Небо й пекло.

Як дика людина оцінює усамостійнених духів по­кійників по собі самій і наділяє їх своїми· власними прикметами, то й вірить, що духи таксамо, як вона, після довгої блуканини відчувають потребу відпочити від своєї мозольної праці.

І таку віру, що місця відпочинку для духів існу­ють, стрічаємо і в усіх австральських Муринів. По­гляди про те, де знаходяться ці пристановища духів і які вони, розуміється, дуже розходяться зі собою. На думку мешканців континентальної рівнини ці «країни духів» знаходяться переважно під землею, в ціл­ком самітних, недоступних околицях, та ще духи дуже радо відшукують місця вродин своїх тотемських родів та осідають там у гущавинах, деревах, скелях і земних печерах, вичікуючи, щоб їх потомки покликали їх на поміч. За те мешканці лрибережа переносять свої «країни духів» звичайно на далекі острови, по той бік горизонту, де сонце западає в море. Ватаги ж, що заселюють гористі околиці, вірять, що духи залюбки вишукують собі за місця спочинку великі печері в скелях або далекі вершки гір. Таксамо дуже роз­ходяться думки про те, як виглядають ті ріжні при­становища духів. Подекуди змальовують у мітах таку країну духів дуже пустою та сумовитою; та буває, що вони вивіновані всім тим, що найбільш австральці цінять тут у своїх земних живлах; бо ж духи, як туболець собі в своїй наївности думає, чейже не вишу­кувати муть собі країни, що нікуди не годиться.

То так небо первісно це ніщо иньче, як місце від­починку для душ, що втомилися вічною мандрівкою, місце деколи дуже сумне, де духи, як оповідають пере­кази, відмежені від усіх радощів земського життя, голодні, ждуть жертвів крови і їжі, які їм приносять їх потомки.

Вхід до тих пробутків душ, що кинули тіло, на низчих ступнях розвитку, вільний для всіх духів без ріжниці; але як пізніще в наслідок господарського по­ступу наступає певне розріжничковання станів, т о й той світ станово поділяється; бо ж не можна вимагати, щоб дух якогось великого ватажка жив разом із духом якогось раба або бідолашного рибалки. І ось країна духів розділяється на ріжні відділи. До ліп­шого відділу йдуть духи ватажків, жерців, визначних воївників і т. д., до гіршого — духи звичайних людей

і

із племени, що тут на землі не визначалися ні силою ні багацтвом, ні великими вчинками. Згодом ці ріжні відділи переносять і в ріжні околиці: країну духів низчого стану переносять на далекі пусті острови ду­хів, у підземний світ або у глибінь води, а країну духів вищого стану в повітря на високі шпилі гір або по той бік небозводу. Так дикий чоловік попросту переносить на загробове життя той соціяльний поділ, який стрічає тут у земському життю.

Ось декілька прикладів близче унагляднить цей процес розвитку. У Койтів на південно-східньому при­бережу Нової Гвінеї дух, накинувши мертве тіло, зпо- чатку задержується ще деякий час близько своїх сво­яків, потім йде собі в далеку країну духів Іду. Слово Іду визначає властиво рід, походження, місце поход­ження, та й тотемську громаду звуть іще Ідугу, то значить «ті, що з того самого роду».

Про своїх свояків ці духи ще довгий час турбу­ються і в Іду, і нераз на короткий час покидають свою країну духів, щоб помагати своїм своякам у бою, чи в небезпеці — з тою передумовою, що їх потомки на землі не пожаліють для них жертв, бо як ні, то духи не то що відмовляють помочі, але ще й мучать своїх осталих свояків на дуже поганий спосіб.

На підставі переказів Масимів (південно-східкий ріг.Нової Гвінеї над Міленським Заливом) країна ду­хів Гійойоа лежить глибоко під морем. Її стереже сильний дух Тумудурере, який стоїть при вході і приймає духів, що прибувають. В тій роботі йому помагають його жінка й діти, бо Тумудурере жонатий. І иньчі духи дружаться у Гійойої і. родять діти, бо взагалі Масими уявляють собі свій підземний світ майже достоту таким, як надземний, тільки що Гійойоа куди родючіщий, та ще до того, як під сподом день, то зверха на землі буває ніч і навпаки. Як духи. Койтів так і духи Масимів часто приходять до своїх свояків, що осталися в надземному світі, щоб їм чи помагати чи дошкулювати.

І на півночі Нової Гвінеї стрічаємо скрізь уявлен­ня про країну духів, куди дух покійника перено­ситься після довшої чи коротчої блуканини по землі. Та країна, як міркують собі тубольці, лежить то на далекім західнім острові, то (в гористих околицях) геть високо на горах, то глибоко в середині краю, окружена густими пралісами, то знов під морем.

За те в иньчих. сторонах Південного Моря мір­кують собі, що пристановища духів це страшенно сумні й пусті місця. Так, наприклад, на островах архі- пеляґу Бісмйрка. Як ціла * віра в духів мешканців тих островів виявляє песимістичний; понурий, мож­на б сказати майже мелянхолійний характер, то так і духи померших живуть самітним, нужденним і леда­чим життям. У переказах, зібраних католицьким мі- сіонарем. Йосифом Маєром в Новій Померанії та цо- даних в оригіналі з німецьким перекладом („Mythen und Erzählungen der Küstenbewohner der Gazelle-Halb­insel“, Мінстер 1907), змальований підземний світ вели­чезною печерею, в якій духи, що терплять голод і спрагу, живуть дуже сумним життям і жадно ждуть жертвів від своїх потомків. Коли не одержать цих жертвів стілько, скілько їм треба, то не гидують навіть людським калом, щоб тільки спасти себе перед зни- дінням.

Таксамо дуже. сумно· у країні тіней мешканців Нового Меклєнбурґу (Нова Ірляндія); вони знаходяться у непривітливих сторонах, переважно над морем, над річками, або над яким великим озером. Там, як опо­відає місіонар Г. Пекель („Religion und Zauberei auf dem mittleren Neu-Mecklenburg“^ Мінстер 1910) духи без ріжниці, чи хто був коли багатим чи бідним, старий чи молодий, добрий чи лихий сидять собі у спокійному безробіттю на берегу та співають скорбних пісень, в яких, на підставі тих текстів, що зібрав Пе­кель, нарікають головно на те, що вже від давна не одержували жертвів своїх потомків.

Кожний тотемський рід (Гунтуан) має свій окремий осідок для духів, «ваний Пуґа: установа, яку стрі­чаємо і в переказах деяких племен Нової Гвінеї. Правда, там не для кожного тотема є свій окремий повіт духів; навпаки, всі члени того самого племени після своєї смерти йдуть у ту саму країну; але у самій цій країні кожна тотемська громада має свої окремі оселі й свої плянтації і кожний новоприбулий дух покійника осідає «біля своїх батьків», т.

Куди вже краще владили свою країну духів меш­канці.острова Сальомо й Нових Гебридів, групи Santa Cruz і Bank; вона на їх погляд лежить здебільшого під землею або геть далеко на заході на самітнім острові: уявлення, яке як слід пояснюється довко­лишньою природою тих острівних народів.

На думку мешканців південної частини Нових Ге- бридів країна духів простягається під землею або краще під морем, та складається не з одного одні- ського великого простору, а з багатьох великих, печер у землі, що одна верх другої, (як вірять тубольці острова Efate ад має аж сім таких поверхів). Зпершу дух покійника йде на те місце підземного світа, що найвище. Там він остається звичайно кілька Генера­цій; опісля, коли його близькі свояки на землі повми­рають, він сходить до другого поверху, потім до треть­ого, доки, нарешті, на найвищому просторі цілком не згасне, забутий своїми потомками.

І мешканці островів Bank переносять свою країну духів, звану Паної, у підземелля. Дорога веде страш­ними яругами та нетрами. Та під землею воно зовсім не страшно, бо ті самі дерева й цвіти, що ростуть на цім світі, ростуть й на тому. Особливо гарне те місце, що на-вході, де передівсім поселяються душі померших дітей. Могутні верхи пальм творять крівлю. цього простору, а під цею листовою крівлею зеленіє все й процвітає тропічною красотою. Там між запашними квітками безжурно граються душі дітей, доки не ви­ростуть, як дорослі душі (духи); тоді вони переходять у звичайний Паной, якого туболець Групи Bank уявляє собі вже не таким гарним.

На низчих ступнях розвитку подибуємо звичайно тільки одну країну духів. Всі духи покійників, як їм вже остогидне блукати по землі, мандрують собі в ту саму країну відпочинку. Та з розвитком станових ріжниц — як про це вже перше згадувалося — по­діляється й країна духів на відділи, відповідно до ранги і значіння: побіч місця для духів звичайних смертельників, створюється ліпше й краще місце для духів ватажків, вищих жерців, начальників родів і т.

Початок такого розділу країни духів на «пекло» й «небо» (рай) стрічаємо вже в мешканців острова Фіджі. Вони вірять, що духи покійників довго блукають по землі, бо тільки з великими зусиллями можуть розлу­читися з членами своєї родини. Та врешті таки їм бажа- ється спочинку, і вони йдуть до Мбулю, до краю спо­чинку, що лежить глибоко під морем.

На шляху до краю спочинку чигає на втомлені душі душегуб Сану зі своїми ненажерливими братами. Він живе з душ покійників, ловить їх і пожирає. Та як душа (дух) без уваги на цю грізну для неї небез­пеку дібється щасливо до входу у країну духів, то заки її впустять, повинна скласти перше іспит перед Нденґейєм, пращуром племени Фіджіянців. Тільки гідні йдуть до Мбуроту, що пишається незвичайною красотою цвітів, а негідних відсилають на пробуток до пустого Мурімурія. Хто ж тоді гідний? Той, що на землі був ватажком або хоробрим воївником, хто слухав приказів жерців, хто казав себе тетуувати достеменнісінько так, як кажуть старі прадідами пере­дані приписи, хто був жонатий і тим спричинився до збільшення свого народу, полишаючи потомків по собі (померти без правесних потомків вважається великою ганьбою). За те душі калік, душі старих парубків, що померли бездітними, душі трусів і тих, що не прино­сили жертв (т. зн. тих, що відмовилися приносити звичні жертви прадідам), далі душі нететуованих та тих жінок, що померли при дитині (на думку мешкан­ців острова Фіджі така жінка прогрішилася, бо не ви­конувала як слід своїх обовязків супроти родива) Нден- ґей відсилає до Мурімурія, себто до царства ночі.

Ще різкіще зазначений цей поділ країни духів на відділ для чільніщого населення й відділ для про- стіщого у східних Полінезців, через' те, що в них витворився вже щось наче поділ на стани, себвто трівка система ранґ. На Тагіті, напр., ватажки племен і родів, які вважаються за безпосередних потомків пращурів, далі шляхта, жерці і члени реліґійного тайного союза Ареоі, що стоїть у службі бога Оро (тубольного сина найвищого прапрадідівського бога Таарора, не з жінки зродженого), всі вони йдуть до соняшного Рогуту ноаноа, себто до «пахущої країни в повітрі», яка ле­жить високо на горах Райатеас. За те духи з низчих верств народу йдуть до напівтемної країни Міру, що лежить глибоко під землею.

І мешканці групи Cook або Hervey знають окреме царство духів для ватажків, шляхти і для «Піа-атуів» (навіжених духом прадідів), т. зн. тих жерців, яких вважають за інкарнації старих прадідівських духів (Атуа).

На Манґаї, острові, що лежить на самому півдні архіпеляґу, те царство духів, яким заправляє могутний прадідівський бог війни, називається Тіайрі. Туди йдуть всі ватажки і воївники великі, і передівсім всі хоробрі, що в отвертому бою на полі бою полягли за свій нарід: віра, яка, як оповідає місіонар William Wyatt Gy 11, так колись впливала на цей народ, що манґайські мужі з повною погордою смерти, де найбільше кипів бій, і навіть старі підтоптані воївники раз-по-раз йшли до бою з ворогами, щоб тільки запевнити собі вхід до Тіайрі. — І дуже то гарно хоробрим у цьому небі, що знаходиться високо вгорі, в повітрю; там немає ніколи ночі; світло дня і сонця панує вічно над Тіайрі, а в тому багацтві світла ростуть буйною пишнотою біла гардинія, жовтий квіт буа, темний кримзон і золотий овоч Пандана. Прикрашені чудовими квітами духи по- ляглих розвалнають себе герцями, воєнними танцями й великими бенкетами, на яких, очивидячки не бракує й похмільного улюбеного напитку Полінезців і Схід­них Мелянезців кавового вина, прилаштованого з перцю (Piper methysticum). Отже Тіайрі це повна соняшного блиску «країна світла», і про хоробрих там і кажуть: Аере-кі-те-ао (він іде до світла), за те про душу зви­чайної людини, що померла, не вчинивши геройського вчинка, кажуть: «Аере-кі-те-по» (йде в царство ночі).

У цьому підземному невиносно горяному царстві ночі панує прапрадідівська жінка-богиня Міру Кура (т. зн. руда Міру) зі своїми гарними доньками (чрр- тицями). Чародійними кавовими напитками підхмелює й усипляє душі, що прийшли до її царства, пече їх на величезнім полумї й пожирає, набіраючись таким чином усе нових та нових величезних чародійних сил.

І на Айтукакі є. два царства духів: темне, тільки трохи жаром вогню освітлене, підземне царство зви- родненої Міру (себто чортифі) і країна сонця Іва, що лежить понад хмарами і якою заправляє Тукайтава, геройський бог хоробрих,’ і в якій усього росте no- достатком; там великими кущами вистреляє вгорі гарна цукрова троща і духи тих, що полягли в бою, роз­важають себе воєнними грами і воєнними танцями.

На Гавай давнім давно, ще перед наверненням туббльців бог підземелля називався не Міру, а Мілу, (зрештою це тільки діялєктична ріжниця), і його уявляли собі не В жіночій подобі, а в чоловічій. Зви­чайно в мітах прозивають його Акуа-гугу, себто біс­нуватий (навіжений) прапрадід-бог. Та це підземне царство Гавайці малюють нам зовсім не таким то стра­шним і безвідрадним, як на островах Cook. Навпаки, духи в царстві Міла під проводом свого «біснуватого» верховода виправляють як найріжніщі штуки. Бенке­тують, піячать, заводять розпусні танці та кохаються до схочу. Звичайно, в підземеллю не так гарно, як у новіщім соняшнім царстві Вакеас, в царстві Акула- олу-олу, «дуже ласкавого» прадідівського духа, де панує чудова пишнота ростин. *

І в північно і в південно американських Індіян находимо уявлення, що дух покійника, поблукавши якийсь час по світі, мандрує собі до царства духів або царства померших, яке племена північно-західного берега Америки переносять переважно на острів, що лежить далеко на заході, а племена з середини краю під землю, понад хмари або понад небозвід. Тільки царство духів у Індіян, з уваги на їх спеціальне при­родне окружения та окремішний спосіб життя, має иньчий вигляд, ніж царство духів у народів Південного Моря. В Індіян на схід від Місісіпі, царство духів по більшій части скидається на величезний праліс із озерами й ріками; Індіяни ж із західніх прерій уя­вляють собі свою країну померших широкою прерією без зими й без бур. Та мало що не в усіх індіанських племен Північної Америки подибаємо уявлення, що в країні духів велика сила дичини: буйволів, оленів, антильоп, медведів і т. д., та що головне заняття духів; полювати на цих звірят, приправляти їх і спільно пожирати. Через те справедливо деякі племена ува­жають свої царства померших за веселі, щасливі ба­гаті простори на лови.

Що духи ватажків і хоробрих воївників ідуть на ліпші й багатші дичиною місця, нїж духи трусів, слабих і тих, що померли не зробивши ніякого діла, — і це раз-по-раз подибуємо в індіанських племен, що стоять вище, наприклад, у Агтів, у ріжних племен Алґонкіна, у Майданів, Мінітарів, Мускоґіїв, Начів і т. д. В центрально-американських культурних і на- півкультурних народів поділяють іще зокрема й небо й пекло на ріжні відділи. Колишні Мексіканці (Азтеки) вірили, що хоробрі воївники, що полягли в бою за рід­ний край, йшли до царства Huitzilopochtlis (Whitsilo- pochtlis), себто до країни сонця (палати сонця) бога війни Азтеків, яка лежить на Сході та пишається незвичайною красотою цвітів. Там кожного ранку, як на небозводі підіймається сонце, духи хоробрих воївні- ків надягають свою зброю, заводять воєнні танці й оружні герці й, весело співаючи, машерують поперед; сонця, доки воно не дійде до зеніту; тоді вертаються, йдуть до лісів на лови або сидять собі, лінюхуючи в напричуд гарних садах Гуйтцілопохтла. Та це’ небо воївників призначене не тільки для хоробрих чолові­ків. І жінки, що в бою стояли поруч зі своїми чоло­віками чи братами, й полягли, і жінки, котрі померли при породі майбутнього воївника, мають приступ до царства бога війни, бо й вони зі свого боку причини­лися до величі рідного краю.

За те духи звичайних покійників йдуть до Мік- тляну, до великого краю духів, що складається з де­сятьох ступнів. Кожна душа мусить перейти всі ці •ступні, доки нарешті, на найнизчоцу місці найде собі спокій й цілковите забуття. Та поки туди добереться, то проходить звичайно не одна ґенерація. Та першен- ство належить душам тих, що померли в діточому віці, що цілий свій молодий вік тяжко нездужали й врешті таки молодими повмирали, далі тих, що їх вбив грім або в раннім віці впали невинною жертвою з руки роз­бійника — словом ті, яким немилосерна доля не дала на землі веселого молодого віку. Покинувши мертве тіло, вони не зараз йдуть до Міктляну, а йдуть на­самперед до гарного’ квітами замаєного Тляльокану, себто до веселого осідку ясного бога Тлялока, де можуть надоложити собі за свою затрачену молодість. І аж пізніще, як їх кривда як слід направлена, мусять на приказ Тляльока переселятися до Міктляну.

Отже тут подибуємо подібну етичну думку про винагороду що й на островах Bank, де теж вірять ту- больці, що душі дітей наперед ідуть задля поповнення своєї запропалої молодости на найкращу леваду країни духів.

В порівнанню з цим оповитим поезією царством покійників у народів Полуневого Моря та американ­ських Індіян царство тіней у африканських скотарських племен являється сумним, темним місцем, де духи в темноті і в страху ведуть безвідрадне життя, жадно вичікуючи кровних жертв, які їм зобовязані приносити їх потомки. Рідко коли, і то звичайно тільки декіль­кома словами згадується царство померших у мітах цих пастуших народів; та як і Де згадується, то висту­пає перед нами пустою непорослою й ніччю покритою країною,. подібною до грецького аду, яі? його нам описує одинацята пісня Одисеї, або схожою на старо­єврейське пекло «Шеол», себто «Місце му к», Як воно зветься в Ісаї 50, 11. В цій підземній темній країні страху й безнадійности проживають духи покійників у тихому напівсонному стані. Навіть Ягу не почиту­ється там; «бо», як говориться про нього у книзі псальмів 6,.6, «піфія смерти тебе не згадується»; «хто міг би приносити тобі хвалу в Шеолі». Через те, як радить книга Проповідника в одинацятій главі, людина повинна тут на землі використовувати своє життя, бо після нього в країні темноти потя­гнуться ряди довгих безвідрадних лід:

Любе світло-----------------------

І оку приємно дивитись на сонце; Бо хоч би людині й як довго жити, То все ж ій треба всім утішатись І тямити дні темноти, Бо внизу їх буде багато.

Все дурниця, що прийде!

* *

*

Так то зі земним життям народів діференціюється й царство духів. Із країни покійників, зі звичайного місця спочинку для духів, шляхом відділення окреміш- нього, кращого відділу для багатих і чільніщих пов­стає поділ царства померших на два ріжні округи, на «небо» й «пекло»; що більш — і ці останні в даль­шому розвитку розділяються знову на декілька ни- зчих і Вищих відділів (ступнів). А куди душі-одиниці йти після смерти, про те не. рішає ні її характер, ні її поведінка з морального-соціяльного боку тут на землі, а тільки її клясове становище. Чи хто чесно жив, ζ чи грішив, на те не зважається. Чи по-

мерший був людина добра, моральна,_ чи страшний драбуга, це неважне задля входу його душі до «царства небесного». Розуміння майбутнього життя як нагороди або -кари за життя на землі для народів Південного Моря цілком чуже. І навіть на куди вищому ступневі розвитку не стрічаємо тої ідеї про етичну винагороду, яка нашій христіянській теольоґії видається сьогодні чимось таким природним, що христіянські фільософи релігії моральною пересторогою і моральною розрадою, які ніби то містяться у цій доктрині про винагороду, пробували просто собі доводити необхідність усіх ре­лігій.

Місіонарі, вислані на Південне Море, пізнавши після довголітнього побуту ці «моральні недостатки» у світі релігійних ідей тубольців, попросту зжахнулися від такого дикунства.

Так, наприклад William Eltis пише у своїм „Poly­nesian Researches“:

«Треба завважити, що горе одного й радість дру­гого (життя на тому світі), хоч якими відразливими вони можуть тільки видаватися нам являються тільки особистою фатальністю і з моральним харак­тером та з чесним поведениям вони не мають нічого спільного. Одинокі проступки, за які може спасти на них гнів богів, це занедбування обрядів або церемоній та занедбування приносів приписаних жертвів. Нераз у балачці з тубольцями й тамошніми жерцями я про­бував вивідатися чи вони бодай уявляють собі, що становище людини в життю на тому світі залежне від його поведения в Життю на землі; але я безнастанно пересвідчувався, що -вони не думають, щоб це мало який вплив на життя духів, як що вони були тут на землг добрі, великодушні й мирні чи жорстокі, скупі й сварлйві люде.»

Таксамо каже місіонар Thomas Williams і про меш­канців острова Фіджі (Fiji and the Fijians, 1, ст. 205):

«Забобонність тубольців щодо майбутнього життя

8 Кунов: Яд повстала релігія. 113

вияснює байдужність народу супроти смерти, бо, хоч вони й вірять у майбутнє існування, то всетаки ціл­ковито виключають думку про якунебудь моральну винагороду, заплату чи кару».

Аж розмірно пізніще, тай то тільки поволесеньки, ідея про винагороду промощувала собі шлях. Початки цього розвитку стрічаємо в Америці передівсім у ко­лишніх Мексіканців і иньчих центрально-американ­ських народів. Тай у народів Середньої Азії, що займа­ються ховом худоби, наскільки вони ще звязані з шаманством і не дуже ще стоять під впливом могаме- танства і буддизму, ідея про винагороду чи кару на тому світі за поведения на землі промощує собі ще тільки дорогу і грубо сплутана з ріжними становими оправами та з наївною вірою, що на присуд бога можуть вплинути щедрі жертви.

А як же справа мається з «прочищеним» христі- янством наших часів. Чимало побожних і «освічених» христіян вірить у те, що, заплативши службу божу за душу померших або обдарувавши церкви й монастирі зможе поліпшити Ьвою долю або долю своїх свояків на тому страшному світі. Досвід, що тут, у житті на землі майже все продажне: повага, честь, влада, любов і т. д. більшість людей переносить у найнаївніщйй спосіб на життя на тому світі, і мало хто розуміє, як дуже побожна їх віра грішить проти чистої науки про винагороду.

7.