ВИСНОВКИ

Таким чином, аналіз наявних джерел переконує в тому, що історичний шлях Української держави є унікальним поступом, котрий розпочинається задовго до появи перших письмових свідчень про суспільну організацію східних слов’ян-праукраїнців.

Тривалість державотворення і право творення позначилась на характері правосвідомості, стилі правового мислення, а також загальному рівні правової культури. Зокрема, велику роль в ранньодержавному житті відігравала громада, як самоврядна одиниця.

Співвідношення державного права і звичаєвої традиції в Київській Русі наприкінці IX – X ст., полягало одночасно в їх конфронтації і у взаємовпливі. В контексті Київської Русі існувало звичаєве право, як головний регулятор суспільних відносин до прийняття Руської Правди і правовий звичай громади. Це були дві паралельні системи, котрі певний час співіснували, не заважаючи одна одній. Державній владі не було сенсу втручатись у внутрішні справи платоспроможної самоврядної одиниці – громади, остання ж керувалась своїм правовим звичаєм, котрий не був заборонений, а отже, санкціонований. Так з розвитком суспільства поступово відбувалась фіксація правил, які закріплювали традиційні звичаї східних слов’ян у відносинах племен і князя.

Князівська законотворчість у Руській державі еволюціонувала приблизно протягом століття. Починаючи від разових рішень по окремим казусам і до кодифікації права в ХІ столітті.

Вітчизняна історія однієї з своїх особливостей має недостатньо сильну державну владу, де багато питань вирішувались на рівні звичаєвого права, чи то внаслідок його чинності, чи то всупереч йому. Державна влада міцніла на Русі поступово, і весь цей період звичай нормативного характеру відігравав одну з вирішальних ролей в правовому регулюванні держави.