Почитання прадідів і жертва прадідам.

Отже віра дикуна в духів має своє джерело, як доказують обидві останні статті, не в страху перед могутністю сил природи, а в боязни перед загадкою власного нутрішнього життя. Тай спосіб, як первісний світ діференціюється у · культурнім поступі, залежить зовсім не від впливу сил природи; навпаки, його визна­чує розвиток покревно-соціяльної орґанізації: витвір тотемських ґруп, садиб родин, домашніх громад, пле­мен і т.

Тимчасом іще виразніще ніж у багатоформности світа духів відбивається залежність божих постатей від соціяльного способу життя їх поклонників у етичному наряді, який дикун дає своїм духам і богам. Власне всі правила і звичаї, які являються результатом сус­пільного співжиття, набравши загальної ваги, вважа­ються і звичаями від духів, себто даними ними в дав- ніщих часах. І дикун, переносячи свої норми пове­дінки, що зродилися 'з потреб його спільного життя, на накази і закази духів, отже вважаючи їх частиною вищої природи і свідомости цих духів, очевидячки, переносить на них свою власну мораль. Ка­жучи' словами Фоєрбаха, моральна сутність людини стає моральною сутністю її богів.

Насамперед, як це дасться доказати в австраль- ських Муринів, це духи взагалі, на яких волю й пове­ління переноситься звичаї й обичаї, витворені співжит­тям ватаг і їіередані прадідами; а коли - пізніще з ватаг розвинуться тотемські групи, то тотемський бог мало-помалу стає одиноким справником усіх звичаїв, які мають вагу в його роді. Все, що закріпилося як традиційний звичай: поділ на * ґенераційні верстви та звязані з цею іслясифікаційєю іспити омужіння і посвяти пубертету, обрізування, їіроверчуванпя пере­понки в носі й тетуовання шрамів, заборони* полового життя поміж свояками, приписи щодо подружжя, во­єнні звичаї й заборони щодо їди — словом усе, що в боротьбі за життєве існування та продовження роду згодом стало признаним звичаєм, переноситься тепер на заповіт основника роду, себто тотемського бога і тим заповітом уґрунтовується.

Пізніще, коли в дальшому переході до хлібороб­ства творяться племінні сільські родові й родинні гро­мади, кастові та станові верстви, тоді й всі звичаї і правила, що виникли з цих' нових порядків, вважа­ються настановленими богом — тільки що, відповідно до дальшої діференціяції світа богів, яка тимчасом склалася, мається до діла вже не тільки з одним тотемським богом, на волю якого все переноситься, а наступає в певній мірі щось наче поділ на ресорти. Що торкається поодиноких великих родин, то в них ком­петентний бог родини, спеціяльні родові приписи на­лежать до ресорту бога роду, приписи ж цілого пле­мени або народу — до ресорту богаі племени або народу.

Так виводячи свої звичаї від своїх божків, дикун переносить на них свою власну етику.

Але тим іще не сказано, що кожний звичай, який виник із нових вимог спільного життя, таки так просто знаходить для себе реліґійну санкцію й приняття в заповіли й заборони, які дали прадіди. Релігійні по- глади, уґрунтування й акти культу в міру розвитку все більш і більше сформовуються у трівку, звязку в собі систему, до якої находять швидко приступ тільки ті нові звичаї, які підходять до структури цеї будови, то значить: ті, які не противляться знаним дотепер обрядам та їх уґрунтованню, а які виявляють зі себе щось неначе їх льоґічні поширення або доповнення. За те ті нові звичаї, що не надто підходять до старих релігійних поглядів і церемоній, при втілюванню їх до того, що вже існує, підлягають деяким змінам, пристосовуючись до існуючого. 'Коли якась релігія стала більш-меньч закріпленою сама в собі си­стемою, то таксамо як усі ідеольоґії, виявляє певну силу відокремленности й Відпорности супроти всього нового, що нарушує її систематику. Та все це тільки до деякої міри. Коли потрясення або перевороти СО­ЦІАЛЬНОГО життя такі сильні, що ціле дотеперішнє соціяльне думання пруть на нові шляхи, то й релі­гійна ідеольоґія не устоїться, і вона подається під на­тиском, й тоді новий реліґійнй погляд не пристосову­ється до традиційного, ідеольоґічного, існуючого стану, а навпаки існуючі реліґійні звичаї мало- помалу пристосовуються до нових погля­дів тим, що їх перез’ясовується в розумінню нових поглядів.

Але такий цілковитий переворот дотеперішнього спільного життя диких народів визначає для них пов­стання ексоґамних спокрівнених ґруп та називання цих ґруп назвами звірят й ростин:.визначає витворення т. зв. тотемських громад. Повстають нові споріднені і суспільні звязки, орґанізації й порядки, а тим самим перетворюється й поширюється культ духів.

В австральських Муринів можна подрібно просте­жити цей вплив нової спорідненої орґанізації на ідеї й акти культу: та читачам цього твору, який цілковито не має на меті дати докладного опису релігійного життя австральських тубольців, було б дуже не дов- подоби, коли б я захотів змалювати їм дуже обширно розвиток тотемських форм культу в ріжних австраль- ських племен. Для фахових етнольоґів та істориків релігії можуть такі подробиці і порівнання бути дуже цікаві; та загал читачів бажає,собі тільки короткого з’ясовання того, що типічне. Через те я мушу обме­жити себе декількома прикладами.

Передівсім церемонія обрізування та ще цере­монія субцизії (розлуплювання пеніса на спідній ча­стині), яка є у звичаю в деяких австральських племен. Цей звичай первісно не мав ніякого релігійного зна­чіння. Цеї операції докопують на парубкові тоді, як він переходить іспит змужніння Й ото з верстви дітей (або хлопців) вступає у верству дорослих (воївників); вона є тільки доказом того, що обрізаного прийняли до громади чоловіків. І переважно ця церемонія не об­межується самим тільки обрізанням. На знак, що моло­дий чоловік «полово зрілий», переводиться на ньому рівночасно ще й усякі тетуовання шрамів, вибивається деякі зуби, проверчується перепонку в носі та вкла­дається туди маленьку стрілку для прикраси, так що той, хто знає звичаї поодиноких племен, побільшій части уже по зверхніх знаках бачить, до якої ґенерацій- ної верстви належить яка особа.

Подібні церемонії переходять у деяких племен і жінки після появи менструації.

Коли з ватаги створиться спокрівнене тотемське товариство, яке виводить своє походження від одного спільного тотемського бога, зараз наступає зміна.

Таким чином обрізування стає надпри­родним актом примирря, який через те прибирає високо врочистого релігійного характеру. Його оточу­ють чим раз більш церемоніяльними штучками та, на­решті, сполучують із ріжними жертвами крови та мі­шанням крови. Кров, що стікає з пеніса, старанно зби­рають і підносять у жертву тотемському богові. У деяких австральських племен, коли декількох парубків рівночасно обрізують, змішують ще й трохи крови від кожного й потім помазують нею пеніси обрізаних; акт, яким поміж парубками заводиться певне «спокрівнене братство», себто штучну крівну звязь, яка нераз має більше значіння, ніж рідне спокрівнення. При тій на­годі там та сям відбувається й поміж найблизчими стар­шими свояками та парубками змішання крови. Так, наприклад, при церемоніях змужніння в Парнкалів (Port Lincoln) декількох старших чоловіків, що сповня­ють функцію «хресних батьків» новопосвячених, від­чиняють собі малу жилу на згині руки і, приснувши трохи крови в повітря, в жертву тотемському богові, дають своїм виховникам пити трохи своєї крови.

Такі покрівні братства, заведені шляхом змішання й пиття, крови, стрічаємо не тільки в Австральців, але і в багатьох племен Південного Моря, Північної Аме­рики й Африки.

Дуже цікаво, що розповідає про те A.W.Hovitt. Щоб пізнати Курнаїв, він казав перевести на собі самому разом із молодим приятелем Курнайцем, на імя Ту- лаба, їх церемонію змужніння зі всіма звичними штуч­ками, і таким чином став його покрівним товаришем. Від того часу його тубольчий приятель називав його просто братом, а його жінка обзивалася до нього пізніще тільки як до свойого чоловіка. Та хай краще Hovitt сам говорить („Kamiraloi and Kurnai“ Melbourne 1880, ст. 198):

«Я (після церемонії) жартком сказав до нього: «Тепер я вже іезза-еіі!» Він відповів: «Так, тепер ти мій брат». А що я зробився його братом, то між нами повстала дуже дивна звязь посвоячення, і згідно з пануючим звичаєм, його жінка пізніще кликала мене «бра-бі тел» (мій чоловік), а я повинен був звати її «рукут-бітел» (моя жінка).»

Друкий приклад, Морський капітан І. Вільзон, який у девятьдесятих роках вісімнацятого сто­ліття обїжджав Полінезію і на Товариських остро­вах став покрівним братом одного тамошнього голов­ного ватажка, оповідає у своїм творі „А. Missionary Voyage to the Southern Pacific Ocean“ (Льондон 1799) на ст. 396 бсь що:

«Коли хтось став тай о (покрівним братом) якогось чоловіка, то не сміє входити в інтимні зносини з його сестрами або доньками, бо вони вважаються його ж таки сестрами й доньками. А кровозмішування строго заборонене, і жадна спокуса не може зневолити жадну з них нарушити цю чистокровну звязь. За те дру­жину покрівного брата- вважають спів- власністю.»

Ось іще один приклад із Африки, де таксамо стрі­чаємо цей звичай, хоч здебільшого вже не в первісній простій формі. Про Овагерерів оповідає колишній місіо- нар Brinker („Mitteilungen des Seminars für orientalische

Sprachen“ в Берліні, 3.

«Двох чоловіків, що явлвються один для одного епанґа, входять зі собою через взаїмні дарунки ху­добою й иньчими річами в інтимну приязнь, яка кож­ному енантові вможливляєдоступ до жінок йогоепанги, із другого боку дає право брати собі з його череди, що завгодно. Цей поганий звичай має той наслідок, що герерські жінки-поганки мають розмірно мало дітей-- За те в’ иньчдх племен панує зви­

чай покрівного побратимства.»

Цим дуже поширеним, у детайлях, очевидячки, дуже ріжноманітним звичаєм пояснюється оповідання у другій книжці Мойсея 4, 24—26, яке стілько намо­рочило голови нашим біблійним критикам та дало при­чину до найкуріозніщих інтерпретацій. Це місце ось яке:

• «І сталось у дорозі на попасі,, що стрів Ягу його (Мойсея) та й хотів убити. І взяла Зипора гострого кре­меня, та й обрізала крайнє тілце в синка свого, тай кинула до ніг йому, і каже: «Крівавий жених ти мені!» І відійшов геть від його-------------------- »

Професор Е. Kautzch вважає це місце і в третьому новому виданню свого «святого письма старого Завіту» «досить темним». Та хто знає звичаї обрізування та звичаї покрівного братання в диких народів, той зараз же знає, що це оповідання визначає — певне, що його, як і багато иньчих місць' у біблії, пізніще скорочено і сфальшовано, можливо з нерозуміння, а можливо через те, що перерібникам його видавалося замало по­божним те, що Зипора ніби то обрізувала Мойсея й його залупою доторкнулася пеніса Ягу.

В давніщій, довшій редакції кажеться на цьому місці приблизно так: Через те, що Мойсей не дався обрізати, то нарушив закон Ягу. Цей непослух Ягу рішився покарати. Через те напав у ночі. на Мойсея, щоб убити його. Але хитра Зипора, що лежала обік Мойсея, швидко обрізала Мойсея та доторкнулася крі- вавою шкірочкою полових частин Ягу. Тим Мойсей став ніби крівним братом, а Зипора крівною нареченою Ягу, і тоді Ягу повинен був відчепитися від Мойсея.

Після цього малого екскурзу ми вернемося назад до тотемських звичаїв австральських тубольців. Як на цере­монію обрізування, так, 'очевидячкй, й на церемонію при родинах і похоронах мав свій вплив тотемізм. Тепер на по­хоронах ставлять на гріб поживу не тільки для мерців, але приносять жертву і для тотемського бога; а далі похорон являється не тільки справою найблизчих своя­ків покійника, а справою цілої тотемської громади, нераз ще й найблизчих посвоячених тотемських то­вариств. Участь у похоронах управильнюється до­кладно тотемсько-товариськими відносинами. Одна по­своячена ґрупа повинна вартувати біля мерця, друга повинна нести тіло, третя приготовляти гріб і т. д. Рівночасно витворюється звичай, що покійникові, заки ще його винесуть, тотемські його товариші справляють наче на прощання останній обід, і деякі австральські племена не обмежуються на -тому, щоб мерцеві покласти трохи страви для покріплення, але всі тотемські товариші, щоб доказати покійникові, як дуже вони почувають себе членами «з одного м н я с а», одними) з ним, ззідають потрошечки мияса або сала з мерця. На наше розуміння,- це дуже противний звичай; одначе, на погляд деяких, австральських пле­мен, то це ознака найбільшої пошани й пієтизму. Так, наприклад, як у австральських Дієрів помре який чоло­вік, то майже ціле племя бере участь у похороннім обряді; але повідділювані за ступнями тотемсько-това- риської приналежности. Одна частина малює себе білою краскою, друга чорною, третя чорною і білою, четверта червоною, так що хто це розуміє, той по закрашенню побачить, в якому відношенню посвоячення стоять поодинокі ґрупи до покійника. Таксамо докладно упра- вильнено, котрі свояки мають звязувати мерця, котрі вартувати біля трупа, а котрі мають нести його до гробу і т. д.

Заки тіло поховають, то тотемські товариші улашто­вують пращальний обід за помершого, частину якого кладуть на гріб. Решту ззідають учасники похорону; одначе ті, що належать до того тотема і тої кляси віку, що й померший, ззідають при тому трошки сала з трупа.

Нераз цілого тіла не ховають. Приймаючи, що дух без огляду на свою розлуку Остається у деяких зноси­нах з мертвим тілом, задержують поодинокі дрібніщі частини тіла як реліквії, і вірять, що коли в них будуть такі реліквії, то таким чином у духа лекше здобудуть собі послух. В австразльських племен такі реліквії складаються переважно з кісточок із пальців на руках і ногах, а в Курнаїв з цілих рук. За те Па­пуаси і Мелянезці задержують собі часто цілу голову або череп, бо ж, на думку багатьох їх племен, душа сидить у черепі. Прикладом такого «почи­тания черепа» (так невірно називають його деякі етно- льоґи) може послужити понизче оповідання про похо­рони померших на Мабуінґу одному з островів у заливі Папуа, біля південного берега Нової Гвінеї.

Коли там помре який чоловік, то зараз же його Імі, себто брати його головної жінки, беруться за похорон, і провід його перебірає на себе найстарший із поміж тих шуряків. Через те його називають Маріґет (докладно переклавши: рука духів). Всі найблизчі свояки обти­нають собі волосся, посипають голову глиною та нама­зують собі тіло білим вапном із коралю, бо білий колір у них колір жалоби. Потім наряжають трупа й почи­нають голосити. А як покажуться перші сліди роз­кладу, тоді міцно звязують докупи великі пальці з обох рук і ніг опісля замотують трупа у рогожі, щоб він не міг «ходити», і складають його на влаштованім у лісі підвищенню з дерева. На те підвищення кладуть рівночасно їжу -й воду. Потім ціле товариство поверта­ється назад у селю і справляє обід за помершого.

Та маріґет зараз повертається до трупа назад, сідає біля підвищення помершого й стереже його пять днів і пять ночей. Час до часу встає, вимахує руками в по­вітрі та кричить, щоб геть прогнати духа покійника від трупа. Після пятого дня приходять найблизчі свояки забрати маріґета. На випадок, як щоб дух усе таки ще явився, вони прогонять його спільним криком. Потім маріґет лізе на підвищення, відрубує трупові голову, завиває її в рогожу й кидає в купу білих термітів або в нору, 'щоб вона там обчистилася. За те тіло остає покищо на підвищенню, доки не зогниють мнякі ча­стини. Потім забирають тістяк, обчищують кости, зави­вають у рогожу й кидають у розколину скелі. Голова остає в купі термітів доти, поки її чисто не обїдять. Після того маріґет чистить її, розмальовує червоною краскою, прикрашує піррям і потім урочисто передає в кошичку синам або братам помершого як дорого­цінну реліквію, бо як дрвго свояки мають голову по­мершого, так довго його дух радо звертає увагу на їх просьби.

А до того, чим більш для диких народів основания їх тотемських товариствів мітичним тотемським богом стає чудовим, казкою повитим процесом, починають витворюватися всякі тотемські поминкові та памятні празники, на яких по білшій части змальовують засну­вання тотема та взивають тотемського бога піддержати і побільшити свого тотема. В австральських племен ці празникй ще дуже звичайні собі; на них звичайно тільки декілька по чудернацьки розмальованих та піррям і шкурами прикрашенних тубольців вигопкують, скачуть і танцюють, монотонно співаючи, а властиво декля- муючи короткі пісні про основания роду. Але ж у на­родів Південного Моря, що стоять вище, ті обходи по­части вже перетворилися в цілком гарні мітичні вистави, в ріжноманітні маскові танці та вправи, які нераз спо­лучені з жертвами та заклинаннями духів прадідів.

Місіонар Е. вігеЬІот, який довгі літа перебував між Арунтами й Льоріджамп, у третій частині свого твору „Die Aranda und Loritjastämme in Zentral australi en“, виданого народнім музеєм у Франкфурті над Μ., описав цілий ряд таких тотемськпх празників. Я вибираю зпоміж них один звичайніщий: Свято в память щура- кенґуру, тотема Льоріджів:

Два старі чоловіки малюють собі довкола тіла товсту чорну смугу й потім тулуб обліплюють сивим пташиним піррям, а голову білим. Вони повинні пред­ставляти Алчірангамічіну (пратворця) роду щура-кен­ґуру. Декілька молодших чоловіків, які від чола та до колін помальовані червоними. смутами й почасти таксамо обліплені піррям представляють потомство цього роду. Потім приносять чарівну палицю тотема* декілька чарівних мотузків для обмотування шиї і голови, а далі символ плодження роду яйця щура- кенґуру та трохи сімя.

Коли ті; що представляють, вже прикрасилися, тоді обидва старі сідають один проти одного в яму, що має виявляти собою дучку щура-кенґуру, обкручують руки об руки і наслідують рухи, й сичні звуки щура-кенг ґуру. Потім помальовані молодші чоловіки вискакують зі свого сховку, в якому'були досі, танцюють довкола обох старих і таксамо сичать. До того приспівують:

«Молоді щура-кенґуру, молоді щура-кенґуру! Мати викидає їх геть (з торби).

Молоді щура-кенґуру ситі.

Стара щуриця їх доглядає, Катуканкара (мітичний прабатько) Бігає за молодими.

Біжать попри кущі, Все далі та далі, Сичать кущами, Аж над беріг, що так чисто Тягнеться геть здовж.»

Та куди важніщими, ніж ці зміни релігійних цере­моній, являються нові приписи, що витворилися з тоте­мізму на полі заборон страв, себто табівництва (табу)¹).

¹ Заборона споживання деяких страв повстає не аж із почитанням тотема; ми стрічаємо її в усіх австраль- ських ватагах. Ці заборони розвинулися почасти зі стремління дорослих чоловіків забезпечити собі спожи­вання певної дичини та виключити від нього жінок і дітей, почасти повстали зі спостереження, що деяка харч, коли її вживати певного часу та в завеликій скількости шкідлива для слабовитих осіб і дітей, а то й повстала з досвіду, що як деякі ростини зривати не у свій час, то тим спиняється їх множення. Так, напр. у багатьох західно- австральських племен стрі­чаємо заборону, щоб деяких насінних ростин не їсти швидче, аж висиплять зі себе насіння. Заборона пов­стала цілком певно з досвіду, що коли ці ростини завчасно вирвати, то на друге літо на тих місцях нові не виростуть.

У деяких племен ці заборони страв, звані табу, дуже скомпліковані. · Вони обіймають десятки окремих правил. І як тільки, після повстання тотемізму, пра- бога роду все більш й більш починають ідентифікувати з тотемським звірятем та це звіря вважають наче його тілесною інкарнацією, то до тих правил прилучується ще й заборона їсти власного тотема. Член роду Вомбата не сміє їсти вомбатів, а член роду ему не сміє їсти емів; бо тотемський бог тай пізніщі духи прадідів залюбки заходять у ці звірята, отже «інкарнуються» в них, і легко може трапитися, що той, що ївби таке звіря, ївби рівночасно свого бога й тим образив би його.

Через те тим австральським племенам, в яких по-

’) Слово «табу» поширене в мовних варіяціях «тану, тампу, тамба, таб» у переважній частині Південного Моря. Зпочатку мало воно значіння «присвячений», «переданий», власне якомусь духові, одначе сьогодня вживається понайбільше просто в розумінню «забо­ронений».

читання тотемських божків цілком принялося, строго заборонено їсти свого тотема; тільки в деяких випад­ках може член ягогось роду споживати свого тотема, а саме тоді, коли це робиться в честь тотемського бога, напр., з метою віддатися йому 'в його власність та задокументувати спільність походження (в деякому ро­зумінню можна сказати: спільність тіла) з прабатьком роду. Так, напр., у Арабунів, Вонкґонґарів, Кайтишів, Арунтів і т. д. у празники повстання пращурів і роду їдять тотемське звіря, на якого зрештою не вільно ні полювати ні їсти його.

Через те тотем стає чимось святим, стає «табу». І так мало-помалу відбувається дуже~й дуже цікава переміна: і давніщим, уже давненько існу­ючим заборонам страв надається тотемський ха­рактер, ставлячи їх у якінебудь відносини до то­тема. Що, напр., цеї чи тої ростини не можна їсти, то це тепер не через те вже заборонено, що спожи­вання її має шкідливі наслідки, а через те, що тотем­ський бог і духи прадідів у подобі тотемського звіря потребують її колись собі на поживу, що тотемський звір гніздиться в них або й через те, що вони силою якихось давніщих актів присвячені тотемському богові.

Та на тому — дійшовши раз до того, щоб уважати за «табу» все, звязане з тотемом і походженням дикуна дикун не спиняється. Коли те, що належить до тотем­ського бога, є «табу», то щоб зробити щось їстивне «табу», треба його тільки дати у власність тотемському богові, себто присвятити йому. Так то в Мелянезців і Полінезців повстає дуже поширений звичай «табуо- вання» — виключування якоїсь річи зі звичайного вжитку, присвячуючи її тотемському богові (пізніще, коли цей звичай укоренився, й родинним богам). Це діється переважно таким шляхом, що голова роду або жрець проказує відповідні формулки присвячення, а потім кладе тотемський знак на ту річ, чи вирізуючи які карби, чи причіплюючи вуха, пазурі та хвости тотемського звіря, а як той рід зветься за якоюсь ро- стиною, то привязує листя і цвіт тотемської ростини.

Таким чином дотична річ стає присвя­чена тотемському богові, і горе тому, хто на- рушить це «табу», йімста бога, якому нанесено шкоду в його посілости, мусить неминуче постигнути його. І, я-к то нераз буває при подібних святих обрядах, в «робленню табу» починається переборщення,. що при­родний, спричинений соціальними життєвими відноси­нами звичай зробиться дошкульною мукою. Не тільки те, що безпосередно святе тотемському богові стає «табу», але й те, що стикається з табурованим предметом, як напр. жартівне місце, на якому -стоїть табурована страва, тай хата, в якій приготовляють цю страву, і нарешті й той чоловік, який до такої страви діткнеться або їсть її.

Очевидячки, що нераз біда, неврожай, війна й на­пади приневолюють мешканців островів Південного Моря касувати почасти закони табу. Та робиться це, не просто іґноруючи приписи, а так, що ріжними цере­моніями здіймається табу з деяких страв, на яких його наложено: процес, який Новозеляндці влучно називають «витягуванням наново сили Атуа (бога пра­дідів)».

Розуміється, що цей перетворений вплив тоте­мізму поширюється й на жертівництво. Коли давніще приносили малі жертви переважно тим батьківським, материним або й дідівським. духам, що недавно що тільки повмирали, то тепер, чим більше зростає зна­чіння тотемського бога, припадають йому найліпші жертви, бо ж він являється не тільки пратворцем роду, але й наймогутніщим зпоміж усіх духів. А як пізніще в дальшому перебігу розвитку побіч тотемських божків повстають могутні племінні й державні боги, то ці останні одержують найбільші жертви.

Та рівночасно зі зростом культури збільшуються й жертівні дари і жертівні церемонії. Туболець сере-

дньої Австралії, який переважно харчується тільки тим, що дає полювання на дичину, назбираним корінням, зіл­лям, хрущами й червачками — він може дуже мало ще приносити своїм духам. Його жертви обмежуються тим, що він кладе на гріб або тому духові, помочі якого він бажає собі, приносить трохи сирої або печеної страви; на кожний випадок він не від того, щоб віддати трохи своєї власної крови, Й отворяє собі гострим ножем малу жилу й опісля прискає трохи крови в повітря або спускає на землю і та кров, що витікає, то на поживу духові, якого він кликав. Що ж йому ще дати? Його майно надто невеличке.

У тих народів, що добилися більшого майна, що ма­ють добре оброблені лани, отари худоби, багаті садиби, очевидячки жертви куди 'більші йцінніщі; бо оцінюючи людей, по більшій части несвідомо, по собі, отже ста­влячи себе саму.за мірило, та людина вірить, що те, що їй самій видається безвартним, немає значіння й для її богів. Народові, який збірає щонайкращі коріння з таро, батати, кркосові горіхи, гарбудзи шульки з кукурудзи видавалося б просто глумом над його тотем- ським богом, коли б він думав у подяку за великі бла­годати нагодувати бога кількома сухими малими корін­цями — так як побожному багатому христіянинові зда­валося б смішним, коли б він думав у подяку за велике щастя, що, на його думку, зіслав на нього його бог, кинути в церковну скарбонку один або два феники. Тут уже мусить найтися гарне пишне вікно в церкву або невеличка фундація.

Так і в диких народів вартість жертви пристосо­вується до того, як велика труднація, якої проситься в бога, та до значіння бога; з другого ж боку рід жертви визначує спосіб господарки дотичного народу. Нарід, який живе тільки з рибальства, і який уявляє собі своїх тотемських богів у подобі якул, дельфінів, кроко­дилів, водних гадюк іт. д., жертвує, природна річ, своїм богам знову ж таки риб, мушлі, морських птахів і т. д.,

9 Кунов: Як повстала релігія. 129

скотарський нарід жертвує рогатий скот, кози, вівці і т. д., а нарід, що побіч хліборобства займається більше чи меньче ще й ховом худоби, приносить своїм богам крім земних плодів ще й жертви зі звірйт, і в цьому випадку ці останні вважаються все чимось ліпшим і впливовіщим.

І форма приношення жертвів диференціюється. Най- простіщий спосіб жертвования це такий: Жертівний дар, чи він з овочів, риби, мняса, чи з крови, кладуть просто на відповідному місці, яке, на думку жертів- ників, легко доступне богові, отак на якомусь місці в лісі, на горбку, на березі моря (коли жертва призна­чена тотемському богові в рибячій подобі), чи де поміж ростинами. Найулюбленіші місця на жертви це най­більш могили й ті місця, на яких по переказу тотем- ський бог колись повстав або зник із землі, осбливо ж ті місця, де він сплодив перших потемків: місця народ­ження роду.

Коли пізніще дикі народи ДОХОДЯТЬ ДО того, що виробляють собі з 'дерева, соломи, коралевого вапна або каміння подоби своїх мітичних прадідів, то зви­чайно поперед них кладуть жертву. Але на тому не кінчиться. Щоб богові зробити жертву лекше доступ­ною, то його статуї, в якій він, як уявляють собі, прий­має жертву, помазують трохи теплою кровю (в ній сидить душа — життя) з жертівного звіряти рот або полові частини (як органи плодження), або й вішають йому на шию ще тепле серце, що опкипає кровю та ще дриґає. Ще вищий ступінь характеризує так зв. жертва вогню або диму (жертва запаху), і тут богові приносять звіринну жертву не в сирому, а силою по- лумя зготовленому виді. Ця вогнепальна жертва вигля­дає так, що перед статуєю бога на землі або на підви­щенім жертівнику жерці розкладають з дерева вогонь і спалюють на ньому найважніщі нутрощі, в яких міститься життя, передівсім кров і серце, а то й легені, печінку, нирки, лій із нирок й иньчі тельбухи.

Та цим іще не сказано, що ці ріжні способи жертів- ництва так ідуть одні за одними, що одна форма аж тоді набирає значіння, як друга майже заникла. По біль­шій части подибуємо всі ці способи жертівництва одні побіч одних; · та звичайно можна доказати, що вогне­пальна жертва повстала нещодавно. Відомо, що й у біблії, в старому завіті стрічаємо всі ці три форми одну побіч одної. Також помазування кровю було у звичаю в старих Евреїв — правда, не помазувано статуй божків, а помазувано жертівник та роги бика, що були на ньому, і представляли Ягу в подобі бика. Так, напри­клад, у другій книжці Мойсея 24, б—8 говориться:

«І взяв Мойсей половину -крови і улив її в ми­ски, і вибризкав половину крови на жертівник. І взяв книгу завіту тай прочитав на голос людям, і мовляли вони: усе, що глаголав Ягу повнити­мемо і. слухатимемо. І взяв Мойсей кров та й п о - б ризька,в на людей, і рече: се кров завіту, що вчинив Ягу. з нами в усіх цих словах.»

Ще ясніще говориться в третій книжці Мойсея 9, 9—10:

«І подали сини Арона кров йому, і вмочив він пальця свого в кров і положив на роги жер- тівника, і вилив кров до стояла жертівника.

А жирі й нирки і сальник од печінки жертви за гріх пустив з димом на жертдвнику.»

А в законі про· жертву за відпуск гріхів сказано в третій книжці Мойсея 4, 6—7 так:

«І вмочить жрець пучку свою у кров і бризне сім раз перед Ягу, перед завісою святині. І по­ложить жерць крови на роги кадильного жер­тівника перед Ягу, що в соборному наметі і т. т.»

Хто приглянеться до приписів старого завіту про покутні і вогнепальні жертви і порівняє з ними жер- тівні звичаї в Мелянезії і африканських скотарів, той нераз просто здивується, що обряди такі однакові. За д*

приклад візьму покутну жертву свиней на San Chri­stoval (група Сальомо), острів, на якому немає ні ско­тини ні овець, ні кіз, отже, де їх й не можна жертвувати.

Коли жрець одержить жертівну свиню, то її не заколює, а задушує, щоб не розбризкалася тепла кров, в якій сидить душа, і щоб тотемського бога, якому належить ця кров, не покривджено в його пайці. По­тім жрець швиденько проколює звіря камінним ножем і збирає кров у миску, щоб ні цяпочки не пішло на марно. Після того виливає кров на велике полумя, що горить перед образом бога; а там виймає зі свині серце, печінку, нирки й частину жиру з кишок і теж спалює перед постатю 'бога на жертівнику, покритому великою камяною плитою. Решта мняса належить ча­стина жерцеві, частина тому, хто дав жертівне звіря.

Подібні жертівні обряди знають і Кафри в півден­ній Африці. Амазули, заки принесуть у жертву моло­дого бика, насамперед присвячують його богові пра­дідів. Той, що приносить у жертву, виступає наперед і закликає своїх померших прадідів приблизно так: «Дорогий батьку, на маєш тут бика, бери собі його від мене на поживу; за те дай, щоб я був здоров, щоб я не відчував на далі жадних болів. І ти, діду, будь ласкавий для мене і дбай про те, щоб помножувалася моя череда волів.» Після того бика колють та ще щи­пають у бік, щоб голосно ревів і щоб духи прадідів зачули голос жертви. Потім добивають його геть, спу­скають з нього частину крови і спалюють її расом із печінкою, серцем, шматом шкури і трохи ладану на отвертому вогні. Иньчі частини жертівного звіряти їдять жрець, жертводавець та його челядь.

Дим, що здіймається вгору, повинен прадідам до­ставити як поживу духів-життя (звірячу душу), що зна­ходилося в спалених частинах тіла. Отже достемен- нісінько той самий погляд, на якому основуються старо­єврейські жертівні обряди, як ось напр. в третій книжці Мойсея 17, 11—14, ясно й виразно говориться:

«Но в крові душа тіла, і призначив я її для жертівника, щоб роблено покуту за душі ваші; кров бо се, що чинить покуту за душу. Тим же то глаголав я Ізрайлевим синам: ні одна душа з між вас не­хай не їсть крови!... Бо душа кожного тіла: кров його, це душа його!...»

Хто ззідае крові і жир з утроби, той відбирає Ягу необхідну для нього їіоживу, якою він живиться. Так, наприклад, у четвертій книжці Мойсея 28, 2:

«Повели синам Ізрайлевим і скажи їм: Хліб мій, на вогнянні жертви мої, на любі пахощі мої мусите приносити мені у призначений час.»

Звіринну жертву цінять дуже високо всі дикі на­роди; та ще вище стоїть людська жертва, найбільший дар, який можна принести могутним богам. І через те її приносять богам тільки при надзвичайно важних нагодах. Звичай, у важних випадках, напри­клад, перед великими воєнними походами, як умре головний ватажок, як вибухне погана хороба або щось таке подібне, той звичай жертвувати людей племінним і тотемським богам, 'був поширений колись майже по цілому Південному Морю, особливо між мешканцями островів Salomo, Bank, Viti, Cook і мешканцями Товари­ських Островів тай у Маорів на Новій Зеляндії; тепер європейські кольоніяльні власти йоклали тому кінець, хоч усе ще трапляються сям та там спорадичні ви­падки.

І на цей поганий звичай находимо у старо-єврей­ській релігії деякі паралелі. Так у другій книжці Мой­сея 13, 2 і 12—13 Ягу завзиває:

«Посвяти мені всіх первістків, первородних усякої утроби між синами Ізрайлевими, і в людини, і в скотини, мої вони будуть. Вилучати меш тоді уся­кого первістка з утроби Ягові, і всякого первачка в скотини, яка в тебе єсть. - Первенці мусять бути при Ягу. Всяке ж осля первачка викуповувати меш ягням; коли ж не викупиш, так мусиш зломити шию йому, У сяк отож первістка людського викупову­вати мусиш.»

Тут виразно жадається людської жертви; та опо­відач допускає — це місце на всякий випадок аж пізніщє одержало свою теперішню редакцію — вже заміну ді- точої й так же ослячої жертви (осел був надто ко­рисним, необхідним домашнім звірям, щоб його можна було з легким серцем збутися) жертвою ягняти.

Але не на всіх місцях проявляється той великодуш­ний погляд щодо заміни людської жертви. Наприклад у третій книжці Мойсея 27, 28—29 просто встановля­ється закон, що жертви «обреченої богові», то значить призначених святою обіцянкою богові в жертву (ді­тей чи рабів) ні в якому разі не. можна замінити зві­ринкою жертвою:

«Тільки все обречене, що хто присвятив богові, усе, що його, чи то люде, чи то скотина, чи то поле його власности, не можна продавати ні викуплювати; все що обречене, пресвяте Ягові. Усе присвячене, що буде присвячене від людей, не мо'жна викупити; заколене мусить бути (пожертвоване).»

То ж коли приглянемося до релігійних поглядів і обрядів народів, що на низькому ступні, наскакуємо всюди на однакові основні уявлення. Правда, в де- тайлях побачимо деякі ріжниці й окремішности, бо ж не скрізь однаково добувають народи собі свій харч, а через те й не всюди однаковий їх соціальний спосіб життя. Тут найбільше значіння має те, чи який нарід живе переважно · з полювання, з рибалства, з хову худоби, чи з хліборобства, і як у кожнім окремім ви­падку ці форми господарки змішуються. Далі рішає й те, як і в якій формі відбувається перехід до хлібо­робства й на скільки він витискає назад иньчі роди здобування харчів. Із господарською діференціяцією й поділом функцій наступає й до певної міри поділ функцій між божками.

В глибині островів, де полювання стає побічною справою й оброблювання землі дав головну. поживу, тотемський бог має передівсім за завдання старатися, здоб дозрівали ями, таро, гарбузи, батати, кокосові горіхи й хлібні дерева, отже старатися у свій час за благодатний дозд та благотворне сонце. За те в при­бережних сторонах, де рибальство, мореплавство, тор- говля, почасти й ограблювання иньчих.прибережних племен стають головними засобами добування поживи, найважніща функція тотемського бога старатися про багаті влови риби, добру їду та багату воєнну здо- бичу. Тай що ж почати якомусь родові, що займається хліборобством (нераз ці роди творять рівночасно села) з опікунчим духом, який, правда, має силу над рибами в морі, але не має сили над ростинами; і навпаки, що поможе селові, що займається рибальством, тотем­ський бог, функція якого помагати дозрівати плодам землі й дерев.

Та цей розділ функцій спричинює знову ріжні роди культу. Тотемському богові роду (або села), що займається рибальством, богові, якого уявля­ють собі в подобі риби, крокодиля або морського птаха, очевидячки не можна приносити в жертву страви з цільних ягід; бо ж відомо, ці звірята не їдять овочів. На жертву надаються тільки риби, шкаралупники, мор­ські птахи й передівсім людська кров і людське мнясо (жертвовання воєнних бранців). Тотемському богові, якого уявляють собі в виді курки, торбуна, бекаса, і який оживляє ростини свого роду, не можна знову при­носити в жертву риби й шкаралупників.

Йому як жертівну страву, приносять овочі. Рибним божкам жертвувати пільні ягоди, це був би просто насміх. Навіть підносити ці страви на їх жертівні місця вважається вже образою. Так, наприклад, В. Н. Codring­ton оповідає про цільних богів Фльоріди (the Malane- sians, ст. 134): «Цих Тіндалів (тотемських божків) са­дів не можна ображати входом людей (у їх святині), що їли свинину, рибу, торбунів або шкаралуцників. Аж днів через три чи чотири, після споживи такої їжї дозволений вхід.»

А далі жертівні місця для тотемських богів, яких уявляють собі в виді риби, не сміють знаходитися на горах або святих гаях; бо риби перебувають у воді. Вже ті австральські роди, що мають рибного тотема, ви­конують кровну жертву все над озерами, ріками або на прибережу моря, і призначеної для поживи свого родо­вого бога крови, не бризькають у повітря, а пускають, щоб стікала в воду, щоб їх бог міг її дістати. Відпо­відно до того й села тих народів Південного Моря, що займаються риболовством, мають свої святі жертівні місця над морем, на скелях, на косах що вдираються в море, або на островах, що коло берега. За те населення глибини островів, що займається хліборобством, пере­носить свої жертівні місця й місця культу на горби, що сторчать поверх їх сіл та їх ростин, у святі гаї або посеред їх садиб.

Так із тих ріжних функцій, приписува­них тотемським богам, повстають у даль­шому протягу часу й ріжнородні місця культу й ріжнородні звичаї культу.

Як дуже суть тотемських божків залежить від господарських форм, проявляється виразно в тому, що як яке село змінить свій спосіб господарки, то й його прадідівський бог і його культ одержують иньчий вид. Возьмім, наприклад, що якась частина населення яко­гось рибальського села приневолена покинути своє давнє місце побуту й шукати притулку у глибині острова. Тоді дотеперішний тотемський бог переселен­ців, якого вони вявляли собі в подобі риби, стає опі- кунчим богом ростин. Одначе тому противиться його рибяча подоба; бо ж будучи рибою, він не може відвіду­вати плянтацій і не може охороняти їх перед ворожими впливами. Наслідок із цього такий, що тепер, коли в родових переказах оповідається вже про декілька пере­мін родового бога, одна з тих дотеп ерішних побічних інкарнацій, що годяться з новими функціями тотем- ського бога, стає головною постатю, а то й навіть вири­нає думка, що тотемський бог, щоб захищати своїх потомків, вліз у иньчу звірячу постать, і в цій постаті пішов за своїм родом. Через те дуже часто й трапля­ється, що в Полінезії ріжні близько посвоячені села почитують того самого бога під тим самим імям, але в постатях ріжних звірят. Таким робом — обмежуємось одним прикладом — на Уполу того самого родового бога Мосо в одному селі пред­ставляли в виді домашньої курки, в другому в виді риби-чорнилиці, у третьому в виді черепахи а в чет­вертому в виді свині.

8.