4.Італія

Наслідки другої світової війни та економічна реконструкція. Війна

завдала Італії величезної шкоди: в результаті бойових дій загинуло 444, 5 тисячі вояків та мирних громадян.

219

виробничі потужності скоротилися до 67 відсотків довоенного рівня у чавуноливарній і до 34-у сталеплавильній промисловості. Обсяг промислового виробництва становив лише 40 відсотків того, що мала країна перед початком війни.

Особливих руйнувань зазнала Південна Італія. Відбудову гальмувала відсутність сировини. Так, 1946 року італійська промисловість мала у своєму розпорядженні лише 45 відсотків необхідного їй вугілля. 2 млн. осіб не мали роботи. Аналогічна ситуація склалася і в сільському господарстві, індекс виробництва якого знизився до 63 відсотків ( 1938 року - 100). На продукти харчування було запроваджено карткову систему. Денна норма хліба становила 200 грамів. Процвітав "чорний ринок", спекуляція. Національна грошова одиниця - ліра - знецінилася, кількість надлишкових грошей, що зна-ходилися в обігу навесні 1945 року, у 19 разів перевищувала рівень 1938 року, а ціни зросли у 20 разів. Вартість життя перевищила довоєнний рівень у 40 разів.

Проте збитки, завдані Італії війною, не обмежувалися лише матеріальними втратами, вони позначилися і на моральному самопочутті нації. Ідея національної переваги та імперської величі, пропонована фашизмом, зазнала фіаско в результаті поразки у війні. Водночас інші цінності, національні демократичні настанови та ідеї були в зародковому стані.

Подолання повоєнної розрухи вимагало розв'язання, з одного боку, таких злободенних проблем, як приборкання інфляції, стабілізації грошової системи, відбудови промисловості та сільського господарства, налагодження нової системи виробничих стосунків між робітниками та підприємцями, скорочення безробіття, виходу Італії на міжнародний ринок і забезпечення конкурентноздатності її продукції тощо. З іншого, необхідно було визначитись, які принципи будуть покладені в основу подальшого економічного розвитку Італії - лібералізм чи дирижизм, ринок і вільне підприємництво або ті чи інші форми державного регулювання. Нарешті належало ліквідувати важкий спадок минулого: хронічну відсталість Півдня, засилля латифундистсь-кої системи землеволодіння, державний промисловий протекціонізм, автаркію тощо.

Всі політичні сили та всі верстви суспільства були одностайні в усвідомленні нагальної необхідності відродження господарства. Інша річ, що вони розходилися у виборі шляхів та засобів економічної реконструкції.

Ліві політичні сили не висували гасел завоювання влади і соціалізації промисловості, для цього тоді явно не існувало реальних умов. На першому етапі реконструкції вони виступали за радикальні методи, а саме: запровад-

220

ження надзвичайного податку і реквізицію великого майна, нажитого в роки фашизму, проведення грошової реформи, боротьбу з інфляцією та безробіттям тощо. Разом з тим ліві не завжди пропонували конструктивні методи ров'язання конкретних економічних проблем. Зокрема, комуністи на противагу політиці свободи приватного підприємництва наполягали на використанні фіскальних важелів.

Відома ідеологічна зашореність та переважання старих схем, недієвих у нових умовах, заважала комуністам виробити економічну програму, придатну для послідовного і швидкого здійснення реконструкції.

Італійське суспільство відхилило програму боротьби " за прогресивну демократію", яку запропонував 5-й з'їзд Італійської компартії (1945 рік).

Представники приватного капіталу більш-менш одностайно домагалися повернення до вільної ринкової економіки, незважаючи на те, що за фа-шистського режиму їхній статус був сприятливий: держава підтримувала їх, захищала від іноземної конкуренції, забезпечувала високі прибутки і мінімальні витрати на зарплату. Разом з тим представники промислових кіл наполягали на ліквідації інструментарію фашистської економічної політики і переходу до ліберальної економіки. Таких же поглядів щодо повоєнної економічної реконструкції дотримувалася Християнсько-демократична партія.

Слід зауважити, що становище, в якому опинилася Італія після другої світової війни, суттєво різнилося від того, що було з нею після першої світової війни. Після поразки держав "осі" в Італії склалися умови, за яких з'явилися певні можливості для здійснення іншої моделі реконструкції економіки. Передовсім внаслідок припинення воєнних дій раптово і різко скоротилися витрати з деяких статей державного бюджету, а поразка у війні зменшила державний борг, звела до нуля витрати на оборону, на колонії, зменшила витрати на чиновницький аппарат та громадські роботи.

Іншою суперечливою обставиною стало те, що у порівняно короткий термін вдалося довести виробничий потенціал деяких стратегічних промислових галузей, таких, як металургія і машинобудування, до рівня, який дозволяв розпочати великомасштабні програми розвитку всієї економіки. Текстильна промисловість допомогла, з свого боку, стимулювати експорт.

Нарешті, наявність масового і на відповідному етапі достатньо міцного антифашистського фронту, який об'єднував як світські угруповання, так і католиків, як і лібералів, так і комуністів і соціалістів, дала змогу створити

221

мирним шляхом демократичну систему та деякі її економічні органи.

Вже на першому етапі реконструкції (1944- 1947 роки) було досягнуто помітних успіхів у відбудові економіки.

Прем'єр Альчіде Де Гаспері звернувся по допомогу до відомих спеціалістів та теоретиків концепції вільного підприємництва - Л.Ейнауді, Е. Корбіно та інших, які очолили всі економічні міністерства.

Луїджі Ейнауді, призначений віце-головою кабінету міністрів і керівником міністерства фінансів, приступив до запровадження політики жорсткого регулювання грошово-кредитної системи. Ця політика, яка дістала назву " лінії Ейнауді - Менікелла", спрямована була на зменшення інфляції, порятунок ліри і нормалізацію економіки країни. "Лінія Ейнауді - Менікелла" відбилася, з одного боку, в кредитних і валютних рестрикційних (обмежувальних) заходах і обмеженні особистого споживання, в запровадженні жорсткої економії, а з іншого,- в державній підтримці капіталу шляхом податкових пільг та бюджетних субсидій. Ці "драконівські", як їх інколи називають, заходи, спрямовані на стабілізацію ліри та цін, спричинили обмеження обігу і скорочення емісії грошей. З метою стабілізації курсу ліри в міжнародній торгівлі і створення валютних резервів у країні здійснювалася закупівля іноземної валюти.

Безпосереднім наслідком "курсу Ейнауді" стало припинення зростання інфляції та цін. Завдяки новому паритету ліри стосовно долара зріс експорт, що забезпечувало нагромадження валютних резервів. Іншим його результатом, але негативним, стало безробіття і сповільнення темпів відбудови, що викликало хвилю соціального протесту.

1947 року Італія одержала від Імнортно-ексиортного банку кредит у 100 млн. доларів, уряд США сумою у 50 млн. доларів компенсував італійські витрати на утримання американських військ на своїй території. Сполучені Штати передали також 50 кораблів, почали поставляти зерно і вугілля.

Таким чином, початок економічної реконструкції був обнадійливий. 1948 року обсяг продукції обробної промисловості досягнув довоєнного рівня, а 1950 року цих же показників домоглося і сільське господарство. Національний доход 1950 року перевищив показники 1939 року. Тоді ж було завершено економічну реконструкцію і с творено умови для переходу до перебудови економіки на базі докорінної модернізації промислового потенціалу. Внаслідок реконструкції в Італії склалася економічна система змішаного

222

типу - ринкової економіки та регульованої державним втручанням. Успішна реконструкція забезпечила умови для переходу до нового курсу економічної політики.

Процес дефашизації Італії. Проголошення республіки та прийняття Конституції. "Італійський феномен" переходу від тоталітарної диктатури до парламентської демократії мав свої особливості. Демократизація проходила тут як наслідок воєнної поразки тоталітарного фашистського режиму. Проте на відміну від Німеччини цей процес в Італії спирався на потужний внутрішній потенціал, основою якого був рух Опору. Розпочався він ще в ході другої світової війни, коли в результаті двірцевого перевороту 25 липня 1943 року Б.Муссоліні був усунутий від влади і новий уряд очолив маршал П.Бадольйо, який розпустив ряд інституцій режиму: фашистські партію і профспілки, масові організації, Палату фаші і корпорацій; ув'язнив деяких фашистських ієрархів - Д.Боттаї, А.Стараче та У.Кавальєро. Але окремі корпорації ще залишалися, серед них секретна поліція, спортивні організації, повільно проходила заміна фашистських кадрів.

У той час, як на півночі Італії у 1943-1945 роках реакційні сили прагнули відродити режим Б.Муссоліні у формі неофашистської "республіки Сало", на півдні країни, в Італійському королівстві, процеси дефашизації та демократизації контролювали англо-американська військова адміністрація (АМГОТ) та Союзна Контрольна комісія у справах Італії.

За так званими "Розлогими умовами перемир'я", укладеними 29 вересня 1943 року між генералом Д.Ейзенхауером і П.Бадольйо, італійський уряд зобов'язаний був виконати настанови Організації Об'єднаних Націй,1 спрямовані на ліквідацію фашистських інститутів, звільнення фашистського персоналу, контроль над фашистськими фондами, заборону фашистської ідеології та пропаганди.

Відповідно до цих настанов в Італійському королівстві ще до закінчення війни були створені юридичні основи та інституції для очищення держапарату. 26 травня 1944 року уряд П.Бадольйо видав декрет про покарання фашистських злочинців (аж до смертної кари). 1 вересня цього року був створений з цією метою Верховний Суд. Новий декрет, виданий 4 жовтня, передбачав санацію органів місцевого самоврядування.

Проте дефашизація у той час не набрала в Італії широкого розмаху, їй чинили опір правоцентристські сили.

223

Комісія, яка займалася чисткою держапарату, на чолі з комуністом М.Скоччімарро спрямувала головний удар проти урядовців високого рангу і розглянула 5184 справи. Згодом нова комісія, також очолювана комуністом, розглянула ще 12 тисяч справ. Загалом з державних установ було звільнено 508 осіб.

Паралельно з процесом дефашизації в Італійському королівстві, на Півночі, де розгорнувся рух Опору, декілька декретів про покарання урядовців та ієрархів "республіки Сало" видав Комітет національного звільнення Північної Італії (КНЗПІ). Були створені також підпільні комісії КНЗ для чисток та підпільні надзвичайні суди (народні трибунали), жертвами яких стали на початок липня 1945 року 20 тисяч осіб: їх було засуджено до розстрілу.

Після приходу на північ Італії союзників владні функції перебрала на себе військова адміністрація, народні трибунали розпущено й замінено судами, сформованими відповідно до королівського декрету. Щоправда, несанкціоновані розправи над фашистами тривали. Союзники ж вважали офіцерів та солдатів "республіки Сало" військовополоненими, і це врятувало багатьом із них життя.

Після звільнення Італії дефашизація вступила в завершальну стадію. 19 червня 1945 року було сформовано новий коаліційний антифашистський уряд із представників усіх партій КНЗ на чолі з Ф.Паррі, лідером Партії дії та відомим організатором руху Опору. Його заступником став лідер Італійської соціалістичної партії П.Ненні. Він же виконував функції голови Верховного комісаріату з санкцій проти фашизму. П.Паррі декларував у своїй урядовій програмі конфіскацію великої власності фашистів та прибутків, нажитих під час війни.

9 листопада 1945 року вийшов декрет королівського намісника, в якому йшлося про чистку насамперед серед вищих урядовців, а також поши-рення її на приватний економічний сектор. Комісії КНЗ розпочали розслідування на підприємствах.

Методи, якими провадилися чистки, викликали протидію правоцент-ристських політиків, які вбачали в них спосіб зміцнення влади комуністів. У пресі розгорталися дискусії про характер дефашизації: 3 літа 1945 року почався її саботаж.

В лютому 1946 року уряд Ф.Паррі доповів союзникам про результати дефашизації: з 394 тисяч справ державних службовців, що їх розглянули комісії, було звільнено 1 580 осіб, відправлено на пенсію 531 особу. Фа-шистські ієрархи втратили в Італії будь-яку владу. Діячі найвищого рангу: Муссоліні. Стараче, Фаршаччі, Паволіні, Буффаріні-Гуіді, Муті - були страчені, інші - Ачербо. Боттаї, Кавальєро - ув'язнені, деякі - Бадольйо. Роатта -емігрували.

224

Згортання чисток супроводжувалося новими самосудами над фашистами. Це привело врешті-решт до відставки уряд Ф.Паррі. Новий уряд на чолі з християнським демократом Альчіде Де Гаспері скасував 31 березня 1946 року Верховний комісаріат з чисток і припинив звільнення колишніх фашистів з держапарату.

22 червня 1946 року було оголошено амністію, декрет про яку підготував П.Тольятті - міністр юстиції та водночас лідер італійських комуністів. Якщо в жовтні 1945 року тюремне ув'язнення відбували 40 000 фашистів, то через декілька місяців - лише 400 осіб.

Більше того, з кінця 1946 року поліція почала активно діяти проти колишніх партизанів. Тюрми тепер заповнювали комуністи і представники інших лівих сил. Так, у болонській тюрмі серед ув'язнених 1947 року були троє фашистів, 321 - комуніст і 18 - соціалістів. Залишки фашизму давалися взнаки насамперед у судовій сфері (діяв старий фашистський кримінальний кодекс). Відносини між державою та Ватиканом регулювали Латеранські угоди, укладені ще за Муссоліні.

Нові уряди відмовилися від політики автаркії та жорсткого контролю за економікою, але корпоративні структури, контрольовані урядом, зберіга-лися, наприклад, Інститут промислової реконструкції (1РІ), великі приватно-державні об'єднання у важкій промисловості тощо

Згодом почали відроджуватися праворадикальні і неофашистські партії. Так, 1946 року виникла партія Італійської соціальної дії, яка оголосила себе опозиційною до державно-політичної системи, що формувалася в країні.

Найважливішою проблемою, що викликав процес демократизації після звільнення Італії, стало формування органів центральної та місцевої влади. Країну фактично поділили "санітарним кордоном" на дві зони. На півночі влада знаходилася в'руках КНЗПІ та її низових Комітетів національного звільнення (обласних, комунальних, заводських). Провінційні КНЗ призначали префектів, мерів і начальників місцевої поліції (квесторів). На конфісковані підприємства направляли надзвичайних комісарів. У червні 1945 року за розпорядженням союзників інститут надзвичайних комісарів був скасований. Тоді ж почалося розформування партизанських загонів: частина партизанів поповнила ряди поліції, іншим - надавали робочі місця на підприємствах. Траплялися випадки саботажу з боку частини партизанів, які приховували зброю, влаштовували таємні склади зброї та набоїв.

У південній і частково центральній Італії КНЗ не мали функцій інститутів влади, а були лише дорадчими органами при урядових та місцевих владних структурах. Верховна влада в цьому регіоні належала королю.

Питання про об'єднання політичних структур різних частин Італії обговорювалося декілька разів. Незважаючи на протидію лівих партій (Партії дії та лівих соціалістів), було прийнято рішення про надання комітетам КНЗ

225

консультативних функцій, а заводські КН3 трансформувалися в профспілкові організації. Таким чином зазнали невдачі спроби лівих сил перетворити місцеві КНЗ в знаряддя соціалістичних змін.

Італійські уряди до обрання парламенту мали законодавчі функції. Кабінет Ф.Паррі, хоч і проіснував лише до кінця 1945 року, встиг прийняти низку важливих декретів, зокрема, про дефашизацію і, найголовніше, - про порядок створення нової демократичної держави. Було скликано Консультативні збори, які ухвалили новий виборчий закон, призначили дату референдуму з питань державного ладу та виборів до Установчих зборів.

З метою усунення префектів, призначених КНЗ. новий уряд А.Де Гас-пері ( з грудня 1945 року) упродовж березня-жовтня 1946 року провів за згодою союзників вибори до місцевих органів влади (дві третини комун), перевагу на яких здобула християнсько-демократична партія (1,2 млн. голосів). Префекти КНЗ були замінені новими людьми.

В Італії склалася багатонартійна політична система. Спектр антифашистських партій був розлогим. Лівий фланг складали комуністи, соціалісти та Партія дії (ПД). Серед лівих сил на перше місце висунулася Італійська комуністична партія (1КП), у лавах якої наприкінці 1945 року налічувалося 1,8 млн. осіб. її лідером був Пальміро Тольятті. П'ятий з'їзд 1КП (грудень 1945 року) прийняв програму створення в Італії республіканської "прогресивної демократії" як альтернативної радянській моделі; перепоною до вступу до компартії не могли стати розходження в філософських чи релігійних пе-реконаннях. Щоправда, в керівництві ІКП були й інші точки зору. Так, П.Сек-кья був прихильником прямого захоплення державної влади. Такої ж думки дотримувалась і частина її низових організацій. У своїй зовнішньополітичній орієнтації компартія залишалася одверто прорадянською.

Другою за чисельністю лівою партією була Італійська соціалістична партія пролетарської єдності (ІСППЄ; 700 тисяч членів) на чолі з П'єтро Ненні. Вона була зв'язана пактом з ІКП, підтримувала стратегію прогресивної демократії та опори на СРСР. На XXIV з'їзді партії виділилося праве крило на чолі з Дж. Сарагатом. Він виступив за "соціалістичну модель" скандинавського типу. Його прихильники заснували Італійську соціал-демокра-тичну партію (ІСДП), яка ввійшла до блоку правлячих партій. Після виходу Дж. Сарагати соціалісти назвали свою партію Італійською соціалістичною партією (ІСП).

Партія дії (ПД) базувалася на різних ідеологічних течіях, але домінувала ідеологія ліберал-соціалізму, яка поєднувала ліберальні ідеї політичної і економічної свободи ( в тому числі свободу приватної власності) з соціалістичними ідеями соціальної справедливості, участі трудящих в управлінні економікою та суспільством. Проте партія не змогла стати масовою і 1947 року саморозпустилася.

226

Центр та праве крило було репрезентоване Християнсько-демократичною (ХДП) та Італійською ліберальною (ІЛІТ) партіями. ХДП, чисельність якої складала 1 млн. осіб, відстоювала республіканську систему в країні (шляхом референдуму) та ідею широких соціальних реформ у дусі христи-янських принципів (свобода совісті, особистості, приватної власності). ХДП мала широку опору в суспільстві, її підтримував Ватікан, що й перетворило її у провідну партію повоєнної Італії. Одним з її видатних лідерів був Альч-іде Де Гаспері (1880-1954), політик рангу К.Аденауера, Шарля де Голля. Палкий прихильник релігії він виступив як антипод Б.Мусоліні, ідеї якого називав "більшовизмом у чорному". 1927 року фашистський режим ув'язнив А. Де Гаспері, він врятувався лише завдяки Латеранським угодам, підписаними у 1929 році. Папа Пій XI домігся його звільнення. Упродовж 14 наступних років Де Гаспері працював у ватиканській бібліотеці. Таким чином, після падіння фашизму він залишився фактично єдиною видатною особистістю, незаплямованою співпрацею з режимом Муссолші.

Італійська ліберальна партія, очолювана відомим філософом Бенедет-то Кроче, обстоювала ідеали класичних свобод, засуджувала економічну політику фашизму.

Відроджувалися • й інші складові громадянського суспільства: мо-лодіжні, жіночі та профспілкові організації.

Скликана 23 вересня 1945 року відповідно до урядового декрету Консультативна асамблея (430 осіб) сформувала комісію на чолі з П.Ненні для підготовки законопроекту про вибори до Установчих зборів. Щодо функцій Установчих зборів між політичними силами точилися дискусії. Проте під тиском США їхні повноваження обмежилися лише підготовкою проекту конституції та ратифікацією мирного договору. Консультативна асамблея прийняла також новий виборчий закон, який підтвердив принцип загального рівного і таємного голосування та пропорційної системи представництва.

9 травня 1946 року король Італії Віктор Емануїл III зрікся престолу на користь свого сина Умберто, який виконував до цього функції намісника короля. 10 травня Умберто 11, названий італійцями "травневим королем", у зверненні до італійців пообіцяв "дотримуватися основних законів держави". Монархісти влаштовували численні демонстарції на підтримку нового короля.

2 червня 1946 року відбулися всенародний референдум з питання державної системи в Італії і водночас вибори до Установчих зборів. Більшість італійців - 12,7 млн. осіб - висловилися за республіку, але перевага була всього у 2 млн. осіб. Південь проголосував за монархію. Монархісти протестували й апелювали до Касаційного суду, який підтвердив результати референдуму. 18 червня 1946 року Італія була проголошена республікою. 13 чер-

227

вня Умберто II, заявивши, що підкоряється "насильству" та "революції", покинув країну. Він поселився у Португалії.

На виборах до Установчих зборів християнських демократів підтримало 8 млн. італійців (32,9 відсотка), соціалістів - 4,7 млн. (20 відсотків), комуністів - 4,6 млн. (18,9 відсотків). Решта голосів розподілилися між дрібними партіями. Збори відкрилися 25 червня 1946 року. Вони обрали Тимчасового голову держави ліберала Енріко Де Ніколу, за дорученням якого 13 липня 1946 року А. Де Гаспері сформував новий уряд за участю християнських демократів, комуністів, соціалістів та представників інших партій.

Установчі збори сформували також "Комісію 75-ти", метою якої була підготовка конституції. В січні 1947 року її проект був представлений збо-рам, його обговорення тривало майже 1-2 місяців. Більшість Установчих зборів 22 грудня 1947 року схвалила Конституцію Італії, а 1 січня 1948 року вона набрала юридичної сили. Е.Де Нікола перебрав функції президента республіки.

Конституція проголосила Італію демократичною республікою, яка базується на праці. її завдання полягало в усуненні перешкод економічного та соціального порядку, які порушують свободу й рівність громадян, заважають розвиткові особистості, ефективній участі всіх трудящих у політичній й соціальній організації країни. Вищим законодавчим органом держави став парламент, обраний загальним таємним голосуванням, а главою Італійської республіки - президент, якого, у свою чергу, обирали обидві палати парламенту (палата депутатів та сенат) і представники автономних областей терміном на 7 років.

Нова Конституція відзначалася демократизмом і до певної міри радикалізмом, її статті передбачали децентралізацію державного управління та широку автономію областей, гарантували недоторканність приватної власності, права трудящих на участь в управлінні підприємствами та інші демократичні права. Йшлося про визначену тривалість робочого дня й рівну оплату за однакову працю, право на щотижневий відпочинок та щорічну оплачувану відпустку, соціальне забезпечення, право на страйки. Стосунки між Італійською республікою та Ватіканом будувалися, за Конституцією, відповідно до Латеранських угод 1929 року.

10 лютого 1947 року в Парижі був підписаний мирний договір союзників з Італією (15 вересня того ж року він набрав юридичної сили). Договір констатував відмову Італії від імперських завоювань фашистського режиму: вона визнавала незалежність Албанії та Ефіопії, повернула Греції острів Додеканес, відмовилася від Істрії і Далмації на користь Югославії, а Трієст набував статусу "Вільної території". Італія сплачувала репарації на користь СРСР, Югославії, Греції та Албанії.

В січні 1947 року на запрошення американської сторони Де Гаспері

228

здійснив офіційний візит до США. Однією з умов надання Італії економіч-ної допомоги американці висунули вимогу усунути з уряду комуністів та соціалістів. 31 травня 1947 року Де Гаспері сформував свій четвертий уряд - однопартійний, тільки з ХДП - без комуністів і соціалістів. Його підтрима-ли Установчі збори. Важливою причиною виведення лівих з уряду стала також їхня протидія участі Італії у плані Маршалла.

18 квітня 1948 року відповідно до нової Конституції відбулися парламентські вибори. Комуністи і соціалісти створили єдиний блок - Народно-демократичний фронт, який задекларував аграрну реформу, націоналізацію великих монополій, дотримання Італією політики миру та нейтралітету.

В італійській публіцистиці гостро постало питання про загрозу заколоту комуністів. Цю проблему досліджують і сучасні історики, які дійшли вис-новку про "двоїстість" політики італійських комуністів та їхнього лідера П.Тольятті: проголошуючи курс прогресивної демократизації, П.Тольятті та ІКП насправді готували наприкінці 1947 - на початку 1948 року збройне повстання з метою захоплення влади. Найновіші наукові дані, однак, стверджують, що П. Тольятті не був прихильником цієї акції, хоч питання про можливість її обговорювалося на зустрічах представників ІКП з керівництвом ВКП(б), а також у матеріалах Комінформбюро. Водночас необхідно' пам'ятати, що італійські комуністи мали вдосталь схованої зброї, як і відповідних кадрів, здатних підготувати збройний заколот. Сталін підтримав П.Тольятті, оскільки сам усвідомлював безперспективність цієї прокомуністичної авантюри в Італії. Разом з тим Комінформбюро вимагало від західних комуністів, у тому числі і від ІКП, активної мобілізації мас проти плану Маршалла і на захист СРСР. Італійська компартія прийняла цю тактику, перейшовши до жорсткої опозиції до ХДП та її союзників.

Головним пунктом передвиборної програми урядового блоку партій (християнських демократів, лібералів, республіканців і соціал-демократів) стала заява про те, що тільки їхній прихід до влади гарантує Італії економічну допомогу США, в іншому випадку народ залишиться без хліба, а промисловість - без палива та сировини. Цей аргумент спрацював.

Християнські демократи отримали на виборах до Палати депутатів 12,7 млн. голосів, або 48,5 відсотка проти 35,2 відсотка на виборах до Установчих зборів у червні 1946 року. За народнодемократичний фронт проголосувало 8,1 млн. осіб, тобто 31 відсоток, проти 39 відсотків, що їх набрали комуністи і соціалісти в червні 1946 року. Результати виборів ліві розцінили як поразку. В серпні 1948 року за наполяганням соціалістів НДФ саморозпу-стився.

Після парламентських виборів 1948 року А.Де Гаспері сформував свій п'ятий уряд, до складу якого ввійшли, крім християнських демократів, які домінували, ліберали, республіканці, пізніше - соціал-демократи. Уряд за

229

своїм партійним складом був правоцентристським. Почалася ера правління ХДП.

Діяльність правоцептристських урядів (1948-1963 роки). Соціально-економічні питання були визначальними у діяльності уряду А. Де Гас-пері. Сам прем'єр сповідував економічну доктрину "неолібералізації", тобто повної свободи ринку, конкуренції і приватної ініціативи. Проте ліві групи ХДП вимагали запровадження політики державного контролю за економікою. В результаті боротьби у ХДП та парламенті перевагу здобула політика державного регулювання економічних пррцесів. Цьому сприяла також слабкість приватного капіталу. Наприкінці 1940- 1950-х років було розроблено ряд галузевих (металургія, нафтохімія) і регіональних (Південь) програм розвитку, виникла могутня державна компанія для видобутку і переробки рідкого і газоподібного палива - ЕН1, створено Касу Півдня: в середині 1950-х років було запропоновано так звану "схему Ваноні" - план розвитку італійської економіки.

Держава перетворювалася таким чином у фактор стабілізації, який підтримував рівновагу між зростаючим попитом і виробництвом, забезпечував координацію і безперервність виробничого процесу, погодження міжгалузевих пропорцій, необхідний рівень освіти, технічної і професійної підготовки. Вона регулювала також рівень і структуру споживання, що було необхідною умовою масового виробництва а, отже, технічного прогресу.

Аграрне питання залишалося у повоєнній Італії одним із найважливіших. Гостроту земельної проблеми засвідчували стихійні селянські виступи, самовільне захоплення поміщицьких земель тощо. З іншого боку, закони розвитку та модернізації капіталістичної індустрії, її реорганізації у відповідності з сучасними вимогами диктували необхідність ліквідації архаїчних форм сільського господарства, його перебудови та перетворення в ринок, адекватний промисловості і всій економічній системі.

Мета аграрної реформи, за задумом її ініціаторів, полягала в тому, щоб створити широкі верстви власників дрібних, середніх і великих товарних селянських і капіталістичних господарств. Конституція гарантувала проведення демократичної аграрної реформи. Ще 1948 року були скасовані кабальні статті договорів про земельну оренду (обов'язок робити подарунки й надавати безоплатні послуги власнику землі). З кінця 1949 року парламент розпочав дебати навколо поданого християнськими демократами законо-проекту про аграрну реформу, тривали вони майже рік. Наприкінці 1950 року замість єдиного загального документу було прийнято три окремих аграрних закони для окремих регіонів - Центральної Італії, Півдня та Сицилії.

Запровадження нового законодавства розтягнулося на 5 років (1950-1955 роки). Селяни отримали за викуп частину поміщицьких земель. Окрім того, тривав вільний продаж поміщицьких земель, а селянам надавався дер-

230

жавний кредит на їхнє придбання. В результаті цих заходів до рук селян перейшло 1, 5 млн. га землі; це позначилося на загальній картині розподілу земельної власності в країні. Були практично ліквідовані великі латифундії, а разом з цим зник клас поміщиків-лаї ифундистів. Аграрна реформа мала і негативні наслідки, оскільки основні проблеми - малоземелля селян і сільськогосподарського безробіття - залишилися нерозв'язаними.

Разом з тим аграрна реформа сприяла подальшій концентрації сільсько-господарського капіталу та виробництва, стимулювала бурхливі темпи механізації сільського господарства, що було неможливе при збереженні дрібнотоварного виробництва.

Технічний прогрес на селі, механізація сільськогосподарського виробництва супроводжувалися витісненням селян із землі, їхньою масовою міграцією у міста. Цей безпрецедентний за своїми масштабами процес, який з різною інтенсивністю тривав майже до початку 1980-х років, набравши драматичного характеру.

Інша специфічна проблема Італії - регіональні диспропорції, тобто розрив між традиційно відсталим аграрним Півднем та розвиненою індустріальною Північчю. Південь Італії - це 6 областей південної частини Апен-нінського півострова та острови Сицилія і Сардинія, на яких проживає третина населення країни. Одразу після війни уряд вжив заходів, спрямованих відновлення економіки цього регіону: підтримав приватний капітал шляхом надання пільгових кредитів, відкрив спецрахунки для кредитування дрібних та середніх промислових підприємств; скасував на 10 років податки на підприємницькі прибутки тощо.

З 1950 року уряд А.Де Гаспері перейшов до більш-менш послідовної економічної політики, основними віхами якої стали економічна реконструкція Півдня, часткова аграрна реформа, заснування Каси Півдня (державного фонду) для фінансування індустріалізації (терміном на 10 років), створення спеціалізованих кредитних установ для південної Італії, будівництво "по-люсів розвитку"тощо.

В 1952 році було реорганізовано Касу Півдня: 1) термін її діяльності пролонговано до 12 років; 2) збільшено грошовий фонд з 1000 млрд. до 1 280 млрд. лір; 3) дозволено іноземні позики. В наступні роки Каса Півдня еволюціонувала: від вузької системи кредитування промислового розвитку вона перейшла до широкої фінансової програми індустріалізації. Величезні фінансові витрати упродовж 40 років перетворили Південь з аграрного в індустріально-аграрний регіон, проте економіка його залишалася залежною від промислової Півночі, розрив у рівнях життя населення обох частин країни був відчутний.

Зміни на міжнародній арені, пов'язані з корейською війною, спричи: нили поправіння урядового курсу християнських демократів. Упродовж 1951-

231

1952 років Рада міністрів розробила низку "надзвичайних заходів"; серед них: закони про обмеження прав трудящих на страйки, про запровадження попередньої цензури, про громадянську оборону. Щоправда, парламент ухвалив лише закон про громадянську оборону, але в дуже урізаному вигляді, який так не був запроваджений у життя.

Втративши на муніципальних виборах 1951-1952 років 4 млн. голосів, ХДП, заклопотана майбутніми парламентськими виборами 1953 року, запропонувала новий виборчий закон, який заміняв пропорційну систему виборів мажоритарною. За новим законом блок чи партія, які отримають 50 відсотків голосів виборців плюс один голос, мають право на 2/3 місць у парламенті. Довкола законопроекту ("шахрайського") спалахнули запеклі баталії. Все ж ХДП, якій у парламенті належала абсолютна більшість, до того ж підтримана соціал-демократами, домоглася ухвали цього закону. Та все одно на парламентських виборах у червні 1953 року християни-демократи втратили 2 млн. голосів, а разом з цим і абсолютну більшість у парламенті. А.Де Гаспері сформував уряд лише зі своїх однопартійців, проте і цей 8-ий його уряд протримався всього один місяць. В серпні 1953 року прем'єр-міністр подав у відставку. Наступні уряди, очолювані демохристиянами, їхніми партнерами по урядовій коаліції стали ліберали, соціал-демократи. Новим президентом Італії був обраний 1955 року також один із лідерів ХДП, її лівого крила - Джованні Гронкі.

Новий уряд прийняв закон про підвищення пенсій та соціальне забезпечення сільськогосподарських робітників.

Середина 1950-х років характеризується спадом робітничого руху. Високі темпи економічного розвитку спричинили серйозні зміни в структурі робітництва, яке поповнилося мігрантами з Півдня, молоддю, жінками. А одночасно намітилося падіння впливу на нього Всезагальної італійської конфедерації праці (ВІКП). Нові загони робітників поповнювали ряди католицьких профспілок. Важливим наслідком економічного піднесення стала нова "патерналістська" політика підприємців. Власники підприємств запро-ваджували антистрайкові премії, розгорнули будівництво житла для робітників, дитсадків тощо.

До того ж із середини 1950-х років почався процес соціал-демократи-заиії другої за значенням політичної організації - Італійської соціалістичної партії. Однією з причин цього процесу було рішення XX з'їзду КПРС про культ особи Сталіна, польські події влітку 1956 року та народне повстання в Угорщині восени того ж року. В жовтні 1956 року 1СП розірвала пакт про єдність дій з комуністами, ХХХП з'їзд партії (лютий 1957 року) схвалив це рішення, яке відкрило можливості співпраці італійських соціалістів з урядовими партіями.

На парламентських виборах 25 травня 1958 року знову домінувала ХДП.

232

яка набрала 42,4 відсотка голосів. Вона й формувала уряди - сама або в союзі з соціал-демократами. Щоправда, уряди змінювалися майже щороку. Під впливом нової хвилі страйків 1960 року був прийнятий закон про рівну оплату праці чоловіків та жінок; 1962 року націоналізовано великі енергетичні підприємства, їхнє керівництво передано Національному товариству електроенергетики (ЕНЕЛ). Було ухвалено також закон про передачу на-півспільникам оброблюваних ними земель; заборонено звільняти з роботи жінок після їхнього заміжжя; прийнято серію законів про запровадження пенсій для наймитів, селян, ремісників та домогосподарок; виділено кошти на безоплатні медичні послуги для деяких категорій трудящих. Незважаючи на це, італійське трудове законодавство все ж відставало від середніх європейських стандартів.

Загалом страйковий рух, активізація неофашизму, перманентні урядові кризи засвідчували поглиблення кризи ХДП, її прагнення знайти нових партнерів та виробити нову політичну орієнтацію.

Зовнішньополітична діяльність демохристиянських урядів була спря-мована на зміцнення атлантичної солідарності. 4 квітня 1949 року К.Сфорца від імені італійського уряду підписав у Вашингтоні договір про вступ Італії до НАТО. Цьому передувала гостра політична боротьба, яка завершилася голосуванням у парламенті: 317 депутатів висловилися за приєднання до Північноатлантичного блоку, 175 (комуністи і соціалісти)-проти. Відповідно до договору на італійській території з 1950 року розміщувалися військові формування та штаби НАТО. Цього ж року Італія та США підписали угоду "Про взаємну допомогу з метою оборони".

В грудні 1955 року Італія стала членом ООН. Тоді ж на її території дислокувалися сухопутні американські сили, виведені з Австрії. 1957 року Італія вступила до ЄЕС, а в березні 1959 року уклала з США угоду про спорудження на її теренах американських військових баз для запуску ракет середньої дії. Поліпшилися італо-радянські стосунки, зокрема, торговельні.

Італійське "економічне диво" 1950-1960-х років. Повоєнна відбудо ва та економічна реконструкція в Італії були завершені на початку 1950-х років. Тоді ж провідні галузі промисловості досягай довоєнного рівня ви робництва. Після цього в Італії розпочалося потужне економічне піднесен ня, за якого середньорічні темпи приросту промислової продукції склали у 1952-1957 роках 11, а у 1959 - 1962 роках - 14 відсотків. За десятиріччя (1951 -1961 роки) обсяг цієї продукції в 2.5 раза перевищив довоєнний рівень, вдвічі збільшився національний дохід. Особливо швидкими темпами розви валася металургія, хімічна та автомобілебудівна галузі, які стали рушієм структурних змін в економіці Італії. '

Економічному піднесенню, що ввійшло в історю під назвою "економічного дива", сприяла низка факторів, а саме: завершення до початку 1950-х

233

років модернізації промисловості; розробка нових родовищ нафти і метану; надходження доларів у зв'язку з розвитком туризму; аграрна реформа, розширення внутрішнього ринку і зростання попиту на промислову продукцію; американська фінансова підтримка та допомога за планом Маршалла (З млрд. доларів); успіхи НТР; ефективна експортна політика, участь Італії в європейській економічній інтеграції, наявність*дешевої робочої сили ( її вартість в італійській промисловості становила 1/5 аналогічного показника в США); низький рівень військових витрат.

Таким чином, післявоєнна переможена Італія перетворилася в одну із найрозвинутіших країн світу. "Економічне диво" визначило нові споживацькі стандарти і зміни у побуті італійців. Італійські крамниці у 1950-х роках почали заповнюватися моторолерами, малолітражними автомобілями, електропобутовими приладами, телевізорами. 1955 року в країні було налагоджено випуск машини марки "Фіат - 600", а впродовж наступних десяти років їх зійшло з конвеєра 2 млн. 300 тисяч штук. Поява через два роки "Фіату -500" викликала справжній бум. Визначною подією стало народження 1954 року італійського телебачення. Продаж товарів у кредит збільшував купівельну спроможність населення.

Підвищення рівня зайнятості і зарплати зумовило зростання квоти прибутків трудящих у загальному обсязі національного доходу: в 1960 році на-65, в 1963 -на 68 відсотків.

Був і інший, негативний бік "економічного дива": циклічність та нерівномірність економічного розвитку, відставання сільського господарства, міграція сільського населення в міста і зростання безробіття, нерозв'язані житлова і транспортна проблеми, і надалі гостре "питання Півдня".

Правління "лівого центру" (1963-1976 роки). Піднесення страйкового руху, апогей якого припав на 1960 рік, незавершенність демократичних реформ, ініційованих демохристиянськими урядами, перманентні урядові кризи, заклик Другого Вселенського Ватиканського собору співробітничати з інакомислячими, спричинили пошуки ХДП нових політичних партнерів у лівому таборі. 1962 року християнський демократ А.Фанфані сформував уряд "лівого центру" із демохристиян, соціал-демократів та республіканців. Серед найважливіших соціально-економічних заходів уряду А.Фанфані були націоналізація електроенергетичної промисловості, підвищення зарплати та пенсій, запровадження обов'язкової початкової та середньої освіти. Але через протидію парламенту уряд "лівого центру" не зміг скасувати на-півспільщину і запровадити обласну автономію.

Парламентські вибори у квітні 1963 року не дали жодній із партій абсолютної переваги. XXXV з'їзд 1СП (жовтень 196,3 року) прийняв рішення про участь соціалістів в уряді "лівого центру". Щоправда, за умови, що урядова коаліція здійснить низку соціальних реформ. У грудні 1963 року уряд,

234

до складу якого увійшли соціалісти, очолив християнський демократ Альдо Моро (1916-1978 pp.) Народився він у традиційно-релігійній родині. Батько і мати були вчителями. Здобув вищу університетську освіту і в 25 років став професором права. Замолоду брав активну участь в юнацьких католицьких організаціях, а у 23-річному віці став членом президії Університетської католицької студентської організації (ФУ 41). Слід зазначити, що чимало італійських політиків свого часу належали до ФУЧІ.

1946 року А.Моро обрали депутатом Установчих зборів, він став членом "Комісії 75-и", яка розробила проект конституції, а до свого прем'єрства обіймав різні міністерські посади.

Лівоцентристська урядова коаліція упродовж 13 років (до 1976 р.) сформувала п'ять урядів. Останній з них, п'ятий, функціонував з 10 лютого по 29 липня 1976 року і був розпущений, оскільки не отримав вотуму довір'я при обговоренні закону про право жінок на аборти. Діяльність лівоцентри-стської коаліції збіглася з припиненням дії факторів, що спричинили італійське "економічне диво", із сповільненням темпів економічного розвитку, початком "свинцевих років" (розгулу ультрачервоного та ультрачорного терору), новим загостренням соціальної напруги в суспільстві.

З метою пом'якшення соціального протистояння уряди "лівого центру" здійснили низку реформ. Гостра боротьба розгорнулася довкола запро-вадження державного програмування економічного розвитку країни, надання йому форми багаторічного загальнонаціонального "плану розвитку" і виділення для цього відповідних державних коштів. Перша п'ятирічна програма, прийнята 1965 року (так званий "план П'сраччіні"), передбачала прискорений розвиток Півдня, розгортання житлового будівництва, підвищення пенсій та зарплати відповідно до зростання продуктивності праці. Були ліквідовані зональні відмінності в рівнях оплати праці, запроваджено 40-годинний робочий тиждень, розширено права профспілок.

Поступки "лівого центру" трудящим, економічні труднощі, світова енергетична й економічна кризи (1974-1975 років) та безробіття активізували тероризм, який з кінця 1960-х років і особливо в 1970-і роки вилився у форму політичних замахів та вбивств, висадження в повітря важливих державних об'єктів та інші акти насильства. В 1975-1979 роках кількість терористичних угруповань зросла з 8 до 219. Найбільш відомими серед них стали "Брігате россе" ("Червоні бригади"), які у вересні 1971 року надрукували свій програмний документ з 18 пунктів. В ньому вказувалося, що "Брігате россе" - це перша ланка створюваної "Озброєної партії пролетаріату", ідеологічною базою якої є марксизм-ленінізм, китайська культурна революція та досвід міської герільї, тобто традиції міжнародного робітничого руху. "Червоні бригади" визнавали 1КП як велику демократичну силу, але не погоджувалися з її стратегічними настановами і методами. їхні ультраліві гас-

235

jia знайшли відгук серед безробітної молоді. Брігатісти підпалювали уста-нови, викрадали автомобілі, а згодом стали на шлях політичного терору. Першою їхньою жертвою став головний прокурор Генуї Франческо Коко.

Наприкінці 1960-у першій половині 1970-х років внутрішньополітична ситуація в Італії все більше загострювалася. З одного боку, консолідувалися праві партії, терористичні організації та мафія; з іншого, зростала активність та вплив лівих сил. Три' найбільші профспілкові центри країни -Всезагальна італійська конфедерація праці, яка перебувала під впливом комуністів та соціалістів; Італійська конфедерація профспілок трудящих ( на неї мала вплив ХДП); Італійський союз праці ( тут лідерами були соціал-демократи та республіканці) все частіше домовлялися про єдність дій і виступали спільно, особливо "гарячої осені" 1969 року. Ліві домоглися успіху у прийнятті закону, який дозволяв розлучення, тоді як католицька церква вважала шлюб священним. На обласних і муніципальних виборах 1975 року ліві партії також домінували (ІКП отримала 33,4 відсотка голосів, ІСП - 12, ХДП - 35, 2 відсотка; вперше в історії Італії комуніст був обраний мером Риму). Разом з тим італійську демократію часто називають "спеціальною" чи демократією " з винятками". Після 1947 року ІКП, яка посіла друге місце за кількістю голосів, отриманих на парламентських виборах, позбавили фактичного права участі в управлінні державою. Ще у 1973 році лідер ІКП Ен-ріке Берлінгуер, перебуваючи під враженням військового перевороту в Чилі, запропонував ідею "історичного компромісу". В одній із статей він писав:" Гострота проблем, які стоять перед країною, постійна загроза реакційних авантюр і необхідність спрямувати Італію на шлях економічного розвитку, соціального оновлення і демократичного прогресу диктують невідкладність того, що можна назвати новим великим "історичним компромісом" між силами, які об'єднують і репрезентують більшість італійського народу". Конкретно мова йшла про союз комуністів, соціалістів і католиків.

Прихід до влади коаліції "національної солідарності" та її діяльність (1976-1979 роки). Результати парламентських виборів 1976 року дали змогу реалізувати "історичний компроміс", запропонований Е.Берлін-гуером. Італійська компартія отримала рекордну за весь час свого існування кількість голосів виборців - 34,4 відсотка, соціалісти - 9,6, християнські демократи - 38,7 відсотка. Парламентська фракція комуністів нараховувала 343 особи (з 945). Проте до складу нового уряду увійшли лише представники ХДП. Прем'єр-міністром був призначений один з найбільш "гнучких" лідерів демохристиян 57-річний Джуліо Андреотті. Комуністи спільно з іншими лівими і республіканськими партіями утворили в парламенті "коаліцію тих, хто утримався" - блок депутатів, які підтримували уряд Д.Андреотті. В історію Італії цей час увійшов як триріччя "національної солідарності", або "демократичної солідарності". Разом з комуністами і соціалістами уряд Д.Ан-

236

дреотп розробив програму реформ, спрямованих на стабілізацію економі-ки, боротьбу з тероризмом, ухвалили закон про працевлаштування молоді.

Один з найбільш тверезо мислячих керівників ХДП А.Моро усвідомлював неможливість ігнорування ролі ІКП в політичному житті країни. Починаючи з 1975 року, він виступав за те, щоб демохристияни враховували статус і роль компартії, залучали комуністів, хоча б опосередковано, до прийняття важливих урядових рішень. З цією метою А.Моро декілька разів зустрічався з Е.Берлінгуером, що викликало невдоволення ультраправих та ультралівих терористичних угруповань. 16 березня 1978 року, в день засідання парламенту, бойовики "червоних бригад", розстрілявши охорону, викрали Альдо Моро.Терористи зажадали звільнення своїх лідерів з тюрми. Уряд вирішив не йти на поступки. Через декілька тижнів країна була шокована: екс-прем'єра було знайдено вбитим. Влада виявилася неефективною. В пошуках А.Моро брали участь 35 тисяч осіб, не менше півтори тисячі військових контролювали блок-пости. Обшуки провадилися надзвичайно ретельно - квартал за кварталом, будинок за будинком, але безрезультатно. Більше того, брігатисти продовжували орудувати, були вони добре поінформовані, їхні зв'язківці вільно ходили столичними вулицями, телефонували, поширювали свої комюніке. У цьому контексті випливла діяльність горезвісної таємної масонської ложі "Пропаганда - 2", або, як її почали називати, "П-2", розкритої 1981 року. В списках членів "П-2" фігурувало вище керівництво армії та секретних служб, міністри, депутати, представники приватного і державного сектору економіки, фінансових кіл тощо. Рішення та дії учасників "П-2" стосувалися широкого кола питань: від особистої кар'єри того чи іншого політика - до великих політичних проблем країни, її міжнародних зв'язків, питань миру та війни. Найбільша активність "П-2" припала на 1976-1978 роки.

Загалом за ту чи іншу причетність до злочинного вбивства А.Моро було ув'язнено пожиттєво 33 особи. Проте, за різними свідченнями, судовий процес залишився не доведеним до кінця, не розкрито зв'язки підсудних з правлячими колами, з "червоними бригадами", нарешті, з ЦРУ. Відповіді на питання: "Хто був організатором вбивства А.Моро?" немає і до сьогод-нішнього дня.

Італійська компартія зазнала важких звинувачень, їй інкримінували зв'язок з "червоними бригадами". Комуністи відмовилися в січні 1979 року від підтримки уряду, вийшли з парламентської більшості і перейшли в опозицію до ХДП.

Італія 1980-х років. З часу червневих 1979 року парламентських виборів в Італії формуються п'ятипаргійні уряди з християнських демократів, лібералів, республіканців, соціал-демократів та соціалістів.

У соціально-економічній сфері гору взяли консервативні тенденції.

237

Країна перебувала під враженням скандалів, пов'язаних з нафтовою корупцією та "П-2", як паралельним центром влади. В листопаді 1980 року стався руйнівний землетрус, урядові кола знову виявилися не на висоті. Ситуація погіршилася новою світовою економічною кризою 1980-1982 років.

Вихід соціалістів весною 1983 року з п'ятипартійного уряду через відхилення парламентською більшістю закону про оподаткування нафтових компаній спричинив чергову урядову кризу. Спроби створити новий коаліційний уряд виявилися безрезультатними. У відповідності з конституцією президент А.Пертіні підписав декрет про розпуск парламенту і проведення 26 червня цього ж року позачергових парламентських виборів. З часу завершення другої світової війни в Італії змінилося 43 урядових кабінети.

Внутрішня та зовнішня політика уряду Б.Краксі (1983-1987 роки). Після виборів було сформовано п'ятипартійний коаліційний уряд на чолі з лідером соціалістичної партії Бенедетто (Беттіно) Краксі. Вперше за післявоєнні роки ХДП поступилася ключовою посадою в уряді. Головне завдання нового кабінету міністрів полягало в тому, щоб подолати наслідки кризи 1980-1982 років, дефіциту торговельного балансу в три трильйони лір та держбюджету, інфляції тощо.

Італійський уряд на чолі з соціалістом Б. Краксі керував країною рекордно тривалий час-до літа 1987 року. Йому випало здійснити свого роду "неоконсервативну революцію" на взірець тієї, яку здійснили в США Р.Рейган, у Великобританії - М.Тетчер, у ФРН - Г.Коль. Першочерговим постало питання про статус державного сектору, в якому зосереджувалося 3/4 добувних підприємств і видобутку чавуну, понад 50 відсотків сталеливарної", 70 - суднобудівної та дві третини електромеханічної промисловості і майже вся інфраструктура. Новий підхід стосовно державного сектору передбачав часткову приватизацію та ліквідацію нерентабельних підприємств. Водночас було дано поштовх бурхливому розвиткові дрібного підприємництва. Щорічно засновувалося 250-300 тисяч нових приватних підприємств (при бан-крутстві - 100-150 тисяч). Мініпідприємства виростали на базі ремісничих майстерень, надомного виробництва, у дворах і садах селян-напівсшльників.

Таким чином відбувалася індустріалізація, чи реіндустріалізація цілих регіонів - Північно-Східного. Центрального, почасти і Південної Італії. Технологічна перебудова спричинила великі соціальні зміни: на 1, 5 млн. скоротилася чисельність фабрично-заводських робітників; на кожного промислового працівника тепер припадало двоє, зайнятих у сфері обслуговування.

Разом з тим підприємці, спекулюючи гаслом звільнення економіки, перейшли в наступ на соціальні завоювання трудящих. Конфіндустрія (об'єднання промисловців) висунула гасло:" Менше держави, менше промисловості, менше профспілок!" Уряд Б.Краксі запровадив режим жорсткої економії та підтримав Конфіндустрію своїм декретом від 14 лютого 1984 року

238

про обмеження дії рухомої шкали зарплати, яка регулювала збільшення зарплатні відповідно до зростання вартості житла; зменшення витрат на охорону здоров'я, соціальне страхування та освіту. Водночас уряд здійснив активну атаку на мафію, підвищив зарплату поліції, притягнув до судової відповідальності багатьох її учасників; дещо обмежив відповідно до нової угоди з Ватиканом вплив католицької церкви на освітні та сімейні відносини.

У зовнішньополітичній сфері уряд Б.Краксі взяв курс на зміцнення атлантичної солідарності. Однією з перших Італія приєдналася до американської стратегії оборонної ініціативи (СОІ), дозволила будівництво у Комізо, на Сицилії, баз для 112 ядерних крилатих ракет; італійські військові брали участь в акціях багатонаціональних збройних сил тощо. Водночас Італія приєдналася до "антирадянської коаліції", пов'язаної із справою Антонова, болгарсь-кого підданого, організатора замаху на папу Іоанна-Павла П. В 1986 році Б.Краксі відвідав СРСР і зустрівся з М.Горбачовим - ініціатором нового політичного курсу, спрямованого на перебудову радянської системи. Після відставки уряду Б.Краксі 1987 року, уряди очолювалися демохристиянами і часто змінювалися.

Серйозні пертурбації пережила у 1980-х роках Італійська компартія. З часу "епохи" Е.Берлінгуера, його переходу на позиції "єврокомунізму" (відмови від найголовніших одіозних постулатів марксистсько-ленінського вчення) партія вступила в період розброду, чвар та розчарувань, падала її чи-сельність та вплив. ІКП стояла перед порогом суп свого реформування.

Італія 1990-х років. У 1990-і роки Італія вступила як розвинена індустріальна країна, яка посіла п'яте місце у світі за валовим внутрішнім продуктом. Провідною галуззю стало машинобудування: за кількістю вироблених верстатів країна займала четверте місце. Концерн ФІАТ називають "індустріальним міфом XXI століття". Водночас в економіці Італії збереглися такі негативні явища, як міжрегіональні (північ-південь) та міжгалузеві диспропорції, високі темпи зростання вартості життя, безробіття (1993 року 10 відсотків; це друге місце у Європі після Іспанії), деяке відставання у сфері високих технологій, дефіцит бюджету та державний борг, висока інфляція, неефективність державного сектору (50 відсотків економіки та 70 відсотків банків контролює держава).

Головне завдання італійської спільноти полягало у досягненні економічних та політичних стандартів провідних європейських держав, зокрема, необхідно було домогтися ефективної системи державного управління (за 52 повоєнні роки помінялося 55 урядів). Чи не найбільше підривають італійську політичну систему гучні справи про корупцію вищих урядових осіб.

Про нездатність політичної системи Першої республіки вирішувати завдання, які висуває сучасність, йшлося давно. Жвава дискусія на цю тему тривала, починаючи з кінця 1970-х років. Саме тоді соціальні зміни в італ-

239

ійському суспільстві, а також тенденції, які розвивалися у світі і які вилилися в те, що пізніше було означено терміном «глобалізація», змусили італійську правлячу еліту замислитися над тим, чому наявна в країні система політичних інститутів діє так неефективно.

Коли Б.Краксі, тодішній лідер ІСП, найдинамічнішої на той час партії, якій пощастило залучати на свій бік виборців із нових соціальних верств, у 1979 році вперше порушив питання про потребу «великої реформи», його, як він сам підкреслював, сприйняли за «божевільного чи претендента у диктатори». Політична еліта і громадська думка країни розцінили його пропозицію як «атаку на демократію». Лідер соціалістів чудово розумів, що він порушив табу: торкнувся найбільшої святині - конституційної системи Італійської республіки. Це табу утвердилося з післявоєнних часів за мовчазною домовленістю між шістьма політичними партіями, які брали участь у антифашистському опорі.

Висунуті Б.Краксі ідеї зводилися до п'яти основних пунктів: 1) збереження двох палат парламенту, але зі зміною їх ролі; 2) прискорення процесу прийняття рішень; 3) забезпечення стабільності урядів; 4) деполітизація судових органів і контроль за їхньою діяльністю з боку парламенту; 5) реформа виборчого закону з метою створити умови, щоб малі партії могли почати процес об'єднання в більш впливові політичні організації (малося на увазі застосувати в майбутньому п'ятивідсотковий бар'єр, який існує в інших країнах).

Соціалісти вважали, що корені некерованості країною-у структурних деформаціях інституціональної системи. На їхню думку, глибока криза італійського суспільства могла призвести до демонтажу соціальної держави. Пропоновані ними перетворення мали послужити її модернізації. Необхідно було здійснити «очищення» соціальної держави від усього дегенеративного в її структурах, перейти до «кращого управління».

Усе це соціалісти пропонували ще до того, як їхній лідер Б> Краксі обійняв посаду прем'єр-міністра, на якій перебував найдовше за весь післявоєнний період в історії Італії. 1 все ж, хоч формально уряд очолював соціаліст, якихось змін в системі влади ХДП, яка панувала у Першій республіці, не сталося. Прем'єр-міністрові Б.Краксі і створеним під пропоновані соціалістами проекти парламентським структурам мало що вдалося зробити. Незважаючи на їхні зусилля, на почату з їхньої ініціативи широку дискусію та діяльність спеціальної парламентської комісії з питань інституціональних реформ, усі проекти залишилися лише на папері. Однак, імпульсом, що їх у 1990-х роках внесли соціалісти й інші зацікавлені у реформах сили, викликали лавину, яка за іронією долі поховала і її ініціаторів, причому не лише малі італійські партії, яких теж не влаштовувало панування ХДП і цілковите домінування в опозиції ІКП, але й саму ІСП.

Аналіз причин краху Першої республіки не можна робити без ура-хування системи фінансування італійських партій, яке з самого початку являло собою досить темний бік політики, не з'ясовано, як слід, і досі. До цієї сфери завжди були причетні корупція і моральна деградація. Партії, а часто і підпорядковані їм організації, політичні клани, окремі діячі одержували фінансову підтримку в різних формах, поєднуючи декларовані кошти з коштами не декларованими, які завжди залишалися в тіні. «Історію республіканської демократії можна розглянути і з точки зору комплексної історії фінансування політичних суб'єктів, які відігравали провідну чи помітну роль у розвитку демократичного життя», - зазначив той же Б.Краксі. Навколо джерел фінансування оберталося все- вплив на владу, діяльність економічних груп і соціальних структур, міжнародні справи.

Роки, коли ІСП, яка виступила ініціатором проведення інституціональних реформ, була біля державного керма, виявилися змарнованими, всі сили партії пішли на безплідну політичну боротьбу з головними конкурентами -ХДП та ІКП. Ці дві партії, в свою чергу, знесилившись у жорсткому політичному протистоянні, також мало що могли запропонувати для реформування партійно-політичного режиму, який проіснував майже півстоліття. Довіра громадськості до політичних партій неухильно падала, і коли в внаслідок горбачовської перебудови впала берлінська стіна і зникла комуністична загроза зі сходу, "аномальна" італійська партійна система втратила свою головну опору - антикомунізм.

Органічний недолік системи Першої республіки полягав у тому, що вона спиралася на беззастережне панування на політичний арені єдиної партії -ХДП. Ця обставина вже сама по собі суперечила принципам демократії, під якими розумілося чергування при владі альтернативних політичних сил. ХДП стала перманентним недоліком системи, її "аномалією" порівняно з політич-ними системами інших демократичних країн. Італійська демократія часів Першої республіки виявилася недосконалою, оскільки ХДП, яка гуртувала довкола себе всі антикомуністичні сили, була її незмінним лідером і не мала рівноцінного партнера-опонента, що спирався на легітимну санкцію виборців.

ІКП, незважаючи на її близькість до поставленої мети наприкінці 1970-х років, так і не вдалося зробити рішучий поворот і сформувати уряд лівої альтернативи.

Починаючи з моменту проголошення Республіки, атавістичний поріг італійської аномалії завжди був пов'язаний з ідеологічним протистоянням, яке підтримувала «холодна війна» між двома партіями, а це робило їх не просто опонентами, а смертельними ворогами. Саме тому вони не могли бути альтернативою одна одній. З падінням берлінської стіни і трансформуванням комуністичної партії на Партію демократичних лівих сил наступав

240

241

момент, коли Італія змогла нарешті стати нормальною країною. Однак сподіванням багатьох щодо швидкого розблокування політичної закостенілості попередніх структур та зміни стереотипів, що склалися, як і вилікування скутої попередніми хворобами політичної системи не одразу судилося здійснитися. Країна мала пройти крізь низку подій, які докорінно змінили характер її політичного життя.

Отже, вирішальний момент кризи італійської иартійно-політичної системи настав лише на початку 1990-х років. Це було викликано, повторимо, не тільки внутрішньополітичними причинами, а й, значною мірою, зовнішніми факторами, насамперед розвалом режимів так званого реального соц-іалізму у Східній Європі. Італія виявилася єдиною західною країною, яка пережила глибокі зміни партійно-політичної системи одночасно зі східноєвропейськими державами. Італійська «блокована демократія» несподівано зрушила з місця. Ліквідація конфлікту Захід - Схід, який тривав десятиріччями, загострення економічної кризи в країні, прогресуюча втрата впливу політичних субкультур, політичні скандали, що спалахнули, розкриті афери з хабарями у величезних розмірах, до яких причетні були партії та їхні лідери, - усе це поставило під сумнів легітимність традиційних партій і викликало справжній політичний землетрус.

Таким чином, початок 1990-х років був позначений цілковитою зміною декорацій на політичній арені країни. Італійські комуністи, які встигли реформувати свою партію і переглянути політичний курс, вийшли з цієї кризи, мабуть, з найменшими втратами. Християнські демократи пережили кілька розколів і втратили свої провідні позиції у партійно-політичній системі, хоч здавалися раніше несхитними. Криза ж третьої за значенням у старій партійній системі Італійської соціалістичної партії пов'язана зі звинуваченням її лідерів у корупції і крадіжках, була настільки глибокою, що призвела мало не до зникнення її з політичного обрію.

Не лише Італійську соціалістичну, а й багато інших партій, які визначали політичне обличчя країни протягом усього післявоєнного періоду, спіткала подібна доля. Так, традиційно центристські соціал-демократична, республіканська і ліберальна партії в результаті виборів 1994 року виявилися навіть не представленими у парламенті. Два гіганти - ХДП та 1КП, між якими головним чином і точилася політична боротьба у післявоєнне п'ятдесятиліття і які іноді набирали разом до 2/3 голосів, на початку 1990-х років також потрапили в смугу струсів. 1КГІ фактично перетворилася на соціал-демократичну політичну організацію. ХДП пережила розкол і втратила свої передові позиції. Якщо у 1992 році, як і протягом усього післявоєнного часу, вона посіла перше місце в політичному спектрі, набравши на виборах 29.7 відсотка голосів, то в 1994 році Італійська народна партія і «Пакт Сеньї», які вийшли з ХДП і стали її спадкоємцями на політичній арені, завоювали відио-

242

відно всього лиш 11,1 і 4,6 відсотка голосів. Як і у випадку з ІСП, багато відомих керівників партії виявилися замішаними у злочинах. їх було викрито під час операції «Чисті руки», що проводилася з 1992 року за ініціативою міланського судді Дж. Ді П'єтро. Такого «динозавра» італійської політики, як Дж. Андреотті, екС-прем'єр -міністра, міністра, члена керівництва ХДП, пожиттєвого сенатора, було звинувачено у зв'язках з босами мафії, яка на початку 1990-х років діяла особливо нахабно, вбиваючи високопоставлених чиновників італійської юстиції та відомих політичних діячів.

1КП, головний і незмінний конкурент ІСП на лівому фланзі, на початку 1990-х років зазнала помітних змін. Крах соціалістичної системи, відхід у небуття Радянського Союзу, з керівництвом якого були тісно зв'язані протягом усієї своєї історії італійські комуністи, змусили ІКП переглянути свої погляди і позиції. Партія довела до логічного завершення процес ревізії ціннісних комуністичних установок, який почався ще в 1950-х роках і пройшов багато стадій, у тому числі і стадію єврокомунізму. Було змінено назву партії, і визнанням її переорієнтації стало входження до Соціалістичного Інтернаціоналу.

Прийняла вона назву Демократичної партії лівих сил (ДПЛС), а частина комуністів-традицюналістів, які від неї відкололися, заснувала нове об'єднання - "Комуністичне відтворення". Єдина ІКП отримала на парламентських виборах 1987 року 26,6 відсотка голосів, у 1992-му ДПЛС набрала 16,1, a KB - 5,6 відсотка, у 1994-му, відповідно, - 20,4 і 6,0, а на останніх виборах 1996 року ДПЛС - 21,1 і KB - 8,6 відсотка. Таким чином, комуністам за умов, коли всі інші традиціоналістські партії втратили позиції, вдалося зберегти свій вплив приблизно на тому ж рівні, якого вони досягай у післявоєнний період - аж до 1970 - 1980-х років.

Зміни в ІКП зумовили й зникнення тієї підпори італійської партійно-політичної системи у вигляді антикомунізму, якою тривалий час ко-ристувалися ХДП, ІСП та інші урядові сили з тим, щоб залякати італійського виборця привидом комунізму і змусити голосувати за себе. Крах комуністичних режимів на сході Європи, саме існування яких стимулювало підтримку антикомуністичних сил в Італії як «прифронтовій державі», а тим самим і стабільність системи, в якій ХДП домінувала і тримала монополію після війни, призвів до розвалу і саму ХДП та створений нею режим.

Останні парламентські вибори періоду Першої республіки, які відбулися в 1992 році, відбили розклад політичних сил Італії, що утвердився, починаючи з перших післявоєнних років. Сформовані внаслідок цих виборів кабінети - спочатку соціаліста Д'Амато, а потім - колишнього керівника банку країни К. А. Чампі - по суті продовжували лінію попередньої п'ятипартій-ної коаліції під верховенством ХДП. їхні програми конституційних реформ, яким належало змінити обличчя італійських політичних інститутів, так і за-16*

243

лишилося на папері. У своєму зверненні до нового парламенту 28 травня 1992 року президент Оскар Луїджі Скальфаро запропонував створити Двопалатну комісію з представників усіх політичних сил країни «з метою глибокого й органічного перегляду Конституційної хартії». Хоч та комісія діє до нашого часу, однак результати її роботи не дуже відчутні. Нині робляться спроби надати їй ваги і значення, достатніх для того, щоб приступити до перегляду італійської Конституції. Ставиться завдання внести в Основний закон зміни, які б забезпечили еволюцію політичної системи Італії в бік створення президентської чи напівпрезидентської республіки.

Італійську партійну систему, яка виникла після Другої світової війни і діяла фактично до 1993 року, було Грунтовно шституціоналізовано. Саме це дало підстави говорити про зростаючу роль партійних пільг, що стало характерною рисою італійської демократії. Кадри різних партій, хоч і мало різнилися, але дружно відмежувалися від простих громадян. Це зумовило кризу традиційних партій, що й поставило на порядок денний питання про необхідність радикальної реформи виборчої системи. Ставало все зрозумі-ліше, що відкладати її неможливо.

Це питання з ініціативи багатьох провідних політиків було винесено на референдум. Отримавши схвальну відповідь (переважна більшість італійців висловилася за зміни виборчої системи), італійські парламентарі розробили і прийняли нове виборче законодавство.

Уряд К. А. Чампі протягом трьох з половиною місяців підготував два нових законопроекти про вибори до сенату й палати депутатів. У них фіксувалися основні принципи розподілу місць між одномандатними й регіональними округами, які користуються пропорційною системою. Сенат належало обирати на регіональній основі за умови, що кількість місць (315) ділиться на кількість жителів. 18 із 20 італійських областей при цьому перебувають у приблизно рівних умовах і лише два регіони - Валле д'Аоста і Молізе, - в яких не зберігається пропорційність при розподілі місць, посилають, як це обумовлено в Конституції, відповідно одного і двох депутатів. Було проведено також розмежування між одномандатними й регіональними виборчими округами. Система виборів до палати депутатів полягала в тому, що 630 місць належало поділити між областями залежно від кількості населення. Три чверті місць при цьому відводиться одномандатним округам, одна чверть розподіляється на основі пропорційного принципу.

Два нових закони, що стосуються виборів до сенату й палати депутатів Італійської Республіки, прийняті в серпні 1993 року, докорінно змінили виборчу систему країни. Зміни торкнулися механізму голосування і розподілу місць у сенаті й палаті депутатів, способу висунення кандидатур, критеріїв формування списків кандидатів, можливостей виставляти одну й ту ж кандидатуру в різних виборчих округах. Вони торкнулися й таких важливих

244

моментів, як порядок визначення місць в одномандатних округах, спосіб заповнення місць, що звільнилися, межі виборчих округів. Парламент XI скликання у грудні 1993 року затвердив також новий порядок проведення виборчих кампаній. Йшлося в ньому про отримання доступу до засобів масової інформації, про затрати на передвиборчу кампанію та їх державне відшкодування, про організацію і оприлюдення результатів всенародних опитувань.

Важливі зміни у виборчій системі відзначив президент Італії Л. Скальфаро, який розпустивши парламент у січні 1994 року, призначив чергові вибори на 27 - 28 березня того ж року. Своє рішення він обгрунтував прийняттям нового, радикально відмінного від попереднього, виборчого закону, що відповідає волі народу, висловленій під час референдуму 18 квітня 1993 року.

Таким чином, внутрішні й зовнішні фактори і події зумовили настільки гостру кризу італійської держави, що аналітики-політологи заговорили про кінець періоду Першої республіки і перехід до Другої республіки, загальні контури якої були визначені референдумами 1991 та 1993 років. Італійці висловилися за оновлення системи влади, прийняття нового вибочого закону, в основу якого покладено мажоритарний принцип.

Це дозволило вийти на політичну авансцену тим силам, які раніше були не дуже помітними або ж яких взагалі не існувало, - ІСД, Національному Альянсу, Лізі Півночі та створеній відомим підприємцем, телемагнатом С. Берлусконі новій партії «Вперед, Італіє!». (В1). Партія Італійський Соціальний Рух - Національні праві сили, яка завжди займала праві та крайні праві позиції і вважалася неофашистською, перейменувала себе в Національний Альянс і домоглася помітних успіхів на парламентських виборах: 1992 року набрала - 5,4 відсотка голосів, 1994-го - 13,5, 1996-го - 15,7 відсотка. Ліга Півночі, яка з'явилася на політичній арені наприкінці 1980-х років з гаслами федералізації, завойовувала дедалі більше симпатій виборців у південних областях. Якщо у 1987 році «лігісти» мали всього 0,5 відсотка голосів, то на наступних загальнонаціональних виборах у 1992-му - 8,6, у 1994-му- 8,4, а в 1996-му- 10,1 відсотка голосів. Новостворене об'єднання «Вперед, Італіє!» добилося величезного успіху на перших же для себе парламентських виборах 1992 року - завоювала 21 відсоток голосів, що дало змогу С.Берлусконі зайняти посаду прем'єр-міністра. Свої позиції об'єднання втримало і на наступних виборах 1996 року: за його кандидатів проголосувало 20,6 відсотка виборців.

Загалом правоцентристське об 'єднання «Вперед, Італіє!» - Ліга Півночі - Національний Альянс разом отримало на виборах 1994 року 42,8 відсотка голосів і завдяки прийнятому перед тим новому виборчому закону, за яким 75 відсотків депутатів мають обирати за мажоритарною системою, а 25 - за старою пропорційною, здобуло понад 58 відсотків місць у палаті депутатів

245

італійського парламенту. Саме ці три політичні сили утворили після виборів 1994 року правлячу коаліцію правого спрямування. Вони й зайняли командні висоти в італійській політиці. Березневі вибори 1994 року та їхні наслідки іноді називають в Італії кінцем Першої республіки, яка проіснувала майже півстоліття і характеризувалася домінуванням ХДП. З італійської політичної арени зійшла ціла плеяда старих діячів.

Сформований у травні 1994 року С.Берлусконі уряд став першим уря-дом Другої республіки. Щоправда, результати правління цих партій виявилися не дуже втішними для багатьох італійців. Внаслідок внутрішніх чвар у коаліції з неї поспішили вийти представники Ліги Півночі, їм здавалося, що уряд ігноруг їхні вимоги. Це, а також нові корупційні скандали, в які був втягнений концерн С. Берлусконі «Фінінвест», змусило правий уряд піти у відставку 22 грудня 1994 року. Він проіснував лише 225 днів (Середній термін тривалості життя післявоєнних кабінетів у Італії, за підрахунками українського політолога М.Примуша, становив 315 днів).

У січні 1995 року новий уряд сформував Л. Діні, який був міністром казначейства при С.Берлусконі. Його кабінет, кваліфікований як уряд тех-нократів-спеціалістів, проіснував майже рік-до грудня 1995-го.

Ситуація у країні різко змінилася, коли праві після парламентських виборів у квітні 1996 року опинилися в меншості, їхнім партіям - «Вперед, Італіє!», Ліга Півночі, Національний Альянс - в основному пощастило зберегти голоси виборців, набрані ними на попередніх виборах. Проте через їх роз'єднаність (Ліга Півночі відмовилася увійти в коаліцію «Полюс», створену двома іншими її колишніми союзниками) і через те, що цього разу, згідно з новим виборчим законом, у більшому виграші опинилися їхні супротивники, правим не вдалося завоювати більшість.

Перемога коаліції лівих сил на виборах у квітні 1996 року позначила початок нового етапу розвитку партійно-політичної системи країни у 1990-х роках. Провідна роль у цій лівоцентристській коаліції належала ДПЛС, підтриманій іншими лівими силами, у тому числі й соціалістами. Так, колишні комуністи після постійного перебування в опозиції нарешті опинилися при владі на національному рівні (на місцевому, локальному рівні вони досить часто добивалися успіху і формували правлячі органи самі чи в коаліції з соціалістами й іншими політичними силами).

Передвиборна боротьба, що розгорнулася, проходила вже за інших умов. Політична криза, яку переживала країна у зв'язку з розкриттям афер політичних діячів, прийняття нових законів і голосування за новими правилами - усе це істотно змінило ставлення італійських виборців до партій та угруповань.

Результати голосування за новими правилами виявилися досить несподіваними. Вони призвели до втрати рівноваги партійно-політичної системи,

246

яка залишалася від Першої республіки. Ініціатори запровадження нових законів - серед них були і ліві демохристияни та ДПЛС - сподівалися на легку перемогу на виборах, причому з великою перевагою над іншими - і традиційними, і новими - партіями та рухами - Лігою Півночі, «Вперед, Італіє!», Національним Альянсом. Однак вибори виграли праві, причому з великим відривом від конкурентів. Очевидним був їхній повний тріумф.

На думку М.Примуша, переважне голосування італійських виборців за праві партії, які раніше не входили до політичного істеблішменту, можна пояснити насамперед психологічними, соціальними й економічними при-чинами. Традиційні партії, які протягом півстоліття утримували і ключові позиції в партійній системі, скомпрометували себе причетністю до корупц-ійних скандалів, тому і втратили довіру італійців. їм приписували тепер, багато в чому справедливо, усі біди і недоліки функціонування нинішньої держави та її інститутів. Агресивно настроєні щодо традиційних партій нові популістські партії зуміли стати привабливішими в очах виборців, вловити саме ту струну суспільних настроїв, граючи на якій їм і вдалося завоювати значну більшість у парламенті.

Однак їхня коаліція через цілковиту різнорідність інтересів і висунутих ними програмних положень, від самого початку не могла бути міцною. Уряду С.Берлусконі, сформованому із представників ВІ, НА і Ліги Півночі, судилося недовге життя.

"Віртуальна партія" або "партія-примара", тобто партія, якої насправді не існує, як прозвали не без іронії деякі дослідники створену С.Берлусконі партію-pyx «Вперед, Італіє!», являла собою одне з типово неопопулістсь-ких угруповань. її обіцянки зупинити в Італії просування комуністів до влади і створити мільйон нових робочих місць упали на сприятливий грунт. Партію було створено за два місяці до парламентських виборів, і вона зуміла добитися шаленого успіху, отримавши на перших же національних виборах 21 відсоток голосів.

Кількість членів ВІ у 1994 році становила 300 тисяч осіб. Головним її козирем у передвиборній кампанії, безумовно, стала вдало проведена агітаційна робота через засоби масової інформації, насамперед на каналах телебачення, які належали С.Берлусконі. Зрозуміло, що кампанію було непогано профінансовано. Це зробили сам С.Берлусконі та його союзники із середовища італійських бізнесменів.

«Вперед, Італіє!» була і залишається партією одного харизматичного лідера, який завоював симпатії певної частини італійського електорату своєю успішною діяльністю у сфері менеджменту. Свою телевізійну імперію С.Берлусконі створив і керував нею сам, здобувши протягом короткого часу своє місце під сонцем за умов жорсі кої конкурентної боротьби. Він має значно легшу будівлю порівняно з громіздкими структурами традиційних партій.

247

Складається вона лише з лідера харизматичного типу - самого С.Берлусконі, центрального органу - президентського комітету, клубів і фракцій у палаті депутатів та сенаті. Як п'ятий компонент слід згадати ще фірму «Фінінвест», що також належить С.Берлусконі й виконує головну, але не офіційну роль у діяльності всього цього механізму. Центром прийняття рішень є координаційний комітет, до якого входить п'ятеро осіб. Однак повною і неподільною владою у всіх структурах користується лідер партії «Вперед, Італіє!». (Цю назву взято з лексикону італійських футбольних болільників -"тіффозі", вона мала стати привабливою для людей зі спортивним азартом, пофарбованим у кольори національного прапора з помітною домішкою шовінізму).

Найкращим союзником цієї неопопулістської партії-руху став Національний Альянс (НА) Дж. Фіні. Йому вдалося реформувати колишній Італійський соціальний рух (ІСР), надати йому необхідних «демократичних» рис з метою увійти до коридорів верховної влади. Діаметрально протилежні одна одній за ідеологією ІКП та ІСР, що завжди конкурували в межах старої партійної системи, реформувалися приблизно в один і той самий час. За збігом обставин - закономірним чи ні - від них при трансформації в помірнішу політичну силу відкололися угруповання, в яких залишилися діячі, що не захотіли розлучатися з початковими ідеалами цих крайніх - лівої і правої - партій.

Ще одним спадкоємцем ІСР, крім НА, який після виборів 1994 року увійшов до складу уряду, став Триколірний (кольори прапора) рух на чолі з традиціоналістом П. Рауті - прихильником ідеалів крайньоправих сил.

Наслідком проведених Дж.Фіні перетворень стало завоювання його альянсом довіри значної частини італійських виборців. Він набрав на виборах 1994 року чимало голосів - 13,5 відсотка. У 1996 році йому вдалося не тільки втримати досягнуті позиції, а й додати 2,2 відсотка, зайнявши друге за кількістю депутатів (105) місце у парламенті в три партійній коаліції ВІ -НА - Ліга Півночі. (ВІ отримала 101 депутатське місце, Ліга - 118). Представники НА зайняли у сформованому С.Берлусконі уряді пости міністрів та їх заступників з великими владними повноваженнями.

Регіоналістська партія-pyx Ліга Півночі досягла найвищого для себе результату саме на виборах 1994 року. її представницю І. Піветті обрали головою палати депутатів парламенту. Ліга завжди виступала за радикальні форми федералізму та широкі права для розвиненої італійської Півночі на шкоду відсталим південним провінціям. Виборці Ліги зосереджені головним чином у промислових областях Півночі і Центру країни.

Трипартійна коаліція була при владі менше одного року. Запропоновані нею методи лікування хворої економіки за рахунок зменшення витрат у соціальній сфері не знайшли підтримки у населення. Загалом її програма повністю так і не реалізована, мало чим відрізнялася від програм неолібе-ралів в інших країнах Заходу. Подібну політику навряд чи могла підтримати

948

більшість італійців, які звикли розраховувати на допомогу соціальної дер-жави, створеної під керівництвом християнських демократів під впливом лівих партій, насамперед ІКП та 1СП, а також профспілок. У напружений переломний момент, який переживала країна у 1990-ті роки, єдиними великими суспільними структурами, які не лише не втратили, а й зміцнили свій потенціал, залишаються саме вони - італійські профспілки. Належали вони до різних політичних напрямків, але щоразу, коли виникала потреба створити єдиний фронт з метою захистити інтереси робітників і службовців, легко знаходили спільну мову і виступали разом. У період правління правої коаліції профспілки, відчувши, що за неоліберального курсу обмежуються права трудівників, об'єднали свої зусилля і вчинили опір урядовій політиці. (Загальний страйк у жовтні 1994 року, коли С.Берлусконі змушений був перервати візит до Росії).

Змінився і психологічний настрій італійців, які не дочекалися виконання обіцянок, що їх дали праві сили, посилення ефективності державних структур, поліпшення економічного становища, продовження разчистки авгійо-вих стаєнь в італійській політиці. Тому, коли після фактично проміжного уряду під керівництвом Л. Діні постало питання про новий вибір шляху в умовах переходу від Першої до Другої республіки, італійські виборці віддали перевагу програмі лівоцентристських сил, рушійним двигуном яких були колишні комуністи з партії ДПЛС.

Перемогу на парламентських виборах 1996 року одержала ліва коаліція, яка виступила під назвою "Оліва". її очолив Романо Проді - відомий економіст і колишній глава великого державного тресту 1Р1. За короткий час він зумів оздоровити цей концерн, справи якого були у цілковитому занепаді. Програму оновлення італійського політичного, економічного і суспільного життя Р.Проді виклав у своїй книзі «Управління Італією: Маніфест реалізації змін», яка вийшла в березні 1995 року. В цьому документі чітко викладалися ідеї майбутньої лівоцентристськоі коаліції - правих лібералів, католицького центру і лівих сил. Таким чином, об'єднання «Оліва» відразу ж зробило заяву про широке представництво в ній різних політичних на-прямків.

Ще у грудні 1995 року Р.Проді конкретизував свою програму у 88 тезах. Він заперечив спроби наклеювати анахроністську етику комунізму цим силам, хоч вони і не стали під прапори правих. Разом с тим Р. Проді засудив як насильницьке експериментування над історією, так і політику "ультра-лібералізму", провідники якої, за прикладом М. Тетчер, "по суті справи ставляться до суспільства як до лабораторії для експериментів".

Уже після парламентських виборів Р.Проді заявив, що рух "Оліва" не підміняє собою партії, у ньому можуть бути особи з партійним квитком і без нього, допускається подвійна партійна приналежність. Рух об'єднує в собі

249

великі демократичні традиції - народно-католицьку, соціал-демократичну, ліберальну, республіканську. Організований він за автономним принципом і має динамічну федералістську структуру.

' Головною електоральною силою коаліції стали колишні комуністи із ДПЛС, їх підтримали у парламенті депутати від ІКП, які теж збільшили своє представництво порівняно з попередніми виборами. Коли впала берлінська стіна, ІКП була ще компактною партією, хоча внутрішні суперечності в ній проявлялися ще з часів єврокомунізму. Починаючи з 1979 року, партія неухильно втрачала голоси і на місцевих виборах 1989 року за неї проголосувало 22,6 відсотка виборців, що означало повернення до рівня 1953 року.

На відміну від таких партій, як ІСП і ХДП, комуністів мало зачепила хвиля звинувачень у хабарництві, оскільки вони ніколи не були біля керма правління країною. Ставши на виборах 1994 року першою за кількістю зібраних голосів опозиційною партією, ДПЛС на наступних виборах 1996 року здобула перше місце у таборі переможців-лівоцентристів. Цього разу саме ліві вдало використали переваги і недоліки нового виборчого закону, об'єднали свої сили і добилися успіху. Так вперше за весь післявоєнний період колишні комуністи прийшли до влади на національному рівні.

Відповідаючи на питання, у чому ж усе-таки полягає своєрідність Другої республіки, яка поставала в Італії, необхідно зупинитися на таких моментах.

Після краху колишньої політичної еліти і очолюваних нею провідних суспільних інститутів саме життя висунуло вимогу створити замість попередніх структур нову, менш суперечливу систему політичного керівництва державою. Нові правила виборчої системи й посприяли несподіваному для багатьох успіху нових, які не мали раніше доступу до влади, політичних угруповань.

Цей факт показав, що в італійському суспільстві відбулися глибокі зміни. Ідеологічні настанови, які діяли раніше, зокрема, антифашизм, на основі якого й постала післявоєнна Італія, виявилися вихолощеними, такими, що втратили вплив у італійському суспільстві. Значно змінилося і саме суспільство, трансформувалися і ті соціальні сили, які раніше підтримували традиційні партії (ХДП, ІКП, ІСП), вони послабилися і поступилися місцем новим силам, які виникли і зміцніли в ході соціально-економічного розвитку останніх десятиліть.

Нездатність правих оперативно розв'язувати проблеми, що їх ставило життя, безладдя у самій коаліції правого центру, яка мала досить штучний характер, призвели до втрати ними важелів управління і зумовили тимчасове загальмування процесів перехідного періоду. Розвинути цей процес належало лівоцентристському об'єднанню, яке прийшло до влади на основі виданого йому виборцями мандату 1996 року.

250

Разом з тим це об'єднання не мало необхідних даних для того, щоб бути на висоті історичних завдань і довести до завершення процес реформу-вання струкгур італійської держави.

З-поміж усіх політичних акцій, про які потім будуть згадувати як про віхи перехідного шляху від Першої до Другої республіки, можна назвати чистку самої правлячої верхівки і структур, які вона посідала, починаючи з 1992 року; всенародний референдум 1993 року і прийняття на його основі нового виборчого закону; наслідки перших проведених за новою системою парламентських виборів, цілковите перегрупування політичних сил із входженням до структур влади зовсім іншого прошарку політичної еліти, включаючи колишніх неофашистів, які змінилися, але ніколи раніше не допускалися до влади. Крім того, після деякого затишшя в середині 1990-х років, коли у прийнятті рішень відчувалася участь правих, які перемогли на попередніх виборах, рух маятника почався у протилежний бік - уліво, і сталася перемога лівоцентристського об'єднання. Основу його склали члени ДПЛС, тобто колишні комуністи. Однак спроби об'єднати ліві сили в один потужний блок, заснувати «велику демократичну партію лівих сил» і забезпечити тим самим передумови для створення в країні двополюсної партійної структури наштовхнулися на застарілі підозри і ворожість усередині самої італійської лівої партії і не дали відчутного результату.

Отже, в Італії триває перехідний період від Першої до Другої республіки. Кожна з діючих нині на політичній арені країни сил прагне по-своєму знайти кращий вихід зі становища і найбільш оптимальний, на її погляд, шлях розвитку партійно-нолітичноі системи. Правоцентристські сили, як показали недавні (червень 1998 року) часткові місцеві вибори, мають чимало прибічників в італійському суспільстві. Правлячі лівоцентристські кола намагаються, в свою чергу, консолідувати своїх прихильників і суспільство загалом, щоб подолати цей період якомога швидше і з можливо меншими соціальними втратами. При цьому як політики, так і відомі італійські політологи усвідомлюють усі "небезпеки незавершеного переходу". Труднощі й небезпеки значно уповільнюють процес реформування післявоєнної держави. Для успішного його завершення треба довести до кінця зміни у суспільному житті, що сталися, в тому числі переглянути і втілити в нові форми італійську партійно-політичну систему, в чому зацікавлені всі політичні сили сучасної Італії.

У травні 2001 року на парламентських виборах переміг блок С.Берлус-кош "Вперед. Італіє!". Італійський магнат знову обійняв посаду прем'єр-міністра. Його уряд задекларував розлогу програму реформ неоконсервативного спрямування. Стосується вона податкової і пенсійної систем та трудового законодавства, створення нових робочих місць, реформування системи освіти та охорони здоров'я, припинення паї оку імігрантів. Серйозним

251

випробовуванням для кабінету С.Берлусконі став загальнонаціональний страйк, що його навесні 2002 року оголосили найбільші профспілки країни на знак протесту проти планів уряду змінити трудове закондавство. Не-обхідність змін у відносинах між капіталом та працею в Італії - давно на-зріла проблема. її розв'язання життєво важливо для подальшого розвитку економіки країни. Прем'єр-міністр планує передовсім скасувати 12-й пара-граф закону, за яким практично неможливо звільнити з роботи робітника чи службовця державного (і недержавного) сектору. Окрім цього, потребу змін у трудовому законодавстві диктує європейський інтеграційний процес.

5. Іспанія

Франкістський режим в роки міжнародної ізоляції та автаркії (1945-1959 роки). Громадянська війна 1936-1939 років в Іспанії завершилася перемогою антиреспубліканських сил. В країні утвердився авторитарний режим, очолюваний генералом Франсиско Франко Баамонде (1892-1975). Громадянська війна завдала країні значних втрат: було зруйновано 0,5 млн. будівель, виведено з ладу 40 відсотків залізниць, 20 - флоту, промислове виробництво становило 30, а сільськогосподарське - 20 відсотків довоєнного рівня. На півострові розгорталася, підтримувана Москвою, нова громадянська (партизанська) війна, яка тривала до середини 1950-хроків. Лишез 1943 по 1952рік партизани здійснили 5963 напади, вчинено диверсії, пограбування поїздів, банків, кас. Слід зазначити, що іспанські макі погано орієнтувалися у реаліях своєї країни, їхні сподівання на всенародне повстання виявилися марними. Більше того, їхня, хоч і мужня, боротьба спричинила консолідацію іспанців, які не прагнули пережитти нове страхіття громадянської війни, довкола режиму. Разм з тим боротьба з іспанськими макі потребувала значних матеріальних засобів та військових сил франкістської держави.

До того ж франкістська Іспанія опинилася у міжнародній ізоляції. Конференція країн-фундаторів ООН в Сан-Франциско прийняла 19 червня 1945 року резолюцію, в якій йшлося про відмову приймати в ООН ті країни, політичні режими яких засновані за допомогою сил, що боролися проти Об'єднаних Націй.

На Потсдамській конференції розгляд питання про режим в Іспанії і заходи проти нього розпочався з ініціативи Сталіна. Проте сталінські заклики розірвати будь-які стосунки з режимом та допомогти "іспанським демок-ратичним силам" усунути Франко союзники не підтримали. Розгляд "іспанського питання" завершився 12 грудня 1946 року прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН резолюції, в якій франкістський режим було визнано фашистським та причетним до розпалювання другої світової війни. Країнам-членам ООН пропонувалося згорнути зв'язки з Іспанією, відкликати своїх послів. Іспанію позбавили також права на членство ООН та вступ до міжна-

252

родних організацій, які діяли під її егідою. Всі країни, окрім Португалії, Ірландії, Аргентини та Ватікану, виконали рекомендації ООН і відкликали своїх послів з Мадрида. Міжнародний бойкот франкістської Іспанії призвів до майже повного згортання зовнішньоторговельних відносин з іншими країнами, вона не змогла також взяти участь у плані Маршалла. Це ускладнило її внутрішнє становище, особливо на продовольчому ринку. Щоправда, було укладено у жовтні 1946 року аргентино-іспанську угоду, яку пролонгували 1948 року, про поставки сільськогосподарської продукції. Тривала співпраця з Португалією.

В цих умовах розпочався процес адаптації режиму до нових післявоєнних умов. Голова іспанської держави визначив майбутній курс країни: вона мала стати авторитарною і правовою у визначених межах. Завдання полягало у тому, щоб під режим підвести відповідну правову базу, яка б гарантувала основні громадянські права, використання католицизму та посилення кон-фесійносту у державному будівництві при одночасному усуненні з нього фалангістських прикмет.

Основні риси авторитарної франкістської державності складалися поступово, її правовою базою стали "основні закони", що мали конституційний характер. За всю історію франкізму їх було сім, починаючи з "Хартії праці" 1938 року. Основні громадянські права та обов'язки іспанців знайшли законодавче закріплення в конституційному законі "Хартії іспанців", прийнятому 17 липня 1945 року. Цей закон базувався частково на конституції 1876 року і традиційних середньовічних іспанських фуерос (законах).

Попри те, що даний законодавчий акт по-різному тлумачиться в літературі, його слід вважати важливим і принциповим документом конституційного рівня.

У преамбулі "Хартії іспанців" проголошувалися "недоторканість і свобода особи", визнавалося, що людина має "обов'язки і права, здійснення яких гарантується в порядку загального блага". Серед обо'язків, що перера-ховувалися у "Хартії", іспанським громадянам належало "вірно служити Вітчизні, голові державі і коритися законам". Закон також гарантував іспанцям спільні із західними демократіями: права на повагу особистості та сімейну честь, на виховання й освіту, участь у державному управлінні, вільного вибору місця проживання в межах національної території, свободу листування, слова, зборів, об'єднань. Кожен іспанець, зазначалося в статті 12, може вільно висловлювати свої думки, якщо вони не будуть суперечитимуть основним принципам держави, не будуть спрямовані проти духовної, національної та соціальної єдності країни. Воднораз стаття 25 надавала право державі при потребі тимчасово призупиняти дію цих статей, так само як кожен іспанець міг бути затриманий без санкції суду на 72 години.

Згідно з даним законом іспанці мали право на працю та її справедливу

253

винагороду, яка забезпечить добробут і моральний спосіб життя; визнава-лось також право на допомогу у старості, на випадок смерті, хвороби, по-логів, травми на виробництві, при інвалідності та безробітті.

"Хартія іспанців" стверджувала, що сповідування католицизму, який є релігією іспанської держави, користується її офіційним заступництвом. Вона характеризувала режим як державу органічної демократії, що об'єднує всі політичні асоціації та групи; має представництво "природних джерел" - соціальних та професійних груп, муніципалітетів, громад, родин.

Окрім прийнятої "Хартії іспанців", Ф.Франко у липні 1945 року провів реоргнізацію уряду, яка є симптоматичною, оскільки міністром закордон-них справ було призначено Альберто Мартіна Артахо - лідера Католицької дії (світської організації, створеної Ватіканом, яка почала активно діяти в Іспанії у 1940-1950х роках). Це стало очевидним свідченням зміщення ідеологічних акцентів франкізму, його звернення до католицизму як засадничої ідеології режиму.

Ще за законом від лютого 1939 року було заборонено діяльність партій та профспілок, заснованих за партійною ознакою, та громадських організацій. Комуністи, анархісти, троцькісти і соціалісти були оголошені поза законом. У березні 1941 року прийнято закон про державну безпеку, в якому кваліфікувалися як злочини акти саботажу, поширення провокаційних чуток, що викликають паніку у суспільстві, організація страйків, пропаганда сепаратизму. Скасовувалася також національна автономія (Каталонії, Галісії та Країни Басків). Починаючи з другої половини 1939 року, голова іспанської держави підписував декрети про політичну амністію. Загалом же, за даними провідного американського іспанознавця С.Пейна, на кінець другої світової війни в іспанських тюрмах відбували покарання 17 тисяч політв'язнів, 90 відсотків яких складали комуністи.

Слід наголосити, що при утвердженні авторитарної системи закономірним було неминуче обмеження демократії та її засад. Іспанія у цьому випадку не стала винятком, тим більше, що авторитарний характер влади спричинила громадянська війна. Проблема, однак, полягає у тому, якої міри сягало це обмеження. Треба зважити, чи авторитарна система впродовж свого існування здійснювала тотальну заборону демократії і відігравала дест-руктивну роль, чи в міру розв'язання соціально-економічних та політичних завдань сприяла поступовій демократизації суспільства і таким чином переходові до повноцінного демократичного ладу, що й сталося в іспанському випадку.

Наступним кроком у матеріалізації "органічної демократії" став Закон про народний референдум від 22 жовтня 1946 року. 6 липня 1947 року іспанці схвалили на референдумі "Закон про спадкоємність посади глави держави", перша стаття якого визначала державний статус країни: "Іспанія як політич-

254

не ціле є католицькою, соціальною і представницькою державою, яка у відповідності зі своєю традицією проголошує себе конституйованою як королівство". Друга стаття містила постанову про те, що керівництво державою належить каудильйо Іспанії і Хрестового походу, генералісимусу збройних сил дону Франсиско Франко Баамонде." Загалом в Іспанії склалася вельми оригінальна ситуація; посада глави держави без зазначення терміну зберігалася за Франко, який не був ні королем, ні регентом. Він залишався верховним головнокомандувачем, очолював уряд, володів законодавчою ініціативою, кортеси (парламент) було позбавлено права приймати закони, які б обмежували його владу. За Франко зберігалося також право пропонувати кортесам кандидатуру короля чи регента. Власне, важко уявити інший напрямок цього процесу в Іспанії в умовах авторитарного режиму. "Закон про спадкоємність" передбачав також створення нових органів: Ради королівства та Ради регенства, які сприяли "розширенню лімітованої колективної влади у франкістській Іспанії".

З прийняттям "Закону про спадкоємність" іспанський каудильйо розв'язав цілу низку проблем: 1. Припинив внутрішні чвари, що перманентно спалазували у франкістському політичному таборі довкола питання про форму державного ладу; 2. Підтримав демократичне реноме франкізму на міжнародній арені; 3. Інституював Іспанію у монархію; 4.Обумовив момент та порядок переходу влади до представників королівської династії.

Утвердження статусу королівства мало доленосне значення для Іспанії, і в цьому проявилася далекоглядність Франко, оскільки монархізм став однією з провідних тенденцій у громадській думці та політичних орієнтаціях як франкістів, такі опозиційних сил, котрі вважали, що відновлення монархії буде тим політичним компромісом, який дозволить зберегти майбутнє Іспанії.

Претендентом на іспанський престол було обрано принца Хуана Кар-лоса, онука короля Альфонсо ХШ, 1938 року народження, який у 17-річно-му віці переїхав на батьківщину. План навчання та виховання майбутнього іспанського короля склав сам каудильйо. Хуану Карлосу належало навчатися у військових училищах, академії генерального штабу, засвоїти в Мадридському університеті гуманітарний та природничий-курси. Водночас принц повинен був вникнути у суспільно-політичні справи Іспанії, у діяльність профспілок, франкістської партії, знайомитися зі специфікою роботи міністерств та інших державних установ і, насамкінець, стати істинним католиком.

На нашу думку, потребує спростування версія радянських істориків про те, що франкістський режим є тоталітарною фашистською диктатурою. Перш за все підкреслимо, що життєвий шлях та військова кар'єра Ф.Франко пролягали рівнобіжно з діяльністю іспанських фашистів- фалангістів, але їхні дороги ніколи не перетиналися. На середину 1930-х років "Іспанська фаланга і ХОНС" так і не спромоглася стати масовою партією, в її лавах

255

перебувало всього 5 тисяч членів, переважно студентська та штелігенстська молодь. На парламентських виборах 1936 року фаланга не виборола жодного депутатського мандату в іспанському парламенті. Достатньо підтверджено і той факт, що іспанські фашисти-фалангісти - непричетні до підготовки та організації антиреспубліканського виступу військових у липні 1936 року.

Але існує й інший бік справи, який полягає у тому, що з розгортанням громадянської війни фаланга поступово почала набирати ваги і кількісно зростати. її радикальний націоналізм, авторитаризм, агресивна термінологія приваблювали частину членів інших партій, представників аполітичних середніх класів. Це сталося через те, що з початком громадянської війни ліві та ліберальні партії були заборонені у національній зоні і припинили свою діяльність. Лише карлісти та фалангісти трималися на плаву.

19 квітня 1937 року Франко видав декрет про створення "Іспанської традиціоналістської фаланги і ХОНС" (ФЕТ і ХОНС), який неоднозначно трактується науковцями. Рішення Франко заснувати синкретичну і гетерогенну партію на базі фаланпзму видається логічним й раціональним. По-перше, слід узяти до уваги загальноєвропейський політичний контекст, коли більшість держав перебували у процесі створення синкретичних національно-авторитарних систем, наслідуючи італійський досвід, формували державні партії і застосовували корпоративні методи регулювання економіки. По-друге, спектр політичних сил, що репрезентували національну зону, був дуже розмаїтим. Передовсім фалангу роздирали чвари, керівника якої Хосе Антоніо Прімо де Ріверу було страчено у республіканській зоні. Серед монархістів -альфонсистів та карлістів - тривало уперте протистояння щодо кандидата на іспанський престол. Тліла постійна ворожнеча між фалангістами та монархістами. Карлісти, до речі, називали фалангістів "нашими червоними". Військові уникали будь-якої політизації, але теж не бажали віддати результати перемоги у чужі руки.

Таким чином, основна мета створення блоку, що отримав назву "Іспанська традиціоналістська фаланга і ХОНС" - очевидна, вона полягала в об'-єднанні та консолідації соціальних груп та політичних сил, які підтримува-ли Франко. Йшлося про те, щоб запобігти конфліктам між силами, що пере-бували у національній зоні, і, нарешті, поставити під контроль екстремістські елементи фаланги, які закликали до чистої" революції на кшталт націонал-соціалістичної. Об'єднання політичних сил у національній зоні стало запорукою перемоги франкістів у громадянській війні. Каудильйо зробив те, чого не могли досягти республіканці, які врешті-решт зазнали поразки.

Реорганізацією "Іспанської традиціоналістської фаланги і ХОНС" в Національний рух згідно з законом від 17 травня 1958 року глава іспанської держави здійснив остаточну "дефалангізицію" режиму, який характеризувався як традиційна, католицька і представницька монархія. Новостворений

256

Рух, у свою чергу, визначався як співдружність політичних сил. Відтоді саме слово "фаланга" зникло з політичного лексикону, а групи найбільш ортодоксальних фалагістів почали відігравати деструктивну роль у суспільстві.

Найбільш дієвою державною структурою була Рада Міністрів. За час франкізму змінилося 19 урядів і 120 міністрів. Уряди каудильйо формував за схемою, що мала репрезентувати весь франкістський політичний спектр. З 1939 по 1945 рік в уряду переважали фалангісти, з 1945 по 1957 -представники політичного католицизму, з 1957 по 1973 - технократи та опусдеїсти. Кабінети міністрів 1974 і 1975 років було сформовано за цією ж схемою.

"Холодна війна",-конкретизація якої припадає на 1947 рік, та відновлення монархічного режиму в Іспанії спричинили різкі зміни у взаєминах між франкістською державою та міжнародним співтовариством. З 1949 року відновлюють свою діяльність у Мадриді посольства західних держав. У 1951 році почалися переговори між іспанським урядом та Ватіканом, які завершилися підписанням 1953 року конкордату, за яким глава римсько-католицької церкви визнав режим Франко законним. 1953 року було укладено військово-політичний договір між Іспанією та США. Два роки поспіль Іспанію було включено до списку із 16 держав - майбутніх членів ООН. 1955 року вона стала повноцінним членом цієї міжнародної організації. Апогеєм іспано-американських взаємин став візит президента США Д.Ейзенхауера до Іспанії в грудні 1959 року.

Цього ж року, 1 квітня, в день 20-ї річниці перемоги у громадянській війні, в Долині загиблих, в горах, неподалік Ескоріалу, було споруджено меморіал, який став місцем перепоховання та останнього спочинку переможених й переможців у громадянській війні. На ньому викарбувано напис: "Ви всі боролися за Іспанію. Хто з Вас правий, хай розсудить Бог."

Найбільшою турботою режиму стали питання економічного розвитку країни та поліпшення добробуту іспанців. Заповітною мрією Франко було залишити у спадок співвітчизникам процвітаючу та багату країну.

Економічний курс режиму доцільно поділити на два чітко окреслені періоди: перший з 1939 по 1959 рік як період відбудови, автаркії та державного регулювання; другий - з 1960 по 1975 рік - період переходу до відкритої ринкової економіки, "економічного дива" та міжнародної співпраці.

Характер економічної політики франкізму на першому етапі визначили не лише важкі наслідки громадянської війни, але передусім зовнішня ізоляція та особливості попереднього капіталістичного розвитку Іспанії. Основні компоненти автарктичної економічної політики зводяться до такого: націоналізації, але у значно менших розмірах, ніж це робилося у Франції та Великобританії в повоєнні роки; обмеження іноземних інвестицій та імпорту (вимушений захід); індустріалізація та структурно-галузева перебудова, стимулювання приватного підприємництва, аграрна колонізація, контроль

17"

257

держави над цінами й зарплатами, нормування продуктів, регульований валютний курс тощо.

Загалом, завдяки антарктичній політиці та державному регулюванню режим не зробив жодного кроку назад в економічному розвитку країни. Середньорічні ремпи росту валового національного продукту склали 4,5 відсотки. Прискорено розвивалися електроенергетична, металургійна, хімічна та цементна галузі, видобуток корисних копалин. Так, виробництво електрое-негргії у 1960 році склало 18 млрд. квт.-год. проти 3 млрд. у 1931 році. В електротехнічній галузі було налагоджено виробництво-генераторів, електромоторів, трансформаторів, електрокабелю, телеграфного і телефонного обладнання, радіоприймачів, телевізорів. Досі всю цю продукцію Іспанія імпортувала. В кінці 1940-х на початку 1950-х років відбулося фактичне народження автотранспортної промисловості. Виробництво ж верстатів зросло протягом 1940-1960 років у 268 разів. З 1959 року режим почав поступово нагромаджувати валютний запас.

Аграрний сектор залишався провідним у народному господарстві Іспанії. Тут було зайнято близько 50 відсотків працездатного населення. Головна мета аграрної політики режиму полягала в тому, щоб досягти самозабезпечення країни продуктами харчування та сировиною. Зміни у аграрній сфері зводилися лише до техніко-економічних. Всі експерименти перерозподілу та колективізації землі, здійснені у республіканській зоні, були ліквідо-вані.Діяльність режиму в аграрному секторі зводилася до освоєння нових земель, захисту оренди, надання преференцій в кредитах та позиках на купівлю техніки тощо. Проте через брак державних коштів суттєвих змін у сільськогосподарському виробництві упродовж 1940-х років не сталося. Рівень життя іспанців залишався низьким. Лише з початком 1950-х років стали відчутними зрушення у сільському господарстві, передовсім завдяки збільшенню капіталовкладень, які зросли з 4 відсотків у 40-х роках до 9,3 у 1952 році. Цього ж року було скасовано карткову систему.

Але водночас з цими першими успіхами режим з середини 1950-х років зазнав серйозних випробовувань. Розпочалися страйки робітників та демонстрації студентів. Річ у тім, що величезні грошові видатки спричинили дефіцит державного бюджету, уряд змушений був вдаватися до перманентних емісій паперових грошей,що, у свою чергу, викликало інфляцію та зростання цін. Причини соціально-економічної та фінансової напруги полягали ще і у тому, що наприкінці 1950-х років все очевиднішим ставало, що політика автаркії вичерпала себе, більше того, вона продукує негативні явища: валютно-фінансову неспроможність країни, вузькість внутрішнього ринку, неучасть у міжнародному поділі праці. Іспанське суспільство потребувало нових суттєвих змін.

Франкістська Іспанія в період переходу до відкритої ринкової еко-

258

номіки, "економічного дива" та міжнародної співпраці (1960-1975 роки).

В цих умовах франкістський режим не обмежився "косметичним ремонтом фасаду" і поліпшенням функціонування існуючих інституцій, а відкрив "зелене світло" лібералізації та відкритості (апертурі). Це було справді принципове і водночас видатне рішення глави іспанської держави. Свою долю, як і всього режиму, він пов'язав з цього часу з "Опус Деї" ("Божа справа"), католицькою організацією, визнаною 1941 року Ватіканом та очолюваною Хосе Ескривою де Балагером. Головна мета "Опус деї" полягала у відродженні католицизму, а сумлінна праця та професіоналізм її членів вважався найвищою чеснотою людини, що обрала "дорогу апостола". Під виливом "Опус деї" перебували вже чимало високопоставлених інтелігентів, менеджерів та політиків франкістської Іспанії, що забезпечило їм широку участь у державних справах, 25 лютого 1957 року каудильйо сформував новий уряд, в якому основні посади в господарських міністерствах зайняли опусдеїсти. Преса спочатку кваліфікувала їх як технічних спеціалістів, а згодом - як технократів.

Почали вони з адміністративної реформи. Наступним кроком став закон (1958 рік) про укладення колективних договорів, спрямований на попе-редження страйків. Було також запроваджено нову податкову реформу, яка збільшила фінансові надходження у бюджет,запроваджено єдиний реальний обмінний курс песети, відчинено двері (хоча і вузькі) для надходжень іноземного капіталу.

Друга фаза лібералізації почалася з переговорів з Міжнародним валютним фондом. В липні 1959 року було підписано "План економічної стабілізації", який передбачав виконання програми-мінімум: поступове скасування адміністративного контролю над господарською діяльністю, цінами та зарплатою, девальвацію песети та її конвертацію, ліквідацію дефіциту державного бюджету, відмову від обмежень у зовнішній торгівлі та переведення імпорту на режим митного регулювання.

Упродовж перших півтора року дії "плану" ситуація в країні не змінилася, більше того, почався спад промислового виробництва, зросло безробіття через закриття нерентабельних підприємств, не поліпшилася якість життя. З 1960 року почалася масова міграція іспанців до європейських країн: за 10 років виїхало майже 1 млн. осіб.

Лише з середини 1961 року Іспанія вступила у смугу промислового піднесення, яке тривало упродовж десятиріччя. Вже у 1961 році досягнуто позитивного балансу державного бюджету; іноземні інвестиції зросли з 12 млн. доларів у 1958 році до 86,6 млн. у 1960, за ці ж роки подвоїлася кількість туристів: з 3 млн. осіб до 6 млн. і продовжувала зростати.

В контексті іспанської історії успіхи десаррольйо (розвитку) були епохальними, в світі заговорили про "іспанське економічне диво". Впродовж

259

1961-1975 років, які називають роками розвитку, економіка Іспанії зростала щорічно на 7 відсотків, швидше, ніж у будь-якій країні капіталістичного світу, крім Японії. Динаміка росту виробництва в деяких галузях була феноменальною. Наприклад, випуск автомобілів збільшився протягом 1962-1974 років з 67 тисяч до 707 тисяч. За ці ж роки потроїлося виробництво електроенергії, сталі та цементу. За історично короткий час Іспанія перетворилася з відсталої, переважно аграрної країни в індустріально-аграрну, посівши 1972 року за розміром валового внутрішнього продукту 5-е місце в Західній Європі і 8-е в капіталістичному світі. Але найкрасномовнішим показником економічного статусу країни стало зростання національного доходу на душу насе-лення. В Іспанії він зріс за роки розвитку з 517 доларів на одну особу до 1300 доларів у 1975 році, а частка заробітної плати склала у валовому внутрішньому продукті 64 відсотки, що поставило її на один рівень з провідними європейськими країнами.

Іспанія перетворилася у туристичну "Мекку". В 1974 році прибуток від туризму склав 3 млрд. доларів., а золотовалютні запаси Іспанії склали 5 млрд. доларів.

Зміни у сільському господарстві були ще більш разючими, ніж у про-мисловості. Хоча проблеми на селі залишалися, воно набрало разом з тим сучасного вигляду. Лише за десятиріччя (1960-1970) кількість тракторів в іспанському селі зросла у 5 разів, комбайнів -у 6,5 рази. Наближення Іспанії до розряду індустріально розвинених країн закономірно спричинило кризу традиційної агрокультури, що конкретно проявилося у поступовому переході надлишку сільського населення в промисловість. Щодо кількості селян, які мігрували в міста та за кордон протягом 1960-1974 років, немає єдності: від максимальної в 2,5 млн. до мінімальної в 1,5 - 1,3 млн. осіб. Це означає зменшення частки селянства в загальній кількості працездатного населення країни з 41,3 відсотки до 23. Ці показники є типовими для країн, що прискорено піднімаються до рівня індустріально розвинених.

Політика лібералізації та модернізації "революціонізувала" спосіб життя іспанців. Якщо на початку 1960-х років телефон, телевізор, автомобіль були рідкістю, доступними лише заможнім сім'ям, то у 1970-х роках до цих благ цивілізації долучилася більшість іспанських родин. Ще у 1940-х роках було започатковано скромну систему соціального захисту, яка поширилася спол-чатку на робітників промисловості та сфери обслуговування. В 1964 році до неї було включено сільське населення - 2 млн. осіб; в 1971 році - дрібні власники. Щоправда, виплати були ще невисокі.

Успіхи у сфері освіти та медицини стали доказом великої трансформації суспільного життя. На початок 1970-х років початковою освітою було охоплено всіх дітей, за винятком тих, що жили ізольовано у горах; кількість університетів подвоїлася, а студентів збільшилося в 10 разів. Показником

260

рівня розвитку медичного обслуговування може бути такий приклад: дитяча смертність на кожну 1000 народжених неухильно знижувалася: з 123 дітей у 1930 році до 18-у 1974 році. За цим показником Іспанія випереджала Великобританію та США.

Найголовніший революційний результат іспанського "економічного дива" полягав у появі численного та впливого середнього класу, який став стабілізаційною основою іспанського суспільства, його мирної трансформації в повноцінне, демократичне.

З процесом переходу франкізму до відкритої ринкової економіки пов'язаний широкий спектр поміркованих політичних реформ, що стимулювали становлення громадянського суспільства в Іспанії. З кінця 1950-х років Іспанія стала відкритою країною з вільним правом виїзду та в'їзду, на батьківщину почали повертатися політемігранти, було проголошено свободу віросповідань, виникають та розгортають діяльність політичні асоціації (партії), яких на середину 1970-х років було від 300 до 400; видано закон про пресу (1966 рік), який скасовував попередню цензуру, дозволено публікацію книг лівого спрямування, вийшли друком всі твори К.Маркса; знято політичну й карну відповідальність за події, пов'язані з громадянською війною; 1965 року офіційно дозволено економічні страйки тощо.

Упродовж двох років (1974-1975) Іспанія переживала незнану раніше свободу преси, яка зіграла вирішальну роль у формуванні демократичного світогляду та політичної культури в країні. Засоби мосової інформації відкрито й правдиво сповіщали про страйки, теракта, наводили висловлювання лідерів опозиції, в тому числі комуністичної. Толерантне ставлення виявлялося до діяльності християнсько-демократичної, ліберальної та соціал-де-мократичної опозиції та їхніх лідерів.

Своєрідною відповіддю на зміни у суспільно-політичному житті країни став новий конституційний проект "Органічного закону про державу", схвалений на референдумі 1966 року. Цим законом завершувалася інституц-ійно-правова історія франкізму. У відповідності з законом каудильйо як главу держави оголошено "верховним представником нації, який уособлює на-ціональний суверенітет; здійснює верховну політичну і адміністративну владу." Єдиним обмеженням його всеосяжної влади стало за новим законом розмежування посад голови держави та голови уряду. Закон регулював також правове поле у діяльності всіх інституцій режиму.

Нарешті, 22 липня 1969 року надзвичйнв сесія кортесів з ініціативи Ф.Франко оголосила Хуана Карлоса офіційним наступником іспанського престолу. Водночас режим підточувався активізацією терористичної діяльності ЕТА, сепаратизмом каталонців та басків, корупційними скандалами, розгортанням опозиційного руху. Франкістська система все частіше давала збої. Це було переконливим свідченням того, що вона трималася на автори-

261

теті та владі каудильйо. Важким ударом для режиму стало вбивство ЕТА Карреро Бланко, незмінного соратника Ф.Франко з 1941 року, згодом вще-прем'єра, а з 1973 року - прем'єра.

Іспанія в роки переходу від авторитаризму до парламентської де-мократії (1976 - 1982 роки). Поштовхом для переходу до реальної демок-ратії в Іспанії стала смерть фундатора авторитарного режиму Ф.Франко (20 листопада 1975 року). На цей час, в країні "склалася своєрідна рівновага сил. Постфранкістський режим не міг зберегти стару систему, а опозиція не спроможна була запровадити іншу". Причини слід шукати перш за все в тому, що франкізм зазнав впродовж свого існування значної демократичної ево-люції, а, отже, підготував грунт для мирної перебудови іспанського суспіль-ства. Вирішальне значення мало й те, що її гарантом став іспанський король Хуан Карлос І, який у своїй інаугураційній промові заявив про свій намір здійснити назрілі в країні реформи.

Перший післяфранкістський уряд очолив Х.Аріас Наварро. До його складу увійшли і представники правих сил, які орієнтувалися на еволюційну заміну режиму, і прихильники "бункера". У програмній заяві нового кабінету міністрів, опублікованій 15 грудня 1975 року, йшлося, щоправда, в загаль-них рисах про "процес еволюції" і наближення Іспанії до західного співто-вариства та здійсненя "деяких перетворень".

Між тим у суспільстві відбувалася активна структуризація. Так, 26 бе-резня 1976 року виникла антифранкістська опозиція - Демократична координація. До неї увійшли ліві соціалісти, ліберали (ліві демократи, карлі-сти), нові профспілки тощо.

Програма Демократичної координації містила 7 пунктів: 1) негайне звільнення всіх політв'язнів, повернення емігрантів, відновлення в правах всіх, хто був їх позбавлений з політичних мотивів; 2) відновлення у повному обсязі основних прав і свобод; 3) ліквідація "вертикальних синдикатів" і визнання свободи профспілок; 4) негайне надання прав і свобод різним на-ціям Іспанії; 5) введення демократичного законодавства; 6) невтручання армії в політику; 7) демократичний розрив з минулим і надання народу права виі-шувати питання про майбутнє держави шляхом референдуму. Програма не торкалася соціально-економічних проблем. Першочергового значення Де-мократична координація надавала політичній демократизації суспільства, пов'язуючи саме з нею можливість приступити до розв'язання соціально-економічних питань.

Блокування реформ і жорстоке придушення опозиційного руху загост-рювали ситуацію в країні. Король санкціонував 1 липня 1976 року відставку уряду А.Наварро. Новим прем'єр-міністром став 44-річний адвокат, гене-ральний секретар єдиної офіційно дозволеної партії у роки франкізму "На-ціонального руху" Адольфо Суарес. Саме з його ім'ям традиційно пов'язу-

262

ють успішний "мирний перехід" від авторитарної диктатури до демократії. Його кабінет був сформований з міністрів, які не відігравали провідної ролі за франкізму і не брали участь у громадянській війні. Першочерговим завданням А.Суарес вважав у нейтралізацію "бункеру", подолання протидії реформам в армії, кортесах, "Національному русі", а також забезпечення юридичних норм виходу демократичної опозиції на політичну авансцену післяфранкістської Іспанії. Якщо до 1976 року в країна була лише одна доб-ре організована опозиційна партія, що діяла у підпіллі (КПІ), то в 1976-1977 роках, ще до прийняття закону про партії, виникло понад 150 партій. Незва-жаючи на потужний потенціал, опозиція мала доволі аморфний характер.

Прийняттям Основного закону про політичну реформу уряд забезпе-чив юридичну базу для демократичних нововведень. Важливо те, що цей закон не містив норм, які скасовували б попереднє законодавство, за своєю формою він був виконаний як закон про реформу ( а не скасування) семи Основних франкістських законів, тому дехто навіть називав його восьмим Основним законом. Нечітке формулювання деяких його положень можна було трактувати як збереження чинного законодавства. Цей законопроект передбачав також заміну франкістських кортесів двопалатним парламентом, що обирався на основі загального, прямого і таємного голосування, а також визначав функції нижньої і верхньої (конгрес депутатів і сенат) палат май-бутнього законодавчого органу. Політична реформа, безсумнівно, була кро-ком уперед. Проте в ній нічого не говорилося про відповідальність уряду перед парламентом, проголошувалося, що голова уряду і голова парламенту не обираються, а призначаються королем. Недемократичний характер мало і: положення реформи, яке при затвердженні законопроектів наділяло однаковими правами конгрес депутатів і сенат, хоча шосту частину членів остан-нього не обирали, їх призначав король.

Франкістські кортеси затвердили законопроект (425 висловились "за", 59 - "проти", 13 - утримались) 18 листопада 1976 року. Так, за влучним висловлюванням зарубіжних іспаністів, вони здійснили "власне політичне харакірі".

5 грудня 1976 року відбувся референдум з питання Закону про політич-ну реформу. Саме в цей час відбулося перше зіткнення Суареса з антифран-кістською опозицією (ліві радикали, в тому числі соціалісти і комуністи), яка вимагала швидкої демократизації і була невдоволена компромісним ха-рактером закону, тому й закликала громадян бойкотувати референдум, не брати в ньому участь. У результаті референдуму за підтримку законопроек-ту висловились 94,2 відсотка виборців, які взяли участь у голосуванні, проти - лише 2,6 відсотка прибічників франкізму. В той же час 22 відсотки ви-борців не взяли участі в голосуванні, продемонструвавши свою незгоду з політикою уряду.

263

Проведення загальнонаціонального референдуму на початковому етапі реформи став першим важливим елементом іспанського досвіду трансфор-мування суспільства. Склавши реформаторську програму, іспанське керів-ництво насамперед винесло її на суд громадян країни, щоб почути їхню думку і отримати "згоду" на проведення перетворень.

Отже, впродовж 6 місяців Суарес зумів завоювати на свій бік симпатії більшості іспанців. Про це свідчать не лише результати референдуму 15 грудня, а й опитування громадської думки, проведені інститутом Геллапа в липні

1976 року: 61 відсоток іспанців висловили задоволення усуненням від влади А.Наварро, 15 відсотків опитаних вбачали у цьому погану ознаку і 24 відсот ки не змогли визначити свою позицію в даному питанні. Уряд Суареса підтримали 74 відсотки іспанців, 5 відсотків були проти, 21 відсоток утри малися від відповіді.

Законодавча діяльність іспанського уряду після прийняття Закону про політичну реформу була досить активною. На перший план, безумовно, вийшли заходи щодо реформування соціально-політичних структур режиму. 4 квітня 1977 року було прийнято закон, який дозволяв вільне об'єднання робітників і підприємців у самостійні профспілки. Держава відмовлялась від прямого контролю за профспілковим рухом. Так були реформовані франкістські "вертикальні профспілки" і забезпечені демократичні норми соціального життя країни. Вагомим політичним кроком уряду у цьому питання та ліквідації франкістських владних інститутів став декрет-закон про розпуск "Національного руху", прийнятий 2 квітня 1977 року. Розпустити Національний рух, який часто неправомірно називають "Фалангою", виявилося не важко: ця партія не була ні тоталітарною, ні правлячою чи такою, що масову соціальну базу режиму. Діячі цього політичного об'єднання перейшли в державне підпорядкування. А майно Руху передано Міністерству фінансів. Уряд руйнував стару систему, а не вів боротьбу з її представниками. Демократію в країні запроваджували згори, легально і за участю державних діячів франкістської доби.

Для подальшої нормалізації політичної і соціальної ситуації напередодні парламентських виборів було прийнято ще ряд законів. Так. 8 лютого

1977 року ухвалено декрет-закон про політичні асоціації, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ втратило право відмовляти в легалізації пол ітичним партіям, а уряд не мав права тимчасово припиняти легальну діяльність тієї чи іншої партії без санкції суду. Завдяки новому закону було легалізовано компартію Іспанії. Таким чином у політичний процес інтегру валися всі наявні опозиційні політичні сили. Законом від 4 березня 1977 року визнавалося право на страйки та визначалися шляхи полагодження трудових конфліктів. 11 березня 1977 року уряд розширив амністію для пол ітв'язнів. У березні 1977 року за наполяганням правої та лівої опозицій було

9R4

прийнято закон про виборчу систему, за якою право обирати і бути обраним надавалось усім громадянам, які досягай 21 року; позбавлялися цього права міністри, держслужбовці, військовослужбовці. Політичні партії отримували рівні можливості для доступу до мас-медіа. Цей закон був доповнений законом про свободу інформації і друку.

Наступним важливим політичним кроком А.Суареса стало заснування власної політичної партії центристського спрямування-Союзу демократичного центру (СДЦ). Це була коаліція "обновленців - франкістів", християнських демократів, лібералів, поміркованих соціал-демократів. СДЦ дозволив А.Суаресу діяти одночасно за нормами двох режимів - минулого і май-бутнього: як глава останнього уряду авторитарного режиму, він продовжував керувати державою багато в чому ще авторитарними методами, але як лідер парламентської партії включився в процес боротьби за владу у ново-створеній демократичній системі.

Перші демократичні парламентські вибори, які показали реальну розстановку політичних сил, відбулися 15 червня 1977 року. З'ясувалося, що з десяти зареєстрованих партій авторитетом користуються лише чотири: СДЦ - 34 відсотки голосів (167 місць у парламенті), ІСРП - 29,2 відсотка (118 місць), КПІ - 9.2 відсотка (20 місць), Народний альянс - 8,4 відсотка голосів (16 місць у парламенті). Успіх СДЦ закріпив перегрупування сил, а саме: вихід на авансцену суспільного життя промислово-фінансових кіл, які прагнули перетворити політичну систему країни на кшталт західноєвропейської та відтіснити від державного керма ті групи олігархів, які панували за фран-кізму.

Однак говорити про повну ліквідацію франкізму як політичної системи в цей період не доводиться, адже демократичні інститути співіснували з формально діючими франкістськими законами. Головний ініціатор і конструктор реформ А.Суарес, напевне, був дещо розчарований результатами голосування, оскільки доволі успішний хід реформ дозволяв йому сподіватися на більшу підтримку виборців. Розуміючи, що без підтримки лівих партій СДЦ важко буде завершити процес демократизації, голова уряду висунув ідею "національного консенсусу", після досягнення якого буде прийнято Основний закон - Конституцію.

22 липня 1977 року в Мадриді відбулось офіційне відкриття сесії кор-тесів. Невдовзі парламент затвердив новий склад уряду, до якого увійшли члени однієї партії - СДЦ- на чолі з А.Суаресом. Другий уряд А.Суареса. як і попередній, був урядом підприємців та фінансистів. Дев'ять його членів поєднували керівництво міністерствами з перебуванням на 13 посадах в адміністративних радах компаній, пов'язаних з транснаціональними корпораціями. Першою акцією нового демократичного парламенту стало прийняття закон про амністію. В цей час це було вкрай важливо. Необхідний був

2G5

справжній закон із зворотною силою, який би передбачав не тільки негайне звільнення всіх без винятку політичних в'язнів, але й отримання ними ко-лишніх робочих місць, повернення власності, відновлення пенсій тощо. Цей закон став першим загальнодержавним нормативним актом, виробленим шляхом переговорів і угод. ЗО вересня 1977 року соціалісти, комуністи і на-ціоналісти представили єдиний текст закону про амністію. В терміновому порядку уряд підготував свій варіант, щоб мати можливість вести перегово-ри з опозицією. В результаті цих переговорів і виник кінцевий текст закону, затверджений кортесами (парламентом) 14 жовтня 1977 року.

Тоді ж багато відомих політиків Іспанії обмірковували ідею глобального договору всіх великих політичних сил, в рамках якого могли б регулюватися всі важливі політичні проблеми перехідного періоду. В ситуації, що склалася, необхідним стало скликання широкого форуму, щоб почати переговори. У вересні 1977 року уряд направив всім лідерам парламентських груп нижньої палати запрошення на форму в Монклоа (урядова резиденція в Мадриді).

Переговори між урядом і представленими у парламенті партіями тривали три тижні і завершились досягненням фундаментальної угоди - пакту Монклоа (9 жовтня 1977 року), що передбачав взаємні зобов'язання і взаємні гарантії політичним силам. Обопільні зобов'язання та гарантії підписантів торкались наступних питань: бюджетної та монетарної політики, соціального страхування, цін та зарплати, зайнятості. "Пакт Монклоа" складався з двох окремих документів: 1) програми оздоровлення і економічної реформи (з X розділів) та 2) програми діяльності політичних та юридичних інституцій (з IX розділів). Після ухвали кортесами (листопад 1977 року) пакт вступив у Дію.

В економічній сфері передбачалось здійснення комплексу стабілізуючих заходів: передусім контроль над державними витратами, грошовою масою, ростом заробітної плати, підтримання зайнятості, перегляд політики капіталовкладень, приборкання інфляції, скорочення кредитування, допомога дрібному і середньому бізнесу, стримування цін; виділення 100 000 млн. песет для соціальних виплат, 60 000 млн. - на створення робочих місць; забезпечення законодавством аграрних перетворень, сільськогосподарського руху тощо. Іспанська економіка, за пактом, базувалась на ринковому господарстві, "політиці прибутків", ліквідації диспропорцій шляхом прогресивного оподаткування.

Участь лівої опозиції у переговорах визначила радикальний характер політичної частини пакту, яка передбачала встановлення парламентського контролю над засобами масової інформації, право на політичні об'єднання; перегляд кримінального і військового кодексів; розробку ряду демократичних законопроектів щодо порядку проведення зборів і маніфестацій, дотри-

266

мання громадського порядку; реорганізації сил безпеки.

Таким чином, пакт Монклоа забезпечив злагоду в суспільстві і можливість виходу з кризи. Його підписання продемонструвало високий ступінь відповідальності основних політичних сил Іспанії, їх готовність піти на розумний компроміс в ім'я майбутнього своєї країни. Пакт Монклоа - це свідчення політики "співробітництва і поступок головних політичних партій", "розуму і поміркованості, виявлених Ф.Гонсалесом, С.Карільйо та іншими лідерами опозиції". "Пакт Монклоа - це зразок прагматизму і волі до компромісу з боку політичних еліт".

Створений пактом політичний клімат консенсусу сприяв найважливішій події на першому етапі демократизації - розробці та прийняттю у грудні 1978 року конституції, яка створила юридичну базу для подальшої демократичної перебудови іспанського суспільства.

Вибори 1982 року та перемога ІСРП. Правління соціалістів на чолі з Ф.Гонсалесом (1982-1996 роки). У березні 1982 року уряд Леопольдо Кальво Сотело, сформований на базі СДЦ, зазнав невдачі у парламенті: було відхилено, розроблений партією, проект статуту автономії Валенсії, однієї з історичних земель країни (через вихід із парламенту фракції СДЦ - 17 депутатів, партія втратила більшість). В цих умовах було призначено на 26 жовтня 1982 року дострокові парламентські вибори, треті за час постфранкізму. В передвиборчу кампанію включилось близько 20 загальнонаціональних і регіональних партій. Взагалі, в Іспанії нараховувалося близько 300 політичних партій, асоціацій, гуртків, груп і офіційно зареєстровано 250 партій. Щоправда, багато з них існували лише на папері.

Союз демократичного центру, зареєстрований 1978 року, нараховував 1981 року 88 тисяч осіб. СДЦ - це коаліція декількох самостійних партій і груп, які виникли на розвалинах франкістського "Національного руху".

Іспанська соціалістична робітнича партія - друга іспанська ліва партія за числом виборців, які за неї голосували. її чисельність склала 1981 року 200 тисяч осіб (в 1976 році - 10 тисяч осіб). Це одна із старих політичних партій Іспанії, яка утворена ще 1876 року. В 1974 році генеральним секретарем ІСРП обрано 30-річного Ф.Гонсалеса.

Іспанська соціалістична робітнича партія запропонувала конструктивну програму під назвою "За справедливе і рівноправне суспільство". Вона передбачала нормалізувати становище в економіці, зменшити армію "зайвих людей" (зокрема, протягом чотирьох років створити 800 тисяч нових робочих місць), розгорнути боротьбу з тероризмом, зміцнити громадський порядок, скоротити пенсійний вік до 64 років, підвищити зарплату, посилити державний сектор в економіці, вирішити житлові проблеми, завершити процес автономізації провінцій. У сфері зовнішньої політики ІСРП виступає за мир, роззброєння, розрядку, за розвиток зв'язків із соціалістичними

267

країнами, розширення і зміцнення співробітництва з державами Латинської Америки, за негайне замороження переговорів про участь у НАТО. І нарешті ІСРП виступає за відмову від розміщення на її території ядерної зброї і за створення безядерних зон, зокрема в Середземномор'ї.

"Народний альянс" - четверта за впливом права партія. Вона створена 1976 року і об'єднала частину колишніх франкістів на чолі з колишнім міністром франкістського режиму Мануелем Фрагою Ірібарне. Ця партія мала імідж "неофранкістської". Вона вбачала шлях подолання кризи у збільшенні капіталовкладень в приватний сектор, у лібералізації економіки, у стимулю-ванні підприємництва.

Комуністична партія Іспанії - третя політична сила в країні - в 1981 році нараховувала 160 тисяч членів. В листопаді 1982 року обрано генераль-ним секретарем Херардо Іглесіаса На виборах в жовтні 1982 року у парламент обрано лише 4 депутата-комуніста. Компартія виступає за вихід країни з НАТО, проти проамериканської орієнтації у зовнішній політиці. Для вирі-шення внутрішніх проблем КПІ наголошує на створенні широкого демокра-тичного фронту з участю всіх сил прогресу.

3-иоміж багатьох інших, офіційно дозволених-республіканська партія, що притримується лівої ідеології та права партія "Нова сила", яка відкрито пропагує встановлення в країні авторитарної диктатури за франкістським взірцем.

Окрема стояла світська католицька організація "Опус деі" - "Справа Божа" - 72 тисячі членів, що розкидані по 87 країнах світу.

Перемога на виборах 28 жовтня 1982 року забезпечила ІСРП 202 з 350 мандатів в конгресі депутатів і 134 з 208 у сенаті.

Соціалістам, вперше в історії Іспанії, створившим однопартійний уряд, дісталася важка спадщина. Щорічні темпи інфляції складають майже 15 відсотків, 16 відсотків працездатного населення не має роботи. Недаремно найпопулярнішим пунктом передвиборної програми була обіцянка створити у найближчі чотири роки 800 тисяч додаткових робочих місць.

Кабінет міністрів Іспанії очолив лідер ІСРП Ф.Гонсалес. Він народився 1942 року в Севільї. Батьки мали невелику ферму. В сім'ї панувала атмосфера працьовитості, організованості, єдності слова та справи.

В коледжі і в середній школі не був ні першим, ні серед відстаючих. Дуже комунікабельний, веселий, багато друзів..Захоплення-футбол. Читав мало, лише після того, як у 13 років захворів астмою, посилено займався самоосвітою. В 1960 році вступив на юридичний факультет Севільського університету (хоча батьки наполягали на професії інженера). В університеті вступає до соціалістичної партії. Опісля працює в Севільї юристом. 1970 року обирається до виконкому ІСРП від Севільї; 1974 року у 32-річному віці 268

- генеральний секретар ІСРП. Серед характеристик, якими наділяють Ф.Гон-салеса, виділяють гнучкість та прагматизм.

Урядова програма соціалістичного уряду передбачала як необхідні ре-| форми з модернізації та технологічної перебудови суспільства, так і низку) соціальних зобов'язань, спрямованих на те, щоб підтягнути іспанське сусп-ільство до європейських стандартів. При цьому соціалісти орієнтувалися на демократизацію держави, підвищення ефективності всіх систем виконавчої влади, з тим, щоб, як підкреслив Ф.Гонсалес, заставити Іспанію функціону-вати. На думку партійних ідеологів, саме держава повинна стати "гарантом соціальних змін", "гарантом демократичного розвитку і солідарності між іспанцями, між націями та регіонами, що складають Іспанію", і двигуном соціального прогресу і справедливості. Держава виступала як консолідуюча загальнонаціональна, загальногромадська сила, яка найкращим чином організує суспільство на розв'язання завдань, поставлених сучасним моментом та станом держави.

Ситуація, в якій прийшли соціалісти до влади, вимагала термінових та І енергійних заходів. Темпи росту ВВП впали до 1,2 відсотка на рік, інфляція, [ незважаючи на заходи СДЦ, залишалася на рівні 16 відсотків, безробіття складало 16,5 відсотків економічно активного населення, зростала соціальна напруга у суспільстві.

Оскільки на першому етапі постфранкізму 1975-1982 років була здійснена загальна політична модернізація, соціалістичний уряд зосередився на соціально-економічних проблемах. Для зменшення соціальної напруги перші урядові закони стосувалися соціальної сфери: було запроваджено 40-годин-ний робочий тиждень, відпуски до 30 днів, зниження на першопочатках пен-сійного віку до 65 років; збереження за звільненими з роботи 80 відсотків попередньої зарплати аж до нового працевлаштування. Водночас політика соціалістів була обережною щодо підприємців, вона- враховувала їхні інте-реси. По суті, ІСРП продовжувала в основному курс, започаткований СДЦ. План реконструкції СДЦ 1981 року було розвинуто в плані реіндустріалі-зації соціалістів. Розвиток нових передових галузей виробництва, які базу-валися на мікроелектроніці та роботехніці, оздоровлення неефективного й дефіцитного держсектору уряд Ф.Гонсалеса провадив через стимулювання приватного сектору. Тим підприємцям, які вкладали свої кошти у розвиток новітнього виробництва, зменшувався податок на прибутки на 40 відсотків. Модернізація трудових відносин у контексті європейських стандартів, зап-ровадження монетаристських методів боротьби з інфляцією (девальвація песети, збільшення цш на нафтопродукти, замороження зарплати) були дру-гою стороною медалі політики уряду соціалістів.

Політичний курс уряду Ф.Гонсалеса, в якому "жорстка економія" по-єднувалась з політикою перерозподілу доходів і вдосконаленням державних

269

соціальних систем, отримала в літературі досить влучну назву "політики роз-рахованої амбівалентності".

Необхідно підкреслити, що якщо на першому етапі демократизації (1975-1982 роки) більшість трудящих погоджувалась на зниження вимог за-ради стабілізації "тендітної демократії", то після перемоги ІСРП на виборах 1982 року політика затягування поясів і необхідності "жертв" з боку всіх соціальних верств відбувалася під гаслами національного відродження країни. При цьому сама перебудова і економічний ріст ставали основою і гаран-тією процвітання як країни, так і процвітання кожного громадянина. Таким чином, соціалісти намагалися у політиці та на практиці поєднати ідеї націо-нального відродження, економічного прогресу, демократизації і соціальної справедливості і надати країні на основі цих ідей нового динамізму.

Проте та обставина, що тодішній іспанець був тільки пасивним та інертним створювало труднощі в реалізації запланованих соціалістичних про-грам. Соціалісти, як це не видається дивним, вимушені були виступати про-пагандистами буржуазних цінностей - ініціативи, діловитості, підприємниц-тва, здорової конкуренції, щоправда, пов'язуючи їх з ідеями національного відродження, демократії та соціалізму.

Соціалісти, перехопивши неоконсервативні ідеї, вдалися до послідовно жорстких заходів, як, наприклад, замороження зарплати на 2 відсотки, заохочення приватних інвестицій, денаціоналізації, приватизації провідних підприємств кризових галузей держсектору тощо. Соціалістична партія, при-стосовуючись швидко до сучасних умов, здійснювала ідейно-політичну ево-люцію, відмовившись від марксизму і багатьох концепцій попередніх літ.

Разом з тим соціалістичні заходи сприяли покращенню економічних показників, передовсім, росту ВВП на 5,4 відсотки у 1988 році, інтеграції в ЄС, зменшенню безробіття та створенню за останні три роки близько 1 млн. нових робочих місць. Це, у свою чергу, помітно змінювало соціально-психо-логічний клімат в країні. Люди вже не задовольнялися своєю роллю тільки в день виборів, свідченням цього став страйк у грудні 1988 року за участю 8 млн. осіб, які вимагали демократизації при прийнятті рішень, відповідаль-ності уряду, налагодження зв'язків між виконавчою владою та суспільством. Гонсалеса критикували за президентський стиль керівництва. Він визнав факт недостатності зв'язків влади із суспільством і у ході тривалих переговорів з профспілками дійшов порозуміння. На чергових парламентських виборах 29 жовтня 1989 року соціалісти підтвердили прихильність до старої форму-ли влади, яка поєднувала "соціальну солідарність" з адекватним економічним ростом, і зуміли отримати підтримку (40 відсотків) іспанців для повтор-ного формування однопартійного уряду.

270

Модернізація та впорядкування системи соціального забезпечення стали для соціалістичного уряду однією із найскладніших справ. Нагадаємо, що в період франкізму в Іспанії існувала досить розлога система соціального страхування та допомоги. У постфранкістський період конституція 1978 року зберегла державний характер системи соціального забезпечення, До початку 80-х років консервативні уряди розробили і прийняли нові закони і декрети, які стосувалися зайнятості, зниження вікового цензу для виходу на пен-сію до 64 |эокш, запровадження нових норм забезпечення інвалідів, безроб-ітних тощо.

До розробки нової концепції соціальної політики уряд залучив, незва-жаючи на серйозні розходження, профспілки та патронат (Іспанська конфе-дерація підприємницьких організацій - ІКПО). В січні 1985 року закон про реформування системи соціального забезпечення було схвалено кортесами. Серед його новацій були такі: внески держави на соціальне забезпечення склали наприкінці 80- х років 25,3 відсотки ВВП, що відповідало середньоє-вропейським стандартам; водночас за прикладом країн Західної Свропи за-охочувався розвиток всіляких фондів, які фінансувалися приватним капіта-лом; скорочувалися внески підприємців у соціальну сферу у відповідності до рівнів держав ЄС ( в Іспанії на долю підприємців припадало 70 відсотків внесків у систему соціального страхування, тоді як в країнах ЄС тільки 38,5 відсотків); окрім пенсій за віком, запроваджувалися соціальні пенсії (за ра-хунок податків) в межах 50 відсотків міжгалузевої зарплати (40 тисяч песет на місяць) тим, хто не працював, або не платив соціального внеску (таких було 460 тисяч осіб); з'явився новий тип пенсій-відстрочені пенсії; змінено страховий стаж з 10 до 15 років; пенсії за віком ставали базою для інших видів пенсій (по інвалідності, вдівству, втрати годувальника, сирітству TODJO) і вони становили 65 відсотків міжгалузевої гарантованої зарплати замість 50 відсотків, виплачуваних раніше.

1988 року уряд соціалістів, виконуючи своє зобов'язання, прийняв дек-рет про підвищення пенсій в середньому на 5 відсотків. Це стосувалося близько 6 млн. пенсіонерів.

Серед політичних реформ, здійснених соціалістичним урядом, необхі-дно вказати на військову реформу, яка була викликана бажанням позбутися синдрому військового перевороту. Вперше було створено генеральний штаб оборони у складі командувачів та начальників штабів трьох родів військ, скорочено кількість військових округів та вищих кадрових військовиків. Ко-мандувачі сухопутними силами, ВВС та ВМС позбавлялися автономності у прийнятті рішень, їх треба було погоджувати з генштабом, як колегіальним та консультативним органом при главі уряду. Щоправда, проблема технічного переозброєння армії залишалася нерозв'язаною.

ІСРП, тричі підтримана іспанцями на парламентських виборах (1982.

271

1986, 1989 років), оголосила 1993 року дострокові вибори. Дві головні при-чини заставили Ф.Гонсалеса піти на цей крок: рівень безробіття (понад З млн. осіб, тобто понад 20 відсотків активного населення країни). Йому нагадували слова, сказані 1982 року, коли він вперше очолив уряд: "Мені було б соромно керувати країною з двома мільйонами безробітних". Другим ударом по репутації ІСРП став скандал про незаконне фінансування партії і пов'язана з цим корупція у вищих ешелонах соціалістичного керівництва: прем'єр-міністр, не чекаючи розголосу скандалу, під гаслом "позбавити країну від політичних корчів" оголосив дострокові вибори, сподіваючись, що вони дозволять йому вчетверте завоювати владу. Тим більше, що сам Ф.Гонсалес користувався великою популярністю.

Значної шкоди ІСРП нанесла низка фінансових скандалів напередодні виборів, до яких були причетні її речники. Ф.Гонсалес знайшов у собі сили визнати допущені прорахунки і тим самим зберіг свій високий моральний авторитет. І виборці дали шанс голові уряду.

Проте ІСРП ослаблювалася серйозними суперечками між центристами, лінія яких уособлювалася у Ф.Гонсалесі, і групою на чолі з А.Геррою, яка виступала за лівіший урядовий курс, за блок з об'єднаними лівими, кістяк яких складали комуністи. У подальшому фактором дестабілізації позицій урядової партії став 24-годинний страйк (27 січня 1994 року) проти запланованих урядом змін у трудовому законодавстві.

В центрі виборів 1993 року став економічний спад та питання економічної стратегії. В 1992 році ВВП Іспанії зріс всього на 1 відсоток. Це був найнижчий показник за останнє десятиріччя. Скоротилися інвестиції і прибутки, ріст числа банкротів і колективні звільнення сприяли масовому безробіттю, яке перевищувало 20 відсотків економічно активного населення. Дефіцит держбюджету і платіжного балансу за рік збільшився вдвічі. Песета девальвувала за 8 місяців тричі. Наявні запаси валюти перестали покривати зростаючу зовнішню заборгованість. Економіка була найболючішим місцем в діяльності ІСРП, яка по-старому наполягала на політиці "ріст на основі пропозиції" і широких соціальних програмах. її головними орієнтирами були надзвичайний план боротьби з безробіттям і маастрихтська програма заходів подальшої конвергенції з ЄЕС.

Проте у ході теледебатів з Х.М.Аснаром Ф.Гонсалес привів досить переконливі позитивні результати в соціально-економічній сфері. За десятиріччя правління в ІСРП розрив між Іспанією та середнім рівнем СЕС за величиною національного доходу на душу населення скоротився з 27 до 20 відсотків, реальна купівельна вартість національної валюти збільшилася на 10 відсотків. Створено 280 тисяч нових місць. Населення пенсійного віку забезпечується автоматично індексованими пенсіями: 80 відсотків (проти ЗО відсотків у 1982 році) отримують допомогу. Кількість людей, охоплених

272

національною системою охорони здоров'я, збільшується на 6-7 млн. осіб. У вузах країни навчалося вдвоє більше студентів, аніж 10 років тому. 1982 року, коли соціалісти прийшли до влади, річний дохід на душу населення складав 4 тисячі доларів, 1993 року - 14 тисяч. В той же час песета чотири рази девальвувала. Нарешті, все це досягнуто при збереженні головного - "історичного вибору" Іспанії на користь демократії та інтеграції з ЄС.

Проте в іспанському суспільстві перемогла орієнтація виборців на підтримку статусу-кво.

На виборах 1993 року ІСРП отримала 39 відсотків голосів іспанців і 159 мандатів, (недостатня кількість для формування однопартійного кабінету), тоді як 1989 .року вона виборола абсолютну більшість 175 місць з 350. Провідна опозиційна Народна партія, навпаки, різко збільшила свою присутність в конгресі з 106 до 141 місця.

Таким чином, позачергові парламентські вибори в Іспанії 6 червня 1993 року завершили тривалий період безроздільного політичного домінування Іспанської соціалістичної робітничої партії (ІСРП) і відкрили новий етап в розвитку країни, яка зуміла у 80-і роки здійснити серйозну структурно-галузеву перебудову економіки і суттєво наблизитися до західноєвропейських стандартів життя. Хоча соціалістам і на цей раз вдалося втриматися при владі здебільшого завдяки особистому авторитетові свого лідера Ф.Гонсалеса, загальний баланс політичних сил в результаті виборів суттєво змінився. Вперше за иостфранкістський період в країні з'явилася в особі Народної партії, сильна опозиція "цивілізованих правих", очолюваних молодим, динамічним Х.М. Аснаром, яка опиралася на широкі підприємницькі верстви

Головний опонент соціалістів - консервативна Народна партія, утворена 1976 року, вперше отримала також шанс отримати владу шляхом демократичних виборів. Ії лідер Хосе Марія Аснар зумів перетворити партію в реального конкурента ІСРП, переклавши на соціалістів відповідальність за ріст безробіття, девальвацію песети, корупцію.

Народна партія, головний опонент соціалістів, виступила з програмою, що повторювала настанови неоконсерватизму: зниження податків та процентних ставок, прискорення приватизації. Іспанські ділові кола схилялися до підтримки опозиції.НП набрала нового іміджу, коли її очолили нові та молоді політики, які сформувалися вже в період демократії, не пов'язані з франкістським минулим. Таким був і її лідер Х.М.Аснар.

Серед іншого необхідно назвати дві обставини, які завадили Народній партії перемогти на виборах: слабкість її впливу в ряді регіонів (передовсім у Каталонії, Країні басків, Андалузії) та відсутність опори у профспілок. Все ж на попередніх парламентських виборах 1982. 1986. 1989 років НП домоглася стабільних результатів: 25-26 відсотків голосів виборців.Успішний старт Народної партії приведе її до перемоги 1996 року.

18N

273

Значні зміни відбулися за період соціалістичного правління у зовніш-ньополітичній сфері. Найголовнішими подіями стали: вступ Іспанії до НАТО (рішення про це було прийнято попереднім урядом) та 31 січня 1986 року до "Спільного ринку".

Парламентські вибори 1996 року та перемога Народної партії. Діяльність правоцентристського уряду Х.М. Аснара (1996-2002 роки). Весною 1996 року в Іспанії відбулася зміна влади. В результаті дострокових парламентських виборів, які відбулися 3 березня, відносну більшість голосів і право на формування уряду отримала правоцентристська Народна партія (НП). 4 травня її лідер Хосе Марія Альфредо Аснар Лопес, юрист за фахом, склав присягу як голова уряду і зайняв палац Монклоа. Так було перервано майже 14-річне урядування Іспанської соціалістичної робітничої партії.

Х.М. Аснар народився 1953 року в аристократичній родині, традиції якої мали великий вплив на становлення політичних поглядів нинішнього іспанського прем'єра. Його дід був директором однієї з найбільших правих газет "Ель Соль" і одним із біографів Ф.Франко. Батько - директором радіо-станції і одночасно школи кіно у часи, коли міністерство інформації та ту-ризму в уряді Франко очолював М.Фрага Ірібарне. У 18-річному віці Х.М. Аснар, ще у роки франкізму, примкнув до правого руху, а 1979 року вступив до партії Народний альянс (НА), яка в січні 1989 року була переіменована в Народну партію.

Саме у партії завдяки своїм діловим та вольовим якостям Х.М.Аснар зробив блискучу кар'єру. Коли на виборах 1982 року НА перетворилася на провідну опозиційну партію, Аснара обрана депутатом конгресу (до нижньої палати парламенту). 1985 року він очолив регіональну організацію партії в автономній провінції Кастилія та Леон, а менше ніж через два роки - уряд цієї автономії.

На цій посаді молодий політик енергійно та сміливо запроваджував неоконсервативну політику, нерідко конфліктував з центральною владою з питань державної політики у галузі повноважень автономій. Ставши членом національного виконавчого комітету НА, брав активну участь у внутріпартійних дискусіях з приводу стратегічних напрямів цієї партії. На Х-му з'їзді НП у квітні 1990 року Аснара було обрано головою партії. У вересні цього ж року в результаті таємного голосування (на цьому наполіг сам Аснар) він стає кандидатом від НП на посаду голови уряду Іспанії ("проти" не було жодного голосу, лише п'ятеро "утрималися").

Новий лідер взяв курс на реорганізацію і омолодження партійних рядів, розширення соціальної бази НП. більш тісне об'єднання трьох її провідних компонентів - консерваторів, демократів і лібералів. На парламентських виборах 1993 року НП вперше за весь постфранкістський період заявила про себе як сильна й організована опозиція "цивілізованих правих", яка опи-

274

рається на широкі підприємницькі верстви.

1995 року Х.М. Аснар, враховуючи те, що упродовж років партію сприймали як вкрай консервативну, авторитарну та неофранкістську, вдався до продуманого та точно розрахованого ходу і висунув гасло перетворення НП в центристську політичну силу, як спадкоємицю партії Союз демократично-го центру (СДЦ), яка у складний післяфранкістський перехідний період взяла на себе місію здійснення демократичних перетворень і опісля зійшла з політичної арени. Використовуючи прихильність населення до СДЦ, особисті контакти з центристами і свій досвід взаємодії з ними, Аснару вдалося фактично монополізувати на загальнонаціональному рівні весь політичний спектр, який знаходився правіше 1СРП. Водночас "перебудував під себе" керівництво НП та її апарат і домігся перемоги 1996 року.

Незважаючи на образливі характеристики соціалістичної преси (типу "сеньйор Посередність"), прихильники Аснара відзначають такі його якості як великодушність, висока самодисципліна, почуття відповідальності, твердість переконань і професіоналізм. За цими критеріями він підбирає і свою "команду". Коло людей, з яким народнопартійний прем'єр підтримує дружні зв'язки, дуже вузький, йому закидають пихатість, схильність до авторитарних методів керівництва, надмірну серйозність, що позбавляє його ха-ризми. Він має репутацію люблячого сім'янина. У них з дружиною Анною Ботелья троє дітей (два сини і донька), які закінчили релігійні коледжі. Щонеділі родина відвідує месу. У прем'єра склалися гарні стосунки із засобами масової інформації, а його бездоганний зовнішній вигляд сприяє створенню йому в ЗМ1 досить привабливого іміджу.

Народна партія прийшла з гаслами "нової більшості", стабільності, формування "міцного, ефективного, чесного уряду", "світових змін та модернізації" Іспанії. Х.М. Аснар не раз заявляв про свій намір провадити діалог і шукати компроміси з усіма політичними силами країни. Зокрема, ним висунута ідея двох загальнонаціональних пактів - широкого соціального і між органами влади всіх рівнів. Разом з тим він рішуче налаштований на боротьбу з тероризмом, який приносить іспанцям стільки бід, і з корупцією. Нове керівництво Іспанії виступає за "розкріпачення" економічного потенціалу країни з метою розв'язання проблеми безробіття, якнайшвидшого досягнення маастрихтських критеріїв Європейського союзу з метою запровадження у числі перших єдиної європейської валюти.

У зовнішньополітичній сфері Аснар і його соратники наголошують на рішучому захисті національних інтересів Іспанії, втому числі перед партнерами по ЄС, посиленні ролі та ваги Мадрида у міжнародних справах, водно-. час зберігаючи курс, який вже склався.

Шлях Іспанії в нове тисячоліття в багато дечому визначали результати березневих парламентських виборів 2000 року. Вони знову принесли пере-

275

конливу перемогу правлячій Народній партії та її лідеру Х.М. Аснару. За партію проголосувало 10,2 млн. іспанців (44,5 відсотків). Вона отримала 183 депутатських мандати (всього у парламенті 350 місць), значно обігнала свого головного суперника ІСРП, за яку проголосувало 7,8 млн. голосів (34 відсотки) і, відповідно, 125 депутатських мандатів. Таким чином, вперше з 1976 року правоцентристська партія НП, домоглася у парламенті абсолютної більшості, що дозволило їй сформувати стабільний однопартійний уряд.

Головною причиною перемоги НП стало ефективне керівництво країною у попередні чотири роки, здатність "бути поміркованим, не перетворюючись при цьому у слабкого" та розлад в стані опозиційної ІСРП.

Невдача соціалістів на виборах 2000 року спричинила відставку генсека партії Х.Альмуніа, було сформоване тимчасове політичне керівництво на чолі з головою уряду Андалузії М.Чавесом. Відчутно послабила свої позиції і Об'єднана ліва, яка виборола на виборах 2000 року лише 8 депутатських місць (1996 року - 21). В її рядах набирає сили протидія лінії ортодоксального керівництва компартії Іспанії на чолі з Ф.Фрутосом.

Іспанська економіка з року в рік демонструє стабільний ріст, а з 1996 року, за час правління кабінету Аснара, ВВП зріс на 1/5. 1999 року він зріс на 3,7 відсотка, що виявилося найвищим показником серед країн ЄС. Основні економічні показники дозволили Іспанії інтегруватися в зону єдиної європейської валюти.

Безробіття, яке традиційно є найболючішою іспанською проблемою, складало 1996 року 23 відсотки, 2000 року- 15 відсотків. Число ж іспанців, які зареєструвалися на отримання допомоги по безробіттю, ще менше - близько 10 відсотків (на 2000 рік). Загальний рівень зайнятості в Іспанії упродовж 1996 по 2000 рік зріс на 13 відсотків - це втричі вище середнього показника Європейського союзу.

Успішними виявилися урядові заходи в царині удосконалення фінансової системи. Процентна ставка стабільно тримається на рівні 3,5 відсотка, тоді як на початку 90-х років вона була вп'ятеро вища. Ціна ж акцій іспанських компаній неухильно зростає. За обсягом продажу акцій мадридська біржа займає сьогодні п'яте місце в Європі - після лондонської, франкфуртської, паризької та стокгольмської.

Лідер іспанських правоцентристів успішно, хоча і обережно, здійснює приватизацію, яка, щоправда, ще не торкнулася таких національно важливих і великих галузей, як газовидобувна, залізничний транспорт, інші приватизовані галузі, такі як енергетична, залишаються монополістами на іспанському ринку. Збиткові галузі економіки позбавлялися державних субсидій поступово, що мінімізувало негативні наслідки. Уряд знизив також іюдоход-ний податок з 56 до 48 відсотків. Інфляція контролюється в рамках середньоєвропейських показників, бюджетний дефіцит зменшився вчетверо, впер-

276

ше за 20 років відбулося зниження податкових ставок. В січні 1999 року Іспанія вступила в Європейський Економічний і Валютний союз (ЄВС), зовнішні інвестиції в країні за 1999 рік стали 12 млрд. евро. Досягнуті ре-зультати інколи називають "аснаристським економічним дивом". Натхненний успіхами, уряд Х.М. Аснара обіцяє співвітчизникам досягти у 2010 році повної зайнятості, в недалекому майбутньому приєднатися до "великої сімки", стати членом "клубу" найрозвиненіших країн сучасного світу. На цьому шляху доведеться виправити регіональні економічні диспропорції, зрівнятися этакими показниками, як доходи на одного іспанця із середньостатистичним показником країн ЄС (нині він складає 83 відсотки від середнього по ЄС), і, чи найголовніше, припинити терористичну діяльність бакських сепаратистів з угруповання ЕТА.

6. Німеччина

Проблеми післявоєнного облаштування. Берлінська криза 1948 року та розкол Німеччини. Питання про майбутню долю Німеччини, її багатомільйонного народу та великого промислового потенціалу виникло вже в роки другої світової війни, коли до розгрому нацистської держави було ще далеко. В жодному з серйозних планів, висунутих керівними колами США і Англії, післявоєнна Німеччина не фігурувала як єдина держава. Основним у всіх їхніх пропозиціях було те чи інше її розчленування. Вперше мова про розділ Німеччини зайшла в грудні 1941 року під час зустрічі У. Черчілля й Ф. Рузвельта у Вашингтоні. Після цієї зустрічі американський державний апарат почав розробляти декілька варіантів поділу Німеччини і створення на її території трьох, п'яти і навіть семи окремих держав.

Щодо поглядів СРСР на дану проблему, то однозначну відповідь сьогодні важко дати, існують архівні джерела, які засвідчують, що Сталін вже. в грудні 1941 р. висловлював думку про поділ Німеччини. Так, у Державному архіві Швеції знайдено текст шифрограми шведського посла в СРСР, в якій ішлося про переговори Сталіна і В. Молотова з міністром закордонних справ Англії А. Іденом. На цю подію в московській пресі з'явився відгук: «Відбувся вичерпний обмін думками з питань, що стосуються ведення війни та післявоєнної організації світу і безпеки в Європі». В згаданій шифрограмі шведський посол писав: «Сталін вважає, що в результаті укладення миру в стратег-ічному плані перш за все повинні бути забезпечені кордони СРСР, а цього можна досягти частково шляхом розділу Німеччини, а частково - згодою на анексію Радянським Союзрм Прибалтики і Бессарабії, а також фінської території, яка відійшла після зимової війни до СРСР.» Британські урядовці поставилися до цих планів загалом прихильно.

Ще взимку 1941 р. Сталін заявив, що найбільш оптимальним варіантом міг би бути розподіл Німеччини. Але, прагнучи приховати свої наміри,

277

пін наказав дипломатичній службі лише вислуховувати думки західних союзників. Водночас не раз говорив, що СРСР не збирається знищувати чи ділити Німеччину. Отже, Сталін вів подвійну гру.

До плану поділу Німеччини союзники знову повернулися під час зустрічі у Вашингтоні А. їдена з Ф. Рузвельтом (березень 1943 року ). Вони констатували спільну точку зору: Німеччина не повинна залишитися після капітуляції єдиною державою. Підтвердженням цього може слугувати також бесіда глави чехословацького уряду Е. Бенеша з У. Черчіллем, в ході якої британський прем'єр-міністр заявив, що хотів би розчленувати Німеччину і перетворити її в конфедерацію. Ця бесіда відбулася в квітні 1943 року

Вперше ідею поділу Німеччини, щоправда, лише у попередньому варіанті, висунули західні союзники на Московській конференції міністрів за-кордонних справ у жовтні 1943 року. Англійський міністр А. Іден висловився так: «Ми хотіли б розділити Німеччину на окремі держави, зокрема, ми хотіли б відокремити Пруссію від основної частини Німеччини, Можливість здійснення цього не виключає застосування сили." У відповідь радянська сторона заявила, що уряд СРСР вивчає проблему майбутньої Німеччини і що він підтримує всі заходи, спрямовані на максимальне ослаблення Німеччини як агресивної держави.»

Наступним кроком у постановці «німецького питання» стала Тегерансь-ка конференція (28 листопада - 1 грудня 1943 року ). На цій конференції керівників трьох союзних держав Ф. Рузвельт і У. Черчілль вже конкретно висловилися про розчленування Німеччини. У. Черчілль знову повторив свої пропозиції щодо цього. Майбутнє Європи він бачив у федеративному ладі: у створенні Дунайської та Балканської федерацій, до складу яких мали ввійти окремі німецькі землі. Пруссії, на його думку, слід надати якогось особливого статусу. Його ідеї схвалював Ф. Рузвельт, який вважав, що «Пруссія повинна бути послаблена та зменшена в своїх розмірах. Пруссія повинна складати окрему самостійну частину Німеччини».

Сталін заперечив ці пропозиції: «Мені не подобається план нових об'єднань. Якщо'буде вирішено поділити Німеччину, то немає потреби створювати нові об'єднання, не потрібно створювати єдине життєздатне об'єднання дунайських держав». У. Черчілль переконував Сталіна такими аргументами: якщо розділити Німеччину на кілька частин і не створити комбінації з цих частин, то прийде час, коли німці об'єднаються. Дійти згоди керівники трьох великих держав на своїй першій зустрічі не змогли. Проблему було 'передано на розгляд Європейської консультативні' комісії.

Союзники продовжували працювати над «німецьким питанням». У вересні 1944 року на англо-американській конференції в Квебеку Ф. Рузвельт і У. Черчілль схвалили план, розроблений міністром фінансів США Г. Мор-гентау, який передбачав поділ Німеччини на дві автономні незалежні дер-

278

жави: Південнонімецьку державу, яка включатиме Баварію, Вюртемберг, Ба-ден та ряд дрібних регіонів, та Північнонімецьку, яка складатиметься з Пруссії, Саксонії, Тюрінгії та деяких інших територій. Крім того, Моргентау пропонував перетворити майбутню Німеччину у сільськогосподарську державу з забороною мати будь-який значний промисловий потенціал (так званий план аграризації).

З такими планами, дещо модернізованими, англо-американські союзники прибули на Кримську конференцію керівників трьох союзних держав (4-11 лютого 1945 року). США пропонували розчленувати Німеччину на п'ять самоврядних держав під управлінням Організації Об'єднаних Націй. Великобританія виклала свої плани розчленування Німеччини.

Сталін брав активну участь в обговоренні німецької проблеми і запро-понував: 1) розчленувати Німеччину; 2) створити центральний уряд в Німеччині або кілька урядів; 3) зажадати від Німеччини беззастережної капітуляції.

Кримська конференція завершила свою роботу такою постановою: збройні сили трьох держав будуть займати в Німеччині особливі окупаційні зони, буде створено Координаційну адміністрацію, Союзну Контрольну Комісію трьох держав, яка працюватиме в Берліні і здійснюватиме контроль над Німеччиною; Франції виділити в майбутньому зону окупації і прийняти її в статусі четвертого члена до Контрольної комісії.

Згідно з рішенням до англійської зони окупації відходили північно-західні землі Німеччини площею 97, 7 тис. кв. км з населення 22,3 млн. осіб. Це найбільша зона з усіх чотирьох за кількістю населення та промисловим потенціалом. До неї увійшла Рурська область, яка давала 45 відсотків експорту Німеччини. Американську зону мали скласти південно-західні терени Німеччини площею 107, 4 тис. кв. км з населенням 17, 3 млн. осіб. Це майже третина німецької території та 30 відсотків оброблюваних земель. Французька зона охоплювала Захід Німеччини площею 42, 7 тис. кв. км з населенням 5, 9 млн. осіб, тобто 15 відсотків території з 12 відсотками населення країни. До її складу ввійшла Саарська область, яка поступалася лише Рурській області за обсягом видобутку вугілля і виплавки сталі. Під управління французів переходили важливі хімічні підприємства. Радянська зона окупації - це східна частина Німеччини ( 26 відсотків населення та 30 відсотків території). 1936 року тут виробляли 30 відсотків промислової продукції, експорт складав 25 відсотків від загальнонімецького.

Наступним кроком на шляху до «німецького питання» стала Берлінська (Потсдамська) конференція (17 липня - 2серпня 1945 року). На ній було досягнуто згоди про спільні політичні та економічні принципи союзників щодо Німеччини. Для цього були визначені конкретні заходи: повне роззброєння і демілітаризація Німеччини, ліквідація німецької військової промис-

279

ловості, знищення націонал-соціалістської партії, покарання воєнних зло-чинців, децентралізація німецької економіки шляхом ліквідації монополі-стичних об'єднань (програма так званих «чотирьох Д» - демілітаризація, денацифікація, демократизація, декартелізація)).

Отже, Ялтинська і Потсдамська конференції підтвердили рішення про поділ Німеччини на окупаційні зони, які охоплювали її територію станом на 1937 рік. Ці рішення стали також підґрунтям для діяльності Союзної Контрольної Ради (СКР). За короткий термін СКР прийняла 95 законів, інструкцій, постанов для здійснення верховної влади в Німеччині.

Але вже в 1946 році союзники почали відходити від спільних рішень і дій. Радянська історіографія однозначно звинувачувала США і Англію в агресивних намірах та в односторонньому порушенні ними Потсдамських угод. В західній літературі робляться акценти на грабіжницькій політиці СРСР, який вдався до тотального вивезення із східної та інших зон німецького капітального обладнання.

Першочергове завдання союзників полягало в тому, щоб сформувати в своїх зонах органи місцевого самоврядування. Найоперативніше з ним упоралися американці. Вже протягом перших післявоєнних місяців у трьох землях - Баварії, Гросс-Гесені та Баден-Вюртемберзі, які входили до американської зони відбулися вибори, створено уряди, прийнято конституції. Водночас почала діяти спільна для цих земель Рада прем'єр-міністрів. 11 грудня

1945 року держдепарамент США заявив про необхідність скоротити вивіз із зони промислового капітального обладнання в рахунок сплати репарацій СРСР і спрямувати всі зусилля на відбудову економіки Німеччини.

Дещо пізніше аналогічні заходи були вжиті у французькій зоні. Англійці не поспішали. В їхній зоні продовжувала діяти Веймарська конституція, оголошена в американській та французьких зонах недійсною. Але наприкінці

1946 року земельні уряди з'явилися і в англійській зоні окупації.

Тим часом економічна ситуація в Західній Німеччині погіршувалась. Випуск промислової продукції у 1946 році не перевищував третини того, що вироблялося 1936 року. В зруйнованих містах без даху над головою опинилося 5 млн. осіб, до цього треба додати біженців з Польщі, Чехосло-ваччини, Східної Німеччини. Бракувало коштів для закупівлі продовольства, оонівської допомоги, яка надходила переважно зі США, не вистачало. До того ж 1947 рік виявився неврожайним. Денний раціон харчування ще в березні 1946 року знизили до 1015 калорій, що, за оцінками окупаційної влади, було рівнозначне голодній смерті. Палива практично не було. Транспорт і зв'язок не працювали. Важким був психологічний стан німецької нації, одна частина якої перебувала у стані шоку й апатії, внутрішньої спустошеності, інша - продовжувала сповідувати нацизм.

У східній Німеччині СРСР впроваджував у життя потсдамські рішен-

280

ня, виходячи з власного розуміння майбутнього переможеної країни. Пол-ітичні та економічні перетворення тут відбувалися за радянським взірцем. Події 1945-1947 років засвідчили, що Москва мала на меті створити на підконтрольній їй німецькій території сепаратну централізовану державу-

сателіта.

Вже влітку 1946 року виявилися принципові розходження між західними державами та Радянським Союзом у питанні щодо майбутнього Німеччини. Практично стало неможливим приймати погодженні рішення.

Виходячи з потреби об'єднати зусилля для економічної відбудови західнонімецьких земель, у квітні 1946 року відбулася спільна нарада делегацій американської та британської зон (до речі, в ній взяли участь і представники КПН), на якій було прийнято рішення об'єднати обидві зони у так звану Бізонію і створити виборну Двозональну економічну раду. Це рішення підтримали всі партії, за винятком комуністів. 2 грудня 1946 року угода про Бізонію була підписана. В червні 1947 р. відбулися перші вибори до Економічної Ради яка мала законодавчі повноваження, тобто перетворилася у парламент. До її складу ввійшли 52 представники всіх відновлених партій.

Слід зазначити, що американці справедливо побоювалися, що в центрі Свропи може виникнути політична нестабільність, спровокована економічною руїною. Саме тому вони прийняли рішення включити Західну Німеччину в «план Маршалла». Від нього пролягав прямий шлях до грошової реформи в західних зонах, до нового і справді вирішального кроку в розколі Німеччини. В даному випадку економічні інтереси поєднувалися з політичними міркуваннями. Західні держави розуміли, їм не вдасться одночасно стримувати прибічників державності в Німеччині і СРСР. До того ж і «холодна війна» набирала розмаху. Всі ці обставини логічно вели до створення на території західних окупаційних зон стабільної демократичної держави.

В 1948 році події розвивалися по висхідній лінії. Бізонія набувала перших ознак політичного утворення, водночас почалися приготування до створення Тризонії. У лютому 1948 року уряд Франції приєднав до Бізоніі свою окупаційну зону. Тоді ж, у лютому 1948 року, у Лондоні відбулася конферен-ця представників трьох держав - США, Великобританії та Франції (без СРСР), на якій, окрім створення Тризонії, йшлося про майбутній державний лад Західної Німеччини, про контроль над Руром та проблеми біженців і безпеки. Сепаратні дії західних союзників суперечили рішенням Потсдаму, згідно з якими радянський представник мав право на участь в управлінні всіма чотирма зонами. У ноті від 13 лютого Радянський Союз засудив акції США, Великобританії та Франції. Маршал Соколовський, який очолював радянську зону окупації, 20 березня назвав Лондонську конференцію « таємною змовою» і оголосив про свій вихід з СКР. 1 квітня радянський військовий комендант Берліна генерал-лейтенант Дратвин повідомив про запро-

281

надження нових правил, які регламентують сполучення між 'західними зонами та Західним Берліном. За укладеною до цього чотиристоронньою угодою було визначене через відповідні коридори безперешкодне, без будь-яких митних процедур, сполучення громадян західних зон з Західним Берліном. У цей ж день радянська окупаційна влада зупинила американський та англійський потяги для митного догляду, пасажири відмовилися виконувати наказ і потяги були відправлені назад. Так розпочалася перша берлінська криза, яка тривала до весни 1949 року. Згодом були перекриті мости через Ельбу та інші шляхи сполучення. Союзники натомість створили «повітря-, ний міст» для сполучення з Західним Берліном.

З початком 1948 року у західних зонах розпочалася грошова реформа, яку провадили за планами американського уряду. З останніх публікацій стало відомо, що вже у травні 1946 року США мали детально розроблений план цієї реформи. На кінець 1947 року в США були віддруковані і перевезені до Західної Німеччини нові грошові знаки. 18 червня 1948 року нова марка з'явилася в обігу. Потік старих грошей ринув у радянську зону. Спекулянти збували в Східній зоні знецінені грошові знаки, вилучаючи весь наявний товар. Запровадження нових грошей у західних зонах перетворило територіальні кордони у державні. Військово-полгтичний та державний розкол Німеччини став реальністю.

ФРН

Відродження партій. Діяльність Парламентської ради. Схвалення Конституції та проголошення ФРН. Відповідно до потсдамських рішень у західних зонах були заборонені та розпущені нацистська партія і всі пронацистські організації. Почалося відродження старих партій. Ще до початку другої світової війни в Німеччині набула поширення ідея створення міжконфесійної, християнської партії, що дозволило б подолати конфесійну обмеженість партії Центр (партії католиків, заснованої 1871 року). Після нищівного краху, якого зазнала гітлерівська Німеччина, єдиною духовною опорою мільйонів німців залишалися церква, християнство, тим більше, що у роки нацизму католицька й протестантська церкви зазнавали утисків та переслідувань.

Однією з перших політичних партій, яка скористалася ідеєю об'єднання всіх християн, стала центристька партія Християнсько-демократичний союз (ХДС), яку в червні 1945 року заснував у Кельні Конрад Аденауер. Саме він запропонував альтернативу «Христос чи Маркс», виступив як поборник «соціалізації» капіталізму. У програмах християнських демократів Аленської (лютий 1947 року) та Дюссельдорфської (червень 1949 року) ішлося про пошук «третього шляху» розвитку: між радянським соціалізмом та крайнощами американського капіталізму. В їх основу лягли ідеї христи-

2Я2

янського соціалізму, демократії, позакласової солідарності, соціальної справедливості, соціальної ринкової економіки, участі робітників в управлінні виробництвом тощо. Соціальний склад партії був досить розлогий: від великих підприємців до робітників.

Споріднена з ХДС земельна баварська партія мала назву Християнсь-ко-соціальний союз (ХСС). Обидві партії виступили єдиним блоком - ХДС/ ХСС. Ліберали створили Вільну демократичну партію (ВлДП), одним із організаторів якої був Теодор Хейс. Вільні демократи обстоювали принципи приватної власності та вільного ринкового господарства і об'єднували середніх та дрібних власників, чиновництво, службовців. Відновила свою діяльність соціад-демократична партія (СДПН), яку очолив Курт Шумахер. Програма соціал-демократів, проповідуючи усуспільнення низки галузей, великих банків, аграрну реформу, участь трудящих управлінні виробництвом, тобто соціалізм без насильницької революції, не передбачала, однак, докорінних суспільно-економічних перетворень та ліквідації ліберально-демократичних підвалин суспільства. Легалізувалася також Комуністична партія Німеччини

Поряд з інституюванням Бізоніїта Тризонії на Лондонській конференції було схвалено рішення про заснування Парламентської ради, завдання якої полягало у підготовці нової конституції для Західної Німеччини.

Парламентська рада була створена 1 вересня 1948 року. До неі увійшли представники всіх партій ( 65 депутатів, в тому числі іі комуністи), які репрезентували інтереси 46 млн. осіб. Варто зауважити, що компартія була єдиною партією, яка відігравала деструктивну роль в суспільно-політичному житті західних зон. Очолив Парламентську раду Конрад Аденауер.

Робота над проектом нової конституції була не з легких. Він мав відповідати тезам Лондонської угоди, а водночас задовольняти вимоги представників різних партій, предс ґавлених у Парламентській раді. Конраду Аденау-еру доводилося не раз силою свого авторитету та зв'язків з союзним командуванням відхиляти занадто широкомасштабні чи ультраліві вимоги.

8 травня 1949 року, в річницю капітуляції Німеччини, конституцію майбутньої західнонімецької держави було проголосовано й прийнято в Парла-ментській раді 53 голосами проти 12(3 від КПН). Основний закон був схвалений землями та трьома військовими губернаторами союзників. Закриваючи останнє засідання Парламентської ради Конрад Аденауер сказав: «Ми сподіваємося, що скоро настане той день, коли весь німецький народ об'єднається під цією Конституцією».

При підготовці Основного закону було враховано правові прорахунки

Веймарської конституції, яка дозволила прийти в 1933 році до влади Гітле-ру. Цей закон являє собою компроміс між федералістською та централістсь-кою концепціями державотворення. Він проголошував Західну Німеччину, яка складалася з 10 земель, федеративною, соціальною та правовою республікою. Кожна земля мала власну конституцію. Було вироблено міцні демократичні противаги тоталітаризму, зведено до мінімуму функції президента, якого наділено лише представницькими функціями. Канцлер не міг бути усунутий з посади без одночасного обрання нового канцлера. Цей механізм отримав назву конструктивного вотуму недовіри. Так була сформована складна і водночас ефективна структура розподілу влади, повноважень державних структур і контролю над ними.

Чотири інституції у ФРН беруть пряму участь у виробленні політичних рішень: канцлер одноособово, уряд, парламент та політичні партії.

Згідно конституції, главою ФРН є федеральний президент, який обирається Федеральними зборами на п'ятирічний термін.

Законодавчим органом ФРН, згідно з Основним законом, є двопалатний парламент, який складається з бундестагу (палата депутатів) та бундесрату (палата земель). Депутатів бундестагу обирають терміном на 4 роки: половину з них обирають за .мажоритарною системою, другу половину - за партійними списками. Партія, яка набрала менше 5 відсотків голосів, поз-бавляється парламентського представництва. Членів бундесрату признача-ють уряди земель. Конституція ФРН забезпечує широкі права і свободи гро-мадян; закріплює її мирний характер; німецькі війська не могли використо-вуватися за межами країни. Вона узаконює соціальний характер ринкової економіки, тобто економіки, яка працює на забезпечення потреб та інтересів громадян.

14 серпня 1949 року відбулися вибори до бундестагу, в яких взяли участь 78,5 відсотка виборців. За їхніми результатами блок ХДС/ХСС отримав 139 з 402 депутатських мандатів, що становило 32,1 відсотка голосів. СДПН виборола 132 депутатські мандати, ВлДП - 52. Всього до першого бундестагу увійшли представники 10 партій. КПН в бундестазі була представлена 15 депутатами, Німецька народна партія - 17. Першим президентом ФРН став лідер ВлДП Теодор Хейс. Він обіймав цю посаду два терміни: з 1949 по 1959 роки. Наступні два п'ятирічні терміни з 1959 по 1969 рік - президентом ФРН був представник ХДС Г.Любке, у 1969-1974 роках - Г.Хайнеман (СДПН); у 1974-1979 -В.Шеель (ВлДП); у 1979-1984 -К.Карстенс (ХДС); у 1984-1994 - Р.фон Вайцзеккер (ХДС); у 1994 - 1999 роки - Р.Херцог (ХДС); з 1999 року цю посаду обіймає Й.Рау (СДПН).

Посада канцлера є найголовнішою у системі виконавчої влади, його кандидатуру пропонує президент, а обирає більшість бундестагу. Канцлер займає домінуючу позицію в уряді. Лише його одного з усіх членів уряду

284

обирає парламент. Він призначає і звільняє міністрів, число яких необмеже-не. Канцлер - єдиний міністр, на якому з конституційної точки зору лежить відповідальність перед бундестагом. Він визначає зовнішню та внутрішню політики держави, яка є обов'язковою для федеральних міністрів.

15 вересня 1949 року Федеральні збори за пропозицєю президента з' 402 присутніх депутатів 202 голосами обрали канцлером 73-річного К.Аде-науера. Цій людині випало непросте життя, що дозволяє відкинути закиди у корисливих мотивах діяльності першого канцлера ФРН. К. Аденауер був типовим прагматиком, далеким від сентиментів та романтики у політичних питаннях.,

В уряді, сформованому К. Аденауером, домінував блок ХДС/ХСС, якому належало з 13 міністерських посад 8, ВлДП - 3, Німецькій народній партії - 2.

При утворенні ФРН союзники обмежили її незалежність низкою умов-.Так звана Троїста угода про окупаційний статут від 8 квітня 1949 року передбачала збереження союзницького контролю над зовнішньою політикою та торгівлею, валютними операціями та дотриманням Конституції ФРН до 2005 року. Було обумовлено також скорочення програми репарацій і демонтаж військових підпрємств; Рурський та Саарський статути передбачали відповідно міжнародний контроль та французькі преференції.

К.Аденауер - перший канцлер ФРН (1876- 1967). Шлях Конрада Аденауера до вершин влади почався у м. Кельні, де він народився у сім'ї службовця канцелярії міського суду. Отримав юридичну освіту. Працював адвокатом. Свою політичну діяльність розпочав у партії Центр. 3 1912 року - перший помічник обер-бургомістра Кельна. Цього ж року став мером міста (до 1933 року). З приходом до влади нацистів був усунений з посади. Брав участь у змові проти Гітлера 1944 року. В 1945 році окупаційна влада призначила його мером Кельна. Організатор ХДС та перший канцлер ФРН.

Ера Аденауера (1949-1963 роки). Здійснення господарських реформ та створення соціальної ринкової економіки. «Німецьке економічне диво», причини та результати. Напередодні післявоєнних реформ народне господарство Німеччини перебувало у критичному стані. 1947 року обсяг промислової продукції сладав лише 36 відсотків продукції, виробленої 1936 року. Причини застою полягали у відсутності належної організації праці та недостатньому використанні робочої сили, якої було більше, ніж достатньо: до Західної Німеччини перебралося 13 млн. переселенців із земель, які відійшли від Німеччини. Тривалість робочого тижня фактично становила лише 60 відсотків зайнятості робітника у 1936 році. Решта часу люди витрачали на пошуки їжі. на стояння у чергах, поїздки на села. Стимулів до праці не було, оскільки існувала фіксована зарплата: за 8-годинний робочий

285

день робітник отримував 10 марок, тоді як І кг житнього хліба коштував на чорному ринку 9,8 марки. 1 яйце - 8 марок. Набував поширення примітивний натуробмін. У повному розладі знаходилися фінанси: гіперінфляція, державний борг, який 1946 року втричі перевищував обсяг валового національного продукту.

Тривалість такої складної економічної ситуації могла породити серйозні соціальні конфлікти. Вірогідність такого сценарію розуміла і значна частина німецьких політиків, і окупаційна влада.

К.Аденауер коротко і чітко сформулював пріоритетне завдання своєї діяльності: «Економіка - наша доля.» Постало питання: яким чином розв'язувати економічні проблеми? Пропонувалося два альтернативні шляхи: перший, (його безкомпромісно відстоювала СДПН), полягав у запровадженні планової централізованої економіки; другий ( на його прийнятті наполягали ХДС, ХСС і ВлДП) зводився до ідеї соціального ринкового господарства. Щоправда, автори другого варіанту побоювалися хаосу при лібералізації економіки. Термін «соціальне ринкове господарство» в економічній програмі ХДС/ХСС можна розшифрувати такими поняттями, як «справедливі ціни» (тобто ринкові), «вільний вибір професії», «справедливий розподіл економічних доходів», «заохочення приватної власності», «власність для всіх», «мінімізація ролі держави в економіці», «зниження податків» тощо. Важли-ву роль у виборі економічної стратегії цими партіями зіграло соціальне вчення католицької церкви, викладене в енцикліці папи Пія XI 1931 року; воно проголошувало кончу потребу подолати індивідуалізм, служити справі загального добробуту, стверджувало право на приватну власність, чесну працю, відповідну зарплату, захист непрацездатних тощо.

Отже, необхідність реформ ніхто не заперечував. Першою серед них стала фінансова, яка включала зміни в грошовій та ціновій сферах. Грошова реформа розпочалася 21 червня 1948 року анулюванням старих рейсма-рок та запровадженням нових дойчмарок. Кожен житель західних зон отримував на руки 40 дойчмарок, згодом ще 20. Пенсії, зарплата і квартплата і надалі підлягали виплаті у співвідношенні 1 до 1. Готівку та половину приватних заощаджень обмінювали у співвідношенні 10 до 1. Доступ до решти зоощаджень, які були на рахунках у банках, на тривалий час перекрили. Цим вдалося швидко зменшити інфляційну грошову масу. Через три дні було оголошено реформу цін: скасування принципів «примусового господарювання», адміністративного розподілу ресурсів та контролю за цінами з боку держави. Ідеологом господарської реформи став Л.Ерхард, професор права Мюнхенського університету, міністр економіки баварського земельного уряду, міністр економіки в уряді К.Аденауера, згодом канцлер. Свою економічну теорію від виклав у праці «Добробут для всіх».

Водночас Економічна рада, запропонувала, а парламент затвердив низку

286

законів: про декартелізацію, про основи економічного управління, про політику після грошової реформи, про участь в управлінні виробництвом, про стимулювання праці, про соціальну допомогу про незалежність федерального банку, а також закон проти самовільного підвищення цін. Регулюючу роль держави в економічних процесах було суттєва зменшено; в її віданні залишалися лише традиційні інструменти грошової політики (процентна та кредитна ставки, валютні курси) та регулювання фінансових витрат. Особливу роль відігравала політика дотацій: держава підтримувала житлове будівництво, сільське господарство, транспорт, вугільну та металургійну галузі тощо. Успіхові господарської реформи сприяли і такі фактори, як заборона обігу іноземних валют на території західних зон. жорсткий контроль за імпортом та експортом. Серйозним стимулюючим важелем реформи стала успішно здійснена демонополізація, яка відбулася у два етапи. Перший припав на 1947-1948 роки, коли концерни перетворювалися в акціонерні підприємства. Другий етап розпочався з осені 1948 року, коли окупаційна влада почала повертати підприємства колишнім власникам. Ці підприємства також трансформувалися в акціонерні. Реорганізація тривала до 1954 року. Щоправда, у банківській сфері в цілому збереглося централізоване керівництво. Поступово й обережно відбулася реконверсія військово-промислового комплексу.

Прогнозованого спаду еконрміки у ході реформ не сталося , хоча восени 1948 року Західна Німеччина пережила велику соціальну напругу, пов'язану з відпуском цін. Наприкінці цього ж року ціни стабілізувалися, намітилося економічне зростання. 1950 року виробництво промислової продукції первищило рівень 1936 року. Темпи щорічного приросту склалалн упродовж 1950-1966 років 9,6 відсотка, а у 1951 році - навіть 18 відсотків. У першій половині 1960-х років ФРН зайняла друге місце у світі за обсягом промислового виробництва. За 15 років валовий внутрішній продукт зріс більше ніж у чотири рази, середня зарплата - утричі (з 3000 до 8500 марок). 1958 року було досягнуто повної конвертації марки.Потужний експорт дозволив створити золотий запас, який дорівнював англійському, французькому та швецькому разом узятими.

Ці показники засвідчили феномен, названий «німецьким економічним дивом». Серед його чинників виділимо такі: оновлення основного капіталу відбувалося за активної участі держави (80 відсотків капіталовкладень йшло на розвиток новітніх галузей): відсутність досередини 1950-х років військових витрат; надходження за «планом Маршалла» 2,7 млрд. доларів; здійснення успішних господарських реформ; високопродуктивна праця громадян. Важливим був не тільки економічний бік справи, але й моральний, тобто пробудження духу німецького народу, віри у свої сили та можливість відродження.

287

Важливою складовою соціальної ринкової економіки і а «економічного дива» став західнонімецький варіант регулювання трудових відносин. К.Аденауер став ініціатором законів 1951-1952 років про співучасть в управлінні виробництвом робітників і роботодавців, відповідно до яких на підприємствах були створені на паритетних засадах спостережницькі ради з робітників та власників (згодом лише з третини робітників), запроваджено посади робітничого директора з метою попередження страйків та придбання робітниками акцій підприємств, на яких вони працювали, засновано преміальну систему тощо. Результатом гуманізації трудових відносин стала практична відсутність у ФРН до початку 1960-х років страйків.

Соціальна сфера діяльності уряду відповідала концепції соціальної ринкової економіки. Соціальна держава - це держава, яка, ставлячи собі за мету реалізацію права людина на гідне життя, бере на себе соціальні, функції: працевлаштування людей, допомогу на випадок безробіття, будівництво житла, заходи в галузі освіти, охорони здоров'я. Характерною ознакою соціальної держави є забезпечення нею рівних можливостей для громадян у сфері освіти й виховання, справедливої податкової політики, регулювання ринку праці і контролю за умовами праці, захисту економічних та політичних прав громадян.

За роки канцлерства К.Аденауера було запроваджено нову пенсійну систему з переходом від «статичної» до «динамічної» пенсії (пенсійний вік становив 65 років, а мінімальний страховий стаж 15 років). Було розроблено також програму « соціального житлового будівництва», тобто спорудження відносно дешевих будинків для робітників та службовців. Держава заохочувала індивідуальну забудову шляхом надання пільгових кредитів, премію-ванням внесків на індивідуальне будівництво в ощадкасах, звільнення від податків фірм, які будували житло, заборонила підвищувати квартплату. Загалом упродовж 1949 - 1965 років у ФРН було побудовано 8,5 млн. квартир, що фактично означало розв'язання житлової проблеми в країні.

Цілком логічно, що внутрішньополітична діяльність першого канцлера ФРН позначена антикомуністичною спрямованістю. Були заборонені різні радянсько-німецькі товариства, а 1956 року - КПН, інкримінуючи їм анти-конституційну діяльність, комуністів не приймали на державні посади тощо.

«Залізний канцлер» та розвиток повоєнних міжнародних відносин. Розкол Німеччини, утворення ФРН та НДР з усією очевидністю поставили на порядок дня питання про майбутнє німецької нації, а в зв'язку з цим і проблему зовнішньополітичних пріоритетів. На час свого утворення ФРН займала площу у 248 тис. км. і межувала з НДР, Данією, Нідерландами, Бельгією, Люксембургом. Францією, Швейцарією, Австрією та Чехословаччи-ною і таким чином посідала важливе геополітичне й стратегічне становище в Європі. Міжнародна ситуація склалася так, що ФРН опинилась у центрі

подій, пов'язаних із повоєнною конфронтацією між Сходом і Заходом.

Той факт, що Конрад Аденауер поєднував посади канцлера та міністра закордонних справ, засвідчує пріоритетність зовнішньої політики, яка інколи уособлювалась у самому К. Аденауерові. Стрижнем зовнішньої політики ФРН та Конрада Аденауера був союз з США, інтеїрація у європейські структури, особливі стосунки з Францією. Безумовно, на зовнішньополітичній арені ФРН в особі К. Аденауера мала єдину мету - крок за кроком розширювати німецькі права та свободи, перетворити ФРН з об'єкта у повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Понад усе для К. Аденауера було відновлення своєї держави - політично, економічно, духовно. Дилеми, яку модель обрати при цьому - радянську чи західну - для нього не існувало. З перших же повоєнних днів він визначився: курс на атлантичну співпрацю.

Важко погодитися з твердженням, що Конрад Аденауер був «канцлером союзників». Як досвідчений політик він володів майстерністю тактичного маневрування, не роблячи винятку і для союзників, керувався лише національними інтересами; західних союзників використовував для досягнення власної мети - відродження Німеччини, унеможливлення контролю СРСР над обома частинами розшматованої країни.

Той факт, що США опікувалися долею післявоєнної ФРН слід віднести до заслуг К. Аденауера. Канцлер ФРН зумів таким чином побудувати відносини з могутньою заокеанською державою, що остання, порушуючи власні традиції і всупереч власним інтересам, не поспішала виводити з Західної Німеччини свої війська і взяла на себе довгострокові договірні зобов'язання в рамках союзу. К. Аденауер писав у своїх «Спогадах»: «Коли я в 1949 році став канцлером, то найважливішим завданням для мене була нормалізація стосунків зі США, Англією та Францією Вся Європа мала усвідомити нашу добру волю до співробітництва. Вона мала зрозуміти нашу поведінку як свідчення нашого прагнення до відновлення.»

К. Аденауер розумів також, що без німецько-французького примирення не може бути й мови про єдину Європу. Дві держави постійно конфліктували між собою, тримаючи тим самим у постійній напрузі всю Європу. Канцлер справедливо зауважив: «Союз між Францією та Німеччиною вдихнув би нове життя в Європу. Я вважаю,' що це єдиний шлях до об'єднання.» Такого роду міркування підштовхнули К. Аденауера до вступу 1950 року у Європейське об'єднання вугілля й сталі. «Якщо ми доведемо, що серйозно ставимося до контролю за стратегічними ресурсами, то страх щодо нас зменшиться», - переконував канцлер ФРН членів свого уряду.

Урядові кола Франції схвально сприйняли прагнення Німеччини до примирення. Можливо, зіграло свою роль і те, що французький президент Ш. де Голль був політичним однолітком К. Аденауера й добре розумів його

288

289

тривогу за майбутнє Німеччини, оскільки його самого хвилювало все, що пов'язано було з долею Франції. Конрад Аденауер і Шарль де Голль були політичними діячами, які мислили історично, масштабно і далекоглядно.

На початковому етапі стосунків між лідерами обох країн була певна напруга. Аденауер остерігався де Голля через французькі претензії на німецькі землі та її схильність до співпраці з СРСР. У свою чергу, де Голль не довіряв Аденауеру, пам'ятаючи драматичну історію франко-німецьких відносин, його непокоїло зміцнення впливу ФРН на міжнародній арені завдяки США. Зрештою особиста зустріч двох лідерів зняла цю упередженість і повну взаємну недовіру. 22 січня 1963 року було підписано Єлісейський договір про співробітництво у сфері зовнішньої політики, освіти та культури. Де Голль про цю угоду відгукнувся вельми красномовно: «Цей акт перегорнув сторінку довготривалої історії воєн, відчинив двері нового майбутнього для Франції, Німеччини, Європи, і, відповідно, усього світу.» Західнонімецький канцлер погодився з цією думкою. 16 травня бундестаг майже одноголосно схвалив угоду.

Однак існувало питання, в якому погляди ФРН і Франції кардинально розходилися. Це стосувалося проблеми ремілітаризації ФРН. Відомо, що за рішеннями Вашингтонської конференції від 8 квітня 1949 року Західну Німеччину було позбавлено права мати армію та здійснювати мілітариза-цію країни. Проте відкритість політики ФРН, її прагнення до співпраці при-звели до припинення стану війни з нею. 2 травня 1950 року Західна Німеч-чина ввійшла як повноправний учасник до Ради Європи та до Комітету міністрів. ФРН надано також право на провадження власної зовнішньої політики. 19 вересня цього ж року Західній Німеччині було дозволено створити міністерство закордонних справ і налагодити дипломатичні відносини з усіма державами.

Західні союзники дбали не лише про міжнародне визнання ФРН, а й про її військову могутність. Сильний тоталітарний режим в НДР, війна в Кореї - це були фактори, якими США аргументували свою пропозицію, надіслану до Атлантичної Ради, про переозброєння Німеччини. 22 вересня 1950 року Рада НАТО одностайно визнала за доцільне забезпечити бундесвер сучасною зброєю. Продовженням процесу інтеграції ФРН у міжнародну громаду став проект створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС), до якої мали ввійти і німецькі формування.

27 травня 1952 року в Парижі було підписано договір про заснування ЄОС. Однак французькі Національні збори 30 серпня 1954 року відхилили ратифікацію ЄОС 319 голосами проти 264. Тоді почали пошук альтернативної ЄОС структури. Першим кроком у цьому напрямку стала конференція у Лондоні (28 вересня - 3 жовтня 1954 року), на якій прийнято рішення про вступ Західної Німеччини до Північноатлантичного пакту. Франція одержа-

290

ла натомість гарантії британської співпраці; створювалося «Агентство контролю за озброєннями». Німеччина зобов'язувалась не виробляти атомної, хімічної та біологічної зброї, ракет великої дальності, військових кораблів тоннажністю понад 3 тис. тонн та бомбардувальників стратегічної авіації. Після того, як Франція ратифікувала постанову Лондонської конференції, 20-23 жовтня 1954 року у Парижі відбувся другий тур переговорів. Було досягнуто домовленості щодо відродження німецької армії (12 піхотних дивізій) зі своїм генеральним штабом, власними службами, військово-морськими і військово-повітряними силами; визначено також права і обов'язки іноземних військових формувань на території ФРН. Для контролю за західнонімецьким військовим потенціалом було створено Західноєвропейський союз під егідою НАТО, куди ввійшли 9 країн, у тому числі і ФРН. 5 травня 1955 року-офіційна дата вступу ФРН до НАТО. 17 липня бундестаг схвалив «Закон про добровольців», який започаткував офіційне формування західнонімецької армії. 1 січня 1956 року в містечку Андернах був сформований перший батальйон нової західнонімецької піхоти.

ФРН в особі свого канцлера на середину 1960-х років серйозно заявила про себе на міжнародній арені. Конрад Аденауер послідовно, крок за кроком, але наполегливо, відвойовував поле діяльності для майбутньої держави. На початку 1949 року здавалося, що ФРН набуде статус суверенної держави лише у далекій перспективі. Та сталося це вже у 1955 році, коли Конрад Аденауер поїхав до США. Під час покладання вінків до могили Невідомого солдата на Арлінгтонському кладовищі у Вашингтоні було винесено німецький прапор і виконувався німецький гімн.

Процесу відновлення державності та посилення могутності ФРН викликав невдоволення з боку керівництва Радянського Союзу. Міністр закордонних справ СРСР А. А. Громико у спогадах про цей період писав, що, «порушуючи дух та букву Потсдаму, було взято курс на ремілітаризацію Західної Німеччини та включення її до військового блоку НАТО». За умов «холодної війни» така позиція не була новою : СРСР одразу став на шлях конфронтації та непримиренності до ФРН.

Спроби пом'якшити ситуацію були. Однак взаємна непоступливість зводила їх нанівець. 10 березня 1952 року СРСР виступив з пропозицією скликати «Раду чотирьох» з метою опрацювання в чотиримісячний термін договору про мир з Німеччиною і заявив про свою згоду на перегляд проблеми об'єднання ФРН і НДР. Незважаючи на перспективність пропозиції, Конрад Аденауер відхилив ноту СРСР. По-перше, він вважав, що Москва лише зміцнює орієнтири і робить ставку на німецький націоналізм, що є найбільшою загрозою планам загальноєвропейської інтеграції, по-друге, побоювався, що об'єднана «нейтралізована» Німеччина рано чи пізно потрапить під вплив СРСР, що негативно позначиться на долі інших вільних

19*

291

народів Європи.

Макс Рейман, лідер КПН, у своїй книзі «Рішення 1945-1956» зауважив, що К. Аденауер перетворив ворожість до СРСР у державну доктрину. Таке твердження безпідставне. Канцлер ФРН не був ворогом СРСР чи росіян; він лише заперечував комунізм як правлячу ідеологію, не вірив, що вона запанує в усьому світі, навпаки, передбачав недовговічність радянської імперії.

Післясталінська радянська дійсність, так звана «хрущовська відлига», дала шанс докорінно змінити ситуацію. 8 червня 1955 року уряд ФРН одержав радянську ноту, в якій висловлювалося бажання нормалізувати та встановити прямі відносини між СРСР і ФРН. Канцлера запрошували відвідати Москву в «найближчому майбутньому». Сам факт, що таке запрошення надійшло через місяць після вступу ФРН до НАТО, ще раз засвідчує, що СРСР поважав силу і реально оцінював вагу входження Західної Німеччини до НАТО.

На перше радянське запрошення ФРН відповіла лише нотою, в якій схвалювала наміри керівництва СРСР. З серпня 1955 року радянський уряд вдруге запросив канцлера відвідати Москву. 12 серпня Бонн дав ствердну відповідь і візит Конрада Аденауера було призначено на 9 вересня. Пізніше канцлер писав, що його переговори з росіянами виявилися «найделікатні-шими з тих, які я проводив. Я мав зробити все можливе аби використати будь-який шанс для об'єднання Німеччини, але й не зробити нічого такого, що пошкодило б нашому становищу на міжнародній арені.» Переговори в Москві тривали 4 дні. Питання об'єднання двох Німеччин залишилося не-вирішеним. Єдиним результатом зустрічі став намір налагодити нормальні радянсько-німецькі відносини і обмінятися послами. Спочатку К.Аденауер не виявив схильності до цього, але змушений був погодитися з пропозиціями Москви, оскільки вона погрожувала не повернути німецьких військово-полонених. За даними радянського уряду, в СРСР їх залишалося ще 9626 осіб ( до 7 жовтня 1953 року до ФРН повернулося близько 20 тис. полоне-них). Було підписано також угоду про торговельно-економічне співробітництво.

Потепління взаємин СРСР і ФРН виявилося короткочасним. Вибухонебезпечна проблема Західного Берліну та друга берлінська криза 1961 року, яка завершилася будівництвом берлінського муру, звела нанівець спроби налагодити добросусідські відносини між двома державами.

Огляд міжнародних подій післявоєнного періоду дає підстави стверджувати, що головним архітектором зовнішньої політики ФРН упродовж 1950 - 1960-х років був її перший канцлер Конрад Аденауер. Пріоритетними напрямками його діяльності були: орієнтація на західні держави, інтеграція ФРН з європейськими економічними та військовими структурами, налагодження стосунків з СРСР. Нетривкість німецько-радянських відносин була

292

спричинена деструктивними діями радянського керівництва. Конрад Аденауер був далекоглядним політиком, багато з його передбачень здійснилося, зокрема, об'єднання Німеччини та розпад СРСР.

Спадщина «ери Аденауера». Проблеми внутрішньої політики урядів Л.Ерхарда (1963-1966 роки) та К. Кізінгера (1966-1968роки). Результати «ери Аденауера» можна вважати неоднозначними. З нацистською спадщиною було покінчено. ФРН перетворилася у процвітаючу країну, німецьке «економічне диво» стало реальністю. Але з початком 1960-х років джерела цього «дива» вичерпалися, темпи економічного зростання почали знижуватися, тобто почалося нормальне функціонування економіки.

В політичному плані все більше невдоволення в суспільстві викликав авторитарний стиль керівництва Аденауера, його твердий консерватизм та непоступливість.

1963 року відбулася заміна на посаді канцлера. Аденауер подав у відставку, йому виповнилося 87 років. Його спадкоємцем став Людвіг Ерхард, який у порівнянні з Аденауером справляв протилежне враження: зовні - добро-тливий товстун з незмінною сигарою, мав репутацію романтика та екстрап-рофесіонала, батько «економічного дива». На парламентських виборах 1965 року ХДС/ХСС на чолі з Ерхардом знову перемогла. Передумовами її успіху були популярність ідей християнського соціалізму, що їх проповідували ХДС/ ХСС, та роль таких лідерів, як Аденауер, Ерхард, особливо в 1950-1960-х роках, коли відбувався швидкий економічний розвиток ФРН. Проте на середину 1960-х років ці ресурси популярності ХДС/ХСС були вичерпані і тому в 1966 році виникла і на практиці була втілена ідея співпраці ХДС/ХСС з СДПН. Так було створено «велику коаліцію» на чолі з К. Кізінгером, а В.Брандт, лідер СДПН, обійняв посади віце-канцлера та міністра закордонних справ.

Нагадаємо, що СДПН стала «державною партією» ще в роки Веймарсь-кої республіки. З того часу коаліція СДПН з буржуазними партіями розглядалася як найбільш раціональний еволюційний шлях розвитку країни в інтересах усього суспільства. Ця стратегія соціал-демократів залишалася провідною і в повоєнній ФРН.

«Велика коаліція» стала можливою через значні зміни у програмі СДПН. Прийня і а 1959 року ця програма декларувала своєю кінцевою метою соціалізм як дуже віддалену перспективу. Водночас соціал-демократи визнавали приватну власність як основу свободи індивіда, заперечували і викреслили з програми поняття і практику класової боротьби. СДПН заявила про повну підтримку конституції ФРН і різко критикувала світовий комуністичний рух та соціалістичне будівництво у Східній Європі. Партія і в нових умовах залишалася масовою (750-900 тисяч осіб) і впливовою.

Основу внутрішньої політики Л.Ерхарда - К.Кізінгера склало пере-

293

довсім утвердження соціальної ринкової економіки. Високі темпи економічного розвитку ФРН у 1960-і роки зберігалися, щоправда, «загальне зростан-ня» досягалося за рахунок окремих галузей, причому найновіших. Зате застій переживали традиційні галузі - вугледобувна, кораблебудування, деякі га-лузі легкої промисловості. В цілому частка ФРН у промисловому виробництві капіталістичного світу зростала: в 1961 році вона станввила 9,9 відсотка; 1970 - 12,5 відсотка. У 1969 році понад 90 відсотків" західних німців мали рахунки в ощадних касах та банках.

Разом з тим, уперше за останні 12-13 років у ФРН з'явилося безробіття: у 1965 році було зареєстровано 155 тисяч безробітних, 1967 року - 700 тисяч; 1988 року - 2.1 млн., тобто 8 відсотків працездатного населення. До 1960-х років існував у країні попит на робочу силу; наплив імігрантів (4,5 млн. осіб) ускладнив ситуацію.

У 1966-1967 роках ФРН пережила першу повоєнну кризу перевироб-ництва. Уряд вдався до антикризових заходів і запропонував концепцію «глобального регулювання. "Закон про сприяння стабільності і пожвавлення еко-номіки" 1967 року передбачав систему федерального і регіонального плану-вання та розвиток інвестиційної політики і фінансування відстаючих галузей. Таким чином пощастило стабілізувати економічну ситуацію. Але проти політики «глобального регулювання» виступили консервативні сили правля-чої коаліції.

Лейтмотивом внутрішнього життя ФРН протягом 1960-х років була бо-ротьба навколо прийняття «надзвичайних законів». їх суть зводилася до при-пинення дії конституції, зосередження всієї повноти влади в руках виконав-чих органів та запровадження у країні надзвичайного режиму. Йшлося про скасування за умов «надзвичайного стану» демократичних прав, ув'язнення без суду тощо. Влітку 1965 року проекти цих законів були поставлені на го-лосування, але прийнято їх лише 1968 року.

Інша лінія внутрішньої політики уряду Л.Ерхарда-К.Кізінгера зводи-лася до боротьби лівих сил за легалізацію комуністичної партії. Це питання ще більше активізувалося після того, як 1964 року в Ганновері відбувся з'їзд різних угруповань неофашистів і було створено національно-демокра-тичну партію на чолі з Адольфом фон Тадденом, загальна кількість членів якої складала 27 тисяч осіб. Партія мала свої відділення в 7 із 10 земель. Вона заявляла про визнання парламентського ладу у ФРН і конституції, що дало їй можливість легалізуватися. В програмі націонал-демократів перева-жали ідеї нацизму і шовінізму, звучали вимоги скасувати заборону ФРН на ядерну зброю, надати їй рівні права в озброєнні, відновити кордони ФРН за станом на 1937 рік. Націонал-соціалізм вони оголошували винятково як за-хист західної демократії від «східного дикунства», заперечували злочини на-цистів.

9Q4

У вересні 1968 року був створений федеральний комітет з конститую-вання марксистсько-ленінської партії під назвою «Німецька комуністична партія». У квітні 1969 року в Ессені відбувся установчий з'їзд, який затвер-див статут та програму її діяльності: демократичне оновлення держави й суспільства, боротьба проти неонацизму та надзвичайних законів, участь трудящих в управлінні виробництвом, демократичне планування економіки в інтересах більшості трудящих, усуспільнення провідних галузей промис-ловості. НКП нараховувала 22 тисячі членів. Головою було обрано Курта Бахмана.

На час урядування канцлерів Л.Ерхарда та К.Кізінгера припала актив-ізація студентського руху. Чисельність студентів у ФРН збільшилася у зв'язку з НТР у 1950-1960-і роки в п'ять разів, чимало з них були вихідцями із середніх і нижчих верств (1952 року таких було 4. а 1972 го - вже 18 відсотків). П'яту частину студентства складали жінки. Разом з тим система вищої осві-ти не відповідала часові, її фінансування було загалом залишковим. До цьо-го додалися зміни на міжнародній арені, поява ідеології «нових лівих», які заперечували матеріальні цінності суспільства споживання. Студентство ви-магало демократизації навчального процесу, припинення дії надзвичайних законів, протестувало проти гонки озброєнь, локальних воєн. Організаційним ядром руху став Соціалістичний німецький союз студентів. Форми бо-ротьби студентської молоді були різні - мітинги, сутички з поліцією, захоп-лення університетських містечок, демонстрації, «походи миру» проти війни у В'єтнамі, поширювалося гасло:» Влада студентам!», проповідувалася так-тика «прямої демократії», виникали терористичні «червоні громади». Рух характеризувався ідеологічним еклектизмом (ідеї маоїзму, даосизму, анарх-ізму тощо). Наприкінці 1960-х років студентський рух пішов на спад: далися взнаки урядові репресії та застосування «надзвичайних законів», негативне ставлення до нього громадськості.

У вересні 1969 року прокотилися робітничі «дикі страйки». Під впли-вом усіх цих подій у західнонімецькому суспільстві стався певний злам, з'я-, вилися сумніви щодо здатності ХДС/ХСС стабілізувати ситуацію в країні.

У зовнішній політиці уряди Л.Ерхарда та К.Кізінгера пом'якшили кон-сервативний курс К. Аденауера. Вони відмовилися від «доктрини Гальштей-на». Упродовж 1967-1969 років ФРН встановила дипломатичні відносини з Румунією, відновила зв'язки з Югославією. Наприкінці 1960-х років започатковується німецька «нова східна політика», яку було втілено в життя вже . за канцлерства В.Брандта. В той же час західнонімецькі урядовці продовжу-вали не визнавати НДР, не приєдналися до Договору про непоширення ядерної зброї, хоча у торгівлі з СРСР посіли перше місце серед західних держав.

Тим часом у стосунках між партіями «великої коаліції» почали накопи-чуватися непорозуміння, передовсім щодо методів розв'язання внутрішніх

9QR

проблем та в питаннях зовнішньополітичного курсу. До цього додався скандал довкола особи К.Кізінгера, який у роки другої світової війни працював у відділі політичної пропаганди міністерства закордонних справ. Відбувалася поляризація у суспільстві (легалізація неофашистської та комуністичної партій, студентський рух та політизація «руху зелених», страйки, тероризм). Все це спричинило розпад «великої коаліції»

Вибори 1969 року. Створення «малої коаліції». В.Брандт - «канцлер внутрішніх реформ» (1969-1974 роки). Рубіж 1960-1970-х років виявився для ФРН в цілому переломним і вимагав радикальних внутрі- і зовні-шньополітичних змін. Це засвідчили результати парламентських виборів у вересні 1969 року, на яких ХДС/ХСС отримала 46,1 відсотка голосів, СДПН - 42,7, ВлДП - 5,8 відсотка.

Виникла вірогідність блоку СДПН і ВлДП. Справа в тому, що ще напередодні виборів лідер ВлДП Вальтер Шеель заявив про можливість коаліції з соціал-демократами. Ця заява була зумовлена певною еволюцією ВлДП, її перетворенням у консервативно-реформістську партію, особливо у сфері зовнішньополітичній: вільні демократи, як і СДПН, вважали за необхідне прискорити нормалізацію відносин з СРСР та державами Східної Європи. Щоправда, в соціальній сфері партія залишалась консервативною, вона виступала проти вимоги профспілок, підтримуваних СДПН, щодо поширення закону 1951 року про паритетну співучасть на вугільну, металургійну та інші галузі промисловості.

І хоча СДПН та ВлДП сходилися у поглядах «за мінімумом», як висловився пізніше В.Брандт, «малу коаліцію» було створено 21 жовтня 1969 року. В.Брандт став четвертим канцлером ФРН, а В.Шеель (лідер ВлДП) - віце-канцлером та міністром закордонних справ. Щоправда, «мала коаліція» мала у парламенті перевагу лише на 12 депутатських мандатів.

В.Брандт (його справжнє прізвище Герберт Ернст Карл Фром), народився 1913 року в Любеку, виховувала його мати, яка працювала в магазині. Ще замолоду вступив до соціал-демократичної партії. Після приходу до влади Птлера емігрував, закінчив університет в Осло, працював журналістом. В роки другої світової війни - учасник руху опору у Бельгії. З 1957 року по 1966 рік - бургомістр Західного Берліну. З 1976 року - голова Соціалістичного Інтернаціоналу. Помер 1992 року.

28 жовтня 1969 року В.Брандт виступив з урядовою заявою про всебічне реформування суспільства шляхом глобального регулювання та фінансового планування, яке ХДС оголосила причиною криз. Реформи, на його думку, мали створити умови для утвердження в країні демократичного соціалізму, суть якого зводилася до двох проблем - участі трудящих в управлінні виробництвом та досягненні високої якості життя. Провідними завданнями зовнішньої політики В.Брандт вважав врегулювання відносин з СРСР і

східноєвропейськими країнами та розв'язання «німецького питання», тобто об'єднання Німеччини через нормалізацію стосунків з НДР, відмову від те-риторіальних претензій тощо.

Відповідно до оголошеної В.Брандтом ідеї глобального регулювання та планування різко зріс як апарат канцлера - з 250 до 400 осіб, так і чисельність створеного у 1967 році штабу планування. Обидва відомства займалися перспективним плануванням. В кожному міністерстві був уповноважений з питань планування. У 1971 році підготовано план розвитку на 1969-1975 роки, тобто на час дії «малої коаліції». Значна роль у системі планування відводилася міністерству фінансів: на перше місце ставилося виконання державного бюджету. Водночас було розроблено довгострокову програму на 1975-1985 роки із щорічним економічним зростанням у межах 4,4-5 відсотків. Щоправда, ідеї планування у соціал-демократів поєднувалися (як і в Кейнса) з принципами ринкової економіки, тільки вільна конкуренція доповнювалася активністю держави з метою забезпечення стабільності економічного розвитку. Проте реальність виявилася серйознішою, і економічна криза 1974-1975 років збила ейфорію планування перших років правління «малої коаліції».

Уряд цієї коаліції характеризується як уряд реформ, на відміну від офіційних заяв ХДС/ХСС, які виступали проти « будь-яких експериментів». Постала потреба, перш за все, в новому законодавстві у сфері регулювання трудових відносин та частковій модернізації цивільного кодексу. 1972 року бундестаг обновив закон 1952 року про статус підприємства, за яким, як і раніше, в спостережницькій раді мало бути не більше 1/3 осіб найманої праці, заборонено було партійно-політичну діяльність на виробництві, зате полегшено доступ профспілок на підприємства, розширювалося представництво молодих робітників у виробничій, раді, яка отримувала більші права у розв'язанні особистих та соціальних проблем. Закон про паритетну участь в управлінні (1974 р.) вийшов компромісним і набрав силу з 1976 року. Щоправда, його дія поширювалася лише на підприємства, де працювало понад 2 тисячі осіб. Формально закон передбачав склад спостережницької ради з рівної кількості представників капіталу та найманих робітників. Але в квоту найманих робітників ввійшли також керівники - службовці, які належали до еліти виробництва. До цієї ж квоти входили представники профспілки. 2/ З голосів Обирали голову ради, який мав 2 голоси. Обидві сторони були неза-доволені законопроектом. Профспілки перш за все тим, що не домоглися паритетної участі у спостережницькій раді. Не влаштовувала ця обставина і вільних демократів.

Інша група законопроектів була спрямована на те, щоб зробити найманих робітників власниками майна. Це фактично було продовженням політики ХДС/ХСС, які у 1961 і 1965 роках прийняли закон про «утворення влас-

297

ності» у робітників шляхом запровадження системи «інвестиційної зарпла-ти» та заохочення ощадної діяльності.

Третій соціал-демократичний закон про «перерозподіл власності» 1970 року мав на увазі створення «фонду нагромадження» інвестиційної зарплати з відрахувань підприємств та дотацій держави. На руки робітникам видавали сертифікати та інші документи на власність. Цей закон інтенсивно рекламували. Висловлювалася навіть безглузда ідея викупу власності корпорацій. Закон практично не давав робітникам жодних можливостей, щоб забезпечити себе виробничою власністю. В кращому випадку він стимулював нагро-мадження для придбання машини, телевізора тощо.

Закон про пенсії визначав мінімальний рівень матеріального забезпечення громадян коштом держави та його підвищення, запроваджував пенсії для домогосподарок та дрібних («самостійних») виробників. Закон охопив близько 500 тисяч осіб. Було збільшено пенсії для учасників війни; передбачено різні додаткові виплати, що складали 57 відсотків генсії, їх поширено на 10 млн. пенсіонерів; запроваджено також рухому шкалу для пенсійного віку: її знизили з 65 до 63, а для деяких категорій - до 60-62 років. Таким чином, за 3 роки (1970-1972) загальна сума пенсійних виплат зросла в 3,5 раза.

З 1970 року збільшено допомогу на дітей і доплати на житло. З 1974 року громадяни ФРН почали одержувати виплати на дітей незалежно від достатку сім'ї та кількості дітей, а відповідно до Закону 1970 року про охо-рону прав наймачів житла одержали півмільйона соціальних (дешевих) квартир. Основними джерелами фінансування соціальних реформ були внески застрахованих та підприємців. Внески перших збільшились (з 1970 по 1978) з 8, 2 до 11,3 відсотка валового заробітку робітників. Загальна сума витрат на соціальне страхування на випадок хвороби зросла з 4,7 відсотка до 7,6 відсотка національного доходу.

При реформуванні системи освіти мова йшла про професійне навчання, середню та вищу школи. 1969-1971 років було прийнято закон про стипендії, про безплатне навчання та відкриття нових вищих навчальних закладів. До кінця 1970-х років кількість студентів зросла втричі; витрати на освіту - з 11,2 до 15,2 відсотка бюджету країни. Відповідну роль у появі цього законодавства зіграли студентські страйки.

Важливим засобом піднесення громадського статусу молоді у суспільстві став закон 1970 року про зміни у виборчому праві, який знизив віковий ценз на виборах з 21 року до 18.

Плани створити єдиний тип державної школи через протидію ХДС/ ХСС не були реалізовані, як і намір реформувати профосвіту.

Після гострих дискусій 1974-1975 років було проведено податкову реформу. Проте принципових змін у ти сфері не сталося. Певні пільги одер-

298

жали лише люди з низькими доходами, також дрібні й середні власники. Але водночас збереглися пільги і державні субсидії великому капіталу. Сам В.Брандт говорив, що податкова реформа не стала «славною сторінкою в діяльності його уряду».

«Нова східна політика» В.Брандта. Окрім внутрішніх реформ, 4-й канцлер ФРН важливого значення надавав розв'язанню зовнішньополітичних проблем. Принциповими залишилися ставлення західнонімецького уряду до територіальних змін у Європі, врегулювання відносин з НДР (у ФРН її називали «східною зоною», «режимом Ульбріхта», «так званою НДР», «другою частиною Німеччини», «другою німецькою державою»).

Перш за все боннська дипломатія засвоювала новий лексикон і відмовилася від попереднього принципу «застосування сили», що не означало відмову від територіальних претензій як таких. 1969 року ФРН приєдналася до договору про непоширення ядерної зброї, підтримала ідею скликання конференції з безпеки та співпраці у Європі.

В.Брандт усвідомлював нереальність возз'єднання Німеччини у найближчому майбутньому. Він підкреслював, що воно може відбутися лише в результаті розрядки в Європі, послаблення військового протистояння у світі. Розроблена його однодумцем, одним із активних діячів СДПН, статс-секретарем Е.Баром концепція «змін через зближення» виходила, по суті, із розуміння неминучості краху «ортодоксально-комуністичних структур» у державах Варшавського блоку. Розвал цього блоку Е.Бар також розглядав як передумову формування «європейського мирного порядку», в рамках якого планувалося розв'язання німецького питання.

Вже у грудні 1969 року розпочалися переговори з СРСР, згодом - з Польщею та НДР. Складність московських переговорів полягала в тому, що необхідно було розв'язати цілий комплекс принципових питань у стосунках між СРСР та його союзниками і ФРН. Згодом сторони дійшли згоди і виробили текст з 10 тез, відомий як документ Бара (чи «Громико-Бара»). Договір між ФРН та СРСР був підписаний 12 серпня 1970 року у Москві. Обидві держави зобов'язувалися поважати європейські реалії, розв'язувати спірні питання мирним шляхом, утримуватися від взаємних погроз силою та її застосування. Стрижнем договору стало питання про кордони, і сторони прийняли рішення «неухильно оберігати територіальну цілісність усіх держав у Європі в їхніх нинішніх кордонах», заявивши, що не мають жодних територіальних претензій і не будуть висувати їх у майбутньому. Це стосувалося східного кордону з Польщею (по Одеру-Нейсе) і кордону між ФРН та НДР. Боннські політики домоглися, щоправда, формули «непорушності» кордонів у Європі тільки стосовно кордонів Федеративної Республіки. їхні зусилля були спрямовані на те. щоб залишити відкритим шлях до об'єднання Німеччини у відповідності з основним законом ФРН. Таким чином, Мос-

299

ковський договір фіксував збереження територіальних реальностей в Європі, які склалися після другої світової війни, що гарантувало стабільність і мир на континенті. В той же час, і це підтвердилося через два десятиріччя, договір не становив перешкод до об'єднання двох німецьких держав.

Паралельно з московськими переговорами у Варшаві йшло обговорення проблем нормалізації стосунків між ФРН і Польщею. Це питання мало для обох держав величезне політичне і психологічне значення, враховуючи те, що друга світова війна почалася з нападу гітлерівської Німеччини на Польщу і беручи до уваги величезні жертви польського народу в цій війні. 7 грудня 1970 року (в час підписання договору) В.Брандт, ставши навколішки, вшанував пам'ять жертв варшавського гетто. За договором ФРН та Польща визнавали непорушність західних кордонів по Одеру-Нейсе. Важливу роль у врегулюванні німецько-німецьких відносин мала угода 1971 року чотирь-ох держав (СРСР, США,. Великобританія, Франція) про Західний Берлін. Німецьку столицю колишні союзники не визнали складовою частиною ФРН, разом з тим ФРН мала представляти інтереси Західного Берліну на міжнародній арені, зберігався контроль 4-х держав в анклаві та розширювалися зв'язки зі Східним Берліном. Додатково були підписані угоди про транзит через НДР, транспортне сполучення між ФРН та Західним Берліном, відвідини родичів тощо.

Винятково складний характер мали переговори між ФРН та НДР, які врешті-решт завершилися підписанням 1972 року договору про відносини між обома сторонами «на основі повної рівноправності, відмови від дискримінації, поваги незалежності і самостійності» обох німецьких держав.

Все ж між ФРН та НДР залишились «особливі стосунки», не обумовлювався обмін послами. Договір обійшов питання державної приналежності жителів НДР, що практично означало невизнання ФРН громадянства НДР, відсутньою була угода з питань власності, що засвічувало невизнання ФРН соціальних перетворень в східній німецькій державі. Позитивним результатом договору стало визнання НДР більшістю держав світу, прийняття ФРН та НДР до ООН. Упродовж 1973-1974 років були підписані договори між ФРН та ЧССР, які не визнавали рішень Мюнхенського договору 1938 року, а також з Болгарією, Угорщиною та МНР. Миротворчу діяльність В.Брандта відзначено Нобелівською премією миру.

Тим часом у бундестазі склалася рівновага між «малою коаліцією» та опозицією - патова ситуація: обидві сторони мали по 248 осіб. У бундестазі, який мав право вето, більшість голосів належала опозиції. Це означало, що уряд Брандта-Шееля міг займатися лише поточними справами, а законодавчій діяльності загрожував параліч. Виникла урядова криза. Спроба ХДС/ХСС скористатися весною 1972 року винесенням вотуму конструктивної недовіри В.Брандту, не мала успіху. Постало питання про позачергові парла-

300

мснтські вибори. Тоді за погодженням з урядовими фракціями опозиція знову внесла пропозицію про вотум недовіри урядові. В.Брандт зазнав «запланованої» поразки. Вибори були призначені на 19 листопада 1972 року.

Загальна політизащя західнонімецького суспільства, заангажованість населення, різко підвищилася в ході виборчої кампанії. Лауреат Нобелівської премії, канцлер «малої коаліції» перебував у зеніті своєї слави. У виборах взяв участь 91 відсоток населення - найвищий показник в історії країни. СДПН набрали 45,8 відсотка голосів (230 мандатів), вона вперше стала най-могутнішою фракцією бундестагу. ВлДП отримала 8,4 відсотка голосів (41 мандат). ХДС/ХСС підтримали 44,9 відсотка громадян (225 мандатів). Партії урядової коаліції мали перевагу в 46 мандатів. 13 грудня В.Брандт, якому в ці дні зробили складну операцію, був переобраний канцлером. У своїй урядовій заяві він зосередив увагу на ідеї «якості життя».

7 травня 1974 року В.Брандт подав президентові Хайнеману прохання про відставку. За найпоширенішою версією сучасників, він зробив це з моральних мотивів: у квітні 1974 року було заарештовано співробітника бюро канцлера Г.Гільйома, який виявився офіцером спецслужби НДР. Про це В.Брандт розповів у своїх «Спогадах».

Проте, були й інші підстави для відставки: послаблення через хворобу контролю за партією, розходження з профспілками та погіршення з 1973 року внутрішньополітичної ситуації в країні. Останнє пов'язане було з різким підвищенням цін на нафту, а тому вже наприкінці 1973 року її споживання зменшилося на 25 відсотків. Зросли інфляція (7 відсотків в 1974 році), ціни (на 8 відсотків у порівнянні з 1972 роком), безробіття. З різкою критикою уряду виступили такі видатні політики СДПН як Г.Шмідт, Г.-Й. Фогель. Згадуючи про ті часи, В. Брандт з гіркотою писав пізніше, що друзі байдужіли до нього, він не відчував підтримки.

Разом з тим, канцлерство В.Брандта залишило помітний слід в історії ФРН. Його пошуки нових шляхів і засобів керівництва державою суттєво збагатили інструментарій управління сучасним суспільством. «Нова східна політика» ФРН зіграла важливу роль у наближенні кінця «холодної війни», у послабленні конфронтації блокових систем і в кінцевому результаті - у формуванні європейської моделі сучасного світу.

Канцлерство Г.Шмідта (1974-1982 роки). Після відставки В.Брандта змін у правлячій коаліції не сталося. Новим канцлером ФРН було обрано Гельмута Шмідта, колишнього міністра фінансів та заступника В.Брандта по партії. Він попросив Брандта залишитися на посаді голови СДПН і до 1987 року екс-канцлер керував цією масовою партією, одночасно очолюючи з 1976 року і до кінця своїх днів - 1992 року, Соціалістичний Інтернаціонал. Віце-канцлером та міністром закордонних справ став лідер ВлДП Ганс-Дітріх Геншер. У наступні роки Г.Шмідт заслужив звання «залізний канц-

301

лер». Його твердий характер і раціональний стиль керівництва контрастував з м'якістю та романтизмом В.Брандта. У СДПН Г.Шмідт очолював консервативні, прагматичні кола.

Так само його внутрішньополітичний курс характеризується значним поправінням і запровадженням неоконсервативних методів у соціально-економічній політиці. Приводом для згортання реформ стала енергетична й економічна кризи 1973-1975 років, падіння промислового виробництва на 11 відсотків, безробіття (2 млн. осіб), страйковий рух. Уряд спробував запровадити антикризову програму. В квітні 1976 року було підписано погоджувальну угоду між підприємцями та профспілками, за якою уряд зобов'язувався вжити заходів, спрямованих на стримування інфляції, збільшити представництво робітників у спостережницьких радах на підприємствах, запровадити державну програму професійної перепідготовки робітників. Профспілки натомість погоджувалися на підвищення зарплати лише на 3,5-5,5 відсотка щорічно. Через два роки стало очевидним, що погоджувальна акція не дала бажаних наслідків. Розпочалася нова хвиля страйків. Ресурси кейнсіанської моделі вичерпували себе.

Уряд Г.Шмідта вдався до згортання державного планування і прямого інвестування, до заохочення і стимулювання приватної ініціативи. Ця пол-ітика виявилася більш успішною. 1975 року було прийнято закон про радикалів (закон про заборону на професії), за яким члени екстремістських організацій не могли займати державні посади - від міністра до вчителя початкових класів. Окрім неофашистів, до потенційних ворогів держави та демократії були зараховувані й комуністи. Також запроваджувалися заходи щодо зменшення кількості імігрантів, позбавлення їх соціального забезпечення. Успіхи СДПН на виборах 1976 та 1980 років підтвердили ефективність дій Г.Шмідта.

Зовнішньополітична діяльність уряду Г.Шмідта -Г.-Д. Геншера позна-чена двома тенденціями, з одного боку, акціями, спрямованими на зміцнен-ня міжнародної розрядки, з іншого - переходом до консерватизму та орієн-тацією на атлантичне співробітництво.

1975 року ФРН приєдналася до рішень Гельсінської наради з безпеки та співпраці у Європі. 1978 року до Бонну з офіційним візитом прибув Л.Брежнєв, а через два роки відбувся візит-відповідь урядової делегації ФРН до Москви, в ході якого вперше в історії двох країн було підписано довгостроковий договір про співпрацю. Активну роль відіграв західнонімецький канцлер у розвитку європейського інтеграційного процесу, у формуванні європейської фінансової системи з уведенням в обіг особливої грошової одиниці - екю, у запровадженні прямих виборів до Європарламенту та розширенні функцій структур ЄЕС тощо.

Разом з тим ФРН підтримала рішення НАТО 1979 року про розміщен-

302

ня американських ракет-носіїв ядерної зброї в Європі, в тому числі на своїй території . Щоправда, Г.Шмідт домігся так званого «подвійного рішення» НАТО, тобто про дислокацію ракет з одночасним продовженням переговорів про роззброєння з СРСР. Разом з тим західнонімецький соціал-демократич-ний уряд різко засудив радянське вторгнення в Афганістан і відмовився від участі в Олімпійських іграх 1980 року у Москві.

Але 13-річний період соціал-демократичного правління добігав кінця. Нагромаджувалися проблеми, пов'язані насамперед з необхідністю струк-турних змін в економіці, з формуванням нових позитивних ідеологічних цінностей, які були б адекватні вимогам сучасного світу. 1 жовтня 1982 року фракція ХДС/ХСС при підтримці ВлДП, міністри якої вийшли з уряду Г.Шмідта, внесли у бундестазі вотум недовіри «його урядові». Наближалася ера німецького неоконсерватизму на чолі з Г.Колем.

Ера Г.Коля (1982-1998 роки). Внутрішня політика. В кінці 1970-х -початку 1980-х років ФРН зіткнулася з рядом негативних тенденцій, а саме: з неефективністю традиційного державно-монополістичного регулювання, тобто кейнсіанства; безробіттям (1,8 млн. в 1982 році), інфляцією (8 відсотків), дефіцитом державного бюджету, труднощами з експортом, падінням курсу марки на 30 відсотків. Нагадаємо, що з початком 1980-х років увесь світ пережив нову циклічну економічну кризу.

Симпатії німецького населення почала завойовувати «неоконсервативна», або «неокласична» концепція, інакше - «рейганоміка» в західнонімецькому варіанті. її основні настанови такі: відповідальність за рівень зайнятості слід перекласти на підприємців і профспілки; емісійний банк повинен прагнути до стабільності цін і підтримання певного валютного курсу; держава має найзагальніший вплив на економічний розвиток, сприяючи структурній перебудові економіки та підтримуючи необхідні темпи народногосподарського зростання.

Особливі суперечності у попередній урядовій «малій коаліції» викликало рішення НАТО про розміщення крилатих ракет та Першингів - 2 в Західній Європі, в тому числі на території ФРН. Канцлер Г.Шмідт був за, але інші стовпи СДПН, такі, як В.Брандт і Е.Бар, були проти. Це в основному й викликало урядову кризу.

До цього додалося загальне ускладнення міжнародної ситуації: 1979 року почалася окупація радянськими військами Афганістану, 1980-1981-політична криза в Польщі; кінець 1970-х - початок 1980-х років - фунда-менталістська революція в Ірані на чолі з Хомейні тощо.

Перехід влади до ХДС/ХСС відбувся без парламентських виборів. Християнські демократи вдалися до активної критики діяльності «малої коаліції». В той же час у партії Вільних демократів, яка перебувала у союзі з СДПН, тривала дискусія щодо поступок профспілкам, що, як вважають, ста-

303

ло складовою частиною урядової кризи. У вересні 1982 року 4 мінісгри-вільні демократи заявили про вихід з уряду і запропонували оголосити йому конституційний вотум недовіри. Г.Шмідт наполягав на дострокових парламентських виборах. Більшість голосів набрала пропозиція про вотум недовіри. Іжовтня 1982 року Г.Шмідт пішов у відставку, був створений новий уряд з ХДС/ХСС плюс ВлДП на чолі з Гельмутом Колем. Він отримав при голосуванні у парламенті 256 голосів, на сім голосів більше, ніж потребувала норма. Міністром закордонних справ став ГДеншер - лідер ВлДП. Ця зміна уряду була не просто парламентським маневром, а досить суттєвим поворотом у концепції здійснення влади, запровадженням у ФРН неоконсервативно! моделі правління економікою та суспільством.

Останнє десятиріччя XX століття політичний горизонт Заходу виявився багатим на видатні постаті. Йдеться про феномен Рейгана, Тетчер, Миттерана. Після жовтня 1990 року почали говорити про феномен Г.Коля, за партію якого німці чотири рази - 1983 , 1987, 1990 та 1994 років - віддали голоси.

Після об'єднання Німеччини крива популярності Коля пішла різко вгору. Власне, як би не оцінювали особистість німецького канцлера, він реаліст, наділений політичним чуттям, професіонал, прагматик. А це набагато більше, аніж імідж інтелектуала. Щоб досягти чогось принципово важливого, Г.Коль готовий пожертвувати особистою популярністю.

Народився Гельмут Коль 1930 року у землі Рейланд- Пфальц. У 1946 році 16-річним юнаком вступив до ХДС і тоді ж вирішив присвятити себе політиці. Закінчив школу, потім Франкфуртський університет, де вивчав історію, державне право, філософію, політологію. 1957 року захистив докторську дисертацію на тему: «Відродження політичних партій в Пфальці після війни». Отримав ступінь доктора філософських паук.

Швидко зробив політичну кар'єру: в 25 років став членом правління земельної організації ХДС у Рейнланд-Пфальц і, в 33 - лідером партійної фракції у земельному парламенті, в 35 - головою земельної організації ХДС, в 39 років - прем'єр-міністром Рейнланд-Пфальц.

Його політична зоря зійшла 1 жовтня 1982 року: Г.Колю сповнилося 52 роки, і він був уже найпопулярнішим канцлером в історії ФРН. У березні 1983 року відбулися парламентські вибори, які підтвердили перемогу консервативної коаліції: ХДС/ХСС отримали 49 відсотків голосів, ВлДП - 7, а разом - 58 відсотків. За головного їхнього суперника - СДПН - проголосували 38 відсотків виборців, тобто найменше з часу завершення війни. В.Брандт подав у відставку з поста лідера, партію очолив Г.- Й. Фогель.

Новиною парламентських виборів 1983 року було те, що партія «зелених» подолала 5-процентний бар'єр, набрала 5,6 відсотка голосів і створила в парламенті фракцію із 27 депутатів. Це були переважно молоді люди, які

304

епатували респектабельних депутатів своїм виглядом -джинсовим одягом, патлатими головами.

Привабливими видаються чисто людські риси Г.Коля: він шанобливо ставиться до всього, що стосується рідних місць і до чого він щиро прив'язаний, зберіг теплі стосунки зі старими друзями, любить посидіти з ними за келихом пива, в сауні, походити у пфальцькому лісі.

У темі «Коль і влада» варто нагадати його слова про те, що необхідно бути господарем свого часу, тому він завжди веде свій діловий щоденник. Канцлер не належить до тієї до категорії політиків, які вимагають, щоб уранці їм вручали план робочого дня, розписаного до останньої хвилини. Він любить перервати ділову поїздку і запропонувати високому гостеві випити чашку кави у кав'ярні, повз яку вони проїжджають, чи коротку прогулянку в лісі. Легендарними стали його романтичне юнацьке кохання до Геннелори Коль, яке він зберіг назавжди, трагедія, яку він пережив у зв'язку з її трагічною смертю.

1990 року федеральний монетний двір відлив срібну колекційну монету з профілем Г.Коля, а преса нагородила його титулами: «Супер-Коль», «Чудо-Коль», «Коль - король», «Шарль де Коль» тощо. Щоправда, самому канцлерові не можна відмовити в реалізмі і політичній тверезості. До всіляких лестощів, порівнянь (наприклад, з Бісмарком) він ставиться стримано. «Будь-кому відомо, по-філософському розмірковує Г.Коль в одному з інтерв'ю, -що саме в політиці і передовсім на такій посаді, як моя, гасла «Осанна!» і «Розіпни його!» нерідко змінюють одне одного». Він ніколи не зрадив раз і назавжди обраному принципу: прагненню за будь-яких умов виконувати свій обов'язок.

Новий уряд, очолюваний Г.Колем, зразу ж запропонував програму «невідкладних заходів» для оздоровлення економіки. Разом з тим уже у першій урядовій заяві канцлер попередив, що для суттєвого поліпшення соціально-економічної ситуації і модернізації народного господарства з метою його пристосування до нових умов НТР і нової конкурентної боротьби на світових ринках потрібні роки напруженої праці.

Зауважимо, що Коль завжди прагнув провадити самостійну політику, ігнорував поради прихильників «рейганоміки» чи «тетчеризму», беручи до уваги лише те, що є благом для ФРН та її громадян, завжди діяв у дусі часу та в руслі свого розуміння історії.

«Діагноз хвороби» західнонімецької соціально-економічної системи, який поставила правляча коаліція, був ємко й точно сформульований у «Штут-гартських тезах ХДС (1984 рік)». В них вказувалося: «В результаті соціал-демократичної політики 1970-х років надто зросла роль держави у випуску валового суспільного продукту, надмірно підвищилися державні витрати 'і державна заборгованість, посилилися бюрократизація і державна регламен-

305

тація. Внаслідок цього частково паралізована особиста ініціатива в державі і суспільстві, заблоковано структурні зміни в економіці, знизилися інвестиції, що поряд з іншими причинами породило безробіття».

Так само поступово окреслилися контури короткотермінової соціально-економічної програми уряду, яка включала: «консолідацію» бюджету, податкову реформу, зменшення субсидій, «відтиснення» держави, надання «більшої гнучкості» ринку праці, звуження прав і сфери діяльності проф-спілок.

Головним засобом «оздоровлення» державних фінансів і системи соціального страхування стало обмеження витрат на соціальні потреби. З прийняттям бюджету на 1984 рік і низкою інших законів було зменшено розміри допомоги на дітей та асигнування на освіту, знижено пенсійне забезпечення, підвищено суми страхових внесків тощо.

У системі страхування (на випадок безробіття) передбачалося, що допомога безробітним терміном на шість місяців у подальшому буде надаватися тільки особам, які сплачували страхові внески не менше півтора року (ра-ніше достатньо було однорічного страхового стажу), а на один рік - особам, які упродовж чотирьох років зробили 36 місячних внесків (раніше достатньо було 24 внесків протягом трьох років). Самі внески зросли з 4 до 4,6 відсотка валового місячного доходу (внески сплачувалися порівну підприємцями і робітниками). Щоправда, 1989 року було виділено 1,5 млрд. марок як дотацію фондам зарплати підприємствам, які працевлаштовували безробітних, і 250 млн. марок для підтримки безробітних, які перебували у цьому статусі тривалий час.

З 1983/84 навчального року скасовувалася допомога учням, які жили разом з батьками і недалеко від місця навчання, окрім сімей з низькими доходами. Проте для цієї категорії максимальний місячний розмір допомоги знижувався з 490 до 200 марок, однак, з одночасним запровадженням неоподаткованого мінімуму доходу батьків в 1 100 марок. Із зимового семестру 1983/84 навчального року повністю скасовувалися стипендії для студентів, натомість їм надавали позики, які необхідно було повертати після навчання.

З 1 січня 1983 року підвищувалися ціни на ліки - з півтора до двох марок за кожен рецепт. 1989 року набрав чинності закон про охорону здоров'я, за яким участь застрахованих в оплаті амбулаторного, стаціонарного і санітарно-курортного лікування розширювалась, а їхня частка - збільшувалася.

Як перший крок на шляху «лібералізації житлової політики» (іншими словами, скасування всіх попередніх обмежень щодо розміру квартплати) уряд прийняв закон, який дозволяв домовласникам укладати з квартиронаймачами житлово-орендні угоди на 10 років із заздалегідь зафіксованими поетапними підвищеннями квартирної плати. Домовласники зобов'язувалися

306

лише дотримуватися річного інтервалу між окремими підвищеннями. До того ж. закон значно послаблював захист квартиронаймачів на випадок їх виселення.

На початку 1984 року було зменшено розміри допомоги безробітним і матерям, відкладено чергове підвищення заробітної плати державним службовцям, зменшено ще на 13 відсотків асигнування на освіту.

Загалом частка соціальних витрат (державних та приватних) у ВВП ФРН скоротилася у першій половині 1980-х років не суттєво - з 32,8 до 31 відсотка, а відповідна стаття федерального бюджету, як і раніше, залишалася найбільшою (понад 70 млрд. марок проти 55 млрд. на оборону).

Водночас відбувалася реформа податкової системи. Пройшла вона два етапи. На першому етапі (1986 рік) знизили подоходні податки в основному на зарплату багатодітних сімей. Тоді ж запровадили річні відпустки для догляду за дітьми, а одночасно й допомогу на їх виховання. Другий податковий «пакет» почав діяти з 1 січня 1990 року. Він передбачив зниження неоподаткованого мінімального доходу, вирівнювання ставок прогресивного подоходного податку та зменшення мінімальної і максимальної ставок відповідно з 22 до 19 і з 55 до 53 відсотків. Окрім цього, були знижені з 56 до 50 відсотків податки на прибутки корпорацій.

Особлива роль в стратегії уряду відводилася заходам, спрямованим на «витіснення» держави. Мова йшла головним чином про приватизацію державної власності і скасування низки обтяжливих для бізнесу адміністративних вимог. Кабінет Г.Коля розпочав часткову приватизацію великих на-півдержавних концернів, іпотечного та земельно-рентного банків, домобудівельних компаній, залізниць і пошти. Були скасовані або переглянуті численні постанови з охорони довкілля, техніки безпеки і захисту прав молоді, жінок та інвалідів на підприємствах, а також інструкції, які регулювали промислове й житлове будівництво.

В інтересах підприємців уряд прийняв низку законодавчих актів, які спрощували перехід до більш гнучких методів організації виробництва на базі нових технологій. Показовим у цьому відношенні став закон про спри-яння зайнятості 1985 року, який з метою боротьби з безробіттям надавав широкі можливості для «флексібілізації» (гнучкого підходу до нормування) робочого часу. Він применшував також роль колектнвно-тарифцих угод, дозволяв передавати врегулювання багатьох конкретних питань на розгляд адміністрації та колективів окремих підприємств або навіть окремих найманих робітників.

1986 року набрав чинності закон про нейтралітет федерального відомства праці у трудових конфліктах. Йшлося в ньому про зміну компенсаційних виплат трудівникам, які «побічно постраждали від страйку» (припинення виробничого процесу через участь у страйку суміжних підприємств). Згідно з новим законом таких робітників могли позбавити компенсаційних

-70*

• 307

виплат.

Виступаючи за зменшення економічної та соціальної ролі держави. ХДС/ХСС виступали водночас за державу, сильну у політичному сенсі, здатну забезпечити «закон і порядок». Під гаслом гарантування «внутрішньої безпеки» ХДС/ХСС прагнули обмежити право громадян на демонстрації, зробити більш жорстким законодавство про іноземців, вдосконалити державний репресивний апарат. Проте звинувачення ХДС/ХСС у намаганні запровадити авторитарні форми правління були безпідставні, оскільки християнська права коаліція діяла в межах конституції та законів ФРН.

Після осінніх антивоєнних страйків 1983 року, пов'язаних з протестами проти дислокації на німецьких теренах американських ядерних ракет, в ході яких було заарештовано 500 осіб, уряд вніс на розгляд бундестагу законопроект, який передбачав притягнення до кримінальної відповідальності кожного учасника демонстрації, в ході якої було порушено громадський порядок. 1985 року цей закон вступив у дію. Наступним кроком став «пакет» з семи законопроектів, серед них закон про співробітництво секретних служб і поліції, про посвідчення особи і «європейський паспорт», про охорону да-них про громадян, про посилення боротьби з тероризмом. Першими почали діяти закони про посвідчення особи і «європейський паспорт». З 1 січня 1988 року громадянам ФРН видають єдині для країн ЄС закордонні паспорти -пластикові картки з особистими даними: кодом, який неможливо підробити.

У серйозну проблему перетворилася іміграція етнічних німців з Польщі таСРСР, а з осені 1989 року і німців з НДР. Виступивши 27 квітня 1989 року в бундестазі з урядовою заявою, канцлер Г.Коль засудив будь-які прояви ксенофобії в країні.

Досить прагматичними виявилися заходи уряду щодо «витіснення» з економіки держави. Це стосувалося, зокрема, підприємництва (так званого «ринкового бізнесу» ), на який припадало 50 відсотків державних субсидій, інвестицій та інновацій. Роль держави було зведено до мінімуму. У 1980 роках витрати на науку досягай у ФРН 2,7 відсотка ВВП. Більше ніж у ФРН на ці погреби витрачали лише США - 2,8 і Японія - 2,9 відсотка ВВП. Позитивні зміни були внесені і в систему допомоги безробітним тощо.

Втілюючи в життя соціально-економічну програму, західнонімецькі консерватори вивели ФРН на новий етап розвитку: темпи економічного розвитку зросли з 1,9 відсотка 1981 року до 5,4 - у 1985 році; інфляція знизилася з 8-9 відсотків до 3; значне підвищилася купівельна спроможність західних німців. Подолати ж проблему безробіття до кінця не вдалося.

Далеко просунулася структурно-технологічна перебудова промисловості, сформувався модернізований високоефективний економічний потенціал, поліпшилися умови для відтворення капіталу і економічного зростання, підвищилася конкурентноздатність західнонімецьких компаній на світо-

вих ринках, вони повернули собі втрачені позиції. Майже третина промислової продукції ФРН йшла на зовнішні ринки. Обсяг зовнішньої торгівлі країни перевищив на середину 1980-х років 342 млрд. доларів, а експорт -183,9 млрд. доларів. її золотовалютні запаси 1989 року оцінювалися сумою понад 40 млрд. доларів, а запас золота в злитках досяг майже 3 тисяч тонн.

На середину 1980-х років ФРН утвердилася як третя за економічним розвитком держава у світі після США і Японії. При населенні 60 млн. осіб країна виробляла 12,4 відсотка світової промислової продукції.

Зовнішньополітичну діяльність канцлера ФРН Г.Коля можна схарактеризувати упродовж першої половини 1980-х років як типово консервативну. ,її основні напрямки: курс на атлантичну солідарність, відвернення загрози зі Сходу, розміщення американських ядерних ракет на західнонімецькій землі, підтримка вашингтонського плану зоряних війн, участь у європейській інтеграції тощо.

Виявляючи солідарність зі стратегічними партнерами по НАТО, західнонімецький уряд підтримав Великобританію у війні за Фолкленди, запровадивши санкції проти Аргентини, схвалив висадку американського десанту на Гренаді. На урядовому рівні ФРН приєдналася до американської програми СОЇ, погодилася на розміщення з 1983 року на своїй території ракетної зброї.

Федеральний канцлер Г.Коль мріяв про возз'єднання Німеччини, але вважав, що це справа віддаленого майбутнього. Він тверезо оцінював ситуацію, що склалася внаслідок другої світової, вимушено мирився з розколом країни, тому в 1987 році прийняв лідера НДР Е. Хонеккера у Бонні з усіма необхідними за протоколом формальностями і при цьому незмінно повторював думку про «нерозв'язаність німецького питання».

Після 1985 року, коли в СРСР почалася перебудова, сталася помітна еволюція зовнішньополітичного курсу ФРН щодо Москви. Коль передовсім погодився на те, щоб 72 ракети Першинг-2, дислоковані території ФРН, були демонтовані відповідно до договору між СРСР та США про скорочення ракет малої та середньої дії; ФРН відмовилася від демонстрації реваншистських настроїв, що засвідчив візит до СРСР 1987 року лідера ХСС Йозефа Штрауса; 1988 року відбувся візит Г.Коля до Москви, де він взяв участь у переговорах про скорочення звичайних озброєнь у Європі. Загалом було укладено з СРСР 30 угод економічного характеру. В червні 1989 року відбувся візит М.Горбачова до Бонна, в результаті якого укладено 12 угод і прийнято спільну заяву, в основу якої покладено принцип «нового мислення». Г.Коль визнав також необхідність скорочення стратегічних озброєнь на 50 відсотків.

Після розпаду СРСР німецько-російські відносини набрали позитивного й стабільного характеру. Цьому сприяли зустрічі й особиста дружба Г.Коля з першим російським президентом Б. Єльциним.

-5ПЙ

Апогеєм зовнішньополітичної діяльності канцлера ФРН стало об'єднання Німеччини, яке завершилося 3 жовтня 1990 року. Яке б місце не відводили Г.Колю в історії, у свідомості німців він перш за все стоятиме поруч з Бісмарком як другий канцлер, що об'єднав німецькі землі.

Важливим і здебільшого пріоритетним напрямком зовнішньої політики ФРН у 1980-1990-х роках була її участь у європейському інтеграційному процесі. В ініціюванні низки зовнішньополітичних ініціатив ФРН визначальну роль відіграв міністр закордонних справ Г.-Д. Геншер - лідер ВлДП. Німецька дипломатія упродовж десятиріч послідовно виступала за розширення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), за поглиблення в його рамках співпраці. Об'єднана Німеччина з її зрослим потенціалом посіла центральне місце у союзі європейських держав, проголошеному 7 лютого 1992 року в договорі, що його підписали 12 держав у голландському місті Маастріхт. Німецький бундестаг ухвалив 2 грудня 1992 року закон про ратифікацію договору переважною більшістю (586 голосів - «за», 17- «про-ти», 8 - «утрималися»). 18 грудня цього ж року бундестаг схвалив Маастрі-хтський договір. Тоді ж західнонімецький парламент прийняв рішення про ' зміни в конституції ФРН відповідно до настанов Маастріхту. Німецька дип-ломатія виступила одним із ініціаторів Шенгенської конвенції, яку було підписано ще 1985 року, а чинності вона набрала лише через 10 років- 1995 року.

Провідна роль ФРН у розширенні сфери діяльності ЄС виявилася в активному залученні до економічної співпраці не тільки європейських держав, але й країн Азії, Африки і Латинської Америки.

Парламентські вибори 1998 року та перемога СДПН. Канцлер Г. Шрьодер. Внутрішня та зовнішня політика. 27 вересня 1998 року 60 мільйонів 500 тисяч німців учотирнядцяте обрали свій бундестаг. До цієї події була прикута увага не лише громадськості ФРН, а й сусідів: адже сьо-годні це четверта країна у світі за обсягом промислового виробництва, друга - у світовій торгівлі, а серед європейських країн - один із найбільших виробників сільськогосподарської продукції. Німеччина друга за кількістю населення країна Європи після Росії відіграє ключову роль у європейській інтеграції, є третім за внеском донором ООН.

На відміну від інших парламентських демократій керівника уряду Німеччини формально обирає парламент. Хоч виборці й не обирають свого федерального канцлера прямим голосуванням, проте саме вони вирішують, хто, перебуваючи на цій посаді протягом наступних чотирьох років, формуватиме уряд та визначатиме політичний курс країни.

Бундестаг є єдиним конституційним органом на федеральному рівні, депутатів якого обирає безпосередньо народ. Крім того, Основний Закон (конституція ) ФРН не передбачає проведення загальнонаціональних референдумів, за винятком питань, що стосуються нового адміністративного поділу.

310

Оскільки президент Федеративної республіки має досить обмежену владу, хоч і вважається першою особою у державі, але не має повноважень видавати нормативні акти, які були б рівнозначні законам, то ключове місце у нинішній політичній системі ФРН належить федеральному канцлерові. Саме він, згідно зі статтею 65 Конституції ФРН, «визначає основні напрями політики і несе за неї відповідальність». До його компетенції входять такі важливі питання, як визначення стану війни і миру, а також функції: формування зовнішньополітичного курсу країни, проведення переговорів і участь в укладанні міжнародних угод, визначення зовнішньополітичних повноважень урядових органів, міністерств і відомств. Важливість посади канцлера ФРН підкреслюється фактом його безпосереднього обрання бундестагом. Канцлер обіймає самостійну і найвищу посаду в уряді. Він головує у федеральному кабінеті. Лише він один має право на формування кабінету: обирає міністрів і подає федеральному президентові пропозиції щодо їх призначення чи звільнення, президент же зобов'язаний схвалити їх. Канцлер приймає рішення про кількість міністрів та визначає коло їх обов'язків. Сильна позиція голови уряду базується передусім на його директивній компетенції у визначенні напрямів урядової політики, а федеральні міністри керують своїми міністерствами виключно у рамках цих директив.

Німецькі вибори традиційно відзначаються високим рівнем участі виборців. Цього ж разу у них взяли участь 79 відсотків осіб, наділених правом голосу. У виборах 1998 року як по загальнонімецькому списку, так і по мажоритарних округах були представлені 33 загальнонімецькі та регіональні' політичні партії й об'єднання, а це - майже на третину більше, ніж у 1994 році.

Розрив між опозиційною СДПН та християнськими демократами Г.Коля постійно скорочувався і майже зник у переддень виборів. Аналітики на-звали ці вибори найбільш непередбачуваними за останні десятиліття. їхньою важливою ознакою була наявність великої (близько 20 відсотків усього елек-торату) групи так званих «змінних виборців», які не могли визначитися, за яку партію вони голосуватимуть.

Фактично на цих виборах змагалися два політики і особистості - федеральний канцлер Г.Коль і молодий лідер соціал-демократів Г.Шрьодер.

Г.Коль назавжди увійшов у німецьку історію як канцлер об'єднання. Двадцять п'ять років він очолював ХДС і шістнадцять - уряд ФРН. На роки правління Г.Коля припали справді визначні, а нерідко й драматичні повороти німецької історії: розміщення на території Німеччини американських ракет середньої дальності (1983) й історичний офіційний візит до ФРН керівника комуністичної НДР Еріха Хонеккера (1987), крах комуністичного режиму в НДР й падіння берлінського муру, возз'єднання німців в єдиній державі і підписання Маастріхтських угод. Більшість німців бачить заслугу Коля

4-М

у зростанні міжнародного престижу ФРН, примиренні Німеччини із сусіда-ми на Сході і Заході, народженні Європи без кордонів. Не дивно, що Г.Коль зміг утриматись на канцлерській посаді найдовше у цьому столітті, перевершивши самого К.Аденауера.

Водночас проблем у Німеччини вистачає (безробіття, злочинність, зменшення народжуваності, державні борги). Г.Колю вдалося зберегти стабільність німецької марки у жорстоких умовах економічної кризи, але останні чотири роки у житті країни позначені економічним спадом, а безробіття досягло 4 мільйонів осіб. Воно й стало головною темою виборів. Особливо гострою є проблема зайнятості на сході Німеччини.

Фактором, що додатково ускладнює ситуацію на ринку праці, є відсутність достатньої кількості навчальних місць для молоді. Скорочення бюджетних витрат на освіту стало причиною масових виступів студентів вищих навчальних закладів, які відбулися наприкінці листопада у багатьох містах ФРН і завершилися 27 листопада 1998 року масовою демонстрацією в Бонні, в якій взяли участь понад 35 тисяч студентів.

Однією з провідних тем, обговорюваних як у бундестазі, так і у ЗМІ ФРН, стала проблема так званої «роботи за 610 марок». Йдеться про тимчасові робочі місця у сфері обслуговування, які, як правило, не вимагають відповідної кваліфікації і не обкладаються податками. Для сотень тисяч безробітних та працівників з низькою зарплатою ці робочі місця стали суттєвим джерелом доповнення до сімейного бюджету. Але плани федерального уряду щодо їх скорочення викликали різко негативну реакцію широких верств населення країни.

Інтеграція східних земель вже коштує німецьким платникам податків близько трильйона стабільних німецьких марок і потребує подальших колосальних витрат.

Герхард Шрьодер, як соціал-демократ, задекларував своє бачення сучасного та майбутнього Німеччини. Соціал-демократичну політику, на думку лідера СДПН, визначають нині п'ять провідних принципів: заохочення людей до самостійної діяльності; усвідомлення реалій і близькість до громадян; прозорість дій і можливість їхньої перевірки; перетворення соціальної держави з допомогою інновацій в нову «модель Німеччини»; консенсус і кооперація з усіма силами, які готові до активної діяльності в цьому напрямку. Г.Шрьодер оперує такими термінами, як «нова середина», «союз заради праці, оновлення і справедливості», «модернізація». Він виходить з того, що у німецькому суспільстві, особливо в останні роки, відбулися значні соціальні зрушення. За своїми звичками, способом житгя, характером праці значна кількість людей, у першу чергу найманих робітників, пересуваються до середини, виявляючи при цьому схильність до ліберальних цінностей. Саме вони є «новою серединою».

Орієнтуючись на «нову середину», лідер СДПН виступає за створення «союзу заради праці, оновлення і справедливості». При цьому він пропонує взяти за взірець «голландську модель», за якої профспілки, підприємці та держава дійшли консенсусу у розв'язанні суспільних проблем.

Першочерговим для Шрьодера є забезпечення зайнятості працездатного населення. Його гасло:» Робота, робота і ще раз робота». Вузловим поняттям у стратегії соціал-демократії вважається «модернізація». Г.Шрьодер переконує: «Не треба боятися технологічного оновлення, більше того, його треба заохочувати, переконуючи підприємців у потребі вкладати кошти у нові галузі». Він підкреслює, що «інновація» - це не тільки нова техніка, нові технології - це створення нових ринків, нових напрямків розвитку. Особливе ж значення надає розвиткові малих і середніх підприємств, підкреслюючи, що в Німеччині саме ці підприємства забезпечують 80 відсотків усіх робочих місць та місць для професійного навчання. В цьому сенсі соціал-демократи вважають малоефективною роль держави та її втручання у ринкові відносини. При цьому ринок для СДПН не «самоціль», а інструмент.

Висхідна константа зовнішньополітичної стратегії соціал-демократів полягає в тому, що світ нестабільний. Йому загрожує низка небезпек, і в першу чергу, фундаменталізм, фанатизм, організована злочинність, поширення зброї масового знищення. Тому Г.Шрьодер пропонує зовсім по-новому визначити глобальну роль Сполучених Штатів. США, Європа і об'єднана Німеччина повинні пристосуватися до нової політичної ситуації у світі й будувати трансатлантичні стосунки таким чином, щоб вони стали ядром світового порядку XXI століття і забезпечили мир, свободу і зростаючий добробут.

В цьому контексті Шрьодер розглядає трансформації у східноєвропейському регіоні, виступає за розширення НАТО і вважає, що без Росії, яка йтиме по шляху реформ, не може бути загальноєвропейської стабільності.

Виходячи з цих ідеологічних настанов, Г.Шрьодер побудував свою передвиборну тактику на необхідності змін та модернізації і запропонував стандартний соціал- демократичний набір заходів, які відповідають інтересам пересічних громадян: зниження податків, ліквідація безробіття, збільшення допомоги матерям до 2 500 марок на рік на кожну дитину, збереження безкоштовної освіти, у тому числі і вищої, фінансова допомога молоді. Щоправда, лідер СДПН не є прибічником активного втручання держави в економіку, зокрема, шляхом підвищення податків для середніх класів. Поповнити державний бюджет соціал-демократи збиралися шляхом посиленого оподаткування великого капіталу.

За результатами виборів політичний ландшафт бундестагу має такий вигляд: кількість його членів скоротилась з 672 до 669 (разом з додатковими місцями), вибори принесли перемогу СДПН, вона здобула 41,4 відсотка го-

313

лосів й отримала 298 мандатів (проти 251 у бундестазі тринадцятого скли-кання). Це дає їй можливість створити найбільшу парламентську фракцію -вперше з початку 1980-х років. Блок Християнсько-Демократичного і Соц-іального союзів (ХДС/ХСС) на чолі із канцлером Г.Колем зібрав лише 34,6 відсотка голосів, а, отже, 245 місць у парламенті (у минулому їх було 295). Причому 47 із них займатиме баварський ХСС. Практично зберегли свої голоси, отримавши 6,5 відсотка голосів, тобто 47 місць замість 48 у минулому, «Зелені». Вільна демократична партія, яка репрезентує ліберальну інтелігенцію і промислово-фінансові кола, зазнала поразки, ледве зберігши 44 місця замість 47, здобутих минулого разу. Тепер їй належить лише 6,6 відсотка голосів, що засвідчує поступову втрату нею свого електорату.

Несподіванкою виборів став успіх ПДС, спадкоємниці Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) - колишньої державно-правлячої партії НДР. Вона досягла мети, поставленої перед виборами, отримавши 35 місць або 5,2 відсотків мандатів.

Соціал-демократи уклали угоду із «зеленими» і сформували уряд, який часто називають «червоно-зеленим». Основні контури їхньої програми відбито у Коаліційній угоді між СДПН та "Зеленими", укладеній 20 жовтня 1998 року, а згодом і в урядовій декларації від 27 жовтня цього ж року. Г.Шрьодер став федеральним канцлером, а лідер "Зелених" Йошка Фішер - міністром закордонних справ Німеччини.

1998 року вдруге в історії ФРН заміна федерального канцлера сталася внаслідок виборів до бундестагу (першим був Курт-Герберт Кізінгер у 1969 році). В інших випадках це відбувалося у міжвиборчий період після розриву урядового союзу або внаслідок вимоги з боку власної партії (К. Аденауер -1963 року, Л.Ерхард - 1966 року, В.Брандт - 1974 року, Гельмут Шмідт -1982 року).

Вересневі вибори засвідчили також зміну не лише правлячих партій, а й зміну поколінь у німецькій політиці. До влади у ФРН прийшли політики, які народилися у повоєнні роки. І те, що у традиційно консервативній країні до влади прийшла людина, яка чотири рази була одружена, свідчить про зміну цінностей у громадській думці.

Герхард-Курт-Фрідріх Шрьодер, новий канцлер Німеччини народився 1944 року у родині робітника. Батько загинув на східному фронті через декілька днів після народження сина. Крім нього, у родині було ще шестеро дітей. Мати працювала прибиральницею. З п'ятнадцяти років Герхард працював на будівництві, торгував залізними виробами. У 19-річному віці вступив до лав соціал-демократів. 1976 року закінчив"юридичний факультет Гет-тінгенського університету і до 1990 року працював як незалежний адвокат у Ганновері. Наприкінці 1970-х років очолював молодіжне крило партії. 1980 року вперше обраний до бундестагу. 1986 року став депутатом ландтагу Ниж-

314

ньої Саксонії і очолив там фракцію соціал-демократів. 1990 року його обрали головою уряду цієї федеральної землі. У березні 1998 року висунутий кандидатом на посаду федерального канцлера від СДПН.

Перший рік урядування соціал-демократів, 1999 -й. збігся з низкою ви-датних дат в історії Німеччини - 50-річчям створення Федеративної Республіки та 10-річчям об'єднання двох частин країни - західної і східної, які упродовж 40-а років перебували в різних соціально-економічних системах. 23 травня 1999 року, в день 50-річчя ФРН, Федеральні збори обрали президентом країни одного із найстаріших діячів СДПН Иоганнеса Р-ау, який 20 років очолював уряд найбільшої землі ФРН Північний Рейн-Вестфалія.

Разом з тим соціально-зорієнтована економіка Німеччини на порозі XXI століття переживає кризові явища. Стан її економіки на рубежі тисячоліть -найбільша проблема всієї Західної Європи, адже на Німеччину припадає третина промислової продукції ЄС. Якщо звернутися до макроекономічних показників, то за перше півріччя 1999 року у Німеччині зафіксоване падіння ВВП на 0,4 відсотка, що безпосередньо позначилося на стабільності євро. Однією з головних причин спаду в економіці країни вважають жорстку монетарну політику, а також повільне реформування соціальної сфери ринку робочої сили, якому, на відміну від США, бракує гнучкості.

Серйозним випробуванням для німецької економіки стали також фінансові кризи у країнах, які розвиваються. Близько 70_ відсотків ВВП Німеччини складають її зарубіжні інвестиції, особливо у південно-східній Азії. Відповідну негативну роль зіграла серпнева криза 1998 року в Росії, адже в німецькому експорті російський ринок за обсягом зайняв друге місце.

Новий канцлер зробив спробу здійснити реформу малоефективної податкової системи та системи оплати праці. До речі, в Німеччині найвищі податки на корпорації - від 43 до 56 відсотків (в США - 40, Голландії - 35, Великобританії -31, Франції - 28 відсотків). Але уряд відступив під тиском найбільших промислових компаній, які пригрозили перенесенням своїх штабів за кордон. Головний сенс податкової реформи полягає в тому, щоб зменшити у 2000 році податкові ставки майже на 20 відсотків, а податок на зарплату - на 40. Водночас намір дещо підвищити оподаткування представників низькооплачуваних категорій, щоб компенсувати можливі втрати, відхи-лено, оскільки підраховано, що така акція спричинить втрату близько 500 тисяч робочих місць.

Проте податкова система - не єдина причина, яка гальмує збільшення інвестицій у німецьку економіку. Зумовлює його, як стверджують експерти, і надто дорогий ринок пращ. Німецькі робітники славляться високою продуктивністю праці, але витрати на утримання робочої сили у Німеччині, що

315

є результатом соціально-орієнтованої економіки, створеної ще за часів К.А-денауера, на 50 відсотків більші, ніж в інших країнах ЄС. Відчувається нагальна потреба нових механізмів регулювання ринку робочої сили та її оплати. Але канцлер Шрьодер на виборах 1998 року пообіцяв не знижувати рівень життя трудівників.

Лідер СДПН отримав перемогу на парламентських виборах 1998 року над блоком ХДС/ХСС, який утримував владу упродовж останніх 16 років значною мірою завдали задекларованій програмі різкого зменшення кількості безробітних (до 3,5 млн. осіб). Щоправда, соціал-демократичному кандидатові не вдалося повністю виконати цю програму: на початок 2002 року безробіття досягло 4,3 млн. осіб, що склало 10 відсотків робочої сили в країні. До того ж знизилися темпи розвитку економіки, а разом з цим і податкові надходження до бюджету, зростає заборгованість країни. Профспілкові лідери звинувачують канцлера у копіюванні економічної моделі екс-канцлера Г.Коля, у потуранні великим підприємцям, надаючи їм податкові пільги, в ігноруванні комплексу заходів щодо створення нових робочих місць та соціального забезпечення трудящих мас, тих заходів, які виявилися результативними в Данії, Голландії та Швеції. Американська рецесія після 11 вересня 2001 року болісно позначилася на німецькій економіці. «Зелені», боячись втратити дов*іру виборців на останніх 2002 року парламентських виборах, критично оцінюють погоджувальну політику свого однопартійця міністра зарубіжних справ Йошки Фішера щодо дій США, відправки німецьких солдатів до Афганістану.

Федеральний канцлер оголосив, що випробувальним каменем наступних виборів (21 вересня 2002 року) стане економіка. Проте у 2001 році зро-стання ВВП виявилося нульовим. Дефіцит бюджету досяг 2,7 відсотка ВВП.

В 2001 році було оголошено про банкрутство 32 компаній, що на 14 відсотків більше, ніж роком раніше. За прогнозами, 2002 року ця цифра збільшиться. Шрьодер прагне переконати виборців у своєму «ринковому» іміджі - він усувається від розборок між профспілками і підприємцями. В результаті вперше за останні сім років у Німеччині прокотилася хвиля страйків. 6 травня 2002 року на роботу не вийшли понад 50 тисяч робітників 21 компанії, в тому числі Даймлер Крайслер, Ауді, Порш. 7 травня до них приєдналися ще 20 тисяч робітників і службовців інших 20 машинобудівних заводів. Щоправда, страйк тривав всього один день.

ХДС, перебуваючи в опозиції, через міжпартійні інтриги зазнала втрат: подав у відставку талановитий політик Вольфганг Шойбле. Розгублена партія вперше в історії Німеччини висунула своїм лідером жінку - Ангелу Мар-кель, яка всупереч традиції не католичка, а лютеранка, не юрист, чи економіст, а фізик. Шрьодер, який користується авторитетом у жіночих колах країни, сподівався перемогти свого опонента - жінку. Проте 11 січня А.Мар-кель поступилася своїм місцем лідера блоку баварському прем'єр-міністрові, лідеру ХСС Едмунду Штойберу.

Новий лідер блоку ХДС/ХСС Е.Штойнбер мав значно кращі позиції. Його батьківщина Баварія - нині найбагатша земля в ФРН, упродовж ос-

316

танніх п'яти років вона розвивається найшвидше.

Загалом у соціал-демократичного канцлера немає альтернативи: у нього єдиний шлях - здійснення непопулярних реформ, щоб звільнити економіку від пут і стимулювати її розвиток.

22 жовтня 2002 року німецький бундестаг вдруге обрав Г.Шрьодера за результатами парламентських виборів (СДПН отримала 38,5 відсотків голосів, ХДСАХСС - також 38,5, Партія Союз 90\3елені - 8,6, ВлДП - 7,4, Партія демократичного соціалізму не подолала п'ятивідсоткового бар'єру) головою уряду ФРН. За нього проголосували 305 із 306 членів фракцій СДПН та Партії зелених. Старий новий канцлер керуватиме найменш численним урядом повоєнної Німеччини. Лише 13 міністрів, десять із них - від соціал-демократів і троє від зелених. У новому уряді шестеро міністрів - жінки. "Червоно-зелена" урядова коаліція оприлюднила пріоритетні напрямки своєї діяльності: соціальні реформи, зниження рівня безробіття, екологія.

У зовнішньополітичній сфері поряд принципом спадковості політичного курсу після виборів 1998 року у ФРН відбувається перехід від дипломатії, заснованій на особистій дружбі («лазнева дипломатія» Коля - Єльцина) до дипломатії реальних інтересів, до прагматичного врахування економічних і політичних факторів. ФРН активізує європейський та атлантичний напрямок своєї зовнішньої політики. В югославській кризі навесні 1999 року Федеративна республіка підтримала воєнні акції НАТО і взяла участь у них. В той же час Г.Шрьодер і Й.Фішер виступають за активізацію ролі Росії у врегулюванні цієї кризи.

Поступально розвиваються німецько-українські відносини. ФРН визнала Україну 26 грудня 1991 року. Дипломатичні відносини між двома країнами були встановлені 17 січня 1992 року. Упродовж 1993-1995 років відбулися візити Федерального канцлера Німеччини Г.Коля до Києва (1993 р.) та президента України Л.Кучми до Німеччини (1995 p.), під час яких підписано Спільну декларацію про основи взаємовідносин між Україною та ФРН і Угоду про уникнення подвійного оподаткування. На нинішній день між ФРН та Україною укладено понад 60 різнопрофільних угод, реалізується чимало спільних проектів, діє 250 з лишком українсько-німецьких підприємств. Німеччина посідає друге місце після США серед іноземних інвесторів України.

НДР

Перетворення в радянській окупаційній зоні. Утворення НДР. Будівництво "соціалізму національних кольорів". За союзницькою домовленістю східна частина Німеччини, площею 108 тисяч кв. км. стала радянською зоною окупації, економіка якої внаслідок воєнних дій була зруйнована на 40 відсотків. Рішення Потсдамської конференції заклали міжнародно-правову основу для розколу і розчленування переможеної країни. Соціально-економічний та політичний розвиток двох частин Німеччини - східної та західної пішов різними шляхами.

З перших днів капітуляції Німеччини в радянській зоні було вжито за-

317

ходів, спрямованих на поступову тоталітаршапію громадського життя, відновили свою діяльність антифашистські партії. Лідерами стали КІШ та СДГІН, які 1946 року за вказівкою Москви об'єдналися в Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). їм опонували Християнсько-демократичний союз, Ліберально-демократична партія, Демократична селянська партія, Національно-демократична партія.

Упродовж червня-липня 1945 року було відновлено систему місцевих органів влади. Маршал Г.К. Жуков затвердив президентів німецьких земель та провінцій. В жовтні 1946 року були проведені рівні і прямі вибори до земельних ландтагів, районних та місцевих представництв при таємному голосуванні на пропорційній основі. Проте СЄПН навіть при підтримці Радянської військової адміністрації у Німеччині (РВАН) не набрала абсолютної більшості голосів. Якщо в усіх землях вона мала 249 депутатів, то ХДС і ЛДП - 254. Призначені РВАН президенти передали свої повноваження ландтагам та сформованим земельним урядам.

Суттєвим резервом нових кадрів для управлінських структур у перші місяці окупації стали комуністичні реемігранти, які жили в СРСР і воювали у лавах Червоної армії, члени національного комітету «Вільна Німеччина» і «Союзу німецьких офіцерів». Навесні 1945 року вони повернулися на батьківщину у складі трьох ініціативних груп, сформованих керівництвом КПН у Москві.

Упродовж травня-червня 1945 року на роботу в органи місцевого самоуправління з Радянського Союзу було відряджено 70 німецьких емігрантів і до 300 військовополонених-антифашистів, які отримали відповідну політичну підготовку в радянських антифашистських школах.

Пріоритет при зайнятті посад надавався, зрозуміло, комуністам та соціал-демократам, як жертвам нацизму. З часом до роботи в адміністративних органах почали залучати професіоналів, у тому числі й тих, які працювали в цих установах за нацистського режиму.

Складовою частиною загального процесу демократизації радянської зони окупації стало здійснення денацифікації. Спільними зусиллями органів РВАН і німецьких антифашистів це завдання було успішно виконане. До січня 1947 року в зоні діяло 262 комісії з денацифікації, в яких було зайнято 1 512 осіб. З 18328 активних нацистів, притягнених до судової відповідальності, 18 061 були ув'язнені. До початку 1947 року ці комісії звільнили і не допустили до роботи у найважливіших установах та підприємствах зони 390 478 службовців. Зазвичай, жодної судової процедури не відбувалося, долю людей вирішували «трійки» НКВС за винятком випадків, коли мова йшла про особливо важкі воєнні злочини та саботаж.

За деякими даними західних держав, упродовж перших п'яти повоєнних років радянські окупанти інтернували з різних причин від 160 до 260 тисяч німців, і яких від 65 до 130 тисяч загинуло. Спеціальні трибунали НКВС засудили від 30 до 50 тисяч осіб і від 30 до 40 тисяч депортували переважно

318

до Радянського Союзу та Польщі. Проте більш достовірними, на думку російського науковця" М.М.Семиряги, с інші цифри: від 65 тисяч до 80 тисяч загиблих і 25 тисяч депортованих. Сюди відносяться цивільні німці і військовополонені. Загалом же з 1945 по 1948 рік із різних органів влади, установ та підприємств було звільнено 520 тисяч колишніх нацистів. Відбувалася реорганізація судових інстанцій та колегії.

Водночас з чисткою установ і підприємств від нацистів та репресіями проти них у середовищі німецьких антифашистів зріла ідея диференційованого підходу до колишніх членів націонал-соціалістичної партії Німеччини, особливо рядових її членів. Цю ініціативу підтримала РВАН. Відповідно до її директиви у лютому 1948 року комісії з денацифікації були розпущені, а справи колишніх нацистів передано німецькій народній поліції та німець-ким судам. Про людське око це означало, що денацифікацію у радянській зоні окупації завершено. Насправді ж НКВС СРСР мав свої тюрми на території НДР аж до середини 50-х років.

Економічні проблеми РВАН вважала головною ланкою заходів, які б завадили відродженню військово-промислового потенціалу Німеччини, створили б можливість виконання нею репараційних зобов'язань і забезпечили б створення відповідної економічної бази у подальшому. Ця позиція радянського керівництва контрастувала з поглядами тих державних діячів США, які ще у період війни вимагали здійснення «аграризації» Німеччини.

Більшість земель радянської зони були промислово розвиненими регіонами Німеччини. Станом на 1936 рік тут на одного жителя вироблялося промислової продукції більше, ніж у західних регіонах країни. Територія майбутньої радянської зони, маючи 26 відсотки населення країни, виробляла 31 відсоток продукції машино - та автомобілебудування, 33 відсотки про-дукції точної механіки, 37 відсотків текстилю.

Як відомо, на конференціях в Ялті та Потсдамі керівники трьох великих держав домовилися про відчуження фабрик та заводів у великих підприємців, які служили Гітлеру воєнних злочинців та нацистських бонз з тим, щоб підірвати основу німецьких промислових монополій.

Німецькі комуністи розглядали знищення монополістичного капіталу у Східній Німеччині як важливий крок до націоналізації промисловості, що стало б грунтом для майбутніх соціалістичних перетворень у галузі економіки. Радянські можновладці з цим погоджувалися і низкою розпоряджень РВАН 1945 року було секвестровано майно колишньої німецької держави і нацистської партії, всіх заборонених товариств та організацій. Питання про подальшу долю секвестрованих підприємств за ініціативою СЄПН при підтримці РВАН було винесено на референдум. Це був єдиний раз, коли німецький народ узяв безпосередню участь в управлінні країною. Для про-ведення референдуму обрали лише одну землю - Саксонію, яка традиційно мала славу «червоної». Тут був численний робітничий клас та впливові робі-

319

тничі партії. Після проведення масштабної підготовчо-пропагандистської кампанії референдум, в якому взяли участь 3,5 млн. осіб, дав організаторам очікувані результати: 78 відсотків проголосували за безкоштовне відчуження майна. Один з радянських урядовців задоволено констатував: «Було б помилковим стверджувати, що успіх референдуму є тільки наслідком зрослої свідомості німецького населення Саксонії. Наявність окупаційних військ, страх населення ускладнити відносини з радянською владою в результаті провалу референдуму, страх перед можливістю репресій за неучасть в опитуванні і голосуванні «ні» - відповідним чином вплинули на позитивні результати референдуму».

Після референдуму, в грудні 1946 року, уряд землі Саксонії пообіцяв, що приватна власність буде під охороною закону, що ініціатива людей, зай-нятих в економіці, дістане нову свободу і планування не буде цьому перепоною. Насправді ж жорстке планування, яке вважалося стрижнем економічної політики і державного керівництва господарством у радянській окупаційній зоні, с гало типовим прикладом того, як РВАН здійснювала політику у цій сфері, яка суперечила букві і духові Потсдамських рішень. Це був крок на шляху насадження в Німеччині соціалістичних принципів господарювання.

Разом з тим, Радянський Союз демонтував і вивіз понад 600 із загальної кількості 3474 демонтованих народногосподарських об'єктів промислових підприємств зі східної частини Німеччини, що дозволило скоротити терміни відбудови народного господарства в СРСР.

Упродовж 1945-1946 років за активної участі КПН-ССПН і при підтримці РВАН у радянській зоні окупації було проведено радикальну аграрну реформу. Супроводжувалася вона конфіскацією земель усіх великих землевласників (тих, хто мав понад 100 га землі), а також воєнних злочинців і активних прихильників нацистського режиму. Реформа відбувалася в умовах гострої боротьби. Некомуністичні партії чинили можливий за тих умов опір. Уже при здійсненні реформи частина комуністів та соціал-демократів пропонувала перетворити конфісковані господарства у колективні господарства. Слід зауважити, що на початку земельна реформа відіграла певну позитивну роль, але згодом німецькі комуністи почали копіювати досвід більшовиків і створювати кооперативні господарства. Загалом було конфісковано станом на 1 липня 1948 року 39 відсотків усіх сільськогосподарських площ зони, із них 83 відсотки належали поліцаям, близько трьох відсотків воєнним злочинцям і активним нацистам, 14 відсотків - державі. У приватну власність здебільшого сільськогосподарським робітникам та безземельним було передано 67 відсотків конфіскованих земель. Отримали вони в середньому по 7 гектарів. Були й дрібні орендарі і малоземельні селяни. Чимало цих людей відмовлялися від земельних паїв.

Таким є перелік значних економічних та політичних заходів у радянській

320

зоні, які справді привели до підриву тих основ, на які спирався нацистський режим, і ліквідували націонал-соціалізм як політику та ідеологію. Але зво-ротній бік цих заходів полягав у запровадженні не демократії, як влади звільненого від нацизму німецького народу, а як «контрольованої демократії» або «демократії» радянського взірця. Замість диктатури нацистської насаджувалася диктатура комуністичного режиму. Заяви та висловлювання радянських військовиків, які входили до РВАН, також засвідчують, що «в Німеччині будували не загалом миролюбну демократичну республіку, а соціалістичну республіку.»

Після проголошення у вересні 1949 року ФРН 7 жовтня цього ж року на Установчих зборах було схвалено конституцію Німецької Демократичної Республіки. 11 жовтня парламент обрав В.Піка президентом НДР. Отто Гротеволь сформував і очолив перший уряд НДР : з 18 міністрів 8 були членами СЄПН, 4 - ХДС, 3 - ЛДПН, по одному депутату від НДПН та ДСПН та один безпартійний. РВАН була реорганізована у Радянську Контрольну Комісію (РКК). Було взято курс на побудову соціалізму радянського взірця.

Берлінський червень 1953-го року. Після закінчення другої світової війни та нового перерозподілу сфер впливу у Європі між СРСР та США, найслухнянішою та найвідданішою особисто Сталіну серед усіх країн соціалістичного табору виявилася новостворена Німецька Демократична Республіка. Лідери правлячої в НДР Соціалістичної єдиної партії старанно виконували всі накази з Москви, навіть якщо вони були безглуздими Не обійшлося в НДР і без своїх політичних репресій. За наполяганням керівництва КПРС соціалістична Німеччина всі сили кинула на форсування розвитку важкої промисловості, що викликало серйозну нестачу продовольства у країні. Перебої з харчами почалися навіть у столиці НДР - Берліні. Зарплатня весь час падала, податки зростали, а на довершення всього 28 травня 1953 року Рада міністрів НДР ухвалила вкрай непопулярне рішення про де-сятивідсоткове підвищення норм виробітку з одночасним підвищенням цін на продукти. Але часи вже були трохи інші: Сталін ось вже три місяці, як тихо лежав поруч із Леніним у Мавзолеї, а в Кремлі точилася прихована боротьба за владу. Москві було не до німецьких проблем, і це відчувалося навіть у Німеччині.

16 червня 1953 року близько 300 берлінських будівельників, які працювали на Сталін-алеї, кинули роботу, вишикувалися в колону й рушили до центру міста. До них приєдналися й робітники інших підприємств. Великий натовп зібрався навколо Будинку міністерств, спочатку люди вимагали скасувати нові норми виробітку, а потім почали скандувати: «Геть Ульбріхта!» (керівника правлячої партії), «Геть Гротеволя!» (голову уряду), «Німеччині -вільні вибори». Для керівників НДР все це було цілковито несподівано, крізь такі випробування вони не проходили та цілком розгубилися. Не знала що

321

робити й поліція, Москва ж мовчала. Треба зауважити, що у виступі взяли участь тисячі селян, які масово залишали роботу у кооперативах. Так почалося повстання, учасники якого захоплювали парткоми СЕПН, розпочали штурм приміщення держбезпеки, палили партквитки та партійні емблеми.

Наступного дня, 17 червня, страйкували вже практично всі найбільші міста соціалістичної Німеччини. На вулиці вийшло понад 300 тисяч демонстрантів. Вони брали приступом партійні осередки соціалістів, в'язниці, а також державні установи. Перелякане політбюро Соціалістичної єдиної партії майже у повному складі змушене було шукати порятунку та поради у верховного комісара СРСР Семенова. Той уже мав конкретні інструкції від свого керівництва і з підкресленою люб'язністю повідомив розгубленому керівництву НДР: «Москва розпорядилася запровадити надзвичайний стан. Тепер цей гвалт швидко закінчиться».

Бойову тривогу в радянських окупаційних військах підняли ще вранці 17 червня 1953 року. В той час значна частина вояків та бронетехніки була в літніх таборах, і більшість до бойової тривоги поставилася, як до проведення навчань. Тим більше, порівняно недавно таку тривогу вже оголошували, і теж із зовсім, як виявилося, невійськового приводу - у зв'язку зі смертю Сталіна. Офіцери поспішили до своїх частин та штабів, де швидко готувалися накази про придушення повстання. За планом командувача Групи радянських військ у Німеччині генерала армії Андрія Гречка на приборкання робітників Берліна мала вирушити посилена танками мотострілецька дивізія, в інших містах розправитися зі страйкарями повинні були збірні команди автоматників, що формувалися у місцевих залогах. О 13 годині дня 17 червня радянський комендант Берліна оголосив про запровадження надзвичайного стану у місті. Але це не зупинило страйкарів і, тим більше, не примусило їх розійтися. На вулицях з'явилися перші Т-34 та радянські автоматники, це настрашило декого з демонстрантів, проте значна їх частина все одно залишилася перед стінами державних установ НДР. Доти, поки о 15 годині радянським військам не було віддано остаточний наказ «звільнити» Берлін від страйкарів.

Радянська бронетехніка швидко відчистила урядовий квартал. Люди у паніці розбігалися перед Т-34, жахливу дію яких вони добре пам 'ятали ще з часів війни. Автоматники стріляли переважно вгору, але серед демонстрантів майже одразу з'явилися перші жертви. Всього ж під час «чистки» Берліна загинуло, за офіційними даними, 25 його мешканців. Німецькі історики заперечують ці дані - жертвами стали сотні людей.

Вже надвечір стан у столиці НДР був остаточно «стабілізований»: на вулицях не було жодної душі. Лише радянські танки та посилені наряди німецької поліції і солдати окупаційних військ стерегли зловісну тишу та московських колаборантів. Так само оперативно було наведено «порядок» і

322

в інших містах соціалістичної Німеччини -Дрездені, Лейпцигу, Магдебурзі тощо, але тут проявилося, так би мовити, «військове братерство»: демонст-рантів розганяли спільні загони поліції й радянських частин.

Берлінське повстання було придушене майже у зародку, але воно дало початок масовому «ісходу» німців зі Східної Німеччини до Західної. Щоро-ку, аж до часу спорудження ганебної берлінської стіни, проти комунізму та радянського тоталітаризму «голосувало ногами» до 250 тисяч німців.

Того трагічного, але знаменного в історії НДР дня, і згодом відбулося ряд промовистих подій. З військовослужбовців 73 стрілецького-полку 17 червня було сформовано збірну команду автоматників, яку спрямували на придушення повстання німецьких робітників у Магдебурзі, де почався штурм в'язниці. Солдати збірної частини відмовилися стріляти у беззбройних людей і дали можливість робітникам звільнити ув'язнених.

Вранці 28 червня, у неділю, в літньому військовому містечку 73 стрілецького полку було розстріляно 18 військовослужбовців зі збірної ко-манди автоматників. Розстрілювали невеличкими партіями по три людини -на краю викопаної братської могили. Встановити назву частини, що виконала цей акт, та прізвище особи, яка підписала наказ про розстріл, поки що не вдалося.

Згодом ходили чутки про ще кілька фактів розстрілу радянських солдатів, однак ані їхньої кількості, ані точного місця страти у цих повідомленнях не було. Існують неофіційні дані, що всього було розстріляно 41 радянський солдат. Крім того, достеменно відомо, що деяку кількість радянських вояків за різні політичні провини під час придушення повстання у Берліні було засуджено на різні строки й запроторено до ГУЛАГу, який ще існував. Двадцять демонстрантів розстріляли за вироком суду, а десять тисяч осіб кинули за грати. Збереглися свідчення, що тоді у радянському ГУЛАЗі з'явилося чимало високих білявих чоловіків - східних німців.

Незважаючи на такі досить приблизні дані, вже під час перебудови у Східній Німеччині було споруджено скромний пам'ятник радянським офіцерам та солдатам, котрі відмовилися стріляти в німецьких робітників-по-встанців.

Крах «соціалізму національних кольорів» в НДР. Демократична революція 1989 року. Криза 1980-х років, яка спіткала НДР, як і всю соціалістичну систему, була логічним продовженням кризових ситуацій: 1953 року (економічна і політична); 1961 року в основному політична криза. Економі-чна і політична криза кінця 1980-х років виявилась у зміні керівництва НДР: В.Ульбріхта замінив Е.Хонеккер. В.Ульбріхт у принципових питаннях не мав розходжень з керівництвом КПРС і Радянського Союзу, але прагнув бути більш самостійним у своїй міжнародній політиці. Існували розходження і в теоретичних питаннях: «розвинуте соціалістичне суспільство» розглядало-

:і*

323

ся в НДР не як етап комуністичного, на чому наполягала КПРС, а як само-стійна суспільно-економічна формація.

Спільні причини краху сталінської моделі соціалізму загальновідомі. Це були тоталітарні держави з максимальною централізацією економічного і політичного життя, його уніфікацією; з монопольною владою однієї партії, злиттям партійних і державних функцій; карним переслідуванням інакомислячих людей.

На тлі інших соціалістичних країн НДР виглядала благополучною дер-жавою. Недаремно Німецьку соціалістичну республіку називали «вітриною соціалізму».

Проте екстенсивні методи ведення господарства вичерпали себе вже в 1970-х роках, всі наявні резерви були використані. Спостерігався значний розрив з ФРН: продуктивність праці в НДР складала лише 40 відсотків продуктивності праці західнонімецького робітника (за іншими даними, 60 відсотків). Велика різниця була в рівнях життя. У 1980 році в НДР з'явилося негативне торговельне сальдо, зростав зовнішній борг: 1980 року він становив 13 млрд. доларів, 1989 року - 21,6 млрд. доларів. Щоправда, збільшувалися й пенсії, зарплата, соціальна допомога, але за рахунок державних дотацій і в 1989 році дефіцит державного бюджету склав 17 млрд. марок, або 7 відсотків. Так само доходи трудящих за останні 10 років зросли на 3-4 відсотки, а інфляція - на 6 відсотків.

Перебудовчі процеси, які розпочалися в СРСР 1985 року, керівництво НДР не сприйняло: більше того, було заборонено отримувати будь-яку об'єктивну інформацію з СРСР (заборонялися журнали, газети, кіно тощо). Ємко і коротко схарактеризував своє ставлення до змін в Радянському Союзі один із членів Політбюро СЄПН: « Якщо сусід міняє шпалери, то це не означає, що нам також слід це саме робити». Водночас керівництво НДР висунуло концепцію «соціалізм у кольорах НДР», основна ідея якої - заперечення необхідності будь-яких перемін в НДР ( до мінімуму були зведені контакти німців з радянськими людьми). Мало того, лідери СЄПН ініціювали чергову «чистку» партії, реанімувало стару тезу «посилення класової боротьби».

Навесні 1989 року голова Держради НДР і генсек Соціалістичної єдиної партії Німеччини Е.Хонеккер на запрошення місцевої влади приїхав до Магнітогорська на ювілейні урочистості з нагоди 60-річчя металургійного комбінату. Зустріли його в СРСР прохолодно, оскільки він заперечував необхідність «перебудови». Чітко накреслювалося відсторонення радянського керівництва від НДР - союзника Москви, на території якої дислокувалася 400-тисячна радянська армія.

7 травня 1989 року в НДР відбулися комунальні вибори, на яких до 30 відсотків громадян висловилися проти кандидатур СЄПН. Проте результати виборів було сфальсифіковано і оголошено про «нову переконливу перемо-

324

гу СЄПН і партій, які були з нею у блоці». Тоді ж, одночасно з виборами, виник опозиційний громадський рух «Новий форум», який складався в ос-новному з творчої інтелігенції. В реєстрації «Новому форуму» відмовили. Почалися переслідування його членів.

Тим часом в НДР назрівала політична криза, яка ускладнювалася невдоволенням значних верств населення не стільки низьким у порівнянні з ФРН рівнем життя, скільки обмеженнями на виїзд за кордон, особливо на поїздки в західну частину Німеччини. Невдоволення вилилося у масове прагнення східних німців виїхати до ФРН.

Влітку 1989 року Угорщина, всупереч домовленості з НДР, відкрила кордон з Австрією. Так почалася масова втеча східних німців через дві країни (Угорщину та Австрію) до ФРН.

В країні розпочався широкий рух протесту східних німців проти урядової політики. Мітинги та демонстрації не припинялися у німецьких містах. У такій атмосфері Е.Хонеккер організував 7 жовтня святкування 40-річчя республіки, в якому взяла участь радянська делегація на чолі з М.Горбачо-вим. Лідер СРСР застеріг публічно Хонеккера: « Того, хто запізнюється, ка-рає життя».

Це призвело до «бунту на кораблі». «Молоді» в Політбюро СЄПН після гострих дискусій 17 жовтня 1989 року добилися звільнення Хонеккера з його посад. Його наступником став Егон Кренц - секретар ЦК СЄПН, який відповідав за оборону, держбезпеку і роботу серед молоді (був вкрай непопулярним в країні). Кренц нічого в принципі не збирався змінювати. Фактично ініціатором перебудови в НДР виступав народ, а не партійне керівництво.

Ситуація в країні загострювалася. Демонстранти висували вимоги скасувати статтю №1 конституції про керівну роль СЄПН, розпочати демократизацію, запровадити свободу слова тощо. На початку листопада у Берліні на вулиці вийшло понад 1 млн. осіб.

8-Ю листопада 1989 року відбувся X пленум ЦК СЄПН, було зменшено кількість членів Політбюро з 27 до 17. 9 листопада 1989 року - нова сенсація: Кренц оголосив про ліквідацію ненависної берлінської стіни. СРСР не втручався: радянські військовики отримали вказівку за всіх обставин залишатися у казармах. Руйнація берлінської стіни стала першим актом відмови НДР від суверенітету.

В країні з'явилися нові партії та організації. На листопад 1989 року їх було 100. В листопаді 1989 року головою Ради міністрів НДР було призначено Ханса Модрова (опального секретаря з Дрездена), який користувався ав-торитетом у населення. Створивши коаліційний уряд, Х.Модров оголосив його програму: забезпечення стабільності в країні до проведення парламентських виборів (у травні 1990 року); демократизація політичного і економічного життя; запровадження багатопартійності; перехід до ринку та приват-

325

ної власності.

А в СЄПН ще тривала боротьба за владу; тривав масовий вихід з партії рядових членів: з 2,3 млн. осіб у грудні 1989 року залишилося близько 1,7 млн.

До того ж парламентська комісія з'ясувала, що вищі партійні і державні керівники привласнювали державні кошти, СЄПН провадила валютні операції за кордоном. Е. Хонеккер і його дружина знайшли притулок в одного священика поблизу Берліна, а згодом їх таємно вивезли до Радянського Союзу.

В грудні 1990 року відбувся надзвичайний з'їзд СЄПН, на якому новий керівник Грегор Гізі заявив, що СЄПН прямо причетна до кризи в країні. Було змінено назву і статут СЄПН. Вона почала називатися Партією демократичного соціалізму, залишаючись марксистською соціалістичною, партією оновлення соціалізму. В економічному розділі проголошувалася соціальна ринкова економіка, проте державна власність залишалася пріоритетною. Престиж партії звівся, однак, до мінімуму. Політичний вакуум заповнювали нові партії - ХДС і Соціал-демократична партія.

На чергу дня висувається питання про об'єднання Німеччини. Ще в грудні 1989 року канцлер ФРН Г. Коль виступив з 10 пунктами, які стали основою об'єднавчого процесу. Один із них передбачав кардинальну зміну політичної і економічної системи НДР; створення федерації, якщо в НДР буде демократичний уряд; заснування економічного і валютного союзу.

Уряд НДР відстоював ідею конфедеративної держави. Спочатку ФРН навіть погодилася на це. Події швидко розвивалися. Влітку 1990 року у Партії демократичного соціалізму залишалося 300-350 тисяч осіб (вийшло 2 млн. членів).

Уряд Х.Модрова діяв нерішуче. Термін його повноважень тривав до березня 1990 року. Поряд з розвалом політичної системи, руйнацію переживала економіка. Все гучніше лунали голоси на користь роздержавлення і приватизації. Х.Модров залишався людиною свого часу і поглядів, в його економічній концепції проглядав якийсь третій шлях - еклектична економіка: щось середнє між плановою і ринковою системами. За перший квартал 1990 року обсяг промислового виробництва впав на 5 відсотків.

Водночас НДР готувалася до перших вільних виборів. Гостра боротьба спалахнула між Соціал-демокрагичною партією і «Альянсом за Німеччину», який об'єднав ХДС та інші консервативні партії. Всі партії, крім Партії демократичного соціалізму, виступали за об'єднання Німеччини, щоправда, різними шляхами. ПДС виступала за збереження суверенітету НДР.

Передвиборна боротьба була багата терористичними актами, інсинуа-ціями. підтасовкою фактів, в її ході з'ясувалося, що деякі керівники СДП та ПДС були агентами спецслужб.

326

Результати виборів 18 березня 1990 року були такими: «Альянс за Німеч-чину» набрав 48,3 відсотка голосів, в тому числі, ХДС - 40,8 відсотка; соц-іал-демократи -21, ПДС -16,4 відсотка.

Уряд на підставі результатів виборів було сформовано 18 квітня 1990 року. Виникла «велика коаліція» партій (без ПДС) і на її основі створено уряд. «Велика коаліція» мала в парламенті 303 місця із 400, або майже 78 відсотків, що було достатньо, щоб змінити конституцію. Прем'єр-міністром був обраний голова ХДС Л. де Мез'єр, юрист за фахом.

Уряд оголосив свої завдання: в галузі економіки - перехід до соціального ринкового господарства шляхом роздержавлення і приватизації, розвитку дрібного і середнього підприємництва та забезпечення соціальних гарантій населенню, у міжнародній сфері - об'єднання з ФРН.

Об'єднання Німеччини: проблеми та перспективи. З новим урядом Г. Коль погодився вести переговори. Була створена спільна комісія для вироблення документів про економічний, валютний і соціальний союз двох Німеччин. Документи на кінець квітня були готові. 1 липня 1990 року договір про економічний, валютний і соціальний союз між ФРН і НДР набрав чинності. В НДР створювалися нові структури на основі приватної власності, вільних цін, ринку праці, капіталів і товарів. Валютою НДР стала марка ФРН.

Найсерйознішим було питання обміну грошей. Спочатку передбачалося за курсом 1:1 по 2 тисячі марок на кожного, а потім - за курсом 2:1. Але почалися протести, демонстрації і умови обміну були переглянуті: для дітей до 16 років - 2 тисячі марок, людям у віці від 16 до 59 років - 4 тисячі марок, пенсіонерам - 6 тисяч по курсу 1:1.

Договір від 1 липня створив економічні основи для об'єднання, але залишалось багато інших не врегульованих питань. 1 в червні 1990 року приступили до підготовки ще одного документу - «Договору про об'єднання». У вересні 1990 року його було ратифіковано. Датою його вступу в силу було визначено 3 жовтня 1990 року.

На території НДР було створено 5 земель: Мекленбург (столиця Шве-рин, 2 млн.); Бранденбург (столиця Потсдам - 2,5 млн.); Саксонія - Анхальт (столиця Магдебург - 2,5 млн.); Саксонія (столиця Дрезден - 5 млн); Тюрінгія (столиця Ерфурт - 2,5 млн.) Східний Берлін увійшов до складу Федеральної землі Берлін.

14 жовтня 1990 року відбулися вибори в цих землях - в цілому перемогла ХДС та СДП.

Слід зупинитися на міжнародних аспектах об'єднання Німеччини. Була вироблена формула «2+4» (ФРН, НДР; СРСР, США, Англія, Франція). За цією формулою велися переговори, на яких було погоджено основні моменти: 1) територію майбутньої держави складають ФРН, НДР і Західний Берлін;

327

2) ніяких територіальних претензій нова держава не висуває; 3) на момент створення нової суверенної держави всі права і відповідальність 4-х держав ліквідовуються; 4) Радянський Союз протягом 3-4 років виводить свої війська; нова ФРН створює армію чисельністю до 370 тисяч осіб (армія ФРН і НДР налічувала на час об'єднання 600 тисяч вояків); 5)Об'єднана Німеччина відмовляється від виробництва, збереження і застосування атомної, біологічної та хімічної зброї.

12 вересня 1990 року в Москві було підписано Договір про остаточне врегулювання відносин з Німеччиною. 13 вересня 1990 року було попередньо підписано Договір про добросусідство, партнерство і співробітництво між СРСР і Німеччиною.

За домовленістю з ФРН, для виведення радянських військ Німеччина виділяла 12 млрд. марок до кінця 1994 року, і з цієї суми 7,8 млрд. йшло на будівництво житла для офіцерів та розвиток підприємств будівельної індустрії в СРСР. В березні - квітні 1991 року всі договори між СРСР і Німеччиною були ратифіковані парламентами обох держав.

Німецьке питання, історія якого нараховує понад 40 років, було розв'язане мирним шляхом. 2 грудня 1990 року в об'єднаній Німеччині відбулися парламентські вибори, перемогу на яких отримала коаліція ХДС/ХСС і Вільна демократична партія, очолювані Г.Колем та Г.-Д. Геншером. На виборах 1994 року вони знову отримали мандат на керівництво об'єднаною країною.

Всупереч оптимістичним прогнозам, соціально-економічний розвиток -та інтеграція нових земель виявилися складною справою і вимагали більше часу та коштів, ніж планувалося. Так, лише на приватизацію, санацію та модернізацію виробництва у нових землях було виділено до середини 1997 року 1 трлн. марок.

Гострою проблемою, яка стала наслідком докорінного зламу суспільної системи на теренах колишньої НДР, стало масове безробіття, якого також не передбачили. Так само не вдалося зрівняти до кінця 1990-х років рівні життя в обох частинах Німеччини. За всіма прогнозами, незважаючи на високий рівень витрат, економічна інтеграція східних земель затяглася на тривалий час.

Неоднозначні проблеми виявив і процес психологічної адаптації німців до реалій нової Німеччини. Десятиріччя життя в різних соціально-економіч-них та політичних системах, орієнтація на різні моделі соціальної поведінки та цінності - все це ускладнило формування насправді єдиної німецької нації. Разом з тим голос об'єднаної Німеччини набирає нової ваги у світовій спільноті, вона вступає у третє тисячоліття як один із світових лідерів, над-ілений великою відповідальністю як за майбутнє Європи, так і планети в цілому.

328