5.1. Проблематика першого давньоруського кодексу.

Соціально-економічні та ідеологічні перетворення, що відбулись в слов’янському суспільстві, вимагали чіткої регуляції нових відносин та впорядкування численних уставів та уроків.

Руська Правда (Короткої редакції) була розміщена в Новгородському літописі після звістки про перемогу над київським князем Святополком Ярослава Мудрого. Останній відпустив своїх воїнів “…И давши Правду и Устав, списав, тако рекшими: “по сей грамоте ходите, яко же списах вам, такоже держите”. Цей перший кодекс являє собою світський судебник. Він майже не стосувався церковної юрисдикції, оскільки вона регулювалась спеціальними церковними, а також князівськими установленнями. Крім того, Руська Правда є досить деритуалізованою не лише порівняно з варварськими правдами західних держав, але й порівняно з правовими процедурами, щойно укладених договорів з греками та болгарами, що рясніють багатослівними формулами-клятвами. Західні варварські правди, що з’явились на п’ять століть раніше руських, на слушну думку Н. С. Толкачової, “…були укладені на теренах римської правової культури, написані вульгарною латинською мовою”[310]. Їх лише з певною обережністю можна назвати кодексами, оскільки, по суті, це були письмові фіксації звичаєвих норм.

Відтак, першим письмовим результатом діяльності руських князів по систематизації права була Правда Короткої редакції (або Коротка Правда). В її складі ще І. Ф. Еверсом була виділена найдавніша частина, котра містила статті 1-18, відома в науці як Правда Ярослава, або Найдавніша Правда, і Правда Ярославовичів з додатковими статтями (з 19 по 41).

Руська Правда містить в собі норми різних галузей права, в першу чергу, карного й процесуального. Коротка редакція була відкрита В. М. Татищевим у 1738 р. і вперше видана Л. Шлецером. Поширену редакцію ввів у науковий обіг В. В. Крестинін, опублікувавши її у 1788 р. Скорочена редакція вперше була осмислена як особлива обробка Правди Н. В. Калачовим у 1846 р.

Перша збірка давньоруського права викликала неабиякий інтерес у науковому середовищі та була причиною багатьох дискусій. Головним предметом спору було джерело права, що покладено в основу пам’ятки, тобто, чиє право стало основою збірки – руське чи скандинавське? Н. М. Карамзін вважав короткий текст Правди в складі Новгородського літопису результатом псування давнішої пам’ятки, а в Поширеній редакції вбачав “від початку до кінця законодавство князя Ярослава, введене згідно давніх законів скандинавських”[312]. І. Ф. Еверс розглядав норми “Руської Правди” як місцеве, слов’янське право, що виросло на базі давнього звичаю, хоча й вбачав у тотожності руського й скандинавського права спільне джерело – право германське. Звертаючи головну увагу на Коротку редакцію, дослідник розглядав Правду Ярослава як найдавніший законодавчий пам’ятник, котрим лише можуть пишатись нові народи. Її постанови, на думку вченого, сягають глибокої давнини, про виникнення їх в інших державах можна робити лише слабкі припущення[313].

В. О. Ключевський перший серед дослідників підняв питання про середовище, в якому виникла ця пам’ятка права. Історик звернув увагу на те, що в Руській Правді не передбачена дуже важлива риса давньоруського процесу – поле, або судовий поєдинок. Отже, на думку вченого, Правда є церковною пам’яткою, котра призначена для суду над церковними людьми за справами, що не входять до компетенції церкви[314]. Сучасний дослідник З. М. Черниловський навпаки, бачив у Руській Правді “вражаюче світський зміст”. Вчений протиставляв пам’ятку іншим слов’янським збірникам, болгарському “Закону судному людем”, постанови якого йшли від церковного права, та чеському Закону князя Бржетислава, що складається з церковних постанов, перетворених на державний закон[315].

Л. Гьотц розглядав Найдавнішу Правду як запис східнослов’янського звичаєвого права доварязького часу. Деякі норми першої Давнішньої редакції, такі, як процедури встановлення винних у викраденні майна та в бійці (свод), вира, штраф за вбивство на користь державної влади дослідник вважав запозиченими з германських законів, зокрема з Салічної Правди. Але очевидні розбіжності, що існували між нормами давньоруського й германського варварського права спонукали його в останньому ІV томі свого дослідження говорити лише про тотожність цих норм[316].

Вперше повне видання Правди за всіма виявленими списками було здійснене відомим радянським вченим С.В.Юшковим в 1935 р, котрий поділив списки на 5 редакцій в залежності від змісту та обсягу, а також від включення в текст додаткового матеріалу[317]. Б. Д. Греков у своїх дослідженнях першочергову увагу приділяв Руській Правді як джерелу для характеристики суспільного устрою, характеру верві, організації вотчинного господарства. Вчений є засновником історіографічного напрямку, що відносить ранні норми Правди до періоду, котрий передує утвердженню феодального способу виробництва на Русі[318].

Умови, час, місце виникнення окремих обробок Руської Правди було обгрунтовано М. Н. Тихомировим, що побудував своє дослідження на вивченні термінології відповідних текстів і на вивченні складу рукописів, що їх включали[319]. О. О. Зимін доводив, що в Руській Правді відбилось місцеве, слов’янське в своїй основі, право, яке еволюціонувало разом з розвитком державності. Він вважав одним з головних джерел Правди Ярославичів Поширеної редакції та пізнішої частини Давньої Правди устав, що був прийнятий в останні роки княжіння Ярослава його синами, котрий до нас не дійшов. Всю Поширену редакцію вчений розглядає як кодифікацію давньоруських законів, що проводив Володимир Мономах. На думку О. О. Зиміна, загальноруського значення кодекс набув лише в ХІІІ – ХV ст., тобто, під час певної єдності руських земель[320].

Л. В. Черепнін вбачав у Давній Правді результат існування в Новгороді двох політичних сил.

На наш погляд, не варто перебільшувати міру впливу на укладачів Руської Правди правового досвіду сусідніх народів. На час укладання цього юридичного збірника давньоруське суспільство випереджало в своєму соціально-економічному і політичному розвитку германські і скандинавські племена. Давньоруське право виникало на слов’янському ґрунті, а законодавство виросло з норм звичаєвого права. Вироблені східними слов’янами місцеві загальнодержавні закони і норми правового звичаю були враховані і в Руській Правді, оскільки закріпились у повсякденному житті. Державна влада здійснила закономірний крок – зафіксувала їх у спеціальному кодексі.

Цікаве спостереження робить В. Я. Петрухін Звертаючи увагу на давньоруську, а не старослов’янську (церковнослов’янську) мову пам’ятки, вчений зазначає, що Руська Правда складалась без участі кліриків. Саме цим дослідник пояснює тривале існування звичаїв кровної помсти, що суперечили церковному вченню про життя як дар Божий[322]. Звичайно, мав місце факт взаємопроникнення культур, в тому числі і правової культури, адже Русь жила в оточенні інших держав і вступала з ними в стосунки. Але воно не має нічого спільного з запозиченням норм чужого права. Законодавець враховує лише ті відносини, котрі склались в державі, оскільки саме вони повинні бути певним чином врегульовані.

Серед дослідників також немає єдності у поглядах відносно того, яке місце займає правовий звичай у першій давньоруській пам’ятці. На думку В. Л. Яніна звичаєве право було головним джерелом Руської Правди[323]. С. В. Юшков вважає, що Руську Правду не можна розуміти як збірку звичаєвого права, оскільки це зведення законів, і до того ж законів, встановлених феодальною владою. Статті Руської Правди є, таким чином, новими нормами, а не констатацією встановлених звичаїв[324]. А. Яковлів називає Руську Правду збіркою норм звичаєвого права та князівських уставів, складеною в ХІ – ХІІ ст.[325] М.Чубатий під Руською Правдою розумів ряд збірників, що постали в ХІ – ХІІ ст. на основі зобов’язуючого звичаєвого права, княжих уставів та уроків і реципованого чужого права[326]. Р. Л. Хачатуров вважає, що найдавнішим джерелом Руської Правди було звичаєве право, і тим самим корені цієї збірки сягають далекого минулого[327]. П. П. Толочко, доводить що в Правді Ярослава найкраще збереглися деякі норми звичаєвого права[328].

Отже, дотримуючись різних поглядів, дослідники не відкидають важливості правового звичаю як джерела першого руського кодексу. Окремі з них навіть вважали Руську Правду кодифікацією звичаєвого права. Саме поняття «кодифікація» означає воно систематизацію законів держави за окремими галузями права, зазвичай з переглядом того, що є й відміною застарілого законодавства. З цієї точки зору Руську Правду можна вважати кодифікацією звичаєвих норм, але не збіркою звичаєвого права. Адже документ був складений на тому етапі розвитку держави, коли правовий звичай не міг регулювати всі відносини, що в ній склались. Варто пам’ятати, що давньоруське суспільство приблизно три століття існувало без писаного законодавства, керуючись звичаєвими нормами і поява письмового кодексу свідчила про якісні зміни в загальній системі правовідносин.

Руська Правда також не була “законом” у строгому значенні цього слова, оскільки термін “закон” мав значення швидше моральне (особливо в галузі церковної юрисдикції), ніж вузькополітичне.

Відтак соціально-економічні та ідеологічні перетворення, що відбулись в слов’янському суспільстві в Х – ХІІ вимагали чіткої фіксації нових відносин і упорядкування численних уставів та уроків, зазначених в літописах. Пройшовши період антських та склавинських племінних союзів, потім слов’янських племінних об’єднань-княжінь, звичаї, що були головною формою суспільної регуляції перед державних утворень перетворились на звичаєве право Руської держави. Тривалий процес кодифікації можна пояснити лише відсутністю нагальної потреби в ній, що є однією з особливостей вітчизняної історії державотворення і право творення. На момент існування Русі як держави тут діяла чітка система звичаєвого права. Уникаючи помітних чужоземних впливів, ці звичаї відтворювали місцеве право розуміння осілого слов’янського населення.