Інтеграція й диференціація
Поліпшення й краще окреслення ролі виконавчих інституцій Брюсселя (Ради міністрів і Єврокомісії) сприяло б розвитку теперішніх форм м’якої кооперації, адже дозволило б підсилити “ядро”, в орієнтації на яке могли б послідовніше розвиватися також і нові види тіснішої співпраці між групами держав, завдяки спрощенню процедури застосування клаузули гнучкості, рішення про що було досягнуто в Ніцці.
Всередині оновленої й унітарної інституційної структури “ядро” держав мало б іти шляхом диференційованої інтеграції, займаючи місце в центрі системи цінностей, визначених конституційним текстом, переглянутої соціальної моделі й системи економічного врядування, здатної бути противагою (і надавати підтримку) Європейському Центробанку та відповідати на вимоги глобалізації.Як було зазначено,
“новий етап європейської будови досягне геополітичних масштабів, за яких вимога інтеграції сполучається з вимогою диференціації”.82
Навколо цього більш інтегрованого ядра могли б розміститися ті країни, вже члени Євросоюзу, які не вважають, що умови для більшої політичної, економічної й монетарної інтеграції вже дозріли. Третя смуга складалася б із країн, які вже ведуть переговори про вступ до Євросоюзу. Переговори про розширення Євросоюзу, відкриті для всіх країн-кандидатів, вже відіграють стабілізаційну роль у цих країнах і зумовлять їхнє входження на наступних етапах. Процес розширення мав би проходити паралельно і як доповнення до процесу стабілізації й асоціації з європейським південним сходом. Балканські країни, пов’язані з Євросоюзом новими угодами про стабілізацію й асоціацію, могли б, насправді, у середній часовій перспективі перейти до групи кандидатів на розширення і склали б четверту смугу країн. Водночас Євросоюз, з’ясувавши свої відносини зі Сполученими Штатами, мав би надати нового політичного імпульсу євро-се- редземноморському діалогу, зокрема, сприяючи поступовому налагодженню відносин з Лівією та опрацьовуючи нові форми політичного партнерства та співпраці ad hoc з Росією, Україною й Туреччиною.
Політичні й економічні цілі нового Союзу мали б потім знову опинитися в центрі стосунків між групою більш інтегрованих держав з іншими групами країн, аби забезпечити рух через різні форми співпраці до тих самих цілей. Угода про політичні цілі дозволила б Євросоюзу й іншим країнам вийти з теперішньої дилеми “бути всередині чи зовні”: або держава входить як повноправний член до Євросоюзу, або вона цілковито вилучена з політичного проекту й економічних переваг Євросоюзу. Очевидно, продовжуватиметься й розв’язання проблеми меж Євросоюзу: якщо головним критерієм розширення Євросоюзу і надалі залишається політичний, а не географічний (як це, здається, вказано Європейською Радою в Гельсінкі), то вже час перейти до створення цього політичного союзу, іншими словами, належить створити такий союз, який, розширюючись, сприяв би дозріванню і власної політичної ідентичності та поглибленню системи цінностей, у світлі яких визначалося б, чи справді і як саме треба розширюватися далі. Диференційована інтеграція дозволила б забезпечити паралельне дозрівання політичних процесів всередині Євросоюзу та держав-кандидатів і могла б також полегшити проміжні розв’язки, прийнятні для обох сторін, особливо коли слід буде ухвалювати рішення: посувати чи ні межі Європи до Кавказу й Центральної Азії.