Змістовна і видова характеристики категорій «інтеграція» та «правова інтеграція» в конституційному праві

У сучасних умовах поглиблення й розширення процесів правової глобалізації, інтернаціоналізації національних правопо- рядків, міждержавної інтеграції особливого значення набуває питання формування конституційно-правового механізму їх забезпечення.

При цьому саме міждержавні інтеграційні об’єднання функціонують на міжнародній арені як інституційні суб’єкти державоподібної та наднаціональної природи, поступово стають істотним фактором регіональної та субрегіональної стабільності та безпеки, а процеси міждержавної інтеграції стають об’єктом конституційно-правового регулювання на національному та наднаціональному рівні. Як слушно зазначає Г. М. Вельямінов, нинішній етап розвитку глобалізації характеризується її безпрецедентним географічним охопленням, інтенсивністю та масштабністю торговельно-промислових і фінансових транскордонних трансфертів, виразником яких є інтеграція[4].

Відтак знання про теоретичні основи та сутнісні характеристики міждержавних інтеграційних процесів дає змогу уникнути у майбутньому руху наосліп, об’єктивно оцінити й проаналізувати кожний подальший крок у їх здійсненні на рівні державної політики, ефективного конституційно-правового регулювання.

Зазначене завдання органічно збігається з науковим узагальненням вищого рівня, де визначаються дефініції, поняття, які використовуються в досліджуваній проблематиці. Розглядаючи основні концепти та принципи загальної філософії науки, слід зазначити, що дефінітивний дискурс лежить у сфері ознак та понять. Так, науковою формою світу об’єктів є ознаки, тобто властивості та відношення. Науковою формою ментальності, у її буквальному розумінні (з латинської мови — як духовний феномен, представлений у думках[5]), є менталі, тобто почуття та думки. Науковою формою світу слів та висловлювань є предикати. Менталі та предикати у своїй сукупності становлять поняття. Останні є елементарними та похідними. Мовні та ментальні образи об’єктів, тобто їх імена та ейдоси (від грецьк. Eidos — конкретний образ чогось, ментальний корелят об’єкта[6]), є не окремими поняттями, а їх своєрідними єдностями. Звідси випливають чотири формули: об’єкт — це цілісна сукупність ознак, ейдос — цілісна сукупність менталей, ім’я об’єкта — цілісна сукупність предикатів, річ — цілісна сукупність універсалій[7].

Накладення наведених положень із загальної філософії науки на дефінітив «інтеграція» дає можливість визначити його як ознаку відповідного об’єкта, що має свої властивості та систему відповідних відносин. Зазначене поняття є вельми актуальним з доктринальних позицій свого обґрунтування та прагматичних позицій свого функціонування та реалізації, й тому викликає досить активну наукову дискусію щодо визначення, тобто конституційно-правового сприйняття та розуміння.

Зазначена категорія «інтеграція» виступає в якості найважливішого предикату, що несе в собі сукупність соціальної інформації щодо відповідної поведінки суб’єктів-об’єктів управлінської діяльності, яка розгортається в його просторових межах та конституційно-правових реаліях.

Ментальне наповнення та предикатний зміст досліджуваної категорії формує відповідне науково-прагматичне поняття, яке має похідний характер до таких категорій як «держава», «національна правова система», «національна конституція», «взаємодія національних та наднаціональних інститутів», «міжнародна спільнота», «міжнародне співробітництво», «договірний характер міжнародного публічного права», що виступають щодо нього як елементарні поняття.

Мовні та ментальні образи об’єктів, яких стосується категорія «інтеграція», поєднуються та знаходять свій вираз у відповідній прагматичній діяльності суб’єктів, що діють у рамках національного, наднаціонального та міжнародного публічного права.

Звідси, щодо досліджуваної категорії, дійсно, слушними є чотири формули. Об’єкт інтеграції — це цілісна сукупність ознак, що виявляються в процесі міждержавних відносин, незалежних у відповідних сферах співробітництва. Ейдос інтеграції — це цілісна сукупність менталей, які демонструють існування загальних культурних, етичних, економічних, політичних, правових, тобто цивілізаційних, цінностей держав та народів, що їх населяють, що фактично зумовлює їх історичну єдність та об’єктивно детермінує зближення та суттєве поглиблення співробітництва їх держав. Ім’я об’єкта інтеграції — це цілісна сукупність предикатів, що містять систему багаторівневих та поліпредметних відносин, котрі демонструють переваги спільної співпраці держав та народів. Сама інтеграція — це цілісна сукупність універсалій, які визначають якісно новий ступінь співіснування та співробітництва держав та народів в умовах нового міжнародно-правового порядку, який формується у рамках становлення та функціонування міжнародних інтеграційних об’єднань.

На нашу думку, термін «інтеграція» дуже добре співвідноситься з категоріями холістичної філософії науки, яка розглядає новітні досягнення у сфері засадничих основ науки. На думку І. 3. Цехмістро, холістична концепція базується на якісно новій для європейського традиційного мислення ідеї неуніверсаль- ності гранично широкого поняття множинності в описі природи, що змушує звернутися до протилежного за своїм змістом поняття цілісності як вираження нерозкладності станів природи на які-небудь множинності.

Таким чином, звернення до ідеї цілісності є вельми продуктивним у процесі усвідомлення на єдиній концептуальній основі фундаментальних філософських проблем психології, біології, кібернетики, космології та інших наук про людину і природу, включаючи соціологію та право.

Продовжуючи дослідження інтеграції у контексті саме категоріального дискурсу, треба зазначити, що ця категорія має складний, синтетичний характер та виступає як відображення специфіки конституційно-правових та міжнародно-правових явищ, що відбуваються на території національних держав та міжнародній арені. Як зазначає А. М. Васильєв, на всіх рівнях та у всіх аспектах вивчення вимагається насамперед розуміння того, як у праві та в процесі його пізнання проявляються об’єктивні суспільні закономірності, діалектичні закони розвитку світу і мислення[9].

Крім того, великий онтологічний та гносеологічний потенціал щодо досліджуваної категорії має доктринальна позиція П. В. Копніна у питанні про засадничу базу науки. Вчений виокремлював два аспекти обґрунтування науки:

1. такі, що знаходяться за її межами — матеріальна дійсність і практична діяльність людей (щодо цього інтеграція виступає як телеологічна системна домінанта, що є прагматичним результатом свідомої праці зазначених суб’єктів);
2. самі базисні засади, що входять до її системи, до яких належать: а) положення, що виокремлені зі складу більш загальної науки, які виражають основні, загальні закономірності, на які спирається дана наука (для цієї ознаки інтеграція виступає як загальний результат цілеспрямованої діяльності відповідних суб’єктів науки загального міжнародного права); б) засоби доказувань, що використовуються даною наукою[10] (у цьому контексті інтеграція є засобом доказування дієвості та ефективності загального міжнародного права).

У зазначеному контексті слід наголосити на тому, що категорія «інтеграція», безумовно, належить до філософських проблем правознавства, які, на думку А.

Виходячи з того, що основними суб’єктами інтеграції виступають держави, представляє аксіологічний інтерес оцінка категорії «інтеграція» як терміна та структурної одиниці науки конституційного права. Так, Н. О. Богданова, визначаючи «поняття» в якості первинних елементів системи науки конституційного права, вказує на їх доктринальний та прагматичний потенціал. У першому аспекті вони складають усі теоретичні конструкції науки конституційного права — концепції, теорії, доктрини. Тобто вони є відповідною відправною точкою у пізнанні конституційно-правової дійсності, можуть бути початком розгортання знань про об’єкт вивчення та стати результатом наукових досліджень[12]. У другому аспекті вони мають: а) гносеологічне призначення, що виявляється у відображенні та фіксуванні найбільш загальних, суттєвих ознак, найважливіших зв’язків та відносин конституційно-правових явищ і процесів (у нашому випадку інтеграція виступає як конституційно-правовий засіб побудови нового міжнародного та наднаціонального (територіально — географічно-регіонального) правового порядку на базі сукупності національних правових систем); б) виконують методологічну функцію, тобто спрямовані на систематизацію конституційно-правового знання, бо виконують роль системоутворюючих логічних вузлів[13] (у нашому випадку інтеграція становить великий системний комплекс доктринально-прагматичних знань, що практично трансформують та модернізують конституційне-правове буття держав — членів міждержавних інтеграційних об’єднань і так званих третіх держав — країн, що не є членами зазначених об’єднань, але межують або активно співпрацюють з ними та із самим об’єднанням); в) виступають інструментами юридичної техніки, тобто сприяють точному розпізнаванню рис і властивостей явищ, що вивчаються, визначенню їх співвідносності, проведенню класифікації та врешті осмисленню через належність до відповідної категорії[14] (у нашому випадку інтеграція володіє не тільки технічними, технологічними властивостями, що дають змогу її відповідним чином нормативно регламентувати, але, на наш погляд, тут слід звернути увагу на відповідну процесу- алізацїїо інтеграцїї, що перетворюється на феномен не тільки модернізацїї міжнародного права, а й конституційного права держав — членів інтеграційного об’єднання).

У зазначеному контексті вважаємо за потрібне звернути особливу увагу на вплив інтеграції на суттєву трансформацію, точніше, на формування нової конституційно-правової дійсності, що охоплює об’єкти вивчення конституційного права. Під такою дійсністю Н. О. Богданова розуміє відповідну сферу правової дійсності[15], яка пізнається наукою та складається у сфері дії норм конституційного права та досліджується однойменною наукою шляхом різних методологічних прийомів[16]. Дійсно, у структурному розумінні до зазначених вище об’єктів належать норми конституційного права, що формалізовані у різних його джерелах, конституційно-правові відносини, а також конституційно-правове знання як результат вивчення названих об’єктів.

Відтак інтеграція, яка виходить на правовий рівень, правова інтеграція, виступаючи досить високим рівнем загальної інтеграційної моделі, закріплюється й у нормах конституційного права, що містяться в національних, насамперед конституційних, джерелах права, міждержавних угодах міжнародного й наднаціонального характеру Це фактично модернізує не тільки конституційно-правову дійсність, а й суб’єктно-об’єктний склад сучасного конституційного права.

Починаючи праксеологічний аналіз такої категорії, як «інтеграція», варто зазначити, що генетично за своєю сутністю будь-яка сучасна держава перманентно знаходиться у процесі встановлення різноманітних відносин з іншими державами. Такі відносини будуються на двосторонньому, багатосторонньому, регіональному, субрегіональному та універсальному рівнях. Розглядаючи такі процеси на сучасному етапі, необхідно усвідомити, що ми є свідками швидкої еволюції міжнародних структур, появи та активізації функціонування нових міжнародних організацій, що розвиваються відповідно до об’єктивації інтересу держав до співробітництва у відповідній сфері. При цьому процеси інтеграції дедалі більше виступають як результат формування та розширення правового простору, який можливий лише за умови визнання взаємозалежності та взаємодії різних держав, а також їх правових систем[17].

Слід зазначити, що дослідженню інтеграційних процесів, які являють собою особливий тип взаємин між суверенними державами, присвячено чимало праць учених і фахівців у галузі політології, соціології, економічної теорії, юриспруденції, зокрема в науці конституційного й міжнародного права. Більше того, процеси європейської міждержавної інтеграції у наукових дослідженнях стали сприятливим ґрунтом для появи безлічі різноманітних доктринальних поглядів і теорій на таке явище, як інтеграція в цілому. Адже завдяки аналізу теоретичних моделей розвитку, визначенню онтологічного змісту та ознак відповідних наукових категорій можна прогнозувати як безпосередньо саму інтеграційну динаміку, так і кінцевий, телеологічний результат інтеграційного процесу.

Нині розвиток відносин України з окремими державами вже вийшов на певний рівень міждержавного стратегічного партнерства. Відповідні положення щодо цього зафіксовано в Конституції України, міжнародних договорах України та чинному конституційному та галузевому законодавстві. Наприклад, стаття 18 Конституції України встановлює, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права[18]. Таке положення зазначеної статті, на думку О. В. Прієшкіної, визначає телеологічні домінанти й потреби забезпечення суверенітету та безпеки держави. Саме ця стаття закріплює функціонально-діяльнісні та інструментальні складові зовнішньополітичної діяльності держави[19]. Базовим документом, що закріплює конкретні напрями зовнішньополітичної діяльності Української держави, є Основні напрями зовнішньої політики України, що були затверджені Постановою Верховної Ради України 2 липня 1993 року[20]. Даним документом стратегічною метою зовнішньої політики було визначено проєвропейський вибір нашої держави. Таким чином, на законодавчому рівні вперше була визначена участь України у європейських інтеграційних процесах як приоритетна сфера державної політики.

Починаючи з другої половини 90-х років XX століття наукові дослідження, пов’язані з розробкою категорійно-понятійного апарату, виробленням теоретико-доктринальних моделей євроінтеграційної співпраці держав, активно розвиваються та позитивно сприйняті усіма суспільствознавчими науками. У вітчизняних розробках з гуманітарних наук у цілому та з проблем теорії держави і права, конституційного та міжнародного права зокрема дедалі частіше вживаються терміни «інтеграція у світове співтовариство»[21], «європейська інтеграція»[22], «європейська правова інтеграція»[23], «міждержавне європейське співробітництво»[24], «європейська міждержавна інтеграція»[25], в яких відображені сутнісні характеристики зазначених процесів. З одного боку, це обґрунтовано, бо, по-перше, визначає початкові кроки національної конституційно-правової доктрини щодо вироблення категоріального апарату та функціонально спрямованих напрямів дослідження. По-друге, це є відповідним відображенням конституційно-правового принципу політичного плюралізму Закріплення у статті 15 Конституції України положення про те, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності[26], фактично призвело до відмови від єдиної ідеології, бо жодна з ідеологій не може визнаватися державою як обов’язкова. Звідси поява багатоваріантності, багатозначності ідеологічних цінностей, що функціонують у суспільстві. Серед них і такі, що обираються державою як телеологічні домінанти, на досягнення яких працює апарат та механізм держави з метою трансформації суспільства і держави, піднесення їх на якісно новий рівень розвитку. Слід зазначити, що вказані ідеології можуть бути запозичені як у межах суспільства, так й ззовні, зокрема ідеї європейської інтеграції, причому їх носіями можуть бути в сфері політики не тільки органи держави, а й політичні партії, інші асоціації та об’єднання, що вступають у боротьбу за владу та її утримання. У цьому контексті слушною є доктринальна позиція В. А. Мальцева, який визначає політику як «діяльність у сфері відносин між соціальними групами (класами, націями, державами) з приводу встановлення і функціонування політичної влади в інтересах реалізації їх соціально значущих запитів і потреб»[27]. Вважаємо, що, по-перше, суб’єктний склад наведеної дефініції, а саме — держави яскраво демонструє насамперед продуктивність конституційного принципу політичного розмаїття. По-друге, виникає чітка позиція щодо того, що ідея інтеграції повинна «оволодіти» органами держави та її громадянами для того, щоб бути втіленою в життя.

З цією тезою солідарна Г. С. Широкова, яка, розкриваючи суттєві риси демократичного розмаїття, виділяє його такі характерні ознаки: а) відповідність політичного курсу уряду інтересам більшості членів суспільства; б) частка представників різних соціальних груп у вищих органах влади; в) рівень їх впливу на політичні, соціальні, економічні рішення; г) характер законодавства як чинника політичної і соціальної активності громадських організацій, що контролюють діяльність державних органів; ґ) ступінь і форми участі населення в різних суспільних і політичних організаціях; д) рівень забезпеченості рівноправності між станами та соціальними групами; ж) форми і масштаби надання економічних умов для участі населення в соціальній і політичній діяльності; е) соціальна і політична діяльність у системі потреб і ціннісних орієнтацій населення[28].

На нашу думку, що якщо у вузькому розумінні для ідеї інтеграції серед зазначених критеріїв (ознак) підходить тільки перший критерій, то у широкому розумінні — до інтеграційних телеологій, концептів, предикатів та результатів належать всі наведені критерії (ознаки). Це вельми важливо, бо політичне розмаїття є результатом функціонування відповідної сфери суспільних відносин, однак, на думку К. В. Старостенко, не зливається з нею, а набуває відносної самостійності[29]. Тому відповідний стан суспільства проявляється у сферах, за якими традиційно судять про інтенсивність його розвитку: в економіці, політиці, культурі, і насамперед в їх орієнтації на людину та її проблеми. Ступінь взаємодії конституційно-правового принципу політичного розмаїття з різними сферами розвитку суспільства (економікою, політикою, мораллю, культурою тощо) визначає юридичну систему держави[30]. Саме це, в контексті даного дослідження, актуалізує ідеї та процес інтеграції.

По-третє, використання зазначених вище дефініцій є проявом процесу правового запозичення (правової рецепції) категоріального та змістовного апарату, що лежить в основі правових систем зарубіжних країн та міждержавних інтеграційних об’єднань. Під таким запозиченням у широкому сенсі розуміють використання в організації та здійсненні правового регулювання вітчизняного та світового досвіду юриспруденції, правових цінностей і принципів, досягнень політи- ко-правової науки (як минулих, так і сучасних) у наукових дослідженнях, у законодавстві та юридичній практиці[31].

Водночас, незважаючи на позитивні моменти, слід звернути увагу на те, що таке термінологічне розмаїття розмиває загальні онтологічні, гносеологічні та сутнісні характеристики категорії «інтеграція», тим самим унеможливлюючи в перспективі можливість її введення у рамки не тільки доктринальної, а й нормативно-правової дефініції, породжуючи певні колізії, знижуючи ефективність конституційно-правового регулювання тощо. Тому необхідно проаналізувати категорію «інтеграція» саме з позицій науки та практики конституційного права у його співвідношенні з правом міжнародним.

Слід зазначити, що чітке визначення базових понять у теорії будь-якої науки, в тому числі конституційного права, залишається досить складною і, на перший погляд, нерозв’язаною проблемою. Остаточне її розв’язання дало б можливість звести нанівець численні розбіжності не тільки між ученими, їх думками та доктринальними позиціями, а й у вітчизняному нормативно-правовому дефініційному масиві законодавства. У деяких науках, зокрема політології та соціології, вже знайдено певні шляхи розв’язання цього завдання, серед яких основне місце посідає уніфікація визначень. Але в цьому процесі надто складно уникнути впливу суб’єктивного фактора, спрямованість якого завжди залежить від конкретних інтересів і потреб певного політичного суб’єкта. Водночас процес нормативно-правового визначення конкретного поняття повинен обов’язково відображати основні об’єктивно-сутнісні характеристики явища, що розглядається.

Вже зазначалося, що термін «інтеграція» давно став звичним у термінології науки конституційного та міжнародного права. Його поява у науковому дискурсі є своєрідною відповіддю на питання про те, як і в якому напрямі слід рухатися далі для побудови «нової» Європи. Крім того, він виступає відповідним окресленням перспектив подальшого розвитку науки конституційного права, принципів та засад конституційно-правового регулювання процесів інтеграції. Водночас слід зазначити, що, незважаючи на певні зусилля України щодо участі у європейських міждержавних інтеграційних процесах, підписання та ратифікацію Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами- членами 1994 р.[32], розробку відповідних профільних програм[33], концепцій[34], заходів[35], у вітчизняному законодавстві на нормативно-дефінітивному рівні термін «інтеграція» не визначений взагалі, а фактично виступає тільки предметом наукових дискусій герменевтичного, аксіологічного та семантично-структурного змісту[36].

Проте, незважаючи на велику кількість науково обґрунтованих підходів до визначення категорії «інтеграції», не виникає сумніву, що для України проблеми європейської інтеграції дедалі стають найважливішими на державному, науковому та громадсько-політичному рівнях. Тому вважаємо слушною позицію В. М. Кампа, який, характеризуючи сучасні процеси конституціоналізації зовнішніх відносин України, називає новий етап їх розвитку як євроінтеграційний[37]. У свою чергу, В. М. Шаповал наголошує на актуальності зазначеної проблематики завдяки задекларованим намірам України щодо участі в європейських та світових інтеграційних процесах[38].

Стаття 18 Конституції України, чітко закріплюючи можливості нашої держави щодо здійснення зовнішньополітичної діяльності, не вказує, в якій саме спосіб та в яких формах ця діяльність повинна реалізовуватися. Дана стаття Конституції визначає єдину, загальну, можна сказати, парадигмальну форму зовнішньополітичної діяльності — взаємовигідне співробітництво з членами міжнародного співтовариства. При цьому встановлюється, що метою міжнародного співробітництва є забезпечення національних інтересів держави, а телеологічно-функціональними засадами — досягнення та забезпечення зазначених інтересів, що нормативно жорстко обмежуються загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права[39].

Подальша регіональна інтеграція України як у Європейський Союз, так і в Євразійський економічний простір вимагає від чинного конституційного законодавства великих зусиль щодо нормативного регулювання низки проблем, пов’язаних із зовнішньополітичною діяльністю держави. Більше того, на порядку денному постає нагальна проблема великого теоретичного та прикладного значення, щодо розробки конституційно-правового механізму забезпечення участі України у процесах міждержавної інтеграції. А це зумовлює необхідність змістовного законодавчого визначення даного поняття. Тому наукове дослідження комплексу конституційно-правових проблем забезпечення міждержавної інтеграції об’єктивно потребує внесення певної ясності у сутність цього явища, тобто розкриття його природи, визначення поняття та виявлення видів та форм.

Водночас вважаємо за доцільне на конституційному рівні виокремити та розмежувати відповідні концепти — концепт загального поняття зовнішньополітичної діяльності України від концепту міждержавної інтеграційної діяльності як однієї з організаційних та організаційно-правових форм забезпечення та реалізації першої. Вважаємо, що таке уточнення відмежовує загальне співробітництво нашої держави з членами міжнародного співробітництва від співробітництва, телеологічною домінантою якого має бути входження України у конкретне міждержавне інтеграційне об’єднання. Адже готуючись до вступу до Європейського Союзу, вітчизняний законодавець повинен реалізувати відповідний «процесуальний ланцюжок»: врахувати відповідні доктринальні позиції профільного характеру та, виходячи з них, створити відповідні нормативні конституційно-правові передумови щодо подальшого результативного міжнародного співробітництва у зазначеній сфері та врешті міждержавної інтеграції України.

Звідси як перший крок вважаємо за доцільне ввести терміни «міждержавна інтеграція» і «міждержавне інтеграційне об’єднання» до статті 18 чинної Конституції України та забезпечити їх дефінітивне визначення у чинному законодавстві. Це, по- перше, зумовлено зростанням темпів інтеграції, по-друге, має й прагматичне навантаження, адже більшість національних конституцій держав — членів Європейського Союзу для уточнення та конкретизації участі держав саме у процесах європейської міждержавної інтеграції використовують поняття «міжнародна або наднаціональна організація» (ст. 93 Конституції Іспанії)[40], «міждержавні установи» (абз. 2 ст. 9 Конституції Австрійської Республіки)[41], «міжнародні компетентні органи» (п. 1,2 ст. 29 Конституції Ірландії)[42], «міждержавні установи» (абз. 1 ст. 24 Конституції ФРН)[43] тощо.

Дослідження основних теорій та концепцій європейської міждержавної інтеграції безпосередньо пов’язане із соціологічним визначенням та навантаженням самого поняття «інтеграція». Загальновідомо, що як явище соціального буття інтеграція постійно розвивається під впливом об’єктивних процесів інтернаціоналізації суспільно-політичного життя людства. Даний процес має свої принципи та закономірності, які зумовлюють його сутність, форми та механізми формування, прояви у конкретних природно-географічних, соціально-економічних умовах, у світоглядному, ідеологічному, політичному та правовому вимірах.

Етимологічно-семантичний зміст зазначеного терміна випливає з його змістовної характеристики. Так, Словник іншомовних слів визначає термін «інтеграція» (від лат. «integratio») як об’єднання розрізнених частин у загальне, єдине, ціле[44]. Цей термін вживається у різних сферах життя та науки: політології, біології, математиці, економіці та правознавстві. Аналізуючи дефінітивні визначення даного терміна у гуманітарних та природничих науках, доходимо висновку, що його сутність завжди розуміють як об’єднання. Починаючи із Стародавнього світу, з появою держави і права, для зміцнення та прогресу суспільно-політичного ладу, людство постійно шукало форми та засоби співіснування та взаємодії. Можна констатувати навіть не історію становлення соціально-економічних відносин чи політико-правового розвитку, а історію співробітництва між народами.

У XIX ст., коли почався активний процес поглиблення міжнародного поділу праці та індустріалізації, прогрес народів дедалі більше став залежати та опосередковуватися саме процесами інтеграційного характеру. В цей період на національному рівні кооперація здійснюється у формі галузевої, міжгалузевої, внутрішньокорпоративної взаємодії суб’єктів. Водночас форми кооперації країн, що інтегрувалися на рівні міжнародного поділу праці, проявилися у рамках транснаціонального, міждержавного та внутрішньодержавного співробітництва. С. О. Войнович зазначає, що поняття інтеграції починає широко застосовуватися саме із середини XIX ст., коли проблема цілісності стала однією з центральних у науковому пізнанні, й формується синтетичне уявлення про ціле, яке було взяте в його розчленуваннях і зв’язках[45]. На думку В. Г. Барановського, в більшості випадків як головний зміст первинної інтеграції розглядається «виникнення якоїсь нової спільноти, якогось цілісного утворення з упорядкованими, органічними відносинами між елементами, які його складають»[46]. Сам термін «інтеграція» в цей період зазвичай використовується в двох значеннях: «процес становлення й розвитку зв’язків, які приводять до виникнення стану пов’яза- ності» та «інтеграція як стан пов’язаності (інтегрування) цілого»[47].

Поступово інтеграційні процеси заторкують багато сфер суспільного життя, активно впливають не тільки на розвиток окремих держав, а й усього міжнародного співтовариства. Як зазначають дослідники, ці процеси почали співіснувати з процесами, протилежними за своїм змістом, — дезінтеграцією, подібно до того, як паралельно відбуваються процеси централізації та децентралізації. Відтак на початку XX ст. «інтеграція» як соціально-політичне явище та категорія набула сталих ознак та певної самостійності в онтологічному сенсі.

Найбільш рельєфно питання визначення «інтеграції» подано у наукових працях гуманітарного циклу, а саме: у сфері міжнародних відносин, економіки, політології та соціології. Філософська наука дає визначення категорії «інтеграція» як відновлення, доповнення; тут також слід звернути особливу увагу на етимологічну навантаженність слова integer — цілий, тобто за змістом — це отримання цілого з будь-яких частин, «сторона процесу розвитку, пов’язаного з об’єднанням у ціле раніше різнорідних частин і елементів»[48]; як загальнонаукове досліджуване поняття означає стан зв’язаності окремих диференційованих частин і функцій системи в ціле, а також процес, який веде до такого стану[49]. Крім того, у системному аспекті, за своєю сутнісною характеристикою, будь-який вид соціальної інтеграції може мати місце як у межах систем, які вже склалися, так і при створенні зовсім нової системи. Тобто можна зробити висновок, що зазначений процес має значний перспективний потенціал.

У радянській суспільствознавчій науці панувало уявлення про те, що інтеграція розвивається на базі інтернаціоналізації всього суспільного життя, яке прискорюється науково- технічним прогресом та поглибленням взаємозалежності народів і держав[50], а в основі цих процесів лежать насамперед і переважно економічні інтереси. У 60—80-і роки XX ст. учені вже визнавали та детально писали про капіталістичні та соціалістичні форми інтеграції. Так, інтеграцію як форму співробітництва капіталістичних країн задля забезпечення господарських взаємовідносин між державами розглядали П. М. Алампієв, О. Т. Богомолов, М. М. Максимова[51], В. М. Сєнін, Ю. С. Ширяев[52], Ю. В. Шишков. Наприклад, М. М. Максимова вбачала в інтеграції «регульований на міждержавній, як правило, дво- або багатосторонній основі, процес наближення, поступового об’єднання в просторі економічних комплексів національних господарств двох або більше держав з типовою соціально-економічною системою»[53]. Ю. В. Шишков дійшов висновку, що «межа, яка відділяє інтеграцію від нижчих стадій інтернаціоналізації господарського життя... проходить там, де виробничо-технічна, економічна й політико-правова взаємозалежність національних господарств переходить у взаємопроникнення й переплетіння національних процесів суспільного виробництва»[54].

У своїй відомій праці «Соціалістична інтеграція» М. В. Се- нін, даючи її дефінітивне визначення, розумів її як процес об’єднання розрізнених елементів економіки в одне ціле[55]. При цьому він уточнював, що «інтеграція як об’єднавчий процес відбувається всередині держав і між державами»[56]. За змістом та сутністю вчений розглядав інтеграцію як процес інтернаціоналізації господарського життя-. До учасників такої міжнародної господарської інтеграції він відносив усі суверенні держави, які обов’язково є носіями «прав і обов’язків з інтеграції в її організованих формах»[57].

Водночас у зарубіжній доктрині заперечується первинність економічних засад при здійсненні інтеграційних процесів. Так,

А.              М. Мартін та Д. Ногерас стверджують, що будь-яка економічна інтеграція була та продовжує залишатися політичним феноменом, в якому економічний зміст є лише засобом[58].

Сучасні дослідники економічної інтеграції вважають, що міжнародні організації інтеграційної спрямованості — це тільки видима частина айсбергу, основна ж його частина — це процеси міжнародного поділу праці, опосередкованого торгівлею й іншими економічними відносинами на мікро- і мак- рорівнях[59]. При цьому економічна інтеграція розглядається як закономірний процес, який є наслідком поступового «розкриття» країн одна одній, в ході чого декілька монодержавних макроекономічних організмів крок за кроком зрощуються в цілісний полідержавний господарський простір, який з часом структурується в новий, збільшений, ефективніший економічний організм[60].

Соціальна інтеграція в будь-якому її вигляді й формах є важливим аспектом процесу суспільного розвитку[61]. В процесі інтеграції суспільство отримує якісно новий стан, який визначається появою нових ланок у державному та суспільному механізмі (союзи держав, міжпарламентські асамблеї, блоки політичних партій, кооперативні рухи тощо)[62], а також збільшенням організованості й цілісності системи суспільства — зміцненням взаємозв’язків національно-державних механізмів, «окультуренням» парламентських структур, консолідацією політичних партій тощо.

Як слушно зазначає С. Г. Стоякін, поняття інтеграції використовується для позначення визначеного складного діалектичного процесу або його результату; воно припускає наявність визначеного об’єкта — сукупності двох чи більше однорідних і диференційованих частин у ціле. Дане «ціле» є результатом процесу інтеграції. При цьому виникнення «цілого» не має обов’язкового характеру, тобто може виникнути, а може й не виникнути[63].

Згідно з концепцією Є. Т. Усенка інтеграція являє собою «всесвітньо-історичний процес»[64], «світовий об’єднавчий процес»[65], «об’єктивний історичний процес»[66]. Його об’єктом є людське суспільство, яке стало «первинною «клітиною»[67] цього процесу. Людина, як зазначає вчений, бере участь у процесі інтеграції не відокремлено, а у складі більш-менш значних соціальних груп. Тому процес інтеграції людей здійснюється як інтеграція відповідних соціальних утворень, які виступають як безпосередні суб’єкти та об’єкти інтеграційного процесу[68].

Відповідно до позиції А. Етзіоні поняття «співтовариство» й «інтеграція» виступають суб’єктом та предикатом. При цьому «співтовариство» являє собою певну спільність чи навіть систему, яка має самодостатні інтеграційні механізми, тоді як «інтеграція» є своєрідною здатністю цієї системи підтримувати себе саму в результаті впливу як внутрішніх, так і зовнішніх змін. А. Етзіоні вважав, що поняття «інтеграція» включає цілу низку необхідних і сутнісних характеристик, а саме: 1) наявність ефективного контролю за використанням примусових засобів впливу; 2) існування єдиного центру, який відповідає за прийняття й виконання рішень; 3) наявність домінуючого центру політичної єдності основної маси політично активного населення[69].

Окрім зазначених вище, англійський дослідник теоретичних проблем інтеграційних процесів Б. Розамонд відзначив існування великої кількості оригінальних дефінітивних визначень досліджуваного феномена, які, однак, є ще більш розпливчастими[70]. Наприклад, М. Ходжес вважає, що інтеграція — це «формування нової політичної системи з розділених систем, що існували до цього»[71]. До них також можна віднести визначення відомого соціолога, фундатора комунікативної теорії К. Дойча: інтеграція — «це процес створення співтовариства безпеки між державами регіону»[72]. За визначенням У. Уолесса, інтеграція — це «створення та підтримка інтенсивних і різнобічних систем взаємодії між раніше автономними частинами»[73].

Деякі автори виокремлюють також секторальний рівень інтеграції, коли об’єднавчі процеси здійснюються, наприклад, у будь-якому окремо взятому секторі, який може мати керівний або некерівний характер[74]. Відповідно до секторальної теорії, керівна інтеграція здійснюється завдяки спеціально створеним для цього інституціональним механізмам. Для

В.              Хальштейна втілення секторальної інтеграції безпосередньо пов’язане з федералізацією[75]. Водночас реальна інтеграція між секторальними суб’єктами стихійно здійснюватися не може. Тому головна особливість інтеграційного співробітництва полягає в тому, що воно обов’язково передбачає чітко опрацьоване політичне рішення національних урядів зацікавлених країн щодо подолання будь-яких перепон на цьому шляху. В цьому контексті процес інтеграції держав стає, безумовно, об’єктивним міжнародним процесом.

Досліджуючи таке явище, як інтеграція, у структурно-процесуальному аспекті, можна констатувати, що, по-перше, — це процес, по-друге, — стан перманентної взаємодії двох чи кількох суб’єктів міжнародних (міждержавних) відносин. Як слушно зазначають французькі дослідники П. Ф. Гонідек і Р. Шарвен, «інтеграція — це одночасно процес і стан, які мають тенденцію замінювати роздроблені міжнародні відносини, що складаються з незалежних одиниць, новими або менш широкими об’єднаннями»[76].

Даючи характеристику міжнародній інтеграції, Ю. О. Мат- вієвський зазначає, що вона «виявилась... в об’єднанні групи країн в особливий, насамперед торговельно-економічний комплекс, який бере на себе тією чи іншою мірою управління процесом функціонування в різноманітних галузях його складових — національних держав. При цьому виникає поступове зрощення (інтегрування) окремих національних економічних, соціальних, правових, інституціональних систем в один інтеграційний механізм. В інтеграційному об’єднанні створюється система владних органів (інститутів), яким держави-учасниці передають частину своїх суверенних повноважень. Ці органи діють уже не тільки на основі принципу міждержавного співробітництва, а й на основі принципу наднаціональності. При цьому формується власна система права, яка має пріоритет перед національним законодавством, а також пряму дію у внутрішніх правопорядках держав-учасниць. Більше того, мається на увазі створення на базі інтеграційного об’єднання своєрідної квазідержави федеративного чи конфедеративного типу»[77].

В.              Г. Барановський, застосовуючи поняття «інтеграція» до сфери міжнародних відносин, робить висновок, що це поняття «повинно мати на увазі становлення певного міжнародного комплексу, в якому складові елементи в сукупності мали б певну нову щодо них самих якість, — якість цілісності»[78]. Виділяючи міждержавні відносини як підсистему міжнародних відносин, вчений слушно зауважує, що в цій підсистемі «такими елементами інтеграційного комплексу є суб’єкти міждержавних відносин — національні держави»[79].

Аналіз наведених вище доктринальних позицій та концепцій гуманітарних наук демонструє, що, з методологічної точки зору, інтеграція як процес безпосередньо пов’язана з такою категорією, як цілісність, і є фактично багатоаспектним явищем. Варто зазначити, що, з точки зору соціальної філософії, онтологічним визначенням будь-якої цілісності є її інтегрованість. Як зазначає В. П. Кузьмін, «відмінність сумативних і цілісних складових полягає у феномені інтеграції»[80]. Інтегрованість забезпечує згуртованість частин у ціле, причому в результаті такої згуртованості властивості частин модифікуються і виявляються як якісно інші властивості, характерні для наявної цілісності, так і відмінні, що відрізняються від властивостей окремих елементів. На думку О. С. Автономова, інтегрованість виявляється також у функціональній орієнтованості взаємодій елементів системи на збереження і розвиток цілісності шляхом зняття актуальних суперечностей системи[81].

У кожному окремому випадку інтеграцію можна розуміти, виходячи з певних об’єктивних та суб’єктивних факторів. При цьому одне й те ж інтеграційне явище можна характеризувати по-різному Наприклад, у російського дослідника Ю. О. Борко інтеграція країн Західної Європи інтерпретується як «перехід від Європи націоналістичних антагонізмів до Європи Солідарної»[82].

Слід зазначити, що дане значення терміна не задає таких важливих та необхідно належних, атрибутивних для сучасного розуміння проблеми параметрів, як спосіб, ступінь, сфера і критерії поєднання в одне ціле. Тобто під інтеграцією можна розуміти й добровільний союз, і створювану імперію, і тотальну уніфікацію, і взаємодію щодо рішення однієї загальної проблеми для забезпечення спільних національних інтересів держав. Остання формула стала дуже популярною серед конституціоналістів країн Західної Європи в середині XX століття, що і було відображено у багатьох наукових дослідженнях та втілено у практику європейського будівництва. Тому, говорячи про використання терміна «інтеграція», доцільно розмежовувати такі її складові (економічну, політичну), як зрощування держав; соціальна, як спільна діяльність людей та їхніх груп, від інших видів інтеграції, в тому числі правової. Таке розмежування необхідне і тому, що термін «інтеграція» в 90-х роках XX століття став дуже часто вживатися як у наукових, так і політичних колах для позначення подібних, але концептуально різних процесів. Слід акцентувати увагу, що саме політична складова терміна «інтеграція» має великий вплив на формування правосвідомості та праворозуміння інтеграційних процесів. Тому перед тим, як перейти до характеристики концепцій і теорій європейської міждержавної інтеграції, розглянемо політологічні теорії інтеграції, які визначають функціональну логіку інтеграційного процесу.

Біля витоків політологічних інтеграційних теорій стоїть ідея функціоналізму, яка базується на працях Д. Мітрані[83]. Треба зазначити, що у другій половині 40-х років XX століття в основі функціональної теорії інтеграції лежав принцип ненасильницького, взаємовигідного проникнення, метою якого є створення неконфліктного суспільства на основі визнання себе єдиною цивілізацією при збереженні існуючих національних відмінностей. Д. Мітрані прагнув встановити критерії такої системи, яка б забезпечувала глобальне й тривале мирне співіснування держав. Вчений, зокрема, писав, що конституційний підхід до міжнародного миру та єдності підкреслює індивідуальний індекс влади, функціональний підхід, підкреслює загальний індекс потреб[84].

У контексті зазначеного в основу теорії функціоналізму вчений поклав три гіпотези. Перша, пов’язана з виділенням окремих секторів, у яких можлива тісна співпраця держав внаслідок збігу їхніх національних інтересів. При цьому форми міждержавної взаємодії виводяться Д. Мітрані з особливостей завдань, які підлягають спільному вирішенню. Друга визначає розмежування технічних і політичних питань: подібна співпраця спочатку охоплює технічну кооперацію, що дає змогу виключити конфліктні ситуації, які мають політичний характер.

Третя гіпотеза пов’язана з безперервністю процесу взаємодії, коли співпраця в одному секторі поступово готує умови для поширення взаємодії на суміжні сфери.

Системно аналізуючи погляди Д. Мітрані, Н. Б. Шелєнкова цілком обґрунтовано підкреслює, що він уперше виходив з припущення про те, що науково-технічний прогрес вимагає тіснішої кооперації держав за загальної неготовності останніх «поступитися» своїм суверенітетом[85]. У зв’язку з цим метою функціоналізму було подолання замкненості національної державності за допомогою створення єдиних критеріїв секторальної співпраці, що веде до утворення наднаціональних владних структур. Пізніше Д. Мітрані не розглядав можливості застосування своєї теорії до регіональної інтеграції, адже вважав, що остання призводить до виникнення нових наддержав та приховує небезпеку політичних конфліктів.

На основі теорії функціоналізму Д. Мітрані наприкінці 50-х років XX століття Є. Хаас висуває концепцію, за допомогою якої розраховує суттєво вдосконалити постулат Д. Мітрані про поступовість процесу співпраці. Таким чином, саме з ідей Є. Хааса почав активно розвиватися неофункціоналізм. Нео- функціоналісти звернули та акцентували увагу на процеси добровільного створення великих політичних об’єднань, які свідомо утримуються від застосування сили щодо складових елементів[86]. У центрі уваги неофункціоналістів стояло питання, яким чином і з яких причин держави добровільно обмежують свій суверенітет, одночасно отримуючи нові засоби для урегулювання конфліктів між собою. Так, Є. Хаас розглядає інтеграцію як процес, у якому «національні актори переконуються в доцільності перенесення своєї лояльності, очікування та політичної активності в бік нового центру, інститути якого мають повноваження або претендують на них щодо національних держав»[87]. Аналізуючи позицію Є. Хааса, Р. Харрісон підкреслював революційний погляд вченого на інтеграцію як процес виникнення нового центру політичного впливу, який притягує до себе головних дійових осіб національного масштабу[88].

В ході такого процесу виникають наднаціональні системи, яким поступово передається дедалі більша компетенція, що врешті призводить до трансформації суверенітету Є. Хаас виходить з вирішальної ролі національних еліт, які остаточно приходять до взаємного наближення інтересів та сприяють розвиткові інтеграції. Він наполегливо стверджував про необхідність формування політичної волі в інституційних структурах, породжених інтеграційним процесом. Таким чином, учений, виходячи із взаємодії інституційної структури інтеграційного об’єднання та національних суб’єктів, виводить так званий «механізм переливання», або «ефект переливання»[89], «перекинення»[90], за допомогою якого й відбувається сама динаміка інтеграційного процесу

Розрізняють три стадії «механізму переливання»: перша означає поступове розширення інтеграції від одного сектора до іншого; друга виступає як усвідомлення національними акторами переваг інтеграційного процесу, що веде до переорієнтації їхньої «лояльності» на користь інтеграційного об’єднання; третя стадія пов’язана зі зміною правотворчого процесу на інтеграційному рівні. Усі три стадії не можуть бути присутніми одночасно; вони є відповідними поступовими процесуальними стадіями інтегративного процесу; вони йдуть одна за одною у разі позитивного результату на попередньому етапі. Подібний перехід у теорії неофункціоналізму виступає певним «якісним стрибком». При цьому наднаціональна система має власну динаміку розвитку, коли за допомогою «механізму переливання» відбувається поширення інтеграції на суміжні галузі.

По суті, національні актори реалізують свої інтереси за допомогою політичного тиску на національні уряди з метою поглиблення інтеграції. Юридично це виявляється в передачі Європейським Співтовариствам все нової компетенції та в реорганізації форм і порядку прийняття рішень. На думку прихильників неофункціоналізму, має місце безповоротний процес становлення політичного союзу. Така логіка сприяє тому, що учасники починають визначати та співвідносити свої інтереси в ширшому інтеграційному контексті, тобто їхні інтереси трансформуються під впливом інтеграції. Однак перехід до політичної інтеграції вимагає певних умов. По-перше, повинні існувати наднаціональні інститути. По-друге, ці інститути мусять мати повноваження з ініціювання соціальних та економічних процесів. По-третє, завдання, що стоять перед інститутами, мають бути за природою «експансивними». По-четверте, держави мають бачити взаємозв’язок між своїми інтересами та інтеграційним проектом[91].

Отже, під інтеграцією неофункціоналісти розуміли «процес, за допомогою якого лояльність політичних акторів декількох національних утворень зміщується в бік нового наднаціонального центру прийняття рішень, які, в свою чергу, стають центром політичної активності. Кінцевим результатом процесу політичної інтеграції є нове політичне товариство»[92]. Тобто в центрі уваги даної наукової парадигми перебували проблеми «ерозії», або розосередження, нівелювання, «розмивання» суверенітету, повноважень сучасної національної держави.

Тому в нашому дослідженні розгляду проблематики трансформації ролі держави приділена належна увага. Це зумовлюється й тим, що, наприклад, А. Стоун Світ і В. Сандхольц стверджують: «Інтеграція — це процес, в якому ЄС поступово, але неухильно замінює національну державу в усіх її функціях»[93]. Аналогічного визначення додержуються і автори Енциклопедичного словника з політології, де під політичною інтеграцією розуміється «злиття, згуртованість громадських державних структур у ширшу міждержавну спільність шляхом створення нових інститутів влади з передачею їм частини суверенних прав національних політичних органів»[94].

У 60—70-х роках XX століття теорія неофункціоналізму була модифікована. Новий теоретичний напрям можна охарактеризувати як модернізований неофункціоналізм, у середовищі якого формуються два напрями: перший будується на компаративному аналізі декількох національних систем, а другий зосереджує увагу на розвитку в часі лише однієї системи. У межах зазначеної моделі виділяються три блоки факторів, які, на думку апологетів модернізованого неофункціоналізму, визначають можливий перехід від секторальної економічної інтеграції до політичного союзу[95]. При цьому Ф. Шміттер вважає, що логіка інтеграції полягає в політизації економічної співпраці, в результаті чого здійснюється сам процес політичної інтеграції[96].

Одим із прихильників модернізованого неофункціоналізму JI. Лінберг виділив чотири основні групи функцій, що здійснюються інтеграційними об’єднаннями: зовнішні відносини, політико-правові, економічні та соціально-культурні функції[97].

Як бачимо, в процесі доктринального визначення терміна «інтеграція» його суб’єкти найчастіше виходять з уявлень ідей і цінностей, які домінують у даному науковому і громадському середовищі, тому об’єктивно, що різні політичні сили по- різному трактують цей термін, виходячи зі своїх корпоративних інтересів і заявлених телеологічних домінант. Щодо використання терміна «інтеграція» в нашому дослідженні, то ми розглядаємо його у контексті ролі держави в процесі інтеграції, що визначається як процес «передачі» державами частини своїх повноважень знизу — нагору, тобто перерозподілу їх на наднаціональний рівень. Тут слід також мати на увазі, що в політичній науці об’єднання європейських держав розглядається як система, яка розвивається і в якій сформоване ціле, яке не можна прирівняти до простої суми частин, що його складають. Оскільки ж процес інтеграції розглядатиметься насамперед з точки зору політики і права, то виникає потреба у розрізненні таких політико-правових понять, як «залучення» й «включення», які необхідно відділяти від терміна «інтеграція» в тому сенсі, що вони означають неусвідомлене або навіть насильницьке об’єднання або приєднання однієї держави до іншої шляхом злиття їх територій або до її політики. Тому можна акцентувати увагу та виділити головну телеологічно навантажену особливість процесу західноєвропейської інтеграції: мирне й технологічно (організаційно, нормативно) обґрунтоване створення союзу незалежних держав, які усвідомлюють свою об’єктивну взаємозалежність.

Функціоналізм та теорії, що виникли на його основі, багато в чому відображали уявлення свого часу, коли інтереси держав у міжнародних економічних відносинах розглядалися як такі, що мали не політичний, а технічний характер". Для аналізу правової сутності та природи Європейських Співтовариств важливе гносеологічне значення функціоналістських теорій полягає в тому, що вони розглядають інтеграцію як процес, у якому держави-члени добровільно обмежують свій суверенітет.

Сучасний підхід до дослідження й аналізу поняття «інтеграція» характеризується тим, що він визначає останню як «процес, за допомогою якого окремі держави передають частину своїх суверенних прав на користь створюваної й єдиної для них усіх інституціональної структури, щоб забезпечити врахування і реалізацію їх спільних інтересів»[98].

У науковій літературі зазначається, що при розгляді конкретних процесів інтеграції можливо встановити відмінності між поняттями реальної інтеграції й політики інтеграції[99]. Перша — це результат дії об’єктивних історичних факторів, друга — це дії, спрямовані на забезпечення певних інтересів та цінностей, які здійснюються індивідуально чи колективно. Інтеграція, у свою чергу, виступає як процес, чи ситуація, яка реалізується у глобальному, міжнародному масштабі чи вужчому, географічному плані, та виражається в існуванні регіональних систем. Це дає змогу виокремити інтеграцію міжнародну та інтеграцію регіональну. В цьому аспекті ми вважаємо прак- сеологічно найвдалішою саме регіональну інтеграцію, яка відбувається на Європейському континенті.

Найпоширенішими аргументами організаційного та правового характеру на користь саме регіональної інтеграції, покликаними довести перевагу регіональних організацій, на думку фахівців, є такі фактори, що, на нашу думку, набувають гносе- ологічно-аксіологічних характеристик:

а) між державами певного регіону існує спільність інтересів, традицій, культури, релігії, що неминуче й автоматично породжує саме регіональні міждержавні організації;

б) налагодження економічного, правового, політичного і соціального співробітництва досягається лише на регіональному рівні, оскільки охоплює обмежену кількість держав;

в) політичні, економічні та інші суперечності простіше врегулювати на регіональному рівні, ніж на глобальному;

г) у разі загрози миру, виникнення збройних конфліктів дії держав регіону є більш ефективними і оперативними, оскільки вони більше зацікавлені у відновленні миру, ніж держави, що розташовані на інших континентах;

ґ) об’єднання держав регіону в організації є ефективним кроком до підтримання й зміцнення миру в усьому світі, що важливо з огляду на низьку дієвість універсальних організацій[100].

Багато авторів розглядають інтеграцію як одну з основних форм і стадій історичного процесу інтернаціоналізації господарського життя, що, на їх думку, призводить до тривалого процесу поступового подолання національно-державної замкненості економіки й становлення світового господарства[101]. Як слушно зазначається у науковій літературі, логіка такої інтеграції веде до економічного (бюджетного) федералізму[102], глибокої гармонізації внутрішніх правових систем[103]. Недаремно, один з відомих українських правознавців О. Ф. Скакун визначає європейську правову інтеграцію (European legal integration) як процес об’єднання та взаємного пристосування національних правових систем Європи в межах їх співтовариств (міждержавних правових систем) з метою забезпечення стабільності й розвитку як європейського регіону в цілому, так й кожної держави, що знаходиться в ньому як його суб’єкт[104].

Процеси як політичної, так і економічної інтеграції, які об’єктивно зумовлюють створення нових або поновлення існуючих інституціональних структур і рівнів для управління міждержавними інтеграційними процесами, є досить складними. Більше того, в них не можна мінімізувати роль нормативно-правового регулювання. Адже будь-який інтеграційний процес, безперечно, супроводжується системою правил, необхідних для постановки цілей та його організації, а процес інтеграції між двома або більше державами, тим більше, регулюється об’єктивно необхідним у сучасному суспільстві комплексом юридичних норм і принципів. На думку Є. О. Кі- рєєвої, роль права в інтеграційних процесах можна звести до таких основних аспектів, які, на нашу думку, мають онтологічне значення для нашого дослідження:

• по-перше, право легалізує всі аспекти прояву функції міждержавної інтеграції у властивих для неї організаційно- правових формах — правотворчій, правозастосовчій, право- інтерпретаційній, договірній;
• по-друге, саме право є першоосновою різноманітних міждержавних контактів, у зв’язку з чим завданням держави є несуперечливе узгодження національної правової системи і системи міжнародного права;
• по-третє, право виступає фундаментом таких явищ, як правова політика і правове життя, що реалізуються державами всередині країни і на світовій арені, міжнародна законність і правопорядок, міжнародна правосвідомість і правова культура, міжнародно-правова відповідальність, що «обмежують частину внутрішньої і зовнішньої політики держави, реалізуються через право, його норми, трансформуються в законодавчі форми»;

— по-четверте, право виступає еталоном для вдосконалення національної й міжнародної юридичної систем. Крім того, гарантії, які закріплюються в праві, є своєрідними «стабілізаторами» внутрішньодержавних і міждержавних відносин, а використання в різноманітних комбінаціях правових засобів (стимулів, обмежень, заохочень, пільг і покарань) сприяє (або перешкоджає) реалізації функції міждержавної інтеграції в різних правових режимах[105].

Слід відзначити, що зазначена позиція потребує відповідної деталізації та коментування, адже має високий методологічний потенціал. По-перше, вона підкреслює об’єктивацію ролі права, насамперед конституційного, правових засад, правового регулювання, ширше — правового забезпечення процесів європейської інтеграції; по-друге, суттєво стимулює становлення міждержавного співробітництва у різних його формах і сферах, що має ознаки системної, багатооб’єктної, багатосуб’єктної та різнорівневої взаємодії; по-третє, яскраво демонструє взаємодію, взаємозалежність внутрішньодержавного (конституційного) та міжнародного публічного права; по-четверте, фактично свідчить про становлення нової якості та форми публічного правового порядку, бо тут має місце суттєва та органічна взаємодія національного та міжнародного правопо- рядків; по-п’яте, обґрунтовано прогнозує появу феноменології правової інтеграції, яка детермінує та легалізує решту її форм та забезпечує подальший розвиток і стабільне функціонування національної державності в умовах міждержавної інтеграції на засадах наднаціональності; по-шосте, демонструє, що в умовах інтеграції право виступає важливим конституюючим та інсти- туціональним елементом системи глобального управління на його переважно регіональному рівні; по-сьоме, вона вірогідно свідчить про інтернаціоналізацію національного та світового конституційного права та конституціоналізацію загального міжнародного та особливо міжнародного публічного права; по- восьме, свідчить про вплив інтеграції на національний та світовий конституціоналізм, бо, як слушно вважає М. Савчин, правові та політичні інструменти в рамках сучасних інтеграційних процесів виражають фрагментацію як організації публічної влади, так і правових систем[106].

На думку М. Каппеллетті, М. Секкомбе і Дж. Ейлера, саме право «визначає статус і сферу діяльності головних дійових осіб в умовах інтеграції, контролює, а за необхідності й обмежує їх дії, виконує роль своєрідного нормативного регулятора у взаємовідносинах між учасниками інтеграційного процесу»[107]. Саме право виконує функцію «впорядкування й стимулювання інтеграційного процесу, консолідації його змістовних і організаційних структур»[108]. Наочним прикладом є діяльність Європейських Співтовариств, основоположні цілі й завдання яких (створення нормативних засад для тіснішого союзу європейських народів, економічний і соціальний прогрес, безперервне поліпшення умов життя й праці, сталий розвиток, розквіт і стабільність тощо), не можуть бути досягнені й реалізовані поза межами правового поля, без реального й ефективного регулюючого впливу з боку правових норм. Як слушно зазначає Є. Т. Усенко, інтеграція в Західній Європі почалася з права і на всіх наступних своїх етапах характеризувалася досить високим рівнем правового регулювання[109].

Роль правового регулювання в інтеграційних процесах, на думку Н. А. Воронцової, має велике значення та визначає інтеграцію не як хаотичний процес, а як процес самоорганізаційний, який має чітку внутрішню логіку та конкретну змістову послідовність. Історичний досвід демонструє цілий набір інституційно-правових форм інтеграції, починаючи від найпростіших (преференціальні торговельні відносини, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз) до складних (міждержавний політичний союз, створений на основі установчих договорів, що мають конституційні ознаки). При цьому процес інтеграції охоплює всі ці форми або їх частину, розвиваючись від простіших форм до складніших[110].

В юридичній науці не існує якогось одного визначення правової інтеграції. Вітчизняні юридичні енциклопедії й словники не містять поняття правової інтеграції. Так, Юридична енциклопедія за редакцією Ю. О. Тихомирова та М. Ю. Тихомирова, подає поняття інтеграції як «процесу взаємного пристосування, розширення економічної й виробничої співпраці, об’єднання національних господарств двох і більше держав», тобто як форму інтернаціоналізації господарського життя[111]. У більш ранніх юридичних виданнях енциклопедичного характеру не визначається навіть і це, економічно детерміноване, поняття. Крім того, практично відсутні й монографічні праці, присвячені проблемам теорії правової інтеграції. Ті ж дослідження зазначеної проблематики, що проводяться, переважно є навчальними посібниками або підручниками, вони містять відповідний конгломерат інформації щодо історичних аспектів, правових засад та інституціональної структури Європейських Співтовариств. Теоретична ж база зазначених досліджень вкрай обмежена та недосконала. Як приклад можна навести навчальний посібник В. Г. Шемятенкова «Європейська інтеграція»[112], який в теоретичній частині містить розгляд передумов європейської інтеграції та в зазначеному контексті аналізує з марксистських позицій цивілізаційні особливості Західної Європи та європейську ідею на основі загальновідомих фактологічних даних.

Водночас у світовій юридичній науці й практиці сформувалася низка концептуальних підходів до визначення соціальної інтеграції[113]. Це визначення має переважно системний, багаторівневий та багатооб’єктний характер, об’єднує різноманітні риси та форми соціальної практики. Вона заснована на узгодженості конфігураційних (тематичних), стилістичних, логічних, конективних, функціональних (адаптивних), регулятивних інтеграцій[114], що й дає змогу, виходячи із зазначених підходів, зробити деякі висновки щодо загального поняття та диференціації правової інтеграції.

Це поняття, на нашу думку, повинно базуватися на таких вихідних положеннях. Правова інтеграція — це об’єктивне виявлення соціальної потреби спільнот до зближення, в тому числі у правовій сфері. Вона виражається в гармонізації національних правових інтересів різноманітними шляхами й методами, але не є процесом або результатом повної ідентифікації цих правопорядків. На думку А. В. Єгорова, правова інтеграція включає три аспекти: а) правову сферу й нормативний обсяг інтеграції; б) суб’єктів інтеграції; в) юридичний інструментарій інтегрування[115]. Вважаємо, що цей підхід можна вважати структурним.

Б. В. Макогон під правовою інтеграцією розуміє насамперед її процесуально-стадійну складову, тобто процес формування нової, загальносвітової системи норм, яка організовує та забезпечує глобальну міждержавну взаємодію та взаємопроникнення у різні сфери життєдіяльності сучасного суспільства та держави[116].

Якщо виходити з того, що інтеграція виникає на основі комплексу норм, які регулюють усю багатоаспектність пов’язаних з нею правових відносин, то можна визначити цю сукупність як право, що містить: а) договірні норми чи міжнародне право;

б)              норми внутрішнього права регіональних організацій, що закріплюють правила їх внутрішньої організації й діяльності їх органів; в) норми права, що встановлюються органами міжнародних організацій для їхнього безпосереднього чи опосередкованого застосування в державах — членах регіональної інтеграції[117]. Вважаємо, що використання М. В. Діас-Меліан де Ха- ніш саме такого критеріального підходу дає уявлення про джерельну базу правової інтеграції.

На нашу думку, особливої уваги, особливо в контексті визначення суб’єктно-об’єктної парадигми правової інтеграції, заслуговує підхід М. О. Ушакова. Даючи правову оцінку феномену інтеграційних об’єднань у системі галузей публічного права, він пропонує розуміти міжнародні організації держав, покликані забезпечити, у тому числі, й процеси їх економічної інтеграції, як конфедерацію держав або «наднаціональну організацію»[118]. На думку дослідника, «конфедерація держав — це особливе об’єднання (союз) держав, які зберігають свою сутність та ознаки суверенних утворень, але які передали певні свої повноваження такому об’єднанню, наділивши його таким чином правоздатністю виступати в міжнародних відносинах від їх імені, тобто спеціальною міжнародною правосуб’єкт- ністю. Створюється таке об’єднання суверенних держав (двох або більше) шляхом укладання міжнародного договору між ними, і воно передбачає створення спільного органу держав- членів, який уповноважений виступати від їхнього імені в міжнародному спілкуванні[119]. Відносини держав-членів у такій організації-конфедерації або «наднаціональній організації», за концепцією М. О. Ушакова, повинні регулюватися «внутрішнім правом» цієї організації. Необхідно наголосити на високому науково-методологічному потенціалі вказаного підходу: по-перше, він містить суб’єкти правової інтеграції — держави та наднаціональні організації; по-друге, визначає головний об’єкт, телеологічну домінанту зазначеного процесу — внутрішнє право наднаціональної організації; по-третє, робить дуже серйозний наголос на процесуальних та процедурних засадах зазначеного феномена — правовій інтеграції. Сукупність вказаних ознак формує, на нашу думку, відповідний «запускаючий механізм» правової інтеграції.

Слід зазначити, що для глибшого розуміння феномена правової інтеграції, виокремлення його характерних ознак необхідно визначити внутрішній, інтерстеційний зміст самої правової інтеграції, за допомогою якого вона забезпечує системні процеси утворення нових або узагальнення вже існуючих правових елементів (принципів, норм тощо), які раніше належали або нині належать до різних правових систем.

На нашу думку, зміст правової інтеграції становлять три елементи: правова сфера, суб’єкти інтеграції і юридичний інструментарій інтегрування у вигляді формально-юридичних засобів наближення національних правопорядків. Визначимо характер цих компонентів. На думку С. О. Кірєєвої, правова інтеграція визначається як об’єднання правових систем держав на базі спільних правових принципів, цілей, стандартів, методів і засобів правового регулювання в консолідовану (тією чи іншою мірою) правову систему[120].

Водночас правові сфери інтеграції не можна розглядати як певні однорідні сфери суспільних відносин, урегульованих нормами права. Інакше треба буде визнати, що рівнем правової інтеграції є галузь права, яка деколи визначається як лише науково-допоміжна конструкція для потреб вивчення й пізнання права[121]. В такій ситуації правова інтеграція буде можлива лише на доктринальному, а не на нормативному рівні. Проте практика правового інтегрування свідчить про те, що наближенню підлягають не тільки доктринальні (теоретичні), а й нормативні компоненти та навіть низка юридико- технічних елементів, наприклад, техніка нормотворення, методи правової пропаганди, шляхи профілактики правопорушень тощо.

Тому можна зробити висновок, що під правовою сферою інтеграції слід розуміти не структурні компоненти системи права, а об’єктивні вияви функціонування правової системи, які можна визначити у вигляді трьох правових компонентів — доктринального (концептуального), нормативного й юриди- ко-технічного. Саме в межах цих компонентів і здійснюється як правова інтеграція взагалі, так й правове запозичення зокрема.

Слід зазначити, що деякі автори формування глобальної правової системи розглядають правову інтеграцію в контексті єдності чотирьох правових явищ: а) відносин у сфері національної юрисдикції держав, які регулюються внутрішньодержавним правом; б) відносин між державами, що регулюються міжнародним правом; в) відносин між приватними особами різних держав у тих питаннях, які не регулюються ані внутрішнім, ані міжнародним правом. У даному випадку приватні особи різних держав, зацікавлені у забезпеченні порядку, утворюють власну автономну систему регулювання — транснаціональне право; г) відносин у сфері наднаціональної юрисдикції, що породжені глобальними проблемами та інтересами і регулюються нормами, які умовно можна назвати наднаціональним правом[122].

Вважаємо за потрібне звернути увагу на важливу змістовну та інституціональну основу зазначеної доктринальної позиції. На нашу думку, вона потребує відповідного доповнення та уточнення. По-перше, саме глобальна правова система, що утворюється, демонструє інституційну структуру права у широкому його розумінні — наявність національного, міжнародного, транснаціонального та наднаціонального права, що суттєво змінює традиційну парадигму його сприйняття — тільки як ознака державності, формуючи фактично нову феноменологію права. По-друге, зазначені правові явища, що лежать в основі глобальної правової системи, знаходяться в органічній єдності, тобто між ними виникає своєрідний симбіоз та системоутворюючі зв’язки. Більше того, з часом зазначені правові явища узагальнюються й формуються у відповідну правову типологію, що суттєво впливає на функціонування, розвиток та модернізацію національних правових систем та виступає як відповідна правова трансценденталія[123]. По-третє, транснаціональне та наднаціональне право як результат сучасних інтеграційних процесів стимулює розвиток національного права та міжнародного права, оптимізуює їх функціональну сферу, з одного боку, розширюючи їх суб’єктно-об’єктний склад, а з іншого — фактично перерозподіляючи предметну сферу національного та міжнародного права на користь транснаціонального права та наднаціонального права. По-четверте, на тлі міжінтеграційних зв’язків утворюється єдина «багатопо- люсна» набудова, що впливає на всі зазначені вище рівні права — вона пов’язує в одне ціле інтеграційні правові блоки держав; у міжнародному публічному праві у цьому контексті розвивається «право економічної інтеграції» як міжнародно-правовий галузевий інститут[124]. Тому правова інтеграція посідає тут одне з головних місць у інфраструктурі об’єднавчих процесів.

Але право, яке є нормативним інструментом регулювання суспільних відносин, лише забезпечує економічні, політичні, соціально-культурні й інші інтеграційні процеси. Воно може сприяти розвитку, вдосконаленню певних інтеграційних об’єднань або запобігати негативним проявам зближення суспільних утворень — нелегальній міграції, транснаціональній злочинності тощо. Однак право саме по собі не породжує ні економічної, ні політичної, ні будь-якої іншої інтеграції. Тобто право для інтеграційних процесів має забезпечувальний характер. Таким чином, інтеграція — це самостійний об’єктивний процес взаємопроникнення елементів сфери людського буття, де право є одним з формально-структурних утворень, які забезпечують інтегрування.

Саме у рамках інтеграційних об’єднань проявляються елементи так званого права інтеграції (або інтеграційного права), яке науковці відносять як до галузі міжнародного[125], так і до галузі національного конституційного права[126]. Деякі представники міжнародної доктрини це питання пов’язали з появою саме інтеграційного права, яке є функціональним додатком як до міжнародного, так і до внутрішньодержавного (конституційного) права[127]. У науковій літературі, як правило, інтеграційне право ототожнюють з правом регіональних об’єднань держав, зокрема з правом Європейського Союзу. Наприклад, JI. М. Ентін пов’язує появу європейського інтеграційного права з формуванням єдиного європейського простору, який виник у процесі становлення та функціонування Європейських Співтовариств[128]. На думку В. Д. Зорькіна, інтеграційне право є структурною складовою сучасного європейського права[129].

Незважаючи на комплексність інтеграційного права, на сучасному етапі саме юристи-міжнародники в цілому виводять дану підгалузь на перше місце у становленні та розвитку глобальної міждержавної правової системи[130]. Для більшості вітчизняних конституціоналістів інтеграційне право ще не набуло концептуального значення та доктринального визначення. Однак, комплексно досліджуючи проблеми конституційно-правового забезпечення процесів міждержавної інтеграції, важливо підкреслити, що саме інтеграційне право є основним нормативним елементом внутрішньодержавного механізму у взаємодії між правом міждержавного інтеграційного об’єднання та системою права держави-учасниці. Адже формування інтеграційного права безпосередньо пов’язане з формуванням конституційно-правового механізму такої взаємодії. Цей конституційно-правовий механізм різноманітний і містить низку специфічних правових процедур та засобів з використанням декількох прийомів та способів, які не характерні для традиційного механізму взаємодії держав, що регулюється міжнародним публічним правом. Вибір таких інструментів залежить від рівня та цілей інтеграційних процесів. Зокрема, порядок взаємодії права міждержавного інтеграційного об’єднання з національно-правовими порядками враховує: використання конституційної доктрини народного суверенітету та механізм його трансформації шляхом загальнонаціонального референдуму або внесення змін до національних конституцій в частині передачі компетенції державних органів влади наддержавним структурам; утвердження принципу верховенства права міждержавного інтеграційного об’єднання над правом держави-члена тощо. Засади інтеграційного права мають бути закріплені на вищому конституційному рівні, а сама галузь може виступати як підгалузь конституційного права.

Резюмуючи зазначені доктринальні підходи, вважаємо за можливе сформулювати авторське розуміння інтеграційного права як системного феномена:

а) у сфері міжнародного права — це системна сукупність міжнародних правових норм, що регулюють комплекс відносин між суверенними державами у рамках міжнародних інтеграційних об’єднань щодо здійснення спільних дій у сфері політики, економіки, культури та інших сферах співробітництва, заснованих на загальновизнаних принципах міжнародного права та установчих (конституційних) угодах між державами, що ведуть до виникнення наднаціональних структур з компе- тенційною правосуб’єктністю та наднаціонального правопорядку;

б) у сфері внутрішньодержавного (конституційного) права — сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають у внутрішньодержавному правовому порядку щодо конституційного забезпечення участі держави у процесах міждержавної інтеграції, та які засновані на конституційних принципах здійснення зовнішньої політики;

в) у сфері наднаціонального права (права інтеграційних об’єднань) — сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають між державами-членами міждержавного інтеграційного об’єднання та між інституціями зазначеного об’єднання з питань статутного або компетенційного характеру, передбачених установчими угодами та внутрішнім правом міждержавного інтеграційного об’єднання.

Виходячи із запропонованого дефінітивного визначення, інтеграційне право є комплексною галуззю, нормативною складовою якої виступає міжнародне публічне, наднаціональне право міждержавного об’єднання та національне конституційне право.