4. Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву, національно-визвольна революція середини XVII ст.

, і створення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVІІ-XVІІІ ст.). Цей період її еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами тогочасної міжнародної політики, визначенням політичного статусу українського народу і створенням перших конституційно-правових документів.

Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б.Хмельницьким (1595-1657) у "Березневих статтях" 1654 р. та І.Виговським (?- 1658) і Ю.Немиричем (1612-1659) у Тадяцькому трактаті" 1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому - про створення федералістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовського та України.

Найпомітнішим українським політичним мислителем другої половини XVII ст. був І.Гізель (1600-1683), основна праця якого "Мир з Богом людині". Концепція І. Гізеля базувалася на постулатах суспільного договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими, право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і відібрати в нього владу.

Продовжувачами ідей П.Могили та І.Гізеля у першій чверті XVIII ст. виступили Ф.Прокопович (1682-1736) і С.Яворський (1658-1722). Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми правління - царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С.Яворський, навпаки, засуджував російський "цезарепапізм" і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграв документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П.Орликом (1672- 1742), П.Герциком і А.Войнаровським, він відомий як "Конституція П.Орлика" (1710). Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність України; закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп українського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади, гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості.

Свідком занепаду української державності та інтенсивної її інкорпорації до російсько-імперських структур був С.Климовський (7-1730). Він запропонував ідеал політичного ладу, що відображав настрої соціальних низів і водночас базувався на традиційних моральних цінностях та історичних надбаннях українського народу. Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід вважати погляди Г. Сковороди (1722-1794). Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму правління (в ідеалі) - демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові", "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.

Національно зорієнтоване Просвітництво домінувало в українській політичній думці на зламі ХУШ-ХІХ ст., грунтуючись на концепції суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з критикою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків української автономії саме представники цієї інтелектуальної течії - В.Каразин (1773—1842), В.Капніст (1758-1823), Я.Козельський (1729-1795), П.Лодій (1764-1829), В.Лукашевич (1783-1886), М.Рєпнін-Волконський (1778-1845), І.Тимковський (1772-1853), Ф.Туманський (7-1805) були нечисленними захисниками державних традицій України.