвитку Лівобережної України. Наведений фактичний матеріал незаперечно спростовує домисли українських буржуазних націоналістів та їх сучасних послідовників за кордоном про якусь відсутність перспектив для розвитку торговельних зв’язків між Україною і Росією після їх возз’єднання, про відособленість лівобережного ринку від російського.

міщан і навіть селян, тобто відбувалася їх дальша товаризація. Основними предметами торгівлі між Лівобережжям і Росією стадине закордонні товари, як було до визвольної війни, а місцеві. Вищий порівняно з попередніми роками рівень торгівлі вимагав і вищих форм виробництва, здатних задовольнити її потреби в товарах, як за кількістю, так і за асортиментом.

Включення лівобережних земель у процес формування всеросійського ринку активізувало торговельні зв’язки між ними і російськими землями й одночасно злиття дрібних місцевих сільських ринків в один місцевий ринок, дальшу економічну консолідацію Лівобережжя^створення економічних передумов для переростання української народності в буржуазну націю. 3 розширенням всеросійського ринку почалися поступово ліквідовуватися митні кордони між найближчими російськими і лівобережним ринками, а також феодальний різнобій місцевих мір, ваги, монети, заміна їх російськими. Всеросійський ринок все більше впливав на характер економічного розвитку Лівобережної України.