1. Активізація міграційного руху на Лівобережну Україну

Возз’єднання України з Росією зумовило активізацію на лівобережних землях міграційних процесів, які значною мірою впливали на розвиток продуктивних сил краю та зміцнення зв’язків між українським і російським народами.

B економічному розвитку Лівобережної України головну роль відігравало місцеве населення. Але важливе значення мала і господарська діяльність переселенців з інших українських земель, Білорусії, Молдавії, а також утікачів з Росії. B основі міграційного руху на Лівобережну Україну лежало прагнення трудящих мас уникнути феодально- кріпосницького гніту, що посилювався. Жителі Правобережної України таким чином намагалися позбутися ще й національно-релігійних переслідувань, знайти в межах Російської держави захист від спустошливих нападів польсько-шляхетських, татарських і турецьких військ. Важливу роль при цьому відігравали й традиції, що склалися в період існування Давньоруської держави. У свідомості українського народу зберігалася пам’ять про спільність походження з російським народом, і, переселяючись на українські землі, що перебували у складі Росії, жителі правобережних і західноукраїнських земель об’єднувалися з своїми братами на Лівобережжі в єдиній сім’ї, як і їхні далекі предки. Переселенці та втікачі мали свої традиції у виготовленні

сільськогосподарських энарядь, веденні господарства, побуті тощо. B ході виробничого і культурного спілкування відбувався об’єктивний процес взаємовпливу і взаємозбагачення матеріальної культури населення. Кращі надбання переносилися в нові умови, приживалися і розвивалися далі, сприяючи прогресу сільського господарства і промисловості.

У 50-х pp. XVII ст. вихідцями з Правобережної України айтивно заселялася північна частина Лівобережжя (Ніжинський, Стародубський і Чернігівський полки), що лежала в стороні від головного театру воєнних дій. Ha північні землі переселялися також люди з південних полків, територія яких стала ареною міжусобної боротьби старшини за владу і зазнавала спустошливих нападів іноземних загарбників. У заселенні цих земель були зацікавлені, насамперед, українська шляхта, козацька старшина і духовенство. Bci вони домагалися універсалів на села і слободи переселенців, звільняючи їх на певний час від сплати податків і виконання повинностей. У ці роки навколо Глухо- ва, Конотопа, Стародуба з’явився цілий ряд нових поселень, переважну більшість жителів яких становили вихідці з Володимирського, Кременецького та інших повітів Волинського воєводства ².

Територія Ніжинського, Стародубського і Чернігівського полків продовжувала залюднюватися переселенцями з інших українських земель і в наступні роки. Влітку 1666 p. полковник K. Мигалевський привів з Південної Київщини на Лівобережжя 5 тис. «задніпровських» козаків і волохів. Переселенці зупинилися спочатку в Полтавському, а потім перейшли в Ніжинський і Чернігівський полки, де і осіли на вільних землях³. У 70-х pp. у Стародубському полку кілька правобережних бондарів заснували слободу поблизу c. Стечні ІІогарської сотні, козак Глухівської сотні К. Андрущенко — c. Оміаной, а Я. Шурахович — слободу Велика. У 1679 p. стародубський полковник дозволив вихідцям з Правобережжя селитися поблизу c. Дешки, обробляти вільні землі й господарювати на них. Переселенцям давалися пільги на 10 років, після чого вони мали відбувати феодальні повинності на користь полковника ⁴. Село Міклашевку, як згадували на початку XVIII ст. старожили з того полку, заселили «тогобочні і сегобочні» люди.

Дещо повільніше заселялася південна частина Лівобережної Україин, яка зазнавала частих руйнівних нападів військ кримських і польських феодалів. У 60-х pp. XVII ст. у результаті вторгнень військ Речі посполитої і Кримського ханства більшість населених пунктів Переяславщини, Південної Ніжинщини, Київщини та інших районів лежала в руїнах. Незважаючи на це, Лівобережжя з Києвом залишалося важливим притягуючим центром для населення тих українських земель, які перебували під владою іноземних держав. У 1663 p. багато козаків Паволоцького полку з сім’ями переправилося через Дніпро в районі Димера і поселилося в Бобровиці, Гоголеві, Козельці.й Острі. Незважаючи на умовляння наказного гетьмана Д. Єрмоленка повернутися на Правобережжя, всі вони залишилися на облюбованих місцях і зайнялися господарською діяльністю ^б. B тому я: році на лівий берег Дніпра перейшли жителі Корсуня, Лисянки та інших придніпровських сіл і міст. Особливо жвавий переселенський рух спостерігався на переправі в Каневі, біля якої скупчилася велика кількість біженців. Розповідаючи про становище на Правобережжі, очевидці підкреслювали непереборне бажання правобережних селян, козаків і міщан поселитися на Лівобережній Україні під захистом російських військ і лівобережних козаків ⁷. Подібні переселення мали місце і в наступні роки. Про c. Рудівку Прилуцького полку старожили розповідали в 1729 p.: «...Α когда орды на Украину выходили, того часу была тими ордами опустошена, а потом... из иных сел по- сходилось малое число людей» ⁸. У 1667 p. до київського воєводи I. Троекурова прибули представники однієї з сотень правобережного полку T. Барабаша, які просили дозволу поселитися на Лівобережній Україні. Незабаром з таким же проханням звернулися до воєводи ще 40 жителів Правобережжя.

Масовий переселенський рух па південні землі Лівобережжя почався в 1672—1674 pp., коли польсько-шляхетські та турецькі війська знову спустошили Правобережжя. «Остапок народа, в городах и поветах тамошних,— відзначав літописець C. Величко,— чрез турчина незачепаних бившаго, разсуждаючи свою недолю, а ни от кого згола жадной милости и оборони себе пе надеючися, турецких зась даней людми и детми, по учиненому того лета ображ- цу, що рок от себе сподеваючися, многими купами и табо- рами во всех поветов собирался, и болеснимп серцами, а слезоточительнымн очима вечне з своими красними тамошними селеніями и угодіями пожегнавшися, що живо на сюю Днепра сторону переберался и где улюбя, по розных сего- бочных полках украино-малороссийских для житія своего избирал и заседал месца; а особливе в полку полтавском засел по реце Орели новими городами... и вся сегобочная Украина, пред тим малолюдствовавшая, от того времени тогобочними людми украинскими наполннлася и умножилася» ¹⁰. Втікачі з Правобережжя оселялися також у Переяславському, Лубенському та Миргородському полках.

У вересні 1675 p. жителі Звенигородки і Ольхівки на тисячі підвод переправилися через Дніпро на Лівобережжя. Разом з ними прибув козак Брацлавського полку з відомостями про становище на Побужжі і з проханням жителів полку дозволити переселитися на лівобережні землі. Такий дозвіл було одержано і в жовтні козаки та селяни Брацлавського і Торговицького полків, а також запорожці об’єдналися під Бершаддю й рушили «в сії краї». Ha переправі через Південний Буг орда кримського хана і козаки П. Дорошенка оточили переселенців і багатьох з них, у тому числі й керівників Ф. Булюбаша і Квашу, вбили. Тільки незначна частина втікачів на чолі з брацлавським війтом змогла пробитися до Канева, де тоді стояв російський гарнізон ^и. Застосовуючи військову силу, адміністрація правобережного гетьмана і надалі перешкоджала відходу селян, міщан і козаків з Правобережжя.

Навіть за допомогою репресій правобережній адміністрації не вдалося зупинити потік переселенців з Правобережжя на Лівобережжя. Протягом 1675—1676 pp. на лівобережні землі перейшли 500, а потім 200 сердюків з родинами з полку Ф. Мовчана, а також значна частина жителів Уманщини. Переселенці тимчасово зупинилися в Київському полку, а потім були розселені й в інших полках. Дозволивши втікачам жити в лівобережних містах і селах, царський уряд запропонував їм закликати своїх родичів і знайомих иа Правобережжі переселятися на Лівобережжя. Про масове переселення на лівобережні землі повідомляв I. Самойловича полковник K. Мигалевський. Він писав, що влітку 1676 p. під Каневом і Черкасами зібралися в чеканні своєї черги на переправу тисячі правобережних селян, козаків і міщан з домашнім скарбом і худобою. Опустіли Крилів, Лисянка, місцевість навколо Канева, Черкас та інші райоин Правобережного Подніпров’я.

Значно посилилося прагнення правобережного населення до об’єднання з лівобережним під час турецько-татарської агресії в 1677 p. У грудні того ж року сотник Богу- ненко з полку О. Гоголя привів свою сотню кінних козаків на лівий берег Дніпра. Через київського полковника K. Солонину він передав лівобережному гетьману листа полковника піхотного полку В. Іваненка з проханням прийняти його з більш ніяі тисячею козаків на Лівобережжі і виділити місце для поселення. Діставши відповідний дозвіл, кпза- ки піхотного і кінного полків перейшли на Лівобережжя й включилися в боротьбу російського та українського народів проти турецьких військ, за що дістали подяку від царського уряду.

До 1680 p. на Лівобережній Україні зібралися до 20 тис. сімей з Правобережжя, ще не розселених по полках ¹³. Між гетьманською адміністрацією і урядом зав’язалося жваве листування про переселенців. I. Самойлович пропонував виділити їм землі на Слобожанщині, а зайняту ними територію підпорядкувати лівобережному гетьманові. Проте Малоросійський приказ відхилив цю пропозицію і наказав гетьману тимчасово поселити біженців на Лівобережній Україні до остаточного вирішення їх долі. Російський уряд мав намір заселити переселенцями південні райони Слобожанщини і створити з них Полатовський полк, який би прикрив південні російські землі від вторгнень орд кримського хана. Переселитися на Слобожанщину дали згоду 10 тис. родин на чолі з протопопом Я. Мировицьким, отаманами M. Гри- гор’євим, Г. Гуляєвим, П. Івановим та іншими. Своє бажання вони пояснювали тим, що на Лівобережжі більшість земель зайнята і їм не виділяють орних земель, угідь, не дозволяють займатися промислами. У березні 1680 p. воєвода П. Хованський одержав від царського уряду наказ «призывать черкас (українців.— Авт.) и строить у новопостроен- ного ІІолатовского валу на реке Волуе усть Малого Волуй- ца и по реке Осколу и по Северному Донцу выше государева Борисова города». Далі визначався устрій майбутніх слобожан, умови їх життя на нових землях: «А воєводам у

них до указу не быть, а ведати их полковнику и сотнику кого они меж себя выберут и торговать в тех городах всякими товарами беспошлинно, и суд черкасам держать по своим прежним обычностям безоброчно и полковые службы не служить и полатовского дела не делать, и податей и оброков никаких не платить, кроме того, что строить свои города» ^u. 3 невідомих, причин план переселення на Слобожанщину 10 тис. сімей з Правобережжя не був реалізований, і вони залишилися на Лівобережжі.

Тим часом адміністрація молдавського господаря I. Дуки, під владу якої султан передав Південне Правобережжя, будь-що намагалася повернути біженців. Ha Лівобережжі таємно поширювалися універсали I. Дуки та правобережного гетьмана I. Драгинича з закликом до лівобережного населення переселятися на Правобережжя і обіцянками про надання їм на нових місцях пільг у сільському господарстві, ремеслах і промислах. Щоб змусити втікачів повернутися до своїх колишніх осель, на Лівобережжя засилалися і спеціальні агенти, які залякували переселенців, палили їх будинки. Подібні методи застосовували і польські урядовці. Ha початку 80-х pp. староста м. Полонного направив у Лубенський полк 12 підпалювачів, які спалили ряд будинків у Пирятині та навколишніх селах ¹⁵. У Чернігівському полку власті арештували дев’ятьох злочинців з Правобережної України, які під виглядом косарів переходили від одного села до іншого і палили двори селян, козаків і міщан. Ha допиті вонн призналися, що командування польсько- шляхетських військ наказало їм «жечь, где мочно, села и городы, также и высматривать и проведывать о казацких и московских войсках» ¹⁶. Такі випадки мали місце і в інших полках.

Під впливом залякувань і обіцянок до 4 тис. переселенців у 1682 p. залишили Лівобережжя, переправилися через Дніпро і оселилися під Немировим. 3 перших же днів свого перебування на Правобережжі вони відчули на собі свавілля властей. Татарські феодали грабували їх майно і худобу, забирали в неволю дітей, працездатних жінок і чоловіків, а місцева старшина примушувала працювати на себе. Bce це викликало хвилю народного обурення. Спалахнуло повстання проти тих старшин, які утримували переселенців на Правобережжі. Знищивши їх, козаки і селяни знову повернулися на Лівобережжя.

Переселення з Правобережжя на Лівобережну Україну⁴ продовжувалося і в 90-х pp. XVII ст. У 1696 p. гетьманська канцелярія повідомляла Малоросійський приказ «о казаках, которие с той стороны Днепра и разных охотных

полков приходят для службы в Малую Россию на сю сторону Днепра» ¹⁷. Мова йшла про козаків Фастівського полку С. Палія, що брали участь у боротьбі правобережного населення проти польських магнатів і шляхти, за возз’єднання Правобережної України з Росією. У відповідь на це повідомлення Малоросійський приказ наказав лівобережному гетьманові приймати переселенців на Лівобережжі, виділяти їм для поселення вільні землі і поповнювати ними лівобережні охотницькі полки. Масово переходили на Ліво- береягжя і жителі Запоріжжя ¹⁸. B останній чверті XVII ст. на південні землі Лівобережжя тікали селяни й північних районів, де помітно посилювався феодальний гніт. Але і на нових землях утікачі попадали в залежність до козацької старшини і монастирів.

Возз’єднання України з Росією відкрило широкі можливості для дальшого зближення українських і російських трудящих, одним з шляхів якого стали втечі російських селян на Лівобережну Україну. Важливими причинами обрання втікачами Лівобережжя місцем свого поселення стали: відсутність тут юридично оформленого кріпосного права; дещо слабший, ніж у центральних повітах Росії, феодальний гніт; нездатність адміністративного апарату царського уряду ефективно боротися з втікачами; територіальне сусідство, мовна близькість з українським населенням, а також спільна релігія; всіляка підтримка їх лівобережними селянами, рядовими козаками і міською біднотою.

У роки визвольної війни 1648—1654 pp. на Україні, подібно до козацьких районів Росії — Дону та Яїку, склався звичай не видавати царським властям утікачів від поміщиків. Це було важливим завоюванням трудящих мас України, з яким мусила рахуватися і гетьманська адміністрація. Б. Хмельницький у розмові з російським посланцем A. Cy- хановим у 1650 p. підкреслював: «Того у него не повелось, да и у вас ... на Дону тот же чин — никаких беглых людей не выдают» ¹⁹. Царський уряд поступово посилював тиск на старшину, вимагаючи скасування цього звичаєвого права, яке не відповідало інтересам російських кріпосників. Уже наприкінці визвольної війни старшина в окремих випадках почала видавати поміщикам утікачів, долаючи при цьому сильний опір українських селян, рядових козаків і міщан. Зокрема, у червні 1653 p. полковник Я. Коробка розпорядився розшукати на території Новгород-Сіверської сотні кріпаків брянських поміщиків і віддати їх власникам. Коли ж власті спробували арештувати втікачів, то на їх захист виступило трудяще населення Новгорода-Сіверсько- го. Тільки застосувавши військову силу, старшинська адміністрація змогла ув’язнити селян-утікачів ²⁰.

Після возз’єднання України з Росією уряд всіляко намагався припинити втечі російських селян на українські землі. 30 січня 1654 p. київським воєводам наказувалося слідкувати за тим, щоб лівобережна адміністрація не дозволяла місцевому населецню приймати втікачів з Росії. Правда, враховуючи обстановку на Україні, правлячі кола країни мусили піти на певні поступки у цьому питанні, дозволивши не віддавати «челобитчикам» тих біглих, які прибули на українські землі до Переяславської ради 1654 p. Під час переговорів у Москві в березні 1654 p. царський уряд наполегливо добивався від старшинської адміністрації зобов’язання повертати втікачів їх поміщикам. У остаточному вигляді ця вимога була сформульована так: «...Бояр- ских людей и крестьян, которые из-за помещиков и из-за вотчинников учнут бегать в черкасские (українські.— Авт.) городы, велел отдавать назад тем людям, от кого кто выбежит» ²¹.

Вона i стала визначальною у відносинах царського уряду з старшинською адміністрацією щодо втікачів-росіян у найближчі роки. У 1655 p. він надіслав наказному гетьману над козацькими військами у Білорусії I. Золотаренку грамоту, в якій, зокрема, повідомлялося про те, що московським «садівникам» I. Істоміну та О. Степанову дано п’ять будних «станів» для видобування поташу в Трубчевському повіті і з тих «станів» втекли в Стародубську, Почепську й Погарську сотні 15 будників з жінками і дітьми. I. Золота- ренкові наказувалося розшукати втікачів і повернути їх у Трубчевськ ²². У тому ж році один російський поміщик сповіщав Посольський приказ про втечу від нього кріпаків I. Петрова й О. Зінов’єва, які взяли з собою рушниці, лати, одяг, завдавши поміщику збитків майже на 100 крб. Через деякий час від нього «скрылись» ще кілька чоловік. Кріпосник просив чиновників дати йому дозвіл на поїздку в українські міста для розшуку своїх селян ²³.

Ha прохання землевласників царський уряд у 1655 p. наказав боярину В. Бутурліну відправити в північні райони Лівобережжя військовий загін, виловити втікачів, десятьох стратити в Путивлі на острах іншим, а решту, після покарання канчуками, відправити в Москву. Крім того, воєвода мав заборонити місцевій адміністрації надалі приймати втікачів з Росії і виділяти їм землі для ведення власного господарства. Відряджений загін не зміг виявити російських селян-кріпаків, яких переховувало місцеве населення, і воєвода мусив повідомити в Москву, що їх у «черкасских городах нет». Одночасно він писав про те, що тільки старшина, війти та отамани допомагали загонові, а прості люди всіляко перешкоджали його діям ²⁴.

Незважаючи на протидію властей, втечі російських кріпаків на Лівобережжя не припинялися. У 1656—1657 pp. у Новгород-Сіверську, Почепську і Стародубську сотні перейшло багато селян з Брянського, Путивльського і Рильського повітів. У жовтні 1657 p. воєводи російських прикордонних міст писали в гетьманську канцелярію, що втікачі таємно поверталися у свої села, розправлялися з поміщиками і закликали односельчан тікати на Лівобережжя. У другій половині 50-х pp. втечі російських селян набрали такого широкого розмаху, що боротьба з ними стала предметом спеціального обговорення при укладенні Переяславських статей 1659 p. Шістнадцятий пункт цих статей констатував, що втікачі, «приходя к помещикам своим и вотчинникам, всякие злости и разоренье нестерпимые делают, и гетман бы и все войско Запорожское тех воров беглецов велели, сыскав, отдать помещикам их и вотчинникам, и впредь заказ учинить крепкой: которые боярские люди и крестьяне впредь учнут бегать в черкасские городы, и тех бы никто в черкасских землях не принимал, чтобы в том в тех порубежных городах ссоры, а служилым людям разоренья не было; а о которых о беглых о чьих людях или о крестьянах учнут из городов воеводы писать, и тех бы отдавать назад; а если будет кто принимать тех беглых людей и крестьян, и тех карать смертью; так же будет кто и в войску Запорожском, учиня над кем смертное убивство, или в людях какую смуту, или иное какое зло, прибежит в государевы украйные городы, а гетман и полковники учнут об них писать... и тех беглецов, по тому ж сыскивая, отдавать в войско Запорожское» ²⁵.

У 1661 p. від брянського поміщика M. Зінов’єва втекли кілька селян і оселилися в Глухові та Почепі. 21 травня наступного року поміщик звернувся в Посольський приказ з проханням зажадати від ніжинського полковника В. Зо- лотаренка знайти і повернути йому втікачів^2б. У 1662 p. севський поміщик Сафонов скаржився царському урядові на чернігівського єпископа Л. Барановича, який поселив на монастирських землях його кріпаків і відмовився видати їх власникові. Перебуваючи на Лівобережжі, втікачі займалися не тільки господарською діяльністю. Зокрема, Варваров, таємно відвідуючи своїх родичів, закликав колишніх односельчан розправлятися з гнобителями і переходити на Лівобережжя. Під впливом його агітації 19 селянських сімей, взявши з собою худобу, переселилися на Чернігів- щину²⁷. У цей же час у Новгороді-Сіверському, Стародубі й інших лівобережних містах переховувалися кріпаки поміщика А. Львова ²⁸. У 1663 p. Малоросійський приказ розшукував на Лівобережжі селян-втікачів з Волочиська, Пе- реяславля-Заліського, Солі Вичегодської та солдатів з російських гарнізонів, що перебували в українських містах. У 1662—1663 pp. на Лівобережжі проживало 475 збіглих стрільців і драгунів тільки з київського гарнізону²⁹. B березні 1665 p. поміщик C, Пальчиков повідомляв у Малоросійський приказ про те, іцо селяни Скавроній і Фенелій забрали його коней і втекли на Стародубщину ³⁰. B тому ж році з маєтку одного з брянських поміщиків на Лівобережжя також перейшли четверо селян з сім’ями. Поселившись на Стародубщині, вони почали займатися сільським господарством і промислами. Одночасно з гарнізонів на Лівобережжі «скрылось» 76 стрільців і драгунів³¹.

Втечі російських кріпаків на українські землі, участь їх у антифеодальному русі продовжували викликати серйозне занепокоєння правлячих кіл країни. У Батуринських статтях 1665 p. знову писалося про «перебезчиков Московского государства», використання їх на поташних будах і винокурнях українських багатіїв. Статті зобов’язували старшинську адміністрацію виявити, переписати і відправити російських селяп у Росію й надалі не приймати їх на Україні³².

Під впливом скарг кріпосників на втечі селян царський уряд у 1667 p. знову наказав київському воєводі виловити всіх названих поміщиками кріпаків і направити їх у Москву. Проте тільки у Ніжині власті змогли затримати чотирьох холопів князя Ю. Бутурліна і одного — О. Салтико- ва ³³, а переважна більшість утікачів з допомогою місцевих селян і міщан уникла арешту і залишилася на Лівобережній Україні. Масові виступи українських трудящих на захист російських утікачів мусила визнати і козацька старшина. B Глухівських статтях з цього приводу було записано: «...На Украине смута была великая, что с Украйны выбирали драгунов и беглых людей по многие лета...» ³⁴.

Але i шляхом каральних акцій царський уряд не зміг зупинити потік утікачів з Росії на українські землі. У 1669 p. поміщик Ю. Засєкін писав царю, що з його вотчини «сошли Мишка да Сенька да Андрюшка Максимовы с матерью своею и женами своими и свели у меня холопа твоего шесть лошадей два коня да три мерина да кобылу да платья снесли да всякой рухляди на пятдесят рублей» ³⁵. Тривалий час утікачі жили в Глухові, а після арешту С. Максимова переселилися в приміські села. У цей же час на Лівобережжі розшукувалися кріпаки брянського поміщика П. Зінов’єва та інших феодалів ³⁶.

Активізація втеч російських селян на Україну була зв’язана і з поглибленням у 60-х pp. церковного розколу. Найбільшу кількість прибічників «старої віри» складали посадські люди і селяни, які посилення феодального гніту зв’язували з нововведеннями у церковних обрядах. Своїми діями на підтримку «старої віри» вони висловлювали протест і проти феодального гноблення, освячуваного церквою. Масового характеру рух розкольників набрав після церковного собору 1666—1667 pp., за рішенням якого було страчено або відправлено на заслання ідеологів розколу. Під впливом проповідей розкольників багато посадських людей і селян тікало в глухі місця Росії і засновувало там свої общини. Так трудящі намагалися уникнути не тільки ново- введених церковних обрядів, але і відбуття феодальних повинностей. Одним із районів поселення російських розкольників стали лісисті місця Стародубського полку. 3 цього приводу очевидець тих подій записав: «И многіе (розкольники.— Авт.) виходили на Україну на мешканя и у Сівер, позоставивши набитки свої, а инних и у силку позасилано» ³⁷. У 1669 p. на територію Стародубщини перейшла велика група розкольників і заснувала села Білий Колодязь, Замишеве, Понурівка, Синій Колодязь і Шеломи, кілька їх сімей осіли в Дем’янівці³⁸. Переселенці займалися землеробством і тваринництвом, працювали на промислах духовних і світських феодалів або торгували. 3 активізацією розшукової діяльності царського уряду і посиленням переслідувань частина розкольників відійшла на В’ятку.

Експлуатація втікачів з Росії давала українським феодалам значні прибутки. Тому, незважаючи на офіційні заборони, козацька старшина і духовенство продовжували не тільки приймати у своїх маєтностях російських селян, а й з другої половини 60-х pp. намагалися узаконити свої дії. У 1669 p. старшина запропонувала затвердити у Глухів- ських статтях пункт про невидачу втікачів з Росії, які давно поселилися на Україні. Але царський уряд не погодився на це, і, як і в попередніх статтях, зобов’язав лівобережну адміністрацію віддавати їх «безо всякого задержания»^за.

Така ж вимога ставилася перед старшиною і в статтях 1672 p. Причому в них відзначалося, що лівобережна адміністрація так і не змогла подолати опір трудящих і забезпечити видачу російських кріпаків їх власникам. Така приписка була зроблена під впливом колективної скарги поміщиків, стольників, стряпчих і вотчинників на масовий характер утеч селян на Україну і нездатність місцевих

властей виконати покладені на них обов’язки. Крім того, кріпосники писали про напади втікачів на їх маєтки, повідомляли, що тільки в околицях Новгорода-Сіверськото і Чернігова у цей час проживало понад 5 тис. російських селян і посадських людей. Звичайно, мова йшла лише про виявлених утікачів. У дійсності ж їх було значно більше ⁴⁰.

Ряди втікачів на Лівобережжі поповнювали і ратні люди з російських гарнізонів. Протягом лютого 1673 — вересня 1674 p. у район Глухова, Новгорода-Сіверського і По- чепа втекли 244 стрільців, драгунів і солдатів⁴¹. He припинялися втечі і з російських повітів. У 1674 p. куплені поміщиком C. Рум’янцевим п’ять братів Григор’євих, а також P. Васильєв не витримали феодального гніту, залишили оселі й разом з сім’ями перейшли на Лівобережжя, де вже проживали їх земляки. При цьому вони взяли 15 панських коней і майно, нажите поміщиком їхнім трудом. У тому ж році у Брянському- повіті зникли кріпаки — брати Василь, Кир’ян і Олексій Федорови. їх власник писав у Малоросійський приказ, що вони живуть на Лівобережжі, переходячи з одного міста в інше в ношуках роботи. 3 сіл Вигоничі і Попова Клинка того ж повіту в 1674 p. перейшли в Глухівську сотню кріпаки I. Федоров, А. і О. Медведєви, А. і Ф. Рухлядінови, C. ПІем’якін і Л. Сергє- єв разом з жінками, дітьми і «своими крестьянскими животами». У наступному році кріпаки напали на маєток свого колишнього поміщика, спалили дві стодоли з хлібом і дві панські хати. Ha Лівобережжя месники поверталися разом з К. Войновим, Г. Губановим, Ф. Клягіним, I. Блоховим, C. і Д. Шем’якіними та їх найближчими родичами, які висловили бажання залишити свого феодала ⁴².

Чотири кріпаки поміщика M. Патрікєєва з Карачаєв- ського повіту влітку 1674 p. спалили поміщицьке майно на тисячу карбованців і втекли на територію Стародубського полку. B чолобитній до Малоросійського приказу останній повідомляв, що його колишні кріпаки, які жили в Глухів- ській, Погарській, Почепській і Стародубській сотнях, періодично приходили в його вотчину, забирали худобу і підмовляли односельчан розправитися з ним. 3 c. Ворониці Брянського повіту, що належало В. Патрікєєву, в 1674 p. втекли кілька селян і поселилися в Погарі, Почепі та Ста- родубі. Таємно відвідуючи село, вони закликали родичів наслідувати їх приклад, а потім «и последних людей увели, и побрали лошадей, и коров». 3 маєтку Л. Васильєва «сбег- ли» п’ять кріпаків і кілька кабальних людей, захопивши зброю і майно поміщика на суму 250 крб. Місцем свого

проживання селяни обрали Глухівську і Новгород-Сіверську сотні⁴³.

У сінні 1675 p. селяни c. Бредихінова Дедилівського повіту повстали проти поміщика і спалили його майно. 25 учасників повстання, серед нпх Є. Марков, T. Отимеря- нов, M. Петров і Я. Смеляков, «з товаришами своими, и з женами, и з детьми» захопили 15 панських коней і пробралися на територію Новгород-Сіверської сотні Сародуб- ського полку. B наступному році гетьманська адміністрація відшукала селян у селах Мазове і Олтарі, але, не подолавши опору місцевих жителів, що виступили на захист утікачів, повернула поміщику тільки забрані у них копі та зброю. Через деякий час з допомогою військового загону старшина арештувала вісьмох утікачів і відіслала їх у Москву, решті вдалося уникнути арешту і переселитися в інші місця ⁴⁴.

У першій половині 80-х pp. з Росії на Лівобережжя перейшла велика група розкольників і заснувала кілька сіл у Стародубському полку — Воронок, Єленка, Зибка, Злинка, Лужок, Мітьківка і Стара Тростань. У 1686 p. поміщик П. Яковлев писав у Малоросійський приказ: «ІЗ прошлый год збежали от меня холопа вашего крепостные мои крестьяне люди дворовые... Мишка да co Ромка да Аптипка Селивестровы дети, Степка та Ромка да Микушка Петровы дети... и живут в Почепе на посаде...» ⁴⁵ й просив наказати гетьманській адміністрації терміново повернути його селян. Поміщик Є. Рябов у 1688 p. звернувся в Малоросійський приказ з проханням дозволити йому поїхати на Україну для розшуку своїх кріпаків і дати грамоту до гетьмана про сприяння під час поїздки ⁴⁶.

Такі клопотання були викликані тим, що трудящі маси Лівобережної України продовжували чинити опір властям при арешті втікачів. Масові виступи такого характеру українських селян, рядових козаків і міщан старшина зафіксувала і в Коломацьких статтях 1687 p. Це стало однією з причин її прохання до царського уряду не забирати з України російських селян, які жили тут по кілька років. Але і на цей раз царський уряд відмовився задовольнити прохання старшини і затвердив пункт про заборону лівобережній адміністрації приймати втікачів на Лівобережжі і обов’язкову їх видачу російським поміщикам.

Проте козацька старшина і духовенство, проводячи в цілому феодальну політику щодо втікачів, продовжували приймати їх на своїх землях. У 1689 p. путивльський воєвода M. Голенищев повідомляв Малоросійський приказ про те, що кілька жителів Тернової Слободи Путивльського повіту відмовилися нести сторожову службу і переселіщися B сусідне українське село Хоружівка, що належало Г. Гама- лії. Воєвода встановив, що Г. Гамалія давно закликав до себе селян російських повітів, обіцяючи звільнити їх 'від виконання феодальних повинностей протягом 15 років. I решта чоловічого населення Тернової Слободи «полковые и городовые службы,— продовжував воєвода,— все хотят идти за него ж Григория службу»⁴⁷. Щоб не допустити цього, воєвода направив у слободу загін драгунів, але і він виявився неспроможним зупинити переселенців. Протягом року ще понад 40 селянських сімей відійшли на Лівобережну Україну і заснували слободу на p. Тернівці. Переселенці займалися сільським господарством, працювали на млинах Г. Гамалії. Воєвода запропонував урядові відібрати у Г. Гамалії прикордонні з Росією землі й приєднати їх до Путивльського повіту. Проте, не бажаючи загострювати відносини з старшиною, царський уряд не погодився на це ⁴⁸. Втечі російських селян на Україну не припинялися. У 1695 p. з Москви втекло кілька посадських жителів, у зв’язку з чим Малоросійський приказ розіслав усім воєводам лівобережних міст наказ про їх розшук і арешт ⁴⁹.

Крім російських селян-утікачів, на Лівобережжі проживали ратні люди. Зокрема, наприкінці 90-х pp. у Києві стояло 32 хати для командного складу, 8 — для піддячих, 82 — для рейтар, 122 — для стрільців і 86 — для солдатів ⁵⁰. Пізніше з цих поселень утворилися Рейтарська і Стрілецька слободи, згадки про які дійшли до нас у назвах одно- іменних вулиць. Були такі поселення і в інших лівобереж них містах. Чимало стрільців, драгунів і рейтарів одружувалося з українками, а дочки і вдови росіян виходили заміж за українців ^5І.

Перебування на Лівобережній Україні російських ратних людей і селян-утікачів мало важливе значення. У ході господарської діяльності й спільної боротьби проги інтервентів зміцнювалася дружба між росіянами і українцями, відбувалося їх дальше зближення. У цьому були зацікавлені насамперед народні маси і Росії, і України. B 1659 p. жителі містечка Грунь писали у Малоросійський приказ про свою вірність заповітам Б. Хмельницького, запевняли, що і далі боротимуться за перебування у складі Росії. Того ж року міщани Зінькова повідомляли у Москву про спробу ворогів захопитн місто, своє непохитне бажання дотриматися присяги, даної Російській державі у Переяславі, і готовність навіть загинути за «свое первое обещание» ⁵². Ніжинські міщани у 1661 p. звернулися в Посольський приказ з проханням допомогти у боротьбі проти загонів кримського хана, які палили лівобережні села і міста, забирали жителів у полон. При цьому міщани наголошували на своїй вірності рішенням Переяславської ради 1654 p. про возз’єднання України з Росією⁵³. У 1669 p. вони просили царський уряд не виводити з лівобережних міст російських ратних людей. Висловлюючи глибоку вдячність російському народові за допомогу, міщани і селяни Канева у 1675 p. звернулися до царського уряду з проханням, щоб він «умилосердился, пожаловал их, не велел голову московских стрельцов Александра Карандеева с приказом (полком.— Авт.) из Канева выводить, для того, что от него де Александра и его приказу от стрельцов им каневским жителям никаких обид и налогов не бывало, и их де черкасские нравы ему Александру за обычай» ⁵⁴. Такі ж думки висловлювали жителі й інших українських міст.

Ha Лівобережній Україні проживали представники й інших народностей. У Києві, Ніжині та Переяславі існували колонії міщан-греків. У 1665 p. на територію Переяславського полку перейшло 500 волохів, кілька десятків сімей їх осіло в Кневі. Уряд дозволив поселити переселенців на Лівобережжі і одночасно наказав воєводі «поляков или иных народов, которые приедут без жон, в Киеве не принимать и на сю сторону не пропущать» ⁵⁵. Під час походу козацьких полків під Очаків у 1688 p. волохи, що пасли худобу татарського мурзи, пристали до козаків і пригналн на Україну 500 волів ⁵⁶. Крім Києва і його околиць, волохи проживали в Ніжинському, Чернігівському та інших лівобережних полках ⁵⁷. Ha Лівобережжі мешкали також поляки, вірмени, серби, караїми тощо. B цілому іноземці відігравали незначну роль у промислово-торговельному житті лівобережних міст.

Друга половина XVII ст. характеризувалася посиленням феодального гніту і загостренням соціальних суперечностей: на Лівобережній Україні, одним з проявів чого стало масове переселення лівобережних селян, міщан і козаків на Слобожанщину, де переселенці одержували від уряду, зацікавленого у зміцненні південних рубежів країни, землі для поселення, жалування, а також статус козаків з відповідними правами і пільгами, сприятливіші умови для господарської діяльності. Зважаючи на дослідженість цієї проблеми у праці А. Г. Слюсарського, обмежимося лшне наведенням окремих типових фактів переселенського руху з Лівобережжя на Слобожанщину. B 1659 p. 670 селян і козаків з Подніпров’я перейшли на слобідські землі й збудували укріплення на Салтівському городищі. B 1663 p. велика група переселенців з Чернігівщини на чолі з Я. Черні- говцем оселилася на берегах Сїверського Дінця і заснувала м. Балаклію. Про географію переселень з Лівобережжя свідчить склад населення м. Миропилля. B 1671 p. серед його жителів було 147 вихідців з Ромнів, 140 — з Сум, 65 — з Конотопа, 59 — з Срібного, 49 — з Борзни, 39 — з Глин- ського, 38 — з Хотмижська, по 28 — з Гадяча і Лютеньки, 26 — з Недригайлова, по 14 — з Глухова, Зінькова і Нових Млинів, а також уроженці інших міст і містечок Лівобережної України, ІІравобережжя, Білорусії та центральних районів Росії.

Переселення з Лівобережжя на Слобожанщину набуло великого розмаху в останній чверті XVII ст., коли феодальний гніт на лівобережних землях значно посилився і збільшився приплив утікачів з Правобережжя. У цей час вихідці з Лівобережжя активно заселяють незайняті землі в басейнах рік Богучар, Шеребець, Калитва і Красна. Приплив українського населення продовжувався і в інші райони краю. Спільно з росіянами українці освоювали степи, засновували міста і села. У 1657 p. на Слобожанщині нараховувалося 64 населених пункти, а в 1687 p.— 232, тобто в 3,6 раза більше. У них проживало приблизно 250 тис. чоловік, більшість яких становили українці, у тому числі переселенці та втікачі з Лівобережної України⁵⁸. Значно меншим був переселенський рух з Лівобережжя на Правобережжя, що перебувало під гнітом Речі Посполитої, і де точилася запекла боротьба місцевого населення проти загарбників, за об’єднання з братнім російським народом.

Незважаючи на безперервну міграцію, кількість населення Лівобережної України наприкінці XVII ст. збільшилася. За приблизними підрахунками M. M. Ткаченка, на цей час у Стародубському полку виникло 128, Ніжинському — 114, Прилуцькому — 52 новихсіл. Всьогожна початкуХѴІІІст. у південних лівобережних полках нараховувалося 965 і в північних — 960 міських і сільських поселень, або близько двох тисяч, що значно більше, ніж у 1666 p. У них проживало приблизно 1,5 млн. чоловік ⁵⁹.

Після возз’єднання України з Росією лівобережні землі перетворилися в притягуючий центр для тих українських селян, міщан і козаків, що опинилися під владою польських магнатів і шляхти та турецьких феодалів. He маючи змоги визволити свої землі від іноземних загарбників, населення Правобережної і Західної України переселялося на територію Лівобережжя і таким чином об’єднувалося з своїми братами у складі Російської держави. Цей стихійний об’єднавчий рух українських трудящих весь час наростав і до- сяг апогею в роки спільної боротьби російського і українського народів проти агресії султанської Туреччини в 1677—1678 pp. Ha територію Лівобережної України спря-j мовувався також потік утікачів від російських поміщиків, переважно учасників антифеодальних виступів. Українські селяни, козаки і міщани прихильно ставилися до втікачів, переховували і захищали їх від переслідувань властей. Втечі російських трудящих на Лівобережну Україну, поряд з іншими факторами, сприяли зміцненню дружби і братерства російського й українського народів.

2.