2. Зміна правової доктрини. Друга кодифікація цивільного законодавства СРСР

НЕП розглядався радянськими істориками як «етап-процес», де закономірними є етап входження в НЕП, етап всебічного розвитку та етап, коли така політика себе вичерпала.

Як зазначалось вище, цивільні кодекси радянських республік, прийняті у 20-ті роки, було розраховано на регулювання майнових відносин саме в таких умовах — визнання приватної власності, деякої свободи договорів між підприємцями (у тому числі — державними підприємствами та організаціями), відносно широке коло учасників майнових (господарських) відносин.

528

529

«Речове право», глава IX у розділі «Зобов'язальне право» та ін.).

Не можна не згадати і про те, що ст. 14 Конституції СРСР 1936 року видання Цивільного кодексу було віднесено до компетенції Союзу.

Таким чином, необхідність проведення другої кодифікації радянського цивільного законодавства була зумовлена чинниками економічного, політичного та юридичного характеру. Для цього було підготоване й підґрунтя, теоретична база, що виникла під час дискусій про систему радянського права взагалі, поняття та сутність радянського цивільного права, зокрема.

Хоча спори про поняття та значення права точились ще перед і в процесі прийняття перших радянських цивільних кодексів, однак до справжнього визначення ролі цивільного права радянські правники підійшли тільки після кодифікації.

Спектр думок був дуже широким, хоча й ґрунтувався на єдиній методології: визначальним моментом тут було відношення до визначення класової сутності цивільного права.

Один з редакторів Цивільного кодексу РРФСР, А.

Набагато м'якше ставився до цивільного права В. Шре-твр, котрий відстоював точку зору, згідно з якою цивільне право взагалі позбавлене класового змісту, не має власної внутрішньої соціальної установки. Виступаючи лише інструментом, воно здатне з однаковим успіхом обслуговувати потреби різних соціальних епох.

Існували й інші точки зору, однак, після припинення НЕП, посилення планових засад у радянській економіці, посилення ролі «організуючого начала» права спори ці втратили актуальність, тим більше, що панівною стала теорія єдиного господарського права, яке розумілось як сукупність норм, що регулюють господарські відносини

в радянському суспільстві. Термін «цивільне право» вилучено з навчальних планів і лише в історичному своєму значенні ще зберігається у науковому обігу .

Поновлено його було лише на першій нараді наукових працівників права у 1938 році. Ця нарада і та дискусія, що почалась після неї, в даному випадку є цікавою тим, що вони стали поштовхом до другої дискусії — про цивільне право, котре було проведено журналом

Йшлося, загалом, не про якісь теоретичні міркування, а про формування концепції Цивільного кодексу СРСР.

Тут нема можливості зупинитися на висловлених тоді точках зору, аргументації та висновках окремих авторів. Зазначимо лише головні її результати, які мають практичне значення. Отже було визнано, що цивільно-правові норми можуть регулювати відносини як у сфері виробництва, так і у сфері обігу; відмічено, що предметом цивільного права є не лише майнові, але й особисті немайнові відносини; визнано наявність єдиного методу правового регулювання.

Невдовзі цю дискусію було подовжено і точилась вона до початку 60-х років.

Підсумок дискусії було підбито законодавцем.

Оскільки після внесення у 1957 році у Конституцію СРСР змін мова далі йшла вже не про Кодекс, а про Основи цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік, то саме цей акт було прийнято 8 грудня 1961 року і введено в дію з 1 травня 1962 року. Основи знаменували собою оновлення цивільного законодавства, приведення його у відповідність з новими історичними умовами; при цьому були спрямовані не лише на оновлення радянського цивільного законодавства, а на про-

530

531

ведення його нової загальної кодифікації. Причому з виданням Основ кодифікація не завершувалась, а лише починалась, тобто мова йшла про перший етап кодифікаційних робіт.

До цієї характеристики Основ цивільного законодавства слід додати ще одне зауваження, яке має значення з точки зору визначення вектора впливу інших систем права на радянське цивільне законодавство (наприклад, на Цивільний кодекс УРСР). Воно може бути зведене до того, що якщо в процесі першої кодифікації цивільного законодавства республіки СРСР, формально були вільними у виборі зразка для наслідування будь то Дигести Юстині-ана, Німецький цивільний кодекс чи Цивільний кодекс РРФСР, то тепер цей зразок визначено ст. З Основ — це самі Основи і є. Цивільні кодекси республік не можуть містити правила, які суперечать Основам. Щоправда, вони можуть розвивати та доповнювати Основи, але лише в тому випадку, коли регулювання певного типу відносин не охоплюється компетенцією СРСР.

Оскільки Основи цивільного законодавства СРСР не є для нас зараз предметом дослідження, не зупиняючись на їхньому змісті, обмежимось лише описом структури.

Що стосується змісту Основ, то він повністю увійшов до Цивільного кодексу УРСР, який було прийнято 18 липня 1963 року та введено у дію з 1 січня 1964 року. Перед тим, як перейти до характеристики цього Кодексу, слід зазначити, що на початок третього тисячоліття він залишався чинним цивільним кодексом України (з багатьма змінами та доповненнями). Але, оскільки для нас він являє інтерес як результат кодифікаційного процесу початку 60-х років, доцільно розглянути первісну його редакцію.

Як і Основи цивільного законодавства, Цивільний кодекс складається з преамбули та восьми розділів, назви яких повністю співпадають із вказаними вище найменуваннями розділів Основ. Однак є й деякі відмінності: статей у Кодексі більше — 572, третій розділ «Зобов'язальне право» поділено на дві частини: загальні положення, окремі види зобов'язань.

Якщо говорити про характерні риси Кодексу 1963 р., які відрізняють його від того, що діяв раніше, то серед них можна назвати такі.

Розділ другий його вже названо «Право власності», а не «Речеві права», що є цілком логічним з огляду на те, що інші речові права (якщо не вважати таким право оперативного управління) у ньому і не передбачались. Крім того, серед форм власності вже природно не згадується приватна власність, якої у країні просто не стало.

Значно розширено перелік зобов'язань. Зокрема, з'явились глави про поставку, контрактацію, позичку, підряд на капітальне будівництво, розрахункові та кредитні відносини, рятування соціалістичного майна та ін.

Відбулось також перекомпонування матеріалу усередині розділів та між розділами.

Що стосується загальних його положень, то тут привертає увагу та обставина, що поряд з лібералізацією деяких норм (наприклад, закріпленням у ст. 4 фактично принципу, відомого що римському праву — «Дозволено все, що не заборонено законом) окремі обмеження було посилено. Так, ст. 5 більш жорстко регламентувала наслідки зловживання правом, встановлюючи, що цивільні права охороняються законом лише у тих випадках, коли вони здійснюються у відповідності з їхнім призначенням у соціалістичному суспільстві у період будівництва комунізму. При цьому від громадян та організацій вимагалось не лише дотримання закону, але й повага до правил соціалістичного співжиття та моральних принципів суспільства, що будує комунізм. Це відкривало широкий простір суддівському розсуду. Причому, навіть більш широкий, ніж дозволяла ст. 1 ЦК 1922 року, ос-

532

533

кільки нова норма стосувалась здійснення не лише майнових, але й особистих немайнових прав.

Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст. 7, котра встановлювала можливість цивільно-правового захисту честі та гідності громадян та організацій.

Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс, як і раніше чинне законодавство, визнає громадян та організації. Але слід зазначити, що у ньому більш точно і повно було визначено поняття юридичної особи /ст. 23/. Хоча, разом з тим, залишились нез'ясованими співвідношення понять «установа», «підприємство», «організація», якими оперує законодавець.

Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. Більша частина таких норм знаходиться у різних главах розділу «Право власності». Натомість багато уваги серед загальних положень приділено угодам. Тут з'явились деякі новели порівняно із законодавством 20-х років. Наприклад, не згадується можливість підписання угоди за іншу особу, зате більш детально регламентовано форми угод.

Розділ «Право власності» у цілому є характерним для законодавства країни, що «побудувала соціалізм та перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства». По-перше, право власності закріплено як єдине, що збереглося в радянському цивільному праві, речового права. З цим пов'язана і зміна в назві розділу, котрий у колишньому кодексі мав назву «Речові права». По-друге, в зв'язку із скасуванням приватної власності, зміною економічного ладу країни, прийняттям нової Конституції СРСР відбулись зміни й у класифікації форм власності. Кодекс ґрунтується на визнанні соціалістичної власності, особистої власності, тобто власності громадян на майно, яке призначене для задоволення їхніх матеріальних та культурних потреб (ст.ст. 87, 88). У ст. 89 дано визначення поняття права оперативного управління, хоча сутність його не розкривалась.

Норми зобов'язального права складають основний зміст цивільних кодексів колишніх союзних республік, у тому числі й ЦК УРСР, де зобов'язанням присвячено 321 статтю з 572.

Зміни у системі зобов'язань пов'язують з дією декількох чинників: по-перше, з появою планових зобов'язань поставки, контрактації тощо, норми щодо яких було перенесено до Кодексу з Основ цивільного законодавства; по-друге, з включенням до Кодексу зобов'язань, не передбачених Основами (наприклад, договору довічного утримання); по-третє, з трансформацією зобов'язань, раніше вже відомих цивільним кодексам, але оновлених за формою і за сутністю.

Розділ «Зобов'язальне право» ЦК УРСР 1963 року складається з двох частин, у першій з яких регламентуються загальні положення зобов'язань, зокрема, договірних.

Велика кількість норм, присвячених договорам, викликає питання: чи не було доцільніше створити самостійний розділ «Договірне право»? Але радянські законодавці дали на нього негативну відповідь, очевидно, через те, що нові цивільні кодекси радянських республік, у тому числі, звичайно, й ЦК УРСР, відображали тенденцію посилення «командних» засад у економіці, підвищення ролі планування, обмеження волі та розсуду сторін у так званих господарських договорах. Природно, що в таких умовах підкреслювання значення договорів у Кодексі, який регулює відносини не лише між громадянами, але й між організаціями (на той час виключно соціалістичними) виглядало б невиправданим.

При ознайомленні із структурою цивільного кодексу виникає питання відносно нелогічності, на перший погляд, розташування зобов'язань, що виникають внаслідок рятування майна соціалістичних організацій, між деліктними та кондикційними зобов'язаннями.

Однак це лише перше враження. Поясненням цьому може бути можливий прихований вплив на авторів проекту Основ, а потім — Кодексу — ідей західної правової традиції, котра до категорії квазіконтрактів відносить ведення чужих справ без доручення та безпідставне збагачення. Але саме перший із згаданих інститутів розглядався радянськими цивілістами як такий, що може бути порівняний у певних аспектах з рятуванням соціалістичного майна. Отже зобов'язання із рятування соціалістичного майна певний час розглядались у теорії як деякий аналог квазіконтрактів. Що ж стосується кондикційних зобов'язань, то текст норм глави 42

534

535

дозволяє зробити висновок, що іноді вони розглядаються як подібні до договірних (наприклад, сторони даних відносин мають взаємні права та обов'язки — ст. 469), а іноді — як подібні до правопорушень за межами договору (наприклад, ст. 470 прямо вказує на ситуацію, коли придбання майна не пов'язане з угодою). Тому сусідство вказаних інститутів (що були поряд і у римському праві) при такому підході виглядає цілком логічним, хоча рятування — дія суто правомірна, а безпідставне придбання тяжіє, якщо й не до правопорушень, то до начебто правопорушень.

Оцінюючи систему зобов'язань Цивільного кодексу 1963 року, можна сказати, що у цілому вона досить традиційна (за винятком згаданих вище моментів, пов'язаних з посиленням правових, точніше, публічно-правових засад). Із новел, пов'язаних із загальними положеннями зобов'язань, варто також згадати зміни в умовах відповідальності за їх порушення (ст. 209), де було закріплено принцип «винних з винятками» засад. Це було певним кроком до «публіцизацй» регулювання приватних відносин у порівнянні з попередніми правовими рішеннями. Низка питань залишилась поза увагою законодавців. Зокрема, не було визначено, що ж таке «вина», які критерії розмежування умислу та необережності? Відносно останніх у практиці виникла дилема: використовувати дефініції кримінального права, шукати відповіді деінде. Слід зазначити, що у цілому загального рішення так і не було знайдено. Якщо відносно деліктних зобов'язань використовувалася аналогія з певними положеннями про вину кримінального права, то для договорів іноді використовувалися конструкції, відомі ще з римського приватного права (хоча й без посилань на джерело) про ступінь передбачливості, піклування, завбачливість доброго господаря тощо.

Новелами Цивільного кодексу були також розділи, присвячені авторському праву, праву на відкриття та винахідницькому праву, котрі раніше складали сферу особливого правового регулювання поза межами ЦК 1922 року. Не зупиняючись тут детальніше на їхніх положеннях, зазначимо лише, що виділення цих норм у спеціальні розділи означало дальший відхід від пандектної системи цивільного права, що було загалом цілком логічним

у зв'язку з формуванням оригінального радянського соціалістичного права.

Цікаві метаморфози відбулись із спадковим правом. Його зміст та відмінності від регулювання спадкування за Цивільним кодексом 1922 року були визначені завчасно Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 року «Про спадкоємців за законом і за заповітом», котрий у радянській цивілістичній літературі іменували «реформою спадкового права». Зміни, внесені ними до системи радянського спадкового права, дійсно були істотними: було розширено коло спадкоємців за законом, розширено свободу заповідальних розпоряджень, встановлено інститут прирощення часток і таке ін. Ці принципові новели майже без змін було відтворено в Основах цивільного законодавства, а потім вони увійшли у ЦК УРСР.

Зазначимо цікаву тенденцію у цій сфері. Якщо в регулюванні речових прав, контрактних зобов'язань Цивільний кодекс 1963 року був кроком від римського та буржуазного цивільного права, то спадкування, навпаки, за рядом параметрів наблизилось до них. Це можна пояснити тим, що радянська держава зосередила головні зусилля у сфері права на забезпеченні правового регулювання планового народного господарства, де вже у 30-ті роки було ліквідовано залишки «капіталістичних» відносин. Що стосується відносин за участю громадян, то вони були начебто на другому плані (особливо після ліквідації приватної власності). Характерним у цьому сенсі є те, що серед напрямів загального розвитку XXVII з'їзду КПРС «марксистсько-ленінського вчення про державу і право» називали проблеми Рад народних депутатів, правового забезпечення державного управління, завдання продовольчої програми, завдання за поліпшенням капітального будівництва, розвиток ленінського вчення про дисципліну і відповідальність кадрів у соціалістичному управлінні тощо. Що ж стосується громадян, то тут завдання полягало у дальшому підвищенні соціально-трудової активності радянського народу, або у підвищенні добробуту громадян. Але знов-таки суб'єктом прав та обов'язків виступала не особа як така, не індивід, а громадяни в цілому. На вирішення насамперед питань розвитку та зміцнення Радянської Соціалістичної держави орієнтував і XXVII з'їзд КПРС, де зга-

536

537

дувалось, щоправда, про права і обов'язки громадян, але останні все ж були, у першу чергу, «человеческим фактором». Тому у відносинах за участю громадян було цілком можливим сприйняття деяких положень римського та буржуазного приватного права, що цілком відповідало соціалістичній концепції визнання можливості наступництва у праві.

Підбиваючи підсумки аналізу концепції та загальних тенденцій другої кодифікації цивільного законодавства, можна зробити висновок, що поряд з більшим впровадженням у цивільне право публічно-правових засад, дальшим формуванням оригінальної системи радянського цивільного права тощо, в той час мала місце й часткова, прихована рецепція деяких положень та ідей римського та буржуазного приватного права.

Слід зазначити, що опосередкована більш або менш повна рецепція римського приватного права мала місце і при кодифікаціях законодавства в європейських соціалістичних країнах, до загалом була сприйнята радянська правова доктрина.