Поняття "якість трудового життя" та основні напрями його вдосконалення

Економісти наголошують, що жодна країна ніколи не зможе стати заможною, якщо основна маса її населення зубожіла. Саме зростання доходів домогосподарств має сприяти і зростанню споживчого попиту, і пожвавленню економічної кон'юнктури, а також соціальному розвитку суспільства.

Оскільки більша частка працездатного населення приймає участь у створенні ВВП, стабільного високого значення та сталого розвитку потребує загальновідомий індикатор якості трудового життя.

Якість трудового життя - це узагальнений показник, який всебічно характеризує стан та рівень добробуту, соціального, інте­лектуального та духовного розвитку людини з урахуванням її діяльності в організації.

Якість трудового життя людей в державі зазвичай визначається сукупним впливом низки економічних, політичних, соціальних, демогра­фічних, екологічних, географічних, моральних факторів. Крім того, якість трудового життя характеризує соціально-трудові відносини в країні та дає оцінку стану працевлаштування реального сектору економіки.

Тип участі людини в трудовій діяльності характеризують її соціальні потреби та можливості їх задоволення, що передусім зумовлені складовими людського потенціалу (здоров'ям, моральністю, творчими здібностями, освітою та професіоналізмом). З одного боку, людина в ринковій економіці відображає себе як власник, що володіє здібностями, знаннями та навичками, які необхідні роботодавцям, з іншого боку - 82

людина активно споживає економічні блага, які створюються в процесі праці.

Концепція якості трудового життя бере за основу створення умов, які забезпечують відповідні можливості щодо оптимального та раціонального використання потенціалу праці кожного окремого індивіда.

Зокрема, якість трудового життя містить такі елементи: наявність зацікавленості працею, яка обов'язково повинна відріз­нятися високим рівнем організації, змістовності завдань до виконання з елементами творчості;

робітники повинні отримувати відповідну винагороду за працю; умови праці повинні бути безпечні для здоров'я;

необхідний мінімальний нагляд з боку керівництва;

доцільним є створення умов для робітників у користуванні соціаль­но-побутової інфраструктури підприємства;

необхідною є участь робітників в прийнятті управлінських рішень, які стосуються їх інтересів;

обов'язковою є правова захищеність робітників, створення можливостей для професіонального зростання і розвитку дружних взаємовідносин із колегами.

У свою чергу, організація праці виступає об'єктивною необхідністю і основною характерною рисою трудової діяльності людини, яка в майбутньому сприятиме поліпшенню та вдосконаленню всіх поточних процесів праці, виробничих структур для досягнення найвищої ефективності суспільного виробництва.

Організація праці - це комплекс дій щодо поєднання людей як безпосередніх виробників із необхідними для трудового процесу засобами виробництва з метою створення сприятливих умов для отримання високих підсумкових соціально-економічних результатів.

В умовах зростання ринкової економіки важливо виокремити такі економічні та соціально-психологічні завдання щодо поліпшення організації праці: максимальна економія живої та уречевленої праці; безперервне підвищення продуктивності; мінімізація витрат під час виробництва продукції та надання послуг; створення умов праці, сприятливих для забезпечення високого рівня працездатності людей, які зайняті у виробництві; заохочення працівників одержувати задоволення від виконаної роботи.

Організація праці на підприємстві передбачає такі основні напрями: професійний підбір персоналу та розвиток його потенціалу, а саме планування персоналу, профорієнтація, найм персоналу, профвідбір, підвищення кваліфікації працівників та майбутнє планування кар'єри;

розподіл і кооперацію кваліфікованої праці, що складаються з науково обґрунтованого розподілу працівників за трудовими функціями, робочими місцями, крім того важливим моментом є об'єднання працівників у виробничі колективи;

раціоналізацію режимів праці та повноцінного відпочинку, встановлення найбільш оптимального чергування часу роботи та відпочинку протягом робочої зміни (тижня, місяця);

впорядкування та обслуговування робочих місць, які сприяють мінімізації витрат робочого часу;

економічне нормування праці, яке визначає норми затрат праці на виробництво продукції і надання послуг як базову категорію для організації праці та загального визначення ефективності виробництва;

покращення умов праці, мінімізація шкідливості виробництва, тяжких фізичних, психологічних навантажень, обов'язкове створення системи охорони й безпеки праці;

укріплення дисципліни праці, розвиток та заохочення творчої активності працівників;

системну мотивацію й оплату праці.

Разом з організацією праці формуються такі принципи організації заробітної плати:

роздержавлення й демонополізація тарифних положень обчислен­ня заробітної плати;

визначення складу "споживчих" кошиків, проголошення прожитко­вого рівня, фіксування мінімальної заробітної плати;

своєчасний перерахунок мінімальної заробітної плати залежно від рівня економічного розвитку, інфляційних процесів, рівня доходів та зміни вартості життя;

розумне використання коштів, виділених на споживання, за допомогою системи оподаткування;

застосування системи компенсаційних виплат та індексації доходів трудящих у зв'язку зі зростанням цін;

демократичне регулювання ціни робочої сили з урахуванням складності, кваліфікації, умов застосування праці;

перманентне державне регулювання стану виплат, рівня й динаміки заробітної плати працівників бюджетних галузей.

Такі чинники, як рівень науково-технічного прогресу, система організації виробництва; психологічні фактори і особливості екологічного середовища; а також низка чинників, обумовлених характером завдань, які вирішуються в різних ланках системи управління, впливають на результати організації праці. Крім цього, організація праці змінюється, удосконалюється та стає більш ефективною залежно від стимулювання і мотивації праці.

Оскільки для ефективного розвитку підприємства згідно з цілями потрібно координувати роботу та змушувати людей її виконувати, необхідно створити систему стимулювання і мотивації - процесів спонукання до діяльності для досягнення особистих цілей або цілей організації.

Мотивація праці - одна з головних функцій менеджменту, що формує систему заохочення працівника чи групи працівників до діяльності щодо досягнення цілей підприємства шляхом задоволення їх власних потреб.

Основні інструменти мотивації - стимули і мотиви.

Стимул - це матеріальна винагорода визначеної форми (заро­бітна плата).

Мотив - це психологічна внутрішня спонукальна сила: бажання, потяг, орієнтація, внутрішні установки та ін.

Правильна політика підприємства може дати відповіді на питання щодо факторів, які змушують працівників ефективно працювати, що їх не задовольняє і навпаки й досягнути поставлених цілей за досить короткий час.

Основи створення стимулюючої політики для підвищення якості трудового життя працівників можна представити таким чином:

орієнтація системи стимулювання на задоволення потреб конкретних працівників;

урахування реальних бажань працівників при стимулюванні оплати праці з метою запобігання виникнення в них почуття дискомфорту чи стресових ситуацій;

спроможність системи стимулювання створити потрібну поведінку людини шляхом одночасної дії цілого ряду мотиваційних сил;

системи мотивації працівників не повинні блокувати одна одну й вступати в протидію, провокуючи до конфлікту.

Інший аспект підвищення якості трудового життя - демократизація управління, без якої неможливе успішне вирішення соціальних проблем колективів й окремих працівників при переході України до соціально орієнтованої економіки.

Демократизація праці стосовно найманих робітників полягає в тарифній автономії профспілок і союзів підприємців, а також у гаран­туванні дотримання певних керівних принципів стосунків з найманими працівниками чи з вибраними демократичним шляхом представниками, права на інформацію, внесення пропозицій, участь в управлінні підприємством.

Демократизація управління виробництвом базується на його гуманізації та соціалізації.

Гуманізація праці - це зміна змісту та умов праці, яка пов'язана з удосконаленням техніки та технології внаслідок впливу науково-техніч­ного прогресу. Фактично гуманізація праці забезпечується законодав­чими актами, спеціальними галузевими та регіональними програмами, колективними договорами підприємств.

Соціалізація праці - це перетворення праці із засобу заробляння грошей на засіб самореалізації індивіда, коли людина матиме можливість працювати відповідно до здобутої освіти, своїх здібностей та навіть бажань, що у сукупності виступає чинниками творчого потенціалу індивіда [8, с. 85-87].

На жаль, процес соціалізації праці у сучасних вітчизняних умовах перебуває також на етапі формування, оскільки переважна більшість населення, зважаючи на отримувані доходи, має реальну можливість задовольняти тільки первинні потреби. Отже, підвищенню якості трудового життя значною мірою сприятиме рівень розвитку соціальної сфери, зокрема базових її елементів - системи освіти, охорони здоров'я, сфери культури.

5.4.