Діяльність гетьмансько- старшинського адміністративного апарату

Створений у рокн визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування, новий адміністративний апарат у наступний період продовжував зміцнюватися. Цей процес зумовлювався потребою панівного класу українського суспільства у силі, здатній забезпечити йому привілейоване становище серед населення і захистити права феодалів.

Адміністративно-правове становище Лівобережної України у складі Росії визначалося загальноросійським законодавством. Вища політична, військова, судова і фінансова влада на території Лівобережної України належала гетьманові. Березневими 1654 p. і всіма наступними статтями йому надавалося право вирішувати внутрішні питання краю, але заборонялося вестн самостійні дипломатичні відносини з урядами шляхетської Польщі, Кримського ханства, Туреччини та інших країн. Проте це не означало, що гетьманська адміністрація взагалі позбавлялася можливості підтримувати дипломатичні зносини з зарубіжними країнами.

Встановивши дипломатичні зв’язки з шведським урядом, Б. Хмельницький у 1654 p. пояснював царю, що вони спрямовані на створення антипольської коаліції і що Швеція готова вступити у війну проти Речі Посполитої. Далі гетьман писав: «Што нам ліпшей будет, коли тут меншей будет неприятелей, кгди ж певную маєм відомост, же і тепер недавно корол полский так до хана кримского, яко до турков своєго послал посла, перелщуючи, штоб на нас воевали; якож ми ни татаром, ни турком не вірим, бо они всі так твоему царскому величеству, яко i всему православию, никакова добра не мыслет. Да i тебі б великому государю нашему, і нам всім тих посторонних земл, котори'і помочи дат на іноверцов хотят нам, їх од себе не одки- дат...» ⁴⁶.

24 жовтня 1654 p. Б. Хмельницький доповідав у Москву про вимогу кримського хана розірвати зв’язки України з Росією і підкреслював свою рішимість відстояти союз російського і українського народів. 2 квітня 1655 p. він повідомляв у Посольський приказ про прибуття до Чигирина силі- стрійського паші Сіауша, який від імені великого візира Азема-паші підманював «нас, щоб ми піддалися турецькому царю — чого не дай боже, бо ми, раз присягнувши... за віру православну кожного часу готові вмерти, а неприяте- лі із зрадливих своїх замислів ніколи не будуть мати потіхи» ⁴⁷. Російський уряд дав гетьману дозвіл на переговори з урядом султанської Туреччини, підтримання з нею дружніх відносин, але при умові, щоб султан заборонив кримському ханові допомагати Речі Посполитій у її боротьбі проти Росії та України.

18 травня 1655 p. гетьман просив у царя дозволу відправити послів у Швецію. Свої дії він пояснював бажанням не допустити зближення Швеції з Польщею і підкреслював, що краще «со всех сторон приятелей имети, нежели неприятелей». Причому дипломатичне листування з шведським урядом, вказував Б. Хмельницький, велося вже чотири роки. Характерно, що, листуючись з урядами Трансільванії, Туреччини, Швеції, інших країн, Б. Хмельницький вів переговори виключно про спільні воєнні дії проти Речі Посполитої, а не про розрив дружніх відносин з Росією ⁴⁸. B листі до молдавського воєводи від 4 квітня 1656 p. він наголошував, що «у нас немає наміру дати привід до порушення цього зв’язку, скріпленого присягою; навпаки, якщо хто-небудь з ворогів безпричинно спробує переслідувати нас, ми вирішили дати йому одностайну відсіч» ⁴⁹. У відповідь на царську грамоту про можливість воєнних дій Росії з Швецією Б. Хмельницький 12 червня 1656 p. доповідав про готовність всього Війська запорізького воювати проти шведів⁵⁰. Ha чутки, нібито він вів таємні переговори з польськими урядовцями про укладення миру з Польщею, Б. Хмельницький писав у Москву: «И мы, со всем войском...

Навесні 1656 p. Б. Хмельницький скликав у Чигирині розширену раду з генеральної старшини, полковників, сотників, а також представників рядового козацтва, повідомив їм про пропозицію кримського хана козакам перейти до нього у підданство на пільгових умовах. Вірний прихильник дружби двох братніх народів, Б. Хмельницький висловив учасникам ради свій твердий намір дотримуватися рішення Переяславської ради 1654 p. про возз’єднання України з Росією. Ці слова знайшли гарячу підтримку присутніх, які одноголосно вирішили залишитися у складі Росії й навіть ціною власного життя відстояти союз з російським народом ⁵².

Такої ж лінії дотримувався Б. Хмельницький у відносинах з урядами інших країн й князівств. У листі до князя Трансільванії Ю. Ракоція 18 липня 1656 p. гетьман запевняв останнього, що він не піддасться ні на чию намову і не підніме зброї проти Трансільванії та її союзників Вала- хії й Молдавії. Ha пропозицію князя припинити війну з Річчю Посполитою Б. Хмельницький дав згоду, але при цьому зазначив, іцо підпише відповідний договір тільки тоді, коли він буде «не без користі» для Росії⁵³. Якщо врахувати, що в цей час велися переговори про возз’єднання Молдавії з Росією, то етапе зрозумілою і причина зближення України з князівствами. Вона базувалася на спільності історичних долей, необхідності визволення Батьківщини від гніту іноземних загарбників, вбачанні в Росії вірного друга і захисника від поневолювачів.

14 листопада 1656 p. Б. Хмельницький повідомляв шведського короля Карла Густава про укладення договору з трансільванським князем і просив повідомити про дії шведських військ на території Польщі. A через два дні писав йому про свою тверду рішимість боротися проти польських магнатів і шляхти та тих «хто хотів би сісти нам на шию» ⁵⁴. Цими словами гетьман відкидав наміри короля нав’язати Україні свою волю у вирішенні міжнародних справ і відірвати її від Росії.

Відправивши загін київського полковника А. Шданови- ча на допомогу Ю. Ракоцію для ведення воєнних дій на території Речі Посполитої, Б. Хмельницький 13 березня 1657 p. писав царю, що перед ним поставлено завдання воювати «за счастье вашего царского величества». У листі до стольника В. Кікіна гетьман детально описував дії загону, повідомляв про зосередження польсько-шляхетських військ на чолі з C. Чарнецьким під Краковом, їх небажан-

ня «поля (битви.— Авт.) дати», внутрішнє становище Речі Посполитої. B наступні місяці він регулярно інформував російський уряд про долю загону. Зокрема, 16 липня, напередодні своєї смерті, Б. Хмельницький доповідав окольничому і воєводі Г. Ромодановському про повернення козаків з Польщі до Хотина і просив вказівок щодо дальших їх дій⁵⁵. Відправлення загону А. Ждановича в Польшу та дипломатичні кроки Б. Хмельницького робилися з відома російського уряду і не спрямовувалися на відрив України від Росії, як це намагалися довести Грушевський, інші буржуазні націоналісти та їхні нинішні послідовники за кордоном. Це добре розуміли ще сучасники гетьмана. Перебуваючи напередодні смерті Б. Хмельницького у його резиденції, царські посланці повідомляли у Москву, що «Богдан Хмельницкий... и все войско запорожское тебе великому государю во всем истинные слуги и подданные». Щодо переговорів з шведським королем і князем Трансільванії, то гетьман вів їх, йшлося далі у відписці, «только на славу... и хвалу твою великого государя» ^5б. Вірність Б. Хмельницького ідеї возз’єднання України з Росією відзначали і його сподвижники, зокрема ніжинський полковник В. Золо- таренко у 1659 p.⁵⁷ —

Иайближче оточення гетьмана складала генеральна старшина— обозний (артилерія козацького війська[1]), суддя (суд), писар (діловодство і зовнішні зв’язки), підскарбій (фінансові справи), бунчужний (охорона гетьманського бунчука, військові справи адміністративні fi військові доручення), хорунжий і осавул (формування війська, забезпечення його зброєю, боєприпасами і спорядженням, навчання козаків військової справи, організація сторожової служби та ін.).

Ha заключному етапі і в перші роки після визвольної війни рада старшин збиралася досить часто. Так, напередодні Переяславської ради 1654 p. Б. Хмельницький радився з генеральною старшиною і полковниками про умови возз’єднання України з Росією. У вересні, жовтні та листопаді 1656 p. відбулося кілька вузьких старшинських рад, на яких обговорювалося політичне становище України і визначався зовнішньополітичний курс гетьманської адміністрації. Полковники, осавули і сотники присягли дати відсіч польсько-шляхетській агресії, підтвердили свою рішимість відстоювати єдність Росії та України, вирішили укласти воєнний союз з Семиграддям, спрямований проти Речі Посполитої⁵⁸. Рада 1657 p. відмовилася вести переговори з послами шведського короля, які не дали гарантій щодо визволення від польсько-шляхетського панування західноукраїнських земель.

Генеральна старшина весь час домагалася обмеження влади гетьмана над нею. Ще в серпні 1657 p. вона скаржилася російському урядові на те, що Б. Хмельницький самостійно вирішував справи, і просила змусити його рахуватися з позицією старшини. B умовах загострення політичного становища рада генеральної старшини від свого імені зверталася в Малоросійський приказ за допомогою або сама вживала екстренні заходи. У 1672 p. вона звинуватила Д. Многогрішного в зраді і за згодою голови московських стрільців Г. Неєлова арештувала його. Царський уряд визнав її дії правильними, ув’язнив, а потім відправив гетьмана на заслання в Сибір.

B адміністративному відношенні територія Лівобережної України поділялася на полки. Одні з них існували протягом усієї другої половини XVII ст., (Миргородський, Київський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Чернігівський), інші — кілька років.

3 1648 p. існував Кропивнянський полк, міста і села якого в ході боротьби народних мас проти I. Виговського та його прибічників, що намагалися відірвати Україну від Росії, зазнали великих руйнувань. Більшість населення загинула або переселилася в північні райони Лівобережжя. Тому в 1658 p. замість Кропивнянського створено Лубенський полк, до складу якого ввійшлп сім сотень Миргородського, чотири Кропивнянського і дві Полтавського полків. 3 інтенсивним заселенням північних земель тут у 1663 p. сформовано Стародубський полк. Поділ краю на 10 полків зберігався до кінця XVII ст. Полковим центром обиралося економічно розвинуте місто. Наявність у Києві воєводського управління, що координувало діяльність усіх воєвод на Лівобережжі, а також необхідність розташування адміністрації в центрі лівобережної полкової території зумовили перенесення в 1669 p. полкової канцелярії з Києва до Ko- зельця.

Полком управляв обраний козаками або призначений гетьманом чи царським урядом полковник. Полкова старшина складалася з писаря, судді, обозного, осавула і хорунжого, яким допомагали у виконанні адміністративно-військових функцій канцеляристи полкової канцелярії.

Полки, в свою чергу, складалися з сотень, кількість і територія яких протягом другої половини XVII ст. часто змінювалися залежно від політичної обстановки на Україні. Ha 1672 p. існували: Гадяцький полк (сотні — Бір- ківська, Веприцька, Гадяцька, Грунська, Комишнянська, Котелевська, Куземинська, Лютенська, Рашківська); Київський — (сотні — Бобровицька, Гоголівська, Київська, Ko- зелецька, Моровська, Остерська і одна без території); Лубенський — (сотні — Глинська, Городиська, Дібрівська, Костянтинівська, Лохвицька, Лубенська, Лукімська, Пиря- тинська, Роменська, Селецька, Смілівська, Чорнуська, Яблу- нівська); Миргородський — (сотні — Миргородська, Copo- чинська, Хорольська, Устивицька); Ніжинський — (сотні — Бахмацька, Борзнянська, Вертіївська, Воронізька, Глухів- ська, Дівицька, Івангородська, Кобизька, Конотопська, Коропська, Кролевецька, Мринська, Ніжинські (три), Ново- млинська, Носівська, Олишівська, Прохорівська, Рожествен- ська, ІПаповалівська); Переяславський — (сотні — Бари- шівська, Басанська, Березанська, Бориспільська, Буб- нівська, Вороньківська, Гельмязівська, Домонтівська, Іркліївська, Золотоніська, Леплявська, Кропивнянська, Переяславська, Піщанська, Яготинська); Полтавський — (сотні — Біликівська, Білоцерківська, Будищанська, Говт- вянська, Жорнівська, Зіньківська, Келебердянська, Кишень- ківська, Кобеляцька, Новосанжарівська, Опішнянська, Остап’євська, Полтавська, Переволочнянська, Сокілківська, Шишацька, Юрасовська); Прилуцький — (сотні — Варвин- ська, Шуравська, Іваницька, Ічнянська, Карабутівська, Краснянська, Монастирищенська, Срібнянська і одна без території); Стародубський — (сотні — Бакланська, Мглин- ська, Новгород-Сіверська, Погарська, Почепська, Стародуб- ська, Топальська, ПІептаківська); Чернігівський полк (сотні — Березнянська, Білоусівська, Вибельська, Волинська, Городнянська, Киселівська, Менська, Понорницька, Седнїв- ська, Синявська, Сиберезька, Слабинська, Сосницька, Сто- линська). Усього 117 ⁵⁹.

Кількість сотень коливалася від чотирьох у Миргородському до 21 у Ніжинському полках. Із збільшенням населення, соціально-економічними змінами в середовищі козаків змінювався і сотенний поділ. Наприкінці XVII — у XVIII ст. у Лубенському полку з’явилися Хмелівська, Чигириндубровська, Ямпільська сотні, а на території Лох- вицької, Лубенської, Пирятинської, Селецької було створено ще по одній сотні. B Гадяцькому полку замість Вірків- ської виникли дві Ковалівські сотні. Подібні зміни сталися в усіх полках, а кількість сотень збільшилася до 163, що є одним з показників приросту населення на території Лівобережної України ⁶⁰.

Сотні очолювали сотники і сотенна старшина — писарі, осавули і хорунжі. Сотники належали переважно до багатої козацької старшини, близької до полкової та генеральної адміністрацій. Користуючись їх підтримкою, сотники займали свої посади багато років підряд без переобрання. Наприклад, у Ніжинському полку новомлинський сотник Г. Самойлович ~ з 1688 по 1708 p., батуринський Я. Андріїв — з 1676 по 1689 і Ф. Нестеренко — з 1691 по 1708, вер- кіївський С. Афанасьев — з 1692 по 1709, кролевецький I. Маковський — з невеликою перервою — з 1675 по 1707, глухівський Г. Уманець — з 1654 по 1668 p. Представники багатої старшинської родини Забіл сотникували в Борз- нянській сотні майже безперервно протягом усієї другої половини XVII ст. Сотенна старшина безпосередньо проводила в життя розпорядження полковників і гетьманів: виконувала військові функції, оберігала феодальну земельну власність, зміцнювала феодальні порядки. Сотенна адміністрація утримувалася за рахунок податків з посполитих. Сотникам виділялися млини, одне або кілька сіл, жителі яких мали відбувати на користь власників повинності. Писар, осавул і хорунжий одержували грошову плату.

Адміністративно-військові посади формально вважалися виборними, але у більшості випадків гетьмани на власний розсуд призначали на них своїх ставлеників. Б. Хмельницький 29 січня 1656 p. призначив I. Нечая «білоруським» полковником. У спеціальному універсалі про це повідомлялося полковникам, сотникам, осавулам, отаманам, «черні» та ратним російським людям. Полковникові надавалася військова адміністративна і судова .влада⁶¹.

Прийшовши до влади, гетьман Д. Многогрішний «во всех полках учинил полковников и иных старшин братьев и зятьев и друзей и единомышленников своих». Козацьке населення протестувало проти подібних вчинків гетьмана і переходило до рішучих дій. У 1672 p. жителі Ромнів убили ставленика гетьмана I. Куницького і мали намір розправитися з його зятем полковником А. Нестеренком. Тоді ж ко- закп Миргородського полку самовільно обрали полковником I. Дубягу, але при цьому написали листа в Батурин з проханням затвердити свого обранця ⁶². Отже, вирішальне слово навіть при волевиявленні козаків залишалося за гетьманською адміністрацією. Подібні випадки мали місце тільки при усуненні гетьмана з посади, коли його наступник не наважувався на конфлікт з озброєною козацькою масою. B усіх інших випадках адміністрація, як правило, придушувала спроби рядових козаків самостійно обирати представників вищого адміністративного апарату.

3 часом влада гетьмана і царського уряду настільки зміцніла, що вони практично позбавили рядових козаків права виборів генеральної старшини, полковників, а в окремих випадках і сотників. Зокрема, в 1680 p. I. Самойлович, знявши з носади олишівського сотника G. Супруненка, направив козакам універсал, в якому вказувалося: «А на його місце посилаємо до вас папа Левка ІЛрамченка... наказуємо вам, щоб усією сотнею своєю зібравшись, його Левка Шрам- ченка за старшого сотні прийняли і хоругву йому в руки вручили і чинили йому повольність і віддавали послушен- ство»⁶³. Ha Коломацькій (1687) раді воєвода В. Голіцин звільнив з полковницьких посад шість прибічників I. Ca- мойловича і замість них призначив нових.

У тому ж році I. Мазепа призначив прилуцьким полковником ічнянського сотника I. Стороженка, а через два роки замінив його Д. Горленком. Зайнявши посаду київського полковника, K. Мокієвський у 1691 p. наказав отаманам і козакам Носівської сотні прийняти сотника Л. Лихолетка і виконувати всі його розпорядження⁶⁴. Якщо ж козаки, ігноруючи волю гетьмана і полковників, обирали на старшинські посади бажаних їм осіб, результати виборів скасовувалися. Так трапилося після того, як київські козаки скинули з полковницької посади K. Мокієв- ського. Придушивши хвилювання козаків, I. Мазепа знову призначив свого родича київським полковником.

B основі подібних дій старшини лежали як політичні мотнви, так і жадоба наживи. Щоб зайняти адміністративно-військову посаду, претендент мав дати хабаря, який був тим більшим, чим вищою була посада. I. Мазепа, писав очевидець, «за полковницкіе уряды великіе берет взятки, хоч бы не знать як которій заслужоный товариш был годен того уряду; а не будет ли мети достатку денег, то оного воспріяти не сподобится, а сподоблятся тіи, которіи з дя- бель мают грошей и есть що дати в руки его по достатку» ⁶⁵. Претендуючи на полковницький «уряд», один з синів покійного полковника M. Бороховича приготував для

гетьмана тисячу «червоных и сколько сот талерей битых», до- \ сить значну на той час суму⁶⁶.

Подібними до сотень адміністративними одиницями були волості, що належали монастйрям або гетьманам. Так, є дані про існування Бобовпцької, Попогірської та Почепської волостей. У окремих випадках села, що входили в рангові володіння гетьманів, утворювали староства. До складу Горо- дищенського староства Ніжинського полку входили села Бахмач, Городище, Курінь, Підлипнівського — Гута, Підлипне, Попівка, Ямпільського — Орлівка, Порохонь, Усок, Ямпіль тощо, Дубогаївського староства Прилуцького полку— Вечірки, Дубовий Гай, Ковтуни, Сергіївка⁶⁷.

Сотні складалися з куренів, кількість яких залежала від території та числа жителів. Ha чолі куренів стояли курінні отамани, що обиралися козаками або призначалися старшиною. Вони відали справами козаків, а війти — міщан і селян. Якщо в перші роки після визвольної війни гетьманські і полковницькі універсали адресувалися виключно сільським громадам або ж козацькому сотнику, то з 60-х pp. XVII ст. ще й війтам як силі, здатній допомогти старшинській адміністрації реалізувати ці універсали на ттрактиці.

B адміністративному устрої лівобережних міст другої половини XVII ст. відбулися значні зміни. Вони зумовлювалися перемогою українського народу у визвольній війні і возз’єднанням України з Росією. Російське законодавство, на відміну від польського, не ставило міщан на нижній щабель соціальної ієрархії. Через те міста Лівобережної України другої половини XVII ст. перебували в більш сприятливих умовах, ніж на Правобережжі, захопленому шляхетською Польщею.

3 колишніх адміністративних органів лівобережних міст збереглися лише магістрати і ратуші. Юридично міста поділялися відповідно на магістратські й ратушні. Перші з них користувалися магдебурзьким правом, одержаним ще до визвольної війни і підтвердженим у наступні роки гетьманами або царським урядом. За магдебурзьким правом міста діставали самоуправління, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, ремісничі та торгові пільги, їх міщани звільнялися від виконання окремих повинностей (за винятком підводної). Ним встановлювався порядок обрання міських властей, їх управлінські функції, основи цивільного та кримінального права, правила судочинства і оподаткування, регламентувалася діяльність купецьких об’єднань, ремісничих цехів та ін.

У магістратських містах вища влада належала магістратам, які складалися з ради (райці на чолі з бурмистром) і лави, або лавничого суду (лавники на чолі з війтом). Рай- ці, кількість яких у різних містах була неоднакова (в Києві, наприклад, п’ять), відали адміністративно-господарськими справами: міським господарством, організацією оборони міста, збиранням торгових мит, підтриманням зв’язків з воєводами і гетьманською адміністрацією. Лавники (в Києві їх було шість) здійснювали судочинство. До їх компетенції входили розгляд цивільних і кримінальних справ, винесення вироків, аж до смертних. 3 входженням Лівобережної України до складу Росії лавники дістали більшу самостійність у вирішенні справ, жінки одержали право виступати в суді як свідки і позивачі.

Усі вищі керівні посади вваягалися виборними. Проге виборність мала формальний характер, оскільки міська верхівка, користуючись своїм становищем, добивалася обрання осіб з свого середовища. Козацька старшина справляла значний вплив на формування магістратського апарату, особливо його керівного ядра. Міські «уряди» займали виключно представники заможних верств населення і використовували їх для дальшого збагачення за рахунок нещадної експлуатації міських низів і жителів сіл, що належали містам. Крім того, службовці магістрату одержували грошову плату, наприклад, київський війт — 500, бур- мистр, райці та урядники — по 300 і лавники — по 60 золотих щорічно.

Складову частину феодальної адміністративної системи Лівобережної України становили суди, шляхи розвитку та характер діяльності яких визначали соціально-економічні та політичні фактори. У Березневих 1654 p. і всіх наступних статтях місцевій адміністрації надавалося право «судити за давніми правами і звичаями і за давніми вольностями». Судовим органом вищої інстанції виступав Генеральний суд на чолі з генеральним суддею. Крім нього, в судових засіданнях брали участь судовий писар і старшина. Генеральний суд підпорядковувався гетьманові, який давав розпорядження про розгляд справ державної ваги, визначаючи при цьому склад суду, затверджував вироки, підписував універсали, що регламентували судочинство, особливо в поземельних відносинах.І У своїх універсалах гетьман наказував селянам пожалуваних старшинам сіл відбувати послушенство, а козацькій старшині — карати непокірних. B окремих документах визначалася і міра покарання. За відмову від виконання повинностей Братському монастирю гетьман наказав карати селян «на горло». Така ж кара загрожувала і особам, що порушували гетьманський наказ про привілеї ніжинських міщан тощо⁶⁸.

B 1688 p. I. Мазепа розпорядився для розслідування справи колишнього київського війта 7K. Тадрини послати А. Васильевича, K. Мокрієвича, C. Гірокоповича та інших генеральних старшин⁰. У 1707 p. він наказав генеральному бунчужному I. Скоропадському та В. Борковському розглянути скаргу жителів Чернігова Ф. Коваля і Сибережа Л. Федоровича на «значного військового товариша» K. Мокрієвича. Користуючись своєю близькістю до гетьмана, останній зловживав своїм становищем, завдавав селянам і козакам великих збитків — відбирав земельні ділянки і майно, жорстоко розправлявся з непокірними. Посланці гетьмана вели слідство лише в присутності K. Мокрієвича ⁷⁰. Хоч ми не маємо даних про його результати, але, враховуючи становий характер суду, можемо припустити, що справа закінчилася не на користь потерпілих.

Генеральний суд розбирав цивільні та кримінальні справи генеральної старшини, полковників і «бунчукових товаришів», а також апеляції на рішення нижчих судових інстанцій. У 1667 p. він скасував постанову Полтавського міського суду в справі місцевих жителів M. Гончара, H. Коваленка та 1. Павленка. B наступному році генеральні судді Г. Білогруд і Г. Гапонович постановили відібрати за якісь провини у багатого старшини Г. Витязенка дев’ять маж солі, вісім коней, упряж, підводи, два десятивідерні горілчані казани і шість волів вартістю 120 золотих. Після скарги полтавського міщанина Г. Крамаренка на порушення козаком M. Мплашенком судового рішення Генеральний суд у 1669 p. заборонив обом піднімати знову вирішене ним питання під загрозою сплати великого штрафу — тисячі золотих у Військову скарбницю і 100 талярів у міський суд⁷¹.

До компетенції Генерального суду перейшли й справи про земельні непорозуміння між монастирями, козаками та міщанами. Зокрема, він займався уточненням меж монастирських угідь та громадських випасів для худоби під Києвом. Духовні феодали часто користувалися його заступництвом і в інших випадках. Монахи Пустинно-Микільського монастиря на початку 70-х pp. скаржилися в Генеральний суд на небажання жителів Канівської сотні платити їм податок за користування землями і перевозом через Дніпро в районі Капева. Ha підставі поданих ігуменом грамоти польського короля Сигізмунда II Августа і універсала гетьмана I. Виговського суд підтвердив право монастиря на стягнення з селян земельної ренти і мита за переправу через Дніпро. Порушникам вироку загрожував великий штраф — у 200 талярів, одна половина якого призначалася на «уряд гетманский», а друга — на «уряд судейский» ⁷².

Bce помітнішу роль у зміцненні політичних позпцій старшини почали відігравати полкові суди, до складу яких входили полковники, полкові судді, міські отамани, війти і бурмистри. Під час походів полковий суд виконував функції військово-польового.

Протягом другої половини XVII ст. посилювався вплив старшини на міські суди. Тільки окремі з них (у Києві, Ніжині, Переяславі, Чернігові), де переважала багата промислово-торгова верхівка, зберегли відносну незалежність. У більшість же інших міських судів гетьманська адміністрація призначала своїх представників. Головну роль у них почала грати полкова старшина — полковник, полковий суддя, осавул, писар, отаман⁷³. Вона очолювала судові засідання, справляла вирішальний вплив на винесення вироків. Показово, що в судових актах, які дійшли до нас, представники старшини завжди згадуються першими. B 1664 p. наказний полковник Полтавського полку О. Ковінька керував судовим засіданням про поранення козака I. Лебозин- ського. Ha основі 17-го артикулу 11-го розділу Литовського статуту суд засудив винуватця до смертної кари. B наступному році полковий суд на чолі з полковником Г. Витязен- ком розбирав справу про крадіжку худоби у K. Козловсько- го. B присутності генерального писаря M. Харитоновича полковий суддя P. Сороковий з старшиною і міськими урядовцями розглядали скаргу багатого козака C. Колія на якогось Павла, а суд на чолі з полковником Ф. Жучен- ком — справи про крадіжки, вбивства тощо ⁷⁴.

Наприкінці XVII ст. старшина Стародубського полку прибирає до рук розгляд навіть спірних справ. У 1686 p. «за ведомостью и розказанням» стародубського полковника міський суд вів справу про розмежування земель сіл Миш- ковці та Тарасівка. B судовому засіданні брали участь райця C. Тимофієвич і «товариш сотни Стародубовской» C. Улезкович⁷⁵. У 1693 p. місцевий суд розбирав справу священика H. Бакланського про несплату «роківщини», грошей за пошиття чобіт і обмолот снопів міщанинові В. Швецю. Судове засідання очолювали наказний полковник T. Олексієвич і полковий обозний Д. Зурман. A полковник M. Миклашевський і осавул Я. Завадовський розглядали справу про порушення правил тютюнової оренди жителем Солунівки M. Ковалем. За самовільний збут тютюну судді постановили відібрати в M. Коваля 148 непроданих папуш. 7 березня 1693 p. суд Стародубського полку в складі полковника M. Миклашевського, дозорця I. Бистрицько- го, обозного Д. Зурмана, суддІ С. Івановича, осавула Я. За- вадовського, сотника П. Силовича вели справу про крадіжку великої суми грошей у «значного військового товариша» T. Дизуненка,

Наприкінці XVII ст. у віданні Стародубського магістратського суду залишилися переважно справи про купівлю та продаж рухомого і нерухомого майна ^7е. Вони розбиралися членами магістрату приблизно у такому складі: війт, бур- мистр, райці та лавники.

Ha території сотні діяли сотенні суди. Ha відміну від полкової адміністрації у складі сотенної не було посади судді і його функції виконували сотник або інший представник сотенної старшини. Після визвольної війни 1648— 1654 pp. сотенна адміністрація фактично підпорядкувала собі міські ратушні суди. Якщо раніше до їх складу входили міський отаман, війт, бурмистри, то з 1655 p.- і сотник, причому серед членів суду прізвище сотника завжди ставилося на перше місце. Суд лохвицької сотні засідав у складі сотника M. Гамалії, міського отамана Ф. Кретченка, війта, бурмистра та інших осіб ⁷⁸. Вирішальне слово в усіх випадках залишалося за козацькою старшиною.

3 розвитком торгівлі почали функціонувати ярмаркові суди, які також опинилися в залежності від старшини. Є дані про існування у Стародубі такого суду на чолі з полковим осавулом Я. Завадовським. У 1693 p. він розглядав скаргу стародубського бурмистра T. Кункевича на порушення монополії різницького цеху H. Москалем і його синами. B компетенцію ярмаркових судів входили справи про крадіжки на ярмарках, непорозуміння між продавцями і покупцями тощо ⁷⁹.

Зміцнення феодальної судової системи проявлялося і у відновленні домініальних судів, ліквідованих повсталими селянами на початку визвольної війни. Юрисдикцію над залежними селянами одержали окремі лівобережні монастирі. Із зміцненням позицій духовенства їх судові права розширювалися. Гетьманським універсалом 1653 p. Межигір- ському монастиреві надавалося право карати залежних селян. Пожалувавши в 1656 p. київському Братському монастиреві кілька сіл, гетьман дозволив і йому судити підданих. Але винесення смертних вироків залишалося в компетенції місцевого полковника. B гетьманському універсалі 1670 p. лубенському Мгарському монастирю дозволялося жителів слободи Ковжижа, які б протестували проти введення послушенства, карати «яко своих власних подданих» ⁸⁰.

B універсалі від 2 травня 1657 p. Б. Хмельницький, заохочуючи грецьких купців до торгівлі на Україні, звільнив їх від юрисдикції старшини і дозволив мати свій суд, розглядати спірні справи, судити «челядь викрочную». Своє рішення гетьман пояснював тим, що такий звичай існував у багатьох зарубіжних країнах. Полковникам, осавулам, отаманам, війтам і бурмистрам під загрозою покарання заборонялося втручатися в судові справи грецьких купців ⁸¹.

Київський колегіум також користувався правом власного суду, який розглядав справи викладачів і студентів. Останні давали відсіч спробам світської адміністрації підкорити собі цей навчальний заклад. Іноді справа доходила до відкритих виступів студентів, які не бажали визнавати рішень старшинської та воєводської адміністрацій. Зважаючи на традиції та вплив професорів на громадське життя України, царський уряд визнав право колегіуму на самостійний суд.

Ha півночі Лівобережжя збереглися копні суди (суди сільської громади.— Авт.), відомі ще за часів Київської Русі. B 1667 p. житель c. Собичевого Стародубського полку K. Зик скаржився стародубському війтові на те, що його односельчанин Я. Андріевич украв у нього два пуди меду, п’ять колод бджіл і полотна на 30 кіп грошей. Війт повідомив про це воєводу, і той наказав скликати «мужов и купу учинити». Ha суді злочинець признався в злочині, і тоді «Корней взявши оного злочинца с купы c лицем и привели его до пана воеводы и его пан воєвода спослал c лицем до суду нашого», тобто міського. Судді встановили, що раніше Я. Андрієвич уже був засуджений до страти, але полковник T. Олексієвич помилував його. Спочатку суд виніс підсудному смертний вирок, але на прохання сусідів скасував своє рішення і постановив вигнати злодія з волості: «Абы сего часу з волости сшел и з грунту своего». Судді зробили застереження, що коли батько переховуватиме сина-злодія, то і він поділить його долю ⁸². Остракізм як покарання злочинця своїм корінням сягав первіснообщинного ладу.

Місцеве судочинство базувалося на старих юридичних кодексах законів, насамперед на третьому Литовському статуті. Ha його законодавчі норми судді найчастіше посилалися у судовій практиці. Так, при винесенні вироку за вбивство людей «простого стану» полтавські судді керувалися положенням 2-го артикулу 12-го розділу, крадіжку майна вартістю понад чотири копи — 7-го артикулу 14-го розділу, при розподілі спадщини — 21-го артикулу 5-го розділу. Зустрічаються також посилання на положення магдебурзького права ⁸³. B своєму первісному вигляді ці закони захищали інтереси феодалів, посилювали їх владу над трудящими масами. Зрозуміло, що і в другій половині XVII ст., у нових умовах, ці закони мали те ж саме призначення.

Соціально-економічний та політичний розвиток Лівобережної України приводив до ситуацій, коли судді не завжди могли знайти відповідний закон у старих законодавчих актах. У цьому випадку вони мусили керуватися тими правовими звичаями, які склалися протягом попередніх років. Привілейовані верстви населення визнавали ті правові звичаї, що відповідали їх інтересам, а фактично суперечили справжньому праву і були, як відзначав K. Маркс, «звичаєвим безправ’ям» ⁸⁴.

Судочинство захищало права і привілеї заможних верств населення, які використовували його для зміцнення своїх позицій та збагачення. B 1667 p. ніжинський писар П. Костянтинович, бурмистр Я. Бутенко, райця Г. Підкупний, посварившись з багатим міщанином П. Сасимовичем, обмовили його перед воєводою, нібито він непоштиво говорив про царські грамоти, на підставі чого його кинули у в’язницю. Тривалий час міські урядовці не давали П. Сасимовичу їжі, вимагаючи тисячі карбованців і визнання себе боржником писаря ⁸⁵. B 1702 p., коли козаки Крохмальні з Конотопа не погодилися з рішенням суду про відібрання в них лісу і передачу його багатому міщанинові X. Рябусі, полкова адміністрація на підставі відповідних пунктів «книг правних» наказала конотопському сотнику А. Кандибі арештувати Крохмальних і тримати їх під вартою поки вони не визнають рішення суду⁸⁶. Ha користь суддів, насамперед полковників, йшов штраф, що накладався на особу, яка вчинила кримінальний злочин. У 1690 p. суд м. Біликів Полтавського полку за крадіжку коней і вуликів засудив до смертної кари козака K. Хведорченка. Але на прохання його матері полковник Ф. Жученко скасував рішення суду, наказав звільнити злочинця з-під варти і відпустити на «покаяння».За цеполковник привласнивмлини нар.Ворск- лі та ліс, що належали K. Хведорченку.

Загалом структура гетьмансько-старшинського адміністративного апарату мала яскраво виражений класовий характер і спрямовувалася на зміцнення панівного становища феодалів. Наприкінці XVII ст. старшина фактично усунула рядових козаків від участі у формуванні вшцих органів влади, замінила принцип виборності вищих урядовців призначенням. Стабілізація полково-сотенного адміністративно-територіального устрою Лівобережної України супроводжувалася посиленням влади статшини над селянами, .козаками і міщанами. 3 захопленням адміністративних

посад у магістратах i ратушах лівобережних міст перед міською верхівкою відкрилися нові можливості для наступу на соціально-економічні здобутки міських низів у визвольній війні 1648—1654 pp. Завершилося формування судової системи, органу придушення опору народних мас.

* * *

Протягом другої половини XVII ст. Лівобережна Україна користувалася у складі Росії правом самоуправління, зберігала певні особливості адміністративно-територіального і військового устрою. 3 поширенням влади на Лівоберея{- жя царський уряд поступово обмежував діяльність місцевої адміністрації так само, як і в інших козацьких районах країни, зводив адміністративний апарат краю до становища підвідомчого йому органу управління. Збільшення кількості воєвод у лівобережних містах супроводжувалося посиленням впливу царського уряду на внутрішнє життя Лівобережної України. Воєнно-адміністративна і судова влада генеральної старшини, полковників і сотників все більше централі- зовувалася.

Спільність класових інтересів царського уряду і гетьмансько-старшинського управління зумовлювала і єдність їх дій проти народних мас Лівобережної України. Діяльність Малоросійського приказу і місцевих органів влади спрямовувалася на забезпечення привілейованого становища експлуататорів, розгортання наступу на соціально-економічні завоювання народних мас у визвольній війні 1648— 1654 pp. і придушення класових виступів селян, козаків і міщан.

Зміцнення адміністративної влади експлуататорів гальмувалися стихійним опором трудящих і частими воєнними діямп на території Лівобережної України. Ціною величезних втрат український і російський народи відстояли історичні рішення Земського собору 1653 p. і Переяславської ради 1654 p. про возз’єднання України з Росією. Спустошення лівобережних земель загарбниками завдало їм великої шкоди. Але перебування у складі Росії відкривало перед Лівобережною Україною, незважаючи на антинародну спрямованість все міцніючого апарату насильства над народними масами, сприятливі перспективи для дальшого соціально-економічного розвитку.