12.2.1. Особа засновника даосизму

«Відсутність віри в засновника частково була наслідком почат­кового плюралізму протодаоських і ранньодаоських традицій, позбав­лених чіткого самоусвідомлення своєї субстанційної спорідненості», - такою є думка одного із сучасних даологів Е.Т.

Лао-цзи (Лі Ер, Лао Дань, Лі Боян, Лао Лай-цзи?) (VI (V?) ст. до н.е.) {«Старий мудрець», «Старе дитя») - давньокитайський філософ, якому приписується авторство класичного лаоського філософського трактату «Дао де цзин». Сучасна наука піддає сумніву історичність Лао-цзи, проте в науковій літературі він часто визначається як засновник даосизму.

Найімовірніше, образ Лао-цзи синтезований, в його основі лежить життя кількох людей - лаоських містиків-магів (фанші), сюжети архаїчних міфів і народних легенд. І ще - пристрасне бажання відчувати поряд із собою у світі присутність такої небесної і водночас глибоко людяної, теплої мудрості.

Древні історики немовби навмисне зробили образ Лао-цзи максимально чудовим. І навіть в якихось звичайних, «поцейбічних» фактах помітна недосяжність містичної і непізнаваної нами душі. Лао- цзи має досить конкретне місце народження, родове ім’я, навіть державну посаду, але кожний цей буденний і навіть дещо нудний факт раптом стає частиною чогось чудового, надзвичайного. Поєднання чіткого історизму і міфологічного ореолу додає ще більшої привабливості постаті Лао-цзи.

В народній традиції Лао-цзи вшановувався як божество. Його зображення і статуї можна було зустріти в багатьох місцевих храмах і невеликих кумирнях разом із зображенням Конфуція, Будди і «божествами-хранителями вогню». Він - частий герой народних легенд і передань. Філософське начало вчення Лао-цзи безболісно змішується із чарами і дивовижними перетвореннями.

Коли даос виплавляв пігулку безсмертя і приймав її, то саме вона і призводила до появи в організмі «безсмертного зародка». Лао-цзи ж немовби зумів зробити це без будь-яких штучних засобів.

Не позбавлена подібної чарівності й офіційна біографія Лао-цзи. Вона викладена в знаменитих «Історичних записках» («Ши цзи») Сима Цяня - найважливішій праці з історії давнього Китаю, складеній, найімовірніше, в І ст. до н.е., тобто принаймні через 300-400 років після загальновизнаної дати народження мудреця. Ім’я Лао-цзи, а точніше, його прізвисько дослівно означає «Стара дитина», чи «Старий мудрець», тоді як справжнє прізвище Лао-цзи, як вважає Сима Цянь, було Лі, ім’я - Ер, а доросле ім’я - Дань. Тому його могли називати або Лі Ер, або Лао Дань - «Старець Дань». Він народився в царстві Чу, області Ку, районі Лі, селі Цюйжень. Як часто бувало в Китаї, жителі села складали один великий клан Лі, тому і вважається, що родове ім’я Лао-цзи було Лі. До часу укладення біографії Лао-цзи в «Історичних записках» «людина Лао-Цзи» майже цілком розчинила­ся в міфологічному образі Лао-цзи, й історику Сима Цяню доводилося використовувати в основному народні передання. Наприклад, він згадує, м’яко кажучи, незвичайну тривалість життя даоса: «Лао-цзи, можливо, жив більше ста шістдесяти років, а дехто каже — і до двохсот, бо він наслідував Дао й міг дожити до глибокої старості».

Відомостей про людину Лао-цзи небагато. Більшість версій сходяться на тому, що він був старшим сучасником Конфуція. Про це говорить не тільки Сима Цянь, а й знаменитий даос Чжуан Цзи (Чжуан Чжоу) у главі «Життєпис Лао-Цзи». Як виховувався Лао-цзи, в кого навчався - історія мовчить. Він постає перед нами вже як абсолютно цілісна, сформована особистість. Певний час Лао-цзи займав посаду хранителя архівів у царстві Чжоу, і саме там відбулася його пам’ятна зустріч із Конфуцієм. Усні джерела також твердять, що певний час Лао-цзи сидів ліворуч від правителя і записував мудрі висловлювання як самого володаря, так і його підданих - мудреців, яких, незважаючи на численні легенди, було небагато, і тому кожне їхнє свіже слово багаторазово обмірковувалося і коментувалося.

Дослідники не раз намагалися вирахувати роки його життя, виходячи з припущення про його зустрічі з Конфуцієм, дати життя якого відомі порівняно точно - 551-479 рр. до н.е. Конкретної дати народження і смерті Лао-цзи встановити так і не вдалося, але вважа­ють, що він помер, а точніше, відійшов на завжди від людей десь між 460 і 450 рр. до н.е. Сучасні фахівці схильні перенести датування його життя до більш пізнього періоду - десь між 400 і 330 рр.

Яку посаду займав Лао-цзи? Здається, з цього приводу навіть у найприскіпливіших дослідників немає особливих розбіжностей. Лао- цзи був хранителем архівів у царстві Чжоу, точніше, істориком- хранителем (цаньши ши), як вказує Сима Цянь. Сама ця посада свідчить про благородне походження Лао-цзи і про прекрасне знання канонів.

Але і тут не обходиться без різночитань. Чжуан-цзи у главі «Шлях Неба» дає іншу назву посади Лао-цзи - «історик-наглядач архіву» (вей цань ши), що, правда, не дуже відрізняється від варіанта Сима Цяня. Зате «Записки про ритуал» називають його посаду «старший історик», або «великий історик» (тань ши). Існує й інший варіант - «молодший історик» (сяо ши), при цьому слід враховувати, що посада «великого історика» означала просто «чиновника-історіописця» і могла включати в себе посаду молодшого історика. В будь-якому випадку до обов’язків цих людей входило завдання вести докладні хроніки подій в державі.

Для традиційної китайської культури історичність Лао-цзи не мала великого значення. Така людина просто не могла не бути - чи то у вигляді фізичної особи, чи духовного імпульсу. До того ж навколо Лао-цзи сформувалися сотні міфів і десятки філософських шкіл. Виникла навіть школа Хуан-лао (Хуан-ді і Лао-цзи), яка є, по суті, одним із напрямів даосизму і яка, зрештою, швидко зникла. Цікаво, що Лао-цзи в ній прирівнювався до першозасновника світу і «основоположника» китайської нації.

В біографії Лао-цзи чимало незрозумілого і таємничого. Стосується це, передусім, історизму його життя. Лао-цзи згадується, як вже було сказано вище, у Сима Цяня і у Чжуан-цзи. В останньому випадку виникають підозри, що вислови із згадками про лаоського вчителя - це більш пізні вставки, зроблені безпосередньо для розділу «Піднебесна».

Не менш дивне й інше. Найяскравіший послідовник Конфуція, Мен-цзи (Мен Ке), будучи сильним полемістом, нападає на вчення Ян Чжу і Мо-цзи і ані словом не обмовляється про Лао-цзи, хоча, здавалось би, той - гідний супротивник. Певно, сам трактат («Дао де цзин») був записаний ніяк не раніше середини III ст. до н.е., тоді ж з’явилося й ім’я Лао-цзи.

Версія стосовно того, що сам Лао-цзи не міг написати свою працю, висловлювалася давно. Як не дивно, але для цього був досить простий і несуперечливий доказ - сам час, коли орієнтовно жив Лао-цзи, не був сприятливий для написання книг. Тоді ще не склалась традиція філософського трактату, що починається з Конфуція і Мо-цзи.

Проте яким би великим не було схиляння китайської культури перед Лао-цзи, його авторство «Дао де цзину» піддавалося сумніву вже віддавна. Щоправда, спочатку йшлося не про історизм особи Лао- цзи, а лише про те, чи могла ця людина створити такий трактат.

Перші серйозні сумніви були висловлені ще в XII ст. Вчений Ван Шипен відзначав: «Надто сумнівно, щоб цей текст у п’ять тисяч ієрогліфів був написаний Лао-Цзи». В ту ж епоху стали говорити про декількох Лао-цзи. Наприклад, вчений-конфуціанець Є Ши вважав: «Та людина, що навчала Конфуція, - не той Лао-цзи, що написав книгу. А та людина, що написала книгу, - не Лао Дань з родини Лі. Лише несвідомі люди об’єднують цих двох в одного».

Найімовірніше, слід відрізняти реального філософа Лао Даня - одного з багатьох на тому історичному проміжку і мудреця Лао-цзи, чиє авторство «Дао де цзину» належить, радше, до області міфів. Наприклад, відомий китайський історик Го Можо зробив такий висновок: «Хоча книга «Лао-Цзи» (інша назва «Дао де цзина») не належить руці Лао Даня, але її основні погляди вироблені саме Лао Данем.

А ось ще одне припущення, висловлене сучасним китайським вченим Лю Жолінем: людину, що навчала Конфуція, звали Лао Дань, він і є великим мудрецем Лао-цзи. А трактат «Лао-Цзи» записав якийсь Лі Ер. А це означає, що Лао Дань і Лі Ер - дві різні людини. Лао Дань нібито багато розповідав, був, певно, великим містиком і посвяченим, але ніколи нічого не записував, а от Лі Ер, не відрізняючись ані особливою величчю розуму, ані посвятою в езотеричні знання, в епоху протиборствуючих царств (475-221 рр.) просто записав повчання Лао Даня. Багато хто не погодився із його оцінкою, але й ґрунтовно спростувати цю думку все ж не зміг.

Слово Лао-цзи таке ж, як його образ. Будучи неприкрашеним і символічно-всеохоплюючим, воно передає з покоління в покоління дух цієї дивної людини. Для китайської традиції він завжди залиша­ється мудрецем, що зважився на усвідомлення найвищого ступеня істинності, зумів витримати її і передати послідовникам.

Ще в кінці минулого століття сформувалася концепція, що не втратила свого впливу і сьогодні, яка розглядає історію даосизму як поступове перетворення первісного «чисто філософського вчення» в релігійно-містичну доктрину, наповнену «містикою і забобонами».

Історія даосизму нагадує історію конфуціанства. Спочатку це був напрям натуралістичної філософії, що виник на зламі ІУ-ІП ст. до н.е. Але років через 500, десь у II ст. н.е., він набув канонічного статусу релігії. Вищенаведена думка Д.В. Степовика є не оди­ничним, а загальноприйнятим твердженням стосовно походження даосизму (такі думки знаходимо і в А.С. Токарева, і в Л.С. Ва­сильєва). Біля її витоків стоять такі видатні вчені, як Дж. Легг, Л. Вітер, В.П. Васильєв.

Ці вчені (і ціла плеяда інших) вважали, що даосизм у VI-V ст. до н. е. почався з філософії Лао-цзи, отримав розвиток і завершення в Чжуан-цзи і почав занепадати за часу Ле-цзи. До часу Пізньої Хань (І-ІІ ст. н.е.) він остаточно виродився і став сукупністю забобон, демонології, анімізму, алхімії, маги і чаклунства.

Однак часто вчені, послідовники цієї концепції, не могли дійти єдиної думки стосовно того, що слід вважати філософським, а що - релігійним даосизмом.

Крім того, одні виділяли в філософський даосизм «Дао-де цзин», «Чжуан-Цзи» і «Ле-Цзи», а інші - тільки «Дао-де цзин». Так, Дж. Легг стверджував «чистоту» тільки «Дао-де цзину», в якому, на його думку, немає нічого, що б нагадувало забобони або релігію.

Ця концепція має ряд недоліків. Передусім, надто дивним є сам факт «виродження» філософії в релігію з теологією досить невисокого рівня, бо зазвичай, навпаки, релігія в процесі свого розвитку створює для себе теоретичний фундамент у вигляді системи більш-менш жорсткої догматики і богословських спекуляцій, що часто межують з релігійною філософією. Релігія і філософія являють собою різні, хоча часто і взаємодіючі форми суспільної свідомості, тоді як редукція однієї до іншої ігнорує їхню специфіку. Тому вищезазначена теорія розвитку даосизму потребує дуже чіткого обгрунтування із досконалим вивченням причин такої дивної еволюції.

В основному причини ігнорування ролі міфології і релігії в древньодаоській філософії були ненаукового чи позанаукового характеру. Однак, незважаючи на це, деякі вчені-синологи і зараз дотримуються концепції «виродження» даосизму або навіть заперечують наявність наступності між раннім і пізнім даосизмом. Ще одним доказом цього вони пропонують той факт, що Лао-цзи і Чжуан-цзи навчали дивитися на життя і смерть як на компоненти природного циклу змін, в той час як пізні даоси проповідували досягнення безсмертя.

В загальному на формування помилкового протиставлення раннього і пізнього даосизму певний вплив мали філософи школи «сюань-сюе» (ІИ-ІУ ст.ст.), які дійсно абстрагували філософське вчення даосизму від всіх інших його аспектів і тому отримали в Європі назву «неодаосів», «відроджувачів» Лао-цзи і Чжуан-цзи. Проте ця назва є некоректною, сучасні китайські вчені взагалі схильні розглядати «сюань-сюе» як конфуціанське вчення «в шатах Лао-цзи і Чжуан-Цзи».

Та все ж наступність між раннім і пізнім даосизмом є реальною, що виявилося, зокрема, і в обожненні Лао-цзи, і в термінологічній континуальності Наприклад, термін «Небесний наставник», так сильно асоційований із лаоською релігією, фактично вперше був вжитий у 24-й частині «Чжуан-Цзи».

Проте не тільки ці, а й багато інших «пізньодаоських» понять походять із глибокої старовини. Так, вшановуване в даосизмі до VI ст. божество Тянь хуан (Небесний августійший) згадується ще в «Чжоу лі», де воно виступало як втілення Небесної волі, що нагороджує і карає (тянь чжи). Даоське вчення про небесну бюрократію «святих- безсмертних» (шень сянь) з їх небесними «дев’ятьма палацами Полярної зірки» (тай-цзи цзю гун) походить із «І-цзину». Одне із прізвиськ Чжан Цзюе, вождя «Шляху Великого благоденства», має прецедент в «Шуцзині». До того ж самі тексти «Дао-Де цзину» і «Чжуан-Цзи» містять досить матеріалу, щоб побачити в них ті доктрини і релігійну практику, що будуть експліційовані кількома століттями пізніше.

Отож було б великою помилкою ставити знак рівності між раннім і пізнім даосизмом та ігнорувати якісні відмінності між ними. Але все ж існує помилковий погляд на два ступені розвитку даосизму як на протилежні, майже взаємовиключні, тоді як континуальність, наступність і взаємозв’язок між ними є очевидними.

Саме слово «Дао» зовсім не є винятковим надбанням даосизму. Воно належить усій китайській думці, і кожний філософ древнього Китаю бачив у ньому позначення істини або, точніше, найглибшої правди і праведного шляху життя. Всі китайські мудреці - прихильники Дао. І хоча це поняття дало назву даосизму (дао цзяо), нічого власне лаоського в ньому немає. Це одна з найважливіших категорій усієї китайської культури. Специфічним є лише її осмислення даосизмом. Якщо в конфуціанстві «Дао» - шлях етичного вдосконалення і правління на основі етичних норм, то в даосизмі Дао космологізується, набуваючи значення вищого першопринципу, світової субстанції, джерела буття всього сущого.

Даос живе духом. Даосизм є передусім виправданням традиції. Правда, Дао - це те, що дається нам раніше, ніж ми пізнаємо самі себе, і воно є те, що перейде від нас до майбутніх поколінь після того, як ми підемо. Що ж це? «Класики» лаоської традиції дають по видимості туманну, а по суті дуже точну відповідь: все те, що існує «саме по собі» (цзи жаль), що не породжено людським міркуванням і заклопотаністю, що не несе на соОі напруження, насильства.

Мудрість прихильника Дао - це не знання і не мистецтво, а деяке вміння абсолютно «не затемняти метушнею великий спокій буття». Даосизм, таким чином, втілює саму серцевину східної думки, що завжди вимагала від людини знайти повноту свого буття через самоусунення, виявити глибину небажання, яка таїть у собі саме натхненне бажання. Тому даосизм не є філософією в класичному розумінні цього слова, бо він не цікавиться визначеннями понять, логічними доказами й іншими процедурами світобачення. Не є він і релігією трансцендентного Бога, що вимагає від своїх віруючих віри і слухняності. Його не можна, нарешті, звести і до мистецтва, майстерності, практики у власному значенні слова, бо мудрість Дао не передбачає необхідності що-небудь робити. Швидше, даосизм - це «шлях суцільного існування», в якому світогляд і дія, дух і матерія, свідомість і життя виявляються зібраними у вільній, безмежній, хаотичній єдності (і сюй). Така єдність, як і більшість основних понять даосизму, наскрізь парадоксальна, і тому лаоські вчителі замовкають, коли у них просять це пояснити. Як сказано в «Дао-де цзин», головному каноні даосизму: «Той, хто знає, не говорить, а той, хто говорить, не знає». І в іншому місці: «Коли низька людина чує про Дао, вона сміється».

Відсутність докладного опису методів досягнення безсмертя, чіт­кого викладення теорії, словом, усього того, що добре відоме з пізніх пам’яток, можна пояснити, по-перше, іншими завданнями авторів «класичних» текстів - спробами дати більш-менш систематичне викладення теоретично осмисленої лаоської моделі світу, соціуму і особи, а по-друге, тим, що все, що стосується «практичного» даосизму, вважалось, очевидно, езотеричним, таким, що не підходить для письмової фіксації і розголошення (до періоду введення в систему теоретично осмисленого світогляду). Тому воно табуювалося, існувало самостійно, переходячи від вчителя до учня, із вуст в уста (коу цзюе).

У зв’язку з цим можна спробувати запропонувати наступну схему становлення даосизму (від його зародження до появи організованих напрямків і інституціалізації при Пізній Хань):

1) період давніх протодаоських релігійних вірувань шаманського і навколошаманського типу, формування релігійної практики і світоглядних моделей (до ІУ-ПІ ст. до н.е.);

2) період «раціоналізації» світогляду, підведення під нього філософської бази і письмової фіксації цієї філософії в текстах; виникнення філософських напрямків, що мають певні споріднені риси: школа (дао-де) Лао-цзи і Чжуан-цзи, натурфілософи «інь-ян цзя» і «у сін цзя», «академія Цзися» (яка раціоналізувала традицію магів фан ши, царства Ци і об’єднала у «вченні Хуан-Лао», тобто Хуан-ді і Лао-цзи, вищезгадані напрямки); методи «досягнення безсмертя» і медитативного споглядання існують паралельно і не фіксуються письмово (з ІУ-ПІ ст. до н.е. до ІІ-І ст. до н.е.);

3) зближення і синтез вищеперерахованих напрямків і включення в них елементів інших течій (традицій «І-Цзину», легізму і частково конфуціанства), письмова фіксація древніх протодаоських і лаоських методів релігійної практики, експліцитне введення їх в систему лаоської доктрини, формування цілісного лаоського світогляду. Це і створює ілюзію появи в даосизмі чогось принципово нового, ледь не протилежного старим концепціям (І ст. до н.е. - V ст. н.е.);

4) паралельно до цього процесу відбувається інституціалізація даосизму, з’являються перші організовані лаоські течії і школи - як «ортодоксальні» (чжен і дао, II ст.; шанцин пай; лінбао, IV ст.), так і «єретичні» (тай-пін дао).

Наступні процеси в даосизмі стосуються вже історії сформованої релігії.

Як висновок, наведемо визначення даосизму, яке є доречним до розглянутого питання. Даосизм - національна релігія Китаю, яка має власну специфіку і відмінна як від інших організованих релігій, що поширилися в Китаї, так і від народних вірувань і культів (з якими вона, проте, тісно пов’язана), виникла в середині І тис. до н.е. на основі релігійних вірувань шаманського типу і яка остаточно сформувалася в перші століття нашої ери.