5.2. Європейський конституційно-правовий простір як прояв наднаціонального суверенітету

Кардинальні зміни у багатьох сферах діяльності держав привели до серйозної трансформації політико-правових засад взаємовідносин між державами та народами тощо. Небачені раніше за своєю інтенсивністю процеси інтернаціоналізації національних правопорядків, політико-правової інтеграції, зближення та уніфікації правових систем докорінно змінили більшість форм внутрішньодержавної та міжнародної дійсності та наші уявлення про них.

Серед них соціально-політичні перетворення, які привели до трансформації не тільки правового ландшафту європейського континенту, а й традиційних уявлень про конституціоналізм, державний суверенітет тощо. У контексті поглиблення процесів інтернаціоналізації конституційного права, особливої уваги заслуговує дискусія щодо конституційної природи та юридичної сили Установчих договорів Європейського Союзу та Конституції для Європи. Слід зазначити, що такий пильний інтерес до базових, конституційних положень цих документів важливий для визначення правової природи та статусу самого Європейського Союзу, для дослідження правової динаміки європейської міждержавної інтеграції.

Чим глибша інтеграція в Європейському Союзі, тим більше ознак він набуває як суверенне соціальне, економічне, політи- ко-правове, з наявними елементами суверенітету державне об’єднання. З урахуванням глибокого взаємозв’язку, що історично склався між політичною волею держав-учасниць Європейського Союзу та їх національними правопорядками, конституційна природа ЄС розглядається як один з найважливіших засобів визначення правової природи й характеру цього інтеграційного об’єднання, його конституційно-правового розвитку і вдосконалення, подальших перспектив розвитку його основних інститутів.

Цей глибинний зв’язок між європейським конституціоналізмом і подальшим розвитком процесів інтеграції вчені визначили досить швидко. Адже історичний та аксіологічний зв’язок між державою й конституцією може бути незаперечним, проте його слід пояснити.

Аналіз положень сучасного європейського конституціоналізму з зазначених позицій, причому як у теоретичному, так і в практичному аспектах, являє собою певну складність. Більше того, як свідчить наукова література, детальне визначення такого конституціоналізму є суперечливим, загальний об’єкт аналізу — заперечним, адже охоплює цілий комплекс думок, концепцій, теорій та доктринальних підходів, що стосуються конституційної природи Європейського Союзу. Таким чином, тема європейського конституціоналізму виступає гносеологічною, методологічною та концептуальною ланкою між текстуальним аналізом конституційних законів і соціальним аналізом тенденцій, на користь майбутньої інтеграції.

Інтеграція нашої держави до Європейського Союзу потребує гармонізації вітчизняного законодавства з європейським правом. Таке наближення законодавства є об’єктивною необхідністю, позаяк визначається геополітичним розташуванням, а також традиційними історичними, соціальними, культурними, господарськими та іншими зв’язками. Дієвість реформування правової системи України значною мірою залежить від врахування основних правових цінностей, напрацьованих людством. Зокрема, це впливає на ефективність входження України в європейський правовий простір. При цьому важливу роль у цих процесах відіграють європейські правові стандарти, основне місце серед яких займають загальновизнані принципи права, що спираються на гуманізм та демократію. Приведення норм правової системи України у відповідність з міжнародними правовими стандартами, в тому числі європейськими, впливатиме на ефективність національної правової системи в цілому та правового регулювання зокрема[849]. Отже, для досягнення даної мети оптимальною може були орієнтація на сформовані правові стандарти Європейського Союзу. Такої думки дотримуються як українські, так і російські дослідники[850].

Вважаємо, що розкриття сутності європейського конституціоналізму, як і інших ключових положень європейської конституційної теорії, дасть можливість розв’язати низку дискусійних питань щодо правової природи європейської інтеграції. По-перше, акцентування уваги на культурному або соціологічному рівнях в процесах європейської інтеграції може призвести до констатації факту існування єдиної європейської етнонаціональної спільноти, яка, виражаючи свою суверенну волю, здатна формувати та сформувати конституційний лад Європейського Союзу, в свою чергу, європейський державний устрій набуває елементів і ознак сучасної федеративної або конфедеративної держави. По-друге, з’являється можливість розробити і прийняти єдині установчі конституційні принципи побудови Європейського Союзу. Такий процес забезпечується певним набором уніфікованих стандартів, яких мають дотримуватися у своїй правотворчій та правозастосовчій діяльності держави — члени ЄС. За таких умов система права, що розвивається в умовах інтернаціоналізації, набуває ознак саморегулювання саме завдяки процесам правової інтеграції і включає основні конституційні норми наднаціонального характеру. В результаті такої еволюції європейських структур правова інтеграція може розглядатися як особливий європейський конституційний простор.

Правовий простір є комплексною категорією. І цілком зрозуміло, чому науковці дедалі більше звертають увагу саме на визначення даної категорії. Слід зазначити, що в усіх підручниках з теорії держави і права є наявним розділ, що присвячений дії права у часі та просторі[852]. Простір у цьому контексті традиційно розуміється як територія, яка знаходиться під юрисдикцією держави.

Які ж ознаки характеризують дане явище? У процесі дослідження категорії «правовий простір» потрібно проаналізувати питання правових зв’язків, правового режиму й механізмів здійснення влади. Ця категорія покликана відобразити структуру й організацію здійснення владних функцій державою в межах своїх повноважень.

Варто зазначити, що юридична думка не має єдиного підходу до розгляду правового простору. Так, Ю. О. Тихомиров вводить інструментарій для позначення меж дії різних правових комплексів і передбачених ними юридичних режимів, пропонує використовувати такі поняття: а) для правових сімей — «зони правового впливу»; б) для правових масивів у межах міждержавних відносин — «правовий простір»; в) для правових систем у межах федерації — «державно-правова територія»[853].

Із запропонованою термінологією можна було б в цілому погодитися. Однак, на думку І. М. Барциц, є один виняток: універсальним поняттям при регулюванні правових комплексів є саме поняття «правовий простір», а щодо феномена регулювання правових масивів у межах міждержавних відносин, то тут більш прийнятне поняття міжнародного публічного права, якщо йдеться про взаємини різних держав, або права регіональних організацій, якщо розглядається, наприклад, Європейський Союз, Співдружність Незалежних Держав тощо[854]. На думку JI. М. Ентіна, у вузькому сенсі «правовий простір» — це уніфікація та наближення правових принципів у рамках простору свободи, демократії і законності[855].

Ми поділяємо думку Ю. О. Тихомирова, що зміст такого явища, як «правовий простір», пов’язаний з надтериторіальністю, яка визначає траснкордону дію норм і інститутів у межах, і поза- національних територій.

На думку більшості вчених-юристів, термін «правовий простір» є універсальною правовою категорією, що дає змогу аналізувати питання відповідності нормативних правових актів, договірних механізмів у федеральних відносинах, досліджувати загальне й особливе, межі й обсяги дії правових актів[857]. У свою чергу, дослідження правового простору не зводиться лише до розуміння якихось географічних меж дії законів та інших нормативних актів, юридичних норм, а дає можливість у найбільш формалізованій та нормативно визначеній формі охарактеризувати стан зв’язаності різних правових систем, що утворюються, розвиваються й функціонують у межах єдиної державної території. Водночас слід враховувати, що правові комплекси як складні інституціональні явища істотно відрізняються від інших феноменів суспільного життя, що зумовлено такими їх ознаками: чітка формальна визначеність розпоряджень, нормативний характер і форма їх вираження; встановлення цих приписів державою в особі її органів; застосування санкцій у випадку їх невиконання; універсальність (загальнообов’язковість), тобто поширення на всій території і на все коло осіб[858].

На думку І. М. Барциц, базовим для розуміння понятійного ряду категорії «правовий простір» є поняття «правовий режим». Це зумовлено тим, що по-перше, у межах певної території, в конкретно визначеному історичному часовому періоді формується відповідний правовий режим, який конкретизується в індивідуальних правових актах; по-друге, індивідуальні правові акти є правовою формою регулювання суспільних відносин і забезпечують функціонування правового режиму[859].

Термін «правовий простір» дедалі частіше вживається в політичних документах і офіційних актах — національного (внутрішнього) і міжнародного права, актах ЄС та Ради Європи, зокрема у резолюції Європейського Парламенту від 12 квітня 1999 року «Про кримінальний процес в Європейському Союзі»[860], щорічних міжурядових програмах діяльності Ради Європи та ін.

При оцінці сучасних процесів міждержавної інтеграції в Європі деякі науковці сформували точку зору щодо відсутності чи неприйнятності формування будь-якого європейського правового простору та конституційного зокрема. Так, М. І. Левіна вважає, що наявність союзу економічного, монетарного, сфери свободи та безпеки ще не свідчить про формування правового простору і народів, об’єднаних загальними політичними цілями, цінностями, правами та взаємними обов’язками, демократичними, прозорими та ефективними інститутами[861]. Н. Б. Пастухова та К. В. Барановський зазначають, що визнання формування конституційного простору сучасної Європи входить у суперечність з доктринами народного та державного суверенітетів, адже поняття правового простору безпосередньо пов’язане з функціонуванням національної держави[862].

Вважаємо, що такі доктринальні позиції є результатом впливу саме класичної теорії формування правового простору та державної організації та не враховують сучасні активні процеси міждержавного співробітництва, міждержавної інтеграції.

Деякі теоретики правової глобалістики вважають, що у процесі глобалізації, інтернаціоналізації та інтеграції терито- ріальність перестає бути організуючим принципом політичного, соціального та культурного життя; глобалізація співвідноситься зі світом як цілим, а не з його локальним чи національним сектором, починаючи вільно перетинати просторові кордони. В цьому аспекті ми поділяємо думку Ч. Кегли та В. Віттрофа про те, що у глобальному просторі тривають зрушення у бік трансконтинентальних чи міжрегіональних рамок дії, взаємодії та здійснення влади[863]. Саме за умов таких активних процесів й формується міждержавний правовий простір, а у нашому випадку — європейський конституційно-правовий простір.

На початку 1990-х років німецький конституціоналіст П. Хеберле[864] у своїх дослідженнях вперше ввів у науковий обіг поняття «загальної правової системи Європи» як правової теорії та легітимного фундаменту для формування європейського конституційного права. Таким чином, він вивів на якісно новий онтологічний, гносеологічний, аксіологічний рівні сприйняття теорії європейської конституційної культури, яка виступає стрижнем змісту конституції, конституційного права, конституціоналізму Європейського Союзу і держав-членів, які входять до нього.

Під загальною європейською правовою культурою П. Хеберле пропонує розуміти сукупність правових принципів, які є елементами конституційної держави і включають такі поняття, як «цінність людського життя», «плюралізм», «права і свободи людини», «правова держава й правосуддя», «форма місцевого самоврядування», «толерантність і захист національних меншин», «децентралізований територіальний устрій». Ці загальні конституційні принципи формуються законодавцем — як національним законодавчим органом (парламентом конкретної держави), так і європейськими інтеграційними структурами (Рада Європи, ЄС, Організація з безпеки й співробітництва в Європі та ін.), виходячи з фундаментальних положень конституційної теорії й практики, які вироблені століттями й одночасно визнаються «загальною конституційною спадщиною» — з історичних позицій і «конституційним програмуванням» — з позицій сучасного конституційного розвитку. Саме в таких умовах починає розвиватися загальне європейське конституційне право.

Поняття загальної європейської правової культури й загального європейського конституційного права, як це сформульовано в конституційній теорії П. Хеберле, поза сумнівом, відповідають тенденціям у сучасній юридичній науці, яка фактично розвивається в руслі уніфікації національних суверенних прав держав і їх громадян на європейському рівні.

Слід зазначити, що офіційні пропозиції щодо створення різноманітних «європейських просторів» були висунуті наприкінці 1980-х років. Сам термін «європейський правовий простір» як визначення юридичного аспекту загальноєвропейського процесу, з’явився у ході Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року та використовувався спочатку для визначення гуманітарних розділів Заключного акта НБСЄ, зокрема принципу VII (повага прав і свобод людини та співпраця у гуманітарній сфері)[865]. У політичному процесі термін «європейський правовий простір» було широко використано делегаціями Франції та СРСР на Конференції НБСЄ з людського виміру в 1989 році. Проте його зміст був обмеженим. Практично йшлося про створення європейського інституту гуманітарного права, метою якого мав бути порівняльний аналіз правових систем країн Європи в частині реалізації прав і основоположних свобод людини.

У 1985—1991 роках концепція «європейського правового простору» у вітчизняній науці зовсім не пов’язувалася з європейською інтеграцією, а лише обґрунтовувала один з напрямів співробітництва країн соціалістичної співдружності, що поступово демократизувалися, з рештою європейських держав.

Перші кроки на шляху доктринальної розробки поняття європейського правового простору були зроблені французькими та радянськими науковцями наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Однією з перших праць, присвячених аналізу цієї концепції, стала монографія французького правника Е. Крабі «Дослідження поняття європейського правового простору»[866]. На його думку, яка повністю підтверджується сучасним розвитком правової інтеграції країн Європи, це поняття охоплює різні галузі національного права — від кримінального до міжнародного приватного. Е. Крабі зазначав, що необхідність правового співробітництва держав — членів ЄС була продиктована насамперед інтересами створення спільного ринку. Вчений також вважав за доцільне поширювати поняття «європейський правовий простір» і на діяльність Ради Європи. Адже саме в рамках цієї організації були досягнуті перші успіхи у правовому співробітництві європейських держав. Оскільки в Європі існувало декілька структур, пов’язаних з розвитком правового співробітництва, Е. Крабі запровадив поняття «європейський простір із геометрією, що змінюється». У руслі підходів Е. Крабі здійснював свої розробки французький дослідник М. Лесаж[867].

Серед радянських дослідників проблеми формування та розвитку європейського правового простору необхідно назвати

В.              Г. Барановського[868], О. В. Резніка[869], В. Архілюка[870],

І. А. Смирнова[871], С. А. Беляева, А. X. Саїдова та ін. Так,

С.              А. Беляев до основних елементів європейського правового простору відносив: а) національні правові системи Європи,

б)              європейські міжнародні організації, в рамках яких здійснюється правове співробітництво. Європейський правовий простір визначався ним як регіональна політико-правова система, що знаходиться у стані формування і забезпечує правові основи реалізації загальноєвропейського співробітництва[872].

У свою чергу, А. X. Саїдов, визначав європейський правовий простір як регіональну правову систему, що об’єднує національні правові системи європейських держав, які беруть участь у загальноєвропейському процесі, та забезпечує правові підстави «загальноєвропейського дому». Він також підкреслював, що «для формування цього простору навколо НБСЄ треба дослідити та максимально використати досвід Ради Європи та Європейських Співтовариств, оскільки цілком можливо, що у багатьох випадках зникне необхідність винаходити якісь нові норми, якщо вони вже існують»[873].

Серед сучасних дослідників цікаве визначення європейського правового простору запропонував професор JI. М. Ентін[874].

Він вважає, що це сфера суспільних відносин, що регулюються європейським інтеграційним правом, виникли у процесі формування і функціонування Європейського Союзу. В широкому розумінні його зміст установить acquis communautaire, тобто загальний правовий здобуток народів і громадян ЄС, що забезпечує правовий захист прав та інтересів як публічних, так і приватних осіб, заснований на нормах європейського права[875].

На думку голови Конституційного Суду Російської Федерації В.Д. Зорькіна, вже на початку XXI століття склався єдиний європейський правовий простір і єдина правова стратегія[876]. При цьому формування єдиного європейського правового простору є складним і подеколи суперечливим процесом (у функціональному аспекті). Він вважає, що при формуванні європейського правового простору забезпечено єдине розуміння і правозастосування норм інтеграційного права всіма державами — учасницями інтеграційного процесу (у гносеологічному аспекті). Також визначено принципи, на яких будуються взаємостосунки інтеграційного права і національного права держав — членів інтеграційних об’єднань (у онтологічному аспекті), вироблено механізм, що забезпечує принципове розмежування юрисдикції національного й інтеграційного права (праксеологічний аспект). На думку Зорькіна, сформоване сучасне європейське право стало відносно самостійною і автономною правовою системою, яка включає європейське інтеграційне право і європейську систему захисту прав людини (в аксіологічному аспекті).

З точки зору динаміки розвитку та взаємодії між національним конституційним та міжнародним правом, що можна спостерігати з досвіду Європейського Союзу, на думку І. А. Коню- хової, активно формується надконституційне право, яке є органічною частиною національної правової системи держави- члена ЄС. При цьому вона не відокремлює комунітарне право від надконституційного[877], що є відповідною методологічною помилкою. В цьому контексті вчений мав на увазі той факт, що у конституціях та законах держав — членів Європейського Союзу міститься посилання на пряму дію тих чи інших міжнародно-правових документів, що утворюють систему джерел європейського права.

Європейський правовий простір І. І. Хохлов визначає переважно в загальноуправлінському аспекті, через реалізацію загальних засад формування нормативного та управлінського механізму, зокрема принцип субсидіарності, який означає, що системи національних правових норм доповнюють загальноєвропейську правову систему[878]. Використовуючи інсти- туційний підхід, Р. Ш Хасянов пов’язує процес формування європейського правового простору із взаємодією Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з національними правопорядками країн Європи[879]. Вважаємо, що така позиція російського науковця є цілком зрозуміла та обґрунтована, адже тільки у відповідній системі взаємовідносин може розглядатися місце Російської Федерації у структурі європейського правового простору. Однак таке розуміння, на нашу думку, значно звужує самі правові межі досліджуваного явища.

Після підписання Маастрихтських угод європейський правовий простір, і як категорія, і як явище, дедалі частіше згадується у науковій літературі, визнається у конституційній доктрині, легалізується та інституціоналізується у конституційному законодавстві держав — членів ЄС, сприяє розвитку європейського права, яке, на думку багатьох дослідників, охоплює міжнародне та національне право, цінність та самобутність якого визначається єдністю європейської культури, спільними правовими цінностями[880]. У цьому аспекті європейське право виступає головним засобом формування європейського правового простору.

Ми цілком поділяємо думку JI. А. Луць про те, що концепція єдиного європейського правового простору (яка базується на ідеї «Європа правових держав — стабільність у регіоні») виокремлює один з найважливіших чинників стабільності — правовий[881]. Реалізація зазначеної концепції розрахована на тривалу перспективу, оскільки між європейськими національними правовими системами зберігаються відмінності в соціально-економічному, культурному, політичному, правовому розвитку. Все це ускладнює їх взаємодію, робить її системною, багаторівневою в межах єдиного європейського простору. Якщо першим етапом реалізації цієї концепції було досягнення сумісності правових стандартів для європейських правових систем, то кінцевою метою, на думку А. X. Саїдова, є створення єдиного правового простору Європи (зокрема, єдиних загальноєвропейських правових стандартів)[882].

Концепція європейського правового простору передбачає, що сучасні держави Європи повинні бути правовими, тобто такими, в яких державний апарат (механізм) обмежений правом, функціонує на основі принципів верховенства права, законності; де забезпечується взаємна відповідальність держави та громадянина, гарантується захист основних прав і свобод людини і громадянина тощо.

Не можна погодитися, як вважають деякі вчені[883], з визначенням європейського правового простору як системи юридичних норм та стандартів, вироблених у рамках європейських регіональних організацій (ЄС, Рада Європи, ОБСЄ), а також механізмів їхнього впливу на всі складові національних правових систем європейських держав (в тому числі правосвідомість, правову культуру, правотворення та правозастосування)[884]. Такий підхід є схематичним, він звужує розуміння інтеграційних процесів, не відображає суттєвої ролі в їх реалізації суверенітету національних держав — учасниць міждержавного об’єднання.

Формування європейського правового простору здійснюється на засадах визнання як принципів та норм міжнародного права, так і розвитку національних правових систем з метою створення необхідних передумов для загальноєвропейського правопорядку. На думку JI. А. Луць, це вимагає від національних правових систем досягнення певного правового мінімуму, який міг би забезпечити їх співробітництво та взаємодію в загальноєвропейських межах. І якщо на першому етапі основна увага у збільшенні національних правових систем приділялася міжнародному праву, то на сучасному етапі йдеться вже як про міжнародне (універсальне) та регіональне (автономне від універсального) право, так і про внутрішньодержавне право[885]. Європейський правовий простір визначається як соціальний простір (територія) сучасних європейських держав, що входять до складу регіональних міжнародних співтовариств Європи, у межах якого діє європейське право, формуються загальноєвропейські правові стандарти[886].

При комплексному дослідженні правового життя суспільства, з’ясуванні цілісності правової системи, встановленні співвідношення цієї системи з її компонентами, дослідженні їх взаємовпливу та динаміки, для встановлення взаємодії правової діяльності та правових відносин важливо, на думку І. А. Ку- ровської, не тільки визначити загальне поняття «правової системи», а й можливість на її основі формулювати поняття такої правової системи, що є «модифікованою і адаптованою до європейської національної правової системи» та поняття «проєвропейська інтегративна національна правова система»[887]. Дослідниця зазначає, що під «модифікованою та адаптованою до європейської» слід розуміти таку національну правову систему, яка виступає у формі суспільної організації, здатної адаптуватися до соціальних змін, забезпечити пошук оптимальних політико-правових рішень або у вигляді об’єктивної, історично зумовленої інтегративної системи, що базується на загальноєвропейських та національних правових традиціях, на визнанні та реалізації на практиці верховенства права та його правової основи — закону, і яка включає взаємо- зумовлені компоненти: право і законодавство, юридичні установи, юридичну практику, механізм правового регулювання, суб’єктивні права і обов’язки, правову діяльність і правовідносини, проєвропейську національну правосвідомість і проєвро- пейську правову культуру, проєвропейський правопорядок та правову ідеологію, законність і юридичну відповідальність[888].

Переосмислення конституційної теорії у зазначеному аспекті збіглося з об’єднанням Німеччини, падінням тоталітарних політичних режимів і трансформацією державного ладу в соціалістичних країнах, з активізацією формування єдиного європейського правового порядку відповідно до положень Маастрихтського договору 1992 року, за яким було утворено Європейський Союз.

Поняття європейського конституційного права дістало відображення як у конституційній теорії, так і в конституційному законодавстві практично всіх держав — членів ЄС. Поняття «європейська ідея» і відповідної загальної конституційної культури, що реалізуються в контексті ідей правової держави, громадянського суспільства, верховенства права, дотримання прав і свобод людини й громадянина, привертають своїм змістом і результатами практичної реалізації представників конституційної доктрини більшості держав — членів міжнародної спільноти. Той факт, що такі поняття є прийнятними й загальновживаними в конституційній науці, означає не тільки сприйняття сталого досвіду європейської інтеграції, а й його запозичення, відповідну правову рецепцію. Така позиція виражає також насущну потребу юридичної й конституційної науки щодо вирішення проблеми методологічного забезпечення становлення, розвитку та практичного втілення в законодавстві держав та міждержавних об’єднань загальних конституційних засад сучасної європейської інтеграції.

У французькій, як і в цілому в західноєвропейській, правовій науці зазначені питання дістали широке відображення. У французькій доктринальній школі поряд із традиційним сприйняттям європейського правового простору як інституту міжнародного приватного права[889] існує ціла низка досліджень, в яких публічний порядок вже розглядається як самостійна категорія в рамках міжнародного публічного права[890]. Також чимало дослідників сфокусували свій науковий пошук навколо питань саме європейського публічного порядку та простору. Так, Б. Матьйо виокремлює дві тенденції французької конституційної доктрини у дослідженнях європейського правового простору. Перша з них характеризує підхід до розуміння явища лише у межах права Європейського Союзу. Друга тенденція пов’язана з ширшими доктринальними підходами, в яких питання європейського правового простору розглядаються в межах права Ради Європи[891]. Апологетами та представниками саме останньої позиції є французькі конституціоналісти Ф. Беніт- Рохмер та X. Клебє[892]. їх фундаментальна праця «Право Ради Європи — на шляху створення панєвропейського правового простору», яка побачила світ у 2005 році, повністю відображає офіційну позицію Ради Європи щодо визначення природи та меж європейського правового простору.

З методологічної точки зору, становлення загальної європейської політичної культури як основного ідеологічного фундаменту європейського конституційного права значно розширює межі більшості традиційних понять, доктрин, теорій і методів конституційної науки. Тут необхідно зазначити деякі спостереження. По-перше, нововведення щодо загальної європейської правової культури стосуються проблеми співвідношення ієрархії норм права. Так, П. Хеберле акцентує увагу на тому, що «схема «навпаки» у встановленій ієрархії джерел права»[893] має тільки пізнавальну цінність для створення і функціонування загального європейського конституційного права. Така схема виражає принцип наділення ієрархічними властивостями норм, що мають конституційну природу, і в інших галузях права (цивільне, трудове, адміністративне, кримінальне). Прояв класичної ієрархії положень принципів права в даному випадку має, згідно з думкою П. Хеберле, «другорядне значення» для тієї форми, якої набуває саме загальне європейське конституційне право. В цьому випадку мається на увазі не тільки формальне національне конституційне право, а й закони (в даному випадку про ратифікацію міжнародних договорів), юридичні принципи, базові правові основи національної правової системи.

Другим показником є трансформація поняття джерел права, особливо їх класичний поділ на формальні й матеріальні джерела права. Структура загального європейського конституційного права об’єднує поняття формальних і матеріальних джерел, «посилається на щось фундаментальне, а не на формальне функціонування», зазначає П. Хеберле. «Стосовно європейського конституційного права ми повинні не сліпо дотримуватися уніфікації, а позбутися догм «позитивного права», щоб забезпечити лояльний доступ до розуміння етноправа (національного права), і дозволити відкрити доступ до полі- культурного права». Згідно з дослідженнями П. Хеберле європейське конституційне право не є «готовим продуктом», а виникає з розпоряджень і тлумачень права.

Третім показником новелізації європейського конституційного права є саме його устрій, який, згідно з позицією П. Хеберле, складається з основ, принципів і спеціалізованих правил. Характерними рисами загального європейського конституційного права є його «гнучкість» і «відкритість»[894].

У свою чергу, теорія загальної європейської конституційної культури й права, на думку грецького дослідника Е. Венізело- са, також підтримується якимось іншим сприйняттям конституційного феномена, що відрізняється від традиційного[895]. Для традиційного сприйняття конституційного права, право та його механізми утворюють певну монолітну систему, яка заснована на цінностях і характеризується ієрархією.

Ці теоретичні положення виражаються за допомогою понять і методів, що віднесені до традиційної юридичної теорії. Наведемо два приклади.

Перший. Як було згадано, європейське конституційне право ґрунтується на загальних конституційних основах і принципах. Тому слід враховувати, що поняття загальних правових основ і принципів протиставляється нормам права та є фундаментальним чинником класичної теорії права: правова система базується на загальних принципах, з яких і формується решта норм. Таке традиційне сприйняття обґрунтоване Г. Гроцієм, для якого існували певні природні витоки, засновані на здоровому глузді, допускають проголошення загального законодавства.

Другий. На думку директора Центру європейського конституційного права Д. Цацоса[896], наявність сформованої європейської правової культури зобов’язує сучасного законодавця й конституційного суддю держави — члена Європейського Союзу визнати існування загальноєвропейського конституційного права[897]. Вчений також розмежовує поняття юридичного зобов’язання установчої влади та правового зобов’язання й пояснює це так: «У сучасній конституційній державі установча влада не узаконює сама себе... сучасний установчий законодавець функціонує в існуючій правовій культурі, стрижневими поняттями якої є людська гідність, свобода, рівність, правосуддя, демократичні засади»[898].

Виникає питання про ігнорування або незнання законодавцем цих фундаментальних правових основ, які характеризують європейську правову культуру і які закріплені в міжнародних договорах. Ці основи відповідають сучасній правовій свідомості й мають об’єктивний характер, що перевершує їх суб’єктивне природно-правове сприйняття, і визначають історичні умови виникнення загальноєвропейського конституційного права[899].

Згідно з думкою Д. Цацоса, законодавець, що не знає про правові основи, не створює конституцію, оскільки «конституція за своїм історичним значенням, обмежує владу, завдяки збереженню даних основ». Тобто «законодавець, обмежений положеннями конституції». Відтак у дихотомії, що склалася, з одного боку, проявляється поділ на «юридичне» й «правове», що невідоме традиційній юридичній науці, а з іншого — для того, щоб повністю сформулювати свою теорію, Д. Цацос вимушений звернутися до загальноприйнятого (класичного) поняття конституції. В результаті можна відзначити формування такого синтетичного устрою, що пропонує «неортодок- сальне» осмислення формальних і вагомих джерел, але підкреслює відсутність методології щодо некласичних термінів і понять.

Наведені приклади тісно пов’язані з проблемою європейської інтеграції. Як стверджує грецький конституціоналіст Н. Канелопуло, реальний процес створення єдиної європейської правової норми розкриває значення поняття сучасного права: традиційне — «встановлення права завершилося, навіть якщо воно продовжуватиме укорінюватися в свідомості, яка сформувалася під впливом конкретної філософії або ідеології, і навіть якщо образ мислення юристів буде готовий підкорятися іншій дисципліні або внутрішній логіці»[900].

Водночас економічні, політичні, ідеологічні зміни дістають відображення в праві і таким чином «розхитують» традиційні уявлення про нього, про його наукову переконливість і самодостатність. В результаті юридична наука стикається з проблемою методології, точніше, з її відсутністю або неможливістю належним чином забезпечувати та супроводжувати зазначені зміни, й самознищується.

Вихід з такого методологічного глухого кута Е. Венізелос бачить у появі та обгрунтуванні посттеоретичного, постметодо- логічного і постмодерністського підходів у науці конституційного права[901]. Цей феномен виявляється, по-перше, в доповненні традиційної теорії конституційного права. Існують певні галузі, де з геометричною прогресією відбувається дана еволюція, і вони належать, з одного боку, до внутрішнього права, а з іншого — до переплетіння внутрішнього й європейського права (міжнародного права й права Європейського Союзу). В цьому випадку необхідно запобігти ухиленню конституційних положень і теорій від традиційних або класичних, що формує передумови для перегляду, переформулювання основних характеристик традиційного або класичного зразка. Існує також внутрішня суперечність у сучасній теорії конституційного права, яка, хоч і перевершує класичний зразок, але, таким чином, виснажує сама себе.

По-друге, на даному етапі розвитку конституційного права в межах інтеграційних процесів виникла проблема зміцнення конституційної посттеорії. Першим кроком тут є нагадування про зв’язок традиційного зразка з так званою сучасною державою, з прикладом етнічної держави, яка склалася впродовж XIV—XX століть. Таким чином, може здатися, що традиційний або «сучасний» зразок конституційної теорії відповідає політичній формі розвитку. Наступним кроком буде створення новітнього зразка конституційної теорії, яку порівняно із сучасною можна визначити як «постсучасну». Тут йдеться не стільки про опис постмодерністських теорій конституційного права, скільки про пропозицію нової, яку ми називаємо загальним європейським конституційним правом.

Проте той факт, що європейський конституційний феномен, і зокрема Європейська Конституція, повинні пристосуватися до умов, специфіки й потреб ЄС, має також зворотний ефект. На думку Е. Венізелоса, конституційні рішення, прийняті для Співтовариства, спричиняють правову регламентацію вельми важливих положень, що сприймаються майже як самоочевидні в конституційних законах усіх держав — членів Європейського Союзу[902].

Це стосується трьох важливих положень, що знаходять своє відображення майже в кожній з національних конституцій:

а) глава держави є одноосібним інститутом, що здійснює зовнішню функцію представництва держави на міжнародній арені й внутрішнє регулювання режиму держави;

б) як загальний принцип, що має різні винятки й варіанти, закріплюється класичний поділ влади;

в) судовий контроль за конституційністю законів, який у тій або іншій формі сприймається як невід’ємний елемент «жорсткої» конституції.

Тому Е. Венізелос вважає, що на противагу цим класичним основам конституційні угоди, що розробляються й обговорюються в межах Європейського Союзу, повинні бути більш гнучкими й оригінальними.

Сучасні дебати з питань європейської конституції стали свідченням того, що, не зважаючи на невпевненість і експериментування, Європейський Союз автоматично не приймає класичний поділ влади. Ця тенденція насамперед зорієнтована на інститути, які можуть бути, з політичної точки зору, недостатніми, але повинні, говорячи мовою інституціоналізму, порівнюватися з положеннями, регламентованими національними конституціями. Це особливо стосується дуалістичної ролі Ради ЄС — як політичної і законодавчої установи — і відмінностей між апаратом «адміністрації Союзу» й «політики Співтовариства».

Для розвитку європейського конституціоналізму велике значення має високий рівень розвитку судового контролю за конституційністю законів, який, по-перше, зумовлений особливою правовою природою конституції; по-друге, наявністю системи конституційного захисту основних прав і свобод людини; по-третє, розвитком федеративної або регіоналістської системи, поділом компетенції між федеральними суб’єктами й державою, де ця система може застосовуватися. Слід враховувати, що суперечливі питання, пов’язані з поділом компетенції між Співтовариством й державами-членами, лежать тягарем на плечах органів Союзу, і зокрема Європейського Парламенту.

Тому угоди деструктивного характеру стануть безпосередньо політичними й не будуть залучені до правових форм рішень, що є об’єктом контролю судової гілки влади.

На противагу цьому питання, що стосуються основних прав і свобод європейських громадян, так чи інакше підлягають судовому контролю через систему судових органів, включаючи як Європейський Суд з прав людини, так і національні. І це незважаючи на приєднання Співтовариства до Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, положення якої були чітко окреслені в проекті європейської конституції.

На думку В. Д. Зорькіна, конституціоналізація прав і свобод стала об’єднавчим фактором сучасного європейського правопорядку. Саме конституціоналізація та інтернаціоналізація основних прав і свобод, разом з їх соціалізацією, є типовими проявами сучасного європейського конституціоналізму[903]. І дійсно, в Європі конституціоналізація основних прав і свобод відбувалася в декілька етапів. На першому, в післявоєнний період, у багатьох європейських державах були прийняті «жорсткі» конституції, в яких конституційний статус одержала ціла група прав і свобод — як класичних, властивих природному праву, так і соціальних. Наступний етап пов’язаний із запровадженням конституційних судів як спеціальних органів конституційного контролю — в Італії і Німеччині, по суті, вперше в післявоєнній Європі; Австрії і Чехословаччині подібні органи вже були створені раніше.

Феномен конституціалізації та інтернаціоналізації основних прав і свобод в останні декілька десятиліть практично набув універсального характеру. Писані конституції і органи, що наділені правом визначати конституційність законів, нині існують в переважній більшості європейських країн, серед яких країни Східної Європи представляють нову хвилю приєднання, а також у багатьох державах інших континентів. Характерною рисою європейської конституціалізації є зростання ролі конституційних і наднаціональних судів, що здійснюють судовий контроль законодавства[904]. Судовий контроль у конкретних випадках порушення застосованим законом суб’єктивних прав і свобод покликаний гарантувати їх реальний захист, ефективність і доступність для всіх відповідно до загальноприйнятих конституційних європейських стандартів.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що відмінності між політичними й конституційними проблемами на рівні ЄС є актуальнішими й динамічнішими, ніж відмінності типового характеру між конституційними й політичними проблемами на рівні самих держав-членів.

Високий ступінь правової взаємодії держав — членів Європейського Союзу підтверджує концепцію формування сучасного європейського конституційно-правового простору. В його основу покладено конституційно-установчі акти та конституційно-правові механізми національних правопорядків, що практично об’єднують європейські держави. Сам європейський конституційно-правовий простір є єдиним, з географічної точки зору, простором спільної конституційної спадщини держав — членів Європейського Союзу.

Нині залишається невирішеною ціла низка проблем теоретичного й методологічного характеру, і вирішення їх залежатиме від геополітичної, політичної, культурологічної й правової здатності ЄС та його інститутів до подальшої інтеграції.

* * *

Проблема державного суверенітету під впливом процесів глобалізації, інтернаціоналізації та міждержавної інтеграції перетворюється на складну наукову проблему, яку багато вчених розглядають, використовуючи нетрадиційні для наукового пізнання підходи. Це зумовлено тим, що цілком традиційні для науки конституційного права явища, зокрема категорія державного суверенітету, в процесі складних та суперечливих міждержавних інтеграційних процесів, дедалі більше набувають системного характеру, суттєво змінюють не тільки традиційний зміст, а й набувають нових рис у певних організаційно- правових формах. Тому в сучасний період концепція державного суверенітету переживає глибоку кризу. Її подолання можливе шляхом запровадження нового методологічного інструментарію та системного аналізу змісту досліджуваної категорії в контексті виявлення впливу на неї сучасних процесів державотворення та правотворення в умовах глобалізації та міждержавної інтеграції.

Враховуючи, що суверенітет є фундаментальною онтологічною та аксіологічною ознакою держави, його правове та соціальне значення неминуче випливає з оцінки сучасного стану та перспектив системи національних держав, а також конституційної традиції його забезпечення, навіть в умовах поглиблення процесів глобалізації та міждержавної інтеграції.

У науковій літературі щодо питання впливу глобалізації та міждержавної інтеграції на розвиток держав і їх суверенітету існує чимало концепцій і підходів, нерідко цілком протилежних.

Створення наднаціональних державоподібних утворень конституційного характеру і поглиблення міждержавної інтеграції неминуче висувають на перший план кореляцію цих процесів із збереженням статусу незалежної держави як такої. Пошук взаємоприйнятного балансу елементів наднаціонального і міждержавного співробітництва неминуче пов’язаний з таким делікатним питанням, як збереження етнічної самобутності, менталітету, гарантії яких вбачають, зокрема, в суверенітеті, зокрема у формі національного і народного суверенітетів.

Загальносвітові процеси глобалізації призводять до відповідної конвергенції держав, поступового зникнення певних бар’єрів між ними та об’єктивно потребують нового аналізу концепції суверенітету

Актуалізують проблему суверенітету для нашої держави як зовнішні, так і внутрішні передумови її розвитку. До зовнішніх можна віднести перспективи подальшого поглиблення співробітництва та інтеграції України до складу такого міждержавного об’єднання, як Європейський Союз, сприяння нашої держави функціонуванню транснаціональних корпорацій, утворенню нових міждержавних співтовариств, активізація діяльності у міждержавних урядових і неурядових організаціях та інституціях. До внутрішніх — децентралізацію влади в контексті адміністративної та муніципальної реформ та розширення прав регіонів і суб’єктів місцевого самоврядування, необхідність розв’язання етнонаціональних проблем тощо. Всі ці фактори суттєво впливають на кількісні та якісні характеристики суверенітету будь-якої держави і зумовлюють актуальність дослідження даної категорії.

В юридичній науці категорія суверенітету переживає термінологічну кризу, яка гостро поставила питання про актуальність та етимологічно-лінгвістичну змістовність даного поняття. По-перше, суть даної термінологічної кризи полягає в тому, що зміст, який вкладається юридичною наукою в це поняття, входить у суперечність з його фактичним правовим змістом. По-друге, особливість цієї категорії пов’язана з багатовіковою, унікальною історією розвитку суспільства та держави і водночас не втратила здатності впливати на розвиток сучасної держави і права, навіть в епоху глобалізації.

Теоретична і практична цінність визначення конституційно-правового змісту суверенітету, питання про доцільність подальшого використання зазначеного терміна в нормативно- правових актах повинні розглядатися з урахуванням того, що право покликане не лише визначати, упорядковувати і охороняти суспільні відносини, а й задавати вектори їх прогресивного розвитку.

На тлі неухильного зростання взаємозалежності держав, спільності глобальної інфраструктури та сформованих єдиних правових просторів дедалі частіше порушується питання про державний суверенітет як переважно ілюзорне поняття. Проблему трансформації суверенітету в нових умовах варто розглядати комплексно, в контексті функціональної діяльності держави. Першочерговими заходами тут мають стати конституційне закріплення та реалізація відповідних положень у політичній, соціальній та економічній функціональній діяльності держави, для вирішення проблем глобальних викликів, міждержавної інтеграції тощо.

Тенденція оновлення змісту функцій держави під впливом глобалізації позначається не тільки на їх об’єктному складі, а й усьому спектрі функціональної діяльності та змісті механізму держави.

На сучасному етапі розвитку конституційного й міжнародного права формуються дві протилежні концепції щодо державного суверенітету. Одна з них виходить з того, що сучасна глобалізація стирає державні кордони, нівелює державний суверенітет, згідно з іншою — зміцнення суверенітету є об’єктивною закономірністю розвитку держав на всіх етапах історичного розвитку держави.

Суверенітет держави в умовах глобалізації стрімко набув нових контурів та змістовних характеристик. Це зумовлено тим, що для вирішення багатьох глобальних проблем державам доводиться об’єднуватися, створювати союзи, співтовариства, регіональні структури колективної безпеки та віддавати на їх користь деякі суверенні права. Спостерігаючи дані явища, багато учених почали переглядати значення суверенітету в сучасному світі. Тому юридична наука переживає певну методологічну кризу щодо визначення природи державного суверенитету в умовах глобалізації та міждержавної інтеграції.

Криза класичного розуміння категорії суверенітету безпосередньо пов’язана з процесом самозбереження суверенних держав і розвитком міждержавних відносин, які вимагали нових форм взаємодії та міждержавного співробітництва як додаткового інструмента забезпечення конституційного ладу держав, суспільного розвитку й національної безпеки. Тут більше проявлялася тенденція відцентровості, ніж доцентровості, на якій базується суверенітет. Однак саме таке співробітництво вимагало правового обґрунтування через концепцію суверенітету, щоб не тільки зберегти, а й розширити постійні міждержавні зв’язки, поглибити інтеграційні процеси.

Активізація критики класичної теорії суверенітету стала своєрідною реакцією послаблення ролі сучасної держави і підвищення статусу міжнародного права в міждержавних відносинах, появу універсальних міжнародних організацій, утвердження загальнолюдських цінностей тощо. Такі тенденції сприяли переходу до нового етапу розвитку держав в умовах міжнародного співробітництва, поглиблення політичної інтеграції, правової глобалізації та універсалізації, що спричинило інтернаціоналізацію конституційного права.

Об’єктивні процеси економічної глобалізації активно сприяють поширенню концепцій, які базуються на зведенні до мінімуму суверенітету національних держав. Однак такі концепції однобічні й зумовлені виключно політичними та економічними інтересами окремої держави. Тут не йдеться про суверенітет як категорію правову, що має негативні наслідки для конституційного розвитку держав та ефективної їх участі у процесах глобалізації та інтеграції. Нівелювання категорії суверенітету через занадто політизовані концепції обмеженого або економічного суверенітету руйнує загальні принципи міждержавного співробітництва та існування самих держав.

Вступ держав до будь-яких міждержавних об’єднань не означає ні втрати, ні обмеження, ні звуження їх суверенітету навіть у тих випадках, коли держава зливається з іншою, утворює складне державне утворення, відбувається реалізація суверенітету: держава свідомо та самостійно йде на створення нових компетенціарних (наднаціональних) структур, в яких її територія, населення, влада отримують більш сприятливі та якісно нові умови для подальшого розвитку.

При вступі до міжнародних міждержавних об’єднань держави не передають останнім свій суверенітет, йдеться лише про передачу відповідних суверенних прав, наділення міжнародних міждержавних об’єднань (їх наднаціональних органів) певними повноваженнями.

Небачені досі за своєю інтенсивністю процеси інтернаціоналізації національних правопорядків, політико-правової інтеграції, зближення та уніфікації правових систем докорінно змінили більшість форм внутрішньодержавної та міжнародної дійсності та наші уявлення про них.

Серед таких змін радикальні соціально-політичні перетворення, які привели до трансформації не тільки правового ландшафту Європейського континенту, а й традиційних уявлень про категорії конституціоналізму, державного суверенітету тощо.

У контексті поглиблення процесів інтернаціоналізації конституційного права особливої уваги заслуговує дискусія щодо конституційної природи та юридичної сили установчих договорів Європейського Союзу та Конституції для Європи. Пильний інтерес до базових конституційних положень цих документів зумовлений необхідністю визначення правової природи та правового статусу самого Європейського Союзу.

З урахуванням глибокого взаємозв’язку, що історично склався між політичною волею держав — учасниць Європейського Союзу та їх національними правопорядками, визначення конституційної природи ЄС розглядається як один з найважливіших засобів з’ясування правової природи й характеру цього інтеграційного об’єднання, його конституційно-правового розвитку, перспектив розвитку його основних конституційних інститутів.

Аналіз положень сучасного європейського конституціоналізму засвідчує цілий комплекс різних думок, концепцій, теорій та доктринальних підходів, що стосуються ідей конституційної природи Європейського Союзу. Відтак тема європейського конституціоналізму виступає гносеологічною, методологічною та концептуальною ланкою між текстуальним аналізом конституційних законів і соціальним аналізом тенденцій до інтеграції.

Інтеграція Української держави у Європейський Союз потребує гармонізації вітчизняного законодавства з європейським правом. Таке наближення законодавства є об’єктивною необхідністю, адже визначається геополітичним розташуванням, а також традиційними історичними, соціальними, культурними, господарськими зв’язками.

Дієвість реформування правової системи України значною мірою залежить від врахування основних правових цінностей людства. Зокрема, це впливає на ефективність входження України в європейський правовий простір. При цьому важливу роль у цих процесах відіграють європейські правові стандарти, і зокрема загальновизнані принципи права, що спираються на гуманізм та демократію.

Приведення правових норм правової системи України у відповідність з міжнародними правовими стандартами, в тому числі європейськими, впливатиме на ефективність національної правової системи. Відтак для досягнення даної мети оптимальною може були орієнтація на сформовані правові стандарти Європейського Союзу.

Розкриття сутності європейського конституціоналізму, як і інших ключових категорій європейської конституційної теорії, дає змогу розв’язати низку дискусійних питань щодо визначення правової природи європейської інтеграції. По-перше, акцентування уваги на культурному або соціологічному рівнях в процесах європейської інтеграції може призвести до констатації факту існування єдиної європейської етнонаціональної спільноти, яка, виражаючи свою суверенну волю, здатна сформувати конституційний лад Європейського Союзу. В свою чергу, європейський державний устрій набуває елементів і ознак сучасної федеративної або конфедеративної держави. По-друге, з’являється можливість розробити єдині установчі конституційні принципи побудови Європейського Союзу. Такий процес забезпечується певним набором уніфікованих стандартів, яких мають дотримуватися у своїй правотворчій та правозасто- совчій діяльності держави — члени ЄС.

За таких умов система права, що розвивається в умовах інтернаціоналізації, набуває ознак саморегулювання саме завдяки процесам правової інтеграції і включає основні базові конституційні норми наднаціонального характеру. В результаті такої еволюції європейських структур правова інтеграція може розглядатися як особливий європейський конституційний простір.

Правовий простір є комплексною науковою категорією, дослідження якої перебачає аналіз питань правових зв’язків у державі, правового режиму, механізмів здійснення державної влади, відповідності нормативно-правових актів, договірних механізмів у федеративних відносинах, загального й особливого, меж і обсягів дії правових актів тощо. Ця категорія покликана відобразити в собі структуру й організацію здійснення владних функцій державою в межах своїх повноважень.

Водночас дослідження правового простору не зводиться лише до розуміння якихось географічних меж дії законів та інших нормативних актів, юридичних норм. Адже саме дослідження категорії «правовий простір» дає змогу охарактеризувати стан зв’язаності різних правових систем, що утворюються, розвиваються й функціонують у межах єдиної державної території.

Це положення підтверджується позиціями низки теоретиків правової глобалістики, які вважають, що у процесі глобалізації, інтернаціоналізації та інтеграції територіальність перестає бути організуючим принципом політичного, соціального та культурного життя. Глобалізація співвідноситься зі світом як цілим, а не з його локальним чи національним сектором, починаючи вільно перетинати просторові кордони.

Засадничими елементами формування категорії європейського правового простору виступають поняття «загальна правова система Європи» як правова теорія та легітимний фундамент формування європейського конституційного права та «загальна європейська правова культура» — сукупність правових принципів, що є елементами конституційної держави і включають такі поняття, як «цінність людського життя», «плюралізм», «права і свободи людини», «правова держава», «правосуддя», «форма місцевого самоврядування», «толерантність і захист національних меншин», «децентралізований територіальний устрій». Ці загальні конституційні принципи формуються законодавцем — як національним законодавчим органом (парламентом конкретної держави), так і європейськими інтеграційними структурами (Рада Європи, ЄС, Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін.), виходячи з фундаментальних положень конституційної теорії й практики, які вироблені століттями й визнаються «загальною конституційною спадщиною» (з історичних позицій) і «конституційним програмуванням» (з позицій сучасного конституційного розвитку).

Таким чином, виникають якісно нові онтологічний, гносеологічний, аксіологічний рівні сприйняття теорії європейської конституційної культури, яка виступає стрижнем змісту конституції, конституційного права, конституціоналізму Європейського Союзу і держав-членів, які входять до нього.

Після підписання Маастрихтських угод європейський правовий простір і як категорія, і як явище, дедалі частіше згадується у науковій літературі, визнається у конституційній доктрині, легалізується та інституціоналізується у конституційному законодавстві держав — членів ЄС, сприяє розвитку європейського права. У цьому аспекті європейське право виступає головним засобом формування європейського правового простору.

Поняття європейського конституційного права дістало обґрунтування як у конституційній теорії, так і в конституційному законодавстві практично всіх держав — членів ЄС. Стале в широкому науковому світі поняття європейської ідеї і відповідної загальної конституційної культури, що реалізуються крізь призму ідей правової держави, громадянського суспільства, верховенства права, дотримання прав і свобод людини й громадянина, — привертають своїм змістом і результатами практичної реалізації представників конституційної доктрини більшості держав — членів міжнародної спільноти. Той факт, що ці поняття прийнятні й загальновживані в сучасній й конституційній науці означає не тільки сприйняття досвіду європейської інтеграції, а й його запозичення, відповідну правову рецепцію. Така позиція виражає також нагальну потребу конституційної науки щодо вирішення проблеми методологічного забезпечення ґенези, становлення, розвитку та практичного втілення в законодавстві держав та міждержавних об’єднань загальних конституційних засад сучасної європейської інтеграції.

З методологічної точки зору становлення загальної європейської політичної культури як основного ідеологічного фундаменту європейського конституційного права значно розширює зміст більшості традиційних понять, доктрин, теорій і методів науки конституційного права.

Високий ступінь правової взаємодії держав — членів Європейського Союзу підтверджує концепцію формування сучасного європейського конституційно-правового простору. В його основу покладено конституційно-установчі акти та конституційно-правові механізми національних правопорядків, що практично об’єднують європейські держави. Сам європейський конституційно-правовий простір — це єдиний, з географічної точки зору, простір спільної конституційної спадщини держав — членів Європейського Союзу.

Нині залишається невирішеною ціла низка проблем теоретичного й методологічного характеру, розв’язання яких залежатиме від геополітичної, політичної, культурологічної й правової здатності ЄС і його інститутів до подальшої інтеграції.

Інтеграція Української держави у Європейський Союз потребує гармонізації вітчизняного законодавства з європейським правом. Таке наближення законодавства є об’єктивною необхідністю, адже визначається геополітичним розташуванням, а також традиційними історичними, соціальними, культурними, господарськими зв’язками.

Дієвість реформування правової системи України значною мірою залежить від врахування основних правових цінностей людства. Зокрема, це впливає на ефективність входження України в європейський правовий простір. При цьому важливу роль у цих процесах відіграють європейські правові стандарти, і зокрема загальновизнані принципи права, що спираються на гуманізм та демократію.

Приведення правових норм правової системи України у відповідність з міжнародними правовими стандартами, в тому числі європейськими, впливатиме на ефективність національної правової системи. Відтак для досягнення даної мети оптимальною може були орієнтація на сформовані правові стандарти Європейського Союзу.