Передмова

Перемога українського народу у визвольній війні 1648— 1654 pp. і возз’єднання України з Росією знаменували початок нового етапу в розвитку продуктивних сил Лівобережної України. Ha господарське і суспільно-політичне життя краю позитивно впливали, насамперед, глибинні процеси, що проходили в Росії в новий період її історії.

Ha соціально-економічний розвиток Лівобережної України другої половини XVII ст. значною мірою впливали і результати визвольної війни 1648—1654 pp.: ліквідація польсько-шляхетського панування і великої земельної власності польських та українських магнатів й шляхти; послаблення феодально-кріпосницького гніту; порушення замкнутості класів-станів феодального суспільства; дальший розвиток сільського господарства, ремесел і промислів.

Одним з вузлових питань дожовтневої історії України, що недостатньо досліджені в радянській історіографії й вимагають особливої уваги на сучасному етапі розвитку історичної науки в республіці, e вивчення соціально-економічних умов переростання феодальної суспільно-економічної формації в буржуазну.

Керуючись ленінським положенням про «новий період» російської історії, автор поставив мету дослідити процеси,: які' найповніше характеризують його на території Лівобережної України в другій половині XVII ст.: підвищення рівня розвитку продуктивних сил

Я

краю; переселення на лівобережні землі вихідців з інших українських земель та Росії; зростання економічної основи феодального суспільства — феодальної земельної власності; зміни у дрібному землеволодінні тадрібній земельній.власності; позитивні зрушення у сільському господарстві; переростання ремесла у дрібне товарне виробництво; зародження нових форм виробництва у феодальних за своїм характером промислах; розвиток товарно-грошовнх відносин і консолідація місцевого ринку; зміцнення адміністративного апарату; посилення феодальної залежності селян та еволюція основних форм ренти; визиск рядових козаків і міської бідноти; еволюція класово-станової структури феодального суспільства і загострення соціальних суперечностей.

Нижнім хронологічним рубежем роботи є завершення визвольної війни українського народу 1648—1654 pp. проти польсько-шляхетського панування і возз’єднання України з Росією; верхнім — кінець XVII ст., коли в соціально-економічному становищі Лівобережної України сталися значні зміни.

Дослідження проблеми ускладнюється суперечливістю поглядів радянських істориків на еволюцію феодалізму як у Росії в цілому, так і на Україні зокрема. Більшість з них визнає, меншість — заперечує генезис капіталізму в Росії з XVII ст. як процес, що прогресував. Зокрема, M. В. Нєчкіна прийшла до висновку, що в економіці країни протягом усього XVII ст. відбувалося нагромадження капіталістичних елементів³. M. M. Дружинін у своїх працях висунув і обгрунтував положення про одночасний розвиток у XVII—XVIII ст. капіталістичних і феодальних виробничих відносин. При цьому вчений мав на увазі не стійкі капіталістичні виробничі відносини, а їх елементи, що були здавлені й деформовані феодально-кріпосницькиїМ ладом. I лише приблизно в 60-і pp. XVIII ст. почалося злиття розрізнених паростків капіталізму в стійку систему капіталістичного укладу ⁴. Підтримуючи положення M. M. Дружиніна, Л. В. Черепнін писав, що останній «переконливо обгрунтував точку зору про одночасний розвиток і взаємне переплетіння феодальних і капіталістичних відносин. Кажуть, що теоретично це неможливо. Але таким було життя, об’єктивна дійсність» ⁵. В. О. Голобуцький_висловив думку про розвиток капіталістичних відносин у ремеслі щё в XVI — першій половині XVII ст.⁶ Відносно питань еволюції феодалізму на українських землях досить чітку позицію займав M.

У цілому вдалу спробу підвести підсумки дискусії з питань соціально-економічної історії феодальної Росії зробили В. I. Буганов, О. О. Преображенський і Ю. О. Тихонов. Відзначаючи слабкість і повільність визрівання первісних форм капіталістичного виробництва і відповідних їм суспільних відносин, вони вказують на початок генезису капіталізму в Росії з XVII ст.⁸. Одні дослідники погоджуються з такими висновками, інші вважають цго аргументацію недостатньо вагомою. Дискусія з цих питань свідчить про невирішеність проблеми. Важливу роль в її розв’язанні можуть відіграти регіональні дослідження процесу еволюції феодалізму в країні.

Дожовтнева історична наука не ставила своїм завданням розгляд розвитку феодальної суспільно-економічної формації. Представники дворянської історіографії Д. M. Бантиш-Каменський і M. А. Маркевич, виражаючи інтереси українського дворянства, ідеалізували суспільно- політичний устрій України XVII—XVIII ст., зображували козацьку старшину головним рушієм історії, виразником ідей і захисником народних мас, засуджували антифеодальні виступи трудящих, виправдовували антинародну політику царського уряду й гетьманської адміністрації ⁹.

Певний крок уперед, порівняно з дворянською, у висвітленні досліджуваної проблеми зробила буржуазно-ліберальна історіографія. Це проявлялося в основному в розширенні джерельної бази, накопиченні фактичного матеріалу, зрушеннях в оцінці окремих явищ і нодій історії України другої половини XVII ст. Саме ці риси властиві творам такого авторитетного представника цього напрямку історичної науки пореформенної Росії, як Μ. I. Костомаров. Ha відміну від своїх попередників, Μ. I. Костомаров більшу увагу приділив висвітленню ролі народних мас в історії.

Особливе місце в буржуазно-ліберальній історіографії належить О. M. Лазаревському. Більшість з його праць стосується, переважно, становища~ селян і поземельних відносин на Лівобережній Україні другої половини XVII—XVIII ст. Ha підставі вивчення архівних джерел О. M. Лазаревський прийшов до висновку про збагачення козацької старшини за рахунок народних мас і закріпачення селянства Лівобережної України. Але дослідник переоцінював соціальні наслідки визвольної війни 1648^-1654 pp., вважаючи, що після неї на

Лівобережній Україні не було привілейованих груп населення, а лите козаки і однорідне «поспільство, народ». Звідси і нерозуміння ним класової суті адміністративного апарату, розгляд його як надкласової сили, здатної примирити у феодальному суспільстві антагоністичні класи ^п.

Помилки у трактуванні соціальної ролі та класового характеру судової системи припустився і О. I. Левиттький у своїх розвідках про судочинство па Україні. Інакше і пе могло бути, оскільки автор у своїх висновках виходив з хибного розуміння класової структури феодального суспільства, яку він, подібно до О. M. Лазаревського, вважав «безстановою». Дослідник но бачив прямої залежності судової системи від панівного феодального способу виробництва, зображував суд «народним», «загальностановим» представницьким органом ¹³.

Визначаючи причини затушовування буржуазною наукою функцій держави в антагоністичному суспільстві, В. I. Ленін писав, що питання «це так заплутане й ускладнене через те, що воно...

Важливий внесок у дослідження общини на Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст. вніс буржуазний історик I. В. Лѵчицький. Внерше у вітчизняній історіографії довівшп існування обшини на цін території, він разом з тим виявив методологічну безпорадність при визначенні причин її появи на лівобережних землях. Виникнення тут общини історик пояснював простим перенесенням общишшх традицій переселенцями -3 Правобережжя. У відсутності періодичних розподілів землі серед общинників він вбачав архаїчну форму общинних відносин, хоч у дійсності це свідчить про пізній етап їх розвитку ¹⁶.

Крок уперед порівняно з поглядаліи своїх сучасників на суспільний устрій Лівобережної України другої половини XYII ст. зробив В. О. Барвінськип. Під впливом революції 1905—1907 pp. у Росії він показав, що і в українському суспільстві XVII ст. не було «демократизму» й «безстановості», про які писали історики. Але, відкинувши зауваження окремих з них про «самобутність» закріпачення українського селянства, автор у цілому не уникнув хиб, властивих усій буржуазній історіографії, твердячи, що.відносини між посполитими ідцержавцями» у XVII ст. складалися.миролюбно¹⁶.

He вийшов за рамки простого накопичення фактів і суперечливої їх оцінки й історик буржуазно-ліберального напрямку В. Л. Модзалев- ський.

Криза буржуазної історіографії історії України другої половини XVII ст. на початок XX ст. стала явною. Вона проявлялася у неспроможності буржуазних учених дати справді наукове пояснення соціально-економічним процесам, що відбувалися на Україні досліджуваного періоду, в активізації у ній буржуазно-націоналістичної реакційної течії з її глибоко ворожими українському народові ідеями. У своїх прагненнях відірвати український народ від російського, і отже послабити його революційність в умовах класової боротьби у період імперіалізму, українські буржуазні націоналісти намагалися насамперед розірвати братній союз українського і російського народів. Один з ідеологів українського буржуазного націоналізму В. Б. Антонович силкувався довести якусь винятковість українського народу, проведення ним своєї «особливої» ідеї «безкласовості» й «демократизму» ¹⁸. Ще далі пішов у своїх спробах віддалити український народ від російського учень і послідовник В. Б. Антоновича,_буржуазно- націоналістичний історик M. C. Грушевський. Всупереч історичній правді M. C. Грушевський оцінював возз’єднання України з Росією як негативне явище в історії українського народу, твердив ніби в ході визвольної війни були повністю ліквідовані феодальні порядки і утворилася «загальнонародна» держава. Цим M. C. Грушевський прикривав експлуататорську політику українських феодалів, проводив паралель між ними і сучасною йому буржуазією, намагаючись зобразити її захисником народних мас України. Це природна реакція української буржуазії на гнобительську політику царизму, але реакція, яка своїм вістрям спрямовувалася і проти українського народу. Фальсифікуючи соціально-економічне становище України досліджуваного періоду, M. C. Грушевський писав, що це був період застою «в економіці, господарстві, культурі», «період кривавої руїни» ¹⁹.

Представники так званої школи M. C. Грушевського, його однодумці I. Джиджора та M. Тищенко всіляко «обгрунтовували» тезу про відсутність сталих економічних зв’язків між Україною та Росією. I. Джиджора силкувався довести, що навіть на початку XVIII ст. Лівобережна Україна становила «зовсім окремий економічний терен, торговельно незалежний від Московщини». Виношуючи плани відриву України від Росії, націоналістичні псевдовчені заперечували прогресивність перебування України у складі Росії, безпідставно твердили, що українські землі економічпо були тісніше зв’язані з польськими та німецькими, ніж з російськими²⁰.

Хибну позицію у висвітленні соціально-економічного розвитку України XVII—XVIII ст. займав дрібнобуржуазний історик, один з лідерів партії народних соціалістів В. О. Мякотін, Соціально-економічні процеси на Україні після визвольної війии 1648—1654 pp. він характеризував як самобутнє явище, властиве лише Україні, зображував закріпачення селянства як «індивідуалістичні тенденції». Подібно до народників, історик ідеалізував селянську общину, твердячи, що вона складалася з «вільних і рівноправних людей», у той час як між її членами вже існувала глибока майнова нерівність і соціальне розшарування ²¹.

Тільки з відкриттям K. Марксом об’єктивних законів розвитку суспільства «хаос і довільність, що панували досі в поглядах на історію і на політику,— підкреслював В. I. Ленін,— змінилися надзвичайно цільною і стрункою науковою теорією, яка показує, як з одного укладу суспільного життя розвивається, внаслідок зростання продуктивних сил, інший, вищий,— з кріпосництва, наприклад, виростає капіталізм» ²². Безумовною вимогою марксистської теорії при розгляді будь-якого питання, наголошував В. I. Ленін, «є постановка його в певні історичні рамки, а потім, якщо мова йде про одну країну..., врахування конкретних особливостей, які відрізняють цю країну від інших в межах однієї і тієї самої історичної епохи» ²³.

Враховуючи конкретно-історичні умови Росії другої половини XIX ст., В. I. Ленін у своїх працях «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?», «Економічний зміст народництва і критика його в книзі п. Струве», «Розвиток капіталізму в Росії» та ін. творчо розвинув економічне вчення K. Маркса. B останній з робіт В. I. Ленін почав виклад матеріалу з характеристики капіталістичної еволюції сільського господарства, яка своїм корінням сягала в надра феодальної формації. Вперше у вітчизняній науці В. I. Ленін зробив марксистський аналіз еволюції капіталізму і в промисловості Росії. Це особливо важливо тим, що на той час у країні поряд з передовими промисловими підприємствами зберігалися і відсталі, типові для періоду феодалізму. В. I. Ленін докладно розглянув еволюцію ремесла, промислів, дрібного товарного виробництва, простої капіталістичної кооперації і мануфактури як безперервний процес переростання нижчих форм виробництва у вищі. Остання, «будучи проміжною ланкою міш ремеслом і дрібним товарним виробництвом з примітивними формами капіталу і між великою машинною індустрією (фабрикою) »²⁴, грала важливу роль у розвитку капіталістичних форм промисловості.

Винятково важливе значення для досліджуваної теми має положення В. I. Леніна про перехідні форми господарства. «...Капіталістичне господарство,— відзначав В. I. Ленін,— не могло відразу виникнути, панщинне господарство не могло відразу зникнути. Єдино можливою системою господарства була, таким чппом, перехідна система, система, яка поєднувала в собі риси і панщинної і капіталістичної системи»²⁵ з властивими їй «безкінечними різноманітностями форм». У промисловості процес складання капіталістичних виробничих відносин також характеризувався переплетінням і протиборством нових елементів з панівними феодальними відносипами, тривалістю і суперечливістю.

Озброєна марксистсько-ленінською методологією, радянська історична наука досягла помітних успіхів у висвітленні соціально-економічної історії України періоду пізнього феодалізму. Зокрема, соціально-економічні та політичні зміни, що сталися на Україні в ході визвольної війни українського народу 1648—1654 pp., показані в монографії I. П. Крип’якевича. Порівняння наведених ним даних на середину XVII ст. з даними кінця XVII ст. дозволяє конкретно показати соціально-економічні зрушення на Лівобережжі досліджуваного періоду ²⁶.

Економічні та політичні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. досліджені у фундаментальній монографії Ф. П. Шевченка. Автор переконливо довів, що в роки визвольної війни 1648—1654 pp. вони значно зросли, перетворилися у визначальний фактор розвитку України і одночасно почали відігравати важливу роль і в економічному житті Росії. Економічне спілкування найрізноманітніших верств українського і російського народів, наголошує Ф. П. Шевченко, сприяло їх дальшому зближенню ²⁷.

Радянські вчені внесли вагомий внесок у дослідження окремих аспектів економічного розвитку Лівобережної України другої половини XVII ст. Досліджуючи виробництво скла на території України, В. Ф. Рожанківський, зокрема, показав його еволюцію від найпростіших форм до найскладніших. Автор зробив висновок про те, що в XVI—XVII ст. гутництво вже не вкладалося в рамки цехового ремесла і перебувало на стадії початкової форми мануфактури²⁸. Розвиток іншої галузі промисловості, а саме металургії, дослідив П. K. Федоренко. IIa підставі детального аналізу друкованих і архівних джерел автор прийшов до висновку, що і рудні досліджуваного періоду становили собою таку ж форму промислового виробництва ²⁹.

Набагато ширше коло питань розвитку феодальної промисловості охоплено в монографії О. C. Комшщ про міста України другої половини XVII ст. Автор прослідкувала зародження в надрах феодальної промисловості елементів капіталізму, дослідила активізацію торгівлі, формування купецтва, джерела нагромадження купецького капіталу та вкладання його в організацію промислових підприємств^за.

Радянські вчені зробили важливий внесок у дослідження не тільки економічної, а й суспільно-політичної історії України пізнього феодалізму. Одне з центральних місць тут належить фундаментальній праці В. А. Дядиченка. Щоправда, соціальні процеси, функції адміністративного апарату, порядок комплектування козацького війська, тощо у ній розглядаються з кінця XVII ст.³¹. Дослідженню ролі Малоросійського приказуй політиці царськогоуряду щодо України присвячена монографія K. О. Софроненко. Дослідниця визначила класовий характер діяльності Малоросійського приказу, показала об’єднання зусиль російської та української адміністрацій для зміцнен- ня прав феодалів на землю та селян. Разом з тим, наголошується у праці, царський уряд через приказ поступово обмежував самоуправління Лівобережної України так само як й інших районів Росії³².

Класова боротьба селян, козаків і міщан Лівобережної та Слобідської України в 50—70-х pp. XVII ст. сгала предметом дослідження К. I. Стецюк. Оперуючи оригінальним матеріалом, автор вперше у віт- чизняннГТсторіографії розкрила суть класових суперечностей у цьому регіоні України, вплив селянської війни в Росії 1670—1671 pp. на розгортання антифеодальпої боротьби народних мас України, спроби різних груп старшини використати трудящих у боротьбі за владу, зміцнення дружби українських і російських селян у ході спільних виступів проти експлуататорів. Природно, що на економічні та соціальні аспекти історії досліджувапих регіонів автор звернула меншу увагу³³.

3 колективних праць, де деякою мірою висвітлюється й соціально- економічна історія України другої половини XVII ст., слід назвати збірник статей, присвячений 300-річчю возз’єднання України з Росією ³⁴, фундаментальні видання з історії Української PCP, робітничого класу та селянства УРСР і м. Києва ³⁵, а також підручники й навчальні посібники для студентів вищих учбових закладів³⁶. Важливе значення для дослідження проблеми мають дисертації В. О. Романов- ського і M. M. Ткаченка про організацію державного господарства та становшцё селянства Лівобережної України у XVII ст.³⁷

Досліджувана проблема має широке коло друкованих джерел: літописи³³, мемуари³⁹, матеріали генеральних слідств про маєтності ⁴⁰, переписів населення⁴¹ і приватних архівів⁴², акти ⁴³ та окремо видані документи про визвольну війну українського народу 1648— 1654 pp. і возз’єднання України з Росією ⁴⁴. Написані з позицій панівних класів, вони відображали їх інтереси і вимагають до себе критичного ставлення. Загальним недоліком друкованих джерел є відсутність узагальнюючих статистичних даних, що не дозволяє підкріпити теоретичні положення статистичними викладками.

Ці ж вади властиві й архівним матеріалам. У ході дослідження теми опрацьовані та введені в науковий обіг документи: Центрального державного архіву давніх актів (фонди: 124, 210, 229); Архіву Ленінградського відділення Інституту історії CPCP AH CPCP (колекція 133); Центрального державного історичного архіву УРСР (фонди: 39, 51, 57, 58, 128, 129, 130, 133, 139, 143, 145, 146, 148, 149, 151, 152, 153,154, 157, 159, 160, 163, 165, 175, 221, 232, 237, 912, 1523, 1528, 2038); Державної ордена Леніна бібліотеки CPCP ім. В. I. Леніна (фонди: 159, 205); Центральної наукової бібліотеки AH УРСР (фонди: 1, 2, 12, ДА

---------- ). Частина документів Центрального державного архіву дав-

П—595

ніх актів і архіву Ленінградського відділення Інституту історії CPCP AH CPCP опрацьована за мікрофільмами і засвідченими копіями, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві УРСР і науковому архіві Інституту історії AH УРСР.

Досить широка джерельна база і досягнення попередників дають можливість створити комплексне дослідження про соціальпо-еконо- мічний розвиток Лівобережної України другої половини XVII ст. і заповнити прогалину в сучасній історіографії історії України феодальної доби. РІеобхідність появи такого дослідження пояснюється ще й тим, що апологети антикомунізму перетворили фальсифікацію історії України цього періоду в знаряддя ідеологічних диверсій імперіалізму проти CPCP. Витягуючи на світ заяложені концепції ідеологів українського буржуазного націоналізму, фальсифікатори силкуються розпалити національну ворожнечу між братніми народами. 3 цією метою американські історики О’Брайєн, K. Кононенко, Д. Васараб та інші безпідставно твердять ніби возз’єднання України з Росією загальмувало економічний розвиток українських земель, а між українцями та росіянами точилася безперервна боротьба. Буржуазні псевдовчені фальсифікують також політичний курс Б. Хмельницького, спрямований на захист історичних рішень Переяславської ради, всіляко вихваляють зрадницьку діяльність I. Виговського та I. Мазепи ⁴⁵.

B умовах активізації ідеологічних диверсій імперіалізму винятково важливо показати історичні корені дружби українського і російського народів. Возз’єднання України з Росією об’єктивно сприяло не тільки зростанню продуктивних сил країни, а й об’єднанню передових діячів цих народів у боротьбі проти соціального і національного гноблення. Ідеї дружби і братерства яскравим світлом осявали всі етапи визвольного руху в Росії, надавали йому особливої сили, глибини та розмаху. Після повалення царизму, завдяки нерозривному союзу народів CPCP невпізнанно змінилося обличчя Української PCP, всієї нашої великої Батьківщини. «Видатним результатом спільної праці радянських людей,— наголошував член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК Компартії України В. В. Щербицький на урочистих зборах, присвячених 325-річчю возз’єднання України з Росією,— стала побудова розвинутого соціалістичного суспільства, утворення нової історичної спільності людей — радянського народу, утвердженпя соціалістичного способу життя» ⁴⁶. B єдиній сім’ї братніх народів український народ упевнено крокує по шляху соціалістичного творення.