Сотворения Світа.

Із класифікацією духів прадідів за рангами опи­саною в попередньому розділі йде в парі переміна їх власти й функцій. Вже австральський Мурин все те, що видається йому чудним і незвичайним, приписує впливові своїх духів.

І як тотемський бог дійде потім до більшого зна­чіння, то він стає творцем усіх тих явищ, які, на думку дикунів, вимагають надзвичайно великої сили. Таким чином тотемський бог стає не тільки основником роду і творцем людей, але й сотворителем усього того зага­дочного, що дикун спостерігає у свойому природньому окружению. І як пізніще тотемського бога з його все­могутнього становища випре племінний бог та народ­ній чи національний бог, то він тоді стає всемогутнім.

Так отже найвищий бог стає «творцем світа»: слово, яке для дикуна або для півдикуна має куди иньче

значіння, як для нас. Світ дикуна творить те, що він спостерігає довкола себе: площа землі, на якій живе, вода й атмосфера, які окружають цю країну, явища природи, які відіграються на цьому просторі. Про ши­рокий світ освіченого Европейця він не знає нічого, не знає нічогісінько і про тисячилітню історію, яка оповідає нам про повстання і розвиток цього світа. Його світ — це тільки малий, обмежений льокальний вирізок із нашого світа.

Це відноситься не тільки до гервейських островів, а, наскільки новіщими часами вислані місіонарі не за- щіпили природному інтелектові мешканців островів ріжноманітних не перетравлених, штучних ідейних аб­стракцій, й до всіх* мешканців Південного Моря — а далі до так званих диких народів геть далі поза ним.

І сотворения тільки силою самого повеління явля­ється для дикуна на низькому ступні розвитку чимось цілком незрозумілим. Він знає тільки перетьо- рювання накладом праці. Відповідно до того в старих мітах диких народів про початок і повстання нігде не зустрічаємося з тим, щоб боги оперували тільки силою самого повеління. Коли в мітах хочуть наприклад висказати, що бог сотворив острів, то опо­відають, як то той бог. скидав з неба землю і каміння, як він відривав великі шмати землі від якогось дале­кого краю й на иньчому місці висипав їх у море, як великими сітками виловлював з глибини моря глину і збивав її до ’купи і т. д.

Так отже навіть і серед тих найбільш розвитих австральських племен, які дійшли вже до почитання тотемських богів і так званих всебатьків, ідеї про пов­стання людського роду і природи є своїм змістом незви­чайно порожні — відповідно до невеликого краєвиду, який Австральці зі світа знають та відповідно до не- відрадного одноманітного способу їх життя.

Та чим більше розширюється добування життєвих засобів дикуна, чим отже ширший і ріжноманітніщий стає його круговид, тим й складніщим та замотаніщим актом стає в його уяві сотворецня світа. Хоч у пере­казах дикунів з тих вищих ступнів немає повстання світа з нічого, що більш є здогад, що існував хаос, то всетаки необхідні у великій скількости скомпліковані божі діла, заки мало-помалу з цього хаосу вийде сьо­годнішній світ.

Ось кілька прикладів на це.

Найбільш поширений переказ про початок світа у Самоанів (Самоани мають білш таких переказів), який ми в подібній формі подибуємо й на Гаваї та Тагіті, і який отже мусів існувати дбки ще східно-полінезьке населення відокремилося від західно-полінезького, має, коротко зібравши, такий зміст:

Зпершу було широке море, безмежна верхня води. Понад ним здіймалося небо, в якому жив Танґалоя зі своїми богами-дітьми. От він післав у низ свою доньку в формі морського жайворонка шукати суші. Та вона не могла відкрити суші. Засмучена повернулася Танґа- лоєва донька назад. Та Танґалоя післав її ще раз на розшукування, й ось вона знайшла, чого шукала. На морю створився з намулу великий острів, з якого розвинулося моклявина, а з неї тверда земля.

Хто не розуміє психіки дикуна, тому видається цей переказ пестрою грою фантазії, але ж всі її ідейні образи спираються таки на спостереженню за поміччю глуздів, на обсервації природи. Через те, що меш­канець острова бачить довкола себе широке море, і свій острів бачить тільки як малу сталу площину на тому морі, то цілком природно уявляє собі початок повставання таким робом, що ніби то насамперед було велике праморе, на якому аж пізніще повстали острови.

Яким чином? А таким, що через силу духів понаски- дувано великі маси землі, або тим, що хвилі поназно­сили на купу багато намулу, з якого, як сказано в повизчім переказі, насамперед витворилася моклявина, а потім тверда земля: процес, який мешканець островів Південного Моря має нагоду часто спостерігати. А далі на таких островах назбируються повикидані морем ріжні водні ростини (баговиння, водорости і т. д.). Вони пускають коріння, і між ними зроджуються вигріті теплом сонця хробачки та червачки. Все це процеси, які дикун спотерігає мало не щодня на купах намулу здовж побережжа.

Подібний погляд на повстання світа стрічаємо в мешканців островів Hervey або Cook. Зпершу був Те- ака-ія-роє, себто первісний стан буття, це значить: земля складалася з величезного праморя, яке місцями повикидало острови з намулу. З первісного стану по­боли повстав (як саме, неясно) період руху життя (вдушевлення), себто Те-ває-руа, звана також Те-тан- гаєнгає, значить порух віддиху.

Зрештою в деяких космоґонічних мітах Полінезців першою творчою причиною являється не якийсь бог, а якась таємна первісна сила, з якої передусім взявся найвищий прабатько сам, як ось наприклад у Новій Зеляндії; одначе й там стрічаємо крім таких переказів ще й старші міти, в яких і найвищий бог виступає пратворцем. З того видно виразно, що перекази, в яких першим діячем виступає якась первісна сила, являються витвором новіщої доби.

Найцікавіщий з цих нових космоґоній це ось який новозеляндський міт, створений жерцями:

З початку над праморем стояла По, праніч. З неї повстала Те Рапунґа, себто невимовна туга, що все більш й більш поширювалася і збудила Кукуну, себто вразливість, яка, збільшаючи, ставала Те Гігіні, себто силою віддиху та силою життєвого руху. Потім з тої сили, після довгих віків, повстали насамперед Те Ма- гара, себто думка, опісля Гіненґаро, себто пробуджен­ня духа (розсвіт свідомости), далі Манако, себто жа­доба, бажання (хотіння), а з нього нарешті повстала Те Вананґа, сила божа (сила діяння), яка тоді прола­мала ніч (По) і оснувала добу прокиду дня або світа, в якій повстали насамперед склеп неба, потім місяць і сонце і опісля острови:

Землю, велику твердиню там в горі, Вкриває ранній туман-атмосфера;

Ось виринає вже місяць,

А далі з важкого од спеки повітря

Виходить, сяючи, сонце,

Прямо стоять там обоє мов очі небесні;

І ясніш та ясніш стає на вершинах.

Раннє -зарево ! День перший надходить ! Потім спека полудня. У блиску світла сяє небозвід.

І тоді, як уже була земля, повстали боги-особи, і потім, у шестій добі творення, люде.

В иньчих новозеляндських переказах про сотво­рения світа ця думка ще далі розвивається. І так часто перед «добою діла» (то значить, перед властивим актом творення) ставлять «добу думки (ідеї)», про яку в одній із цих -космоґоній ось як говориться:

Зі спостереження, збільшаючись, Виростає потім думка А із думки стає спомин Спомин родить знов свідомість, А свідомість вже бажання.

А з цього бажання повстає хотіння, з якого знову родиться божа сила діяння або діла, основа творчого акту.

Як народи островів і прибереж через те, що бачуть довкола себе широке море, уявляють собі первісний стан землі широким праморем або багновищем, з якого аж пізніще виринула суха земля (чи заходом першого прапредка, чи наслідком природнього згущення намулу), так пастуші народи, що живуть на степах, на верхах і у пустелях вірять, що земля наперед була гола, пуста верхня та тільки там та сям поросла трохи тра­вою. Через те й перше творче діло їх найвищого бога- предка буває таке, що він посилає дощ, виворожує текучу воду чи озера і тим робить землю плодючою, каже рости траві, зіллю і кущам, та що створює ті звірята, які ті пастуші народи водять.

Так, наприклад, Мазаї (на півночі Німецької Східної Африки) вірять, що земля була насамперед гола й суха пуща, яку стеріг Ненавнір, щось наче змій. Аж одного дня зійшов із неба Нґай, прапрадід племени, поборов того змія і з його тіла вийшло багато теплої крови, яка запліднила землю, і суха пуща покрилася чудовою ростинністю. Потім Нґай сотворив сонце, місяць і звізди й нарешті перших людей (яким чином, цього не кажеться), себто прабатьків Мазаїв. Чоловіка Майтумбе він зробив у небі й потім спустив його на землю, за те жінка Найтероґоб вийшла з землі (цей переказ виразно унагляднює погляд Мазаїв, що чоловік щось благород- ніще за жінку). Нґай казав обом їм жити в тій оазі, що виросла з -крові змія; але що вони були непослушні, то Нґай післав їх у пустиню. Алеж тамечки не було ніякої садовини. Ось то він рішив наділити їх худобою і поробити їх скотарями. Через те порізав на ремінь ве­лику волову шкуру і спустив ним на землю рогатий скот, ослів і кіз. Овець покищо ні. Аж пізніще, на великі просьби прабатьків, спустив і овець на землю. Таким чином Мазаї одержали свою худобу; а що перша їх пара народила синів і доньок, що теж по собі поли­шили багато потомків, то Мазаї швидко зробилися великим народом.

Овагерери инакше уявляють собі повстання свого племени. На їх думку. земля, яку вони замешкують, була колись пустарем; та на Сході (иньчі перекази кажуть, що на Півночі) одиноким стояло собі велике дерево. На ньому зродилася в замерхлу давнину пара людей, перший із Мукурів (прапрадідів) і його жінка Камунґурунґа. Обидвое злізли з дерева, і щоб їм можна було жити в степу, то з того дерева вийшло трохи рогатого скоту — вівці і кози повстали багато пізніще, і не взялися таксамо з того первісного дерева, тільки вилізли зі скали Орууа. Опісля ця пара бать­ків помандрувала собі зі своїми чередами на Захід і сплодили цілий ряд синів і доньок, що далі поміж собою парувалися і таким чином поробилися Омукурами (пер­шими пращурами) ріжних Омаандів (множина від Банда), себто ріжних тотемських громад, на які по­ділені Овагерери.

Само по собі, що в тому ланцюзі ідей у рибальчих народів на островах і скотарів-кочовиків стрічаються всякі переходи і вставки. Там, де рибальчі народи, випхані зі своїх прибережних селищ, зайшли в сере­дину краю й підлягли впливові давно осілої там люд- ности, що живе з хліборобства, або де скотарські на­роди, заманені багацтвом, вдиралися у прибережні ба­гаті країни, там повставали перекази про сотворения дуже мішані з собою і поодинокі ідеї дуже часто одні одним суперечать. Такою мішаниною являється й пе­реказ про сотворения світа, який подає нам у перших двох главах книга Битія (перша книжка Мойсея). Там бачимо два собі цілком ріжні погляди й оповідання, з яких перше, що обіймає першу главу і чотирі перші вірші другої глави, біблійні критики вважають зви­чайно мітом священичого писання, друге (глава 2, 5 до 25) вважають мітом, який пізніще переробив і доповнир якийсь юдейський піп (т. зв. Ягвіст).

У перевіреному перекладі біблії (Die Heilige Schrift des Alten Testaments, I. том, ПІ. видання, Тібінґен 1909), що його видав професор Е Kautzsch разом із десятьма иньчими професорами теольоґії, перші пять віршів першої глави мають таку редакцію:

«У початку сотворив бог небо та землю. Земля ж була пуста і пустошня (по єврейськи: тогу ва- богу) і темрява лежала над океаном (по єврейськи: тегом), і дух божий (по єврейськи: руах елогім) ширяв понад водами (гамаім). І рече Бог (Елогім): «Настань, світе!» І настав світ. І бачив Бог світ, що воно добре; та й розлучив сьвіт із темрявою. І назве Бог сьвіт день, а темряву назве ніч. І був вечір і був ранок; первий день.»

Цей переклад ліпший ніж переклад Лютра; але вірної первісної думки згаданого переказу, який пере- повіджено за сумерсько-вавилонським мітом про со­творения, не передає й цей перевірений текст. Як по­лишити тільки на боці пізніще додану фразу: «У по­чатку сотворив Бог небо та землю», то в вище згаданих рядках, як це можна виснувати з перекладу, наско­чимо не на- погляд, що земля була зпершу «пуста й пустошня» площина, а що вона була великим прам орем. Переклад єврейських слів «тогу вабогу» словами «безлюдна й порожна» зовсім не відповідає первісній тямці цих слів; бо «богу» це ніщо иньче як сумерське слово «бау», праморе. Отже коли вірно перекладемо згадане місце, то воно мусіло б звучати так: «Але земля була пусте праморе».

Що це переклад одиноко Вірний і допустимий, доказує зараз таки дальше речення: «І темрява лежала (висіла) над океаном». Коли б земля була зпершу тіль­ки безлюдна пуста площина, то звідки взявся б нараз океан? І вимівка, що на землі крім пустої площини були ще й великі моря, теж безглузна, бо в віршах 6—8 кажеться, що друге діло, яке зробив бог, творячи, було, те, щоб між водами зробити твердь (Тезіе), то значить земне праморе відмежувати від моря в горі (море по тім боці небозводу)¹). І аж як це сталося, то третього дня сотворения світа «Елогім» (властиво «боги», бо «Елогім» — множина) принявся за те, щоб землю добути наверх із праморя. Бо ж у віршах 9 до 10 читаємо: «І рече Елогім: зберись водо, що попід небом (то значить: та вода, що знаходиться під небом, у супереч до тої води, що знахолиться поза небозво­дом), у одно місце, і появися сухододе. І назве бог суходіл земля, а згромадження вод назве море.» Отже аж третього дня сотворювання світа виринула земля з праморя; через те її не могло бути зараз на початку творення світа!

До того у вірші 2: «І темрява лежала над океаном»,

*) Це уявлення, що за небозводом є ще одно велике море, стрічаємо частенько в мітольоґії старих народів. Сумерці та Вавилонці, які йшли їх слідами, думали, що поза великою «перегородою», себто поза склепінням неба знаходяться ще великі хвилюючі маси води, яких, щоб не спали, здержують величезні засуви. І в Ріґведі, най­старшім літературнім творі арійських Індійців, натрапляємо нераз ідеї про велике праморе, яке знаходиться поза небозводом. Тай у багатьох мітах народів Полудневого Моря подибуємо це уявлення, так, наприклад, у Ново-Зеляндців, на думку яких потоп світа повстав таким чином, що бог Тавакі у гніві так сильно тупнув ногою об поміст небозводу, що він луснув і хвилі небесного океану полилися на землю. той океан не називається звичайним словом море, а словом тегом, утвореним від сумерського слова «тамту» і визначає «світове праморе».

Понад тим широким праморем, говориться далі у тексті переказу, літав собі зпершу «дух» або правиль- ніще «віддих» (хух) бога, бо «руах елогім» значить, переклавши докладно, «віддих Елогіма»; тут отже ото- тожується, як ще й сьогодня в деяких диких народів, віддих або хух просто з душею (духом).

Але що все ще глибока темрява покривала праморе, то першим ділом, яке Елогім зробив першого дня, було сотворения світла, розсвіт дня. Він «розлучив», як кажеться в біблійнім тексті: «світ із темрявою і назве світ день а темряву назве ніч». Що то було за світло? Чи під ним розуміти сонце? Це не може бути; бо вірші 14—18 оповідають, що бог (елогім) аж четвертого дня сотворив обидва світла і звізди, та поставив їх на небо. Що ж то за світло, що бог сотворив уже пер­шого дня? Хиба ж може не задля забавки собі робив двічі сонця, раз першого дня а потім ще раз четвер­того дня?

Біблійна критика ще й до сьогоднішнього дня безпомічно вертиться коло пояснення цього подвійного сотворения; та для того, хто знає міти про сотворения світа в народів Південного Моря, справа представляєть­ся дуже просто. Народи, які ще не збагнули тайни сонішньої системи, не думають, що сонце дає денне світло. Зі звичайного явища, що, як вони й не бачуть сонця або місяця, на небі або виднося або темно, з нього виводять народи на цьому ступні в результаті факт, що денне світло незалежне від світла сонця і що обидва ці світла уявляють собою щось одне від одного ріжне. Через те в переказах народів іїівденного Моря зараз після доби «праночі» наступає звичайно доба «світла», «повстання дня», «розсвіт» та розяснення», хоч ще сонця немає, сонце являється аж у дальшому перебігу повставання світа.

Дуже характеристичним для цього являється зміна тям'ки «денне світло» у старих Перуанців. Первісно вони вважали денне світло (пуншав) за щось цілком неособове, за ясність, у супереч до нічної темряви (тута). Та як потім пізнали, що денне світло — се наслідок сили сонішнього світла, то денне світло по­чали до невної міри уособлювати, і в молитвах нази­вати Апупуншзв (то значить пан світла денного), піз- ніще утотожнювати з Інтім, себто сонцем.

Те саме можна сказати й про Сумерців, які пер­вісно світло дня таксамо вважали за незалежне явище від світла сонця, але їх потомки, семітські Вавилонці, знали вже причину переміни дня і ночі; для них сонце було світилом дня, а місяць світилом ночі. А місце в першому розділі од 14—18 вірша повстало що- тільки пізніще, тоді, коли астрономія в Вавилонців зробила була вже великі поступи; бо ж инакше в 14. віршу не було б сказано: що зорі повинні слу­жити «до визначування й установлювання часу, днів і років».

Із уявленням, що земля була зпочатку покрита величезним праморем, зовсім годиться те, що кажеться в віршах 20—27, а саме, що Елогім у дальшому пере­бігу своєї творчої роботи сотворив насамперед морські звірята й ті «живі сотворіння, що метушаться в воді», потім птахів, худобу (домашні звірята), плазунів, диких звірят і нарешті людину, і то відразу пару людей, чоловіка й жінку.

Все це космогонічні уявлення, що їх подибуємо тільки в народів, які живуть на островах і на при- бережах й яким море доставляє головну частину їх по­живи. Ізраїльтяни перебрали ці ідеї від семітських Вавилонців, Вавилонці ж' знову від підбитих ними колишніх мешканців країн над Евфратом і Тиґром, себто від Сумерців. Та звідки в Сумерців були ті ідеї про сотворення світа? Цього певно визначити не мож­на. Либонь колись, закй продерлись у долину Евфра- ту, вони заселювали довго якесь прибережа моря, мож­ливо, прибережжя Каспійського або Арабського моря; та можливо, що й вони зі свого боку ці ідеї про пра- море перебрали від якогось иньчого народу.

Цьому дуже гостро суперечить оповідання про сотворення світа в другому розділі першої книжки Мойсея, яке в вірному перекладі, починається до­слівно так:

«Того часу, як Ягу-Елогім¹) сотворив землю і небо, (у єврейській мові немає вислову для «вселенна», через

^х) Я називаю тут імя жидівського головного бога, який, зреш­тою первісно був тільки окремим собі богом племени Юда (по єврей- ськи Егуда або Ягуда), словом «Ягу», хоч звичайно новіщі біблі­йні критики передають його словом «Ягфе» або «Ягве». В єврей­ській мові, де голосівок не пишуть, це імя бога має такі букви: Йгфг, назва, під яку пізніще Масорити (жидівські книжники, які після зруйновання жидівської держави зібрали старозавітні писання й наново їх зредаґували) поставили голосівки слрва «Адонаі», щоб на публичних читаннях замість слова Йгфг треба казати слово Адонаі (пан). Через те давніще, особливо ж сам Лютер, перекладали імя Йгфг словом «Егова». Як теольоґія пізніще пізнала, що це невірно, то почали, писати Ягфе, Ягфег, Ягве і т. д. Та новіщими часами стверджено певно, що й ця вимова теж невірна. А саме, як почато розяснювати клинове письмо, то виявилося, що по старих текстах клинового письма імя цього жидівського бога часто передається словом «Я’у», і тоді з ріжних боків почали виринати думки, що спосіб читання «Ягфе» чи «Ягве» невірний, та що старо-єврейський бог називався «Ягу» (Ягуг). Правда, зразу був іще сумнів, чи юдейський «Ягфе» ідентичний із «Ягу» клинового письма, та в своїм творі „Theologische oder ethnologische Religionsgeschichte“ (Штутгарт, накладом Й. Г. В. Діца), що вийшов перед трома роками, перекладав я іще «Йгфг» словом «Ягве». Та ось перед кількома роками на руїнах Елєфантини, близько Асуана в Египті, знайдено декілька грамот (папірусів), списаних арамейською мовою, і між ними й па­пірус юдейської військової кольонії з 5. століття перед Хр. (Порів­няй Eduard Meyer „Der Papyrusfuhd von Elephantine“, Ляйпціг 1912. Далі: Eduard Sachau „Aramäische Papyrus und Ostraka aus einer judäischen Militärkolonie“. 3 75 відбитками. Ляйпціг 1911), в якому юдейський головний бог постійно зветься «Ягу». Через те тепер ледви чи може ще бути сумнів, що слово «Йгфг» треба вимовляти не «Ягве», а «Ягу», «Ягуг».

те в тексті Мойсея завсіди говориться «земля й небо» (або «небо й земля») — не було ще на землі ніякої ро- стини, і не росло ще ніяке зело на полях; бо Ягу-Ело- гім не повелів іще дощувати на землю, і не було ще там людей поорати землю; виходила ж імла з землі і напу­вала всю верховину на суходолі. І создав Ягу-Елогім чоловіка з землі польової, (може краще з «матері землі», бо відповідне слово адамаг, це тільки жіноча форма слова адам, себто імя першої людини) і вдихнув йому в ноздрі живе дихання (душу). І став чоловік душею живою.»

І в цьому переказі про сотворения світа, без сумніву з якогось старшого міта перебраному та збитому в декількох рядках, просто допускається, що земля вже існувала, а що тільки вона була ще цілком гола, бо Ягу-Елогім не зсилав ще був дощу. І не було ще людей, щоб обробляти землю, за те сам від себе — без помочі Ягу-Елбгіма виприснуло з землі джерело (потік), яке зросило верхню землі. Аж як таким спосо­бом землю зроблено плодючою, Ягу-Елогім створив із землі людину, зпершу тільки чоловіка, вдихнув у нього життя і поставив його потім у города Еден, себто в рай, що лежить на далекому Сході. Але Адама давила нудьга, і щоб дати йому товариство, Ягу-Елогім сотворив теж із землі всяких чотироногих і птахів — водних звірят цей переказ узагалі не знає — і приніс їх людині, яка назвала їх по своїй уподобі. Та перша людина (чоловік) все ще не була задоволена, то Ягу наслав на неї сон, вибрав із неї одно ребро (докладніще шмат боку) і зробив для неї жінку-самицю.

Цей переказ міг повстати тільки серед народа, що живе в сухій країні, займається хліборобством і нераз даремно виглядає дощу. Бо ж у цій лєґенді — пізніще вставлене речення: «Коли Ягу-Елогім зробив землю й небо» я покищо полишаю — первісним станом являється суха і безводна земля, себто гола площина, на якій ніщо не росте,

7 Кунов: Як повстала релігія. 97

бо немає ще землероба: уявлення, яке могло повстати тільки в народу в безводній країні, який уже займаєть­ся хлібороством та не знає дикої багатої веґетації в ріках і лісах; бо так то являється незрозумілим по­гляд, як до того, щоб росли ростини, треба, щоб людина обробляла землю. Та, крім того, авторові цього оповідання зовсім чуже уявлення про великі води, моря й озера. Бо ж Ягу-Елогім сотворив тільки земних звірят і птахів; в тому переказі звірят, що живуть уводі, цілковито немає.

Пізніще обидва перекази прикроєно один до од­ного, без огляду на їх нутрішню суперечність, і звя- зано їх докупи; та ті, що переробляли тексти — дуже можливо, що їх перероблювано декілька разів — тим не вдоволялися; вони рівночасно пристосовували по­чаткові наївні уявлення про бога до своїх далеко більш розвинутих уявлень та в обидва тексти пере­казу контрабандою вперли поодинокі речення, яких ніяк раньше не могло там бути. Зараз на початку пер­шого розділу кажеться: «У початку Елогім сотворив небо й землю». А зараз же після цього оповідається, що земля була пуста й пустошня, і дух божий ширяв понад праморем. Чи сотворив Елогім й хаос, праморе? Чому ж він не сотворив відразу родючої землі? Трохи дивно, що в цьому переказі Елогім тво­рить зпершу тільки хаотичну пусту масу, праморе, й аж після того той самий бог шляхом все безнастанної поправи доводить до життя поодинокі частини, що містяться в цьому хаосі. Думки про сотворения все- ленної могутним богом, слово якого може з нічого по­кликати до життя світ, рішуче не погодити ніяк з тим здогадом, що світ розвинувся з первісного хаосу. Хаос, на його погляд не сотворений. Із тямкою хаоса лучиться уявлення природного розвитку, а з думкою про сотворения — уявлення нагального, надприродного повстання. До того бачимо, що в сумерськім переказі про сотворения, з якого взято уявлення про якесь пер­вісне море через вавилонських Семітів, праморе не вважається за щось, що аж сотворив якийсь бог, а за щось, що вже здавна було. Через те не лишається нічого більш, як тільки допустити, що слова: «У початку Елогім сотворив небо й землю» до­дано пізніще — для більшої чести Ягу-Елогімові.

Та побожний запал тільки може зашкодити — і так ті, що переробляли старі перекази, зовсім не спо- хопились, як це нераз буває з текстом старого завіту, що, додаючи своє, вони суперечать своїми додатками наступним віршам 6—8. Вони вставляють, що бог сот­ворив насамперед небо, а потім землю. А тимчасом у віршах 6—8 -кажеться, що небо повстало аж другого дня сотворения світа таким чином, що Елогім зробив «перегороду» між водами праморя, себто поклав не­бозвід.

Та такі побожні заходи пізніщих перероблювачів тексту з метою творчому богові, який мозольною пра­цею будує світ, протиставити всемогучого бога, якому доволі дати наказ, щоб зараз же склалося те, чого він захоче, безнастанно повторюються в першому роз­ділі. Так читаємо, напр. у першій книжці Мойсея, розділ 1, б до 8:

«І рече Бог: Нехай поміж водами настане твердь (по єврейськи: ракія), і розлучає води з водами.» І сот­ворив Бог твердь; і розлучив Бог воду, що була під твердею, із водою, що була понад твердею. І сталось тако. І назве Бог твердь небо. І був вечір', і був ранок: день другий.

І рече Бог: «Зберись, водо, що попід небом, в одно місце, і« появися суходоле. І сталось так.»

Отже Елогім наказує зпершу: «Нехай поміж во­дами настане твердь!» І на його наказ це зараз стаєть- ся. Та опісля працею своїх рук він сам робить іще раз таку твердь: тяжка робота, яка так його дуже стомлює, що він потім, зробивши наступних чотирох днів іще й сонце, місяць’і звізди, звірята, ростини й людину, сьомого дня необхідно мусить відпочити від свого важ­кого діла.

Ясно, що тут сплутані зі собою два погляди: старий, в якому бог творить світ власного тяжкою пра­цею, і куди новіщий, в якому бог сотворюе світ силою свого божого наказу. Останній погляд виключає від­починок бога сьомого дня, бо ж самим виданням наказу яких півдесятки чи й яких десять слів на день на пр’отягу тижня всемогутній бог не міг уже так дуже стомитися, щоб мусіти відпочивати сьомого дня. То й не лишається нічого иньчого, як допустити, що пер­вісно в перших двох розділах Битія (першої книги Мойсея) говорилося тільки про «р о б л е н н я», і що речення: «У початку Бог сотворив небо й землю!» або «І рече Бог: Нехай настане» і,т. д. додані багато пізніще.

6.