Розділ VI Основні зміни у внутрішній структурі Війська Запорожського під впливом революції.

— Европеїзація козаччини, як головна причина перемоги українського державного сепаратизму і як підстава українського державного будіництва. — Взаємовідносини між козацькою державностю і українською непокозаченою шляхтою.

Козацька революція в межах польської Річпосполитої скінчилась з хвилиною, коли Військо Запорожське, покинувши безнадійну боротьбу за свої права в Річпосполитій, ступило на прямий шлях повного відціленя від Польщі. Скінчилось разом із тим хитання козацької політики в залежности від внутрішньої політики польської і нищеня української нації в цих постійних хитаннях. Від тієї хвилини внутрішня політика правлячої козацької верстви відносно инших класів української нації приймає національно-державний, а не козацько-класовий характер. Досі вона кермувалася неясними плянами зреформувати Річпосполиту відносно до козацької ідео- льоґії, жертвуючи задля цього інтересами инших класів — то інтересами української шляхти, то українського селянства, — тепер вона ставить перед собою виразні завдання будови української козацької держави, обеднуючої всі українські класи.

Під впливом яких причин відбувся цей перелом в козацькій політиці? Які зміни у внутрішній структурі Війська Запорожського запевняли в кінці перемогу державному сепаратизмові супроти Польщі? Такий сепаратизм серед мас козацьких в початку повстання не мав, здавалося, ніякого ґрунту.

Без розвязаня цих питань не можна зрозуміти не тільки цілої нашої дальшої історії, але навіть і нашої сучасности.

Матеріяльний зріст, політичне скріпленя і в кінці політична перемога осілої військово-хліборобської верстви в козацькій Україні — ось де була перша причина перемоги українського державного сепаратизму супроти Польщі. Ця перемога означала перемогу політики цієї верстви, це був знак, що в козацькій Україні творча, будуюча сила плуга одержала верх над руїнницькою стихією нерозораного степу. 3 довгою боротьбою був сполучений цей внутрішній процес і йшов він у парі з глибокими перемінами, як економічного так і політичного характеру, що відбувались на Україні в перших роках повстання.

’’Військо Запорожське” — в другій добі повстання — це вже тільки титул: це традицийна, почесна, аристократична назва зі скри- тим під нею зовсім иншим ніж перед повстанням і в початку повстання змістом. Цей клас, що зветься тепер Військом Запорож- ським, не має вже нічого спільного з дійсним Запоріжжям, із Січю, з нерозораним степом і з полукочовим укладом ловецько-уходни- цького і військово-добичницького старого запорожського козацького життя. Запорожський Січовий Кіш — а ”кіш” в татарській мові означає спілку чабанів³ — хоча й істнує, але за Гетьмана Хмельницького перестає відогравати будь яку політичну ролю.

Туди, перед повстанням, вигнаний зі свого Суботова, втік було покривджений польським маґнатом сотник козацький. Там ховався він опанований думкою, як свою кривду — і кривду так само як він покривджених козаків — помстити, як свій власний Суботів, свою батьківщину, від зажерливої маґнацької Річпосполитої відобрати. I звідтам, із Запоріжжя, рушив він на Річпосполиту, підіймаючи всіх невдоволених маґнацьким пануванням, не питаючи про причини того невдоволеня, бо ці причини могли бути й були дуже між собою ріжні.

°Неясно, на якій підставі автор приходить до такого пояснення. Від свого первісного значення ”пара” — чашок вина, волів, коней (в’ючних) — значення слова ”Кош” в монголо-татар. мовах еволюціонує до "військового (похідного) табору” і ін. (словн. Будаґова, Радлова і др.); ^ьбезкровних власників суворому присуду Річпосполитої став ’’банітом” за те, що збройним наїздом хотів відобрати сконфіскований у церкви православної маєток, який церкві цій його діди й прадіди ”на помин за свої душі” подарували... Там знов підіймалась проти всієї шляхти, проти всякого економічного й державного примусу анархічна ’’чернь” українська. Готовилось — задля ненависти до ’’католиків і уніятів”

— відчиняти повстанцям брами городські, зорґанізоване разом із духовенством і шляхтою в своїх братствах православних статочне, хазяйовите міщанство. A запоруку перемоги мав їм усім дати козацький ”брат, душа рідна, єдиний сокіл у світі, що готов усе для козацтва вчинити, з котрим вічна приязнь козацька і її ніщо в світі не розірве” — Тогай-бей з усією ордою і дикими своїми Ногайцями, що кочували на Саврані.⁷⁰ Йому-ж тому соколові й рідному братові козацькому одного тільки треба: щоб степ як найдалі поширити, щоб усі ці ненавистні новозасновані замки й городи знести, щоб знов більше випасу стало для кінських табунів та овечих отар, щоб Божу землю від ненавистного плуга врятувати і по її нетрях роско- шувати, за звірем диким, за рибою, за птицею, по гонам, річкам та плавням упадаючи.

Січовий Запорожський Кіш дав покривдженому сотникові булаву гетьманську, дав лицарське благословенство, дав доказ своєї льо- яльности до Короля ’’червону з білим орлом” хоругов королівську, дав бунчуки й під ними свої кадри військові. Із Запоріжжя разом із козацтвом січовим і його братом рідним Тогай-беєм, оточений покривдженими польською Річпосполитою збігцями із цілої Руси, вийшов на ’’волость”, на городову Україну Хмельницький...

Але по тріумфальнім вїзді до Київа, по урочистій зустрічі представниками цілої нації, як од Бога даного визволителя, по благословенню Патріяршім і одержаню од нього титулу ’’Князя Руси” — для Богдана Хмельницького не могло вже бути повороту назад до Січового Коша, до товариства степових чабанів, ловців та рибалок і до вічного побратимства з Тогай-беєм. Ta й зрештою він, козак реєстровий, властитель Суботова, унаслідованого від батька шляхтича

— і тим батьком в найкращих у ті часи, єзуїтських школах вихований — із Січовим Кошем був звязаний тільки своїм станом лицарським, військовим. ’’Перше я воював за свою шкоду і за свою (козацьку) кривду, тепер буду воювати за віру православну нашу”

— вириваються у Гетьмана щирі знаменні слова, радісний висказ перевороту, що під впливом київського національного тріумфу відбувається в психіці козацькій. I цей глибокий психічний переворот — переміна боротьби за козацькі кривди в боротьбу за цілу націю, ”за віру православну нашу” — йшов у парі з не менше глибоким переворотом економічним і соціяльним.

Боротьба за віру, за націю, вивела козацтво з диких лугів Дні- прових на плугом розорані простори української землі ”по Львів, Холм і Галич”. Вона поставила її око в око з європейською культурою цієї землі: з мурованими городами, церквами й монастирями, — з величними палатами ’’панів руських, голов начільних⁰ віри православної”, — з брацтвами по городах, їх школами, бібліотеками, друкарнями, де укріплялась і боронилась віра православна, — з ба- гацтвом хлібородної, а не степовою тирсою покритої землі, на якому виросли всі оці церкви, монастирі, палати й брацтва — вся ’’руська” православна національна культура.

Перше, незважаючи навіть на надзвичайно щиру в тім напрямі татарську допомогу, було неможливе, а для другого сил та хисту в першій добі повстання у степової козаччини не стало. I в тім треба шукати нерішучости Хмельницького під Замостям, під Зборовом, під Львовом... Тим поясняються всі хитання політики козацької в добі її автономізму...

Низова, дійсно запорожська козаччина, що в першій добі повстання головну ролю грала, боїться величі національного завдання, яке перед нею ставить Гетьман і старшина. По корсунській перемозі вона не хоче йти далі ”на волость”. Скликана тоді Гетьманом рада козацька гуде ”щоб вертати на Запоріжжя зо всією здобиччю, коли не буде мира і звідти переговорювати з Річпосполитою і з Турками”. Гетьманська залізна рука веде її далі. Але під Пілявцями, на передодні рішучої перемоги над Річпосполитою, побачивши всю силу й багацтво війська польського ’’чернь козацька вже хотіла старшину видати й милосердя просити”.⁷¹ I поваливши навіть Річпоспо- литу, козацтво хоче, щоб ’’король королем був” — тільки не таким, як давніще ”в неволі у шляхти”, а щоб він ”був вільний, щоб стинав шляхту, дуків і князів...”

Чотири перші тяжкі роки повстання бореться Гетьман не тільки з польською Річпосполитою, а й зі своїми степовими січовиками. Він хоче визволити ”всю Русь”, про яку йому безнастанно говорить духовенство, шляхта й міщанство, — а запорожці претендують тільки на маґнацькі землі й на королівщини ”на Україні”. Гетьман обурюється перед польськими послами в Переяславі, що Потоцький

^счільних голів (“naczelnych giow”)

”на Бар, на його власне місто напав, на його Поділлі кров християнську проливає”, і мріє він про ”своє князівство по Львів, Холм і Галич”, хоче ”Ляхів за Вислу загнати”, а низова козаччина найдалі ”по Случ” уважає можливим поширити границі Запоріжжя...

Ця низова козаччина тільки в маґнацьких та королівських "українних” землях свої ’’уходи” мала: звіря й рибу ловила, пасіки розводила, численні табуни коней, волів та овець випасала. 3 того всього вона ріжні податки маґнатам, орендарям і старостам королівським платила. Тепер цих маґнатів та орендарів позбувшись, вона тільки на цих землях може й хоче користуватись добутою волею. Тільки на цих землях вона може завести свій общинний устрій ”за- порожський” з щорічними переділами уходів, з нерозораними степами, що, неподілені на плугові гони, не до поодиноких хліборобів, а всі до всіх разом козацьких полків, сотень і курінів належать.

B північно-західній Україні: на Волині, на Поділлі, на Підляші, в Галичині коло Львова, одно слово ”на Руси” бачить козаччина низова поділ розораної землі під впливом хліборобської культури і бачить тодішню форму тієї хліборобської культури: господарку фільваркову, шляхецьку. Але-ж це для неї устрій ворожий і більш небезпечний ніж були урядники маґнацькі. Ці тільки безправні податки й повинності в козаччини стягали, самого верстата ЇІ праці — уходів, гонів і випасів — не зачіпаючи; панування-ж плуга грозить їй ’’занапащеням степу широкого, краю веселого”, грозить повною руїною для її ловецької та скотарської общинної господарки. Власне, проти завоюваннь того плуга підняли низові запорожці повстання. Реєстровик, покозачений шляхтич Хмельницький, утік з волости на Запоріжжя, бо йому його власний хутір, коли він розорав його, засіяв і в доходну хліборобську культуру привів, зажерливий маґнацький слуга відібрав. Але запорожці вийшли разом із Хмельницьким та Татарами із Запоріжжя на волость не тільки за тим, щоб того слугу маґнацького викинути, але заразом також, щоб усяке поширювання хуторів, усяке розорювання степу припинити. Тому вони підняли всю ”чернь” українську і Тогай-бея при- согласили, щоб шляхту знести й усю хліборобську культуру на У країні зруйнувати. I тому то вони не хочуть прилучати до Запоріжжя хліборобської шляхецької ”Руси”: хай вона собі ”за лінією козацькою” буде і хай тільки той Король, що візьме тепер під свою оборону вірне йому Військо Запорожське і не пустить на його королівські й запоріжські землі ані жадної шляхтича та маґната, дасть цій Руси однакові права в своїй ’’польській”, не козацькій, а

^d мабуть: жодного хліборобській шляхецькій Річпосполитій. Ось які були економічні підстави козацького автономізму, політики низового Запоріжжя, що розвалило Річпосполиту, але не бувши в стані нічого кращого від неї, або принаймні рівного їй на тім порожнім місці збудувати, вклонилось у ноги позбавленому війська Королеві і вернулось назад у свої степи, на свої уходи.

Перемога плуга над нерозораним степом — це була стихійна, економічна конечність. Велич і ґеніяльність Хмельницького була в тім, що він зумів з тим стихійним економічним процесом, з живою хліборобською ’’городовою” Україною, а не із засудженим на смерть низовим общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям свою політику й будову Держави Української звязати. Збудована Хмельницьким хліборобська Гетьманщина, хоч і обкарнана його недотепними наслідниками і здавлена ланцюгами московської держави, буде ще сотню літ пізніще крок за кроком, степ для плуга й для культури здобуваючи, уходницьку нехліборобську Січ Запорож- ську витісняти, аж поки не зруйнує її разом і одночасно з кочовою татарською ордою. I не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніща траґедія національна. He він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею европеізації козаччини а з нею і цілої України — ідею, яку він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів, передадуть потім з лєґіонами Феофанів Прокоповичів у руки московські. He він винен, що пізніщі ’’руїнники” українські його велику ідею на европеізацію й на будівництво Петровської російської держави віддадуть, а свою власну національну справу, всупереч бажанням великого Богдана, звяжуть з прекрасним, романтичним, але засудженим на смерть низовим Запоріжжям, звяжуть із гайдамацьким руїнництвом і всяким антіде- ржавним, анархічним, антікультурним і безпутнім бунтарством...

Доки в цій боротьбі між плугом і степом головну ролю з українського боку грає низова нехліборобська козаччина та її права рука, анархічна ’’чернь” українська і допомога татарська — доки Богдан Хмельницький, ’’самодержець руський” репрезентує руїнницьку силу степу, а польська Річпосполита творчу хліборобську цивілізацію плуга, доти про ’’визволення Руси” і який будь державний лад на Україні не може бути й мови. Бо в цій ”Руси” культури плуга вже знищити не можна, і на цій тільки культурі, а не на степових ”запо- рожських вольностях” можна визволення цієї ”Руси” будувати. B польській державній формі — зненавидженій політично, завдяки самоволі непотрібних, здеґенерованих маґнатів — європейська хліборобська культура на У країні розвинутись і укріпитись не може. Так само не може вона укріпитись і в українських державних формах доти, доки ці форми репрезентує нехліборобська, общинницька низова козаччина.

Допіру сформування і перемога на Україні осілої, хліборобської а разом військової, лицарської верстви творить підставу для будови незалежної від Польщі Української Держави. Держава Українська могла бути збудована тільки силою, яка внутрі змогла побороти степове руїнництво і перевести економічно необхідні завоювання плуга, а зовні змогла противоставити на європейський лад зорґанізованій політичній силі польській, на такий же лад зорґанізо- вану політичну силу українську. Тою силою стало нове, зевропеїзо- ване, осіле Військо Запорожське. B який спосіб виросло й окріпло воно?

Перш за все територіяльне поширеня політичної влади козацької на цілу тодішню ’’Україну” — воєводства Київське, Брацлавське й Чернигівське — ввело в ряди Війська Запорожського масу хліборобського землевласницького елєменту, як реєстрового ’’городового” козацького, так і близького до реєстрового козацтва елєменту шляхецького. B иншім місці, в своїй студії про участь української шляхти в Хмельниччині, я представив процес боротьби між великим екстензивним землеволодінням маґнацьким і дрібним та середнім, інтензивним, хліборобським землеволодінням шляхецьким. Відсилаючи до цієї студії цікавого читача, тут зазначу тільки факт, що не у одного Богдана Хмельницького був свій власний, од батька уна- слідуваний хутір Суботів і не у одного тільки Хмельницького Ча- плинський, слуга маґната Конєцпольського, той хутір одібрав. Ось як просто і ясно оповідає про цю подію реляція секретаря королівського Піноччі’ого: батько Хмельницького за заслуги дістав хутір Суботів. Богдан ’’боніфікував його (удобрив), млини будував, стави ставив, хлопів оселив, нову осаду⁶ осадив, де горілку, мед і пиво шинковано/ Завидували йому слуги пана хорунжого (Конєцпольського) цеї осади й шинків. Віднято^{[87] [88] її йому. Хотів його Чаплин- ський убити”. B розумінню Чаплинського Хмельницький, як каже польський хронікар Темберський, ’’неправно користає з шляхецьких прав: має млин, цегельню, корчує ліс, гонить горілку, варить меди й пиво”...72}

Від часів Криштофа Косинського, який так само за свою пограбовану у нього князем Острожським Рокитну, підняв було повстання козацьке, ведеться ця боротьба між великим і дрібним землеволодінням на Украіні. ’’Великі лятифундії — пише заслужений український історик польської школи Олександер Яблоновський — розростались і залюднювались також і наїздами на слабших сусідів.” I завзята, не перебіраюча в засобах боротьба за землю між дрібним слабшим землевласником і його сильним сусідом маґнатом, це найбільш характерна риса часів перед повстанням Хмельницького. Поруч цієї анархічної оружної боротьби за саму землю ведеться не менше завзята політична боротьба між королівськими старостами і тими-ж ’’городовими” козаками та осілою дрібною шляхтою за повне, вільне й дідичне право володіння своєю землею. Такого володіння своїми хуторами по повному праву шляхецькому і еманци- пації з під влади старостів добиваються осілі козаки в староствах Київськім, Черкаськім, Корсунськім, Чигринським, Брацлавськім і инших. Проти обмежування старостами повноти своїх шляхецьких прав бореться дрібна шляхта, нащадки старого "руського”, ще князівського боярства, що живуть коло Бару, Овруча, Шаргороду, Хмельника, Остра, Білої Церкви й инших замків королівських та головних пунктів старої оборонної системи краю. I всі ці покривджені в своїх правах дрібні землевласники масово кинулись до повстання проти старостів та маґнатів, яке підняв за свій Суботів Хмельницький.

Повне возстановленя в правах цих дрібних земельних власників по перемозі повстання, тоб-то закріпленя їхнього права на необмежене приватне землеволодіння, було річчю зовсім природною. Воно не муляло очей і не викликувало опозиції нехліборобської, низової общинної козаччини і усеї ’’черні” української, що за цею козаччиною стояла. Хоч ці городові козаки, а також осіла шляхта по своїх хуторах ’’хлопів” оселяють, ліс корчують і землю орють, але це право вони добули собі своєю шаблею, добули його революцією. A ця шабля геть усі попередні, ненавистні і для козаків ’’уходників”, маґнацькі й старостинські порядки ’’скасувала” і спільну всім віру національну оборонила. Отже коли Гетьман наказує наприклад у Липні 1654 p. універсалами, ”аби ся жаден з товариства нашого козаков і вшелякой кондиції людей, так мимоїздом, яко і самим наїздом в місті Настасці [мещаном і ] шляхті там зостаючій наймен- шой кривди і пренагабань чинити не важил” — то ніхто з того товариства козацького за зле цього Гетьманові взяти не може. Бо-ж усім відомо, скільки тієї шляхти в повстанні за ’’вольности козацькі і за віру православну” загинуло і відомо, що ’’панове шляхта настаськая ні в чому стародавньої приязні своєї противко Війська Запорожського не нарушали”, як це підкреслював теж у своїх універсалах ще в p. 1667 Гетьман Петро Дорошенко...⁷³

Оці хуторі революцийного городового хліборобського козацтва і приватна земельна власність так само революцийної дрібної покозаченої шляхти — це була перша стежка, якою війшла в козацьку Україну і в козацьке Військо Запорожське європейська хліборобська цивілізація, оперта на римськім праві індивідуального володіння землею.

Другою — були надзвичайно численні маєтки Церкви Православної. Частина їх за польського панування перейшла — неправно, як думали православні — в руки церкви уніятської, а навіть церкви римської і иноді в руки приватних осіб. Тепер коли перемогло повстання й ’’боротьба за віру православну” скінчилася тріумфом, першою річчю було сконфісковані маєтки назад Церкві Православній повернути, решту, що були в її володінню, за нею закріпити, і нові, поконфісковані у вигнаних повстанцями дотеперішніх властителів, її надати. ’’Поневаж всемогущою своєю рукою десною Бог і Ство- ритель неба і землі — читаємо в однім із численних універсалів Гетьмана, видаваних церквам і монастирям — сподобил мні неприятелей і гонителей всходной православной церкви, Матки нашой, Ляхов з України в Польщу далеко прогнати, старанє маю пильноє около благоліпія церквей Божих і монастирев для розмно- женя хвали Божой. A яко інним многим церквам і монастирам для поправи і виживленя придавалем маєтности лятскіє і млини, так монастиреві Богоявленскому Брацкому Києвскому доминіканскиє маєтности, а особливе село [названноє] Мостища /.../ зо всіми приналежними ґрунтами, полями, сіножатми, борами, лісами і всіми млинами і пожитками подалем во владзу і спокойноє уживанє”.^{74 h}

He самі монахи очевидячки ведуть у цих маєтках господарство. Найчастіще здаються митрополичі, єпископські й монастирські села в оренду шляхті православній, якої так багато підчас повстання козацького й революції селянської в монастирях власне переховалось. ”Багато шляхти і шляхтянок підчас тієї заверухи при житті ми заховали” — підкреслює зовсім слушно в своїм меморіялі з 1651 p. до Річпосполитої духовенство православне. Такий шляхтич православний Яким Єрлич у монастирі пише свої спомини; Максиміліян Бжо- зовський, каштелян київський ”до ченців склав своє добро на переховане”. Тепер-же Гетьман дає накази, щоб до монастиря Густин- ського наприклад, ’’штоколвек церковного било і у которогоколвек, люб шляхецкого в Монастиру побраного теди аби все до Mo- настира било поотдавано”.⁷⁵ Ця шляхта має спромогу тепер, під охороною універсалів гетьманських і спільної віри національної, вийти з монастирів і взятись у характері орендарів церковних маєтків знов до хліборобської та громадської праці, побільшити число тих, що в козацькій Україні творчу цивілізацію європейську, культуру плуга й державний порядок репрезентують...

Таким чином зростала в силу й значіння на У країні осіла хлібо-

^h Виправлено (як і інші документи Б. Хмельницького) за вид. ’’Документи Б. Хмельницького”, Київ 1961.

робська верства. Але її зріст віщує низовому Запоріжжю біду. Коли по Зборівській Умові число шляхецького хліборобського елєменту на Україні зразу значно збільшилося, на Січі закипіло. Якийсь невідомий нам з назви запорожець задумав підняти проти Гетьмана повстання. Горючого матеріялу ще так багато на Україні і вся вона кипить ще тою стихією, що її вивів з берегів сам Хмельницький. I коли йому при допомозі тієї стихії, при допомозі правої руки козацтва ’’черні” української, вдалось повалити Річпосполиту, то чо- му-ж тепер при її-ж допомозі не можна повалити самого Гетьмана. Тим більше, що тепер — як думають нові репрезентанти ”черні” — він сам, шляхецький син, із шляхтою злигався і знов на народ старе ярмо накладає. Для кожного революціонера, що при допомозі народних мас знищив старий державний лад і думає новий будувати, мусить наступити такий критичний мент. Його-ж зброєю проти нього самого все захоче покористуватись конкурент. Наступив такий критичний мент і для Богдана Хмельницького.

Але він був уже занадто покозачений на те, щоб свого козацтва й товариства низового не знати. Це не був, як більшість наших пі- зніщих провідників нації, мягкотілий вождь, що запобігає ласки й любови народної, в глибині душі цим народом до краю погорджую- чи. Гетьман поважав свій народ не менше ніж себе — його Гетьмана — і до ніяких попускань тому народові, во імя поблажливої любови і погордливої вирозумілости, він по природі своїй не був здатний. ”[...] Тому, которий на Запорожжю проголосив себе гетьманом — писав у Марті 1650 p. до Короля воєвода Кисіль — приказав Хмельницький шию урізати і чернь трохи заспокоїлась. Проте він хоче ще твердіще поступити^[89] і збірається [човнами] на Запорожжя, щоб іскорінити' кубло своєвільства^к та вірною й певною старшиною Запорожжя обсадити. Полковникам наказав границь пильнувати [...] і до бунтів ніяких не допускати”.⁷⁶ Тому Січ, яка потім буде підчас великої Руїни колотити Україною, тепер за Хмельницького перетворюється в пограничну твердиню на татарській межі. Тому перестає вона грати за його панування будь яку політичну ролю. I це був національний тріумф Гетьмана не менший від тріумфу київського. I був це удар для польської держави більший від удару пилявецького.

Для Гетьмана Хмельницького це був тріумф тому, що він зумів удержати в своїх руках ’’Богом дану” йому владу, а дану йому народом любов і довіря вжити не тільки на зруйнування старого, але й на будову нового життя. Для Річпосполитої польської здавленя

самим Гетьманом внутрішньої української анархії було найтяжчим ударом тому, що істнування польської держави на українських землях ставало після того зайвим і непотрібним. Bci державно-творчі, всі спрагнені організованого ладу і спокою українські елементи побачили, що повстала на У країні нова сила, яка може цей державний лад і спокій дати; що не на польську Річпосполиту, а на Гетьмана Війська Запорожського слід їм усі свої надії покладати.

Тільки спираючись на городову, осілу хліборобську Україну, зміг Гетьман приборкати анархічне низове Запоріжжя і вірною та певною старшиною його обсадити. Тільки спираючись на цю саму силу, зможе він визволити ”всю Русь з неволі лядської”, повалити остаточно на землях українських польську державу. Збільшувати цю силу, приєднуючи до осілого реєстрового козацтва й покозаче- ної шляхти все нові співзвучні їм українські елементи і вирвати з під ніг Річпосполитої той ґрунт, на якому вона ”на Русі” держиться — ще непокозачену ’’руську” шляхту: ось завдання, яке ставить собі Гетьман після того, як першою перемогою над внутрішньою анархією він заклав перший камінь в основу будови Української Держави.

Перемога над низовим Запоріжжям і приборканя Січи Запорож- ської йде поруч з надзвичайним зростом Війська Запорожського. Шість тисяч того поневоленого старостами й орендарами війська бачимо ми перед повстанням. Дванадцять тисяч має його бути відповідно до перших жадань Хмельницького по перших перемогах повстання. Сорок тисяч списано по Зборівській Умові. Шістьдесят тисяч зареєстровано по Умові Переяславській. B десять разів побільшилось Військо Запорожське за час шости літ страшної крівавої війни! Хто вони ті нові товариші Війська Запорожського тепер, коли Січ обсаджена гетьманською старшиною і коли на Низ ”за пороги” ніхто вже з України не втікає...?

Ми знаємо вже їхні верхи: це старе реєстрове осіле, хліборобське козацтво й покозачена дрібна шляхта на чолі з Гетьманом, що на короткий спочинок до свого Суботова, до наймиліщого свого господарства, так любить иноді із близького столичного Чигрина заглядати. По образу й подобію тих хліборобських верхів, а не по взірцям добичницького запорожського Низу формується вся нова козацька верства. Її соціяльне положеня і економічний стан ясно представить нам оцей короткий уступ Переяславських статей: ’’Маєтків козацьких і земель, які мають для прожитку, аби відбіра- ти від них не вільно було; також аби діти вдів, які зістаються після козаків, мали права такі, як діди й батьки їх”. Отже, повне, вільне й дідичне землеволодіння козацьке таке саме, яким з боку правного було і єсть землеволодіння шляхецьке. Воно мусіло бути окремим уступом у Переяславських статтях заґварантоване, бо общинницька

Москва такого землеволодіння, особливо серед козацтва, не знає і для неї воно — незвичайна нова новина.

Новина воно й для України; але така новина, яка вже довгим попереднім економічним розвитком підготовлена і яка тепер, коли повстання розторощило старі форми життя, шириться з силою гура- ґану. Особливо вдаряє в очі мандрівця по Україні в 1654 p. Павла Алепського те, що ’’козаки скрізь ліси рубають, коріння випалюють і землю між собою ділять”. Уходи і звіринні гони переміняються B розорані поля. Перемога плуга над нерозораним степом і над пралісом дала економічну підставу й силу новому Війську Запорожсько- му.

Політично воно завдячує своє істнування побідам Гетьмана Хмельницького. Тільки перемога над державою польською, маґ- нацькою і народження нового ладу й присуду козацького, українського дали політичну силу тим шостидесяти тисячам козацтва, дали йому право повного володіння землею. Але-ж право це воно одержало за заслуги, за оборону свого козацького присуду, за оборону нової української держави. I тому воно являється опорою тієї держави, тому його зріст іде рівнолегло зі зростом держави, тому воно єсть силою, при допомозі якої Гетьман небезпечну для держави внутрішню анархію поборе і зовнішні наскоки Річпосполитої одібє, все більше й більше ”Русь” з під її влади визволяючи. Але поки що ці дві ворожі і небезпечні сили — і сила внутрішньої анархії, і сила Річпосполитої — ще далеко не знищені і з ними весь час мусить боротися Гетьман.

Щоб побороти Річпосполиту йому треба фізичну силу свого многотисячного Війська Запорожського зорґанізувати, йому треба створити з того Війська Запорожського державу, а для держави потрібні не тільки шаблі, а й голови, розум, знання. Трохи людей освічених єсть при Гетьмані з посеред старої старшини реєстрової, з посеред покозаченої шляхти, міщанства й синів православного духовенства. Але цього замало навіть для зорґанізування козацької території, а що-ж допіру, коли хто мріє про ”всю Русь”. Тим часом тут-же, побіч з новоповсталими на землях маґнацьких та королівських численними козацькими хуторами, пустками стоять понищені селянським повстанням маєтки православної шляхти. До цих старих родових маєтків козацтво не претендує, бо воно на шляхецьких землях не жило й уходів та випасів на них не мало. A між тим властителі цих маєтків, що досі своєю традицийною і споконвічною боротьбою за віру вславились, тепер власне своєю культурою, своєю освітою могли би Гетьманові в його державнім будівництві в пригоді стати. Тільки-ж, покликавши їх до державної праці, треба їм дати так само як і козакам ’’прожиток”. B часах коли нема державної скарбниці, в часах примітивної натуральної господарки, гріш державний це приватна власність голови держави і цей гріш розходується тільки в надзвичайних випадках — переважно на потреби війни й міжнародних зносин. A ’’прожиток” за нормальну і звичайну службу державну дається ’’натурою”, тоб-то працею людей, що натуральні багацтва продукують. Хто-ж захоче тепер працею своєю шляхту ’’живити”, коли повстання козацьке всі права шляхецькі скасувало. Коли ’’чернь” і так невдоволена, що замалий реєстр козацький списали, коли всі хочуть бути вільними козаками, навіть і ті, що за тую волю й краплини крови не проливши, тільки грабунками займались, або в хвилинах небезпеки козацтво значне в польські руки видавати збірались. Коли обсаджений старшиною за- порожський Низ тільки й жде хвилини, аби на волості знов ’’чернь” піднялась, аби можна було знов на ту волость кинутись і всіх цих ’’нових Ляхів”, що ліси корчують та поля ділять, упень іскорінити і знести.^[90] Спираючись на своє реєстрове, осіле і лицарсько-хліборобське Військо Запорожське мусів шукати Гетьман компромісу між невписаною до реєстру ’’черню”, піддержаною руїнницькою силою нехліборобського степу, і шляхтою, без якої було неможливо сотворити української держави. I багато пролилося крови на Україні, поки врешті той компроміс був Гетьманом знайдений і в життя українське проведений...

B часах шукання того компромісу — в перші чотири роки повстання — становище непокозаченої шляхти української ставало з кожним днем чим раз тяжче. Багатшу її частину, кажучи словами Юрія Немирича, ”доля з над Дніпра аж над Вислу загнала” і на ринки Варшави та инших польських міст викинула. Бідніщі, або більш до гнізд батьківських привязані, поскільки не загинули, або в монастирях собі притулку не знайшли, таборами коло військ польських кочують, вижидаючи, поки Річпосполита дасть собі раду з ’’бунтарями”.⁷⁷ Ha польську державу, поки там у котлі українськім невідома стихія ще кипить, покладає всі свої надії непокозачена, нереволю- цийна шляхта.

Повно її скарг та слізних прохань, до Річпосполитої адресованих, в листах і документах тогочасних. Ha соймі конвокацийнім її провідник Адам Кисіль ”плакав і гірко плакав — як каже один із самовидців — і умовлявся,"¹ і дякував, і говорив найменше тридцять разів, а за кожним разом широко”." ’’Останню худобу" — скаржився він — ці зрадники мені під Володимиром сплюндрували. He маю тепер до чого повертатися. Будучи паном, маючи півтораста тисяч доходу, тепер прийдеться мені під старість за джуру до кого небудь пристати”. ”Хіба панам верхнім^р (тим що сидять вгорі, тоб-то польським) сенаторам за джур служити будемо, а того наша вдача не зуміє” — повторяє він ту саму думку в листі до князя Санґушка.⁷⁸ ’’Рачте⁴ вірити, що тяжко жити в біді й поневірці” ^г — пише в тім самім часі до Примаса Річпосполитої зруйнований, як і всі инші, Немирич.⁷⁹

Отже не диво,⁵ що на соймі елєкційнім шляхта українська починає рішуче домагатись порятунку від Річпосполитої. Князь Санґуш- ко, воєвода волинський, ’’заявив, що не приступить до елєкції Короля, поки всі вигнанці, що все втратили в теперішній війні, не будуть задоволені”.^{[91] [92] Микола Кисіль, хорунжий новогродський просить, щоби ’’принаймні їх жінкам захотіла Річпосполита притулок забезпечити,11 а саме в тутешніх (тоб-то польських) вакантних маєтках”.' Ще більше енергійно домагались одшкодування за втрати инші представники шляхти ’’руської” на соймі: той же Адам Кисіль, Филон Єловицький войський володимирський, Оґінський воєвода мінський, Юрій Немирич подкоморій київський, Копець в імени воєводства Бересть-Литовського і загалом усі, як каже автор соймового дневника, ’’Волинці, Кияне й Брацлавяне”.”80 Знов на соймі 1650 p. ’’воєводства Брацлавське, Київське і Чернигівське, поставили внесок,4 що тільки тоді про загальну оборону почнуть говорити і до дискусії над цею справою допустять, коли їм самим оборона буде придумана. Вони, яко вигнанці, ані домів, ані хліба не мають... і пропонують, щоби Король кілька своїх економій дав до часу, поки їм їхні маєтки повернені не будуть...”81}

Для Річпосполитої польської льояльна ’’шляхта руська” була дуже мила, поки вона була знаряддям проти ’’ребелізуючої Руси”. — Цінна була для неї У країна, поки там був терен експансії для голодної шляхти мазурської і поки це було місце, де роздавались землі людям для Польщі ’’добре заслуженим”. Але перевернути навпаки ці відносини і роздавати коронні маєтки в Польщі вигнаній шляхті українській — на те Річпосполита польська пристати ніколи не могла. Це й дано зрозуміти льояльній і віруючій в Річпосполиту шляхті українській зараз-же на початку повстання на соймах 1648 і 1649 років.

”Щодо нагороди^[93] для їх Милостей, неприятелем покривджених^ь — відповів Кисілеві і його товаришам соймовий посол шляхтич польський, хорунжий Сохачевський — то хто їм шкоду зробив, той і повинен їх відшкодувати, або той, хто тієї шкоди був причиною/ Ми (шляхта польська) і в однім і в другім невинні. До Toro^d сталася шкода така велика, що нам її покрити неможливо, і навіть коли-б ми хотіли, то не могли би тому ради дати”. I нічого не помогло обу- реня Немирича на соймі елєкцийнім, що ”не по братерськи собі з нами^е поступили: обіцювали нам' ретельну консоляцію, аби /ми/ тільки на елєкцію Короля дали згоду,⁸ а тепер уже Короля маємо і нас ошукали”/ He помогли нарікання судці володимирського, що ”дуже нам наша скромність пошкодила: дуже ми на шкоду свою були уступчиві, бо на елєкцію ми свій дозвіл дали,^[94] а оборони для нас немає і притулитись¹ нам немає де”. He помогли навіть гострі погрози Адама Кисіля: ”Коли ви хочете тільки Повисля оставити собі, а нашою згубою собі мир забезпечити/ то ми волимо битись /смертним боєм/ з Вашмостями” — кричав він на соймі до братів шляхтичів із земель польських. Але їх ці скарги, крики і погрози не зворушали зовсім. Бо ’’гостра шабля Пана Богдана”, на яку шляхта українська скаржилась, поставила перед ними — дійсними представниками держави польської — справи багато важніщі, ніж скарги і плач усеї тієї ’’братії з поза Буга”...⁸²

I в результаті не знайшлось ні одної політичної групи польської, яка-б за шляхту українську заступилась. Сторонників безпардонної війни з козаччиною і остаточного приборканя України неприємно вражав її мировий настрій в дусі Кисіля, вражали побоювання шляхти української, що безконечна війна на ній передовсім ві- дібється, що вкінці війська польські ”будуть більше грабити чим козаки” — кажучи словами Филона Єловицького.⁸³ Знов сторонники мирової політики і найдальших уступок для козаччини, аби тільки Україну при Польщі і цілість Річпосполитої задержати, бачили в шляхті українській найбільшу перешкоду для миру. Із-за повороту цієї шляхти в давнім характері до своїх маєтків розбивались усякі спроби польсько-української угоди і польські сторонники тієї угоди готові були шляхтою українською в інтересі тієї угоди пожертвувати.⁸⁴ A коли до того додамо вище представлену національну боротьбу за віру між православною шляхтою ’’руською” та її ’’братією” польською, то зрозуміємо, чому тогочасні Поляки винюхували серед шляхти української ’’зраду”, підозріваючи, що вона втратить вкінці надію на Річпосполиту і ”до останньої розпуки доведена, почне — кажучи словами Кисіля — сама дбати про себе”.⁸⁵

I дійсно ’’дбати самій про себе” — стало незабаром основою політики непокозаченої шляхти української. Ha таку політику могла вкінці рішитись молодша, більш енерґійна її частина. Ti, у кого терпцю не стало вислухувати підозріння й обвинувачування польські; кому соромно було ждати пасивно перемоги Річпосполитої; ті, хто глибину перевороту українського зрозумів і побачив, що в хаосі й пеклі революції родиться на їх батьківській землі новий лад, для них від старого ладу Річпосполитої близчий і рідніщий. Старе покоління соймових льояльних оборонців Руси на такий перелом рішитись не могло. Його найвидатніщий представник, один з най- визначиіщих наших політиків і патріотів Адам Кисіль незабаром сходить зі сцени. Сходить від молодого українського покоління далекий, а для польської Річпосполитої все чужий, підозрілий і непевний. ”Дуже зле думають^[95] про П. Воєводу Київського; міркують"^[96] з його листа, що цей /новий/ наступ" Хмельницького стався за його порадою, а це тому, що, бачучи нас ще /не готових і/ не вкупі, зміг він у той спосіб переговори⁰ прискорити й виторгувати у Річпосполитої [iniquite]^p більші уступки”. Так писав Поляк сучасник 21 Лютого 1651 року. I це був один з послідніх образливих ударів, яких так багато дісталось від польської Річпосполитої тому, хто для неї, по його-ж власним словам, майже в той самий день, бо 23 Лютого того-ж року сказаним, — ’’стратив фортуну,⁴ стратив здоровля, а таки я тут, і умру при Річпосполитій/ а не при Хмельницькім”.⁸⁶ B дійсности помер Адам Кисіль ані при Річпосполитій, ані при Хмельницькім. Він покинув у 1652 p. свому народові, відданий Річпосполитою під його воєводську оборону Київ⁸⁷ і від справ публічних зовсім відійшов. B початку 1653 p. помер цей глибоко нещасний, а великий розумом і серцем чоловік, одна з найбільш трагічних постатей нашої історії і одна з многих жертв нашого історичного лихоліття. — Помер так, що ніхто з сучасників смерти його навіть не зауважив...

Першою стала на шлях повного розриву з Річпосполитою та непокозачена шляхта українська, що жила у воєводствах Київськім, Чернигівськім і Брацлавськім, на території занятій Військом Запо- рожським, де почала формуватись нова українська державність. I весь важкий процес формування цієї державности, всі болі й муки при її народженю, мусіла ця шляхта на собі відчути і разом з рештою України перебути.

По тріумфальній зустрічі цілою нацією Гетьмана козацького у Київі і благовіщеню нової Української Держави, шляхтаукраїнська масою стала горнутись до Війська Запорожського. "їй, як і Гетьманові, здавалось тоді, що ”Русь знов запанує незабаром”, що відродилась на Україні стара слава князівська і що під міцною рукою українського Гетьмана повстане на Україні новий лад і новий державний порядок. Досі далека від того козацтва, яке для неї було синонімом степового добичництва і своєвільства, тепер, коли сам Патріярх і сам Митрополит назвали Гетьмана ’’Князем Руси”, вона за честь уважає стати під його прапори, вступити в козацькі ряди, носити національно почесну тепер назву ’’Війська Запорожського”. ”Не помогли нам і зрадники, до доброї посольської одправи' — записує в своїм ’’дневнику дороги до Переяслава” під днем 26 Лютого 1649 p. один із польських послів до Хмельницького, Мясковський. — Передаються з посеред київської шляхти обоєго пола і панни навіть ідуть до козаків”. A цієї ’’шляхти київської — як писав він 1 Лютого в листі з Новосілок — пустилося було з нами в дорогу не мало.”⁸⁸

B початку 1649 p. поворот непокозаченої шляхти в Україну і її прилученя до Війська Запорожського не могли ще прибрати міцних і сталих форм нормального соціяльного процесу. Ha те ще було зарано. Ще Січ не була обсаджена вірною Гетьману старшиною; ще Січ, а не осіле Військо Запорожське, головну ролю на Україні грає; ще уходники козацькі сподіються при допомозі польського Короля свою степову волю закріпити, свій степ од плуга оборонити і шляхту за лінію козацьку не пустити. I між благословенством на Голову Держави та здобуттям влади тому Голові належної — в державі, що допіру творилася, мусіло пройти багато часу. Поки його влада не укріпиться, Гетьман мусить хитатись поміж своєю правою рукою ’’черню українською” і шляхтою, що йому до будови ’’князівства по Львів, Холм і Галич” потрібна. I в залежности від політичного менту, він — як вище було сказано — мусить жертвувати то одною то другою стороною.

Шляхта, яка в 1649 p. ”передалась”до козаків, тільки в части на Україні при Війську Запорожськім залишилася, а то гинула, або мусіла знов з України до Польщі втікати. Потім під охороною універсалів гетьманських і відділів козацьких вона знов у 1650 p., як ми вище бачили, на У країну вертається. Але нова війна більшість її з України викидає, а новий мир ”всю шляхту — як писав на початку 1652 p. Кисіль — до її маєтків впроваджує”. I знов, коли Гетьман не може справитись з анархією, коли, щоб опанувати цю анархію, він мусить позволити себе вести — кажучи словами Кисіля — ”рег multitudinem irrationabilem’^⁹ і коли він ще не в стані розрубати гор- дієвого вузла політичних взаємовідносин з Річпосполитою, — ^[97] жертвою тієї внутрішньої й зовнішньої боротьби української знов падає непокозачена шляхта.

Але в цих приливах і одливах бушуючого українського моря, в цій боротьбі між українським плугом і українським степом внутрі, і поміж державностю українською та державностю польською зовні, державна сила українського плуга стає поволі з кожним днем що раз більша. I хоч страшна хвиля анархії з Півдня, і уперта влізливість Річпосполитої з Півночі нищать здавалося все, що досі збудовано на Україні, але в дійсности, попри викинутих на беріг камінців, тяжчі, все кріпше сідають на дно і все вище підіймають ту підводну скелю, об яку руйнуюча хвиля степової стихії і заборчі потуги Річпосполитої в кінці кінців розібються. По кожнім повороті на Україну культурного хліборобського й державного елєменту, багато його лишається, хоч і багато новою хвилею революції викидається разом із польськими військами за межі України. I той елємент, що залишається, збільшує силу Війська Запорожського, а воно, хоч кров кругом і льється, ліс далі корчує, землю ділить і росте не днями а годинами, росте цілими тисячами, для галасуючих над ним руїнників і для необачних політиків польських тихо й непомітно.

Ось кілька прикладів процесу наростання на Україні державно- творчого, антіпольського й антіреволюцийного, культурного елєменту, кілька фактів повороту до своєї батьківщини української не- покозаченої шляхти. Ці факти завдяки тому чи иншому щасливому випадкові, писаний слід по собі в документах тогочасних полишили. Як фраґменти широкого процесу, вони дають нам змогу цілий образ того процесу собі представити і його зрозуміти.

3 посеред тих, що в початку 1649 p., підчас першого повороту шляхти на Україну при Війську Запорожськім лишилися, де-кого історичні джерела дозволяють нам пізнати трохи ближче. Так наприклад, шляхтич Соболь, перед тим секретар воєводи Кисіля, ’’людина немолода і досвідчена^[98] в справах і ділах Річпосполитої” — як його характеризує Мясковський, ’’persona molt’accorta” — як пише про нього в 1650 p. в своїх звідомленях венецький посол на Україні Віміна — по переході тоді на бік Богдана Хмельницького станув на чолі особистої канцелярії гетьманської.⁹⁰ Про його освіту, незвичайну працездатність і відданість ділу державному свідчить величезна, ведена в ріжних мовах переписка Гетьмана, якої тільки та частина, що досі збереглась і що досі історикам відома, зайняла-б не один том, коли-б знайшовся хтось, хто-б нарешті схотів її для науки сучасним поколінням українським видати. Одночасно з Соболем лишився в Переяславі при Гетьмані Юрій Ярмолович, знаний і поважаний між волинською шляхтою православною ’’ревнитель благочестія”, перед тим ’’дворянин королівський”, якого в попереднім році королевич Ян Казімір посилав перед елєкцією до Хмельницького, для звязаних зі справою вибору нового Короля важних і дражливих переговорів. Пізніще він виконує дипльо- матичну службу при Війську Запорожськім, займаючи в його ’’канцелярії” — по словам московського посла Кунакова — високий уряд. Між иншим бере він посередню участь (як недопущений до нарад представник козацький) в переговорах віленських підчас заключеня польсько-російського миру, при чім польські дипльо- мати зі злостю його ”давним^ь всеї Руси subjectum'* називають.⁹¹

B тім самім часі по боці Гетьмана стає Михайло Стеткевич, син знаного вже нам соймового оборонця ”Руси” й одного з ’’голов релігії грецької” Богдана, каштеляна новоґродського (потім воєводи мінського) і княжни Соломерецької. Його рідна сестра Олена вийде згодом заміж за писаря Генерального Військ Запорожських Івана Виговського, а брат у других Юрій, як про це буде мова низче, допіру в 1655 p. його слідами піде і до Війська Запорожського пристане. Великий, так як і батько, ’’ревнитель православія”, фундатор Борколабовського*¹ монастиря, ’’людина вимовою і дотепом велика”, Михайло Стеткевич весь час непорушно стоїть при Гетьмані України, і Король польський за те, що ”він добровільно при ребелізанті Хмельницькім оставав, добра дідичні: Погост і Новийдвір, у повіті пинськім лежачі”, йому конфіскує і свому полковникові Криштофу Сапізі надає. По смерті великого Гетьмана, на руїну його праці дивлячись, Михайло Стеткевич у ченці постригся і в монастирі помер.⁹²

Тоді-ж таки, не зважаючи на тяжкі умовини життя і всю небезпеку, що грозить шляхті з боку повстанців українських, опиняються серед них: шляхтич Шапка-Хотольський, син Василя, войського вітебського, який у Липні 1649 p. разом із полковником Кричевським під Лоєвом поліг: і Харкевич, хорунжий сіверський, який у 1648 p. війська козацькі до Новгорода Сіверського впустив; і Остафій Виговський, батько писаря Генерального, власник Гоголіва, і його зять Іван Боґлєвський, власник Глинська і Княжої Луки, і цілий ряд инших, що, кажучи словами тогочасного польського проповідника, ксьондза Цєцішевского, ’’врожденну цноту^е шля- хецьку покинувши, до неприятеля пристало”, та принесло, додамо від себе, во імя національної ідеї тому ’’неприятелеві Річпосполитої”,

^ьбувшим (колишнім); “= людина, якою користуються для певних цілей; ^d Баркулабський монастир (заснований шляхтичем Баркулабою); 'доброчесність

B його тяжкій визвольній боротьбі, своє життя і своє знання B допомогу.⁹³

Для слідуючих етапів повороту до своєї батьківщини непоко- заченої шляхти української, від 1650 p. почавши, може типовим прикладом служити Прокіп Верещака, коморник граничний черни- гівський, власник села Грушок на Київщині і части села Затурець на Волині. Перед повстанням, як один із видатніщих представників національно-активної ’’шляхти руської”, він бере участь у виборі єпископа Сильвестра Косова на Київську Митрополію. Коли почалось повстання, Верещака, як і вся шляхта ’’руська”, всіми силами піддержує мирову акцію Адама Кисіля. B Серпні 1648 p. ми бачимо його в оточеню воєводи, висланого до Хмельницького для мирових переговорів. Коли в Острозі прийшлось комісарам Річпосполитої дати козакам, що там стояли і далі їх пропустити не хотіли, своїх заложників, то першим між тими заложниками був посланий Верещака. B той самий час відділ польського війська, на злість Кисілю, напав на козаків і ті, не знаючи в чім річ, кинулись убивати заложників. Тільки троє із низ — Верещака, Сосницький і Братковський чудом од смерти врятувались, бо їх — як доносив Кисіль — ’’перед черню старшина козацька заховала”.

He вважаючи на свою льояльність супроти Річпосполитої, попадає Верещака в якесь підозріння у шляхти польської і для охорони його особи Король у Січні 1650 p. окремий ’’ґлєйт” видає. Під охороною того ’’ґлєйту” приїздить він з рамени Кисіля на сойм до Варшави, але там, підчас загального обуреня на тодішню мирову політику Кисіля, Верещаку арештують і, яко запідозреного в зносинах із козаками, засилають у Мальборґську фортецю. У вязниці пробув він майже два роки. Визволившись, кидає він Річпосполиту, їде на Україну і разом з Військом Запорожським та иншою українською шляхтою протекцію царську приймає. 3 того часу він служить Українській Державі разом зі своїми братами у перших: Василем, який, володіючи латинською мовою, виконує обовязки перекладача при посольствах козацьких і Павлом, якого бачимо в числі ’’дворян” архимандрита печерського Йосифа Тризни. Про траґічний кінець Прокопа Верещаки ще буде мова далі.⁹⁴

Подібно як Прокіп Верещака, не покине вже України по смерти Адама Кисіля і другий видатний помічник воєводи, частий посередник між ним і Гетьманом, чернець Гощського монастиря, от. Петроній Ласко, людина розумна і освічена зі значного¹ волинського шляхецького роду Ласків-Чернчицьких. Лишиться вже при

^г знатного

Війську Запорожськім і брат писаря Генерального Костянтин Виговський, якого перед тим ми так само в оточеню воєводи Кисіля бачили. Переходить у тім самім часі до Війська Запорожського значний шляхтич Семен Богушевич, якому за кару в p. 1653 Король польський маєток на Київщині Кердани конфіскує. Але позаяк Кердани, як і ціла Київщина, від влади королівської фактично вже в тім часі не залежать, то Богушевич своїм маєтком володіє під охороною Війська Запорожського так само, як своїм селом Устє Бершаді володіє знов Іван Бірецький, як у своїх Мазепинцях знов живе підчаший чернигівський Степан Мазепа-Колєдинський зі своєю дружиною Марією з Мокієвських і двома синами: Адамом, що в Війську Запорожськім займає уряд отамана білоцерківського і маленьким Іваном, в якому ще тоді ніхто будучого Гетьмана не підозріває. До своїх маєтків на Чернигівщині вернувся потомок московських емігрантів, шляхтич Річпосполитої, ловчий новгородсіверський Борис Грязний, відомий вже перед повстанням своєю активною участю в українських національно-реліґійних справах. B своїй Шандарівці знов хозяює, як і перед повстанням, син завзятого ревнителя благочестя Артема, молодий Остап Федкевич, займаючи одночасно уряд "підписка” в канцелярії Війська Запорожського; — в Демидові, по смерти батька Михайла, приводять в порядок хозяйство молоді Василь і Кирило Іскрицькі, а старий Микола Дзік, перед повстанням поборця воєводства Брацлавського, тепер, повернувши на У країну, бере в оренду великі добра кн. Корецького і хозяює в них сам тоді, коли старший син його Петро служить у Війську Запорожському, як полковник хвастівський, а молодший Михайло Мелетій, пізніщий ігумен братського монастиря і ректор Могилянської Академії, тепер у цій Академії готується до своєї духовної й наукової карєри...⁹⁵

Оттак на ново розпочати хозяйство в маєтках, що від початку повстання пусткою стояли, повертаюча на Україну шляхта має змогу між иншим і тому, що вже розпочалось на ново хозяйство і економічне життя в маєтках, які до реєстрового козацтва або до покозаченої шляхти належать. Московський гонець Федор Зиков, їдучи в Польщу через У країну, нотує в своїх записках, що в Чигрині Гетьмана він не застав, "а былъ /онъ/ въ своей маетности — на хуторе отъ Чигирина пять верстъ”.⁹⁶ По прикладу Гетьмана часто заглядає до свого родового Товстолісу на Київщині полковник миргородський Григорій Лесницький; до своєї Нещирівки полковник київський Антон Жданович; до своїх Зарудинець суддя Генеральний Самійло Богданович-Зарудний. Братанич Гетьмана Павло Янович Хмельницький, пізніщий полковник київський, дістає надання гетьманське не тільки на ”двір у Київі” — а й на села: Берків, Богаївку, Борщагівку, в яких він, розуміється, зараз-же заводить хозяйство. Так само дістав від Гетьмана маєтки (Великий Брусилів і ин.) тодішній полковник чернигівський, пізніще паво- лоцький, Іван Абрамович, під призвищем Поповича більше знаний. B своїй Іляшівці на Брацлавщині хозяює сотник тимоновський полку Брацлавського Михайло Махаринський. Так само у своїх Мельниківцях хозяює инший сотник того-ж Брацлавського полку Степан Байбуза; в Петранах Ярема Петрановський, пізніще полковник чигринський і найвидатніщий військовий помічник Гетьмана Дорошенка; в Дубровинці суддя полковий кальницький Филон Немира; врешті в численних своїх маєтках — в містечку Клебані, і в селах: Холодівці, Захаріяшівці, Крищинцях і Мервинцях — так само хозяює заможний полковник брацлавський Михайло Зеленський (деякі польські історичні жерела звуть його: Зе- леневський) і т. д.⁹⁷

Ця давно вже, від самого початку повстання покозачена шляхта тепер високі уряди у Війську Запорожськім займає, своїми маєтками спокійно по новому вже праву козацькому, а не по старому праву Річпосполитої володіє і вона власне служить головним посередником між Військом Запорожським і своїми, повертаючими тепер на Україну, ще непокозаченими братами, родичами, сусідами, знайомими. 3 такою її посередницькою ролею рахується навіть уряд московський, який, наприклад, вище згаданому Михайлові Махаринському, значному шляхтичу по похо- дженю, видає, підчас його побуту в Москві в p. 1654 (по заключеню Переяславської Умови) універсал до шляхти ’’підгірської (галицької), брацлавської, волинської, подільської, до Арсенія Же- либорського єпископа львівського і Антона Винницького єпископа перемиського” з закликом, щоби вони всі до війни з Польщею в оборону віри православної готовились і ... своїх послів до Царя

98 г»

присилали... Розуміється використовування такого роду універсалів робилось тільки з відома і по наказу Гетьмана. Він-же за свого панування Москві втручатись до внутрішніх справ українських не дозволяв, тим більше, коли під покришкою спільної віри православної провадилось розбивання української нації і шукання серед неї таких сторонників, які-б, свою владу гетьманську обійшовши, безпосередньо до влади царської зверталися.

Другим таким посередником між новим українським державним ладом Війська Запорожського і повертаючою шляхтою служить — як було вже вище згадано — духовенство православне. Воно рекрутується з ріжнородних верств української нації: зі шляхти, з міщанства, з селянства — і при тодішній повазі, якою користується ще не зденаціоналізована Москвою і Петербургом українська Церква православна, воно грає ролю культурного цементу, воно наново вяже розпорошені, ріжними чужими впливами покалічені й культурно собі далекі частини української нації. Може завдяки впливові свого брата Феофана архімандрита овруцького монастиря, пристав зразу до козацького повстання, один з найкращих, найчес- ніщих і найбільш завзятих його провідників Іван Креховецький, зразу писар полковий корсунський, потім наказний полковник ніжинський, полковник корсунський і врешті судця Генеральний, а перед повстанням поборця жидачівський, поручник польської панцирної хоругви і властитель села Креховець у Землі Галицькій. Належав він, здавалось, до зовсім уже спольщеної і, як багато инших, для рідної нації втраченої шляхти, тим паче, що був оженений з Анною Цємєржинською, а по її смерти з Ядвіґою з Ксєнжополя Менжинською, отже і родинні звязки лучили його з чужою і ворожою його рідній ”Руси” національною стихією. Відомий проповідник і полєміст православний Григорій Мужиловський має так само в рядах повстанців рідного брата Силуяна писаря головної військової канцелярії, згодом суддю полкового ніжинського, одного з більш видатних тогочасних дипльоматів." 3 полковником Григорієм Гуляницьким, шляхтичем волинським, споріднений Артемій Гуляницький пресвітер луцької Афанасовської церкви. 3 полковником Прокопом Бережецьким споріднений протопоп київський Федір Бережецький. Софрон Жеребило Лабунський, ігумен монастиря Кириловського київського, має широкі родинні звязки в київських міщанських і козацьких колах. Олександер Тустановський, пресвітер церкви св. Миколи в Київі, подібно як і вище згаданий Феофан Креховецький, виходець із Землі Галицької.

Митрополит Косів усе заступається перед Гетьманом за шляхтою ’’руською”, бо це-ж не тільки одновірці, але й родичі й знайомі: бо-ж він сам зпосеред тієї шляхти вийшов, подібно як багато инших високих достойників Церкви, його сучасників: як Діо- нісій Балабан, епископ перемиський, як вище згадані єпископи Желіборський і Винницький, як Афанасій князь з Козельська Пузина і Йосиф Чаплич Шпанавський єпископи луцькі, і їх наступник на тій епископії кн. Ґедеон Четвертинський; як Гораїн архімандрит мелєцький, братанич кн. Степана Четвертинського, як Йосиф Нелюбович-Тукальський тоді архімандрит лєщинський, як Олександер Мокосій Дениско, єромонах печерський, потім архімандрит жидичинський і ин.

’’Дворяне” вищого духовенства, теж переважно шляхта в роді вище згаданого Павла Верещаки, або Опанаса Предримірського, давнішого ’’слуги” Митрополита Петра Могили, а тепер сотника печерського, служать так само лучником, що вяже кола духовні з иншими верствами української нації. Який дух панує в тих колах, у тому ’’містечку печерському”, де сотникує вище згаданий Опанас Предримірський, свідчить факт, що один з найбільш голосних і непримиримих провідників повстання, в думах уславлений полковник брацлавський Данило Нечай, дістав для свого полку ”од київських черниць хоругов богату, шовкову, щирим золотом гаптовану”. A тодішні ігумені й черниці в цих монастирях жіночих це-ж дуже часто представниці найбільш аристократичних родин православних, як наприклад княгиня Курцевичева, незадовго перед повстанням померша ігуменя ’’монастиря панянського Пе- черського”; як Атаназія зі старинного шляхецького роду Солтанів, вдова по Самійлі Юдицькім, в часах гетьманства Богдана Хмельницького ’’ігуменя монастиря стариць київських печерських, храму Вознесенія Господня”; як Марія Магдалина, вдова по Степані Мазепі, мати Івана пізніщого Гетьмана, ’’ігуменя монастирів панянських печерського, київського і глуховського”¹⁰⁰ і т.д.

Гетьманові цей поворот у козацьку Україну непокозаченої шляхти йде розуміється на руку. Він побільшує собою верству, яка силу держави й опору влади гетьманської представляє. He дарма ще в 1650 p. Хмельницький вимагав, щоб ”та шляхта, котра хоче при своїх маєтках лишитися, зараз туди і то сама особисто на мешкання їхала і з нами тут мешкала, бо інакше доходів мати не буде”.¹⁰¹

Отже повертаючу шляхту Гетьман радо приймає і універсали, як бачили ми вище, на охорону її осіб та її маєтків видає. Иноді навіть, коли того правні відносини вимагають, своїми наданнями їх маєткові права підтверджує і відновляє.¹⁰² Але політично-правне становище шляхти в козацькій Україні він зможе відповідно до своїх плянів опреділити допіру тоді, коли влада його гетьманська зміцніє і незалежною, як від польської Річпосполитої, так і від внутрішньої української анархії, стане.

Бо не входило в пляни гетьманські видавати ту шляхту на ви- нищеня степовим уходникам і зревольтованій українській ’’черні”. He лежало так само в його намірах з неї опору Річпосполитої в козацькій Україні робити. I коли власне одно і друге ми бачимо в політиці козацькій у першій автономістичній добі повстання, то ми знаємо вже, які були для цього, сильніщі від волі гетьманської, внутрішні й зовнішні причини. Тільки перемога над внутрішньою анархією і визволеня з під державної влади Річпосполитої дали змогу Гетьманові свої державні пляни перевести і в тім числі права та обовязки верстви шляхецької в державі українській установити. Але це стало можливим тільки тоді, коли в кількалітнім процесі революції витворились і зорганізувались десятки тисяч дрібних козацьких землевласників, коли зміцнилось і ’’зареєструвалось” осіле ’’городове” Військо Запорожське.

’Захоче хто зі шляхти з нами хліб їсти, хай Війську Запорож- ському послушний буде і на Короля не брикає”^[99]— казав Гетьман в початку 1649 p., коли ще самому місце того ’’Короля” зайняти й ’’самодержцем” в У країні стати йому була несила. ”Ви бідолахи, що тепер шляхтою називаєтесь — будете боярами”, розвиває він ту саму думку в самих початках повстання.¹⁰³ Перетвореня роз- бриканої, шляхецьким демократизмом Річпосполитої, та її маґ- нацькою оліґархією розбещеної, зледачілої й паразитарної шляхти на Україні, однаково як православної так і католицької, в верству не тільки лицарсько-хліборобську, але й верству службову, від влади Гетьмана Війська Запорожського вповні залежну — ось була ідея творця козацької Української Держави.

Ідея ця могла зародитись у Богдана Хмельницького під впливом абсолютистичних намірів Короля Володислава IV, який, для здійсненя цих намірів і приборканя шляхецького ’’народовластія” в Річпосполитій, міг власне на поміч козацьку, зокрема на особисто йому знаного самого Хмельницького рахувати. Можна в ній бачити ще абсолютистичну традицію Короля Степана Баторого, якого імя все з великою похвалою серед козаччини української згадувалось. Велику ролю відограв тут вплив і приклад сусідньої московської держави, де верства ’’служилого дворянства”, поставлена в умови залежности від самодержавної влади царської, чим раз дужчу й могутніщу державну організацію творила. Ta й у самій південній Україні готовим взірцем для сформування такої лицарсько- хліборобської, але заразом службової верстви могла служити шляхецька земельна власність лєнна, з певними сталими державно- службовими обовязками звязана. Врешті серед видатніщих і більше далекозорих державних мужів тодішньої Річпосполитої — між якими було багато знайомих Гетьмана — обмеженя ’’шляхецької свободи” вважалось задля врятування держави необхідним.

’’Свербить здається комусь голова і [думає, що] шапки князівської /йому/ треба, а власне бритви, котра-б шляхту потихеньку голила та в бояри її постригала”¹¹ — так скаржився один із свободолюбивих шляхтичів на князя Януша Радзівілла.¹⁰⁴ Ha думку иншого такого-ж шляхтича, Бенєвського, сторонники покликаня на польський престол Ракочія (до них належав між иншим той самий кн. Радзівілл і в початках повстання сам Хмельницький), ’’обмерзивши собі рівність, хочуть до власти абсолютистичної хилитись”.¹⁰⁵ Більше ’’мерзкою” чим для Богдана Хмельницького, Чаплинським із Суботова вигнаного, оця ’’рівність шляхецька” нікому бути не могла і ніхто більше від Гетьмана — що повстання проти маґнацько-шляхецької Річпосполитої підняв, — до такої влади абсолютистичної, яка-б як бритва привілеї шляхецькі ’’поголила”, не хилився.

^ь”щоб нею потиху [таємно] голити шляхту та постригати в бояри”

Ta й яка-б инша влада була в силі ту верству шляхецьку, що привикла трясти Королем і цілою Річпосполитою, в службову ’’боярську” верству перетворити? При якій инший формі правління ті, що привикли старою польською державою правити, захотіли-б новій українській державі служити? Яка форма правління могла помирити і врешті усунути ті всі страшні соціяльні, культурні й ре- ліґійні противенства, що за сотні літ недержавного істнування в лоні самої української нації накопичились?...

’’Рачиш¹ нас В. Кн. Милость питати — писали в Січні 1649 p. до кн. Корецького зі Звягля, перед тим звичайні тамошні мешканці, а тепер ’’полковник Війська Запорожського” Іван Дунець і ’’сотник” Михайло Тиша, досі кушнір звягельський — які ми козаки: реєстрові, або ні? Того ми й самі не знаємо, бо нас ЙМ. Пан Гетьман не реєстрував. Тільки то знаємо, що ЙМ. Пан Гетьман кожного з нас за однакового має¹ і не відділяє нас від давнихреєстрових”.¹⁰⁶ Одного з покозачених шляхтичів, Петра Забілу, перед повстанням королевського урядовця в Борзні, а в повстанні зразу сотника, а потім полковника борзенського, так характеризували пізніще січовики запорожські: ’’старий Забіло постарів, а на Запорожжі ніколи не бував, сини-ж його й поготів”.^Ш7к

Яка отже влада мусіла стояти на чолі того нового шостидеся- титисячного Війська Запорожського, що до своїх шости тисяч давних реєстрових прилучило на основах рівности не тільки запо- рожських січовиків, а й міщан з далеких від Запоріжжя північно- західних городів українських, і селян, і шляхту, що на Запорожжі всі з роду й віку не бували. Яка влада могла вдержати в одних рамах отого Війська Запорожського і шляхту, що на запорожців звикла дивитись, як на степових своєвільників і бунтарів, а на селян, як на своїх підданих — і запорожців та селян, що на шляхту дивились як на ненависних гнобителів і ласих на землю ’’Ляхів”; — і хазяйовите, працьовите міщанство, на поняттях маґдебурґського, європейського права виховане — і ’’чернь” низову, що у відношеню до міської культури і тоді гаслом — ’’китайку драти та в онучах топтати” — кермувалась. При якій формі правління могла удержатись держава, яка формувалась на території, де од віків панувала європейська цивілізація, де римське право, на основі приватної земельної власности побудоване, увійшло до обовязу- ючого на тій території ’’Литовського Статута” і де-б мало тепер правити побідне низове козацтво, що виховалось у примітивних громадах добичників, ловців і рибалок, з їх виборною на короткий час старшиною, примітивним судівництвом і браком поняття про

'зволиш;'насоднакововважає; ^к”...отецегоЗабѣласостарѣлся, на Запорожью не был, а сыны его поготову Запорожья не знают” приватну земельну власність. B який спосіб треба було правити Україною, щоб засимілювати й унешкодливити в ній ці ріжні культурні, язикові й реліґійні впливи, які з Заходу через Польщу і зі Сходу через Москву та Тартарію йшли, і тут зустрічаючись, готові були стати кожної хвилини до оружної поміж собою розправи.

Ось кілька Війська Запорожського полковників. Станіслав Мрозовицький, покозачений від початку повстання шляхтич з воєводства Руського, перед тим, вихований в університетах Кракова і Падуї, паж ’’покоєвий” королівський — увесь розуміється пройнятий формами західної цивілізації. Старий, вихований на Січі запорожець, Федор Вишняк, що наприклад підчас прийому польських послів у Переяславі, образившись, кидається на одного з них, ксьондза Лентовського, з булавою і кричить: ”ходи йно, попе, на двір! научу я тебе полковників запорожських шанувати”.... Письменник, мандрівник по Европі, вільнодумний аріянин, пан бо- гатший від воєводи Кисіля — Юрій Немирич. Бувший підданий Кисіля з лівобічного містечка Носівки, потім полковник чернигів- ський Степан Подобайло, що панів ненавидить і на всякі ’’секти лютерські”, як на антихристову віру дивиться. Абсолютно неграмотний Бурлай, прославлений своїми походами на Чорне Mope і сміливими підпалами Синопи. Іван Виговський, досвідчений у всіх тонкостях тодішнього права юрист, що провів свої молоді літа серед актових книг луцького староства. Джулай, Ґанджа і Шан- ґірей, для котрих Тогай-бей був не тільки братом по духу, але й найрідніщим братом по крови. Примітивний і глибоко обмежений Пушкар, боярин любецький, вихований на рубежах московських під впливом понять, по яким київський щиро-православний шляхтич і також полковник Іван Нечай усе був ’’Ляхом”, підозрілим в ісповіданні віри католицької, ’’нехристиянської”.¹⁰⁸ Яка влада мусіла над усіми оцими полковниками стояти, щоб вони не кинулись з шаблями одні на других і не розвалили державу, що їми- ж власне правилась і держалась?

”У Хмельницкаго развились широкіе планы о независимости Малороссіи и деспотическія мечты” — пише I. M. Каманін, заслужений український історик московської школи — пояснюючи цим фактом, як причини ’’подозрѣній Московскаго правительства въ искренности и вѣрности ему Гетьмана и казаковъ”, так причини ’’тяжелой душевной драмы, которая ускорила смерть Хмельницкаго”.¹⁰⁹

Пляни про державну незалежність України мусіли йти у Великого Гетьмана поруч не тільки з ’’деспотичними мріями”, а і з твердим і непохитним проведеням в життя принціпу абсолютистич- ної гетьманської влади, бо тільки така влада була в стані державу українську збудувати. I коли-б вони мали прискорити смерть Гетьмана, то він би мусів умерти на порозі свого панування, зразу підчас київського тріумфу, бо тоді ці пляни вже ясно й виразно були у нього сформувались.

Глибоке переконаня про необхідність для України абсолю- тистичної монархічної влади було у Гетьмана зараз на початку повстання. ’’Зичили бихмо собі самодержця Господаря такого в своїй землі, яко Ваша Царская Вельможность Православний Християнський Царь” — пише Гетьман до Царя в Червні 1648 p.¹¹⁰ A ’’Єдиновладним Самодержцем руським” називає він себе сам через сім місяців пізніще перед приїхавшими до нього польськими послами. B намірі збудувати незалежне від Польщі ’’Князівство Руське” і ’’Монархію Руську” обвинувачує його вся сучасна Річпо- сполита.¹¹¹ 3 тими намірами Гетьмана ’’стати самому Королем” бореться внутрі У країни анархічна частина старшини з посеред січового козацтва і тієї покозаченої шляхти, що своїх польських анті- монархічних і республіканських наровів позбутися ще не змогла.¹¹¹³

’’Дипльом на Князівство Руське”, виданий Гетьману Султаном турецьким, був під Берестечком польськими військами разом з ин- шими державними документами здобутий. ’’Славою Монархів християнських” титулує Богдана Хмельницького в своїй урочистій відручній грамоті з 1650 p. Султан Мохамед IV, приймаючи цією грамотою Гетьмана під свою протекцію і кафтан дорогоцінний йому, як і иншим голдуючим Порті володарям християнським, посилаючи. Титул ’’Князя Руси” одержує він по тріумфальнім вїзді до Київа від Царгородського Патріярха Паісія, а другий Царгородський Патріярх Макарій в p. 1654 привозить йому чашу зі святим миром, яке він сам освятив і яке — треба думати — для коронації призначалося, бо инакше Патріярхові не було чого його самому святити і з собою везти.¹¹² Коли-ж, замість сподіваної коронації, мусіла в найтяжчий для Гетьмана рік прийти Переяславська Умова, то для свого наслідника сина буде він під кінець свого життя добиватись усіма силами благословенства на Гетьманство від Патріярха московського Никона, щоб оцим благословенством, однаковим як для Гетьмана так і для Царя, зрівняти українську владу гетьманську з московською владою царською.¹¹³ B тім самім часі Король шведський запропонує Гетьману титул ’’Князя Київського і Чернигівського і Гетьмана Військ Запорожських” з тим, що коли Хмельницький захоче свій титул і свою владу ’’правом дідичним передати”, то відносини між Королем Шведським а Князем Київським і Гетьманом Запорожським мають бути такі самі, як між Королем Польським а Князем Пруським і Курфірстом Бранденбурґським. Але Гетьман на ’’голдовничу залежність”¹ від

'васальну залежність

Швеції не погодиться, ніяких вагань в справі дідичности своєї верховної влади не допустить і незабаром, через нового посла шведського Лілієнкрону, одержить нову пропозицію союзу, скріпленого взаїмно заприсяженою "ассекурацією” і опертого на заґварантованю повної державної незалежности "цілої України”, визнаню законним наслідником гетьманського сина Юрія і забезпе- ченю за Гетьманом Білоруси по Смоленськ з дідичним титулом Князя.^Ша Своїй дружині Ганні він дасть право її власні універсали в справах культурно-реліґійних видавати, право, яким тільки дружини монархів могли користуватись.¹¹⁴ I забезпечить він себе чужоземною, переважно татарською, а в другій половині свого гетьманування німецькою Гвардією,¹¹⁵ бо тільки тверда як залізо влада "деспотична”, тільки влада абсолютистична, яка стоїть понад всіма і супроти якої всі ріжні стани однакові і рівні, зможе страшні історичні нерівности українські знівелювати, державу й націю українську збудувати.

Тільки така влада змогла пристосувати козацький устрій, що виріс у степу, серед промислів рибальських, скотарських і ловецьких та серед наскоків на кочовища татарські й городи турецькі, до устрою хліборобської, культурної городової України, з її складним господарством і високою європейською цивілізацією. Устрій козацький вріс у землю — так можна коротко сформулувати той глибокий, рішаючий для всього нашого дальшого життя переворот, який відбувся під єдиновладним пануванням Великого українського Гетьмана.

Гетьман Війська Запорожського це вже не ватажок, якого ви- бірають перед походом на шумливій січовій раді козацькій, і скидають, або просто вбивають, коли той похід не вдався. — Тепер це "Землі нашої Володар і Начальник”, якого поблагословив Патріярх, якого визнала вся культурна "Русь” православна, з яким зносяться, як з рівним, сусідні Монархи. Полковники, сотники й отамани, це вже не вибрані на короткий час старшини степових січових громад, які що року переділяють поміж собою уходи, визначаючи де кожний полк, сотня, курінь мають рибу ловити й табуни випасати. Вони тепер начальники розмежованих окремих округів і порядкують не оточуючими Січ нерозораними Дніпровими лугами, а правлять великими й багатими городами, густо заселеними хліборобськими краями. їх владі підлягає не тільки нове, осіле в тих полках, хліборобське козацтво, а всі мешканці, всі стани української людности: Військо Запорожське, духовенство, шляхта, міщанство, селянство.¹¹⁶

Шістьнадцять таких полків бачимо ми на Україні, зараз по Збо- рівській Умові. Ha правім боці Дніпра: Київський, Брацлавський, Кальницький, Уманський, Білоцерківський, Корсунський,

Канівський, Черкаський (15 сотень на правім березі і 3 на лівім), і полк центральний, а разом із тим столичний: Чигринський, з 11-ми сотнями на правім і 8-ми на лівім березі. I по лівім боці Дніпра полки: Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Чернигівський і Ніжинський. Пізніще, зі зростом людности і ускладнюванням адміністрації, число полків, особливо на незруйнованім лівім боці Дніпровім зростає. Повстають"¹ полки: Торговицький, Хвастівський, Лисянський, Паволоць- кий, Овруцький, Чорнобильський, Винницький, Подільський, Звягельський на правім, і Лубенський, Борзенський, Іркліївський, Гадяцький, Зінківський, Стародубовський, Новгород-Сіверський, Глухівський і инші на лівім березі Дніпра. Повстають розуміється нові полки і в міру поширеня території козацької української держави. Полки Могилівський, Чауський, Гомельський бачимо по прилученю до України південної Білоруси; полки Пинський, Туровський, Мозирський і козацькі полки на Волині зустрінемо по прийняттю цими північно-західними землями влади й ’’протекції” українського Гетьмана.

Bci ці численні полковники і сотники не вибіраються вже на Січи крикливою юрбою ’’молодців”, що готується до походу ”на волость” чи на море, або ділить поміж собою уходи, а призначаються і зміняються вони самодержавною владою гетьманською і виключно від Гетьмана, а не від влади народньої залежать. Так само від влади гетьманської залежать дорадчі та помічні орґани, що яко Генеральна старшина при Гетьмані, а яко старшина полкова й сотенна при кожнім полковнику й сотнику урядують. ”3 чернею — казали в Січні 1648 p. взяті в польський полон козаки — Гетьман тепер ради не має. Чого перед тим не бувало, бо завжди чернь того домагалась, щоб з ними-ж на раді бути, а тепер з самою тільки своєю старшиною раду має”.^116а

He забуваймо при тім, що повстала та нова, залізною владою гетьманською спаєна державна орґанізація українська на землі, в якій представники попередньої державної влади: гетьмани й воєводи Річпосполитої, старости й урядовці королівські, стали були — вживаючи вислову козацького — ’’дітьми в залізо поубираними”; де під впливом ослабленя державного орґанізму Річпосполитої буйно розрослась анархія, де, як мовила приказка, ’’кожний шляхтич на своїй загороді рівний воєводі”, де демократичний і республіканський устрій шляхецький — з його воюючими поміж собою при допомозі шляхти маґнацькими партіями, з його вічними соймами й соймиками, зі зведеною до нуля королівською владою — глибоко вріс не тільки в усю шляхецьку верству, а пройшов і у

^т= постають ворожу до неї степову козаччину. Перетвореня свободолюбивих анархістів: шляхтичів і козаків — сторонників ’’рівности та свобід” шляхецько-республіканської Річпосполитої і заступників запорожського народовластія ’’черні низової” — в слуг і оборонців твердого державного ладу — ось було велике діло ’Ъогом Україні даного” Гетьмана.

Держава українська була збудована тою гетьманською ”само- державною владою”, котру ’’прежнії Гетьмани [...] привлащати собі дерзали над слушность і право [...] /і/ которою були значне надвередили давнії порядки, права і вольности войсковиє” — як скаржились своїм звичаєм у 50 літ пізніще, знов по смерти Хмельницького відроджені низові січовики,¹¹⁷ що, з під його дужої руки звільнені, цю гетьманську ’’владу самодержавну” повалили, а разом із нею діло державне Великого Гетьмана зруйнували та й занапастили...

Акт Переяславської Умови, як символ відціленя України від Польщі і її державного унезалежненя, став можливим тільки тоді, коли нова державна організація осілого Війська Запорожського була вже Гетьманом на Україні наладжена. Україна відпала від Польщі, як зріле яблуко, що оставшись при яблуні мусіло-б зогнити й пропасти. I в дозрілій уже до самостійности державного життя по- переяславській Україні її внутрішні міжкласові відносини прибрали виразні, новою українською державною орґанізацією окреслені форми. Ці нові форми українського життя почали були складатись задовго до вибуху великого козацького повстання. Ідеольоґічно зарисовувались вони в усіх періпетіях довгої попередньої українсько-польської боротьби, а процес їх реалізації і переведеня в життя йшов у парі зі страшними, повними збочень і хитань змаганнями, що в першій автономістичній добі, під кермуванням і проводом Гетьмана Хмельницького на Україні відбувались. Тепер уже хитань і вагань у внутрішній політиці гетьманській немає. Правно-держав- не становище і взаємовідносини всіх класів окреслені вже ясно й виразно...

Приняття протекції ’’восточного Царя” і розрив із західною Річпосполитою йшли в парі з узахідненям і европеізацією козаччини. Переяславська Умова прийшла тоді, коли Україна вже перейняла і у своїх власних державних формах закріпила, як поняття так і уклад західного, хліборобського, осілого життя, вироблені в попередніх віках під впливом західної європейської цивілізації. Але одночасно Умова в Переяславі була союзом України з Москвою, зверненим проти Польщі. Вона, захищаючи Україну перед натиском польським, одночасно відривала її від Заходу і ставила в залежність від Сходу. Забезпечити тодішню європейську цивілізацію Української ’’Малої Руси” від знищеня, яке мусіло їй грозити з боку тодішньої азіятської цивілізації ”Руси Великої” Московської — а разом із тим скріпити союзом з Русю Московською відпорність Руси Української супроти польщеня, яке вела за собою европеізація Руси Української — ось було завдання будівничих Української Держави — велике історичне завдання, без здійсненя якого саме істнування нації української було неможливе.

Опорою Гетьмана для виконаня того завдання служило — як уже сказано — осіле, хліборобське Військо Запорожське. Це воно своєю силою творило Українську Державу в постійній боротьбі на два фронти. Ha одному: відбиваючи від Польщі не тільки українську землю, а й спольщені, а разом із тим найбільше культурні й найбільше європейські частини української нації і запрягаючи їх у службу Українській Державі. Ha другому: побиваючи внутрішню анархію, яка головним чином з опозиції полукочових, нехліборобських елементів Сходу проти хліборобської цивілізації Заходу внутрі самої України повставала. Переяславська Умова принесла для території козацької України деякий спокій на першому, польському фронті. Ti культурно європейські, козацько- шляхецькі, міщанські й духовні верхи (під переможним впливом польської — а через Польщу західної — культури була тоді вся грамотна частина української нації), які по Переяславській Умові опинились і остались на території ними-ж збудованої козацької держави, були вже від антіукраїнських політично-руйнуючих польських впливів одрізані й забезпечені. Але за те союз зі східною, азіятською, ворожою європейській цивілізації Москвою скріплював внутрі України співзвучні Москві такі-ж азіятські і антіевропейські українські елементи. Забезпечити від зруйнованя Москвою того, що в тяжкій боротьбі здобула Україна від Польщі — стає тепер найважніщою справою Гетьмана. Боротьба з Польщею, яка творила вісь усеї зовнішньої і внутрішньої політики гетьманської в добі автономістичній, до-переяславській, тепер відходить на другий плян, пересувається за кордон козацької держави, стає боротьбою з неспокійним і докучливим сусідом, а не з внутрішнім руйнуючим ворогом. Натомість на плян перший виступає стремління закріпити внутрі України здобутки повстання і захистити європейську форму цих здобутків, як від внутрішніх руїнників, так і від Москви, на піддержку якої ці внутрішні руїнники українські — споріднені 3 Москвою своєю зненавистю до європейської цивілізації — починають покладати тепер усі свої надії.

B цій новій, скомплікованій союзом з Москвою, внутрішній українській боротьбі між Сходом і Заходом звертають на себе увагу головним чином два моменти. Перший — змагання до скріпленя інституту приватної земельної власности — який являється в тодішніх часах підставою європеїзації України, ознакою прилученя її до економічного й культурного ладу Західної Европи. Другий — скріпленя індивідуально-українського характеру цієї приватної земельної власности: характеру лицарського, аристократичного, зовсім чужого поняттям і формам московським, але заразом характеру службового, що кардинально відріжняє за часів Богдана Хмельницького лицарство — козацтво українське від такого-ж лицарства — шляхти польської.

Інституту повної, необмеженої, дідичної земельної власности козацької, якого домагається для себе в Переяславській Умові Військо Запорожське, не знає сусідня, тепер союзна, Московська держава; не знає його теж і Січовий Низ. B правно-державних поняттях Московщини — де сформований по татарським взірцям, сцен- тралізований і міцний державний апарат прекрасно підійшов до примітивного комунізму московської сільської общини — вся земля належить Цареві й тільки йому. Тільки Царь може землю своїм підданим у користування ’’жалувати” і так само може її кожної хвилини від них відбірати. Ніхто не сміє в Московщині на це суверенне право царське посягати і тому Військо Запорожське, знаючи ті московські порядки, заздалегідь і на всякий випадок домагається, щоб ’’имѣній козацких и земель у нихъ отнимать не велѣть, также бы и дѣти вдовъ, послѣ козаковъ осталых, /по/вол- ности имѣли, какъ /дѣды/ и отцы ихъ”." ¹¹⁸ Оці ’’вдови” вставлені тут не випадково. Бо в поняттях московських царська земля ’’жалується” за службу Цареві і може відбіратися тоді, коли такої служби немає. A в європейських поняттях Війська Запорожського земля, ’’кровю предків заслужена”, належить лицарському козацькому родові і ніхто її не має права від нього відібрати, навіть тоді, коли за малолітством дітей землею порядкує вдова і коли служби державної з землі тоді ніякої не дається.

Такого інституту приватної земельної власности не знає й український січовий Низ. Але він його не знає з инших зовсім чим у Московщині причин. Бо Низ запорожський це-ж не скована залізною владою царською ’’Царська Земля”, а найвільніща й найбільш свободолюбна республіка степових уходників, що ненавидять усякий державний примус і всяку неволю так само, як ненавидять чуже їм і їхньому нерозораному степові вороже, осіле хліборобське життя. I тільки ця одна примітивна зненависть до європейської цивілізації плуга, на праві приватної земельної власности побудованої, зненависть, тепер міцною рукою Гетьмана Хмель-

^п”Имений Казатцких чтоб никто не отнимал... Вдов, после казаков осталых, чтобы и дети их такие ж волности имели, как предки и отцы их”. АЮЗР, т. X, стор. 448 (пункт7) ницького здавлена, вяже неспокійних січовиків (поки-що тільки нитками симпатії) з чужою їм зрештою по всім иншим проявам суспільного життя, страшною для всякої ’’вольницы козацкой”, суворою самодержавною Москвою.

Ще більш протилежні поняття панують у Москві і в Україні що до соціяльного характеру тих, хто землею користується й володіє. B тодішній Московщині вони — ’’служилое сословіе”, якому ’’жалується” земля за царську службу, за державний чин... I коли одна й та сама земля задержується довше в однім роді, то не тому, що цей рід має своє власне, од предків унаслідоване і неодємне право меча на цю землю, а тому, що він із покоління в покоління заслуговує собі на милость царську, постачає Цареві й Державі з покоління в покоління слуг і чиновників. B козацькій Україні, як і в Західній Европі, з лицарського родового права на землю випливають обовязки лицарського роду супроти Землі, супроти Держави. B Московщині з обовязку дворянської служби Цареві і Державі випливає право дворянства до землі. 3 одного боку — берегти й обороняти родові, здобуті предками ’’права, вольности і привілеї”, а з другого — добровільно, без царського наказу, а на підставі морального імперативу традиції, виконувати обовязки супроти землі, які привілей родового землеволодіння накладає — московський боярин і дворянин не вміє, бо йому бракує самого поняття про родову земельну традицію. Така родова земельна традиція, підстава державної культури Заходу, не могла витворитись у державі московській, бо вона вся, від верху до низу, сформувалась по взірцям, взятим від великої кочової татарської Орди.

Европейський принціп аристократичний, принціп ’’noblesse oblige”, опертий на традиції родових прав і родових обовязків, для Московщини зовсім чужий. Крім того, ’’русскаго дворянства — пише в своїй ’’Исторіи русской культуры” П. Мілюков — никогда не удалось пріучить⁰ къ европейскому чувству военной чести, воспитавшему сословный духъ европейскаго дворянства”. Навіть петровська европеізація Московщини, що дала російському дворянству європейську одежу, не змогла перетворити самої суті того дворянства. B p. 1722 один з несчисленних ’’совѣтникъ Степановъ”, коли його побили, так пише в своїй ”жалобѣ”:^р ”Я о моей персонѣ не говорю, только характеръ канцеляріи совѣтника не допускаетъ не токмо побои, но и брани терпѣть”.¹¹⁹ ’’Персона”, рід, імя, походженя, традиція не відограють в поняттях московського дворянства тієї домінуючої ролі, яку надає їм аристократія західно-

" ’’никогда не удастся пріучить”; ^рзажаленню

європейська. Тут найголовніще оцей ’’характеръ канцеляріи совѣтника”, чин і ранґа, службове становище в державній єрархії, що не з землі, не з роду земельного виросла, а по образу і подобію старої татарської державної адміністрації,^[100] собою землю московську зверху сильною, сцентралізованою чиновницькою системою покрила.

Зовсім не те бачимо ми в поняттях, способі розуміння себе і своєї соціяльної ролі, у нашого Війська Запорожського. ”Це [бо те] ж племя славного Народу Руського, з насіння Яфетового, котре державу грецьку морем і сухопуттю воювало. Це з того покоління військо, що за Олега Монарха руського в своїх моноксілях [...] Царьгороду добувало. [...] Вони /то/ за Володимира Святого, Монарха руського, Грецію Македонію, Ілірію наїзжали. [...] їх /то/ предки за Володимира хрещення прийняли, віру християнську від Церкви Константинопол/ітан/ської /взявши/, [приймали] і у вірі тій по сьогодняшній день родяться, хрестяться і умірають” — так характеризувало козаччину українську в p. 1621 у своїм меморіялі до уряду Річпосполитої духовенство православне.¹²⁰ Характеризувало розуміється на підставі власної козацької традиції; на підставі власного про себе думаня козацького. I хоч може ця традиція де що натягнута й у подробицях не зовсім вірна, але не те в данім разі важно. Важно те, що лицарська, військова, предківська, аристократична традиція, в західно-європейському того слова розумінню, лягла в основу понять і правних норм, духа й соціяльного укладу цілого Війська Запорожського. I ця незрозуміла для призвичаєного до ’’табели о рангахъ” московського дворянства — станова, класова традиція, як джерело самоповаги і патріотизму, ще колотиме його очі навіть тоді, коли вона у помосковлених нащадків Війська Запорожського вже у великій мірі забулась і вивітрилась. Ще по скасованю лівобічного гетьманства, призначений правити ’’Малороссіей” Румянцев нарікає на ’’малороссійськихъ дворянъ”, що вони ”при всіх науках і в чужих сторонах обращеніях/ зістались козаками й заховали любов до своєї власної нації і солодкої отчизни, як вони її називають”, і що ”ця невелика купка людей инакше не відзивається, як тільки, що то вони найперші на цілім світі і що нема від них нікого дужчого, нікого хоробріщого, нікого розумніщого і що... все, що у них, то найкраще”.¹²¹

Власне за часів і за панування Гетьмана Богдана Хмельницького лицарський, аристократичний характер Війська Запорожсько- го дістав змогу вповні розвинутись і зміцнитись. Вростаючи в землю, обіймаючи' її в своє приватне володіння, козацтво знаходить оправданя для того факту власне в своїй лицарській, військовій традиції, в своїх ’’крівавих заслугах”, які воно для оборони й захисту своєї землі і своєї віри-нації з діда-прадіда покладало. Боротьба ”за Вітчизну, за віру стародавню православну” — це традицийний обовязок Війська Запорожського, який воно безупинно і свідомо, не по чийому небудь наказу, а на підставі морального лицарського імперативу виконувало. ”Вольности, добра і привілеї”, од Великих Князів руських і Королів польських надані — це його крівава заслуга, це його кровю оплачене право, яким воно ніколи й нікому поступитись не хоче, якого забезпеченя домагається воно так рішуче, так безкомпромісово в новій Переяславській Умові.

3 хвилиною заволодіння землею по лицарському праву меча (’’нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права”) процес ев- ропеізації козаччини був завершений. До цього, крім поданих вище причин, мусів довести стародавній ”дух” Війська Запорожського, його найбільше інтимна, найбільш глибоко в серцях козацьких захована культура, що весь час під впливом західним, європейським формувалась. Вона прийшла на Запоріжжя зразу-ж із першими козакуючими українськими князями і сміливими пограничними старостами, як славний ’’Байда” князь Дмитро Вишневецький, як князі Богдан, Михайло й Кирик Ружинські, як Остап Дашкович, Предислав Лянцкоронський і т.д.; напливала вона весь час туди з такими блукаючими європейськими лицарями, як Самійло Зборовський; ширилась на Запоріжжю такими представниками духовного, культурного світа, як вихований у Падуанськім університеті князь Єзекііл Булига-Курцевич архимандрит запорожського монастиря в самім серці козаччини в Трахтимирові, — як київський римо-католицький епископ і основатель Хвастова Іосиф Верещинський, великий патріот козацької України, приятель козаків і товариш їхніх походів на Татар, що весь час про заснування на Запоріжжю лицарського ордену, на взірець ордену Мальтийського, мріяв і цю свою ідею словом і друком на Україні ширив.¹²² Вростала вона глибоко у весь устрій козацький при довгих рядах шляхецьких, козакуючих Гетьманів, як Чорнинський, ^[101]

Чановицький, Косинський, Лобода, Самійло Кішка, Шаула, Кремпський, Підвисоцький, Микошинський, Байбуза, Нечковський, Конашевич-Сагайдачний, Оліфир Голуб, Пирський, Сулима, Кулага-Петражицький і инші, що всі зросли і виховались у поняттях шляхецьких, поняттях, що під впливом західно-європейським формувались. Приходила вона, ця лицарська західно-європейська культура безпосередньо з Західної Европи з австрійськими, венецькими, шведськими, папськими й иншими посольствами, що Війську Запо- рожському привозили хоругви і клейноди — братерські дари лицарства європейського для лицарства українського — ставлячи його тим самим в один рівень із собою, прилучаючи до великого братства оборонців чести лицарської, віри християнської й цивілізації західно-європейської. I врешті заносили її на Україну ріжні Бо- пляни й Маріони, будівничі українських твердинь і учителі військової техніки, німецькі та инші чужоземні військові залоги на польській кордонній службі, що разом із тою технікою військовою і зовнішніми ознаками західно-європейської військовости (дрібненький приклад: тодішній запорожський військовий музичний інструмент — шоломійка, запозичена із Заходу французька дудка: chalumeau прищеплювали дух тієї військовости, оце ’’европейское чувство военной чести”, до якого, по словам Мілюкова, ніколи не вдалося приучити східного московського дворянства.

I не зовсім помиляються наші історики москвофільської школи нарікаючи, ”що старшина козацька нічим від шляхти польської не ріжнилась”. Як що мати на увазі отой лицарський західноєвропейський дух, оту станову ’’військову лицарську честь”, то не тільки старшина, але й послідній козак Війська Запорожського був абсолютно рівним не тільки шляхті польській, а й усьому західноєвропейському лицарству, ”Хоч ми і не всі шляхта, але — з діда прадіда воєнні — себе за рівних Лицарству і ВМПанам вважаємо” — так висловився сам Гетьман Богдан Хмельницький ь листі, яким він в кінці 1648 p. каштеляна ельбінґського, Німця Вейера покинути службу в Польщі і перейти на службу козацьку намовляв.¹²²⁸

I коли пізніще, по смерти Хмельницького, нобілітовані в Варшаві козаки, виходячи по нобілітації із Сойму, кпили собі, питаючи, чи тепер од тієї нобілітації Ίχ тіні не стали часом довші” — то це не була ще смердяковщина і ’’наплевательство”, а гордість козацького лицарства, яке себе шляхецтву рівним почувало і яке нобілітації польські собі легковажило. Це ще була ота незрозуміла для бояр московських ’’гонорність”, яка посла Гетьмана Хмельницького в Москві Силуяна Мужиловського примушувала завзято протестувати проти замало почесного на його думку прийому і яка знайшла собі вираз в оцих його, сказаних здивованим боярам, словах: ”ми не низького стану люде: Ляхи тільки нами, Запорожськими козаками, славу собі добували”.¹²³ Це ще була та традиція лицарська, яка перших ’’холопів царських” і прислужників Москви вроді Івана Брюховецького, як "чоловічка нікчемного і непородного козака” характеризувала, *¹²⁴ що в словах козацьких: ”мені дворянства не треба, я по давньому козак”¹²⁵ — Україну від перших деструктивних впливів московських боронила. I доки живий був серед синів козацьких отой західно європейський аристократичний лицарський дух, доти ’’охота до урядів, а особливо до жалування” не могла між ними ’’перемогти цих поглядів старих часів”, які тому власне Катерина II наказала винищити та іскорінити так, ”щоб на віки імя Гетьманів щезло”, щоб зникло ’’развратное мнѣніе Малороссіянъ, по коему постановляют себя народомъ отъ Великороссійскаго совсѣмъ отличнымъ”....¹²⁶

Хоча й лицарство козацьке по характеру свому нівчім від шляхти польської не ріжнилося, бо й одні й другі на одних і тих самих західно-європейських взірцях виховались, проте Гетьман Хмельницький і ”ноги шляхецької” не бажає в козацькій Україні мати. Крім тих, що ”захочуть з нами хліб їсти і Війську Запорож- ському послушними бути”, він усю решту ”за Вислу” вигнати наміряється і навіть там їм розправою погрожує, як тільки вони знов стануть ’’брикати”. Оцим обмеженям аристократичної політичної анархії і шляхецької самоволі верховною ’’владою самодержавною” — обмеженям, що було провідною ідеєю Гетьмана Богдана та його козацьких і шляхецьких найближчих помічників, ріжнилось радикально лицарство українське від такого-ж лицарства польського. 3 цього боку Україна наша за часів великого Гетьмана випередила була значно свою сусідку Польщу. Тим вона через відсталу Річпосполиту шляхецьку простягнула руку Західній Европі, де так само ’’розбрикане” лицарство феодальне починає абсолютистичній владі королівській коритися. Під сильною рукою Гетьмана Богдана вільнолюбне українське козацтво круто звертає з дороги ’’вільної елєкції”, ’’золотої свободи” і ’’рівности шляхецької”, по якій його польські сусіди в провалля анархії й руїни державної котяться.

Але гетьманське гасло ’’самодержавства” на цьому нашому небезпечному пограниччу між Сходом і Заходом, це-ж гасло Москви, це пряма дорога до повної залежности від "самодержавного, восточного, православного Царя”. I Гетьман це розуміє дуже добре. Тому він сам, Гетьман Війська Запорожського, хоче таким самодержцем стати; тому він так запопадливо благословення й миропомазання патріаршого забігає;¹¹ тому він титулу князівського для

‘Дорошенко (про Брюховецького): ’’Человеченко худой и непородной козак”. (Породний = доблесний; ’’непородний” = стільки що поганий); “добивається себе в Білоруси шукає; тому він сина в пануючім молдавськім роді оженив, а бажаючи видати дочку заміж за небожа московської Цариці,¹²⁷ він із родом царським поріднитись і зрівнятись хоче; тому врешті він дідичну владу гетьманську встановляє, при чім присягати московському Цареві він синові-наслідникові забороняє, одночасно всіма силами благословенства Патріарха московського для нього домагаючись...

I самодержавство гетьманське — це не самодержавство царське. I знов між цими одними й тими самими зверхніми формами лежить безодня глибокої ріжниці їх змісту: непримирима протилежність Сходу й Заходу, така сама, яка була між дворянством російським і козацтвом українським. Бо хоч Гетьман і каже: ”ви, що тепер шляхтою називаєтесь — будете боярами”, але не московських бояр він із лицарства українського поробити береться, бо така переміна була-б навіть і йому не під силу.

Дворянство, на якому спирається самодержавство московського Царя, позбавлене поняття власної лицарської, аристократичної, класової й земельної традиції, не думає й не може забезпечити свої права перед владою царською, бо воно-ж появилось тільки завдяки Цареві, залежить цілковито від Царя і на поверхні царської країни тільки владою того Царя держиться. Лицарство козацьке, на якому спирається самодержавство українського Гетьмана, не з його влади, а зі своїх власних ’’заслуг крівавих” виросло; не з гетьманської ласки, а власною шаблею воно права до своєї власної землі здобуло. Під впливом страшної зовнішньої небезпеки, що грозить йому з боку Річпосполитої, і не менше страшної внутрішньої небезпеки, що грозить йому з боку власної анархічної ’’черні” — українське лицарство прийняло обмеженя своїх ”прав і вольностей” і хоч із опозицією і з жертвами (напр., казнь за непослух Гетьманові в 1652 p. шляхтича Адама Хмелецького, полковника па- волоцького і козаків Матвія Гладкого, полковника миргородського, Лукіяна Мозири, полковника білоцерківського і т.д.) передало верховну владу в руки Великого, Ясновельможного Гетьмана. Але поробити з того лицарства ’’персони”, яких одиноким титулом до самопошани був би ’’характеръ канцеляріи совѣтника” — перетворити свідоме своїх прав горде лицарство козацьке на подобіє рабського й безправного, од царського ’’жалування” залежного, московського дворянства — такий переворот українському Гетьманові не міг би удатись. I власне в цьому європейському сполученю абсолютизму верховної влади з традицийним лицарським аристократизмом і самоповагою правлячої земельної державної верстви, на якій та верховна влада спіралася, лежали завдатки нашої великої будуч- чини, коли-б діло Богданове було вдержалось і окріпло.

Вже він сам — хоч правив Україною ’’єдиновладно”, хоч був ca- модержцем у повнім значінню того слова, хоч авторітет влади спочивав виключно в його руках — скликає, як ми бачили вище, в важних випадках козацькі сойми в Чигрині; забезпечує він, як побачимо далі, українським станам їх суди і самоуправу на місцях. I в цих сой- мах, де бере участь і козацтво, і духовенство, і шляхта, і міщанство, — в цих зачатках дорадчої репрезентації українських станів, і в становій місцевій самоуправі спочивав зародок такого самого консти- туцийно-монархічного ладу, який дав державну міць Анґлії, Франції і Німеччині, і який був-би дав таку міць державну й Україні, тим більше, що сусіди наші — і занадто вільна республіканська Польща і невільницька самодержавна Москва — були тоді не в силі такого ладу у себе сотворити...

До цих основних ріжниць між характером російського дворянства, українського козацтва і польської шляхти, треба додати ще й ті глибокі ріжниці, що були між Сходом і Заходом у відношенню людей вільних до людей невільних, людей, що користуються повнотою горожанських прав даної держави і людей з обмеженими правами.

B Московщині в принціпі всі піддані царські супроти особи Царя рівні і взаємовідносини їхні реґулюються царськими наказами. Дворянин має право до кріпаків постільки, поскільки воно йому дається Царем, але раз він його від Царя одержав, то розпоряджається він своїми кріпаками, як йому забагнеться, по тому самому прин- ціпу, по якому Царь розпоряджається ним. Селянство не привязане до землі, бо земля вся царська, а до осіб, і єдиним порятунком являється для нього втеча до иншого дворянина, право переходу, яке в Московщині істнує, хоч зрештою тоді вже обмежується. Ha Заході селянство привязане до землі, а позаяк земля належить там не до голови держави, а до лицарства, то й селянство від того лицарства залежить, і його становище міняється відповідно до того, як лицарство свої обовязки супроти держави, супроти землі й супроти привязаних до неї своїх підданих розуміе.^ѵ Це становище краще в країнах західних, де влада лицарська королівською владою обмежена, де абсолютизм зрівнює всі стани супроти особи монарха і де традицийна взаємна пошана і випливаюча з неї певна звичаєва конституцийність у відношенях монарха до лицарства родить таку- ж традицийну взаємну пошану і таку-ж конституцийність у відношенях лицарства до селянства. Гірше воно значно в таких аристо-

^v Таке розуміння (в кращому випадку ”ідеальтипічне”) сильно спрощує історичну дійсність кратичних республіках, як Польща, де лицарство править державою необмежено і де повна його самоволя у відношенню до позбавленого реальної сили монарха йде в парі з такою-ж самоволею у відношенню до позбавленого всяких прав селянства. Оця то ’’маґнацько- шляхецька свобода” й підняла була проти Польщі всю ’’чернь” українську. Вона стала причиною, що ця ’’чернь”, ’’свободу панську” ненавидячи, до самодержавія царського хилилася, воліючи однаковий для всіх закон рабів, чим те повне беззаконня, яке польські шляхець- ко-селянські відносини характеризувало.

I коли до всього вище сказаного ще наш український січовий Низ з його психольоґією вільних нехліборобів-степовиків додамо, і коли згадаємо, яку колотнечу він своєю боротьбою з цивілізациєю плуга, веденою під гаслами ’’оборони черні”, в життя України вносив, то навіть із цього короткого нарису зможемо скласти уяву про той страшний вузол соціяльних, економічних, культурних, цивіліза- цийних і політичних супротилежностей, що мав перед собою на Україні творець козацької української держави. Від часів занепаду нашої київської княжої могутньої Руси тільки один Богдан Хмельницький зумів цей гордієвий вузол розрубати. Тільки він один єдиний по сьогодняшній день зумів у часі свого панування ті смертельні протиріччя між Сходом і Заходом на Україні побороти і зумів обернути на будову української держави ті небезпечні центробіжні сили, що потім за його невдалих наслідників, знов внутрішнього українського реґулятора позбавлені, між собою стерлися, пожарищем великим спалахнули, Україну Війська Запорожського в часах Руїни спалили і попіл її по вітру на Схід і Захід розвіяли...

Шукаючи в Переяславській Умові даних для пізнання нашого тодішнього внутрішнього соціяльного ладу, все треба твердо пам- ятати про її тогочасний характер, випливаючий з тих умов життя, серед яких вона повстала, а не з пізніщих наслідків, які вона за собою потягнула. Про ті наслідки творці її навіть здогадуватись не могли. Для них Переяславська умова була, як уже вище сказано, мілітарним союзом у першій мірі — це раз, і означала приняття необхідної тоді для державного унезалежненя України від Польщі протекції царської — це два. Ti її пункти, що відносяться до внутрішнього устрою У країни, ще не означають майбутньої залежности того устрою від державної влади московської (бо в такім разі вони мусіли-б бути зредаґовані значно ширше, так принаймні, як це зробить пізніще у відношеню до Польщі Умова Га- дяцька), а вони підкреслюють тільки ті засадничі ріжниці, які істну- ють між внутрішнім ладом українським і внутрішнім ладом московським. I уведені вони в Переяславську Умову на той випадок, коли-б, супроти тяжкого тодішнього воєнного положеня України (викликаного союзом польсько-татарським), прийшлось

Гетьманові зі своїх суверенн їх, самодержавних прав перед протектором Царем де в чому поступитись, і не тільки на зверхнє-мані- фестацийну протекцію царську, але й на більш реальну залежність від влади царської погодитись.

Яскравим показчиком оттакого іменно характеру тих пунктів служать жалувані грамоти” царські, видані одночасно з переяславськими статтями Гетьману на город Гадяч ”со всѣми угодьи, въ вѣчность ему и потомкамъ єво”, а послам гетьманським, Самійлу Богдановичу-Зарудному і Павлу Тетері на инші маєтности на Україні.¹²⁸ Гетьман ніколи до кінця свого життя Гадячем по пожалу- ваному йому праву царському не володів, до права того ніякої ваги не привязував і його навіть синові свому не передав. A коли його посли задумали було серйозно свої грамоти царські трактувати і пожалувані маєтки в посідання обняти, то тверда рука гетьманська так ясно їм показала, чиє право і чиї надання зобовязують на Україні, що вони з переляку свої жалувані грамоти царські в землю позакопували і про них ніколи за панування Гетьмана Богдана ні одним словом і згадати не зважились. Але коли-б, у разі програної війни з Польщею, треба було Гетьманові на лівий бік Дніпра одійти і своєю ослабленою тоді "владою самодержавною” перед Царем поступитись, то царське надання на Гадяч могло-б йому тоді у великій пригоді стати. Воно узаконювало ту приватну земельну власність, що творила основу нового соціяльного ладу козацької України, ту власність, на якій спиралось матеріяльне істнування козацької старшини, в тім числі самого Гетьмана, і яку треба було заздалегідь забезпечити, бо її в тій формі не знала в своїй державі влада царська.

Оцей, хай мені вільно буде його так назвати, асекурацийний характер Переяславської Умови робить її надзвичайно цінною для дослідів над внутрішнім устроєм У країни. Він дозволяє нам пізнати засадничі риси того устрою, іменно ті риси, до яких Військо Запорожське привязувало найбільшу вагу, які найбільше ріжнили Україну від Москви і які необхідно було через те на випадок катастрофи, на випадок нещастя забезпечити.

Отже підчас пактів з Москвою домагаються посли Війська За- порожського "чтобъ Царское Величество пожаловалъ, велѣлъ имъ дать свои жалованные грамоты на пергаментѣ одну на волности козацкіе, а другую на волности шляхецкіе, за своими государскими вислыми печатями, для того, что они то получивши, сами смотръ межъ себя учинятъ: кто козакъ, тотъ волности казацкіе имѣть будетъ, а кто мужикъ, тотъ будетъ повинность обыклую Царскому Величеству отдавать, какъ и прежъ того бывало”/

дарчі грамоти; 'подібно в АЮЗР,т.Х,стор.450 (пункт 14)

Ми вже знаємо, нащо були потрібні Війську Запорожському такі урочисті грамоти царські на ’’волности” (це слово означає в данім разі перш за все права маєткові) козацькі і шляхецькі. Але які реальні відносини на Україні між шляхтою й козацтвом з одного боку, а селянством із другого, хоче забезпечити собі Військо Запорожське в оцьому пункті ’’Переяславських статтей’*? Бо розуміється цей ’’смотръ межъ себя”, що має нібито колись потім відбутись, треба розуміти як звичайну дипльоматичну чемність, зроблену самодержавним звичаям московським, які на все наказу царського вимагають. Цей ’’смотръ межъ себя” відбувся на Україні вже давно: козацтво вже зареєструвалось; шляхта, що признала владу гетьманську, вже до своїх маєтків повернула; а що до селянства, то, вживаючи слів одного з численних універсалів гетьманських, на церковні маєтки видаваних: ”так як і перед тим под- данниї повинности звикли били отбувати... аби і тепер [...] кром жадного спротивлення, /они/ [сиє] всі /крім/ [опроч] козаков, котриї завше до Войска ходить звикли, тиї-ж повинности і послушенство отдавали”.¹²⁹

Виходить, ніби-то повна реакція, повний поворот до порядків, проти яких ’’чернь” була на зазив Гетьмана піднялась і які, здавалось, вона, поваливши Річпосполиту, раз на завжди скасувала. Але-ж у такім разі чому не підіймається проти Гетьмана таке саме повстання, яке він зі степовим козацтвом і на спілку з Татарами підняв був проти РічпосполитоГ? Чому зі всіх бувших українських Гетьманів тільки імя одного Хмельницького користується серед народніх мас не лишень популярностю, але, що важніще, пошаною? Правда, ’’кубло своєвільства” — січовий Низ — обсаджений вірною Гетьманові старшиною. Але-ж єсть ворожі до України зовнішні сили, єсть заздрі сусіди, що все раді-б завірюху в Україні підняти, щоб Україну обезсилити та пошматувати.

Ось тепер власне, по Переяславській Умові, Король польський, коли Гетьманова влада на Україні укріпилась, хоче супроти Хмельницького відограти таку саму ролю, яку Хмельницький відограв було раніше супроти нього. Він заключив союз і вічну приязнь з Татарами і видав універсал до українського селянства. ’’Людей мійських^у і сільських, господарства пильнуючих, обіцюємо — каже цей широко розкиданий по Україні революцийний універсал королівський — від робіт і повинностей на віки увільнити, на самих тільки легких чиншах, по виході' слобід, їх установивши. Шинки, вільне вареня пива і куреня горілки при них оставляємо, до чого і панів дідичних конституцією коронною приведемо”.¹³⁰

Татари радо йдуть на союз з Польщею і приязнь королівську.

^yB ориґ. "mniejszych"=y6ornx; *вигасненні

Вони побачили, що плуг український у стократ страшніщий від плуга польського. Бо коли раніще, під владою Річпосполитої, його в степи кількох маґнатів невмілою рукою запускало, то тепер, мов якась страшна навала починають ворюватись^[102] в ”Дикі Поля” десятки тисяч озброєного козацтва. I смертельно переляканим Татарам на руку все, що силу того українського плуга руйнує, хоч-би це й був далекий та чужий їм Король польський. Але чому на ці універсали королівські не підіймається проти свого Гетьмана українська ’’чернь’*? Чому за Гетьмана Богдана не проявляє вона цієї великої охоти до розправи зі своїми ’’людьми начальними”, яку пізніще вона все на послуги чужих урядів віддавала і їм нищити свою власну українську землю помагала?

Той новий устрій український, який склався під єдиновладством великого Гетьмана — це не реакція, це не поворот до зненавиджених і неприємлемих вже для України старих порядків. Гетьман Хмельницький зумів знайти для стихійних потреб українського економічного життя, однакових як перед вибухом революції, так і по її перемозі (бо економічний розвиток таких наглих перескоків, як політичні революції не знає) нові, випливаючі з перемоги революції, соціяльні зверхні форми. Економічно необхідний факт примусової роботи селянства, нестерпимий для того селянства в старих польських соціяльних формах, став для нього приємлемим, законним і зрозумілим у нових соціяльних формах українських.

Без тих примусових селянських повинностей не можна собі уявити життя тодішнього культурного суспільства, що вже вийшло з примітивної полукочової комуністичної громади, вросло в землю, витворило цивілізацію плуга — і разом із нею державу, що ту цивілізацію від кочових грабіжників і від зажерливих сусідів охороняє. Діференціяція суспільства в міру більше скомплікованого життя, поділ на професії й поділ на стани — це конечний наслідок стихійного економічного процесу. I коли таке, вже здіференціоване суспільство веде ще господарство натуральне і не знає ще капіталістичного грошового господарства, то постачання натурою, примусовими ’’повинностями”, одним станом людности засобів життя, ’’прожитку”, для другого стану, являється в ньому явищем необхідним і неминучим. Отже і в данім разі українське суспільство, витворивши свою державу і свою культуру, витворило і стани, що тій державі і тій культурі служать. I тому поруч тих станів — стану державного: лицарського та стану культурного: духовного — які виключно державною й культурною працею заняті, мусить бути ще й стан, який цим двом першим ’’прожиток”, матеріяльні засоби життя, своєю працею фізичною постачає. 3 хвилиною нового нала- дженя на У країні державного й культурного життя, селянство повернулось до своїх старих повинностей ”так, як і перед тим бувало”. Соціяльні взаємовідносини, як і той економічний підклад, з якого вони виросли, осталися в данім випадку ті самі, але їх зверхні форми, їх правна свідомість, стали в новій українській державі за Гетьмана Богдана Хмельницького зовсім инші.

Ця нова правна свідомість знайшла вже собі вираз у Переяславських статтях, які кажуть, що свою ’’повинність звичайну” віддає селянство тепер не панові-маґнатові, чи шляхтичеві, а ’’Царському Be- личеству”, тоб-то, в його особі, державі. Перед особою того ’’Царського Величества” всі стани і всі люде рівні, тільки обовязки їх і, випливаючі з тих обовязків їхні права, ріжні.

Старшина війська Запорожського — ”что на услугах войсковыхъ всегда обрѣтаются и хлѣба /сами/ пахать не могутъ”, кажучи словами тих-же Переяславських статей — одержує цей хліб від селянства, від ’’пашенного крестянина”. Але одержує не так, як давня шляхта польської держави — за якісь ненависні для українського селянства свої окремі права, не на підставі чужої і незрозумілої для того селянства польської традиції і не під примусом ворожої тому селянству ’’панської” Річпосполитої. Нова старшина українська дістає свій хліб від селянства за реальний обовязок служби Війську Запорожському, служби українській державі. Ця держава не тільки Війську Запорожському, а й селянству українському потрібна та необхідна, бо вона забезпечує його і від повороту старих зненавиджених маґнатів і захищає його від страшних татарських загонів. Повага для нової держави і потреба тієї держави роблять в очах селянства його повинности супроти слуг цієї держави законними й зрозумілими. I поки ’’Царським Величеством”, фактичним самодержцем і головою держави був Гетьман Війська Запорожського, доти того Війська Запорожського Україна була у мас народніх в пошані, доти вона була їм рідна й потрібна і доти нація українська — всі стани суспільства обєднуючи — фактично, а не тільки в споминах, піснях та літературі істнувала.

Ta сама стара, зненавиджена було шляхта, тепер підчас пактів Переяславських одержала урочисту царську грамоту, а в ній підтвердженя всіх своїх давніх прав і привілеїв. Під охороною влади гетьманської вона знов у своїх маєтках оселилась, знов ’’повинности звичайні” від селянства одержувати стала. Але селянство проти цього не протестує, бо це вже не шляхта старої й непотрібної Річпосполитої. Це тільки ті, що ’’служать у Війську Запорожськім”, як виразно підкреслює грамота царська і як розуміє її становище український Гетьман, під якого диктандом і на жадання якого ця грамота царська для шляхти була написана й видана.

He посередників між степовим козацтвом і польською Річпо- сполитою бачить тепер Гетьман у шляхті українській, як це він мусів робити в пертім періоді повстання. Він має тепер у ній слуг свого Війська Запорожського, тоб-то слуг козацької української держави, так само цій державі, як і ціле Військо Запорожське необхідних. Здійснилась нарешті стара гетьманська ідея. Хліб український їдять тільки ті, що "Війську Запорожському послушні”, що державі українській потрібні і що на верховну владу державну не ”брикають”.^ь Тільки ті шляхтичі маєтками своїми на Україні володіють, що до яких Гетьман в 1649 p., по словам московського посла Кунакова, від Польщі домагався, щоб вони ’’пріѣхавъ служили въ Запорожскомъ Войску за присягою... и которые изъ нихъ/,/ по Богданову отпуску Хмельницкого/,/ учнутъ пріѣзжать опять въ королевскіе войска съ его Богдановыми листами, и Королю и панам Радѣ и всей Рѣчипосполитой за то издрайцами ихъ не звать, и впередъ имъ [того] не мстить николи”.¹³¹

I тому селянство українське тій шляхті, що присягою свою спільність з новою національною (’’православною’^ українською державою ствердила, і що на помсту Річпосполитої була через те наражена, не жалує своїх трудових повинностей, не жалує своїм крівавим потом запрацьованого хліба, бо та шляхта йому потрібна, бо вона виконує корисний для селянства державний обовязок, бо вона перейняла рідну й зрозумілу цим масам селянським, витворену в боротьбі зі старим та непотрібним польським державним ладом і небезпечними татарськими кочовниками козацьку лицарську традицію. Давніше шляхта вимагала від селянства повинностей і хліба на підставі якихось законів, що вона сама для себе в своїх соймах установляла і сама-ж силою своєї держави виконувати примушувала. I це був у розумінні селянства акт односторонньої волі, акт самоволі, акт беззаконня. Тепер шляхта, так само як і селянство, верховній владі державній, владі гетьманській кориться. A для Гетьмана однаково: ’’согрішить князь, урізати йому шию, согрішить козак, теж саме йому учинити”. I ця рівність супроти символу Держави, супроти особи Монарха, робить неоднаковий супроти тієї держави лицарський обовязок шляхти і трудовий обовязок селянства законним і зрозумілим.

Врешті й сама психольоґія тієї шляхти під впливом нового ук-

^hYKpalHCbKe поняття ’’брикати” — ’’граючись бігти і стрибати”, не відповідає старопольському: ’’бунтуватися, пориватися (на когось)”. Можливою стаєть- ся, отже, гра слів, якою Липинський послуговується раїнського державного ладу радикально перемінилась. Вона почуває тепер над собою авторитет міцної верховної влади. Вона повернула до своєї давньої аристократичної земельної традиції і володіння землею знов стало на неї накладати моральний обовязок, що випливав з тієї традиції. Службою в Війську Запорожськім наново звязана з рідною своєю країною, вона поводиться не так, як поводилась розгнуздана, позбавлена зверхніх законних обмежень і внутрішнього морального аристократичного примусу, стара паразітарна й кольонізаторська шляхецько-маґнацька оліґархія. ’Тихо скромно і ласкаво, наче чирякові^с догоджаючи, з підданими своїми поступають” — так із великим здивованям характеризує поводженя шляхти, ”що — по його словам — у Хмельницького в Україну впрошувалась”, ворожий до України і до цієї шляхти польський мемуарист Єміоловський.¹³²

Високий мур недовіря, зненависти і взаємного нерозуміння, який поставила була на Україні між шляхтою і селянством стара здеґенерована польська шляхецька держава, упав з хвилиною зформування нової держави української, не на старім фундаменті шляхецькім, а на новім фундаменті Війська Запорожського побудованої. He шляхта тепер творить державний, лицарський, аристократичний стан, а творить його Військо Запорожське, що десятками тисяч власне з народньої маси виросло. Обєднання в цій новій аристократії національній, старої аристократичної шляхецької верстви і тих нових аристократичних сил, що маса народня із себе на поверхню життя виділяє, творить нову відроджену націю українську, дає той міжкласовий цемент спільности і родства, без якого само істнування нації неможливе. Bce що єсть лицарського в селянстві, все що вміє жертвувати життям і не боїться тягостей "постійного на услугах воєнних перебування”, пишеться в козаки і на отій службі, як рівні з рівними, зі старим дідичним лицарством шляхецьким зустрічається, переймаючи його старі традиції, його звичаї і культуру. A ті, що волять спокійну працю біля землі і тягостей воєнних не несуть, не почувають себе своїми трудовими повинностями покривдженими і ображеними, бо доступ до аристократії, до Війська Запорожського, в дійсности підчас війни ні для кого не обмежений і тільки по скінченю війни реєстри військові дуже щільно й акуратно замикаються.

Крім того, Військо Запорожське своєю шаблею і своєю державною політикою нові широкі простори земельні для України придбало. ”Дикі Поля” січові і татарські одсуваються далі на південь. Ha сході стає доступною для української людности майже незаселена Слобожанщина. Одкриваються нові простори для ко-

“виразці; нариву льонізації української і розворушена революцією, як у тих бджіл перед вироєм, енергія фізична народніх мас має змогу розкинутись у ширину на нові, нерозорані землі, так само, як їх моральна енергія має змогу рости безупинно в гору, в ряди аристократичного, оточеного загальною пошаною запорожського лицарства. Через це все й не було селянських повстаннь проти влади Війська Запорожського за панування його самодержавного Гетьмана Богдана Хмельницького.

Але крім хліборобських селянських мас єсть на Україні ще Січовий Низ, єсть нехліборобське уходницьке, общинницьке козацтво, що не то хліборобських повинностей, але взагалі ніякого поділу землі, ніякого заорювання степу не хоче знати. I хоч Гетьман прибрав низове козацтво міцно до рук, але кому-ж, як не йому краще знати, яка страшна деструктивна для хліборобської цивілізації сила таїться в цих степах українських, як ’’плодна єсть мати козацькая і як міцна єсть своїми помочними потугами чернь дніпровая”.¹³³ Дражнити цю руїнницьку силу небезпечно. I той, хто її за свій хутір проти Річпосполитої було підняв, а тепер, поваливши Річпосполиту, знов у свому хуторі осів, знає, що її треба взяти в береги. Він усе зробить для того, щоб два потоки — один із Заходу: цивілізації плуга, другий зі Сходу: оборони неподіленого степу — які в бурхливім вирі українськім зустрічаються, цих берегів держави української не прорвали...

Ha західній цивілізації плуга будує Гетьман будуччину України. Забезпеченя в Умові Переяславській прав дрібної приватної земельної власности козацької, це перша і головна перемога його політики. Друга — це ота окрема ’’жалованная” грамота царська для шляхти, що шляхті українській — а під тим треба розуміти всіх, хто по шляхецькому праву землею володіє¹³⁴ — це право шляхецьке на повне приватне й дідичне землеволодіння заховує. Затверджені також тою грамотою окремі шляхецькі суди, ґродські і земські, тоб-то окремі цивільні закони і цивільне судівництво, власне до права приватної земельної власности пристосовані.

Старе звичаєве право козацьке лягло в основу нового українського права публічного — державного і карного, якому і вся шляхта підлягає, бо вона ’’служити у Війську Запорожськім” має обовязок.¹³⁵ Але це старе звичаєве право козацьке не знало приватної земельної власности й тому не встигло ще виробити відповідних цивільних законів. I Гетьман розуміє, що коли не забезпечити стихійному процесові поділу землі на Україні законних українських норм, то він приведе до руїни української держави. Він штовхне всіх старих і нових властителів землі або в обійми Москви за жалуванними грамотами царськими, або-ж, що правдоподібніще, потягне їх за нобілітаціями шляхецькими назад у Польщу. Польща саме тепер, по Переяславській Умові, таких нобілітацій — які єсть нічим иншим, як тільки узаконеним переходом на повне приватне шляхецьке володіння землею — цілі тисячі, І TO кожного року нові, козацтву обіцює і таким чином його до повороту назад в Річпосполиту спокушає.

B формі окремого шляхецького цивільного права і цивільного судівництва, що під впливом західного римського права виробились — була сотворена українська законна підстава для приватного володіння землею. I це була та перемога політики великого Гетьмана, що всі руїни і бурі українські переживе. Вона зараз по смерти Хмельницького уведе в пакти Гадяцькі жадання, аби ’’шляхта вся і козаки трох воєводств: Киевского, Черниговского, Браславского — в Києві всі суди і справи іміли отправовати[ся], не єздячи до Люблина (де був головний трибунал цих земель), ані теж до Варшави на сейм”.¹³⁶ Вона, оце окреме право цивільнеукраїнське сотворивши, тільки одно це право від усіх обмежень московських оборонить. Вона врешті за сотню літ пізніще, в формі окремого ’’малороссійського” законодавства, власне на тім старім шляхецькім праві цивільнім побудованого, себе закріпить і, давши правну підставу істнування міліонам українських землевласників, дасть народові українському ту єдину силу, об яку всі наскоки азіятських кочових орд і всі підбої Заходу розбилися і розбиваються....

Це окреме, шляхецьке, а разом із тим своє власне українське цивільне судівництво обіймає за Гетьмана Хмельницького ті маєтки, що належать до старої шляхти, церков та монастирів, і поширюється воно зараз-же на ті володіння ’’городового”, переважно правобічного й північно-українського козацтва, що на шляхецьке право приватне цілими масами власне за часів Хмельницького переходить. Але поза тими приватно-власницькими землями в лісовій півночі і в Україні правобічній єсть величезні простори давніх володінь маґнацьких на степовім півдні і в Україні лівобічній. До тих земель претендує їх споконвічний дідич і заразом праотець Війська Запорожського: низове, січове козацтво. Воно споконвіку на цих землях свої уходи має і ними по спільному, общинному праву всім Кошем Запорожським володіє. Йому байдуже, що там, на городовій Україні, його козацькі парости, під старою назвою Війська Запорожського,¹³⁷ землю між собою ділять, шляхту земельну і городове міщанство до себе приймають, що забувають вони про давні звичаї вільного уходницького життя і до старости літ своїх на Запоріжжя навіть не заглядають. Але цих земель, що поблизу Січи лежать, тих уходів, які ще йому залишились, воно тим новаторам, тим одступникам од старого козацького закону, під плуг і під хутори нізащо в світі не відцасть. Гетьман Богдан Хмельницький, хоч сам старий реєстровик і хуторянин, знає ці предківські общинні козацькі звичаї і знає, що касувати їх зразу не тільки неможливо, але й небезпечно.

Тому він на території, до якої старе Запоріжжя свої споконвічні права заявляє (січовий Низ і сумежні землі: сучасна південна Київщина та більша частина Полтавщини), шляхецькому праву володіння землею ширитись не дозволяє. Тільки козаки можуть там свою власну землю ”для прожитку” мати. Першими піонерами приватного землеволодіння на цих общинних землях буде поки-що дрібне козацтво, що на шляхецьке право ще не перейшло, але вже з під общинного козацького права вибивається, забезпечуючи собі переяславськими статтями дідичне право землеволодіння. Це ще січовикам сильно очей не муляє, бо й між ними єсть багато таких, що поза уходами, спільними рибними та звіринними гонами, поза Січовим Кошем раді-б десь на узбіччу, в спокійніших краях свою власну пасіку, свій власний зимовничок посідати. Але більшому, старшинському, на шляхецькім праві опертому, приватному землеволодінню вступ на територію старих "вольностей запорожських” за Гетьмана Богдана Хмельницького поки-що заборонений.

Характерно, що коли до Чигрина на службу Війську Запорож- ському прибув Юрій Немирич, то Гетьман радо того бажаного гостя, того так освіченого сина України прийнявши, проте маєтків його — що власне на території земель січових, коло Кременчука і Переволочни лежали — йому не віддав. I тоді, коли шляхта правобічна та чернигівська — на підставі даного їм Гетьманом і закріпленого грамотами Переяславської Умови права — в своїх маєтках хозяює; коли так само володіє там спокійно своїми хуторами по праву шляхецькому городове козацтво, то Немирича, як за- протоколували пізніще зі слів представників української ’’черні” московські урядовці: ’Тетьмань [...] принялъ и давалъ ему скарбъ, а маетностями онъ не владѣлъ”.¹³⁸ Цікавий приклад нагороди за державну службу ’’скарбом” не землею і характерний показчик, як умів Гетьман шанувати ті права та звичаї, що хоч і пережиті, хоч засуджені на смерть, повинні були не в крівавій руйнуючій боротьбі (як це потім у нас сталося), а поволі, в дорозі еволюції завмірати.

I тому між иншим, коли по Переяславській Умові хитрі московські бояре пропонують Виговським царські надання маєтків власне на тій січовій общинній території, то ці не менше хитрі українські юристи у відповідь заявляють, що вони раді-б дізнати царської милости в формі маєтків, але тільки не на Україні, а в ’’литовських краях”, бо в Війську Запорожськім їм ”владѣть ничѣмъ нельзя”.*¹¹³⁹ I дійсно вся приватна — шляхецька і городова козацька

*' не вільно чим-небудь володіти

— земельна власність знаходиться вже в посіданню у своїх властителів (в тім числі мали свій родовий Гоголів і Виговські), а вся решта земель по волі гетьманській зберігається в спільному ще не поділеному ’’військовому” користанню. ’’Которые напередъ сего въ той всей Украинѣ были городы и мѣста королевскіе и кляштор- скіе (церкви католицької) и панскіе (маґнацькі, не шляхецькі), тѣми всѣми нынѣ владѣеть и доходы собираеть на себя Гетьманъ и всё Войско Запорожское”¹⁴⁰ — в той спосіб бояре московські описували порядки, що на тих спільних, ще не поділених землях панували. Як бачимо, Москва вже тоді дуже пильно й дуже уважно, наче щупальцями якогось поліпа, досліджувала чужі для неї і дивні відносини в багатій хліборобській Україні...

Але поруч Виговських, що мають свій Гоголів, і поруч такої-ж як вони старшини козацької з посеред покозаченої земельної шляхти та старого родовитого землевласницького городового козацтва, яким зрештою байдуже, що їм на спільних військових землях нічим володіти не вільно, появилась вже тепер ціла маса нової старшини безземельної. Ця безземельна старшина власне з поміж низового козацтва, з поміж мас народніх на верх вибилась і в ряди старої української аристократії увійшла. Звідки-ж для неї взяти оту землю ”на прожиток’*? Звідки буде Гетьман надавати їй маєтки, якими вона по прикладу своїх земельних товаришів так само володіти хоче і які — при виконуванню полковничих, сотницьких, писарських, судейських і ин. обовязків — дійсно для неї необхідні? Ці маєтки можуть наділятись тільки з того неподіленого земельного запасу, що ним спільно Гетьман і все Військо Запорожське володіють. Ta в який спосіб ці маєтки надавати? Як цю неподілену землю ділити, коли тільки на одну згадку про те, що на старих ’’вольностях запорожських” має бути землевласницьке шляхецьке право заведене, буриться й грізно гуде все січове запорожське братство.

”На писаря и на судей войсковыхъ: на 2 человѣка — и на всякого полковника и на асауловъ войсковыхъ и полковыхъ, чтобъ по мельницѣ было для прокормленія, что расходъ имѣютъ великой”^е

— читаємо ми в Переяславських статтях. Крім того Гетьману ”на булаву” потверджено одночасно осібною царською грамотою давнє чигринське староство. Оці — млини а при млині згодом і земля і піддані, щоб ту землю обробляли, — це і єсть та нова форма землеволодіння, що заводиться на спільних козацьких землях за Гетьмана Богдана Хмельницького.¹⁴⁰³ Це ще не єсть землеволодіння приватне, воно ще не звязане з родом, з дідичним правом

^сЦитата не дослівна

шляхецьким, а звязане зі службою, з особою, з ранґою. B тім воно наближається до сумежного, східного землеволодіння московського, з тою кардинальною ріжницею, що там спільна земля — це земля царська, а тут — військова. Там роздає її Царь своїм слугам, тут буде її роздавати наказами свого Гетьмана запорожське братство лицарське своїм-же братам лицарям. I буде воно роздавати землю українську не за службу Цареві чи Гетьманові, а за службу всьому Війську Запорожському, за службу цілій Землі, цілій Нації.

Знов таки в західно-європейському характері українського лицарства захована була небезпека для прийнятої їм, на цих спільних військових землях, східної форми землеволодіння: для установи не- родових, недідичних маєтностей ранґових. Бо володіння землею може носити характер часовий, не традицийний, з кожноразовим способом правління державою, а не з орґанічним життям нації звязаний, тільки тоді, коли земля дається за службу, залежну від понаднаціональної волі кожноразового правителя держави, залежну від примхи царської (”тоть только у меня вельможа, на кого я гляжу, и до тѣхъ поръ, пока я гляжу”, — казав наприклад Царь Павел Петрович)/ Але як земля дається за службу ’’Війську Запорожському”, за службу громаді, одно слово за службу сталому i тради- цийному, родовому і дідичному колективові: нації — то тим самим вона має нахил перейти у володіння так само стале, так само традицийне дідичне, тоб-то в володіння родове і аристократичне. I дійсно це сталося пізніще зо всіма українськими ранґовими маєтками на території Гетьманщини. Bci вони згодом перейшли на дідичне, родове право шляхецьке. I таким чином українська земля не була там роздана московським боярам за царську службу і за ранґи, а залишилась у родовім володінню нащадків старшини козацької, у володінню української нації.

Натомість спільні землі Січі Запорожської всі опинились згодом у чужинецьких руках. Січ Запорожська родового шляхецького земельного права Гетьманщини допустити до себе не схотіла й через те по смерти Хмельницького руїнницьку внутрішню війну почала. Знесиливши сотворену Богданом Хмельницьким Гетьманську Україну, вона сама війну в кінці програла, крок за кроком, все далі в степи перед цивілізацією плуга, перед тінню великого Гетьмана одступаючи.

По упадку гетьманства і скасуванню російським урядом Січі, послідні її общинні ”нічиї” ’’вольности запорожські” були роздані за вірну царську службу тим, хто Січ зруйнувати допоміг. Січовики, не звязані із землею тисячними нитками приватної, індивідуальної

¹ Павло I. — Переклад з французької

власности, були виселені з над рідного Дніпра. I не сотворивши у себе законної підстави для дідичного, родового володіння землею, вони не тільки не одідичили предківської, національної землі, але навіть, не зважаючи на свій героїзм і завзяту боротьбу за свої вольности, самого поняття нації витворити у себе не змогли. Нація українська почала відроджуватись не поміж січовиками, а там, де рукою Великого Гетьмана були заложені фундаменти національної культури, там, де з родовим, дідичним і традицийним володінням землею збереглась родова, від предків одідичена, традиція національна...

Поки що, за Гетьмана Хмельницького, наші степові общинники цієї сумної будуччини розуміється не передбачають і годяться тільки на оту компромісову між Сходом і Заходом — між шляхецьким землеволодінням родовим і січовим володінням общинним — форму землеволодіння часового: на маєтности службові й ранґові. ”Коли хто по милости Військовій знаходиться в старшині Генеральній, такому можна й підданих мати, нікому не досадно, так і при небіжчику Хмельницькому було” — писав у 1692 p. до Гетьмана Івана Мазепи січовий опозиціоніст і революціонер кошовий Гусак, часи Гетьмана Хмельницького згадуючи і висловлюючи ту повагу, якою на Січі було оточене імя Гетьмана, що один тільки зумів Січ приборкати і своєю мудрою політикою та твердою рукою її деструктивний і руїнницький вплив угамувати.¹⁴¹

Два світи зустрілись на Україні; дві відмінні культури і два инші протилежні закони. Але взяті за Гетьмана Богдана в міцні карби української держави, вони взаємно себе заплоднюють і родять ті нові форми людського життя, що своєю ориґінальностю і сво- єрідностю надають окремий, індивідуальний, — ріжний від Москви і від Польщі — характер відродженій Українській Нації. Запозичивши від Сходу міцну, державну, абсолютистичну форму правління і прищепивши її на ґрунт, вироблений під впливом індивідуалістичної, свободолюбивої, аристократичної культури Заходу, Гетьман Хмельницький зумів боротьбу між Сходом і Заходом на території українській асимілювати й унешкодливити. ”А нам — пишуть у своїй чолобитній до Царя вище згадані посли українські Зарудний і Тетеря — хай буде вільно або в реєстрі Війська Запорожського бути і з [ним] /Військом/ службу віддавати, або під присудом ґроду і земства воєводства київського будучи, службу таку, як земляне і шляхта київська одправувати^[103] і нарівні з ними тим самим правом (шляхецьким), згідно з потвердженими Його Царським Величеством привілеями, судитися”.¹⁴²

Оце ”або, або” в такій компромісовій згідливій формі можливе тільки тепер під міцною самодержавною владою козацького Гетьмана. Бо доки істнує ця міцна українська влада, доки в особі єдиновладного Гетьмана істнує персоніфікація Української Держави і Української Нації, доти служба чи по общинницькому закону січовому, чи по індивідуальному закону шляхецькому — чи в реєстрі військовому, чи в присуді воєводському — єсть службою Українській Нації і Українській Державі. I тому боротьба між цими двома законами не прибірає за Гетьмана Богдана таких гострих деструктивних форм, які прибере вона пізніще підчас Руїни. Тепер це внутрішня українська справа: по якому закону, східньому чи західньому, мають жити і судитись усі, однаково від Гетьмана залежні, українські стани. I це внутрішня українська справа, який з цих законів у кінці кінців на Україні переможе. Але коли пізніще з законом східнім звяжеться панування Москви, а з західнім панування Польщі, то Україна згине, і це ”або, або” між Заходом і Сходом, позбавлене зверхньої української влади і поваги, розсадить Україну на ворожі, чужі і взаємно себе не розуміючі частини.

Крім шляхецького права західнього і права січового східньо- го, так само українізується під присудом нового українського Війська Запорожського за Гетьмана Богдана право міщанське ”маґдебурґське”. ”А быти-бъ урядникамъ въ городѣхъ: войтамъ, бурмистрамъ, райцамъ и лавникамъ” — кажуть ці самі Переяславські статті. Але й ці окремі міські уряди не творять ще за Богдана Хмельницького держави в державі. I вони, так само як шляхта, як козацтво, як духовенство, від самодержавного присуду гетьманського, від міцної влади українського Війська Запорожського залежать. Навіть у Київі, де за згодою Гетьмана сидить царський воєвода, роля його, як уже вище було сказано, чисто репрезентативна, призначена для закордону, щоб чужим державам незалежність України від Річпосполитої показати. До справ внутрішніх українських, до міщанства київського наприклад, він ніяк доступитись не може. "Которые де (із міщан київських) было хотѣли ѣхать къ Тебѣ Великому Государю, челомъ ударить, а безъ Гетмансково [де вѣдома] /велѣнія/ ѣхать не смѣютъ” — скаржився він у своїх рапортах до Царя.¹⁴³

Бо ці міщане знають, що їх чекає за непослух владі українській, владі Гетьманській. Так само знали це й ті нікчемненькі одиниці з кіевск. воєводства исполняти и ровно с ними тѣм же правом, против подтвер- женных привилеів его царского величества прав, судитися”.

посеред шляхти, що вже тоді задніми дверима, підчас переяславських пактів, до воєводи московського Бутурліна бігали і грамоти собі у Царя випрошували, але одночасно ’’/горячо/ челомъ били,^ь чтобъ Гетьману про то не сказывать”.¹⁴⁴ Знали це й низові січовики, які за Гетьмана Хмельницького прав на верховодство Україною ’’привлащити собі не дерзали”. Знала це й городова старшина козацька, яка польських аґентів, що її привілеї на шляхецтво ”з віконцями” (пусте місце, де вписувалось імя козака, скаптованого таким привілеєм для Польщі) привозили, тут-же на очах у Гетьмана — як Смяровського наприклад — шаблями своїми рубала.¹⁴⁵ Знало це врешті й духовенство, яке без відома Гетьмана з чужими урядами зноситись не сміло і своєю великою повагою його самодержавну владу укріпило. ”В супереч Гетьманові говорить ми не важились, а хто й сказав, той живий не був” — такою була за Богдана Хмельницького ота гетьманська, українська влада.

Союз українського Гетьмана з Москвою не означає тоді політичної залежности України від Московщини. Культурна і соціяльна близкість України до Польщі не пхає Гетьмана в обійми польської Річпосполитої. I в той спосіб, не в боротьбі Московщини із Польщею на українській території — боротьбі, що пізніще, підчас Руїни, Україну розвалила — а в сполученю східніх і західніх циві- лізацийних впливів у міцній, так від Москви як і від Польщі незалежній Українській Державі, формувалась і дійсно відроджувалась за Великого Гетьмана Богдана велика Українська Нація.

Тільки повна пізніща денаціоналізація, повне здеклясування і відірваність від реального життя всієї грамотної, думаючої частини української нації, тільки повне знищеня нашої національної аристократії Війська Запорожського, а разом з нею знищеня і самої нації — стали причинами того факту, що історична роля Гетьмана Богдана Хмельницького тепер у нас незнана й призабута. Ми забули вже, що з нації нашої вийшов один з найбільш ґеніяльних державних мужів Східньої Европи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний ’’Великим” Петро зробив у пятдесят літ пізніще для Московщини. Бо Петро Великий тільки реформував готову вже державу, тільки европеізував готовий татарський державний поміст, який покривав пасивне, стояче й омертвіле в свому поневоленю московське море. A Богдан Хмельницький творив нову європейську державу і відбудовував націю серед гуркоту падаючих румовищ старої, ним же розваленої Річпосполитої. Він усував ті румовища й одночасно укріплював захід- ню культуру на Україні в обличчю постійної татарської й мос-

^hB ориґ. ”били челом”

ковської небезпеки зі Сходу — і серед української громади, яка вся від верху до низу носила шаблі при боці, яку ділили глибокі ріжниці протилежних цивілізацийних впливів і яка кожної хвилини готова була кинутись до оружної боротьби сама поміж собою.

Як не європеїзувати Московщину — вона Московщиною й останеться. A тут на Україні на пограниччю двох культур — евро- пеізація все могла перейти в польщину, а боротьба з польщиною все могла довести до московщини. I коли ми ще й досі живемо не- доруйнованими останками Хмельниччини — нічого до них за той для нас, як слушно його Драгоманов називає, ’’пропащий час” не додавши — то це може доказ не так дрібноти пізніщих українських поколіннь, як ґеніяльности й величі того, до кого й досі на протязі двох із половиною столітть ніхто на Україні не доріс.

Хмельницького розуміли у нас доти, доки жива ще була сотворена ним козацька державна аристократія. Розуміли його наші козацькі літописці, мемуаристи, історики. ’’Отчество над вся паче возлюбивий — і єго ради нивочто вмінивий — роскоши, покой, користи, інтрати і всі привати” — так наприклад характеризувала його ’’драма, на незабвенную толіких його щедрот память репрезен- тованная в школах київських 1728 літа”.

Для сучасних українських поколіннь він став далеким і чужим; став якимось театральним ’’батьком козацьким”, який од инших таких же ’’батьків” ріжниться тільки тим, що ті воліли під царя турецького, або короля польського, а він волів під царя московського, православного. Ha сором нам тепер нашого Велитня краще від нас розуміють чужинці.

’’Чужоземці — пише сучасний польський історик Кубаля — порівнювали Хмельницького з Кромвелєм. Таке порівнання приходило' само собою тоді,¹ коли цих двох людей звертало на себе всю увагу^к Заходу і Сходу Европи. Проте Хмельницький мав багато трудніще завдання. Простір його влади мав скрізь одверті межі. He розпоряджав він, як Кромвель, вишколеною інтеліґентною верствою і засобами старої, могутньої держави. Військовість, фінанси, публічне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами — все це треба було сотворити, все це лежало на його голові. Він мусів добирати й поучати людей, заглядати в найменші подробиці. I коли його військо не вмірало з голоду, коли він мав зброю, гармати, амуніцію, добрих шпигів і зручних аґентів, коли йому ніколи не забракувало грошей, то це його особиста заслуга, якої йому можна¹ позаздрити і то не тільки у нас, в Польщі. Була це

'напрошувалося; 'у часах; ^ксливе всю увагу; 'можна було. (Це місце перекладене довільно з польської мови) людина, з якого боку на неї не дивитись, надзвичайна. Він до такої міри переростав людей високо талановитих, що сягав до меж неуловимих. Можна-б сказати про нього, що він народився володарем: умів скривати свої наміри, в рішучих хвилинах не вагався — скрізь могутня воля й залізна рука”.¹⁴⁶

Це розуміється тільки нарис, але більшого від чужих трудно вимагати. Повну характеристику особи Богдана Хмельницького і повний образ його великого діла зможе дати тільки сама українська нація. Але це зробить тільки те українське покоління, яке на Богданів шлях, на шлях визволеня всієї нації української і збудування власної держави поверне. Тільки таке українське покоління зможе оцінити діло Великого Гетьмана, для якого це діло стане його власним, рідним йому, а через те й зрозумілим ділом...

Тут — вертаючи до теми моєї студії — зазначую для тої майбутньої характеристики Богдана Хмельницького тільки одну її дуже важну рису. B цих моїх коротких замітках хочу підкреслити його ґеніяльне уміння добірати собі помічників, хочу дослідити методи його національної політики і зясувати його ролю, як провідника, учителя та творця нової української державної аристократії. Це одна з найменше досі досліджених, а разом із тим одна з найважніщих сторін його діяльности.

Пригадаймо собі ще раз, що перед повстанням 1648 року нація українська була вже у великій мірі в своїх верхах зденаціоналізована. До того та горстка аристократії, яка заховала національну свідомість,¹" була, витвореними життям у чужій польській державі, глибокими соціяльними противенствами між собою поділена й собі взаємно ворожа. Шляхтич, козак реєстровик, низовий ’’виписчик”, міщанин, священник — все це були в польській Річпосполитій тільки розбиті, розпорошені, орґанічно між собою не звязані обломки української нації. Сотворити з цих обломків нову, одним духом національним споєну, міцну українську аристократичну верству — це було завдання, без виконання якого не тільки істнування козацької держави, але й істнування самої нації української не було можливе.

Один із приятелів української козаччини, а заразом глибокий знавець її внутрішнього життя, Князь семигородський, Бетлєн Ґа- бор, бажаючи використати козацьку силу для своїх намірів зайняти польський престол та роздумуючи над слабими сторонами своїх майбутніх козацьких союзників, прийшов ще в p. 1628 до таких висновків. ”Що до народу козацького — пояснював він тоді шведському послові Страсбурґерові — то знаний єсть погляд За-

'"жменька, що зберегла націон. свідомість

мойського, який предсказував, що ця зграя" затопить колись [всю] Польщу, [...] як що тільки знайде вона для своїх змаганнь розумного та шляхотного вождя⁰ і ініціятора.... Багато розважних і визначних людей обмірковували питання, чи не може запорожський народ, доведений до крайнього одчаю постійними утисками, що по послідніх козацьких заворушенях запанували, одцілитись від Польщі, визнати протекторат сусідніх володарів, збудувати окрему Річ- посполиту, підпорядкувати себе точно означеним^р законам і управлятись новою^[104] владою. Де хто думав, що з тим розпущеним" і не визнаючим ніякого права народом нічого певного вирішити і постановити^{[105] [106] не можна; що всі спроби переговорів до нічого трівкого не доведуть; що треба берегтись і уникати цієї юрби і цієї многого- лової, бурхливої та безладної гидри, яка часто кидається в ріжні боки. Вона ненавидить рабство, але не вміє користуватись волею. Вона заплямувала себе несчислимими злодіяннями, звикла жити грабіжем і злочином; вона не здатна до вірности і сталости і все кермується в один і той-же час то страхом то зненавистю. Знов инші, навпаки, думають, що нарід запорожців це нарід знаменитий по свойому походженю і по своїм предкам; що навіть у теперішнім століттю він дав докази великих чеснот; в найтяжчі для Річпосполи- тої години він завжди вірно помагав їй проти Московитян, Турків, Татарів і скрізь перший видержував найлютіщі наскоки ворогів. Тому не тільки треба використати сучасну' нагоду але й у будуччині притягнути до спільного діла (тут Бетлєн мав на думці антікато- лицьку, антіавстрийську і антіпольську ліґу протестантських держав, в справі якої й приїхав до нього посол шведський) так видатних і хоробрих лицарів"... Двадцятилітній гніт і послідня різня Конецпольськогоѵ (мова йде про куруковський погром) розлютували козаків до краю. Тому саме тепер треба-б ужити всіх 3aco6iB,w щоб козаки повстали проти Польщі при співучасти сусідів і під проводом якогоне будь значного й видатного вождя та дали тим доказ, що не щезло їх мужнє рішенях добитись волі, або загинути. Але-ж більшість козаків низького походженя, призвичаєна до своєвільства, позбавлена військової дисципліни, сильна тілом, але тупа розумом. Тому перш за все треба зайнятись улучшеням їхнього безладного побуту,5 треба цей їхній побут і форму правління перемінити так, щоб ці неуки научились слухатись кращих людей та признавати на війні і в мирі тверді[107] закони і засади. Тільки-ж прихилити всі ці грубі і уперті душі до послуху і під провід більше розумних людей — це діло непомірно важке...”147}

Одкладаючи набік надто несправедливу гострість виразів і жовчність цього старого, розумного й досвідченого державного мужа треба признати, що його характеристика знайшла собі повне підтвердженя в фактах. По смерти Бетлен Ґабора, в двадцять літ по тому, як були сказані ним наведені вище слова, український народ зумів добитись волі. Але це сталось тільки тоді, коли він знайшов для своїх змаганнь великого й розумного вождя. I тільки тоді, коли цей одинокий великий вождь зумів знайти та вибрати найкращих людей і до послуху цим людям усю націю українську прихилити. Тільки одному Богдану Хмельницькому вдалось виконати це непомірно важке діло, яке для стороннього, але дуже пильного та уважного глядача здавалось майже нездійснимим, а без виконання якого ’’нарід козацький”, на думку того глядача, мусів лишитись нездатною до організованого життя, невідповідальною і необчислимою в своїх поступках ’’юрбою і зграєю...”

Крім загальної національно-політичної лінії і певної сталої політичної тактики, величезну ролю при твореню нової української аристократичної верстви відограв особистий вплив і особистий приклад самого Гетьмана. B особистім життю незвичайно скромний (єдиною його роскошю, як кажуть сучасники, була ще рідка^[108] тоді у нас кава, бо вживання трунків,⁰ що так часто закидають Богданові, було загальним звичаєм козацьким, якого мусів в певних випадках придержуватись і Гетьман, без шкоди зрештою для державних справ), для всіх доступний і в поводженю привітний, Богдан Хмельницький уміє прищепити потребу цієї скромности новій українській аристократії. Він знає, що розкоші й пиха довели польську аристократію до пілявецького погрому, і памятає, що ’’непомірна — вживаючи вислову того самого Бетлена Ґабора — жадність козацька” — була головною причиною всіх попередніх українських невдач. Дисциплінований, уміючий, коли треба, поступитись і слухатись сам, він так само вимагав від своїх помічників дисциплінованости й послуху. За всяке ’’брикання” він карав винних без милосердя, бо знав, що брикання аристократії не будує держав, а навпаки старі й міцні держави руйнує. I, що найважніще, він свою безмежну, фанатичну відданість державній українській ідеї вміє передати цілому свому оточеню, цілій, ним вихованій, українській аристократичній верстві. Бо коли весь довгий період нашої історії, що настав по смерти Богдана, слушно прозвано ’’Руїною”, то памятаймо, що руйнувалось сотні літ тільки те, що він на протязі десятьох літ збудував. Бо перед ним так само була руїна: шість тисяч розбитого козацтва; напіврозвалений київський Софійський собор, святиня української нації, в якому коні жовнірські стояли; дрібна горстка фанатично своїй завмираючій нації відданої шляхти, духовенства, міщанства, і сліпа потенціяльна народна енергія, з якою ніхто перед ним і ніхто по нім ради собі дати не міг...

По силі національної інтелігенції і національної інтуіції ніхто з ним зрівнятись не може. Ніхто так тонко й чутко як він не розумів усеї складної, ріжними чужими впливами покаліченої і неволею та бездержавностю здеморалізованої української національної душі. Він єдиний уміє знайти її й у напівдикого степового січовика, й у забитого неволею селянина, і у помосковленого лівобічного ’’сіверського” боярина, і у спольщеного правобічного ’’руського” шляхтича, і у захопленого схолястичними релігійними спорами інтелігента та духовника, і у відданого крамарству міщанина, і у зденаціоналізованого інтернаціональною культурою пана. Нема в ньому тієї пізніще поширеної у нас обмежености і заскорузлости, яка вовком на земляка з чужого села, де свита не такого самого покрою, дивиться і в ньому ”Ляха”, чи ’’Москаля”, одно слово якогось чужинця й ворога підозріває. Він усіх уміє притягнути до державної й національної роботи. У всіх зуміє іскорку хоч би полусвідомости національної знайти й у такий її вогонь розпалити, який їх усіх в одно тіло національне перетопить, старі розєднуючі перегородки попалить і на жертви для України поведе...

Ми вже знаємо соціяльний підклад, на якому виростала нова українська аристократія. I пізнали ми в загальних рисах ті методи, яких Гетьман для прискореня того складного і многоважного процесу вживав. Тепер придивімся до самих людей, киньмо побіжно оком на славне покоління вихованих Великим Гетьманом ’^мельничан”, гляньмо хоч на верхи того покоління, на найближче оточеня й найближчих помічників Богдана Хмельницького — памя- таючи, що в тодішній Україні, будованій ним на європейськім аристократичнім принципі, ці верхи надають тон політичному і культурному життю цілої нації. Це не правлячі на благо народа баскаки, перед якими народ у великім страху на всі боки розбігається, у свої прадідівські нори ховаючись, а це найкращі з поміж лицарів Війська Запорожського, до яких усе це Військо а за ним і весь народ український, що в те Військо найкращих синів своїх посилає — до гори, до вищих форм людської культури й людської вартости підіймаєть-

„„ 148

ся...

Зовсім природно, що в самім початку повстання перевагу серед нової старшини української має старе реєстрове й січове козацтво. Ha його території почалось повстання і воно, до цього діла навикле, зразу-ж йому надало провід і перші орґанізацийні форми. Ось наприклад серед тих перших провідників старий реєстровик, на початку повстання осавула військовий, потім полковник кро- пивянський, Филон Джеджалій, який прибувшим у початку 1649 p. до Переяслава польським послам, висловлюючи свої козацькі погляди на підпитку по козацькому звичаю, заявляє: ’’Король як Король, але ви, королевята і князі броїте много, та й наброїлисьте. I ти, Кисілю, кість од костей наших, одщепивесься від нас та пристаєш з Ляхами!^ Два рази конкурент Хмельницького до булави — раз у самім зародку повстання, коли послані проти Хмельницького реєстрові, свою старшину скинувши, його за старшого обрали, другий раз під Берестечком обраний на місце взятого Татарами в полон Гетьмана — обидва рази зумів він свою амбіцію побороти й у дорозі Гетьманові не ставати. I далі такі-ж як і він реєстровики, перші переможці в повстанні, здобивці Кайдака: Іван Вовченко, ще старий товариш Хмельницького по посольству до Короля в 1638 році і другий такий-же його товариш по посольству з p. 1646-го, Максим Несторенко. Пізніще в 1650 p. вони обидва разом з Креховецьким від імени Гетьмана новосписані реєстри козацькі до Короля в Варшаву возили. Третій здобивець Кайдака — Прокіп Шумейко, полковник ніжинський, людина до Гетьмана дуже близька. Марко Топіга, ”козак старинний”, полковник черкаський. Згаданий вже вище старий Бурлай, полковник гадяцький, що пізніще в характері козацького ’’військового” контролю поїде в p. 1653 зі шляхтичем Мужиловським у далеке й небезпечне посольство до Швеції. I так само згаданий вже мною завзятий запорожець, тепер полковник чигринський, Федір Вишняк-Якубович старший посол Гетьмана ще до Короля Володислава в самім початку повстання, разом з такими-ж як і він січовими козаками: Григором Болдартом і Лукяном Мозирою, тепер полковником корсунським.

Ці козаки старинні в початку повстання займають переважно всі вищі військові уряди. По смерті Топіги полковництво черкаське одержує Ясько Воронченко. Полковником канівським а заразом гетьманським послом до Хана в 1654 p. єсть Семен Савич. Іван Шанґірей, перед Мозирою полковник корсунський і Баран-Худий, після Воронченка полковник черкаський. Іван Чорнота обозний, приятель Гетьмана, сторонник радикальної політики супроти Річпосполитої, якого ’’суворим тираном” звуть за це польські дипльомати, а заразом на стільки Гетьманові вірний і серед козацтва популярний, що йому власне доручає Хмельницький в кінці 1649 p. дражливу справу списання, обмеженого Річпосполитою до 40 тисяч, козацького реєстру. I такий самий старий друг

^cMichalowski, стор. 371

Гетьмана, господар гетьманський, а заразом отаман чигринський, Лаврин Капуста, якого Гетьман у такій трудній місії, як посольство до турецького Султана, в Марті 1657 p. посилає. ’’Людина великих чеснот” — по характеристиці не тільки Виговського, але й цілої козаччини — Тиміш Носач, з початку полковник прилуцький, потім обозний Генеральний. I родич Гетьмана, брат його послідньої жінки, багатющий козак Яким Сомко, полковник переяславський, убитий пізніще козацькою черню на ніжинській раді козацькій в 1663 p. I ще багатший від нього представник старого реєстрового велико- земельного козацького роду, сусіда Гетьмана, Іван Волевач, посол до Господаря волоського, пізніщий обозний Генеральний. Врешті перші емісари гетьманські в дальші некозацькі ’’руські” землі Річпосполитої, як наприклад запорожець Поддубський, якого під Бобруйськом в початку 1649 p. піймано, на палю^а посажено і він, ’’шість годин на ньому живим будучи” одного тільки перед смертю попросив, щоб йому у всі дзвони в Бобруйську, як він буде умірати, задзвонили. Туди-ж на північ посланий, і в Червні 1649 p. під Жагалем убитий, полковник наказний канівський, Ілля Голота і брат його Григор, що полковництво по смерти брата перейняв, та й багато инших, яких тут усіх перечисляти нема й місця й потреби.

Але поруч зі старим реєстровим і січовим козацтвом зразу-ж у самім початку повстання починає вибиватись на його чоло инша Група. Вже зараз по втечі Хмельницького на Низ і підчас його перебування на Січі від Грудня 1647 року, коли він мусів переховуватись там від помсти Чаплінського та його могутнього патрона маґнаиа, хорунжого коронного Конєцпольського, до нього ”въ лукоморье — пише в своїх рапортах московський посол Кунаков — учали пріѣзжать Черкасы многіе, и шляхта, и вольные люди.”¹⁴⁹ B порозумінні з ними Хмельницький заключив у Марті 1648 p. союз із Татарами і повстання проти Річпосполитої стало вирішеним ділом.

Для старинного козацтва це було діло звичайне. Ще одна спроба помірятись силами з Річпосполитою, звичайний похід козацький ”на волость”. I воно ставиться до цього діла спокійно, обчисляє свою ’’гармату”, оцінює ворожі сили польські, одно слово робить своє козацьке діло так, як його личить робити тому, для кого це діло єсть звичайним ’’рукомеслом військовим”. I навіть перші надзвичайні перемоги не виводять того козацтва з його філософічної рівноваги. ”Бути нам на морі цього літа, або воюючи Турків, або на службі турецькій”¹⁵⁰ такі розговори веде поміж себе після Жовтих Вод і Корсуня старинна старшина козацька, міркуючи собі, що може вийти з такого небувалого погрому польських військ. I спокійне це старинне козацтво ще й тому, що нічим особливо воно

d

КІЛ

не ризикує. Воно може тільки придбати, а тратити йому нема чого. Більше відобрати від нього, ніж досі відібрано, Річпосполита, навіть у разі нового погрому козаччини не може. Чи виграна, чи програна

— козак усе козаком останеться, він тут у далекій Україні все у себе вдома — таке панує серед того старинного козацтва загальне й тверде переконання.

Зовсім не таким духом дише инша катеґорія повстанців, перш за все ота шляхта, що по словам Кунакова до Хмельницького на перші звістки про його повстанчі замисли збіратися почала. ”Не маючи де справедливости шукати — читаємо в реєстрі кривд козацьких, врученім представникам Річпосполитої в початку повстання — подався Хмельницький на Низ до инших, так само як і він покривджених, яких дуже багато в тих низових країнах [і на морськихостровах]/і/якісобійогозавождя обрали.”¹⁵¹ Bce це люде перш за все глибоко подражнені, розлютовані. Це збігці зо всіх українських земель Річпосполитої, викинуті зі своїх домів, відірвані від своїх родин, або через переслідуваня реліґійно-національні, або, як сам Хмельницький, через боротьбу за своє право, боротьбу соціяльну, якої коріння в самім устрою Річпосполитої лежали. ’’Людей через унію зі своїх домів і маєтків викинутих, ледве вже Низ і Україна помістити можуть” — так скаржиться ще в p. 1623 в своїй ’’Суплікації” до Сенату Річпосполитої українська шляхта православна. ”Єсть сила в Війську Запорожськім таких, котрих предки в церквах так коронних як і литовських лежать, а церкви ті уніяти позабірали. Вони, бажаючи, щоби офіру там, по звичаям старої релігії своєї, за душі тих предків чинили, доти все суплікувати будуть, доки церков тих до рук наших православних не достануть’*

— так писав Гетьман до Короля Яна Казіміра в Марті 1650 p.¹⁵²

B дійсности не в просьбах і суплікаціях тепер діло. Цей елємент шляхецький — якого, по словам Гетьмана, ”сила єсть у Війську Запорожськім”, якого кілька тисяч по рапортам Кунакова і по звісткам польським, зразу в самім початку до повстання пристало

— доведений до посліднього одчаю, взявся за послідній засіб, за зброю. I зброї цієї він уже не покине доти, доки ’’церков тих”, доки своїх національних і соціяльних прав він ”до рук своїх не дістане”. Повстання проти Річпосполитої це для нього діло незвичайне, це крайній крок, на який рішившись, треба загинути або перемогти.

^ Більш зрозумілий переклад цього місця: ”Є багато таких, яких предки лежать як у коронних, так і у литовських церквах (які позабирали уніяти), і вони хочуть, щоб за душі їхніх предків відправляти обряди згідно з старою вірою; і до того часу проситимуть, поки ці церкви до рук наших православних духовних не потраплять”

Шляхта, що пішла до козацького повстання, жертвувала всім. Амністія, яку обіцювала Річпосполита тільки тим з посеред неї, хто докаже, що нехотячи, під примусом у Війську Запорожськім опинився, підкреслювала, що повороту для неї вже немає. I звідси — не кажучи, розуміється, про глибшу національну свідомість і більшу культурність — оця, в порівнанні з настроєм старинного козацтва, більша нервовість, більша енергія, більша політична далекозорість, більший темперамент повстанчої покозаченої шляхти. Звідси та її фанатична завзятість, та її безмежна відданість справі національній, яка кидається в очі тогочасним стороннім глядачам повстання.

’’Шляхта наче всѣхъ Богдана Хмельницкого къ войнѣ на Польщу наговариваютъ: такіе де намъ поры николи не будетъ; те- пер-то де и смирить, покамѣста не справились” — так пише в 1649 p. уважний, пильно українські справи студіюючий московський посол, Кунаков.¹⁵³ Йому вторить, сидячи в Заславлі та важніщі українські події нотуючи, багатий жид український Ганновер. ”Багато шляхти польської — пише він у своїх споминах — бачучи, що цей муж Хмель має щасливу руку, заключили з Хмелем союз і ствердили присягою/ що /вони/ йому будуть⁶ служити [на] вірою [віру] й правдою [правду], так як перед тим служили Королеві польському”. I далі, характеризуючи одного з тих шляхтичів писаря військового Івана Виговського, він каже: ”Цей писарь був людиною дуже здібною, він знав докладно спосіб воювання війська польського. Це він разом з иншою [зрадницькою] шляхтою були дорадниками Хмельницького: це вони були дяволами Хмеля і цькували його на Польщу, яко бо сказано в Талмуді: з його самого, з його лісу вийшов топір на його згубу.”¹⁵⁴

Польські джерела говорять те саме. Наприклад, що в Марті 1651 p. оточені в Винниці повстанці нізащо не хотіли піддатися Полякам, то ці останні обвинувачували в такій завзятости ”або ченців, які там пробувають/ або шляхту, якої кажуть єсть із ними коло семидесяти осіб”. Отже нічого дивного, що стереотипне жадання: ”шляхту видати, чернь розпустити” — ставиться козаччині як умова і повторюється польськими політиками кожний раз, коли Річпосполита з козаччиною помиритись хоче.¹⁵⁵

Ще більше ненавидить покозачену українську шляхту Москва. Для неї ці традицийні й найбільш завзяті оборонці ”Руси і православя” в Річпосполитій — це підозрілі і ненавистні ”Ляхи”. ”Ляхи”, бо з них-же вийде Виговський, Мазепа, Орлик, з них вийде й послідній кошовий запорожський, а як значиться в російському Своді Законів, "шляхтич подільський” — Кальнишевський... Поки

^гсоюз закріплений присягою; ^в будуть йому; '' перебувають що за життя Гетьмана Хмельницького нарікають московські воєводи на гетьманового зятя Івана Нечая. ”В старім Бихові — пишуть вони в 1656 p. Цареві — живе той зрадник і душогубець. I випадаючи з города зі шляхтою, такими самими, як і він зрадниками, людей наших побивають. A найбільші між ними зрадники і до всього неспокою підюжувачі — це зі шляхти мстиславської: Іван Суходольський, Братишовський і Секлицький.”¹⁵⁶

Дві такі повстанчі родовиті шляхецькі сімї — Виговські і Нечаї

— особливо вславились у тих героїчних часах. Обидві родом із серця України — Київщини — обидві зараз від самого початку опинились в самім серці повстання. Споріднені з Гетьманом: Данило Виговський одружився з одною із дочок Гетьмана, Оленою — Іван Нечай з другою — Степанидою — ці дві шляхецькі сімї дуже близько до особи гетьманської стояли, великий вплив на весь провід тодішнього національного життя мали і вони у великій мірі тон усьому оточеню Гетьмана надавали.

Пятеро рідних братів Виговських — не рахуючи їхнього старого батька Остафія й цілого ряду братів у перших і инших родичів

— взяло участь у великому національному повстанні. Ha чолі їх стоїть розуміється Іван, пізніщий Гетьман, тепер писар військовий Генеральний: канцлєр, як звуть його завжди шведські й инші західно-європейські тогочасні реляції. Te, що він зразу був призначений Гетьманом на такий високий і відповідальний пост, свідчить, що він належав до тих конспіраторів, що підготовили і зорганізували повстання. Учень Могилянської Академії, пізніще юрист при ґроді Луцькім, член брацтв православних і великий ревнитель благочестя, Іван Виговський, не зважаючи на зроблені ним потім політичні помилки, останеться все одним з найбільш освічених, найбільш патріотичних державних мужів України. Він зрештою життям заплатив за те, що цілий свій вік, кажучи словами тогочасника: ”відважно Ukrainensem Rempublicam захищав”.¹¹⁵⁷ I коли його 16 Марта 1664 p. розстріляли під Вільхівцем біля Лисянки Поляки, то одним із головних мотивів обвинувачення було те, що він прирікав своїм землякам ”бути батьком Україні й Ляхів воювати, прохаючи тільки, щоб його Москві не видавали”...

За ним іде брат Данило, полковник биховський, зять гетьманський, гетьман наказний в українсько-московськім поході 1655 p. проти Польщі, потім по смерти Богдана засланий Москвою в Сибір і по дорозі замучений страшними тортурами на смерть під Калугою в Листопаді 1659 року; маєтки-ж його на правім березі Дніпра сконфіскувала у його дітей Річпосполита. Далі Костянтин, оженений з княжною Мещерською — в перших часах повстання дворянин

' "wspirat”=підтримував воєводи Кисіля, потім козацький полковник пинський і туровський і врешті обозний Генеральний, який від пропонованих йому під час Руїни, по розстрілі брата Івана, урядів Річпосполитої рішуче відмовився й закінчив життя своє, відійшовши зовсім од світа. Врешті два наймолодші брати: Федір дипльомат, частий посол то до Москви, то до Польщі і Василь, пізніще в p. 1658 полковник овруцький, помер у московській тюрмі.

Рядом із пятьома Виговськими стоять чотири брати Нечаї. Найстарший, бандуристами козацькими прославлений Данило, ’’полковник воєводства Брацлавського”, як він себе титулував, ’’чоловік багатий”, уважають його рівним Хмельницькому, але більшого бунтівника над нього немає” — як його характеризував Кисіль — був представником і провідником найбільш радикальної і найбільш вороже до Польщі настроєної старшини козацької. Польські дипльомати скаржились, що він, зайнявши Київ на початку повстання, ’’шукав ляхів і під землею”, а Калиновський, пишучи листа до українського Гетьмана, нарікав, що ’’Нечай Королеві Й. Милости, який місце Творця на землі займає, повинне підцанство і послушенство виповів”.' Обороняючи від Польщі західні границі України, він загинув під Красним в Лютім 1651 року і там-же коло села Черемошного під високою могилою похований. Його брат Іван, зять гетьманський, спочатку старшина під командою брата в полку Брацлавськім, ..отім від 1650 до 1653 року посол-резидент у Криму. Заступлений при ханськім дворі Семеном Савичем, по повороті звідти він був посланий Гетьманом на місце помершого полковника Івана Золотаренка стерегти північну, тепер сильно від Москви загрожену границю і 29 Січня 1656 p. універсалом гетьманським був призначений на полковництво білоруське. Цей надзвичайно важний і тяжкий пост, де перші московсько-українські конфлікти треба було полагоджувати то зброєю то дипльоматією, займав він до смерти і ще якийсь час по смерти Гетьмана, обороняючи Україну від Москви з півночи так, як його брат обороняв її з заходу від Польщі. Вище я вже згадував про відносини до нього московських політиків, про ’’обыски” в його полку, про розсліди, чи він часом не ”Лях” і не ’’католик”. Але поки живий був старий Гетьман, полковника білоруського рушити з місця Москві не вдавалось і вся зненависть до нього тільки причіпками, доносами та інтриґами кінчалась. Допіру по смерти Хмельницького й банкроцтві плянів Виговського був Іван Нечай у Грудні 1659 року Москвою під Биховим спійманий і в Сибір у Тобольськ засланий. Разом з Іваном заслано в Сибір і третього Нечая Юрія, сотника полку Білоруського, уживаного часто братом полковником до ріжних

'належні (Королеві) підцанство [честь] і послух відмовив дипльоматичних функцій. Врешті доля четвертого брата Матвія, в p. 1653 наказного полковника уманського, нам невідома. Натомість знаємо, що син його Данило, сотник полку Брацлавського, загинув разом зі своїм іменним дядьком під Красним.

Крім цих двох найбільше видатних українських шляхецьких сімей, з посеред тих, що жили на території козацької України, опинилась зразу в таборі повстанчім і вибилась на чоло повстання та українська шляхта, що або служила в розставлених на Україні польських військових відділах, або на степовім Низу від переслідувань Річпосполитої ховалася. I в однім і в другім випадку вона, приставши до повстання, дала з поміж себе найбільш свідомих і найбільш завзятих його провідників.

Перше місце серед них займає кум, приятель і права рука Богдана Хмельницького і ”другий після нього — як кажуть польські джерела — принципал”, перед повстанням старий і досвідчений жовнір, полковник військ Річпосполитої, улюбленик польського коронного гетьмана Конєцпольського, а в повстанні козацький полковник київський — Станіслав Михайло Кричевський. По походженю свому належав він до старого шляхецького православного роду з воєводства Берестейсько-литовського. Ще в p. 1516 Стецько і Васько Федьковичі Кричевські представляють Королеві Жиґмонтові старинні грамоти на їхній родовий маєток Кричев. Потім рід цей, як більшість шляхти в тих далеких північно- західніх землях українських, спольщився та перейшов у католицтво. I Станіслав Кричевський був охрещений у католицькій вірі. Зі шляхтою свого воєводства бере він участь в елєкції Короля Володислава IV, але бувши жовніром по фаху, в своїм ріднім гнізді не сидить. Перед повстанням бачимо його на чолі гусарської хоругви в ріжних війнах Річпосполитої, а в p. 1643, як ’’шляхтич родовитий і в лицарських ділах досвідчений”, відповідно до ординації з p. 1638 (що знесла виборну старшину козацьку і вводила урядові призначеня) був він призначений по наказу коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського козацьким полковником чигринським на місце Закржевського, усуненого Конєцпольським за ріжні надужиття й постійні на нього скарги козацькі. Сотником у тім самім полку Чигринськім був тоді Богдан Хмельницький. Порядки, що в тих часах на Україні панували — своєволя магнатів, утиск козаків, упадок влади й поваги королівської — не могли подобатись глибоко до Короля привязаному, статочному й льояльному жовнірові. "Українські замки Жидами адміністровані — писали в своїй просьбі до Короля ці вірні йому жовніри — у вічну руїну обернулися, з необчислимою шкодою для В. Kop. Милости і Річпосполитої. Старости там жадного не видко, бо того мають багато, а беруть ще більше з милостивої ласки В. Kop. Милости.

Береже своїми руками убогий жовнір отой замок, йому од В. Kop. Милости в оборону доручений, а власне Жида робить він участником добродійств В. Kop. Милости і крівавих своїх заслуг”...

По смерти дуже любленого польським військом гетьмана коронного Конєцпольського, по упадку, завдяки маґнацькій опозиції, воєнних плянів Короля Володислава IV, в які Кричевський, як і Хмельницький були обидва втаємничені і яких обидва мусіли бути гарячими сторонниками, в настроях не тільки Кричевського, але й усеї кращої частини дотепер льояльного, консервативного, ворожого до новомодних республіканських тенденцій, монархічного офіцерства Річпосполитої на Україні наступив глибокий перелом, зародилось сильне невдоволеня й остра опозиція супроти нових порядків Річпосполитої.

Новопризначений гетьманом коронним Микола Потоцький був серед військових сфер на Україні надзвичайно непопулярний. Його ненавиділи, як типового репрезентанта ’’модерного” маґнацтва: мягкотілого, розпещеного, утопаючого в розкошах, не здатного до твердого лицарського діла, а разом із тим опозицийного супроти Короля, самовпевненого, задиркуватого, деспотичного й жадного. ”Нема чого^к на козаків, старостами покривджених, фукати,¹ нема чого їх шукати по льохах і Задніпровю” — такими словами все частіще промовляли військові Річпосполитої до свого нового вождя, до найвищого репрезентанта польської державности на Україні. Ось як характеризували його ці ’’польські ротмістри й поручники” на Україні, складаючи якраз перед самим вибухом повстання в своїй рідній українській мові, правдиві змістом, хоч незграбні по формі, жовнірські таборові вірші:

’’Глянь, обернися; стань, а задивися, которий маєш много, Же ровний будеш тому, в кот[о]рого немає[ш] нічого... Глянь, обернися; стань, а задивися, которий високо Умом літаєш, мудрости знаєш широко, глибоко!

He псуй мозку, мудруй по трошку, в собі обачайся,

I тих рада не лиха, що ходять зтиха, і тих поражайся"¹... Глянь, обернися; стань, задивися і скинь з серця буту," Наверни ока, которий з Потока ідеш ку Славуту (Дніпрові). Невинні душі береш за уші, вольность одеймуєш,

Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сеймуєш!

Гей поражайся! не запаляйся, бо ти рейментаруєш⁰ Сам булавою всім польським краєм, як сам хочеш, керуєш! Мій Бога в серці, а не май в легці шляхецької крови,

^k He треба; ¹ пихкати; лаяти; ^m питай поради;" гордість; " командуєш

Бо світ чорніє, правда нищіє, а все к твоїй волі!

Гей Каштеляне! Коронний Гетьмане! Потреба нам згола^р Єще памятати і поглядати на заднії кола!

Жони і діти, где ся мають подіти наші на потом,

Гди нас молодці, тиї Запорожці, набавять клопотом?

Глянь обернися; стань, задивися, що ся діє з нами, Поручниками і Ротмистрами, польськими (=коронними) синами.

Глянь, обернися; стань, задивися! видиш людей много,

Чи ти звоюєш? — чи їм зголдуєш? бо то в руках Бога. Чини трактати, а кажи (козакам) дати гроші за заслугу, Бо то єсть здавна заслуга славна Запорожського люду...”

Коли з наказу хорунжого коронного, нічим ще себе у військових ділах не проявившого молодика Конєцпольського, арештовано старого й заслуженого козака, сотника й писаря військового, довіреного Короля Володислава, — Хмельницького, то за нього гаряче заступились старі військові, а особливо полковник чигрин- ський Кричевський, який і взяв до себе свого приятеля Хмельницького на поруку. Одначе Потоцький звелів Кричевському зараз же Хмельницького в тюрму посадити. Але полковник чигринський, знаючи добре цілу справу з Чаплинським, що на території його полку перед його очима відбувалася, замість виконати цей по його переконаню глибоко незаконний і несправедливий наказ гетьманський, увільнив Хмельницького від усякого надзору і тим самим допоміг йому до втечі на Низ. 3 тієї хвилини доля Кричев- ського була вирішена. Пізніщий його перехід під Жовтими Водами на бік повстання, поворот до предківської віри православної й переміна імени Станіслава на Михайла — все це були тільки льоґіч- ні висновки його глибокої зневіри в польську державність, зневіри в потребу для України цієї здеґенерованої державности. Така зневіра була не тільки у одного Кричевського. Була вона й у самого Хмельницького, у всієї покозаченої шляхти української, у частини реєстрової старшини козацької, у всіх монархічних, вороже до пануючої в Польщі республікансько-демократичної олігархії настроєних, аристократичних елєментів українських, і була вона одною з головних причин самого повстання...

Призначений одразу полковником київським, Кричевський бере участь у всіх важніщих тогочасних боях; розбиває кн. Вишне- вецького під Костянтиновим в початку Червня 1649 p., а зараз потім Гетьман посилає його, з самою тільки козацькою кіннотою, як

^р взагалі

найкращого свого полковника, на Литву проти сильного своїм прекрасним військом, найвидатніщого стратеґа Річпосполитої князя Януша Радзівілла. B цьому поході поліг Кричевський у битві під Лоєвом 31 Липня 1649 p., своєю надзвичайною відвагою і військовою справностю Радзівілла обезсиливши, та до Київа його — що було-б при тодішньому положеню руїною для справи повстання — не допустивши. Коли привезеному до Радзівіллового табору тяжко пораненому полковникові козацькому давні знайомі ”його шляхецтво і його попередні заслуги випоминали” — він, ”не радо того слухаючи, раменами тільки здвигав і хапаючись за голову одно повторяв: хіба-ж це мала річ тридцять тисяч людей стратити!”^[109] I так помер він ”не бунтівничих учинків жаліючи, а над стратою війська боліючи” — як каже тогочасний польський літописець...

Довше життя дало більшу славу другому не менше від Кри- чевського здібному полковникові й так само як і він визначному представникові нової покозаченої старшини української, яким був — на початку повстання полковник подільський, потім полковник кальницький і врешті паволоцький — Іван Федорович Богун, часто також під призвищем Івана Федоренка виступаючий.¹⁵⁸ ’’Людина — по тогочасним польським свідоцтвам — лицарська, а при тім надзвичайно зухвала,” улюбленик Богдана Хмельницького, Богун був типовим репрезентантом тієї найвірніщої Гетьману старшини, тієї Гетьманом добраної і зорґанізованої української аристократії, для якої, по словам польського політика Андрія Потоцького, ’’summa ratio status полягала в тім, щоб не бути ані під Королем польським, ані під Царем московським”, яка все до того ”centrum^r прямувала, коло котрого крутиться вся sphera⁵ їхніх умів: аби могли вони учинитись вільними.”

Присягати Цареві по Переяславській Умові Богун відмовився, при чім до того факту настільки велику політичну вагу привязувано, що про це доносила під датою 19 Марта 1654 p. ’’Gazette de France”; що в справі цій був навіть виданий окремий царський наказ. Але одночасно не схилявся Богун і на сторону польську, а на всякі залицяння з польського боку відповів збільшеням військової акції супроти Річпосполитої. I нічого не помогли ані листи його старого знайомого Станіслава Потоцького, ані листи його сусіда Павла Олекшича, стоявшого по стороні Річпосполитої українського православного шляхтича, який — обіцюючі Богунові в імени Короля ’’амністію, гетьманство і староство, яке собі тільки сам в Україні вподобаєш” — намовляв його покинути Гетьмана і вернутись до Польщі ще й ”во імя єдиної крови і спільної матері нашої церкви восточної, котру тепер патріарх московський од найсвятіщого патріарха костянтинопольського одірвати хоче, а мине власне — нагадував Богунові Олекшич — тому унії прийняти не хотіли, щоби пастиреві нашому, якого нам Бог подав, послушними бути.” Листи ці Богун відіслав зараз Гетьманові і до кінця життя ані сторонником Польщі, ані сторонником Москви не став. Ідучи вірно по лінії політики Гетьманської, він підписав, як ’’полковник Іван Федоренко” в Жовтні 1657 p. — про що буде мова далі — Корсунську Умову зі Швецією, котра ’’Військо Запорожське за нарід вільний і нікому непідлеглий проголошувала”...

Гадяцькій Умові з Польщею Богун був на стільки ворожий, що заключаючі її польські політики потішали себе хибними чутками про те, як ’’Богуна бунтівника на палю вбито.’* Одночасно всіма силами поборював він сторонників Москви. Богун, а з ним найкращі, живі ще тоді такі Хмельничане, як Григорій Гуляницький, Тиміш Носач, Петро Дорошенко, Іоанникій Сілич, Герман Гапонович, Іван Лизогуб, Федір Лобода, Михайло Ханенко, Іван Вертелицький, Остап Гоголь і инші так до тих сторонників Москви в Липні 1659 p. писали: ’’Дивуємся тому немало, що Ваші Милости, уродившись з нами разом народом вільним і спільно зрісши в Україні, отчизні нашій, а проливаючи час немалий кров свою за волю всього Війська Запорожського, тепер самі добровільно в неволю піддаєтесь і з нами, братією своєю, з котрими разом хліб їлисьте і проти неприятеля кожного ставалисьте, війну ведете, та на нас, кров свою, наступаєте.” По смерти Хмельницького і знівеченю його діла, улюбленики й вірні помічники Гетьмана удержатись на Україні не могли. Всіх, хто боровся за волю й незалежність України, зустріла гірка доля. Богун був засланий польським урядом у 1661 p. в Мальборґську твердиню. Випущений звідтам у початку 1663 року, він знов зараз кинувся у вир боротьби, аж врешті, знов спійманий Поляками, був розстріляний ними 17 Лютого 1664 p. під Новгород-Сіверським...

Так само як і Богун, до кінця свого життя остався державній ідеї Гетьмана Хмельницького вірним і инший покозачений значний шляхтич, властитель Креховець в землі Галицькій, перед повстанням поручник панцирної хоругви Річпосполитої і поборця жидачівський, а в повстанню зразу писарь полковий корсунський, потім полковник корсунський і врешті суддя військовий генеральний — Іван Степанович Демович-Креховецький. До того, що вже вище було про нього сказано, додам, що в p. 1650 він був посланий Гетьманом до Короля Яна Казіміра, який його на ’’авдієнції

¹ на кіл посаджено

приватній” прийняв, а потім був одним з головних творців союзу України з Семигородом і Швецією і одним з тих українських ди- пльоматів, що до так важної для України, вищезгаданої балтийсько- чорноморської коаліції 1656 p. довели. Зовсім природно, що в Гадяцькій Умові України з Польщею, проти якої головним чином зверталась балтийсько-чорноморська коаліція, він участи не брав і пізніще належав тільки до комісії, що в p. 1662 мала допильнувати звороту церков, відібраних Річпосполитою від православних. B p. 1664 протестує він разом з иншою старщиною проти ганебного розстрілу Поляками Виговського, а в p. 1665 попадає в московський полон і йде на московське заслання разом з обозним Носачем, полковником Яковом Улєським і иншими.

До того-ж типу нової української аристократії, що рекрутувалась з посеред старої шляхти, і що зараз-же в початку повстання вступила в ряди Війська Запорожського, належать: Остап Гоголь, перед повстанням ротмістр козаків панцирних в Умані, який по корсунській битві перейшов до повстанців і став полковником винницьким, потім по Йосипі Глуху полковником уманським, врешті полковником могилівсько-подністрянським і подільським. По упадку ’’посліднього козака”, Гетьмана Петра Дорошенка, якого Гоголь всіма силами піддержував, постригся він у ченці Межигор- ського монастиря, де й помер у Січні 1679 p. Антон Жданович, полковник київський, уживаний Гетьманом до дуже важних доручень, чи то як начальник військових сил, посланих на підмогу Івану Нечаєві в p. 1656, чи то знов, як гетьман наказний над військами, що мали запомагати в p. 1657 Князя семигородського та Короля шведського, чи то як посол в p.p. 1650 і 1651 до Султана, чи то як посол до Річпосполитої і Москви, — помер у московській неволі. Самійло Богданович-Зарудний, перед повстанням жовнір війська Річпосполитої спричинився до корсунської перемоги тим, що, будучи в змові з повстанцями, дав знати Хмельницькому, яким шляхом має військо польське відступати. Яко судця Генеральний був разом із Тетерею головним діячем Переяславської Умови з Москвою, але по смерти Хмельницького перейшов, як і Тетеря, на бік Польщі. Іван Куцевич-Міньковський, перед повстанням, в характері старого й заслуженого жовніра Річпосполитої, займав уряд війта в Паволочі, в повстанню полковник паволоцький, ’’шкодив” дуже справі миру з Польщею в p. 1649 і був ’’найбільшим бунтівником” на думку польських комісарів. Так само дуже вороже супроти Польщі був настроєний Петро Головацький, перед повстанням жовнір драгунський хоругви Річпосполитої, що стояла залогою в Кайдацькій (Кудацькій) твердині, ’’конфідент” Хмельницького, як його Поляки називають. B повстанню спочатку в 1648 p. орґанізував разом з Кривоносом селянські ’’загони”, хоч потім в рік пізніще, побачивши до чого Кривоноса політика веде, казав ’’черні, що годі вже з панами воювати, а час гречку сіяти.” Яко полковник переяславський поліг він в p. 1651 під Берестечком. Ярема Петрановський, перед повстанням ’’жовнір коронний заслужений”, в повстанню судця полковий уманський, потім полковник лисянський, врешті чигринський. Адам Хмелецький, небіж відомого ”побідника“ Татарів” і високого диґнітаря Річпосполитої Стефана, воєводи київського, перед повстанням жовнір військ польських, перейшов на бік повстання під Корсунем, виступав проти всяких угод з Річпосполитою, за наміри ’’стати другим Хмельницьким” — покараний смертю в p. 1652.

Зі старинного козацтва і з цієї покозаченої від самого початку повстання шляхти української, що, по свідоцтвам тогочасним, до найкращих перед тим жовнірів Річпосполитої належала,¹⁵⁹ склалися перші кадри нової старшини Війська Запорожського, перші завязки нової української аристократії, коло яких дальші шари цієї аристократії мали укладатись. Зростала-ж ця провідна верства українська в міру того, як поширювалось територіяльно повстання, як, почавшись у козацькій Україні, воно широкою лавою зайняло від заходу до півночі всі українські землі Річпосполитої.

’Хмельницький — говорено в початку повстання в Польщі — таємно розсилає свої універсали скрізь де тільки стає Руси, а ті, одні необачні, а инші розярені, за найвище щастя собі оту свою згубу вважають”.¹⁶⁰ I дійсно, не звертаючи уваги на ’’згубу”, яка їй з боку Польщі за це погрожувати мала, піднялась була на зазиви Хмельницького ”вся Русь”. Ha чоло її в тих українських землях Річпосполитої, де козаччини не було, вибились більш енергійні й свідомі одиниці з посеред ріжних инших верств української нації, головним чином з посеред шляхти, синів духовенства й міщанства. Оці провідники повстання в північно-західних українських землях Річпосполитої так само згодом більшою частю, поскільки не погинули, увійшли в ряди старшини козацької.

Ось наприклад найбільше видатний з поміж великого числа провідників повстання в Pyci Червоній — ”dux primarius” землі Галицької— як його польські джерела називають — значний галицький шляхтич Семен Гнатович Височан, який в p. 1648 зорґані- зував з допомогою переважно дрібної шляхти (його головним помічником був Лесь Березовський) велику пятнадцятитисячну селянську армію. Потім, коли повстання в тих краях не вдержалось, перейшов він на територію козацької України, боронив від польських військ в p. 1651 разом із Богуном Винницю, згодом став пол-

" переможця

ковником лисянським, врешті в p. 1666 заарештований Москвою, загинув у московській неволі. Такий-же самий провідник селянського повстання в західній Брацлавщині шляхтич Степан Байбуза, стає пізніще сотником полку брацлавського, врешті наказним полковником уманським. Організатор в 1648 p. повстання на Поділлі, дуже освічений шляхтич Станіслав Мрозовицький, перед тим, як про це вже була вище мова, паж королівський, стає наказним полковником корсунським, здобуває собі серед козацтва настільки велику популярність, що згодом кобзарі про нього — ’’Морозенка” — свої думи лицарські складають — бере участь на чолі козацької кінноти в поході 1649 року і гине під Збаражем, убитий 28 Липня, при чім ”дуже жалувала його плєбс” — як записує в своїм дневнику^ѵ самовидець тієї події, один з перебуваючих тоді в Збаражі Поляків. Григорій Гуляницький ’’шляхтич з воєводства Волинського”, по переході на територію козацької України і вступленю в ряди Війська Запорожського, посол в p. 1649 від Гетьмана до Царя, потім полковник ніжинський, наказний гетьман сіверський, врешті полковник корсунський. Великий ворог Москви, піддержує по смерти Богдана Хмельницького політику Виговського. ’’Будучи під владою Королів польських і Великих Князів литовських — каже він тоді в p. 1658 воєводам царським — за права й вольності свої ми все стояли і з неволі ми освободились. Так само і вам кривд і грабіжу не подаруємо”! По розстріляню Виговського, уряд польський засилає Гуляницького разом з тодішнім митрополитом київським Іосифом Нелюбовичем-Тукальським в Мальборґську" твердиню. Звільнений по двох роках неволі, піддержує Дорошенка. Вкінці, по словам полковника Гоголя, ’’зведений Поляками”, сходить із сцени.

Міщан звягельських Михайла Тишу й Івана Дунця, провідників повстання в тій частині Волині, ми вже знаємо. Пізніще Тиша став сотником козацьким, Дунець полковником охочекомонним. Таким- же полковником Війська Запорожського став попович з Волині Гарасим Яцкович, який в p. 1649 титулується навіть ’’намістником гетьманським”, пізніще в p. 1653 їде в посольстві від Гетьмана до Царя і до Патріярха Нікона. Так само ’’попович з Чорнобиля” Михайло Панкевич стає в p. 1649 наказним полковником чорнобильським і на чолі 2000 людей в семи хоругвах бере участь в поході Кричевського проти Радзівілла. Багатий міщанин корости- шівський Мартин Небаба призначений в p. 1649 полковником чернигівським, бере участь у багатьох битвах, вважається одним ”з найкращих полковників Хмельницького”, як писав шведський

щоденнику; "або: Марієнбурґзьку

дипльоматичний аґент, гине в битві з литовським військом в p. 1651. Шляхтич Бережецький, властитель села Осової на Поліссі, що в p. 1648 ’’збунтував” власних підданих і селян з околичних сіл, пізніще став сотником козацьким. Такими-ж сотниками стали теж провідники повстання на Поліссі Криштоф Виговський і Григорій Закусило. Шляхтича Білецького, перед повстанням адміністратора дібр Вільських, потім бачимо в характері писаря козацького. Адміністратор дібр королівських в Борзні Петро Забілла стає полковником борзенським, а його син Іван, як сотник при полковнику Золотаренку, їде в посольстві в p. 1655 до шведського Короля, потім в p. 1659 був послом Виговського до Короля польського. Степан Подобайло, перед повстанням ’’підданий воєводи Кисіля з Носівки” і жовнір з його драгунської хоругви, потім провідник повстання в північній Чернигівщині, згодом призначений Гетьманом в p. 1651 по смерти Небаби полковником чернигівським, пізніще гетьман наказний сіверський, убитий під Старим Биховим в p. 1654. Його місце на полковництві чернигівськім зайняв син священника Іван Абрамович, по свому походженю ’’Поповичем” прозваний. Там-же, в цих північних землях українських, вибиваються на чоло народнього повстання, а потім в ряди Війська Запорожського вступають: Максим Гладкий, убитий в Червні 1649 p. і Іван, пізніщий визначний полковник Дорошенка, обидва представники боярського чернигівського роду. Далі Соколовський, що в p. 1648 титулує себе ’Гетьманом остерським”, полковники: Гарасим Горкуша Кизименко, Кривошапка і т.д.

B перших роках повстання влада Богдана Хмельницького і Війська Запорожського в цих північно-західніх землях українських удержатись не могла. Вони стали тереном постійної польсько- української боротьби, підчас якої всі їх найбільш свідомі й найбільш активні елєменти мусять еміґрувати в південну козацьку Україну. Там вони вступають в ряди Війська Запорожського й гуртуються коло основного ядра козацько-шляхецької старшини, все більше її при тім націоналізуючи, та перетворюючи аристократію козацьку, зразу переважно станову, військову, в аристократію національну і державну. Поворот осілої шляхти на територію козацької України, про який вже вище була мова, ще більше цей некозацький елємент серед старшини нового Війська Запорожського зміцнює. I в другій половині панування Гетьмана Хмельницького, по Переяславській Умові, Військо Запорожське стає в повнім значінню того слова державно творчою верствою: аристократичним станом, цілою нацією українською з посеред себе виділеним, на якім орґанізація цієї нації, її держава, її сила спірається.

Так само розуміється з цілої нації, з усіх її верств, склалася та вища старшинська верства Війська Запорожського, яку ми в другій половині Гетьманства Хмельницького на всіх вищих урядах, у керми Держави Української бачимо. Старинне козацтво вже тільки невеликий відсоток серед неї займає. Воно передало новій аристократії свої старинні лицарські військові звичаї, деякі орґані- зацийні форми, передало зверхню ”моду”, як отим наприклад міщанам, що бороди голили, коли до Війська Запорожського вступали, передало, що найважніще, свою стару лицарську традицію, але дух цієї нової аристократії козацької став инший: не степовий, січовий, запорожський, а осілий, ’’городовий”, національний і державний. Це вже не старі запорожці, яким треба бути ”на морю”, байдуже, чи воюючи Турка, чи на турецькій службі, а будівничі це й орґанізатори нової держави, це нове ядро відродженої після вікового сну державної української нації.

До ріжних українських верств належить по свому походженю вся знана нам за Богдана Хмельницького старшина Генеральна. Cteb наприклад після Джеджалія осавули військові Генеральні: козак Семен Гладкий, шляхтичі Ґурський, Гаврило Лисовський і найбільш видатний з поміж них Іван Ковалевський, дуже освічений і зручний дипльомат, який підписує 7 Вересня 1656 p. умову з Князем Ракочієм, який потім у Чигрині бере видатну участь в переговорах зі шведським послом Лілієнкроною і по смерти Гетьмана славнозвісну умову зі Швецією в Корсуні в Жовтні 1657 p. своїм підписом разом з Юрієм Немиричом та Іваном Федоренком (Богуном) скріпляє. Так само судді військові генеральні: згадані вже вище Креховецький, Богданович-Зарудний і Федір Лобода, перед тим полковник переяславський, в p. 1659 взятий у московську неволю. Так само й обозні старші і молодші: крім згаданих уже вище Чорноти й Носача — Коробка в p. 1654, потім Петро Дорошенко, пізніщий Гетьман, з гетьманського козацького реєстрового роду; до нього вже за часів Хмельницького в p. 1656 пристає Москва з ріжними обвинуваченями, коли він під Новим Биховим з військом козацьким стояв; Демко Многогрішний і инші. Далі всі оці, крім тих, що про них була вже мова вище, найбільш видатні й знані полковники Богдана Хмельницького: брати Іван і Василь Никифоровичі Золотаренки, багаті міщане по походженю, з них перший: після Шумейка полковник ніжинський, помер від ран 1655 року, другий: так само по смерти брата полковник ніжинський, убитий московськими аґентами на чорній раді козацькій в Жовтні 1663 року. Мартин Пушкар, боярин любецький, полковник полтавський, про якого ще буде далі мова. Филон Горкуша пізніщий полковник полтавський, тепер полковник наказний, їде в p. 1656 в характері ’’пристава” козацького при московськім послі Зикові до Варшави. Матвій Гладкий, полковник миргородський і його наслідник на цьому полковництві від p. 1652 Григорій Сахнович Лесницький, київський шляхтич, людина до Богдана Хмельницького дуже близька; в початку 1657 p., коли Хмельницький до здійснювання плянів балтийсько-чорноморської коаліції приступав, призначений наказним гетьманом над військами, висланими яко заслон перед можливостю татарського нападу; потім судця генеральний; врешті в p. 1664 розстріляний Поляками одночасно з Богуном і Виговським. Павло Янович Хмельницький, небіж Гетьмана, опікун гетьманської сімї в хвилинах небезпеки, призначений в p. 1654 після Остапа Пєшка^х полковником київським, завзятий противник Москви, пізніще тесть і сторонник Гетьмана Дорошенка, інтернований в кінці урядом московським в Сосниці, помер там, неначе в тюрмі, в p. 1678. Цілий ряд наказних полковників київських за полковництва Павла Яненка і Ждановича, як наприклад Михайло Криса, пізніщий полковник білоцерківський, Костянтин Мокієвський, один з 14 Мокієвських, що зі шляхтою білоцерківською на Переяславську Умову присягали, Петро Бутрим й инші. Яків Пархоменко, старинний козак, в p. 1651 полковник чигринський, і його заміститель на цьому полковництві шляхтич Прокіп Бережецький, родич Гетьмана Хмельницького. Яків Юхимович Лизогуб, в кінці панування Хмельницького полковник канівський, Федір Терещенко, тоді-ж полковник прилуцький; Тимофій Цицюра, після Лободи й Тетері полковник переяславський; Семен Дубина, після Мозири в p. 1654 полковник корсунський; цілий ряд полковників білоцерківських: перший Михайло Громика був убитий в p. 1652, гамуючи місцеві бунти козацькі, Іван Гира, що помер в Умані в 1655 p. від чуми, Яцин Лютренко полковникуе там в p. 1656, потім Іван Кравченко, не рахуючи наказних. Осип Глух, перед Гоголем полковник уманський, і наказний за Хмельницького полковник уманський, пізніший ’’Гетьман правобічний” Михайло Ханенко, сторонник Польщі, якого син пажем, а одночасно заложником при дворі королівськім був. Перший полковник овруцький шляхтич Микулич і його наступник на цьому полковництві так само шляхтич Іван Бруяка, що на чолі 3000 кінних і 500 піших у поході Кричевського на Литву в p. 1649 участь приймав, полковникує ще в p. 1652; після нього наказним полковником овруцьким бачимо Костя Кондратенка, взятого в p. 1659 в московську неволю. Григорій Кривенко, за Данила Нечая полковник наказний брацлавський, поліг разом зі своїм полковником під Красним і наслідник Нечая на полковництві брацлавськім перед тим сотник мястківський в його полку, значний шляхтич Михайло Зеленський, який пізніще з братом Андрієм, полковником подільським, буде ^[110] одним з визначніщих сторонників Дорошенка. Матвій Панкевич, полковник іркліївський; знаний уже нам Петро Дзік, полковник хвастівський; Михайло Сулічіч, полковник паволоцький і цілий ряд ріжних полковників наказних, як Радишовський в p. 1649, наказний черкаський, Матвій Старжинський, наказний ніжинський, Федір Третяк, при Івані Золотаренку в p. 1654-5 полковник піхотний і такий-же полковник піхотний, перед тим сотник ніжинський Григорій Кобилецький; Федір Кандиба, наказний полковник корсунський, Іван Сербин, при Зеленськім наказний полковник брацлавський і т.д.

Таку саму ріжноманітність походженя бачимо і серед старшини полкової та сотенної. Отже для прикладу: козак старинний, Леонтій Бут, осавул полковий ніжинський, який на прохання полковника Василя Золотаренка мав одержати від Царя грамоту на ’’сільце в повіті Носівськім Кисілівку і Адамовку з млинами, а крестянських дворов в них сорок, опріч козаков” і який пізніще був засланий Москвою в Єнисейськ, — і шляхтич Юрій Мінєвський, осавул полковий корсунський, один з головних діячів Угоди Гадяцької. Козак старинний, Яків Одинець, судця полковий черкаський підписує в p. 1651 Білоцерківську Умову; шляхтич Филон Немира, судця полковий кальницький, перед повстанням війт в Кальнику і міщанин Федір Завадський, судця полковий ніжинський. Станіслав Кохановський, отаман чернигівський, Ясько Трухомовка, отаман седнівський і Адам Мазепа-Колединський, за часів Хмельницького отаман білоцерківський, брат пізніщого Гетьмана, що був, як каже Самовидець: ”роду шляхетского, повіту Білоцерковского, старожитной шляхти українской и у войску значной”. Врешті між цілим множеством сотників Війська Запорожського переважно міщан, поповичів, козаків старинних, бачимо, особливо в правобічних і північних полках, значний відсоток шляхти, як наприклад Семен Третяк, сотник білгородський, пізніще полковник київський, засланий в кінці Москвою в Сибір до Красноярська, Іван Сулима, сотник настаський, Калин Соколовський, сотник житомирський, Опанас Предримирський, сотник печерський, Михайло Поповський, сотник русавський полку Брацлавського, Василь Піотровський, сотник ходорковський, Денис Мурашко, Михайло Круковський, Іван-Адам Кошанський, Хилко Будкевич, все сотники полку Білоруського Івана Нечая; Солтан Красносельський, сотник полку Брацлавського, Михайло Maxa- ринський, сотник тимоновський, Горностай, сотник полку Овруцького, Авратинський, сотник тростянський, розстріляний Поляками в p. 1651 під Красним і так само ними-ж розстріляні в Демківці в p. 1655 сотники Зарудний і Юркевич і т.д.

Переважно саму тільки шляхту бачимо ми на урядах писарських, у військовій ґенеральній канцелярії і в дипльоматичній службі Війська Запорожського. Писарство вимагало більшої грамотности, знання канцелярійної техніки, знання законів; служба дипльоматична до того ще й знання чужих мов: крім польської, московської, татарсько-турецької, ще й обовязкової тоді при інтернаціональних зносинах мови латинської.¹⁶¹ Коли додати, що тут потрібна була й певна оглада європейська, знання форм товариських, етикету і церемоніялів двірських, то зрозуміло, чому в міру зросту сили і міжнароднього значіння козацької української держави все менше бачимо в її службі бюрократичній і дипльоматичній малограмотних січових козаків, а навпаки представників тих верств, що посідали стару культуру і цивілізацію. Але й тут орґанізацийний ґеній Гетьмана зумів запобігти тому небезпечному роздвоєню, яке могло повстати з такого поділу функцій: — тому звичайному недовірю людей неграмотних до людей грамотних, недовірю сірої маси козацької до політики ’’панів”, що пізніще стало по його смерти одною з причин державної руїни. За Богдана Хмельницького всякі посольства наприклад складаються переважно так, що рядом з грамотним фактичним послом їдуть представники Війська, рядова старшина козацька, яка довірям серед маси козацької користується. B той спосіб ріжниці степенів культури згладжувались і на обєднування, а не розєднування нації обертались.

Ha чолі канцелярії військової й усеї служби дипльоматичної стоїть канцлер, писар військовий Генеральний, Іван Виговський. Ця канцелярія військова, крім свого безпосереднього призначення, стала пізніще, а почасти вже й за панування Богдана Хмельницького ще й свого роду вищою політичною і юридичною школою, де по словам Шафонського, ’’починали свою службу публічну діти шляхецькі, що пройшли перед тим курс наук в школах латинських”.¹⁶² B році 1651 посол Радзієвського в Чигрині, бачив у Виговського дванадцять писарів, самих шляхтичів.¹⁶³ Крім них були ще й писарі молодші, так звані ’’підписки”. Імена де-яких із цих писарів і підписків заховала історія. Про Юрія Ярмоловича й Соболя вже була згадка вище. До них треба додати Самійла Зорку, ’’старого секретаря Гетьмана Хмельницького”, як зве його в своїй літописи Величко; Івана Кричевського, одного з писарів при Гетьмані в p. 1649; Івана Петрушевського, званого иноді Петру- шенком, посла в Липні p. 1648 до Варшави; згаданого вже вище Силуяна Мужиловського, в p. 1649 посла в Москву до Царя, в осени того-ж року посланого Гетьманом до князя Януша Радзівілла і прийнятого там надзвичайно урочисто ’’тридневними бенкетами”, потім в p. 1651 посла до Порти Оттоманської, пійманого тоді польськими військами, продержаного два роки в польській неволі, далі в p. 1653 посла знов до Москви й до Швеції, а пізніще посла до Хана; врешті Івана Грушу, що підписав разом з осавулою Ковалевським p. 1656 умову з семигородським Князем Ракочієм, пізніще в p. 1657 їздив до Пинська для відібрання присяги від тамошньої шляхти, за гетьманування Виговського став писарем військовим Генеральним.

До цієї самої катеґорії треба причислити й перекладчиків при посольствах, як наприклад Григорій Кульчицький, згаданий вже вище Василь Верещака й инші.

3 посеред підписків, що тоді за гетьманування Богдана Хмельницького свою карєру в канцелярії військовій починають, знані нам досі: Павло Абрамович, який в p. 1653 приймає участь в посольстві до Царя, Василь Мінєвський, брат вищезгаданого осавули Юрія, Іван Чекаловський, пізніщий писарь Генеральний за гетьманування Дорошенка, Семен Ґолуховський, пізніщий писарь Генеральний при Юрії Хмельницькім, Андрій Іскрицький, Гарасим Каплонський, пізніще частий посол Виговського до Короля, Святослав Кривецький, пізніще писарь Генеральний при Тетері, Василь Кропивницький, пізніще посередничив у Гадяцькій Умові, в кінці взятий в московську неволю, Яків Львович, підписок, а заразом багатий дідич київський, Хведір Погорецький, згаданий уже вище Остап Федкевич їздив кілька разів у посольстві до Короля й Царя, Єронім Борисович Шалатоня, потім якийсь час писарь військовий при Виговськім і т.д.

Поруч військової канцелярії генеральної були канцелярії полкові й сотенні. B них усі діла як військові так і адміністративні полків і сотень зосередковувались. Крім згаданих уже вище писарів полкових знаємо ще Павла Тетерю Мор/ж/ковського, перед повстанням писаря канцелярії ґродської в Луцьку, в повстанні писаря полкового переяславського, потім полковника переяславського, писаря Генерального, врешті злощасного Гетьмана. Іван Якимович був писарем полку Київського; Іван Красковський, писарь полку Чернигівського; Федір Житкевич, писарь полку Брацлавського; Іван Невмер/ж/ицький, писарь полку овруцького; Микола Бруяка, брату перших Івана, полковника овруцького й писарь в його сотні полковницькій; писарь Головацький був пійманий у Вересні p. 1648 Поляками; писарь Турчинович був убитий в p. 1648 під Слуцьком і т.д.

Функції дипльоматичні, крім писарів військових, цих тогочасних дипльоматів фахових, виконують дуже часто ”люде приватні”, що на території козацькій живуть, або при своїх родичах, що уряди в Війську Запорожськім займають, або коло духовенства православного і біля вогнищ віри та культури — монастирів, брацтв і шкіл православних — гуртуються. Отже наприклад Богдан Сокольницький був посланий Гетьманом у Варшаву на Сойм Елєк- цийний, Остап Користенський їздив разом з Іваном Бірецьким, Федором Пашковським, Михайлом та Лукіяном Махаринськими в p. 1654 од Гетьмана до Царя, Лозинський був послом до Ракочія в Квітні 1649 p., Гойський їздив до молдавського Господаря, Микола Варакінський в початку 1656 p. був призначений послом до Швеції,¹⁶⁴ старий Остафій Виговський, батько писаря Генерального, часто виступає в ролі посередника і примирителя в розмовах з московськими воєводами і т.д.

Число цих ”людей приватних”, що урядів у Війську Запорож- ськім не займають, але жваву участь у життю державнім беруть, зростало з кожним днем в міру того, як поверталась на козацьку територію непокозачена шляхта і як прилучувались до козацької південної України північно-західні "руські” землі Річпосполитої. Процес реасиміляції — повороту до своєї нації — старої зденаціоналізованої української аристократії приймає в другій половині гетьманування Богдана Хмельницького значні розміри. Пізніще за Виговського цей процес свої окремі (для держави, як побачимо, дуже небезпечні) соціяльні й політичні форми прибере. Але тепер, за панування Хмельницького, він відбувається — як це вже вище було підкреслено — під проводом і під назвою Війська Запорожського. Коло того Війська гуртується все, що так чи інакше на поверхню державного й національного життя вибивається. Так само й ці ”люде приватні”, що за Великого Гетьмана в державнім і національнім будівництві діяльну й дуже для цього будівництва користну участь приймають, хоч до реєстрів військових і не вписані, всі владі Гетьмана й Війська Запорожського підлягають, всі в імени Гетьмана й того Війська виступають. Бо Військо Запорожське — це в тих часах синонім української держави. Воно творить та репрезентує українську націю.

Для повноти образу — як зо всіх національних кругів виростала і зо всіх українських земель набіралась та нова аристократія, що під назвою Війська Запорожського державу українську за Гетьмана Богдана збудувала — треба до вище згаданих її катеґорій додати ще ’’дворян”, тоб-то ту незаможну інтелігенцію, що з ріжних верств української нації (переважно з міщанства та дрібної безземельної шляхти) рекрутується, та в характері приватних ”слуг” при дворах Гетьмана, Митрополита, Владик, вищої та багатшої козацької старшини Генеральної, або хліба, або карєри в козацькій Україні шукає. Деякі з цих ’’дворян” згодом так само в ряди нової аристократії української вступають, і дуже часто тоді, як люде освічені, гнучкі і спритні, відограють визначну ролю в національнім життю. Отже з таких ’’дворян” Гетьмана Богдана Хмельницького знаємо наприклад його конюшого, Івана Брюховецького, що крім того ріжні функції дипльоматичні за життя Хмельницького виконував, а пізніще при допомозі черні козацької та аґентів московських булаву гетьманську захопив; Івана Славковського, перед тим слугу польського коронного гетьмана Миколи Потоцького і управителя його маєтків, а тепер слугу Богдана Хмельницького і т.д.¹⁶⁵ Має своїх ’’дворян” і писарь ґенеральний Виговський, особливо з того часу, як він з багатою дідичкою, Оленою Стеткевичівною — панею з ”великого дому”, як писали наглядачі московські — оженився і через неї з князями Соло- мерецькими, Четвертинськими, Мещерськими й иншими значними землянськими домами поріднився. Знаємо наприклад його ’’покойових” Войну, Браницького, яким одночасно і деякі дипльоматичні доручення даються, а серед ”фрауцимеру”^у його дружини зустрічаємо призвища Подарицьких, Рудницьких, Яговських, Пав- ловських і т.д.¹⁶⁶ Має своїх ’’рукодайних” і брат писаря — полковник Данило Виговський, ¹⁶⁷ має їх инша старшина ґенеральна. Але особливо багато бачимо ми таких ’’дворян” при вищім духовенстві православнім. Ось наприклад ’’слуги” Іннокентія Ґізеля, архімандрита печерського: Самійло Носацький, ’’обиватель містечка печерського” Василь Васильковський, конюший Хведір Лесневич. Слуга архімандрита Іосифа Нелюбовича Тукальського — ’’шляхтич” Іван Лубенка. ’’Слуга” ректора Київо-Братської Академії, Лазаря Барановича, а потім учитель польської мови в заложеній Барановичем у Новгороді Сіверськім школі — Ґонсевський. Далі инші слуги того-ж Лазаря Барановича: Петро Жорновський, ’’писарь” Семен Ялинський, ”кухмистр пан Григорій Менжинський”, ’’конюший” Конрад Сущинський¹⁶⁸ і т.д.

Окремо, врешті, треба згадати тих чужинців та ріжних емігрантів, які, так чи инакше в сфері впливів нашого державного життя опинившись, часто асимілюються і до нової аристократії української пристають. Про одного з таких еміґрантів, грецького ченця Данила, пізніще під призвищем Олівеберґ де Ґрекані знаного, були вже згадки вище. Може був він одним з тих грецьких ченців, які ще в 1649 p., по реляції польського дипльомата Мясковського, ’’бігали² з України на Волощину, і до Тогай-бея” та з якими ’’руські” комісари Річпосполитої (воєвода Кисіль і його брат Микола, Максиміліян Бжозовський, кн. Захарий Четвертинський), запросивши митрополита і архімандрита печерського, мали тоді, в тайні од польських членів посольства, одбувати якісь таємничі наради. Можливо, що прибув він на Україну разом з антіохійським

^ухіба: ’’фрауцимерів” (від ”Frauenzimmer’^ = miHKH, що живуть при жіночому дворі; *спішили патріярхом Макарієм. У всякому разі з того часу — від Червня 1654 року — бачимо його в характері дипльомата на українській службі, як посередника між Україною і Швецією. 28 Червня — отже в пару місяців по заключеню Переяславської Умови — виїзжає він з Білої Церкви в посольстві від Гетьмана до шведської Королеви Христини. Принятий 30 Жовтня того-ж 1654 року вже новим Королем Карлом Ґуставом на особистій авдієнції, він представляє йому дуже зручно складений меморіял, в якім на підставі одержаної від Гетьмана і канцлєра Виговського словесної інструкції підкреслює, що ні через Москву ні через Польщу ’’Excelentissimus Dominus Campi Ductor Zaporoviensis” не міг своїх послів до Короля шведського прислати і що тільки тепер він має нагоду засвідчити своє бажання жити в вічній приязні з державою шведською. Далі меморіял цей зазначує готовість Гетьмана вести спільно з Королем шведським військову акцію проти Польщі доти, доки спільні їхні політичні цілі не будуть осягнені, а заразом висловлює бажання, щоб Король шведський, подібно як і Гетьман, союз з Царем московським заключив, маючи на увазі, що коли-б Москва того союзу не додержала і проти Швеції виступила, то Гетьман готов по боці Короля шведського стати. Вже тоді в той спосіб були українською дипльоматією висловлені ті провідні ідеї української закордонної політики, що пізніще в основу балтийсько-чорноморської коаліції 1656 p. лягли.

Ha весні 1655 p. отець Данило з великими перешкодами вертає після ріжних пригод на Україну, знаходиться при Гетьмані підчас його походу на Львів і з під Львова; одержавши писану інструкцію, їде в Жовтні того-ж року знов до шведського Короля. Ta інструкція підтвержує давні гетьманські бажання шведсько-українського союзу, обіцює в разі потреби козацьку допомогу Швеції проти Москви, але заразом радить Королеві шведському Москви ”без причини не тривожити”, бо союз з нею Україні потрібний і коли — пише Гетьман — ”Бог поможе нам довести до союзу Шведів з Москвитянами і нами, то багато народів буде підбито цими сполученими силами.” B першу чергу, поза війною з Польщею, пропонує Гетьман Королеві війну з Турками, яку — по його словам — він вже давно в порозумінню з Венеціянами розпочати хотів, тільки війна з Польщею тому на перешкоді стала. Бажаючи бачити Короля шведського Королем польським, Гетьман хотів би, щоб віце-королем у Польщі (в разі коли Карл Ґустав останеться жити в Швеції) була призначена людина, яка-б союз шведсько-український шанувала. Єсть дані думати, що мав тут на думці Гетьман перебуваючого при дворі шведськім Гіероніма Радзієвського, старого приятеля козаків, повірника їх монархічно-абсолютистич- них конспірацій з Королем Володиславом IV проти республіканської шляхти і тайного посередника між Володиславом IV і Богданом Хмельницьким ще перед вибухом повстання.

Тоді-ж 12 Листопада представляє о. Данило Королеві шведському вироблений ним спільно з Гетьманом проєкт коаліції України, Швеції, Москви, Венеції, Анґлії і Австрії для увільненя Греків з під турецької влади, поділу Туреччини, завоювання Пельопонесу і втягненя в сферу впливів цієї коаліції ще й Персії. B Грудні того-ж року вертається о. Данило через Москву на Україну. B Червні слідуючого, 1656 p., бачимо його вже в новій місії при дворі Ракочія в Трансильванії, а 19 Серпня він знов приїзжає до Короля шведського в табор під Закрочимом, вручає йому лист гетьманський і переказує словесну інструкцію, головним пунктом якої було бажання Гетьмана бачити у себе якнайшвидше послів шведського Короля для заключеня союзу, при чім був для вислання тих послів поставлений Гетьманом Королеві ультимативний десятитиждневий реченець. B наслідок того посольства Король висилає зараз на Україну своїх уповноважених послів Веллінґа і Тернешельда;⁸ одночасно виїхав до Гетьмана і о. Данило. Тут він дістав нове, вложене на нього Гетьманом і Королем шведським дорученя притягнути до шведсько-українського союзу Господарів молдавського й волоського. Виконавши це дорученя, він знов їде до Карла Ґустава з листами Гетьмана й Господаря волоського. Поворотом його задержують у Прусії, де він пробув довший час. Звільнений тоді Гетьманом зі служби за те — як оповідали — що покинув чернецтво та задумав женитися, о. Данило, тепер уже не отець, а Олівеберґ де Ґрекані, вступає, все-ж таки за дозволом Гетьмана, на службу до Короля шведського, їде як його резидент до Господаря молдавського, а потім разом з послом шведським Лілієнкроною їде в Червні 1657 p. до Чигрина до Гетьмана. Там він мусів з роблених йому закидів виправдатись, бо бере діяльну участь в переговорах з Лілієнкроною, потім знову вертається в Молдавію, пізніще бачимо його в Трансильванії і Яссах, врешті в початку 1658 p. знов переїзжає на Україну і знов поступає при Гетьмані Виговськім на українську службу, знаходиться при нім підчас його війни з Москвою, пише з дорученя Виговського листи до Карла Ґустава, врешті підчас Умови Гадяцької займає уряд ’’військового секретаря”. Дальша його доля нам не відома.¹⁶⁹

Ми умисне задержались трохи довше на особі того грецького ченця, щоб показати скільки енерґії і здібностей вкладали иноді такі емігранти в державну українську працю. Крім Данила Олівеберґа ще варті з посеред них уваги: Грек Іван Тафлярі, посол Гетьмана до Швеції в p. 1654, Марко Tapci, мабуть Грек львівський, перекладчик

^aVellingh (або Welling) Gotthard (Gotthardson) і T6rnesk6ldh Jacob

і секретар Олівеберґа; Теодозій Томкевич, так само Грек, львівський міщанин і купець, посередник між Гетьманом і львівськими міщанами в 1657 p. потім один з головних аґентів Виговського підчас переговорів з Польщею і його посол до Швеції в Червні 1658 p.;¹⁷⁰ Турок Соліман, дуже освічена людина, що говорив по латині й иншими мовами, якого бачимо в p. 1657 при штабі полковника Ждановича.¹⁷¹ Там-же зустрічаємо Турка Ференча, що мав бути дуже видатним військовим¹⁷² і т. д. Багато чужоземців — не кажучи очевидно про офіціяльних послів чужих держав і резидентів — все перебувало при дворі гетьманськім. Хоч-би для прикладу згадати небожа волоського Господаря Михайла, що перед тим при дворі імператора австрийського був, і його численне оточення, так само оточення вдови по Тимофію Хмельницькім, доньки Господаря Люпула, а рідної сестри княгині Янушевої Радзівіллової¹⁷³ і т. д., Розуміється поміж тими, перебуваючими тоді на нашій землі чужоземцями було багато ріжних тайних аґентів чужих держав, які намагалися впливати на події на Україні виключно в інтересах тих держав. He забуваймо, що українське повстання спалахнуло підчас великого воєнного напруженя в Европі, в часі завзятої й довгої боротьби двох великих груп європейських держав. Обидві ці групи, як держави протестантські, так і ліґа держав католицьких намагались події на Україні використати для себе. Про давні в цім напрямі пляни семигородського Князя Бетлєна Ґабора вже була мова вище. Тут ще додаймо, що на тайній нараді в кінці p. 1632 в Іоганісбурзі, представники протестантських кругів Річпосполитої, з кн. Радзівіллом на чолі, обмірковували з послом бранденбурґським Бергманом пляни антикатолицької конфедерації, до якої мала належати Анґлія, Данія, Нідерлянди, Бранденбурґія і Швеція і до якої малося притягнути ”Русь” в Річпосполитій і українських козаків. Що-до останніх, то на думку бранденбурґського представника ”вони більше здатні до руйнування, як до допомоги і їх можна вжити тільки тоді, коли все загублено^ь й коли приходиться сказати: ні мені, ні тобі.”¹⁷⁴ Такого роду думки і пляни мали ще більшу підставу в міжнародніх відносинах року 1648. I тому наприклад вражіння аґента, якому залежить не на будуванню України, а тільки на зруйнуванню Польщі при допомозі козацького повстання, робить найголосніший провідник революції 1648 року, жорстокий і неперебіраючий в засобах демаґог, полковник Максим Кривоніс, жовнір шотляндський, що перед повстанням прибув на Україну.¹⁷⁵ 3 приводу тієї його руйнуючої демаґоґічної діяльности виникають гострі непорозуміння між ним і Гетьманом, якому врешті вдалось Кривоноса усунути. Але факт, що за діяльностю Кривоноса з заці-

^ь втрачено

кавленям слідили аґенти протестантських держав і що поміркованість та обережність Хмельницького була їм дуже не до вподоби, дає підставу здогадуватись, що в лиці крівавого провідника української ’’черні” ми маємо до діла зі свідомим, або може несвідомим виконавцем тієї сторонньої волі, для якої заведеня ладу й порядку на Україні та будова української держави були ділом зовсім байдужим, або в усякім разі навіть менш ніж другорядним.

Поскільки протестантським державам залежало на знищеню Польщі, а зокрема на усуненю сторонника Австрії Короля Яна Казіміра, постільки для ліґи католицької важно було повстання козацьке паралізувати, Україну з Польщею помирити і Богдана Хмельницького до піддержуваня Яна Казіміра прихилити. Діяльність єзуїта ”sub habitu secularis” Андрія Гунцеля Мокрського — який, використовуючи давнє своє знайомство з Хмельницьким (він мав бути учителем у львівській школі, де свого часу вчився Хмельницький), приїхав на Україну зараз по вибуху повстання і в характері посередника між Гетьманом і королевичем Яном Казімі- ром виступав — велась очевидно в тім напрямі, щоб впливи держав протестантських в оточеню гетьманськім паралізувати...¹⁷⁶

Уникнути страшної небезпеки й не стати сліпим знаряддям в чужих руках удалось Великому Гетьману перш за все тому, що він для здійсненя своїх власних цілей: визволеня української нації й будови української держави — зумів зорґанізувати коло себе не аґентів, а Богунів, Нечаїв, Виговських, Кричевських, Ждановичів, Креховецьких, Стеткевичів, Тукальських, зумів витворити з найкращих людей України аристократичний клас, який жертвою крови й життя себе з істнуванням держави української звязав. Поки такий український аристократичний клас за Гетьмана Хмельницького істнував, об нього всі спроби здеморалізувати Україну розбивались. Орґанізованим впливам чужих держав Гетьман зумів протиставити так само орґанізовані впливи свої. ’Хмельницький знає все, що робиться в Польщі.” ’Трьох шпигів^с Хмельницького спіймали Поляки в Варшаві, з котрих один в кімнаті /самого Короля/ [Яна Казіміра] сховався” — так писали в Грудні 1650 p. роз- відчики шведські.¹⁷⁷ He тільки в Польщі, але скрізь, де йому треба було, мав Хмельницький своїх довірених людей. Але кермувати ними можна було, тільки маючи в руках міцний зорґанізований державний апарат. I доки провід Української Держави спочивав у руках ’’самодержавного” Гетьмана і спірався на класі, що себе за найкращих, аристократичних, лицарських і ідейних слуг держави, а не за кандидатів у Гетьмани вважав — доти можна було чужі впливи побороти і Державу Українську відстояти. Спосіб правління

^с шпигунів й гетьманський ґеній Богдана Хмельницького добрали й виховали йому таких помічників, яких за його життя ані грошима, ані маєтками, ані урядами, ані почестями купити нікому не вдалось...

Використати козаччину, як сліпу руйнуючу силу для поваленя Польщі не змогли ворожі до Польщі держави ще й тому, що справа козацька за Богдана Хмельницького втратила — як вже вище було сказано — свій попередній характер внутрішньої справи польської Річпосполитої. Військо Запорожське, що за великого Гетьмана сформувалось, це вже не клас польської Річпосполитої, невдоволений своїм польським урядом і проти того уряду бунтуючий, а це державна аристократія нової, відділеної од Польщі, козацької української держави. I провідників того нового Війська Запорожського не можна вже вживати для викликування розрухів у Польщі та для валеня небажаного польського уряду, бо воно ані з Польщею, ані з її урядом нічого спільного, крім державної границі, не має.

Врешті помилились усі, хто Богдана Хмельницького за польського ’’бунтівника” вважав, тому, що Великий Гетьман оказався по природі своїй творцем, а не руїнником. Він сам умів одріжняти в українській нації її руїнницькі, деструктивні елєменти від елєментів будуючих, творчих і зумів перших зробити нешкідливими, а других до державної та національної роботи притягнути. Військо Запорожське за часів Богдана Хмельницького не тільки шаблею та дипльоматією будує й творить свою політичну орґанізацію державну, але ще й скріпляє її найміцнішим цементом, без якого ні одна державна будова вдержатись не може — цементом спільної всім класам, одної національної духової культури. A що культура національна ідентифікувалась у тих часах зі справами реліґійними, то цим справам реліґійно-національним — йдучи в тім слідами старої ’’руської” князівської й шляхецької аристократії — присвячують Гетьман і Військо Запорожське не менше уваги, чим справам військовим і політичним. I коли одночасно з гомоном військовим та з горячковою боротьбою політичною, виростають нові церкви та монастирі, коли будуються школи і розвиваються брацтва, коли повстають села й міста там, де досі був степ і де кочували Татари, то це найкращий знак, що немає тут місця для роз- кладових сил, що даремна там праця чужих деструктивних аґентів...

Про численні універсали Гетьмана, якими він церкви та монастирі збогачує і відновляє, була вже згадка вище. Так само горяче піклується про них і його дружина Ганна. Писарь Генеральний Іван Виговський, при всій своїй надлюдській роботі, знаходить час, щоби церкву святотроїцьку й монастирь в Чигрині фундувати, щоби до брацтва львівського, цього культурного заборола нації української в її західних землях, вписатись. Так само вписуються до того-ж львівського брацтва Григорій Лесницький і Павло Тетеря. Михайло Стеткевич, брат Виговської, старинний монастирь бурколабовськии¹ своєю фундацією відновляє. Полковник миргородський, Матвій Гладкий, в самім вогню повстання будує ”коштом великим” церкву в Миргороді, прикрашуючи її ’’ведлуґ нашого звичаю християнського” дорогоцінними іконами та малюваннями. Судця Генеральний, Федір Лобода піклується про монастирь креховський у далекій Руси Червоній. Полковник чернигівський, Степан Подобайло відбудовує в Чернигові зруйнований перед тим Ілїнський монастирь і в ньому каже себе поховати. Михайло Махаринський, сотник тимоновський збірається монастирь у Тимонівці фундувати. Київський полковник, Павло Яненко Хмельницький жертвує Брацькому манастирю свій двір у Київі і т. д. ¹⁷⁸

Велику вагу привязує тодішня провідна верства українська до справ освіти. He зважаючи на тягарі воєнні, представники вищого духовенства, зїхавшись в Липні 1650 p. в Київі, складають добровільні жертви на піддержку найвищої української школи, Київської Могилянської Академії. Бо хоч більшість студентів цієї Академії "захопив — кажучи словами історика Олександра Яблоновського — запал воєнний”¹⁷⁹ і вона до повстання пішла, але треба дбати про освіту дальших молодших поколіннь. Епископ перемиський, Антоній Винницький жертвує на цю ціль 100 золотих щорічно, епископ вітебський, Іосиф Кононович Горбацький 500 золотих, таку саму суму зобовязується вносити щороку на руки ректора Академії, Лазаря Барановича, епископ луцький і острожський Іосиф Чаплич- Шпановський, 200 золотих обіцює Діонисій Балабан, епископ холмський і белзський.¹⁸⁰ A з пізнішого універсалу 3 Мая 1659 p. полковника київського, Василя Дворецького, довідуємось, що "небожчик славної памяти Богдан Хмельницький Гетьман і все Військо Запорожське помощію Божією, а одвагою, щастєм і мужеством своїм рицарським скинувши з себе ярмо неволі лядської... церкви і монастирі Київськіє і Українськіє многіє увільнивши і з пащек лядських вирвавши... монастиреві [...] Брацькому Київському і школам при нім будучим, для наук високих през побожних, а вельце славних годної памяти людей... для оборони [...] віри і церкви православної [...] фундованим — яко ктитори і наступци особливе певниї маєтности назначили і дали”.¹⁸¹ (Далі йде перечисленя цих маєтків). He тільки про школи вищі, але й про нижчі дбають тодішні провідники нації. Війна й державне будівництво не зупиняють підставової праці для освіти народньої.

^d баркулабський

Чужинця Павла Алепського, переїзжаючого через Україну в p. 1654 вражає велике число грамотних людей, звертають його увагу школи, а поруч них захоронки для убогих і сиріт по козацьких містах...

Для нас, безпосередніх нащадків пізніщої державної й національної української руїни, психольоґія того кипучого, інтензивного, захоплюючого своєю орґанізованою ріжноманітностю національного життя часів Гетьмана Хмельницького майже незрозуміла. Нам сьогодня трудно собі уявити, щоб могли бути на Україні такі часи, коли всі класи української нації приймали активну участь в твореню одного, для всеї нації спільного державного й національного життя. Коли провід того життя спочивав у руках розумних і чесних — не чужих, а своїх — найкращих українських людей, коли найбільше освічена і культурна верства на Україні себе українською — а не польською чи московською — вважала і коли вона авторитетом і повагою серед мас народніх користувалась. Щоб могли істнувати такі часи, коли мешканці України не винищували себе взаємно під проводом чужих аґентів і коли вони — всупереч загальному переконанню сторонніх обсерваторів і політиків — не тільки до руйнування, але й до будування були здатні...

”Між козаками задніпрянськими і по цій стороні Дніпра велика нелюбов, ворожнеча й розлад: зовсім поділилися”^а — так із задово- леням характеризували чужі доглядачі^ь ті відносини на Україні, що пізніще за невдалих наслідників Великого Гетьмана настали.¹⁸² Це був початок того процесу, який привів до того, що нащадки сотвореної Богданом Хмельницьким української національної аристократії в Росіян на лівім боці Дніпра і в Поляків на правім боці обернулись. ”Де тих Мурашків отчизна?” — питали з одчаєм послідні Хмельничане, що біля Гетьмана Петра Дорошенка згуртувались, дивлючись, як Андрій Мурашко за московське панування на Україні розпинається, як його рідний батько Денис Мурашко своїх земляків до Польщі всіма силами тягне і як обидва вони вмісті проти Дорошенка — самітнього ’’посліднього козака” —

“ 183

з лютою заїлостю виступають...

Того фатального для України внутрішнього поділу по лініям впливів чужих держав і чужих національних інтересів за Гетьмана Богдана Хмельницького немає. Україна тоді сама собі вистачає. Вона не шукає для себе сильніщих та кращих од неї самої зовнішніх центрів притягання і не розколюється та не розвалюється відповідно до сили та значіння тих зовнішніх позаукраїнських центрів. Bci внутрішні сили України направлені в середину її самої. A що

^аміж собою розсварені; ^ьтут: спостерігачі (обсерватори) сліпа потенціяльна енерґія українських мас все була величезна, то — при умілім і розумнім скеруваню її на орґанізацію власного життя — можливим стало таке чудо, як сформування за Гетьмана Хмельницького на протязі кількох літ Української Держави і Української Нації. Стали можливими на Україні зорґанізовані, розумні форми людського співжиття, бо під залізною рукою Гетьмана Війська Запорожського всі українці побачили, що годі на чужу допомогу проти своїх земляків рахувати і муситься форму компромісу, форму співжиття самим між собою знайти. I ці, хто в першій мірі таку форму знайти мали обовязок: культурний, освічений український клас — це ще не більш або менш чесні посередники між чужими державами й обезголовленою Україною, це ще не чужі народові українському комісіонери Росії та Польщі — а це народові українському потрібний та необхідний хребет, це ’’голова”, яку ”прислати” просили в p. 1648 у Хмельницького позбавлені своїх власних провідників селяне повстанці з Підляшшя.¹⁸⁴ Хребет і голова, без яких істнування національного орґанізму неможливе...

Тільки біля всею нацією признаного авторітету Гетьмана- Монарха змогла відродитись Україна. Ми вже бачили, як згуртувався і сформувався коло його особи український аристократичний клас, як зорґанізувались і силою в козацькій Україні стали перед тим безсилі й розпорошені найкращі українські люде. B міру того, як формувався і національно обєднувався цей клас, збіралась коло свого старого київського центру і вся поділена перед тим і пошматована українська земля. Процес обєднання північно-західних українських земель біля збудованої Гетьманом Війська Запорожського козацької південної України мають представити в загальних рисах два дальші розділи цих заміток.