Висновки

В результаті дослідження поняття душі у філософії Арістотеля ми прийшли до наступних висновків.

Найбільшу частину своїх праць Арістотель присвячує проблемам метафізики — науки про суще.

Основні положення теорії пізнання Арістотеля органічно випливали з його розуміння душі, взаємозв'язку душі й тіла. В цілому він дотримувався точки зору, що душа властива всім об'єктам, які належать до живої природи, тобто рослинам, тваринам і людині. Відповідно до цього виділяв три рівні душі: вегетативну (душа рослин як певна здатність до життя), чуттєву (тваринна душа), розумну (властиву тільки людині).

В своєму трактаті “Про душу” Арістотель визначає душу в системі понять своєї метафізики: “Слід вважати душу суттєвою формою фізичного тіла, яке має життя в потенції, а субстанція як форма є ентелехія. Душа, таким чином, є перша ентелехія фізичного тіла, яка потенційно має життя”. Душа як “ентелехія тіла” складає форму, яка рухає матерію, змінює й формує її. Важлива властивість душі, за Арістотелем, її безтілесність.

Душа, за Арістотелем, потребує особливого піклування й удосконалення. Він розвиває вчення про моральнісність як про “похвально здобуту якість душі”. Душа етично доброчесна в тій мірі, в якій практичний розум оволодіває афектами.

Головна колізія у вченні Арістотеля про душу постає з неможливості пояснити розумну душу людини з нашої тілесної життєдіяльності. З життєдіяльності тіла не можна вивести загальний зміст нашої душі — її ідеї, ідеали, принципи.

Отже, головна опозиція в обговоренні природи душі в європейській філософії і культурі полягає в тому, що вона або смертна як похідне тіла, або безсмертна як щось спочатку безтілесне. І якраз арістотелівський трактат “Про душу” демонструє, як одна з цих позицій “провокує” іншу.