Від почитания духів до почитания тотемів і прадідів.

Із віри в душі і духів, про яку ми розказали в обох останніх розділах, розвинулося почитания тотемів і пра­дідів.

Щоб зрозуміти цей розвиток, то треба нам з початку розглянути, як зі звичайної австральської ватаги, яка рідко коли обіймала більш за 50 до 60 осіб обох полів, складалося товариство тотемів, себто ґрупа спорідне­них по крові, що називала себе звичайно іменем зві­рини чи ростини і що забороняла полові зносини членів Групи поміж собою¹).

У всіх австральських ватаг, і там, де ще не витво­рилися міцні тотемські організації, подибуємо членів ватаги поділених на три Генерації:

1. старі (діди);

2. дорослі (батьки);

3. малолітні (діти);

Між чоловіками й жінками першої і другої Гене­рації (третя ще не здатна для подружжа) вже не від соток літ, а, може, від тисячів, строго заборонені всякі полові зносини, хоч давніще в багатьох ватагах ін-

*) Назва «тотем», якої сьогодня загально вживають у етнольоґії на звірята й ростини таких же спокрівлених ґруп, пішла від слова «додем», яким північно-американське індіанське племя Ожібвасів з над Горішнього Озера визначало назви та відзнаки племен.

Тимні відносини поміж прийалежними до тої самої Генерації ще дозволялися. Та згодом майже по всіх сторонах австральської землі строго заборонено полові зносини й поміж членами ватаги тої самої Генерації. Через те ватага стала «ексоґамна» (себто така, що ціл­ковито виключає подружжа між своїми членами, стала вузчою Групою свояків¹) всі члени якої вважають себе спокрівненими, себто товаришами й товаришками «того самого мняса».

Та ось коли вже члени такого спокрівненого ото­вариш ення-ватаги не можуть більше дружитися поміж собою, то очевидячки, кожний чоловік приневолений вистарати собі жінку з поза своєї ватаги, отже взяти собі свою кращу половину з якоїсь сусідньої ватаги. І коли це станеться, то швидко покажеться, що звичай­ного імня ватаги вже не досить, щоб пізнати і ствер­дити звязок спокрівнення поміж ріжними чоловічими й жіночими членами ватаги.

^J) Як доковується виключення близчих і дальших свояків від полових.зносин, пробував я докладніще викласти в розвідці „Zur Urgeschichte der Ehe und Familie“ (14. додатковий зшиток до „Neue Zeit“), Штутґарт 1912.

Як же тоді, помимо цеї зміни імен і переходу жі­нок у чужі ватаги, зберегти ті часто дуже скомпліко- вані заборони подружжя? Як це можна ствердити, якщо чоловік хоче Взяти собі жінку з чужої ватаги, чи вона не вийшла з його власної або з якої иньчої спокрівненої ватаги, з якої він на основі існуючих законів під ка­рою смерти не сміє брати дружини? Щоб унеможливити постійні ламання ексоґамічних заборон, то треба і чоловікам і жінкам додати прізвище їх походження, себто назву спокревнення або роду, що не звязана з якоюсь певною займанщиною або що її можна б по вподобі зміняти, а назву, якою визначується родове походження й яку кожний дістає при вродженню та задержує ціле своє життя.

Через те чимало ватаг прибрало побіч старих ва­тажних назвів ще й й окремі пізпачні назви, які мають на меті стверджувати походження, так звані тотемські назви, які являються переважно назвами звірят і ро- стин; але ж побіч них подибуємо спорадично і такі назви як наприклад «приятелі дощу», «на біло забар­влені», «блиск, сонця», «червона глина» і т.

Через те, що ватага з метою пізнавати й задержу­вати звязок спокревности прибирає побіч своєї терито- ріяльної або ' льокальної назви назву спокрев­нення, то й громада тотемів, яка зпочатку не явля­ється нічим иньчим, а тільки громадою зі спільною назвою, не має ніякого иньчого завдання, як тільки не допускати до заборонених полових звязків. Хоч би доля: й загнала яку жінку в иньчу хоч би й як далеку ватагу, хоч би який чоловік, що його виключили з його рідної ватаги, знайшов притулок у якійсь иньчій чу­жій ватазі, то раз чоловік і жінка мають назву тої самої громади тотемів, вони не сміють одне з одним дру­житися, не сміють одне з одним мати полових зносин.

Зпочатку тотемівському звіряті, чи тоте­мі вській ростині не віддають пошани. Австраль- ські Нарінієри (Південна Австралія), лад яких най­краще унагляднює цей.ступінь розвитку полюють і їдять тотемівське звіря, не вагаючись; бо жтотемівська назва не була первісно нічим святим, вона була тільки назвою для ствердження спокревнення або, як Австра- лець звичайно каже, для ствердження «того самого тіла», і в Нарінієрів слово «нгайтє», якого вони ча- стіще вживають замісць слова тотем, не визначає ні­чого иньчого, а тільки друга, приятеля, товариша — і то товариша роду. Правда, пізніще тотем стає чимось святим і гідним пошани. І власне чим більше тотемівські товариства почувають, себе спокрівненими союзами, всі члени яких є того самого роду й похо­дження, тим більше духи прадідів, із доби повстання союза тотемів, а особливо мітичні основники то­темівських громад, набірають між духами по­мерших свояків переважливого значіння. їх почитають першими творцями тотемівського союза, яке завдячує їм свій початок, свої установи і своє існування; за те духів тих покійників, що повмирали в останніх Гене­раціях, вважають тільки духами-захисниками низчої кляси й меньчої сили.

Рівночасно старі традиції тотемівських громад про повстання перших прадідів, про колишні мандрівки, бої і вчинки, переноситься на основників роду.

В австральських Муринів можна виразно просте­жити перші ступні цього розвитку. Правда, що на­приклад середно-австральські тубольці з Арунти (Аран- ди) і Варамунґи віддають деяку пошану й духам тільки недавно-що померших; одначе далеко могут- ніщими вважають духів Алчерінґів або, як Варунґи називають їх, духів Вінґарів, себ­то старих родових духів і духів прадідів. Словник арунтської мови I._G. Gillen-а подає, що Алче- рінґа це назва для того дуже давнього часу, в якому буцімто жили прапращурі тубольців. І справді, як приглянутися старовинним первісним переказам Вара- мунґів і Арунтів, то зараз можна побачити, що духи Вінґари й Алчерінґи, це ніщо иньче, а тільки духи сами основників родових товариствів або їх «первородців».

Подібне почитування основників родів стрічаємо в ріжних племен східної австральської землі, напри­клад у Дієрів, Янтравунтів, Каміляроїв, Мурінґів, Кур- найців і т. д. Про останнє племя, де пращура поко­лінь називають «Мукурнаєм» (значить величнім Кур- найцем), A. W. Howitt розповідає (Native tribes of South East Australia, CT. 567):

«У всіх їх оповіданнях, в яких людина-птах, людина- рептиль або чотиронога-людина стрічається у подвійнім характері (себто раз як людина, то знов як звір.

Якщо Howitt не здає ще собі ясно справи з пов­стання тотема, то це пояснення виразно каже, хто такий Муркурнай: а саме казочний прадід роду, якого на­щадки вявляють собі як людину-звіра, себто якому вони, хоч він вважається Курнаєм (людиною), все таки надають подобу звіряти, а саме подобу звіряти-тотема.

Розуміється, що тубольці поодиноких австраль- ських племен ріжно уявляють собі прабатька свого роду і його колишнє життя на землі. В одному пере­казі про повстання тотема він являється постійно в подобі звірини, у иньчих переказах знову він людина, яка лише хвилево задля довершення своїх учинків прибирає подобу тотемівської звірини, а то він був й півлюдина й півзвір. І таке ж ріжноманітне, як подоба перших прабатьків-божків, було й повстання тотем- ських товариств. Найчастіще воно докопувалося та­ким шляхом, що прапращур полЯзо зносився з якоюсь жінкою або з якоюсь самицею і плодив потомство, яке потім знову поміж собою запліднювалося й помножува­лося. Часто він творив перших прадідів тотема таким чином, що перемінював звірят у людей, або й зі себе самого плодив потомство. І первородці цих тотемських прабатьків не все, були зараз уповні розвитими людьми; в ріжних переказах про походження малюється їх більш щось наче півлюдьми, які мають ще ріжні орґани зві-

*) Вентвин не є дідом у нашому розумінню. Курнаець на­зиває так не тільки свого справжнього діда, але й усіх старших прадідів своєї ватаги, а далі всіх внуків і правнуків.

рпни-тотема: крила, ратиці, пазурі, дзюбки, і т. д. і аж у наступній ґенерації досягають повної подоби людини.

Кілька прикладів унагляднять це краще.

Як видно з переказів про походження Урабунів або, як вони самі звуть себе, Нґарабанів (Урабуни це назва, яку дали їм сусідні племена), на північний захід від озера Айра в південній Австралії, в добу Улараки (з передвіку), перші прапращури тотемських товариств не мали ще людської подоби; вони були звірятами, але думали й діяли як люди, та мали навіть ріжні надлюд­ські силй, так, наприклад, вони могли літати, роби­тися невидимини, западатися в землю, щезати у скелях або деревах і т. д. Після ріжних куріозних геройських учинків вони плодили (як, про це не кажеться) потом- ків напівзвірят, котрі, покпдаючи землю пізніще, як і їх батьки, поринаючи в ріках і в озерах або запа­даючись у землю, полишали на землі багато Маяврлів (дітей-духів, потомків-духів), що потім перемінювалися у цілих людей, дружилися і плодили чисто людських прадідів поодиноких тотемських ґруп.

Але як ці людські предки вмирали, то їх душі не гинули з ними. Що більше — вони стали знову Маяв- рлями й то літають світом в невидимій постаті, то поза­ходили в каміння і дерева, особливо поблизько тих місць, де колись у передвіку пощезали були основники тотема. От там вони ждуть нагоди, аж* яка жінка не заваготніє; тоді вони заходять у неї і оживляють плід, душа якого отже походить властиво від першого пра­пращура. Одначе при такім оживлюванню дух пра­дідів мусить докладно додивлятися до тотемівського поділу і до подружніх законів Урабунів; бо як схибить, то прогрішиться проти крови тотема, до якого належить відповідна жінка, а це: проступок, який на кожний випадок потягає за собою смерть тої жінки.

Подібні перекази стрічаємо у Вонкаґнурів (на схід від озера Айра), у Кайтишів або Кайтайчів (на південь від Murchison-овогой Macdonald-ового ряду в середній Австралії) і в Унматєрів (на південь від Mount Stuart у середній Австралії). Ось що кажеться у одному пере­казі Унматєрів: Колись у передвіку жив собі над рікою (мається на думці ріку Woodford) великий ворон (ворон являється одним із їх голових тотемів). Одного дня по­бачив він у далекій, далині людей-інмітерів (півлюдей), і рішив зробити з них цілих людей. Він прилетів туди, порозколював своїм дзюбом члени тіла тих півлю­дей, порозділював їх і подавав їм иньчі подоби. Після цієї праці полетів назад на своє леговище, щоб при­нести свій старий камяний ніж та щоб ним з новими цілими людьми перевести церемонію змужнілости (бо член ватаги Унматєрів уважається аж тоді вповні прав- ним членом тотема, коли перебуде іспит змужнілости й як його обрізали). За той час, як його не було, прийшли дві паренти (рід великих ящірок, також то­тем Унматєрів) й ото своїми гострими зубами пере­вели обрізання чоловіків та прорізали пеніс у спідній його частині. Потім перевели з жінками церемонію Атна-Арітакума (церемонія з усуненням дівочої плівки і з розширенням ваґіни). Потім обидві ящірки щезли. Коли ворон вернувся зі своїм камінним ножем, то по­бачив, що ящірки випередили його і вже зробили ро­боту. Він з досади повернувся до свого леговища і там ізник. Великий чорний камінь указує ще на те місце, де він щез.

У первісних переказах про походження декількох тотемських товариствів в Унматєрів і Кайтишів немає уявлення про те, що у нащадків сплоджених першим прапращуром роду не було ще цілком людської подоби. Певне, що основника тотема уявляють собі в виді тотем- ської звірини, хоч він у переказах думає, говорить і діє достоту як людина; та вже перші його потомки буди справжніми людьми. Так то тотемські товариства Ункурти (рід ящірки), довгохвостого щура, сивого ва- лабіса, гірного кенґуру і миші-скакулі, ніколи не мали за пращурів півлюдей. Наскільки можна розібратися, то ці останні тотеми наймолодші. її перший прапра­щур плодив відразу цілих людей.

І в більшій части австральських племен не стрі­чаємо того уявлення, начебто духи прапрадідів тотем- ських ґруп заходили повсяк час у вагітні жінки і оживляли новонародженого тотемського потомка, отже що кожний новонародженець мав би в собі душу пра­діда. Правда, як у звірину (найчастіще він заходить у звірину-тотема свого роду) або в дерево, так дух прадіда може зайти і в людину, але це не правило. Наскільки можна розібратися, то віра, що нібито ново­народжених дітей оживляють духи прадідів, поширена передовсім у центральних та в одній частині північно- австральських племен.

Здається це надавання першим пращурам подоби тотемьскої звірини склалося таким чином, що пізніще, як уже давно забуто, з чого пішов звичай називати ексоґамічні ватаги для ствердження походження їх членів назвою звірини, і між тубольцями часто вири­нало питання, чому тотемські товариства мають назву звірини, й вони почали здогадуватися, що пращур роду мусів бути або, принаймні, в часі виплоду своїх потом- ків мав звірячу подобу. А раз ця думка загально при- нялася, то не надто тяжко було витворити другий· здогад, що й перші потомки тотемського бога були ще на половину звірями; а що звірята плодять знову таки звірят, то не трудно було вявити собі, що й потоміки, яких сплодили основники тотема таксамо не були справжніми людьми, а прибрали людську подобу аж пізніще, чи то шляхом власної метаморфози, чи то шля­хом чародійства пратворця.

Протягом дальшого розвитку ці «первородні» тотем- ських богів, пізніще часто-пусто звані ще «божими синами», «родоначальниками» і т. д. досягнули в деяких диких народів досить великої ваги: їх уважають щось наче півбогами, які, хоч не мають маєстату справжніх родових й то'гемських богів, то всетаки, як каже пере­каз, одержали від свого батька-божка деякі надлюдські сили і вже за свого життя на землі виконували всякі великі геройські вчинки.

Та австральські Муринп не спинилися на цьому відріжнюванню звичайних духів недавно померших лю­дей від духів перших прадідів їх тотемських товарист- вів. Часто — хоч і. не всюди — декілька тотемських товариствів, що виходять поза поодинокий тотем, пе­рейшло у братерський (фратріярхальний) союз, який обіймає спокрівнені громади — в етнольоґії часто нази­вають його «головним тотемом»; і там де цей розвиток сяк-так закінчився, себто, де союз став кріпкою братер­ською організацією, там стрічаємо звичайно й віру в одного спільного прабатька цього союзу, віру в одного первісного творця, який, очевидячки, ще куди старший від перших прапращурів поодиноких тотемів. Його то вважають за «н а й п е р ш о г о з і в с і х», від якого по­ходять і основники тотема.

Як повстали ці більші братерські сюзи? На це пи­тання можна досить легко відповісти, бо в Австральців можна цей розвиток прослідити майже від ступня до ступня. Дальший наслідок згаданої вже перше забо­рони не дружитися у власній ватазі був такий, що зі сусідних ватаг постійно то сі звідтіля то ті звідсіля побиралися. Посвоячення поширяється чимраз більше й більше поза власну ватагу, і вкінці тим спричинює злуку більшої спільности таких поодиноких ґруп в одну споріднену цілість. Насамперед кінчається по­стійний воєнний стан. Хоч конфлікти лупаються, · то всетаки їх трохи-потрохи полагоджують шляхом мир­ної злагоди. Після того йдуть взаїмні запрошу­вання членів ватаг на спільні іспити молодежі та вводини в життя, а також на великі вразники танцю, себто на корробори, які відбуваються головно після великих слот. Пізніще відбуваються вже спільні по­ходи на війну й на полювання. Передовсім висипаються часто запросини до заприязнених ватаг на великі гончі

полювання, які відбуваються з підпалюванням трави і при помочі напів’освоєних дінґів. І, нарешті, в осени, коли достигають так дуже бажані овочі дерев, тобто дикі «помаранчі й априкози» (овочі сорти капаріса й санталума), як горох великі солодкі ягоди жовтого дерева, та передівсім мучні овочі з дерева бугна-бугна, тоді справляють навіть великі спільні бенкети. За­водять оборонні й зачіпні союзи, аж поки нарешті на підставі обопільного посвоячення не витворяться сильні братерські союзи.

І так мимоволі виринає думка, що й ті вже здавна посвоячені ватаги за близько споріднені, й через те дальше змішання членів цих ґруп неможливе. Отже в першу чергу забороняється дружитися в тій ватазі, з якої вже чоловічі прадіди взяли собі жінок, потім у дальшому розвитку забороняється вибірання дружини і з других сусідніх ватаг, поки нарешті не устатку­ється закон, що ніхто не сміє дружитися у свойому союзі ватаг, й що мусить брати собі жінку з якогось другого союза. Всі члени, що належать до того самого союза ватаг, уважаються отже одні з одними (Кревня- ками, одні з одними з того самого роду й того самого коліна, і нарешті те спільне походження находять у тому, що всі разом являються потомками того самого мітичного прадідного духа прадідів або прадідного бога.

Й тому такого прадіда-бога стрічаємо в Австралії тільки там де обєдналися більші союзи, отже пере­дівсім на сході Нової Голяндії; тубольці середньої Австралії подібних вищих богів не знають. Ці боги звуться переважно «пратворцями» або «праотцями». У Вотябалуків він, називається наприклад «Бунійл» (пра- творець і «Мамін-нґорак» (праотець), у Мурінґів «Тара- мулун» (цілком старий), у Камілароїв «Баяме» (творець, сотворитель), у Тедорів «Папан» (праотець), у Курнай- ців «Мунґан-нґавве (творець всіх нас), у Нарінієрів «Нурундере» (сотворитель), у Дієрів «Мура-мура» (Вели-

5 Кунов: Як повстала релігія. кий дух)¹) і т. д. — Тому то Howitt цілком правий, коли на ст. 487 у згаданому передтим свойому творі про тубольців Південної Австралії каже ось що: «Мураси, праотці-алчерінґи та Мукурнаї всі вони по суті стоять на однаковім ступні, та за те ті боги племени (Tribal All-fathers), яких виявляють зі себе Муґан-нґавве, нале­жать до значно вищого ступня розвитку духів.»

65

Мені здається тільки, що назва «боу племени» зле підібрана, бо, по перше, в австральских Муринів немає ніяких сильних племінних організацій а, по друге, цьо,го бога не завсіди почитують усі ті роди й ватаги, що одні коло одних сидять на якійсь певній тери­торії та балакають говіркою тої самої мови, а тільки ті, що вважають.себе спокрівненими членами того самого роду. Коли під словом „Tribe“ розуміти пооди­ноку ватагу, то це слово ще меньче підходить, бо по більшій части декілька близче посвоячених ватаг мають того самого бога. Тай так деякі племена мають навіть декілька таких «богів», як напр. згадані вище Дієри і посвоячені з ними Янтрувунти. Ми стрінемо там Мурамура під назвою Мактаба, Мурамура під назвою Мінкані, Мурамура Праліна Мурамура Юріюлу і ї. Д., і ці ріжні назви не є, може, тільки ріжними висло­вами на одного й того самого Великого-духа, а визна­чають ріжні вищі божества, як то цілком ясно вихо­дить із мітів, що зібрав їх місіонар Ото Сіберт. Кожна поодинока більша спокрівнена група має власне свого окремого «предесесора» (предка) і свого «прототипа» (праобраз), як Howitt у своїм творі на ст. 475 називає Му раму рів.

У поодиноких австральських переказах вважають цих найстарших зі всіх пращурів за перших людей, що аж шляхом свого плодження залюднили деякі око­лиці. Так, надр., в одному міті Курнаїв розповідають,

Мура, Діери називають духа тотема; подвоєння слова ви­значає збільшення або скріплення. Отже Мурамура це скріплений (сильніщий) Мура.

що зпочатку у країні ґіпсу жив тільки один Мунґан- нґавве, одначе потім мав він сплодити — яким чином, цього не- можна зрозуміти — ряд чоловічих і жіночих потемків, а саме Мукурнаїв і Мукрукутів, які пізніще, як їх батько Мунґан-нґавве пішов у країну духів по той бік небесного зводу, поперемінювалися у ссавців, рептилів і риби та як такі сподили ріжних первород- нів у родах.

Але ж у переказах иньчих тубольців ці «боги» зовсім не явлються першими творцями людського роду. Нуррундере в Нарінієрів представлений, наприклад, у переказах його потомства чорним велитнем, якого, дарма що він докопував усяких великих геройських учинків, сплодили таки земські батьки, і який мав дві жінці й четверо дітей, і колись у давній давнині вивів Нарінієрів ізнад ріки Дарлінґ на їх пізніщий осідок над гирлом ріки Мурай. Georg Taplin, що цілими десятками літ жив місіонарем серед цього племя, каже не без рації своїм наївно-побожним способом про нього (у збірнику I. D. Wooda „Native tribes of South Australia“, ct. 68); «Нуррундере, це властиво тільки апотеозований Мурин, а його прикметами являється безмежна роз­пуста.

Ще докладніще, нїж у Новій Голяндії, цей витвір фратріярхальних богів можна прослідити у мелянезь- ких мешканців групи островів на шляху [Torres і східної частини озера' Алфурин (Alfuren). На західних островах шляху Torres тубольці мають усюди, крім своїх звичайних духів, себто Маркаїв, ще й щось наче вищих духів прадідів, яких вони називають «Авґудмар- каями». Характер цих останніх духів стане нам зараз ясний, як розберемо значіння назви. Авґуд — це тотем, гербове звіря родових союзів, тому «Авґудмаркай» зна­чить не иньче, а «душа тотема» або «дух тотем а». Туболець розуміє під ним розлучені, уса- мостійнені душі перших прапращурів своїх родових союзів, котрих він уявляв собівподобі звірини. Не всі ці Авґудмаркаї мають однакове значіння й силу; є вищі й низчі Авґудмаркаї. Вищі Авґудмаркаї є першими прапращурами фратріяр- хальних союзів, що обіймають декілька поодиноких тотемів, за те низчі Авґудмаркаї являються пратвор- цями поодиноких тотемських груп.

Ось цей коротко зібраний первісний міт мешканців острова Мабуяґ, докладніще внагляднить те, як ту- болець уявляє собі повстання цих богів.

В давній давнині, коли в Мабуяг не було ще нія­кого життя, було там дві купи мушлів.. Одна назива­лася Кай авґудан-купар (великий пупець тотема), а друга меньша Мугі авґудан-купар (малий пупець то­тема). Із цих купок вилізли одного дня два надлюдські єства. Одно називалося творцем тотемського братерства Кутібу, або й Кай авґуданкаґі (люду великого тотем­ського союза), а друге основником тотемського бра­терства Ґірібу, або Муґі-авґудан-каґі, себто люду ма­лого тотемського.союза. Фратрія Кутібу мала власне зпочатку три тотеми: Казуара, крокодиля й гадюку; а фратрія Ґірібу тільки два: дуґона (морська корова) і рох, від яких одначе пізніще відпало декілька мень­ших тотемських ґруп так, що нарешті було разом оди- нацять тотемів. Обидва перші прапращури, які вийшли з купи мушлів, являються головними Авґудмаркаяміи, а прапращури поодиноких тотемських товариствів є нищими Авґудмаркаями.

У східній частині шляху Torres тубольці знайшли для цих вищих і низчих прапращурів уже й ріжні назви. Там відріжняють три роди прапрадідів-богів: по перше, духів тих, що недавно повмирали, леламарів; по друге: духів пратворців поодиноких тотемських то­вариств, Цоґів; і по третє: духів фратріярхалцних сою­зів, які обіймають декілька поодиноких тотемів Авґуд- марів, яких нераз коротко називають тіль-Авґудами. Та все ще трапляється, що Авґудмара називають ще ве- ликим-Цоґо, а Цоґа називають малим Авґудмаром.

Побіч тих вищих і нищих тотемських богів дочи­тують таком дуже часто Ад-ґіців (ад: праотець, пре­док; ґіц: початок, почин), яких тотемс,ькі божества сплодили насамперед, отже «богонарод жених» людських «первородців» тотемських товаристів. Місіо- нар Bruce назвавши їх «первісними богами» та «богами із первісного віку» і піднісши, що їх уважають за низчих духів прадідів, підпорядкованих Цоґові, ось яй змальовує ЇХ характер (Reports of the Gambridge Anthro- pologikal Expedition to Torres Straits, 4. том, ст. 258):

«Деякі з цих Ад-ів були колись воївниками, иньчі мирними людьми. Кожний Ад має ще й сьогодні у своїм роді свого потомка, що походить у прямій лінії від нього. Хоч йому тепер уже не віддають окремої пошани, то но можна сумніватися в тому, що він колись у своїм роді займав високе становище. Цей безпосере- дний потомок носить імня свого високого прадіда, одначе цим імням його не називають..Його вважають тільки людиною; тай і немає на те ніяких доказів, що Ада вважали колись за надприродне єство.»

Такий самий поділ подибуємо в Новім-Меклєнбурґу (Нова Ірляндія) на архіпеляґу Бісмарк. Найвищі божки звуться там «Гінтубу-гет». Це слово зложене з «гін» або «гіна», жінка; з «тубу», прадід, і з «гет», наш. Отже воно значить: «наш жіночий прапрадід». Бо в туболь, ців цього острова панує наслідство b жіночій ліній, то значить, що: дитина не одержує тотемського імя батька, а матері. Й тому Ново-Меклєнбурці уявляють собі своїх найвищих божків жіночими єствами.

Ці Гінтубу-гети на думку тубольців є первісними творцями великих тотемських братерствів, яких місіо- нарі, бо ж членам того самого братерства не можна поміж собою пббиратися, звуть звичайно подружними клясами. Хоч жіночі головні божки можуть прибирати кожної хвилини людську подобу, то всетаки являються людям звичайно у виді супів і метеликів, себто, у виді головних тотемських звірят. Як духи, вони переважно невидимі для звичайного смертника. Тільки серед ціл­ком незвичайних обставин звичайна людина може піз­нати їх. Побіч тих жіночих головних прапрадідів вони почитують іще й духів жіночих прапрадідів меньчих тотемських товариствів (підтотемів), Гінакулкулів, а далі всіх духів тих членів чоловіків і жінок, що повми­рали аж у останніх ґенераціях, так званих Табаранів.

Подібні ріжниці стрічаємо — дуже або слабше за­значені — й на ріжних островах архіпеляґу Сальрм і на нових Гебридах. За те в Мелянезії дарма шукати почитання племінних божків, себто, перших прапра­дідів племінних організацій, що обіймали декілька головних і побічних тотемів. Тільки на островах Віті або Фіджі знаходимо таких праосновників племен; але й там ці божества не мають іще цілком виразного характеру, тай там задля них нігде ще не витворився окремий культ, хоч їх і вважають за пратворців пер­вісних прапрадідів цілого вітіянського населення, то всетаки на них зважають меньче нїж на прапрадідів тотемських родів і родинних комун.

На чолі вітіянських богів стоїть Нденґай, себто пратворець, змальований у деяких мітах великою пра- гадиною, у иньчих знову людиною з тулубом й головою гадини. Він мав багато синів і доньок, внуків і вну­чок, які парувалися одні з одними й таким шляхом сплодили ріжні більші й меньчі вітіянські тотемські громади. Аби відріжнити цих перших потомків Нден- ґая від звичайнії духів прадідів, себто Калавів, то їх називають звичайно Калав-леву або Калав-ву (леву: великий), отже великі духи предків. Вони мають пере­важно — імовірно всі — подобу тотемського звіра їх роду, напр. подобу яструба, лисухи, акули, морського вюна і т. д. Трохи низчий ступінь займає велика сила звичайних духів прадідів, званих коротко Калав (їх уважають за потомків Калав-леву), й їх наймолодші члени, які тількищо в останніх ґенераціях «зібралися коло своїх батьків», віріжняються від старших як Ка- ляв-яли.

Ще більше вироблене це почитування племінного бога стрічаємо в декількох полінезьких і мікронезьких племен — з тої простої причини, що там не то що пле­мінні організації дуже скріпли й через те приналежні до того самого племя члени почувають себе чимось багато більшим за споріднену й політичну одиницю, але в деяких випадках навіть і через те, що як ось напр., у Новій Зеляндії, на Дружніх і Товариських островах, прийшло до злуки декількох племен у більші держави островів, якими правили ватажки (так звані королі).

Та ще рівночасно розвинулося там багацько вели­ких родинних громад, як підряди тотемських громад, що обіймають здебільшого ЗО до 60 осіб, і що або творять хутір, т. зн. більшу, звичайно обгороджену тином, родинну садибу, або, як на Моряцьких, Прия­тельських і Товариських Островах, велику хатну спілку, що стоїть під проводом голови родини (і наз­вану на Самоа Фале, на Тонга Кавнофо, та Вганав у Новій Зеляндії).

Де ці великі родини на південному морю стали сильними хатними й господарськими комунами, там стрічаємо правильно йпочитанняродинногоабо домового бога: духа того прадіда, якого вважають основником родинної садиби або домової спілки, так що їх домашних богів можна до деякої міри назвати предтечами староримс.ьких Ларів і Пенатів.

Як склався цей світ богів на цьому ступневі роз­витку, це унагляднять отсі приклади:

У Пелаванців (Кароліни) всі старі боги-прадіди називаються «Каліти»; але між ними є ріжні кляси. Найвизначніщими являються Клов-каліти, себто чоло­вічі й жіночі прапрадіди Клов-пелів (великих країн), то значить племінних держав, що складаються з де­кількох Пелу (повітів). Низче від них стоять Каліти- Пелів, себто поодиноких меньчих країн, а ще низче знову Каліти малих сіл і Блаїв (себто садиб родинних комун). Найвищих Калітів уявляють собі переважно як людей, але більших і сильніщих як звичайних людей і обдарованих всякими надлюдськими силами. Та за те Каліти меньчих повітів і сіл усі мають звірячу подобу, тотемського звіра відповідних мешканців; через те й тотема коротко називають «Адальзагелом» Каліта, то значить образом прапрадіда.

Меньче могутними як ці тотемські Каліти. є «Ав- ґели» тотемських родів. Це слово визначає передній, перший із роду і ним називають людських црапрадідів тотемських громад, яких Каліт насамперед зродив, отже власних синів та доньок Каліта. Як вірять Пеляванці, ці богом сплоджені первенці в роді унаслідили від своїх батьків-Калітів усякі чудовні сили, так що жи­вучи ще на землі, могли докопувати геройських учин­ків і ці сили перейшли й на їх духів, так що дух (такого Авґела може робити деякі річи які, що правда, зробить Каліт, але яких не зробить звичайний дух.

Дальший переказ покаже, як Пеляванець уявляє собі цей уклад богів за ранґами.

Ще геть-то перед потопом світа Пеляванці (тай багато иньчих диких народів Південного Моря оповідає про дуже-дуже давній залив своїх островів) на островах Пелявах було багато Калітів, могутних премогутних велитів. Й люде вже були; але що не слухали Калітів, то вони постановили великим заливом витопити лю­дей. У найблизчу повню місяця сказали вони морю піднестися угору. Потопилися всі люде. Тільки одна стара баба, на імня Мілатк, з постанови Калітів мала остати жива, бо завсіди держала з ними..Ось і на при­каз Калітів Мілатк збудувала собі дарабу, одначе своїм довгим волоссям таки зачепилася за гілля дерева, що стояло на горі (як каже иньчий переказ, вона з дуру привязала свою дарабу до дерева, так що могла тільки до деякої височини піднестися над повінню) і теж уто­пилася. Після того, як вода спала, Каліти найшли мертве тіло тої жінкп. Щоб опустілі острови знову залюднити, вони казали одному жіночому Калітові зайти в мертве тіло, й таким чином те тіло одержало знову душу й прокинулося. Тоді вони зійшлися з Мілаткою і сплодили 5 дітей: себто перших прапрадідів 5-тьох пелаванських держав: Аремолунґі, Еймеліік, Коріор, Нґабіюл і Молеґойок. Ці ж потім плодили дальших потомків, з поміж котрих поодинокі знову стали основ- никами тотемських родів. Так мало помалу пеляван- ські острови наново залюднилися.

У Тагітіерів це почитання старих племінних і ро­дових прапрадідів розвинулося майже в щось наче якусь ґенеальоґію богів. їх найвища кляса богів скла­далася із Атуа-фанав-по, із «прапрадідів родже­них ніччю», себто із тих прапрадідів, яких спло­дили не люде, а зродила праніч (на погляд Тагітіерів глибока темрява, звана По, покривала земний хаос перед теперішньою веґетацією). До тих ніччю народже­них богів належать Таароа (сотворитель Тагітіса й довколишніх островів) та зроджене ним із нього са­мого Жіноче праєство Гіна, з яким потім Таароа в виді Тіімаараатая, т. зн. у виді «прапратворця» сплодив пра- первенців богів і людей: Гіна-Тія (чоловік) і Гіна- Ерееремоноя (жінка)¹). Другу клясу богів творять сини, внуки і правнуки цих «ніччю народжених» прабатьків і праматерів, які по переказу в той час, коли вже пра- темрява уступила місце світлу, повимандровували на ріжні острови, що довкола Тагіті, і там стали прабать­ками пізніщого населення. Третя кляса складається із родових богів, яких уявляли собі переважно в виді

*) Цей переказ про прапочаток розповідають на всіх островах Товариського архіпеляґу не цілком однаково, а в ріжнородних варіянтах. Поселенці поодиноких островів часто зараховують і своїх племінних богів, себто правнуків Таароа ще до богів «народжених ніччю». Кожне племя старається представити бога свого племени, Природна річ, чим мога старшим і могутніщим.

звірини і там, де родові товариства творили рівночасно сільські комуни, почиталися як опікунчі боги села. Четверту клясу творять родинні й домашні боги, себто прапрадіди й основники домашніх комун, яких понайбільше уявляли собі в людській подобі, хоч иноді приписували їм ріжні звірячі прикмети. Нарешті пяту найнизчу верству становили Варуа, себто душі тих, що недавно що тільки розлучилися з життям, отже почасти злі духи (демони), а почасти такі, що мали думку хоронити своїх іще живих найблизчих свояків, своїх синів, внуків, братів і т. д. (добрі духи).

Подібну віру в духів стрічаємо й у північно-аме­риканських і бразилійських Індіян, тільки що деякі племена, що стоять на низькому ступні, не знають іще ніяких племінних богів, не знають так званого «великого духа», а тільки задовольняються поділом духів на звичайних духів покійників і на духів пра­прадідів (основників тотемських громад і великих ро­дин). Та ж віра в духів поширена теж усюди у туболь- ців Африки, що займаються хліборобством і ховом ху­доби. Та почитання духів у африканських пастуших народів виказує деякі такі питоменні риси, що необ­хідно їх коротко начеркнути:

1. Ні одніський пастуший африканський нарід, що на низькому ступні, не має племінних і державних богів. Звичайно там почитують тільки духів най-бли- зчих чоловічих прадідів, отже покійнбго батька, діда та може ще й прадіда. Крім того, сям' та там ще й духів мітичних основників тісніщої родинної громади і тотемських товариств; але ж ці останні, хоч би їх. уважати й за могутніщих, у культі жертвами грають підрядну ролю.

Як приглянутися до способу життя цих народів, то це явище швидко стане зрозумілим. Майже ніде вони не дійшли до міцних краевих і племінних органі­зацій, з якоюсь системою правительства. Правда, в історії цих народів не рідко траплялося, що якийсь собі сильний ватажок кралю (села) підбив собі ряд иньчих кралів і таким чином на якийсь час зібрав більшу країну, або що декілька ватажків кралів злу- чувалися разом проти ворожих племен, але сильних пле­мінних організацій немає, і через те немає й почуття спільности між членами племени, немає свідомости єдности, свідомости однаковости роду й походження. Кожна мандрівна Група творить більше для себе зам­кнену комуну, творить політичну одність.

То й правда Фрідріха Рацеля, який каже про Ова- герерів і Берґдамарів („Volkerkunde“. Тритомове ви­дання з 1885. р., І., ст. 337) ось що: «Не можна спускати з ока, що ця вічна мандрівка, розбрід і ця непостій­ність місця побуту мусить бути причиною низького стану загальної культури, бо ж власне ціле життя одержує печатку чогось роздробленого, на некористь вирівнаного, ніяк не пригожого для спокійного роз­витку зародків культури.» І, описавши докладніще політичні організації Овагерерів та їх бої з Готентотами, Рацель додає: «На довший час така система, якщо вона можлива, не дасть ціпко держати керму держави в руках, не дасть сильного єднання народові задля охо­рони й відпору».

Одначе де ще немає сильної племінної організації, де ще немає нації, там немає й племінного та національ­ного бога.

2. У порівнанню з вірою в духів народів Півден­ного Моря має релігія африканських пастуших племен наскрізь песимістичний і понурий характер. Духи цих племен переважно дуже мстливі, примхуваті та жадні жертви крови. Навіть духи покійних батьків і прадідів, або иньчих близчих свояків почувають злобне задо­волення в тому, що мучать та дурять своїх поли­шених на землі свояків, тим що крадуть їм худобу, кидають її в недугу або масово винищують.

І цей окремий характер віри в духів африканських пастуших народів пояснюється не так званими специ­фічними.прикметами рас, а спеціяльним способом до­бування харчів, значить способом господарки. У порів- нанню з господарською екзистенцією народів Полу­дневого Моря, яким родючість їх островів, багацтво риби та мушлів у морю довкола островів, торговля із сусідними й дальшими ґрупами островів забезпечують удержання життя, господарка африканських пастуших народів спочиває на досить хиткій підставі. Навіть там, де вони займаються трохи хліборобством, становище і родинних комун і одиниці все таки залежне тільки від маєтку в отарі. Отара, це капітал, що одинокий дає чоловікові й його родині значіння й забезпечує вдер­жання. Одначе цей маєток виставлений на постійну непевність: хороба селезінки та иньчі зарази, муха тсетсе, нічні морози й посуха вигублюють часом на протягу кількох тижнів мало що не всю худобу краля. До того треба додати ще постійні свари між по­одинокими кралями, часті напади і грабіжі худоби з боку народів, що живуть довкола, і полюють та пустелю й одноманітність їх природного окруження. І як туболець Полудневого Моря, хоч його иноді при­гнічує страх і журба, живе собі взагалі досить без­журно з дня на день і, помино деяких рис жорстокости, все таки як весела дитина, що не роздумуючи’довго, заживає того, що дає йому хвилина, то африканський скотар, як це свідчать усі знавці тої країни, незви­чайно недовірливий, скупий, хитрий і брехливий. Він живе в постійній журбі за свої отари і у кожнім чу­жинці підозріває підступного ворога, що хоче його ошукати або пошкодити його майнові. І ці прикмети свого власного Я він переносить й на духів своїх прадідів; бо ж, не знаючи жадної иньчої причини, він спихає на тих духів усе нещастя і злидні, що на­ходять на нього й на його худобу.

3. Як у народів Південного Моря так; і у північно­американських Індіян нерідко вявляють собі деяких прадідівських духів у жіночій подобі та й віддають їм однакову або навіть іще більшу пошану, нїж чоло­вічим прапрадідам, то в африканських скотарських народів почитання прадідів обмежовується переважно тільки на чоловічих прадідах по батькові. Це через те, що взагалі у всіх скотарських народів жінка зай­має низьке становище, а рід рахують побільшій части тільки в чоловічій лінії. Правда, в поодиноких випад­ках, наприклад в Овагерерів Німецької південно-за­хідної Африки, дитина одержує тотемське імня (Еанда) своєї матері; але з того давнішого традиційного зви­чаю не виходить ні надзвичайне поважання жінки, ні почитання духів жіночих прадідів. Він довів тільки до того, що й найблизчим чоловічим прапрадідам по матері виявляють деяку пошану.

З уваги на те, що місце не дозволяє мені додрібно розказати про віру в духів і прадідів ріжних афри­канських скотарських народів, та ще до того основні ідеї у всіх них однакові, то я виберу з великої тої скількости декілька типів, про які маємо зовсім певні відомости: Ваджаґи (в однині: Джаґа) у країні Моші над Кіліманчаром, парість Банту, що крім хову ху­доби займаються у значній мірі й хліборобством; друге Амазули (в однині: Зулу) у Південно-східній Африці, які крій хову худоби, що правда, ще й обробляють таксамо землю, але меньче нїж Ваджаґи; третє Оваге- рери (в однині: Гереро) в Німецькій Південно-західній Африці, які займаються тільки ховом худоби.

Про релігію Ваджаґів маємо зовсім певні звістки від наверненого на христіянство вчителя джаґської релігії. Погане Мсандо, який свої колишні релігійні погляди списав джаґською мовою, й той опис опісля місіонар Ь Равм переклав німецькою мовою та опу­блікував у архіві для науки релігії з року 1911. До­повненням цієї праці являється твір Бурна Ґутмана „Dichten und Denken der Dschaggneger“ (Ляйпціг 1909), хоч Гутман частенько дивиться на справу через оку­ляри культури.

Про реліґію Амазулів все ще найліпше інформує „The religions system of tho Amazulu“ (3 частини Натал і Льондон 1868/70), твір: виданий місіонарями Сапоп- ом і Henry Callaway-єм, не тільки тим, що він напи­саний у шістьдесятих роках попереднього століття, коли ще мало помітні були впливи христіянства, але й тим, що автори всі відповіди й перекази тубольців, яких вони запитували, списали дослівно в зузлуській мові й видали в первісному тексті з анґлійським пе­рекладом і з дуже цінними поясненнями, так що ми маємо перед собою вискази в їх повній наївній орі- ґінальности.

Про реліґію Овагерерів інформують передовсім пу­блікації місіонара Йозафата Гана у „Zeitschrift der Ge­sellschaft für Erdkunde in Berlin“ (особливо 4. том) і книжка місіонара І. Ірлє „Die Herero“ Ґітерсльо 1906, а далі й цілий ряд дуже цінних розвідок колишніх місіонарів П. Г. Брінкера й Г. Фіге в записках семи- наря для орієнтальних мов на берлінськім університеті та в фолкльорнім журналі Капштадту.

Як вірують Ваджаґи, душа (звана тінню) кидає після смерти тіло і стає потім руму (в множині: ва- руму), себто єством духа. Спершу цей дух іще довший час блукає по землі, і потім йде на місце спочинку духів під землю. Ці духи мають достоту той самий вигляд, що й тіло, в якому вони колись сиділи; але, як додає Йогане Мсандо, вони звичайно для людей невидимі, бо не мають кісток і мняса. Тільки Валази, себто духовидці й духовірці мають силу пізнати не­видимих духів.

Звичайно почитують тільки щухів покійного батька, діда (батькового батька) і прадіда (батькового діда по батьку), отже значить тільки найблизчих чоловічих духів родини, що належать до власного тотема. Духи прадідів по матері не входять у рахубу, а тільки духові батька і брата матери віддають деяку пошану. А стар­шим прапрадідам не приносять ні жертви, ні не взи­вають їх у наглій потребі; цо забуті, себто «духи вороття», як називає їх Джаґа. Виїмку творять тільки Оріріни, себто божі прапервенці тотемських родів, які, як каже переказ, завели колись Вашаґів до краю Моші і стали там основниками старих духів. Але Джаґи звичайно не звертаються й до своїх Орірінів; вони волять звертатися зі своїми проханнями до духів своїх батків і дідів, у яких вони, здається, домірковуються більше зрозуміння для своїх щоденних турбот; та все- таки на честь Орірінів справляють щороку великі жер- тівні обіди, себто жертівні родинні празники (sacra gentilivia). І Найвищим богом уважають Ваджаґи Руву, у декількох частинах країни називають його також Ірувом, себто прабатьком і пратворцем всего племени (народу). Одначе йому не приносять жертв і закли­кають тільки в незвичайно важних випадках, здається, тільки тоді, коли ходить про загальні справи краю, і то в молитвах звуть його тоді переважно найстаршим племінним ватажком.

Духи покійників надзвичайно мстливі і жадні осо­бливо кровних жертв, бо душа, що міститься у крові, їх підкріплює. Коли котрий чоловік занехає приносити духам своїх найблизчих прадідів достаточно жертв, то вони мстяться. Вони спричинюють йому недугу, наси­лають на худобу хоробу та винищують її, крадуть у нього товарину й вівці або нападають на нього в ночі. Тоді він може врятуватися тільки тим, що сам собі завдасть кріваву рану, отже пожертвує духам трохи своєї теплої крови. Особливо погані ті духи, котрих трупів не похо­вали як належиться, отже яким не принесли звичної посмертної жертви і розлуку з ними замало оплакували.

Вони мають страшну ненависть до своїх живих свояків і знущаються над ними при кожній нагоді.

Через те, що Ваджаґи займаються побіч хову ху­доби й хліборобством, то крім рогатої худоби, овець і кіз жертвують духам також пиво власного виробу, зерна Елєвзиї, мід, молоко і тютюн; але найцінніщими жертвами для духів є Жертви звірят, особливо рогатої худоби. Деякі домашні звірята, напр. ті, ‘ що цілком чорної краски або ті, що мають особливші латки, вважа­ються заздалегідь призначеними для прадідів і як тільки підростуть до якої величини, мусять іти їм на жертву. Мнясо з принесених у жертву звірят, а й за­стиглу кров жертводавці можуть їсти; тільки душа, як'а міститься у теплій крови, на думку Джаґів, нале­житься духам.

Подібні ідеї про духів стрічаємо в Амазулів. Кожна людина має душу, Умою, яка зі смертю покидає тіло і, прибравши назверхню подобу покійника, стає Ітонґою (у множині: Аматонґо), стає духом. Через те всі люде після своєї смерти стають Аматонґами; але не всіх цих духів Зулукафер вважає гідними пошани. Почитують тільки Амадлозів (в однині: Ідлозі), себто духів пра­дідів власної родини, й то звичайно тільки духів по­кійних батьків, дідів і прадідів. Певне, що попередних, ще старших за цих прадідів,‘себто Абадала-Бендулів (предків давньої давнини) й Укоків (предків старших від прадіда), з пошаною згадують в переказах, але як богів-опікунів їх зовсім, або тільки дуже рідко коли взивають, і таксамо мало їм приносять жертв. І пра- основник тотемських родів Ункулункулу, то значить геть-геть-чисто старий, не одержує жертв. Правда, він сплодив прадідів і дав їм також їх старі закони й зви­чаї; та його вважають таким далеким свояком теперішні живі ґенерації, що він ледви чи ще цікавиться пооди­нокими поміж ними. Характеристичне для поглядів Амазулів те, що праматери роду, себто жінки Ункулун- кула, не почитують і по більшій части і в старих

переказах зовсім не згадують про неї. У фу лате ла Сі- толе, інтеліґентний Зулу, списав місіонареві Canon Callaway-ові повстання свого тотемського товариства такими словами: «Ункулункулу повстав із Утланґа (щось наче пратворча сила; Callaway перекладає це слово словами „potential source of beeing“). Він сплодив (Кафер уживав слова цала, значить плодити шляхом конкубіту) старих старого часу. Вони повмирали і по­лишили дітей. Ці діти сплодили знову синів і доньок і повмирали. А ці мали теж знову потомків. І так ішло далі.»

Як показують записки Callaway-а, у деяких Ама- зулів існує погляд, що крім їх незвичайного Ункулун- кула, першого прадіда їх тотемського товариства, є ще куди старший Ункулункулу, Ункулункулу «для всіх», то значить для всіх Амазулів, отже прабатько племени; але як показують оповідання Кафрів, уя­влення про цього Над-Ункулункула дуже неясні. Раз ідентифікують його з Утланґою, себто пратворчою си­лою, то знов із основниками поодиноких тотемських родів, та ще змальовують його у виді людського єства, що мало повстати саме від себе з очерету, або пред­ставляють його цілком неособовим єством. Ясно, що Амазули ще не дійшли до того, щоб витворити собі певну подобу прабатька племени.

Як духи Ваджаґів, так і духи‘Амазулів дуже ласі на кров; і коли потомки не заспокоять цю їх жадобу крови, то Амадлозі насилають на своїх живих свояків на землі недуги й винищують їх худобу. Особливо духи залюбки заходять у плечі й рамена тих своїх свояків, що скупляться на жертви, і там шуляють їх (так Зулу пояснює собі свій ревматизм). Щоб подужати, не ли­шається нічого иньчого, як покликати жерця, щоб він приніс у жертву козу або вола. Найбільше помагає принесення в жертву бика, за те жертва вівці мало помагає, бо, по перше, духи не дуже то розпадаються за душами овець, а по друге вівці замало кричать при

§ Кунов; Ях повстала релігія. 81

жертвованию, і духи часто навіть і не дізнаються, задля чого їм жертвовано вівцю.

І Овагерери вірять, що кожна людина має у своїм нутрі щось «що рухає», зване Етіва, що зі смертю поки­дає тіло і стає потім Руру, себто єством духа. Цей дух дуже привязаний до свого колишнього людського тіла. Часом він іще довго задержується на тому місці, де воно лежить поховане, та нераз у нічну пору пробує назад зайти в мертве тіло. Коли йому це вдасться, то покій­ник устає в ночі з гробу й як Отйі-руру (нечистий дух, щось наче оцир) виробляє якнайгірші збитки. Щоб цьому запобігти, то мерцям, заки покласти їх до гробу, ламають хребет, і тоді труп не може більше піднятися. Взагалі в обрядових звичаях Овагерерів заодно ви­ступає погляд, що помимо своєї розлуки дух остає у тісному звязку зі своїм колишнім тілом. Через те й голова родини, в біді, мандрує залюбки на гріб свого батька або діда і стукає унаслідженою по прадідах палицею до гробу, голосно кричучи «Гу, Гу, Гу!» Опісля притулює вухо до гробу і слухає, чи не почує питання «Овіані?» (хто там?). А коли йому здається, що почув таке питання, то подрібно викладає мерцеві свої прохання і просить підмоги в Муркура (духа пра­дідів).

Коли доли навістить довга посуха і отари худоби вигибають, то часто цілі купи та цілі роди йдуть зі своїми отарами на гроби прадідів, щоб їм там принести в жертву молоко й худобу та щоб у них попросити дощу.

Загалом почитания обмежовується на найблизчих прадідах, на духав батьків, дідів і прадідів та хиба ще й на прапрадідах. Старших від цих прапращурів тільки мало коли згадують; вони забуті. Виїмку творять тільки мітичні прабатьки (Омукуру) Омандів, т. зн. основники тотемських товариствів та опікунчі боги-прашури релі­гійних тайних товариствів, що дуже поширені поміж Овагерерами, так звані стоваришення Отуза.

Племінного божка або бога Овагерери не мають. Правда, місіонар Ірлє твердить, що вони крім своїх богів прадідівських і родових почитують ще одного загального «бога неба», якого мають звати Ндямбі Карунґа; але що цікаве для характеру цього бога то те, що всі попередні місіонарі не знають нічого про нього, хоч деякі з них жили десятки літ між Овагере- рами і основно вивчили їх мову, та що й місіонар Ірлє не може нічого иньчого сказати про цього Ндямбі Каруцґу, як тільки те, що він, на думку Овагерерів, живе на небі і йому ні жертвів не приносять, ні не взивають його імени; тільки тоді, як Герерові колись несподівано впаде з неба велике щастя, він здивовано викрикує: «Ндямбі Карунґа!» До того, назва Ндямбі не герерське слово, а запозичене в народів північного і північно- східного Банту, в котрих знаходимо це слово як назву для вищих духів і для таємничих сил духів як Нямо Нцамбі, Ґґамбі, Цамбі і т. д. Здається, це слово Ова­герери запозичили від них тоді, коли під впливом дов­колишніх народів або під впливом христіянської мі- сійнї роботи в них виникла думка, що перед їх пра­дідами напевно мусіло бути на землі ще якесь старше єство. Ось і місіонар Майнгоф твердить (Allgem. Mis­sions -Ztschrft. 1899), що Ндямбі Карунґа не виявляє ніякої особи,' тільки Гереро називає ним взагалі долю (щось непередбачиме). Чи це правда, тяжко змірку­вати; та на всякий випадок Овагерери з цим словом не вяжуть певного розуміння бога, а тільки уявлення про щось всесильне.

5.