1.4. Нова роль національних парламентів на етапі формулювання пропозицій

Амстердамська угода надає також національним парламентам деякі прерогативи на етапі висування пропозицій, ґаран туючи адекватну й термінову інформацію щодо законодавчих пропозицій, заохочуючи політичний діалог і водночас уникаючи формалізації стосунків між Європейським Парламентом і нацю- нальними парламентами.

Питання про роль національних парламентів постало вже в 1979 році на перших прямих виборах до Європарламенту. Воно переростає у важливу політичну проблему з ухваленням Європейського Єдиного Акту і трьохсот директив, які треба було запровадити до національного права для реалізації європейського єдиного ринку; національні парламенти насправді опинилися у становищі “палат ратифікації” рішень, прийнятих у Брюсселі18. Тоді було ухвалено зібрати Парламентську Асамблею 27-30 листопада 1990 року і створити Конференцію комітетів з європейських справ (ККЄС, Париж, 16-17 листопада 1989 року).

У той час як Маастрихтська угода порушує питання, але не розв’язує його, Амстердамська — містить “протокол про роль національних парламентів у Європейському Союзі”, який дає повніший розв’язок.

Щодо інформативних повідомлень до національних парламентів, то всі консультативні документи, які готує Єврокомісія, терміново передають національним парламентам держав-членів і законодавчі пропозиції Єврокоміси “надають у розпорядження урядів держав-членів у необхідний час, аби дозволити їм переконатися, що національні парламенти зможуть належним чином їх сприйняти”. Крім того, має пройти обов’язковий шеститижневий період, за винятком термінових випадків, між моментом, коли Комісія передає до Ради й Парламенту законодавчу пропозицію з проблеми Співтовариства або в секторі юстиції чи внутрішніх справ, — і тим моментом, коли Рада починає розглядати її: це має забезпечити національні парламенти необхідним часом для дебатів і дискусій з відповідними урядами

Щодо Конференції комітетів з європейських справ, то було передбачено, що вона може подавати на розгляд інституцій Європейського Союзу пропозиції, які вважає за корисні, розглядати всяку пропозицію або законодавчу ініціативу в галузі свободи, безпеки й правосуддя, яка може безпосередньо вплинути на свободу індивідів, а також передавати до союзних інституцій документи, які вона вважає за потрібні щодо законодавчої діяльності Європейського Союзу.

Ідеться про істотні положення, що виправдовують твердження, згідно з яким “європейська система настільки проникла в національні системи, що спонукає до дебатів навіть про конституційні відносини між органами держави”1/