Антисептика, асептика

Нова епоха блискучого розвитку хірургії почалася з введенням антисептики. Після опублікування Лістером його праць про застосування антисептичного методу цей метод знайшов серед наших учених найпалкіших прихильників.

Піонером антисептики в Росії був Павло Петрович Пелехін (1842—1917). Уже через кілька місяців після опублікування праць Лістера П. П. Пелехін їде в Англію і вивчає метод у самого автора. Повернувшись на батьківщину, він опубліковує першу в нас працю з антисептики «Успіх нових ідей в хірургії при лікуванні ран, складних переломів і гнійних скупчень». На цю ж тему Пелехін виголошує у Петербурзькому товаристві лікарів доповіді, в яких закликає хірургів перевірити на практиці цю надзвичайно перспективну методику. Лише в 1878 р., коли Пелехін почав завідувати хірургічною клінікою, він зміг широко застосовувати антисептичний метод, домігшись після складних оперативних втручань надзвичайно низької на ті часи летальності (7%). В його клініці запропоновано було замінити шкідливу для організму карболову кислоту на трихлорфенол — більш бактерицидний і менш подразливий препарат.

Павло Петрович Пелехін походив із стародавньої козацької родини. Один з його предків — Григорій Пелех — наприкінці XVII ст. був кошовим Запорізької Січі. Батько його Петро Павлович (1794—1870) у Петербурзькій медико-хірургічній академії був професором судової медицини і медичної поліції, а з 1849 р. до кінця життя викладав курс медицини в Київській духовній академії. За заповітом батька його заощадження в сумі 70 000 карбованців П. П. Пелехін передав Науковому товариству ім. Т. Г. Шевченка у Львові (1898 р.) на організацію хірургічної клініки. В 1913 р. Пелехін мав намір свої заощадження в сумі 300 000 карбованців передати на відкриття українського університету у Львові.

Уперше метод антисептики у воєнно-польових умовах з успіхом застосували під час російсько-турецької війни 1876—1877 рр.

ЗОЇ

С. П. Коломнін, К. К. Рейер, М. В. Скліфосовський та ін. С. П, Коломнін (1842—1886)—професор Київського університету, пізніше Петербурзької медико-хірургічної академії, надавав, як і Пирогов, основного значення не повітряній, а контактній інфекції. Відповідно до цього він спростив ліеїерівську пов’язку. Коломнін перший успішно застосував переливання де- фібринованої крові в бойових умовах.

Широку пропаганду антисептичного методу, пізніше асептики, провадили в Петербурзі професор М. С. Субботін (1843— 1913), з іменем якого пов’язана розробка лікування гнійних плевритів методом постійного відсмоктування, та видатний хірург Обухівської лікарні О. О. Троянов. У Москві цю роботу вели пам’ятні в історії вітчизняної хірургії М. В. Скліфосовський, П. І. Дьяконов, О. О. Бобров.

Микола Васильович Скліфосовський (1836—1904)—справедливо вважається найвидатнішим вітчизняним хірургом другої половини XIX ст.

Народився він у сім’ї бідного канцеляриста на Херсонщині, виховувався в притулку для сиріт. У 1859 р. закінчив Московський університет. Короткий час працював лікарем на Херсонщині, звідки перейшов в Одеську міську лікарню, де працював 8 років. За цей час виявив себе як видатний хірург, опублікував близько 20 наукових праць, з яких ми довідуємося, що ще в до- антисептичний час Скліфосовський в Одесі успішно робив оваріотомії, резекції щелеп. Через 4 роки Скліфосовський, захистивши дисертацію, виїхав на 2 роки за кордон, відвідав клініки Німеччини, Франції, Англії. За рекомендацією М. І. Пирогова 1870 р. Скліфосовського обрали професором хірургії Київського університету, але він поїхав на франко-прусський фронт і звідти повернувся до Петербурга, де дістав кафедру оперативної хірургії. У Петербурзі Скліфосовський працював 9 років, за цей час двічі виїжджав на фронти російсько-турецької війни, де виявив себе як досвідчений хірург і організатор подання допомоги пораненим із застосуванням антисептики.

У 1880 р. М. В. Скліфосовського було обрано професором Московського університету. На медичному факультеті цього університету в ті часи працювали такі видатні вчені, як терапевти Г. А. Захар’їн, О. О. Остроумов, невропатолог О. Я- Кожевников, педіатр Ніл Філатов, які в розвиток своїх дисциплін вносили багато нового, прогресивного. В той час як у Петербурзі хірургічні клініки під впливом П. П. Пелехіна, С. П. Ко- ломніна перебудували свою роботу за принципами антисептики, в більшості московських клінік та лікарень і далі панували старі порядки: хірурги оперували у формених сюртуках, шовний матеріал фельдшери подавали хірургам, витягуючи його з одворотів своїх піджаків. Хірургічні клініки залишались, за висловом професора Вельямінова, який тоді був студентом цього університету, «царством смерті». Дрібні операції, такі як усунення атером голови, нерідко закінчувалися смертю хворого.

Діставши хірургічну клініку Московського університету, Скліфосовський почав перебудовувати всю її роботу на засадах антисептики. Це дало йому змогу одному з перших в нашій країні з успіхом виконати гастростомію на людині, резекцію

Сергій Петрович Коломнін (1842—1886)

Микола Васильович Скліфосовський (1836—1904)

Олександр Олексійович Бобров (1850—1904)

шлунка, операції на жовчних шляхах, щитовидній залозі, кістково-пластичні операції (замок Скліфосовського, або російський замок). Від карболки Скліфосовський поступово перейшов до йодоформу, сулеми, а з часом — до асептичного методу. На цей час вітчизняним бактеріологом Л. Л. Гейденрейхом (1846— 1920) було експериментально доведено доцільність використання для стерилізації котлів з підвищеним тиском — автоклавів.

Працював Скліфосовський у Москві 14 років. Він очолив велику роботу з планування і будівництва нового клінічного містечка на Дівочому полі в Москві, яке тепер є базою медичного інституту.

За ініціативою Скліфосовського було оголошено серед лікарів збирання коштів на побудову пам’ятника М. І. Пирогову в Москві. На його прохання відомий скульптор Шервуд безплатно створив прекрасну модель пам’ятника, який і було поставлено перед будинком хірургічної клініки на Дівочому полі.

Україна має честь зберігати на своїй землі останки двох найвидатніших вітчизняних хірургів XIX ст.: М. І. Пирогова, який вивів нашу вітчизняну хірургію на світову арену, і М. В. Скліфосовського, який гідно продовжив

Інститут невідкладної хірургічної допомоги імені М. В. Скліфосовського в Москві

його роботу. За радянських часів ім’я М. В. Скліфосовського присвоєно науково-дослідному інституту швидкої допомоги в Москві.

Широке застосування антисептики за всіма правилами, рекомендованими Лістером, незабаром показало, що поряд з перевагами її, порівняно із старими методами лікування ран, е й істотні недоліки: місцеві некрози тканин, отруєння хірургів і хворих карболкою, тяжкі дерматози на руках тощо. Менш шкідливими, але згубними для тканин були і трихлорфенол, йодоформ, сулема.

У цей час бактеріологи, а пізніше гігієністи довели, що кип’ятіння, пропарювання, особливо під тиском, є найактивнішими і найзручнішими способами знищення бактерій. З гігієнічної лабораторії Петербурзької медико-хірургічної академії вийшла класична праця М. Я- Преображенського (1864—1918) «Фізична антисептика при лікуванні ран», в якій всебічно висвітлено питання про вплив фізичних властивостей перев’язного матеріалу на всмоктування ранового виділення і показано важливість зменшення або збільшення цього всмоктування для перебігу ранового процесу. Методи фізичної дезинфекції були незабаром запозичені хірургами для стерилізації перев’язного матеріалу, інструментів, білизни. Хімічні засоби залишалися для дезинфекції рук, операційного поля та ін. Антисептичний і асептичний методи почали застосовувати як такі, що доповнюють один одного, щоб не допускати потрапляння в рану бактерій — основних збудників гнійних процесів.

Широкими популяризаторами асептики були в Петербурзі М. С. Субботін, О. О. Троянов, у Москві — М. В. Скліфосов- ський, П. І. Дьяков, у Берліні — Е. Бергман, Шімельбуш, у Парижі — Ж. Пеан, у Відні — Т. Більрот. В розробці і введенні в практику антисептики і асептики брали участь представники багатьох країн.

Видатна роль у розвитку анатомо-фізіологічного напряму у вітчизняній хірургії і розробці нових оперативних методів лікування належить Олександрові Олексійовичу Боброву (1850— 1904) та його численним учням. Він змінив Скліфосовського на кафедрі факультетської хірургії. Бобров запропонував нові засоби кісткової пластики дефектів черепа, хребта, операцію закритої ехінококоектомії, оригінальний метод операції пахвинної грижі. Він перший почав широко застосовувати вливання фізіологічного розчину кухонної солі при шоку та інших критичних станах організму. Апарат Боброва для таких вливань використовується й тепер. Разом із своїми учнями він збагатив вітчизняну хірургію класичними посібниками з топографічної анатомії і оперативної хірургії, його учень П.

З 1891 р. Дьяконов разом із Скліфосовським власним коштом видавали журнал «Хирургическая летопись». У зв’язку з переїздом у 1895 р. до Петербурга Скліфософський вийшов з редакції, і Дьяконов за допомогою А. П. Чехова намагався знайти видавця журналу. Чехов умовив видавця реакційної газети О. С. Суворіна надати субсидію журналу, але Дьяконов категорично відмовився прийняти від нього допомогу і вирішив видавати журнал своїм коштом під новою назвою «Хирургия», як було запропоновано Чеховим. Журнал скоро став найпопулярнішим і найавторитетнішим спеціальним виданням в Росії і за кордоном. Навколо нього об’єдналися передові хірурги університетських центрів і земства. В журналі своєчасно знаходили відбиття актуальні питання хірургічної науки, і тепер за ним можна простежити розвиток вітчизняної хірургії кінця XIX — початку XX ст.

У журналі широко висвітлювався досвід роботи земських лікарів, публікувалися їхні звіти про роботу. Видання журналу вимагало від Дьяконова і членів його сім’ї, які всі були добровільними і єдиними технічними працівниками редакції, не лише витрати власних обмежених коштів, а й великого напруження. А. П. Чехов весь час підтримував моральний дух Дьяконова. «Ви підтримуєте в мені,—писав Дьяконов в одному з листів Чехову,— віру В мої сили і успіх тієї справи, яку я вважаю насущно необхідною для руху нашої наукової думки і для розвитку в нас наукової, а не ремісничої хірургії».

Починаючи з 1900 р. багато зусиль доклав Дьяконов для організації щорічних з’їздів російських хірургів. Як постійний член організаційних комітетів, він прагнув, щоб програми з’їздів відбивали життєві запити хірургічної науки і практики, досвід і успіхи вітчизняної хірургії.

Закриваючи VII з’їзд, на якому були продемонстровані успіхи в хірургії стравоходу — П. О. Герцена, в шлунковій хірургії — С. І. Спасокукоцького, в лікуванні захворювань суглобів — М. О. Вельямінова, Дьяконов, який очолював з’їзд, з гордістю підкреслив самобутність і самостійність розвитку вітчизняної хірургії.

Ми навели докладніше обставини видання журналу «Хирургия», щоб показати, з якими труднощами народжувалася в Росії спеціальна наукова преса. Царські органи освіти ставилися байдуже до справи розвитку вітчизняної науки, їх передусім турбувало проникнення в школи прогресивних ідей, з якими велася постійна і нещадна боротьба.

У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних факультетів двох університетів — в Харкові і Києві — стають справжніми осередками хірургічної науки і практики на Україні. У Харкові створив свою школу і відіграв велику роль у підготовці земських хірургів професор В. Ф. Грубе. В Києві з перших часів існування університету хірургічну науку очолив видатний хірург В. О. Караваев.

Більгельм Федорович Грубе (1827—1898) —естонець, закінчив університет в Юр’єві (Тарту) в 1850 р. Маючи вже достатній практичний досвід, він у 1858 р. за конкурсом дістає кафедру в Харкові, на якій плодотворно працює 39 років. Грубе докорінно перебудував педагогічну і лікувальну роботу клініки. За звітами про роботу клініки можна простежити, як змінювалися наслідки оперативних втручань із зміною методів. Так, при витинах каменів у доасептичний період у тих самих хірургів летальність була 13 %, а в антисептичний — 7, асептичний—1 %; при лапаротоміях відповідно 40, 15, 2%.

Грубе був засновником Харківського медичного товариства, яке мало великий вплив на розвиток громадсько-медичної думки лікарів далеко за межами Харкова. За виняткову сумлінність він заслужив велику пошану медичної громадськості, яка обрала його довічним почесним головою Харківського медичного товариства.

Гідним товаришем Грубе по роботі в Харкові був професор хірургічної патології І. К. Зарубін, учень М. І. Пирогова, який протягом 14 років очолював медичний факультет і багато сприяв його розвиткові. Зокрема, завдяки наполегливості Зарубіна в 1882 р. було відкрито госпітальну хірургічну клініку в Харкові.

Умови праці в цій клініці були вкрай незадовільні. В роботі П. І. Дьяконова «Шпитальні хірургічні клініки» дається такий її опис: «В 90-х роках у Харкові госпітальна хірургічна клініка розміщувалась у міській Олександрів- ській лікарні. Заняття провадились у палатах. У клініці не було окремої операційної. В одній кімнаті, яка називалась операційною, подавали першу допомогу прибулим з вулиці хворим, в ній же робили гнійні і акушерсько- гінекологічні операції, оглядали венеричних хворих, і тільки після цього «операційну» передавали у розпорядження клініки».

Широковідомим був вихованець Харківського університету хірург-новатор Аполлінарій Григорович Підріз (1852—1900). Він з 1887 р. очолював пропедевтичну, а пізніше госпітальну клініку. Підріз є автором першого оригінального вітчизняного посібника з урології; він запропонував спосіб лікування звуження се- човода (у західній літературі цей метод безпідставно приписується Альбаррану), свою модифікацію гастроентероанастомозу, колостомії. Підріз у нашій країні був піонером хірургії серця; він перший у світі спробував усунути стороннє тіло з серця і розробив клаптевий метод доступу до серця при таких операціях, запропонував багато доцільних інструментів.

А. Г. Підріза слід вважати одним із зачинателів поєднання асептики й антисептики. Вже в 1886 р. він писав: «В основу хірургічної терапії моєї лікарні покладено в найсуворішій формі принципи асептики й антисептики у всіх періодах хвороби, починаючи з моменту приготування до операції і кінчаючи утво-

Петро Іванович Дьяконов (1855—1908)

Володимир Опанасович Караваев (1811—1892)

Микола Маркіянович Волкович (1858—1928)

ренням рубця, і для всіх випадків, як тяжких, так і легких, без винятку» '.

М. П. Трінклер (1859—1927), учень В. Ф. Грубе, продовжував славну традицію свого вчителя. Весь трудовий шлях Трінк- лера був пов’язаний з Харківським університетом. Клініка факультетської хірургії під час його завідування за своїм обладнанням і злагодженістю лікувальної роботи вважалася однією з найпередовіших у країні. У науковій роботі Трінклер особливу увагу приділяв питанням хірургії органів живота і лікуванню ран. Його монографія з лікування ран не втратила свого значення до наших днів.

У Київському університеті з часу існування медичного факультету протягом 48 років викладав хірургію учень М. І. Пирогова В. О. Караваев (1811—1892).

У науковій і практичній діяльності В. О. Караваев дотримувався анатомо-фізіологічного напряму свого великого вчителя. Знавець топографічної анатомії, досвідчений клініцист, що віртуозно володів хірургічною технікою, він ще в доантисептичнпх умовах досяг блискучих успіхів при багатьох складних операціях, включаючи лапаротомії. У викладанні хірургії Караваев особливу увагу приділяв роботі студентів біля ліжка хворого, практичній роботі їх в операційній, перев’язній, амбулаторії, заохочуючи студентів до вивчення хірургії. Під його впливом хірургами стали багато лікарів, які були піонерами пропаганди хірургічних методів лікування серед селян у дільничних земських лікарнях. Караваев створив підручник оперативної хірургії, дуже популярний серед практичних хірургів. Одночасно з Іноземцевим і Пироговим Караваев почав у 1847 р. оперувати під наркозом ефіром. Йому належить заслуга популяризації цього методу знеболювання в лікувальних закладах України. 1

[1] Хирургический вестник.— 1886.— № 8.— С. 548.

Великий вклад вніс Караваев у розробку оперативної офтальмології. Він перший почав усувати катаракту догірним методом.

За свідченням сучасників, операцію з приводу катаракти Караваев виконував протягом кількох секунд; усього він зробив близько 1000 таких операцій. У своїй невеликій клініці й амбулаторії Караваев зробив понад 10 тисяч операцій. За його часів такої кількості операцій не зробив жоден клінічний професор. Варто зазначити, що переважну більшість його хворих становили селяни, яких він лікував безплатно і які сходилися до нього не лише з усієї України, а й з віддалених місцевостей Росії. Успіху операцій Караваева сприяли незвична для тих часів чистота і зразковий порядок його клініки. «Студенти бачили в хірургічній клініці Караваева,— пише в своїх спогадах професор І. П. Лазаревич, який вчився в 1853 р. в Київському університеті,— охайність і порядок, доведений до такої досконалості, яку можна спостерігати тепер лише в найкращих клініках». З учнів Караваева видатними хірургами стали М. М. Волкович, І. Ф. Сабанеев, К. М. Сапежко, О. Т. Богаєвський, Я. Б. Зільберберг та ін. У 1890 р. було урочисто відсвятковано 50-річний ювілей професорської діяльності Караваева. Міська дума обрала Караваева почесним громадянином міста, назвала його іменем вулицю, де він жив, в аудиторії факультетської хірургічної клініки було встановлено його бронзове погруддя. Дбайливо зберігається його могила на Байковому кладовищі.

У 1861—1868 рр. у Київському університеті у співдружності з В. О. Караваєвим працював талановитий хірург і вчений Ю. К. Шимановський (1829—1868), який викладав хірургічну анатомію і оперативну хірургію. Шимановський розробив оригінальні пластичні операції на ліктьовому і колінному суглобах, винайшов оригінальні хірургічні інструменти, удосконалив гіпсові безпідкладні пов’язки. Він написав тритомний підручник оперативної хірургії. Класичним внеском у скарбницю вітчизняної хірургічної науки е праця Шимановського «Операції на поверхні людського тіла», в якій він подав 602 розроблені ним схеми пластичних операцій.

У галузі пластичної хірургії працював і доцент О. С. Яценко (1843— 1897)—досвідчений хірург, який викладав теоретичну хірургію і одночасно працював у клініці госпітальної хірургії. Він був автором роботи «До питання про перенесення і щеплення окремих клаптів шкіри на грануляційні поверхні» — першої капітальної праці, в якій докладно, на підставі власного досвіду, викладалось нове для того часу вчення про вільне пересадження шкіри.

Яценка, незважаючи на рекомендації Пирогова і Караваева, не було затверджено у званні професора.

Уперше в Києві на медичному факультеті курс лекцій з антисептичного методу почав викладатися в 1880/81 навчальному році.

Для перебудови роботи клінік на засадах антисептики й асептики багато зробили професори Ф. К. Борнгаупт, А. X. Рі- нек, Л. А. Малиновський.

З наступних керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати Миколу Маркіяновича Волковича (1858— 1928), який очолював спочатку госпітальну (1903); а пізніше (1911—1922) факультетську клініку. З його наукових праць не втратили значення до наших днів монографії про риносклерому (1888) і «Пошкодження кісток і суглобів» (1928). Ним було запропоновано при переломах у нижній третині гомілки картонно-гіпсову стременну шину.

М. М. Волкович був організатором Київського хірургічного товариства (1908), яке він очолював до самої своєї смерті. За Радянської влади це товариство перетворено на республіканське.

Третім важливим центром підготовки практичних та наукових медичних кадрів на Україні у першій половині XIX ст. стає Одеса.

Введення в 1814 р. безмитного ввозу та вивозу товарів сприяло швидкому перетворенню Одеси на важливий торговий порт. Уже в 30-х роках було побудовано капітальний будинок для міської лікарні. В 1859 р. у хірургічному відділенні цієї лікарні почав працювати М. В. Скліфосовський. Уже на 5-му році роботи він успішно виконує оваріотомію, резекцію верхньої щелепи, операції защемлення гриж. Одночасно з ним працює учень В. О. Караваева Т. І. Вдовиковський, який організував перший у нашій країні урологічний відділ. З часом Вдовиковський виконав 2608 урологічних операцій, з них 703 — витини каменів. У 1887 р. хірургічний відділ міської лікарні очолює видатний хірург І. Ф. Сабанеев (1856—1928). Він запропонував оригінальний метод міжвиросткової ампутації стегна, гастростомії, операцію тромбектомії.

Університет в Одесі було відкрито в 1865 р. До складу університету медичний факультет увійшов лише в 1900 р. Спеціальне містечко для медичного факультету було побудовано за досконало продуманим планом під керівництвом його першого декана відомого патофізіолога В. В. Підвисоцького.

Хірургічні кафедри факультету очолили талановиті професори, представники відомих вітчизняних шкіл: кафедру загальної хірургії — К. П. Серапін (1855—1920), учень М. О. Вельяміно- ва; кафедру топографічної анатомії з оперативною хірургією — М. К- Лисенков (1865—1942), учень П. І. Дьяконова; кафедру факультетської хірургії — К- М. Сапежко (1861 —1929), учень В. О. Караваева; кафедру госпітальної хірургії — А. Н. ІЦого- лів (1863—1926), учень М. С. Субботіна. Всі вони працювали на цих кафедрах до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Керівною стала кафедра факультетської хірургії. К. М. Сапежко запропонував оригінальний метод резекції шлунка, операцію при пупкових грижах, пересадку вільної слизової оболонки, розробив спосіб очищення хірургічних приміщень стінними водяними розпилювачами. Автором важливих праць був М. К. Лисенков, його монографія «Мозкові грижі та лікування їх» є однією з основних з цього питання у вітчизняній літературі. Йому ж належать праці з оперативної хірургії черепа, органів живота, воєнно-польової хірургії. М. К. Лисенков входив до групи найпрогресивніших професорів Одеського університету; він був у 1905 р. ініціатором створення лазарету для подання допомоги робітникам, матросам та студентам, потерпілим під час революційних вуличних боїв.

Кафедру анатомії в Одеському університеті, для якої було побудовано кращий в Росії анатомічний театр, очолив відомий анатом Микола Олександрович Батуєв (1855—1917). йому належать праді з анатомії сечового міхура, морфології зубів, антропології. Батуєв переклав на російську мову найкращий у літературі анатомічний атлас Шпальтегольца, яким користувались усі медичні факультети Росії до видання вже після Великої Жовтневої соціалістичної революції в Харкові анатомічного атласу Воробйова і Синельникова. Батуєв створив при кафедрі музей, основним багатством якого була колекція черепів.

У 1908 р. на- медичному факультеті цього університету вперше було виділено курс інфекційних хвороб, який почав викладати В. К. Стефанський, який з 1908 р. був на посаді приват-доцента, а в 1921 р. його обрано професором створеної ним першої на Україні кафедри інфекційних хвороб.

Вячеслав Карлович Стефанський (1867—1949)—уродженець Одеси. По закінченні Київського університету в 1893 р. до кінця життя працював в Одеській інфекційній лікарні. Він довів, що блощиці не є переносниками висипного тифу, як вважалося, виділив у пацюків збудника проказоподібного захворювання (паличка Стефанського); перший в Росії ввів інтубацію при дифтерійному крупі замість трахеотомії; написав підручник інфекційних хвороб. Світове визнання дістала його робота про лікування чуми.

Знеболювання, антисептика, асептика відкрили широкі перспективи для розвитку хірургії, яка з кожним роком почала опановувати все нові, раніше недоступні для хірургічного ножа методи операцій на органах. За допомогою хірургічних втручань почали лікувати захворювання, які до цього вважалися суто терапевтичними. Передача земству організації медичної допомоги населенню сприяла поширенню хірургічної допомоги у повітових і дільничних лікарнях. У розвитку хірургічної науки, поряд з академічними працівниками, почали брати активну участь і практичні лікарі. У зв’язку з цим постало питання про видання спеціальних наукових журналів (з хірургії). Піонером створення такого журналу був М. О. Вельямінов.

Микола Олександрович Вельямінов (1855—1920) ще молодим, невідомим ученому світові військовим лікарем вирішив видавати журнал з хірургії. По допомогу він звернувся до Медичного департаменту міністерства поліції, яке в ті часи відало медичними справами в імперії, і до Військово-медичного управління. В допомозі йому було відмовлено. Тоді Вельямінов вирішив видавати журнал на свої мізерні кошти, маючи в цій справі єдиного помічника — свою дружину. Наполегливість і енергія Вельямінова, глибоке переконання в потребі для розвитку вітчизняної хірургії такого журналу дали свої результати: заснований ним у 1885 р. журнал проіснував під різними назвами 33 роки. В ньому було надруковано видатні праці вітчизняних хірургів кінця XIX і початку XX ст. Після 25 років існування журналу його було названо «Хірургічний архів Вельямінова». З роками Вельямінов став відомим ученим, професором Медико-хірургічної академії в Петербурзі, автором класичної в нашій літературі монографії з патології і клініки захворювань суглобів.

Вельямінов був піонером у галузі вивчення й застосування у практиці променевої терапії. Він мав великий досвід у воєнно-польовій хірургії. За його ініціативою було введено в російській армії індивідуальні пакети для першої допомоги при пораненні.

У 1891 р. у Москві почали видавати журнал з хірургії П. І. Дьяконов і М. В. Скліфосовський.

У царській Росії більшість медичних видань були перекладними.

Наприкінці XIX і на початку XX ст. вітчизняна хірургія настільки зміцніла, нагромадила такий досвід, що постала явна потреба підбити підсумки її досягнень. За ініціативою Дьяконова, Субботіна, Разумовського та ін. вирішено було видати багатотомну працю «Російська хірургія». Плани ініціаторів, хоч і дуже поволі, було здійснено. «Російська хірургія» вийшла в світ у 1902—1916 рр. як капітальна праця на 6000 сторінок, в якій дослідження багатьох вітчизняних авторів знайшли вперше належне оформлення. З монографій «Російської хірургії» слід виділити праці М. І. Ростовцева «Вчення про перитифліт», О. П. Кримова «Вчення про грижі», Г. Ф. Цейдлера «Ушкодження і захворювання шлунка», О. О. Кадьяна «Ушкодження і захворювання кишок».

Велика заслуга у складенні багатого за змістом, прекрасно ілюстрованого посібника з хірургії в трьох томах (1916—1917) належить Платонові Івановичу Тихову (1865—1917), професору госпітальної хірургії Томського університету. В цьому капітальному посібнику Тихов широко використав праці вітчизняних академічних та земських хірургів. Він також автор класичної монографії «Туберкульоз суглобів та кісток» (1909) та багатьох інших праць.

Зуболікарська допомога

Лікування зубів з давніх-давен провадилось засобами побутової медицини. По містах і селах були відомі особи, які вміли видаляти зуби; виконувалось це звичайними обценьками.

Перші відомості про зубних лікарів маємо з часів Петра І, який сам охоче видаляв зуби і часто мав при собі пристосовані для цього щипці. За Петра І почали прибувати іноземні зубні лікарі, і за наказом сенату з 1721 р. на право практики вони повинні були складати попередньо іспити при Медичній канцелярії. На кінець XVIII ст. у Москві та Петербурзі іноземних зубних лікарів було близько 20. З 1790 р. вони почали приймати на навчання місцевих молодих людей, яким після перевірки здобутих знань надавалось право самостійної практики. В Києві у 1840 р. був лише один зубний лікар-іноземець і один ювелір, який виготовляв штучні зуби.

Першу приватну зуболікарську школу було відкрито в Петербурзі у 1881 р. Приймали на навчання спочатку з освітою 4 класи, а пізніше — 6 класів гімназії. Всі зуболікарські школи в Росії до Великої Жовтневої соціалістичної революції були приватні, офіційно завідували в них. дипломовані лікарі. Такі школи на Україні були в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі. В урядових лікувальних закладах, у міських і земських лікарнях посад зубних лікарів не було. Зуболікарська допомога була цілком у руках приватних лікарів. Лише окремі дипломовані лікарі обирали своєю спеціальністю' лікування зубів, щелеп. Відсутність зв’язку зуболікарських шкіл з вищими медичними школами дуже обмежувала загальну медичну підготовку зубних лікарів. Недостатність своєї освіти усвідомлювали самі зубні лікарі, які на своїх з’їздах вирішили звертатись до уряду про відкриття державних зуболікарських інститутів, але їхні клопотання не були задоволені. Наслідки такої неуваги до вивчення і лікування захворювань щелепно-лицевої ділянки особливо проявились під час першої світової війни, коли велика кількість поранених з пошкодженнями щелеп і зубів, із спотворенням обличчя не діставали раціональної допомоги через відсутність у хірургів досвіду в цій галузі. Необхідність у такій допомозі і зумовила виділення в хірургії окремої галузі, що спеціалізувалася на лікуванні захворювань порожнини рота, щелеп і суміжних ділянок лиця і шиї,— стоматології (від грецьк. отора — рот, Хбуоа — слово), яка набула широкого розвитку вже в радянській медицині.

Терапія

Як уже зазначалося у попередніх розділах, особливістю історичного розвитку вітчизняної медичної науки є те, що він відбувався під впливом передових ідей представників громадської і філософської думки, виразниками яких були М. В. Ломоносов,

0. М. Радищев, В. Г. Бєлінський, О. І. Герцен, М. Г. Чернишев- ський, М. О. Добролюбов. Усі вони вбачали в поширенні знань з природничих наук основу для вкорінення в громадську свідомість матеріалістичного світогляду. Особливого значення революційні демократи другої половини XIX ст. надавали фізіології. Найтісніший зв’язок клініцистів і фізіологів стає характерною особливістю і вітчизняної медицини. Найвидатнішим клініцистом-терапевтом другої половини XIX ст. був С. П. Бот- кін.

Сергій Петрович Боткін (1832—1889) був сином московського купця- чаєторговця, в сім’ї якого було 25 дітей. Виховував Сергія Петровича його старший брат Василь Петрович, людина високої культури, який входив до знаменитого гуртка Бєлінського, Грановського, Станкевича і залучив у коло своїх інтересів і молодшого брата. Під час навчання на медичному факультеті Московського університету Боткін під впливом таких видатних своїх учителів, як Ф. І. Іноземцев, фізіолог І. Т. Глебов, терапевт 1. В. Варвинський, виявив великий інтерес до наукової роботи. За рекомендацією І. Т. Глебова, який був віце-президентом Медико-хірургічної академії в Петербурзі, Боткіну після закінчення медичного факультету було запропоновано підготуватися до того, щоб мати право посісти посаду ад’юнкта (помічника) професора терапевтичної клініки Петербурзької медико-хірургічної академії. Боткін їде за кордон, протягом трьох років працює в Берліні в найпередовішій у ті часи клініці Траубе, в лабораторії Вірхова, а також лабораторіях фізіологів Карла Людві- га у Відні і Клода Бернара в Парижі разом зі своїм другом по університету

1. М. Сєченовим. Боткін ставився дуже критично до того, що спостерігав у клініках західних країн. Так, у Парижі він досить критично відгукнувся про Армана Труссо, одного з найпопулярніших тоді в Європі терапевтів. Лікування в його клініці він характеризував як емпіричне, науково не обгрунтоване; його діагностику вважав шпитальною, не підкріпленою лабораторними даними і більш сучасними методами дослідження. Водночас у лікарні скромного й маловідомого лікаря Беккереля він констатував більш наукову постановку лікування й діагностики, ніж у славнозвісного професора Труссо. У Берліні він стримано оцінив клініку Фреріхса, поставивши значно вище за науковим рівнем клініку Траубе. Водночас він критично зауважує, що у природничо-науковому обгрунтуванні патологічних процесів у Траубе переважає не фізіологічне, а суто морфологічне пояснення — те, що І. М. Сеченов пізніше у своїй дисертації назвав «крайній ступінь анатомічного напряму у патології».

У 1859 р. після захисту дисертації «Про всмоктування жиру в кишках» на ступінь доктора медицини БоткІна призначають ад’юнктом терапевтичної клініки Петербурзької медико-хірургічної академії. Через хворобу завідувача клініки йому довелося відразу ж фактично виконувати обов’язки професора. Вже в перший рік роботи Боткін звернув на себе увагу як видатний клініцист, який блискуче використовував у клініці найновіші досягнення фізіології, патологічної фізіології, хімії. Він організував клініко-експериментальну лабораторію. При терапевтичній клініці це була одна з перших лабораторій не тільки в Росії, айв Європі взагалі. Під керівництвом С. П. БоткІна в цій лабораторії 10 років працював великий фізіолог І. П. Павлов. На третій рік роботи БоткІна в клініці звільнилося місце завідувача кафедри. На це місце професори- іноземці, які працювали в академії, виставили своїх кандидатів. Молодий 29-літній ад’юнкт Боткін не мав ніяких надій бути обраним конференцією академії завідувачем кафедри. Проте справу вирішили студенти і прикоманди- ровані до клініки для вдосконалення молоді лікарі, які подали на конференцію Академії петицію і відверто заявили претендентам-іноземцям, що вони вважають єдиним гідним кандидатом на завідувача кафедри С. П. БоткІна.

В той час начальником академії був відомий хірург П. А. Дубовицький, який разом з передовими професорами академії хіміком М. М. Зініним і фізіологом І. Т. Глєбовим намагався оновити склад викладачів Академії молодими талановитими російськими вченими. Клопотання студентства відповідало їхнім планам, і БоткІна було обрано професором терапевтичної клініки, якою він і керував 28 років.

С. П. Боткін у роботі не знав міри, настільки захоплювався, що забував про себе. Свій робочий день він закінчував о 4 годині ранку. Влітку час свого відпочинку він присвячував експериментальним дослідам. Завжди при ньому була медична книжка чи журнал, які він читав у кожну вільну хвилину. Таке безперервне надмірне навантаження дало себе знати: в 57 років він помер від тромбозу серцевих судин.

Основним прагненням БоткІна в його науковій і клінічній роботі було наблизити медицину до точних природничих наук, відійти в діагностиці й лікуванні хвороб від сліпого емпіризму, який був властивий тогочасній терапії.

«Щоб принести істинну користь людині,— писав він у своїх «Клінічних лекціях»,— неминучий для цього шлях є науковий, по якому ми пішли з самого початку і який не повинні лишати, беручись за практичну медицину, а тому в клініці треба навчитися раціональної практичної медицини, а якщо практична медицина має бути поставлена в ряд природничих наук, то зрозуміло, що прийоми, які застосовуються в практиці для дослідження, спостережень і лікування хворого, мають бути прийомами природодослідника. Для майбутнього лікаря з науковим нахилом потрібне вивчення природи в повному розумінні цього слова. Знання фізики, хімії, природничих наук становить найкращу підготовчу школу для вивчення наукової і практичної медицини».

Для розпізнавання хвороби крім анамнезу, безпосереднього Детального огляду, аускультації і перкусії Боткін вводить у себе в клініці докладне лабораторне дослідження виділень організму всіма відомими на його час методами. Він надавав виняткового значення об’єктивному дослідженню хворого, звертав увагу на найменшу деталь, намагаючись усе помічене пояснити, пов’язати одне з одним. Усі добуті про хворого відомості разом з об’єктивними й лабораторними даними Боткін піддавав послідовному логічному аналізу, який приводив його до певного клінічного діагнозу і давав змогу накреслити план лікування.

Тонкість боткінських діагнозів, перевірених нерідко секціями, не переставала дивувати навіть найближчих його учнів. Ця глибина клінічного мислення Боткіна була наслідком не лише його природних якостей, а, головне, його невтомної наполегливості в роботі над собою, над удосконаленням своєї спостережливості, постійного намагання правильно зрозуміти добуті дані об’єктивного дослідження хворого, лабораторних аналізів, великих знань його в галузі фізіології, хімії, широкої обізнаності" у світовій літературі.

Як досягти тонкості в діагностиці, як правильно будувати план лікування— про це докладно розповів Боткін у своїх «Клінічних лекціях». У 1866 р. він видав 1-й том лекцій, який весь присвячений клінічному аналізові лише одного хворого з серцевою недугою. В цій праці докладно пояснюється патогенез усіх симптомів, помічених у хворого, і його об’єктивних Даних, розшифровується вся складна розумова робота, на основі якої лікар обгрунтовує діагноз і будує план лікування. Лекції відразу звернули на себе увагу не тільки в нашій країні, а й за кордоном, їх переклали, що було незвично для російської медичної літератури тих часів, французькою і німецькою мовами. Пізніше (1868, 1875) Боткін видає 2-й і 3-й томи своїх клінічних лекцій.

Під впливом фізіологічних праць І. М. Сеченова, особливо його поглядів на роль центрів головного мозку в рефлекторному механізмі фізіологічних процесів, Боткін довів рефлекторний механізм цілого ряду патологічних проявів. У своїх «Клінічних лекціях» він з погляду рефлекторної теорії дає аналіз деяких форм гарячок неврогенного походження, хлорозу, порушень кровотворення та ін. Боткін розвинув і поглибив погляди Дядьковського в цьому питанні, грунтуючись на нових досягненнях фізіології.

Свій погляд на значення нервової системи у патогенезі захворювань Боткін завжди прагнув обгрунтовувати експериментально. Він перевіряв і обгрунтовував також застосування в клініці нових лікарських засобів. У його лабораторії були вивчені і після цього дістали широке застосування в клініці горицвіт, конвалія, чемериця, строфант, кофеїн, кокаїн, солі калію та ін. В лабораторії при клініці його учні провели ряд експериментальних досліджень.

І. П. Павлов так висловився про С. П. Боткіна: «Розум його, не зваблюючись негайним успіхом, шукав ключа до великої загадки: що таке хвора людина і як допомогти їй,— в лабораторії, в живому експерименті... На моїх очах десятки своїх учнів він направляв у лабораторію. І ця висока оцінка експерименту клініцистом складає, на мою думку, не меншу славу Сергія Петровича, ніж його клінічна відома всій Росії діяльність... Сергій Петрович був найкращим втіленням законного й плодотворного союзу медицини й фізіології — тих двох родів людської діяльності, які на наших очах споруджують будову науки про людський організм і гадають у Майбутньому забезпечити людині її найбільше щастя — здоров’я і життя» ’.

Боткін дав класичний опис клініки морального стенозу, показав різницю [37] між дилатацією і гіпертрофією серця. Судини він розглядав не як прості провідники крові, а як органи, здатні періодично розширятися й скорочуватися. Пізніше учень його М. В. Яновський, продовжуючи дослідження в цьому напрямі, створив учення про периферичне серце. Боткін дав класичний опис крупозної пневмонії, описав різкі ускладнення ревматизму, показав, що ревматичний ендокардит може розвиватися без ураження суглобів або випереджати його. Він звертає увагу на функціональні зміни в організмі, підкреслює часту невідповідність функціональних порушень анатомічним. Він писав у своїх «Клінічних лекціях», що можна знайти значні порушення в організмі без особливо різких хворобливих відчуттів і, навпаки, дуже йезначні патологоана- томічні зміни можуть супроводитися нескінченними різного роду скаргами. Аналізуючи у своїх лекціях захворювання нирок, Боткін набагато раніше від Ф. Фольгарда і Т. Фара описав клінічну картину і довів різницю між нефритами і нефрозами. Він перший розглядав так звану катаральну, або паренхіматозну, жовтяницю як інфекційне захворювання. Ця хвороба по справедливості дістала назву morbus Botkini.

Критики С. П. Боткіна, передусім Н. Ф. Голубов, дорікали йому за надмірну увагу до питань теорії. Голубов повторив версію про «терапевтичний скептицизм» Боткіна, що, на його думку, «межував з терапевтичним нігілізмом». Терапевтичний скептицизм — течія, що склалася у віденському науковому лікарському середовищі у середині XIX ст.; його представники, найві- домішим з яких був професор Йозеф Дітль, вважали єдиним науковим розділом медицини діагностику і ставили під сумнів можливість наукового обгрунтування терапії. Терапевтичні нігілісти цілком заперечували можливість наукової розробки терапії. Правда, С. П. Боткін писав, що прописування маси малоефективних ліків веде до вироблення «сумного переконання у безсиллі наших терапевтичних засобів». Та саме для того щоб зробити терапію і медицину в цілому ефективною і науково обгрунтованою, С. П. Боткін і розробляв питання фізіології, експериментальної патології й фармакології. Підведення під клінічну діяльність науково-експериментальної основи, відмову від необгрунтованої емпірії у призначенні ліків ніяк не можна змішувати з терапевтичним скептицизмом і тим більше з нігілізмом.

С. П. Боткін усе життя боровся з консерватизмом у медицині. Коли у 1872 р. він добивався створення у Медико-хірургіч- ній академії кафедри патологічної фізіології і переходу на посаду завідуючого цією кафедрою В. В. Пашутіна з Казані, професор Д. Д. Ейхвальд, керівник другої кафедри терапії на конференції (тобто Вченій раді Академії) заявив: «Якщо ми будемо слідувати шляхом Сергія Петровича (Боткіна), то невдовзі почнемо готовити і випускати не лікарів, а лаборантів. Досить нам теоретичних, лабораторних кафедр. їх вже забагато». При голосуванні пропозиція Боткіна пройшла більшістю усього в два голоса.

Одночасно з педагогічною, клінічною і науковою роботою С. П. Боткін провадив і велику громадську діяльність: він був головою Товариства лікарів у Петербурзі. За його ініціативою на кошти членів Товариства було збудовано лікарню для безплатного лікування бідних верств населення. Лікарня дістала назву Олександрівської лікарні для чорноробів. Боткін особисто керував цією

Вячеслав Овксентійович Манассеїн (1841—1901)

Сергій Петрович Боткіи (1832—1889)

Микола Олександрович Вельямінов (1855—1920)

лікарнею, зробив її зразковою для свого часу, перетворив на філіал клініки. Слідом за цією лікарнею Боткін, переборюючи значні перешкоди з боку міської думи, зайнявся поліпшенням справ в інших лікарнях Петербурга. Йому вдалося поліпшити справи в Обухівській лікарні, відомій своїми безладдям і високою смертністю. У радянські роки лікарню було названо ім’ям А. А. Нечаева— ординатора клініки Боткіна: призначений за рекомендацією Боткіяа головним лікарем лікарні, Нечаев під керівництвом свого вчителя перетворив її на зразковий лікувальний заклад. Нині тут міститься клініка Військово- медичної академії. За зразком Олександрівської і Обухівської -лікарень згодом було перебудовано роботу інших лікарень Петербурга, а також Москви та інших міст. За прикладом лікарів Петербурга в усіх великих містах Росії і України, де були товариства лікарів, почали на кошти товариств відкривати лікарні та амбулаторії для безплатного лікування. Як депутат міської думи і заступник голови комісії охорони здоров’я, Боткін багато зробив для поліпшення лікарняної справи в Росії. Він домігся також введення у Петербурзі так званих думських лікарів, які перебували на утриманні міської думи і обов’язок яких полягав у поданні безплатної медичної допомоги хворим певної дільниці міста, а також у запобіганні спалахам епідемічних хвороб. Думські лікарі стали прообразом майбутніх дільничних лікарів. Як і його товариш І. М. Сеченов, С. П. Боткін був прибічником жіночої медичної освіти і активно сприяв жінкам, які навчалися медицини, і жінкам-лікарям. Майже всі думські лікарі, введені у Петербурзі з ініціативи Боткіна, були жінки.

Для боротьби з епідеміями, які в ті часи не припинялися не лише в провінції, а й у столиці, Боткін розробив детальний план організації праці протиепідемічного товариства, але в умовах царизму він не зміг навіть частково здійснити його.

С. П. Боткін був засновником вітчизняної терапевтичної школи, яка розглядала організм як єдине ціле. У патогенезі захворювань представники школи Боткіна вважали провідною роль зовнішнього середовища і центральної нервової системи. Погляди цієї школи цілком поділяє радянська медицина, з істотними, зрозуміло, доповненнями — урахуванням соціальних умов життя людини.

За 28 років роботи С. П. Боткіна в Петербурзькій медико-хірургічній академії з його клініки вийшло 420 наукових праць, з них 87 докторських дисертацій. Майже всі наукові праці клініки друкувалися в «Еженедельной клинической газете» тл «Архивах клиники внутренних болезней», які фактично видавалися коштом Боткіна. З його численних учнів 34 зайняли з часом професорські кафедри майже в усіх російських медичних вищих школах не лише з терапії, а й з фізіології, фармакології, педіатрії, дерматології, загальної патології.

З учнів С. П. Боткіна відзначився науковою і особливо громадською роботою професор Петербурзької медико-хірургічної академії В. О. Манассеїн (1841—1901). Продовжуючи напрям робіт свого вчителя, Манассеїн вивчав вплив психіки на патогенез і перебіг різних захворювань, багато уваги приділяв вивченню проблеми голодування. Разом з О. Г. Полотебновим він уперше відзначив антибіотичні властивості гриба Penicillium glaucum (1871).

В. О. Манассеїн протягом 1880—1901 рр. редагував заснований ним найпоширеніший у ті часи російський медичний журнал «Врач», в якому крім суто наукових друкувалися статті про роль лікаря як громадянина. Манассеїн вимагав від лікаря високих моральних якостей, викривав у журналі темні сторони діяльності урядової і земської адміністрації, ганьбив окремих лікарів за не гідні їхньої професії вчинки.