УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 P.

Проблема оформлення Переяславської угоди 1654 року в науковій літературі не знайшла собі одностайного розв’язання. Насамперед бракує оригінальних документів договору: збереглися лише московські чернетки й копії, або переклади відповідних (і то тільки дяких) українських документів.

1. „проєкт договору з 17 лютого 1654 р.”,

2. царська жалована грамота з 27 березня 1654 p.

і 3. 11 статтів, виготовлених в Москві в Посольському

Приказі, з датою 27 березня 1654 p.²)

Ця думка викликає деякі заперечення. Чи можна вважати „проєкт договору з 17 лютого 1654 р.”, себто відомі ,,23 статті” Гетьмана Богдана Хмельницького за частину „остаточното тексту договору 1654 року”? Аджеж проф. А. Яковлів каже, що „пропозиції” Б. Хмельницького з 17 лютого 1654 p. в кількості 23 статтів цілком вичерпуються... жалованою царською грамотою загального змісту та 11-ма статтями з царськими резолюціями під ними від 27 березня 1654 року” 3). Якщо так (а це довів проф. А. Яковлів, аналізуючи відповідні документи ⁴), то „проєкт договору з 17. II. 1654 р.” не можіе входити в „остаточний текст договору 1654 р.”, прийнятий і затверджений (проф. Яковлів влучно каже про „ратифікаційний акт царської влади” ⁵) царем.

B зв’язку з тим, виникає питання про долю того документу з 23 статтями, що його, за підписом гетьмана і військовою печаттю (отже, в оригіналі), українські посли передали московському урядові. Оригіналу цього документу не збереглося. Ще p. 1709, коли Петро 1 наказав був розшукати його в архівах Посольського Приказу, цареві було донесено, що там його нема ⁶).

Проф. Яковлів вважає, що „23 статті” (в українському перекладі), з підписаними під ними царськими й боярськими резолюціями, були передані послам, разом з іншими документами, 27. III. 1654 p.⁸). Цю думку висловив сво- го часу Г. Карпов 9). Але M. Грушевський не згадує ,,23 статтів” серед тих документів, що були передані послам 27. III. ¹⁰). Зрештою сам проф. Яковлів у своїй давнішній праці про Переяславську угоду нічого не каже про передачу „23 статтей” посламП).

Ha нашу думку, твердження Карпова, повторене проф. Яковлевим, помилкове. „23 статті” з царськими й боярськими резолюціями не могли бути передані послам ні як частина основного тексту договору, ні навіть як звичайний документ. Як було вже зазначено, в сучасному своєму вигляді „23 статті” являють собою частково інструкції („наказ”) гетьмана посольству, частково петиції (чи пропозиції) гетьмана (або його послів) до царя, до того ще — в московському перекладі. Немає сумніву, що цей переклад був зроблений для Боярської Думи, резолюції якої, у звичайній формулі ,,государь указалъ и боя- pe приговорили”, збереглися на московському примірнику ,,23 статтів”, що знаходяться в архіві Польського Приказу. Чи копія цих статтів і резолюцій (приговорів) Боярської Думи була передана послам (для гетьмана) більш, ніж сумнівно. Про це свідчить і зміст і форма резолюцій. Наведемо кілька прикладів:

,,Государь пожаловалъ по ихъ челобитью. A про судей допросить, сколько судей” (ст. 10).

„Указалъ государь и бояре приговорили: про походъ ратныхъ людей объявить посланникамъ, съ которого числа государь самъ и бояре, и ратные многіе люди съ Москвы пойдутъ, а къ гетману не писать” (ст. 19).

„Допросить: въ какихъ мѣстахъ по рубежу стоятъ” (ст. 20).

Отговаривать ...А говорилъ гетманъ при нихъ, при

судьѣ и при полковникахъ,и имъ о томъ говорить не до- ведетца” (ст.

Так само i в деяких інших статтях: „сказать” (ст. 22), ,,допросить” (ст. 23). Нарешті, кінець документу: „Доложить государю бояре говорили: которые государевы всякихъ чиновъ люди учнутъ бѣгать въ государевы Черкас- кіе городы и мѣста, и тѣхъ бы сыскивать отдавали”. ¹²).

Отже, перед нами свого роду протокол Боярської Думи, що обговорювала українські пропозиції. Ясна річ, що такого документу гетьманові не могли послати. Він був призначений для внутрішнього московського вжитку і мусів залишитися в московських архівах. Ha підставі українського проекту договору („23 статті”) і приговорів Боярської Думи, а також наступних конференцій з українськими послами, й були складені жалована грамота 27. III. 1654 p. й „11 статтів” з указами царя, які й були передані гетьманові через українських послів. Саме ці два документи й складають остаточний московський текст договору 1654 року і являють (в оригіналі), мовляв, його український (для України призначений) примірник. „23 статті”, складені українським урядом за підписом гетьмана, поскільки були стверджені резолюціями Боярської Думи й іншими актами царського уряду, являють московський примірник договору і, як такий, мусили залишитися в Москві¹²).

Досить цікаве питання про мову актів українсько-московського договору 1654 року, зокрема жалованої грамоти 27. III. й „11 статтів”. Ha думку проф. Яковлева, „обидва акти були написані в Москві „бѣлорусскимъ письмомъ” і 27 березня 1654 року, передані козацьким послам”¹⁴). 3 цим важко погодитися. Немає жадного сумніву, що „11 статтей” були перекладені на українську мову і в такому вигляді передані послам. Московський примірник „11 статтей” має таку дописку: ,,Таково писмо дано посланникомъ. Писано на столбцахъ бѣлорускимъ писмомъ, безъ дячей приписи. Писалъ Степанъ, да Тимофей, да Михайла” ¹⁵). Натомість немає документального підтвердження, що царська грамота Військові Запорозькому була написана українською мовою.

Якби ця грамота була складена (про переклад тут, очевидно, не можна говорити) українською мовою, то так само в українській мові були б написані інші жалова- ні грамоти, зокрема грамоти шляхті й переяславським міщанам. Зрештою, це був би дуже важливий прецедент у московській дипломатичній практиці, який, одначе, ніколи не повторився.

Отже, українсько-московська угода І654 року була втілена в двох окремих і на перший погляд не однакових документах. B науковій літературі дискутовано було питання про те, що було основним актом договору: грамота чи „статті”. Можна погодитися з M. Грушевським, що „московський уряд вважав основним актом грамоту”; натомість „статті” були актом „допомічним, субсидіяр- ним” ¹^). A втім, обидва акти були московською відповіддю на український проект договору („23 статті”) й, без сумніву, творять одну цілість. Про це свідчить передусім зміст цих документів. „Статті” продовжують й доповнюють грамоту. B грамоті сказано: „А о которыхъ о иныхъ статьяхъ (поза тими пунктами, що позначені в грамоті — О. О.) намъ... посланники били челомъ и подали нашимъ... боярамъ... статьи, и мы, великій государьдѣхъ статей выслушали милостиво, и что на которую статью нашего царскаго величества изволенье, и то велѣли подписать подъ тѣми же статьями, да тѣ статьи съ нашимъ ц.в. указомъ велѣли дать тѣмъ же посланникамъ Самойлу и Павлу”...¹⁸). Зрештою, й сама грамота Військові Запо- розькому побудована, як пропозиції (чи петиції) гетьмана й відповідь (резолюції) царя.

Царська жалована грамота Гетьманові й Військові Запорозькому, датована 27.

Окрім загального ствердження всіх прав і привілеїв Війська Запорозького, „каковы имъ даны отъ королей полскихъ и великихъ князей литовскихъ”²²), жалована грамота визнає й стверджує козацьку станову юрисдикцію у всій її повноті: „и судитись имъ велѣли отъ своихъ старшихъ по своимъ прежнимъ правамъ.”²⁴). Далі грамота визнає 60-тисячний козацький реєстр („а число Войска Запорожского указали есмя, по ихъ же челобитью, учинить спискового 60.000, всегда полное”²⁵), вільні вибори гетьмана („а буде, судомъ, Божіимъ, смерть случит- ца гетману, и мы, великій государь, поволили Войску Запорожскому обирати гетмана по прежнимъ ихъ обычаямъ, самимъ межъ себя; а кого гетмана оберутъ, и о томъ писати къ намъ, великому государю, да тому жъ новообраному гетману на подданство и на вѣрность вѣру намъ, великому государю, учинити, при комъ мы, великій государь, укажемъ”²⁶), всі маєткові права козацтва („имѣній казатдкихъ и земель, которые они имѣютъ для пожитку, отнимати у нихъ и вдовъ послѣ казаковъ осталыхъ у дѣтей не велѣли, а быти имъ за ними по прежнему” 27).

Коли додати сюди ще жаловані грамоти українській православній шляхті 28), міщанству (жалована грамота переяславському міщанству29) мала бути, очевидно, зразком для інших міст) і духовенству (принципово питання про це було вирішено підчас березневих переговорів у Москві 30), але фактично грамота була видана трохи пізніше, того-ж року) — специфікація цих грамот цілком відповідала тогочасним поняттям про державу й становому устроєві Української Держави, — то ясно, що в жалованих грамотах і, зокрема, в грамоті Військові Запорозькому, не зважаючи на їх форму й етикетальну фразеологію, було визнано й стверджено суверенні права України. B жалованих грамотах, будь-що-будь, цілком збережено право державної репрезентації Війська Запорозького за всю Україну та її стани й доживотний характер влади гетьмана Війська Запорозького.

Дещо інший характер мала друга частина договору — „11 статтів”, датовані також 27 березня 1654 року зі). Хоч московський список цих статтів, що зберігся в архівах Посольського Приказу, приписує походження їх українському посольству („въ письмѣ, каково прислали... къ ближнимъ бояромъ... Войска Запорожского посланники...),³²) немає жадного сумніву, що перед нами московський еляборат. „Статті в 11 пунктах — пише Грушев- ський —■ се Московська перерібка матеріялу, зроблена в зв’язку з виготовленням жалувальних грамот: поміти ясно показують, що сі пункти вироблялися руками московських дяків паралельно з жалувальними грамотами, як доповнення до них...”³³). Проф. Яковлів також вважає, що „статті числом 11... не були складені послами В. Запорозького, а є відповіддю царя, разом із жалованими грамотами на проект договору з 17 лютого, поданий послами в Москві 14 березня 34). Можна сказати навіть, що „11 статтів”, в їх сучасному вигляді, складено після визначення остаточного тексту жалованої грамоти Військові Запорозькому. Аджеж стаття 5-та про право дипломатичних зносин спочатку була в первісному тексті жалова- ної грамоти й лише пізніше перенесена до „П статтів”. Більш того. Цей московський еляборат став потрібний тільки тому, що низка пунктів з українського проєкту договору („23 статті”) ввійшла до жалуваних грамот. Таким чином, ,,Нстаттів” з царськими резолюціями на них були доповненням і безпосереднім продовженням Жа- лованої грамоти Військові Запорозькому.

Легко помітити, що до „Пстаттів” увійшли пункти договору здебільшого порівнюючи другорядного або тимчасового значення, які могли бути згодом змінені або відмінені, і саме тому вони не увійшли в рямці жалова- ної грамоти, яка повинна була залишитися непорушним основним законом українсько-московського союзу. Це були пункти про засоби утримання генеральної й полкової старшини (п. п. 2 і 3), військової армати (п. 4), про термін походу московського війська проти Польїці, до Смоленська (п. 7), про військо для охорони українсько-польського кордону після закінчення війни з Польщею (п. 8), про оплату козацького війська, яке буде послане поза межі України (п. 9), про засоби оборони України проти Криму (п. 10), про забезпечення оборони Кодака й Січі (п. 11). Bci ці питання були вирішені позитивно. Лише п. п. 9 і 11 викликали певні неясності, а перший навіть дискусію у формі довгого пояснення від імені царя,35). Московський уряд особливо підкреслював, що на московське військо, призначене ,,для оборони” України й війни з Польщею („рускіе и нѣметскіе и татарскіе рати многіе”), „на тотъ ратной строй... роздана e государева казна многая”, а тому, „о жалованьѣ на Вой- ско Запорожское говорить... не довелось”, тим паче, шо підчас переговорів у Переяславі гетьман застерігав, що „они жалованье у государя просить не учнутъ” зб). Тим самим московський уряд принципово відмовлявся від фінансової допомоги Україні у спільній боротьбі проти Польщі. Що ж торкається українських фінансових джерел, то цар указував, що вони йому невідомі („а что въ Малой Росіи въ городѣхъ и мѣстехъ какихъ доходовъ, и про то царскому величеству не вѣдомо”). Коли „Царского Величества дворяне доходы всякіе опишутъ и смѣ- тятъ”, тоді „о жалованьѣ на Войско Запорожское по розсмотрѣнью царского величества, и указъ будетъ”. 37) Як відомо, підчас переговорів у Москві українські посли рішуче обстоювали свою вимогу, й цар врешті погодився „послать своего государева жалованья... гетману и всему Войску Запорожскому золотыми”.³⁸). He зважаючи на те, що формально цей пункт не був вирішений згідно українських вимо^, фактично царське рішення йшло лінією українських пропозицій і творило прецедент на майбутнє.

Подібною була й царська резолюція на домагання українського уряду про забезпечення оборони Кодака й Січі „кормами и порохомъ къ наряду” (п.ІІ): „О той статьѣ царского величества... указъ будетъ впередъ, какъ про то вѣдомо будетъ по сколку какихъ запасовъ въ тѣ мѣста посылывано и сколко будетъ доходовъ в сборѣ на царское величество”.³⁹). Отже, на думку московського уряду, постачання харчами й військовими припасами південного кордону України повинно було йти з українських джерел.

Проте, до „11 статтів”, окрім цих технічних питань, пов’язаних, головне, з умовами військового союзу й воєнними обставинами часу, увійшли ще два пункти принципового характеру й важливого державного значення. Український проект договору домагався повної фінансової й дипломатичної самостійности України. Перше питання викликало велику дискусію в Москві, але врешті було вирішене пози- тивно:„быти бъ урядникомъ въ городѣхъ, войтамъ, бурмистромъ, райцамъ, лавникамъ, и доходы всякіе денежные и хлѣбные сбирать на царское величество и отдавать въ его государеву казну тѣмъ людемъ, которыхъ царское величество пришлетъ”, при чому вони мають „надъ тѣми сборщиками смотрить, чтобъ дѣлали правду”. (п.1,)⁴⁹).Таким чином, у справі збирання податків, цар зберігав за собою лише право контролю.

TTJp більшого значення був пункт 5-й, присвячений дипломатичним зносинам України. Український уряд домагався права дипломатичних зносин з усіма країнами, з зобов’язанням „царскому величеству извѣщати” те, що „имѣло быть противно царского величества”. 4i). Царська резолюція загалом визнавала це право: „пословъ о до- брыхъ дѣлехъ принимать и отпускать.” Але „о какихъ дѣ- лехъ приходили и съ чѣмъотпущены будутъ, о томъ писать КЪ царскому величеству ПОДЛИННО И вскорѣ”. 42). Отже, i тут московський уряд застерігав за собою право контролю. Звичайно, „которые послы присланы отъ кого будутъ царскому величеству съ противнымъ дѣломъ, и тѣхъ пословъ и посланниковъ задерживать въ войскѣ и писать объ нихъ о указѣ къ царскому величеству вскорѣ жъ, а безъ указу царского величества назадъ ихъ не отпускать” ⁴3). Лише „съ турскимъ салтаномъ и съ полским королем безъ указу царского величества не ссылатца” п.5) ⁴⁴). Це обмеження до речі, цілком зрозуміле в умовах військового союзу й воєнного часу, подиктоване було, мабуть, тим, що Україна була перед тим частиною Речи Посполитої Польської, а крім того було добре відомо, що Богдан Хмельницький визнав свого часу протекторат турецького султана.

Нарешті, б-й пункт „11 статтів” торкається питання про церковні маєтності. Як відомо, „ о митрополитѣ кіевскомъ посланникомъ изустной наказъ данъ”, а „въ рѣчахъ посли домагалися, „чтобъ царское величество... велѣлъ дать на его (митрополита) маетности” грамоту. Царська резолюція була: „митрополиту и всѣмъ духовного чину лю- демъ на маетности ихъ, которыми они нынѣ владѣютъ”, видати „государскую жаловалную грамоту”. ⁴^).

Якщо п.б-й „11 статтів” мав по суті довідковий характер і ввійшов до „11 статтів”, головне, тому, що з певних причин сама жалована грамота митрополитові тоді не була ще вислана, то факт включення п.І-го й особливо n.5-ro до „11 статтів” промовляє за те, що в цих важливих питаннях московський уряд волів залишити за собою на майбутнє вільну руку, а тому й не включив їх (зокрема n.5) до жало- ваної грамоти. Але, з другого боку, це дало можливість українському урядові цілком знехтувати всі ті обмеження, що були вміщені в царських резолюціях на ці статті.

Форма українсько-московської угоди 1654 року викликала чимало неясностей і непорозумінь в історіографії. Деякі дослідники (головне, російські), на підставі формальних даних, заперечували договірний характер угоди, а цим самим відкидали думку про рівноправність сторін, що її уклали. Але українська історіографія завжди дивилася на українсько-московську угоду 1654 року, як на договір. Костомаров казав про „Переяславський договір”⁴⁶).Гру- шевський підкреслює, що „новіші історики й правникипри- знають, що незалежно від формальної сторони....те, що почалося в Переяславі і закінчилося в Москві, мало характер договору і за договір самою московською стороною признавалося... ⁴?). B московських офіційних актах XVII- XVIII ст. угода 1654 року називається „Переяславським договором” (1659), „договорными статьями” (1663-1669) „постановленными пунктами” (1711), ’’трактатом” (1722), „предложенными и рѣшительными договорными пунктами” (1722), „Хмельницкого договорами” (1722), „договоромъ Б. Хмельницкого” (1722), тощо ⁴⁸). Договірний характер українсько-московського союзу 1654 року підкреслюється в численних українських офіційних актах XVII-XVIII століття, у творах української політичної думки того часу, нарешті, в українській політичній традиції. Так само дивилися на це закордоном. Шведський король Карл Густав у листі до Богдана Хмельницького дня 15.VII.1656 p. писавь „Ми знали, що між великим князем московським і народом запорозьким зайшов певний договір”... ⁴⁹). Докладна аналіза форми й змісту Переяславського договору, зроблена проф. Яковле- вим, не залишає жадного сумніву, що , акт 1654 року є дійсно договір між Військом Запорозьким та Москвою.” ⁵⁰). Форма Переяславської угоди, звичайно, відповідала відносинам і поняттям того часу й, головне, неоднаковому державному устроєві Московщини й України й відмінному характерові влади їх володарів — царя, абсолютного монарха, і гетьмана — вождя (dux) Війська Запорозького, яке виступає, як репрезентант Української Держави.

Ha форму Переяславського Договору 1654 року великий вплив мав Зборівський договір 1649 року.

P. 1922 M. Грушевський зазначив „факт цікавих подібностей”, „статтей 1654 p., предложених московськомуправи- тельству”, „з Зборівськими пунктами 1649 p.” ⁵¹). I це тор- каєтся не тільки змісту деяких „статтей” (перші два пункти „23 статтей” 1654 p. відповідають першим пунктам Зборів- ської угоди 1649 p., зокрема 1 i2 статтям „Puncta о potrzebach

Woyska Zaporozkiego” 52). _але ц форма обох ЦИХ ДОГОВО- рів. Можна цілком погодитися з M.C. Грушевським і A.I. Яковлевим, що „московський уряд узяв за зразок акти Зборівського договору Війська Запорозького з польським королем” 53). Грушевський каже.що Зборівський трактат „в українсько-московсько-польських переговорах 1653 p. став нормою полагодження козацько-українських потреб” й разом з тим „серія деталів військового устрою”, що, як ’’архаїчний пережиток колишніх „ординацій Війська Запорозького” силою інерції... перейшли до Зборівського трактату”, „примішалися і до переговорів старшини з Москвою” 54). Зрештою сам український уряд підказав Москві цю форму. He дарма ж посли привезли з собою до Москви акти Зборівської угоди55). „При тих поглядах на форму й букву, які існували в Москві, — пише проф. Яковлів, — цілком природно було, що московські дяки не зважилися запропонувати цареві іншу форму, якої вжив польський король... Московська канцелярія, складаючи договір з В. 3., вжила тієї форми, якої вжито для Зборівського договору, скопіювавши цю форму навіть в деталях. Отож, як і під Зборовом, було видано укази, що затверджували статті, а крім того, дано жаловану грамоту, подібну формою до Зборівського привілєю”56).

До цього можна додати, що „23 статті” українського уряду 1654 року відповідали Зборівським ,,Puncta о potrze- bach Woyska Zaporozkiego"57). царська жалована грамота 27.III. 1654 p. — королівському привілеєві Війську Запорозькому 18.VIII.1649 p., а „11 статтів” 1654 p. — „Деклярації ласки короля й.м., даній на пункти прошення Війська Запорозького” 1649 року, яка, до речі, також мала 11 статтів58).

Договір 1654 року, в його московській редакції, не дістав ратифікації українського уряду. Грушевський підкреслює, що „Гетьман... і старшина не прийняли ні статтей, ні грамоти” 59). Ці акти не були опубліковані на Україні. Вже після смерти Богдана Хмельницького на Чигиринській Раді 25.VIII. 1657 року, як оповідає московське звідомлення „старшина... і військо... говорили поміж себе... щоб геть- манич (Юрій Хмельницький) і писар (Виговський) показали всьому війську всі ті статті, котрих просили у царя Богдан Хмельницький і все Військо через своїх посланців — бо ми всім військом досі нічого не знаємо, чим нас на те військове чолобиття великий государ пожалував”; наступного дня було „вичитано на раді статті, прислані від царського величества за чолобиттям гетьмана і всього Війська з суддею Самійлом і полковником Павлом Тетерею” ⁶⁰). Богдан Хмельницький визнавав цей договір лише постільки, послкільки він відповідав переяславським умовам і чигиринським вимогам українського урядубі). Bci обмеження суверенних прав України, встановлені московськими актами 27.III.1654 року (зокрема щодо права закордонних зносин і виплати данини цареві), „не були здійснені і залишились мертвоюбуквою” ⁶²).

B літературі вже не раз було порушено питання про те, що назва українсько-московської угоди 1654 p. — „Переяславська” — дещо невідповідна: остаточно договір був оформлений у Москві. B зв’язку з тим, пропонували назвати його ,Московським’^), або „Переяславсько-Московським”, або — взагалі відмовитися від локальної дефініції.бЗ)

Ми вживаємо, однак, традиційної назви „Переяславська угода”. To правда, що вперше термін „Переяславський договір” з’являється в Москві, p. 165 9 ⁶⁴) й що писаного трактату в Переяславі p. 1654 не було складено. Але немає сумніву, що основні умови договору було узгіднено вже в Переяславі ⁶⁵), й лише конкретні й технічні питання були вирішені підчас московських переговорів. Ще важливіше те, що Богдан Хмельницький вважав себе зв’язаним тільки тим, що було договорено в Переяславі. Це й дає нам підстави залишитися при старій і всім зрозумілій назві.