4.1. Інтернаціоналізація конституційного права: феноменологія і тенденції становлення

XXI століття у науковій літературі нерідко називають «століттям інтернаціоналізації»[552]. Проте цим, на перший погляд, зручним поняттям позначають настільки різні процеси, що відбуваються в багатьох сферах соціального розвитку, які неможливо привести до єдиного знаменника.

У зарубіжній науці протягом XX століття традиційно зберігався сталий інтерес до питань інтернаціоналізації економіки й політики. І буквально лише останнім часом набув «об- вального» характеру інтерес до проблеми інтернаціоналізації правових систем, галузей права, зокрема конституційного. Такі процеси безпосередньо пов’язані не тільки з підвищенням ролі міжнародного права у внутрішніх правопорядках держав, а й зі зміцненням та вдосконаленням конституційно-правового регулювання питань участі держав у процесах міждержавної інтеграції[553].

Загострена увага до проблем інтернаціоналізації правових систем формувалася протягом тривалого історичного періоду. Незважаючи на традиційне розуміння в політико-правовій науці категорії «інтернаціоналізації» як процесу формування певного глобального або універсального явища[554], необхідно окремо розглядати сучасну сутність цих процесів, які мають відмінну природу, причину та істотну характеристику, від інтернаціоналізації, що відбувалася неодноразово в історії суспільства.

Звернення до ретроспективного аналізу дає змогу визначити, що перші процеси інтернаціоналізації почали формуватися ще в Стародавніх Греції та Римі.

Перші інтернаціоналістські підходи в сфері правового регулювання з’явилися у римській юриспруденції (Гай, Ульпіан та ін., II—III ст.)[557]. У багатьох класичних та фундаментальних вченнях римських юристів знаходимо положення про три системи права: природне право, або права людей і тварин, право народів та внутрішньодержавне право окремих народів[558]. На нашу думку, саме в цей період формуються основні параметри, якісні характеристики й тенденції в інтернаціоналізації права. Римськими юристами справедливість тлумачиться як необхідна властивість природного права, а також права народів (jus gentium). Римська доктрина стверджувала, що будь-яка норма позитивного права має відповідати загальноправовим вимогам справедливості. Тому саме виокремлення в праві як окремої складової права народів (jus gentium), як загального для всіх народів природного права та загального права міжнародного спілкування, мало велике значення для розвитку міжнародного спілкування[559].

У Новий час саме на основі римської доктрини про право народів починає формуватися сучасне міжнародне публічне право, концепцію якого вперше обґрунтував Г. Гроцій[560]. Важливу роль у процесі інтернаціоналізації державно-правових концепцій, принципів та інститутів у Західній Європі відіграла рецепція римського права.

Середні віки уявлення про інтернаціоналізацію державно- правових цінностей були в цілому зумовлені християнськими вченнями про всесвітню державу. Зокрема, концепція італійського філософа Данте Аліґ’єрі про всесвітню монархію на чолі з християнським Богом цілком відповідала правовим підвалинам того часу[562]. В період пізнього Середньовіччя (до XVI ст.) процеси інтернаціоналізації передували виникненню та зміцненню національної держави.

Вже у період Нового часу інтернаціоналістські уявлення про право і державу були розвинені в багатьох ліберальних правових ученнях — Дж. Локка[563], Т. Гоббса[564], Т. Джефферсона[565] та ін. Чимало доктринальних інтернаціоналістських правових положень отримали закріплення в перших офіційних конституційно-правових актах, зокрема Декларації незалежності СІНА 1776 року[566], французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 року[567] тощо.

Мислителі XVIII—XIX століть (Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та ін.) тісно пов’язували перспективи державно-правової інтернаціоналізації з досягненням вічного миру на шляху утвердження та дотримання всіма державами загального для всіх міжнародного правопорядку, який забороняє війну. І. Кант висунув концепцію поступового формування всесвітньої конфедерації республік (держав з правовим ладом) як шлях до загального (всесвітнього) правового ладу та вічного миру на Землі[568].

Великий вплив на прискорення процесів інтернаціоналізації державно-правових інститутів мали поширення й рецепція національних систем європейського права в колоніальних країнах, в результаті чого у колоніях почали поступово утверджуватися системи права їх європейських метрополій. Слід зазначити, що поширення або рецепція системи права однієї держави іншою є ефективним механізмом інтернаціоналізації національних правопорядків, що на сучасному етапі забезпечує процеси міждержавної інтеграції. При цьому не можна забувати, що природа американського конституціоналізму бере свій початок у концепції обмеженого правління, опрацьованій в Англії[569].

Процес європейської модернізації державно-правових систем продовжується й у сучасних умовах — в руслі інтеграції положень європейського права з традиційними цінностями звичаєвого й національного права[571].

У сучасній науковій літературі широко висвітлена проблема взаємодії світового співтовариства і національних правових систем. Зокрема, зазначається, що нині чітко спостерігаються дві зовнішньо протилежні тенденції: з одного боку, процес глобалізації й інтернаціоналізації, поглиблення міждержавної й правової інтеграції та взаємозв’язку країн і народів, а з іншого — національна ідентифікація, фрагментація, відокремлення правових систем[572]. Одні дослідники співіснування, синергетичну взаємодію цих тенденцій сприймають як парадокс, як складну для вирішення теоретичну проблему. Для них вихід з проблемної ситуації найчастіше полягає у відмові від дослідження процесу інтернаціоналізації в обмін на вивчення національних державних інтересів та інших традиційних правових інститутів[573]. Особливо така тенденція виявляється серед російських учених-кон- ституціоналістів. Більшість інших дослідників інтерпретують цю ситуацію з точки зору дуалістичної пояснювальної моделі, розглядаючи вказані тенденції як самостійні, незалежні одна від одної, або принаймні не надають значення їх взаємозв’язку[574].

Однак об’єктивні процеси універсалізації й інтернаціоналізації суспільного розвитку поставили перед ученими питання про нову методологічну парадигму сприйняття дійсності. Так, у межах економічної теорії домінує аналіз тенденції глобалізації[575], у межах політології — тенденції фрагментації[576], у межах юридичної науки — інтернаціоналізації[577].

Міжнародна й державно-правові (національні) системи як частини спільного глобального соціально-правового простору мають свої генетичні й доктринальні коріння та функціонують завдяки модернізації й прогресу суспільних відносин. У цих умовах перед світовим співтовариством стоїть завдання формування нового світового порядку, здатного істотно підвищити рівень керованості міжнародної системи в умовах глобалізації. За таких умов дедалі більший обсяг суспільних відносин виходить за межі держави. У зв’язку з цим управління світовою системою можливе лише спільними зусиллями держав. В результаті істотно підвищується роль усіх конституційно-правових засобів для ефективного забезпечення управління міжнародними відносинами.

На нашу думку, побудова такої системи можлива лише за всебічного врахування інтересів усіх суверенних національних держав, механізм забезпечення яких безпосередньо пов’язаний з подальшим розвитком конституційно-правового регулювання. Дослідники зазначають, що саме від оптимальної організації сучасного світу, ефективної взаємодії міжнародного й конституційного права залежатиме існування людства[578].

Суспільству необхідна вища якість управління соціальними процесами як на національному, так і на глобальному рівнях[579].

Останнім часом терміни «глобалізація», «міждержавна та правова інтеграція», «інтернаціоналізація конституційного права», «конституціоналізація міжнародного права» дедалі частіше використовуються в науковій літературі, засобах масової інформації, стали ключовими категоріями в системі сучасної юридичної і політичної науки та практики, давши підґрунтя багатьом академічним дебатам.

У соціальній філософії вже утвердилося розуміння тенденцій глобалізації й національної фрагментації як взаємозумов- лених процесів. Водночас залишається не до кінця теоретично проясненим механізм цієї зумовленості. Як видається, важлива роль належить феномену інтернаціоналізації. Але якщо зв’язок глобалізації з інтернаціоналізацією — визнаний факт, то інтернаціоналізація й національне відокремлення зазвичай трактуються як взаємовиключні явища[580].

З точки зору соціальної філософії і філософії права, феномен інтернаціоналізації має інтерсуб’єктну природу і являє собою соціальний процес, що розгортається у взаємовідносинах таких суб’єктів, як національні спільноти, що спираються та функціонують відповідно до національних правових систем. По суті, він характеризує діалектику взаємодії національних спільнот та їх різновидів. Загальною інтенцією в розумінні, що має бути основним результатом цього процесу, виступає уявлення про формування певної єдності сторін, що взаємодіють. Розбіжності починаються на етапі тлумачення природи цієї єдності. Основна позиція, яка трактує процес інтернаціоналізації у руслі еволюційного розвитку, передбачає нівелювання національних розбіжностей, можливість становлення уніфікованої єдності. Така позиція домінувала у 70—80-і роки

XX століття — пік дослідницького інтересу до проблеми інтернаціоналізації. Для цієї епохи типовим можна вважати таке визначення: «Інтернаціоналізація — це об’єктивна тенденція суспільного розвитку, яка виражає процес зростаючої єдності всіх націй на матеріально-технічній основі, яка в кінцевому підсумку має привести до злиття всіх націй у єдиному безнаціональному людстві»[581]. Подібна точка зору обґрунтовувалася не лише конкретно-історичними умовами формування концептуальних основ радянського вітчизняного суспільствознавства, що визнавало за ідеал тенденцію до ліквідації соціальних відмінностей, у тому числі національних, а й неготовністю юридичної науки теоретично обґрунтувати процеси інтернаціоналізації права.

На розвиток зарубіжної юридичної науки, в цей період у вивченні процесів інтернаціоналізації права вплинула парадигма модернізації, яка передбачала, зокрема, положення про ослаблення значення національного й етнічного факторів у міру розвитку науково-технічного та економічного прогресу. Деякі з цих підходів реалізовувалися й у радянському праві, яке формувало модель соціалістичного права для багатьох держав комуністичного розвитку під впливом ідей інтернаціоналізації[582]. Так, у 60—70-і роки XX століття, коли активні процеси інтернаціоналізації та інтеграції господарського життя відбувалися майже на всіх континентах, у радянському суспільствознавстві почали формуватися колективні теоретичні концепції «соціалістичної інтеграції»[583] та «єдиного комплексу соціалістичних держав»[584], які були сформульовані на основі нового підходу до взаємозв’язків держав із соціалістічним ладом, з урахуванням тривалих тенденцій науково-технічного прогресу Наприкінці 80 — на початку 90-х років у вітчизняній літературі спостерігається різке зменшення кількості наукових праць, безпосередньо присвячених проблемі інтернаціоналізації. Лише в окремих монографіях вона ставилася як предмет спеціального аналізу[585]. Така тенденція спостерігалася і в юридичній науці. В літературі з конституційного права проблема інтернаціоналізації поступилася місцем питанням розбудови національної правової системи на основі загальнолюдських цінностей та державного самовизначення українського народу[586]. Основною причиною зниження активності в розробці цієї проблематики стало загострення міждержавних відносин після розпаду СРСР і світової соціалістичної системи в цілому. Основними напрямами в пострадянській та українській соціально-політичній і правовій думці виступали тенденції, які витіснили на периферію дослідницьких інтересів проблему інтернаціоналізації у загальновизнаному її розумінні, як тенденції конституційного забезпечення національно-державної єдності та подолання національної ізольованості, розвитку відносин з країнами розвиненої демократії та українською діаспорою. Такі ідеї були широко продекларовані на конституційному рівні. Зокрема, після отримання у 1991 році незалежності Україна безпосередньо приступила до створення власного механізму зовнішньої політики, виходячи з Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року[587] та Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 року[588]. Відповідно шляхом внесення змін та доповнень відбулася певна перебудова Конституції Української РСР 1978 року. Її нові положення в галузі зовнішньої політики були спрямовані на утвердження суверенних прав України як незалежної держави, створення конституційно-правового механізму для їхнього забезпечення. Не можна не погодитися з В. Н. Денисовим у тому, що такі зміни в Конституції України набули революційного значення, оскільки вони не тільки закріплювали передумови розбудови демократичної державності, а й впроваджували у конституційні норми та практику світові та європейські конституційні цінності. Адже нові досягнення Української держави, на думку вченого, набули величезного значення і для міжнародного співтовариства[589].

Наступним кроком стала розробка та прийняття у 1996 році нової Конституції України, яка вже вдосконалювала механізм державної влади, встановлювала публічний порядок, здатний ефективно діяти в рамках загальновизнаних стандартів міждержавного співробітництва. Саме в цей період розпочався процес конституціоналізації механізму зовнішніх відносин, а вітчизняні юристи до проблеми розвитку правової системи стали підходити, виходячи з європейських інтеграційних цінностей[590].

У цьому сенсі слушною є думка В. М. Кампа, який, здійснюючи класифікаційну оцінку конституціоналізації зовнішніх відносин Української держави, умовно поділяє цей процес на два напрями: 1) інтеграцію у загальносвітове співтовариство, яка насамперед пов’язана з проголошенням Україною незалежності; 2) інтеграцію України в Європейський Союз, що актуальна й нині[591].

На сучасному етапі процеси інтернаціоналізації вітчизняної системи права набули нового дихання, детермінуючи увагу юридичної науки до даних процесів. Такі можливості були відкриті завдяки прийняттю Конституції України та інших законодавчих актів. Конституція закріпила не тільки новий механізм, згідно з яким чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9), а й телеологічно-технологічну домінанту зовнішньополітичної діяльності України, спрямовану на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права (ст. 18)[592].

З прийняттям нової редакції Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року[593] було конкретніше визначено питання дії міжнародних договорів у внутрішньому правопорядку України відповідно до національ- ноих правових процедур. Міжнародні договори інкорпоруються у внутрішньодержавне право шляхом прийняття закону про ратифікацію без необхідності прийняття додаткового законодавчого акта. Крім того, згідно з п. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлюється пріоритет норм міжнародного права перед нормами права національного: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

В результаті прийняття зазначених законодавчих актів істотно зросли можливості впливу міжнародного права на вітчизняні галузі права й, тим самим, на їх інтернаціоналізацію — шляхом створення відповідного процесуального механізму, зокрема шляхом широкої імплементації норм міжнародного права, в тому числі міжнародних стандартів у вітчизняне законодавство. Цей процес позитивно вплинув на формування багатьох галузей та підгалузей вітчизняного права, зокрема муніципального, виборчого, судового та на розвиток таких інститутів конституційного права, як громадянство, права людини і громадянина, гарантії прав національних меншин тощо. Інтернаціоналізація внутрішнього правопорядку позитивно впливала на практику державного будівництва, адже Україна, здобувши незалежність, розпочала активний процес формування національної правової системи на основі загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, шляхом розбудови правової, соціальної, демократичної державності.

На нашу думку, саме завдяки процесам інтернаціоналізації були зроблені позитивні кроки щодо розробки нового законодавства, здатного забезпечити кардинальні зміни у конституційному (державному) та суспільному ладі, демократизм законодавчої діяльності, виборчих процедур, що забезпечують гласність, багатопартійність, судовий захист політичних, зокрема виборчих прав людини тощо.

Проте у дослідженнях даного періоду на всьому пострадянському просторі зберігалась попередня концептуальна основа та навіть мав місце методологічний редукціонізм тлумачення сучасних явищ. Інтернаціоналізація розглядалася переважно як процес, протилежний збереженню національно- правових особливостей у різних проявах, а тому такий, що суперечить національному розвитку і самостійності нових державних утворень чи становленню національних політико- правових систем[594].

Якщо у вітчизняній юридичній літературі проблема інтернаціоналізації практично припинила обговорюватися (винятком є публікації з проблем сучасного світового економічного розвитку, інтеграції в світовий і європейський правовий простір)[595], то в зарубіжній вона продовжує залишатися цілком актуальною науковою темою. Тут можна виділити уніфікований, комплексний за своїм змістом напрям, який чітко інтерпретує феномен інтернаціоналізації. Останній асоціюється з розширенням сфери дії тих чи інших явищ, як правило, до масштабів світового співтовариства, тому розглядається в безпосередньому зв’язку з процесом глобалізації. В цьому контексті обговорюється інтернаціоналізація виробництва, капіталу, економіки[596], управління[597], засобів масової інформації[598], культури, безпеки[599] тощо. Інтернаціоналізація в даному випадку розуміється як своєрідна форма «усуспільнення» тих чи інших явищ.

При вивченні концепцій інтернаціоналізації можна погодитися з думкою деяких учених, що сучасні процеси інтернаціоналізації права відбуваються під впливом західних правових систем без належної поваги до особливостей інших правових систем, при цьому ігнорується те позитивне, що вони могли б внести у загальний прогрес. Наприклад, професор Сіднейського університету В. Ліндел зазначає, що «інтернаціоналізація» — це умовний знак процесу розширення сфери дії в основному західної концепції права[600]. На нашу думку, таке розуміння звужує саму природу феномена інтернаціоналізації, суперечить її універсальному характеру, штучно обмежує можливості об’єктивно дослідити дане явище.

Вагому роль в утвердженні сучасних теоретико-методо- логічних засад і розробці категоріально-понятійного арсеналу процесів інтернаціоналізації публічного права в цілому й конституційного зокрема відіграють міжнародні науково-практичні конференції, семінари і круглі столи з цієї проблематики. Слід виділити подію, яка відбулася у вересні 2005 року в Афінах, — щорічну зустріч Європейської групи публічного права. В межах цієї зустрічі відбулася міжнародна науково- практична конференція «Інтернаціоналізація публічного права, в якій взяли участь провідні вчені, політичні й державні діячі — представники понад 30 країн світу, а також міжнародних організацій, включаючи ООН, Європейський Суд з прав людини, Суд Європейського Союзу та ін. Такий захід не випадково проходив у одній з країн Європейського Союзу, зокрема

Греції. Адже на сучасному етапі результатом активних процесів інтернаціоналізації є національні правові системи, національні галузі конституційного права й механізм конституційного забезпечення участі в міждержавній інтеграції саме держав — членів Європейського Союзу Щодо цього Б. С. Ебзєєв слушно зазначив, що ми не можемо не враховувати характерну для сьогоднішньої Європи тенденцію, яка виражається формулою: конституціоналізація міжнародних відносин і «інтернаціоналізація» внутрішньодержавного правопорядку[601].

Предметом обговорення на конференції стали актуальні теоретичні й практичні проблеми розвитку правових систем держав, конституційного та адміністративного права в умовах глобалізації, впливу міжнародного права на національне право, прийняття Європейської Конституції, механізми інтернаціоналізації публічного права тощо. Зокрема, зазначалося, що в сучасній Європі існує оптимальний масив міжнародно- правових та європейських актів, які здатні забезпечити достатній рівень захисту прав і свобод громадян у державах, які їх ратифікували. Завдяки Європейському Суду з прав людини й Суду Європейського Союзу стало можливим сучасне розуміння й застосування норм, закріплених у цих документах. Особливу роль у цьому відіграє прецедентна практика Європейського Суду з прав людини, яка підтримує життєздатність Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Акцентувалася увага на тому, що будь-яка держава — учасниця Конвенції шляхом виконання рішень Суду й ухвалення відповідних національних нормативно-правових актів робить внесок у інтернаціоналізацію всього європейського правового простору За таких умов роль судів у романо-германській системі права набуває нової, важливішої ролі у правотворчості. Це фактично нівелює чітку межу між континентальною та англосаксонською системами права у сфері захисту прав і свобод громадян та сприяє їх конвергенції у даному питанні[602].

Пропонувалося декілька видів класифікації зазначених процесів та їх структура. Так, на думку італійського професора С. Бачіні, інтернаціоналізація має декілька рівнів поширення залежно від географії: перший — європеїзація в регіоні Європи, другий — інтернаціоналізація в масштабі націй та третій — глобалізація. Кожен рівень є унікальним, водночас взаємодіє з іншими. У цьому аспекті прикладом може бути облік явищ глобалізації у сфері екології, підприємництва, енергетики, нарощування інтеграційних процесів у Європі[603].

Є. Флогаїтіс вважає, що інтернаціоналізація базується на таких основних принципах, як правова держава, захист прав і свобод людини, демократія. На його думку, сам процес інтернаціоналізації утворюють такі поняття, як уніфікація, гармонізація та інформатизація[604]. При цьому в основі інтернаціоналізації лежать два протилежних явища — конвергенція, яка означає консенсус, досягнутий на міжнародному рівні національними урядами щодо розробки спільних рішень, і дивергенція (розбіжність), що випливає з особливостей кожної національної правової системи і базується на принципах суверенітету державної влади та невтручання у внутрішні справи держави[605].

Таким чином, інтернаціоналізація є неоднозначним явищем, що стосується широкого кола теоретичних і методологічних питань. Інтернаціоналізація конституційного права залежить від рівня суспільних відносин у тій чи іншій сфері в певній державі та рівня інтеграції останньої в міжнародне та європейське співтовариство. Так, інтернаціоналізація конституційного права держав Європи має два основних джерела розвитку: 1) економіку, що втілюється в розвитку спільного ринку, дедалі більшому проникненні в національні економіки;

2. політичну або конституційну інтернаціоналізацію, ядром якої стали захист прав і свобод людини і громадянина, розвиток місцевого самоврядування та інститутів демократії.

Сучасна інтернаціоналізація відіграє важливу роль у відновленні правових систем держав, їх корекції, виходячи із загальноєвропейських підходів і стандартів. Однак, на нашу думку, використання зарубіжного досвіду вирішення національних проблем має бути обережним і зваженим. Запозичення норм і принципів без урахування як реалій своєї країни, історичних особливостей розвитку, так і міжнародних обставин може призвести до негативних наслідків, навіть дискримінації самої ідеї інтернаціоналізації. Тут слід зазначити, що держави запозичують одна в одної правові норми, інститути, галузі права, але не саму правову систему, під якою розуміють не лише норми, а й механізм їх функціонування в певному суспільстві. Імплемен- товані у правову систему, норми набувають національної специфіки. В результаті можна говорити про таке явище, як відносна самостійність правових систем, водночас треба пам’ятати, що взаємозв’язок елементів правової системи зумовлює саме її існування, оскільки ізольовано, в розрізненому вигляді правова система існувати не може[606].

Інтернаціоналізація у процесі своєї інституціоналізації висуває серйозні вимоги до національних правових систем:

а)              вони мають створити умови для оптимального розвитку міждержавної інтеграційної співпраці; б) повинні бути відкритими для взаємодії одна з одною та з ліберальним механізмом взаємодії між системами національного конституційного й міжнародного права[607].

У цьому зв’язку зростає значення інтеграційної функції міжнародного права. Так, у резолюції 55/6 2000 року Генеральна Асамблея ООН підкреслила свій заклик «відмовитися від односторонніх екстратериторіальних законів, які передбачають примусові економічні заходи, що суперечать міжнародному праву...»[608]. В Декларації тисячоліття ООН підкреслюється рішучість міжнародної спільноти «підвищити повагу до верховенства права в міжнародних і внутрішніх справах...»[609]. Із цього випливає, що інтернаціоналізація висуває істотні вимоги до держав та їхніх правових систем.

Інший напрям інтерпретації проблематики інтернаціоналізації в зарубіжних дослідженнях представлений працями, в яких рефлектується увага саме на інтернаціоналізацію права, аналізується зв’язок проблеми інтернаціоналізації права з поняттями нації, етнічної спільноти[610], міжетнічної взаємодії[611], виділяються різні форми інтернаціоналізації як альтернативи репрезентації міжнародного співтовариства як системи держав[612] тощо. Характерною особливістю наукових розробок останнього часу є акцент на суперечливості процесів інтернаціоналізації правових систем. Зокрема, британський професор Д. Фельдман зауважує, що процеси інтернаціоналізації дуже повільно відбуваються в галузі конституційного права, сам процес інтернаціоналізації галузі є тільки «декорацією, яка ніколи не стане складовою національних правових систем»[613].

Виходячи з зазначених тенденцій, можна констатувати, що в умовах глобалізації інтернаціоналізація конституційного й внутрішньодержавного права здійснюється активно, має багатопланову форму прояву, широку географію. Розвиток національних правових систем суверенних держав завжди являв собою інтернаціональний процес. Як зазначив Р. В. ТТТвє- ков «внутрішній розвиток народів та їхнє зовнішнє спілкування неможливо розглядати інакше, як нерозривну єдність... Більше того, зовнішні зв’язки в ряді випадків виступають важливим фактором, який сприяє розвитку й удосконаленню правової системи тієї чи іншої країни»[614]. Той факт, що для розбудови національної системи права держави використовують досвід інших країн, не викликає сумнівів. На думку І. І. Лука- шука жодна правова система не є суто національним явищем[615]. При цьому, виходячи з власне теоретичного підґрунтя, слід говорити про формування в процесі інтернаціоналізації внутрішньо відмінної єдності правової системи, в якій національні суб’єкти правовідносин, як суб’єкти взаємодії, зберігають себе як оновлені у процесі взаємного впливу, але залишаються відносно самостійними утвореннями[616].

Таким чином, сучасні процеси взаємовпливу правових систем держав, міждержавної інтеграції свідчать про підвищення ролі інтернаціоналізації у правовій сфері. При цьому можна повністю погодитися з думкою Ю. О. Тихомирова про те, що зближення національних правових систем у міжнародному масштабі стало найгострішою проблемою сучасності[617].

Як зазначалося вище, вже з давніх часів взаємопроникнення культур було одним із суттєвих і значних засобів розвитку державно-правових інститутів. Нині навряд чи можна знайти «чисту» національну правову культуру або «незатьмарений» зовнішнім впливом національний архетип сприйняття права. Всі вони є симбіозом місцевого і зовнішнього, інонаціонального або такого, що має міжнародне визнання[618]. В останньому випадку особливо значна роль міжнародного права, вплив якого на національні доктрини конституційного розвитку неухильно посилюється. У цьому аспекті особливого методологічного значення набуває позиція І. І. Лукашука: «Міжнародне право поступово виходить за межі дипломатії, починає впливати на масову свідомість, на формування суспільної думки, від підтримки якої певною мірою залежить ефективність міжнародного права, а відповідно успіх у вирішенні світових проблем»[619].

Глобалізація фактично за допомогою феномена правової інтернаціоналізації істотно впливає на характер і функції держави. Вона веде до інтенсифікації взаємовпливу держав, до посилення їхньої взаємозалежності. Жодна держава не може здійснювати свої функції ізольовано[620]. Не лише ізоляція, а й недостатній рівень розвитку зовнішніх зв’язків завдають шкоди національним інтересам країни. В цьому контексті слушне зауваження Б. С. Ебзєєва про те, що національний ізоляціонізм не в моді[621].

Активність процесів інтернаціоналізації правових систем, їхня ефективність при формуванні нових форм правового регулювання безпосередньо залежать від глобалізації. Чим стрімкіше розвиваються глобалізаційні процеси в світі, чим досконалішими стають засоби обміну інформацією та способи переміщення фізичних осіб та капіталів, тим глибше взаємопроникнення культур і нагальніттте вироблення єдиних стандартів поведінки людей у їх взаємовідносинах та ставленні до навколишньої дійсності, в тому числі права. Цей процес значно прискорює необхідність вирішення глобальних проблем виживання людської цивілізації — збереження довкілля; недопущення зміни клімату планети; пошук альтернативних джерел енергії; освоєння Світового океану й космічного простору; боротьба з новими хворобами, демографічними й соціальними аномаліями, екстремізмом і тероризмом[622].

Оскільки глобальні проблеми можна вирішити лише спільними зусиллями держав, то об’єктивується необхідність формування достатньо високого рівня інтернаціоналізації національних правопорядків, вироблення універсальних норм тощо. На національному ж рівні необхідно розробити гнучкий конституційний механізм участі держави у процесах інтернаціоналізації правових систем.

Водночас, як зазначають дослідники, не можна плутати глобалізацію з такими політико-правовими процесами, як інтернаціоналізація й міждержавна інтеграція[623]. У такому руслі свого часу підходила до процесів глобалізації марксистська, неокомуністична й соціал-демократична думка, вважаючи їх новими стадіями інтернаціоналізації господарського, політичного й культурного життя, критикуючи їх у контексті загального неприйняття капіталістичного шляху розвитку[624]. Дійсно, глобалізацію слід відрізняти від інтернаціоналізації: це, з одного боку, взаємозв’язані, а з іншого — якісно нові та самостійні процеси. Інтернаціоналізація, на думку М. О. Косолапова, «передбачає вихід чогось раніше суто внутрішнього за початкові межі; або ж об’єднання дій декількох суб’єктів світової економіки й політики навколо спільних для них завдань, цілей, виду діяльності. Вона в принципі є універсальною щодо суб’єктів і простору, які охоплює, хоча й не обов’язково залучає всіх або майже всіх учасників міжнародного життя... це істерико-еволюційна підготовка глобалізації, у певному сенсі — прямий й безпосередній початок останньої»[625].

Слід зазначити, що зовсім недавно основою інтернаціоналізації, наближення правових систем, у тому числі в напрямі формування єдиного правового простору в Європі, безумовно, визнавалися права людини. Саме завдяки іманентно властивій їм ціннісно-інтегративній функції права людини набули наднаціонального, інтернаціонального характеру їх визнання на міжнародному рівні й закріплення в нормах міжнародного права лише посилило загальність та обов’язковість закладених у них вимог у масштабах світового співтовариства. З моменту міжнародно-правового визнання права людини як загальна соціально-правова категорія набули нового якісного рівня: стали міжнародними правами людини, отримали чітко окреслені нормативно-правові основи міжнародно-правового характеру, що сприяло, в свою чергу, формуванню міжнародного права прав людини, міжнародного гуманітарного права й дало змогу ретранслювати та змоделювати національний ціннісно- правовий потенціал у загальносвітовому масштабі.

Принципово інша ситуація склалася на рубежі XX—XXI століть. На зміну інтернаціоналізації на основі демократичних цінностей приходить глобалізація на основі критеріїв (принципів) безпеки особи, суспільства, держави[626]. Проте, на нашу думку, було б помилковим розглядати самі по собі цінності безпеки як універсальні основи правової модернізації, міждержавної інтеграції правових систем. На думку Т. Я. Хабрієвої, позитивна відповідь на це питання принаймні суперечливо, як і помилковим було б «оголошувати лише права і свободи індивіда вищою цінністю, що існує у суспільстві»[627]. Вважаємо переконливою думку М. С. Бондаря про те, що в сучасному світі головним є пошук балансу між цінностями публічного характеру, з одного боку, та особистими, приватними цінностями — з іншого. У формалізованому, нормативно-правовому вираженні це проблема співвідношення суверенної державної влади (на характеристиці влади як суверенної робимо особливий наголос) і свободи, яка безпосередньо або опосередковано пронизує всю систему конституційного регулювання, «присутня» у кожному конституційному інституті, кожній нормі й статті Конституції. У цьому значенні пошук балансу влади і свободи становить головний зміст теорії і практики сучасного конституціоналізму[628].

Отже, інтернаціональний аспект полягає в тому, що держава вступає у відношення взаємозалежності внаслідок необхідності забезпечення спільних інтересів, з якими пов’язані й національні інтереси. Насамперед це забезпечення загального миру та безпеки, спільної економічної політики тощо. Тут слід наголосити, що інтернаціональний аспект є порівняно новим явищем. Лише недавно людство досягло рівня цивілізації, який дає змогу усвідомити єдність національних і загальнолюдських інтересів.

На нашу думку, процес інтернаціоналізації характеризує взаємодію національно-державних спільностей, але не будь- яку, а лише ту, котра, як внутрішня основа, на конституційному рівні забезпечує їх взаємопроникнення і рефлексію. Рефлек- сійною є така взаємодія, у межах якої розвиток кожної національної правової системи здійснюється через іншу правову систему, при цьому обидві зберігаються як органічні цілісності. В аспекті зовнішньої рефлексії сторони взаємовпливу проявляють себе одночасно і як об’єкти, і як суб’єкти, зберігаючи відносну відокремленість та самостійність в умовах наростання взаємної залежності. В аспекті внутрішньої рефлексії інтернаціоналізація виступає як причинне відношення, як взаємоопосередкування внутрішніх і зовнішніх умов розвитку національних правових систем. Взаємопроникнення інтернаціонально спільного й національно особливого можна розглядати як субстанцію інтернаціоналізації.

Відтак, основним змістом інтернаціоналізації є формування елементів подібності й відмінності, що виражається в процесі перетворення національно особливого в інтернаціональне, а інтернаціонального — на елемент національного. Останнє виникає опосередковано через національно особливе, при цьому формується національна правова система як якісна визначеність, що знімає в собі внутрішні відмінності національно особливого й інтернаціонального. Кожна національна правова система в процесі інтернаціоналізації засвоює інонаціональне, а також інтернаціональне, що виникло, перетворюючи їх із зовнішнього на внутрішнє, національне.

Інтернаціоналізація визначає формування нової системної єдності взаємодіючих національних правових систем і розвиток кожної з них. При цьому інтернаціоналізацію як рефлексивну правову взаємодію слід відрізняти від правової асиміляції. Остання характеризує не суб’єктно-суб’єктну, а суб’єктно-об’єктну взаємодію, в якій активність сторін є настільки асиметричною, що одна з них перетворюється на об’єкт впливу для іншої. Якщо інтернаціоналізація веде до формування поряд з інтернаціональним національно особливого, то правова асиміляція пов’язана з його поглинанням. Продуктом інтернаціоналізації виступає розвиток окремої національної правової системи, а продуктом правової асиміляції — її руйнування. Мірою інтернаціоналізації є збереження національної правової системи як цілісності, в основі якої лежить оптимальне співвідношення національно особливого й інтернаціонального. З цим пов’язане адекватне розуміння права на самовизначення (внутрішнього і зовнішнього) як необхідності реалізації національно-державного інтересу[629]. Сутність цього інтересу полягає у відтворенні об’єктивних умов, що забезпечують збереження національної правової системи як цілісності, що можливе лише на шляху її розвитку в процесі інтернаціоналізації. Відповідно зміст права на самовизначення полягає у забезпеченні умов, необхідних і достатніх для стабільного відтворення внутрішніх і зовнішніх передумов, які формуються в процесі інтернаціоналізацїї і які забезпечують функціонування національної правової системи як цілісного суб’єкта системи міждержавних відносин.

З практичного ж боку формування конституційного права, а в союзних державах і конфедераціях — субконституційного[630] не здійснюється ізольовано. Воно постійно взаємодіє із системою правових норм та інститутів усіх галузей національної правової системи в рамках єдиної держави. У свою чергу, система національного права на сучасному етапі зазнає впливу міжнародного публічного права і права міждержавних інтеграційних утворень[631]. Слід зазначити, що багато галузей націо- наявного публічного права під час свого формування завжди знаходилися під впливом міжнародного права і, в свою чергу, впливали на його формування. Це явище на сучасному етапі є об’єктивним і, на жаль, як показує зарубіжна практика, не завжди приводить до позитивних результатів. Насамперед йдеться про зловживання нормами міжнародного права державами та певний декларативний характер конституційних положень щодо реалізації прав людини та громадянина на національному рівні.

Однак відбувається відчутне зближення держав, але тут немає тієї єдності, яка спостерігається в світовій економічній системі. Надто відчутними є цивілізаційні відмінності. Особливо складна ситуація з правами людини, що знаходить відображення у конституційно-правовій доктрині. Так, професор Геттин- генського університету А. Якхеші доводить неможливість нав’язування ісламським державам західних стандартів. Він вважає, що має бути знайдена нова концепція прав людини, яка б враховувала відмінності в культурах держав[632]. Тому щодо держави і права обґрунтованішим є поняття «інтернаціоналізація».

Національне конституційне право в процесі свого розвитку постійно зазнає контролю «ззовні», в результаті чого міжнародне публічне право стає частиною національного. Це можна назвати своєрідним «фільтром», який дає змогу уникнути негативних елементів і контролювати внутрішньодержавну право- творчість крізь призму загальних міжнародних стандартів правових ідей і певних «каналів» впливу Найяскравішим прикладом такого «фільтру» може бути дуалістичний підхід до ролі міжнародного публічного права в національній правовій системі.

Сучасна наука конституційного права активніше робить наголос на питаннях вивчення механізму впливу міжнародного публічного права на національне та значення такого впливу для утвердження загальновизнаних конституційних цінностей.

При цьому вчені не досліджують глобальні форми конституціоналізму, а скоріше ставлять перед собою завдання зрозуміти, яким чином відбувається інтернаціоналізація конституційного права. Для з’ясування впливу інтернаціоналізації на конституційне право та його майбутнє доцільно визначити взаємодію самої інтернаціоналізації й демократичного розвитку, який фактично виступає головним шляхом прогресу правової системи. Історія свідчить, що прогрес людського суспільства йде шляхом розвитку демократії. Відхилення від цього лише підтверджують це правило. Існує міцний зв’язок між демократією та цивілізацією. Цивілізоване суспільство є лише демократичним, а демократичним може бути лише цивілізоване суспільство. Демократія — необхідний елемент цивілізації. При цьому обидва поняття є історичними. Кожній епосі притаманний свій рівень цивілізації й демократії. В ідеалі демократія уявляється як політична влада, заснована на свободі народу[633]. Сьогодні досить розвинена демократія є необхідною умовою добробуту країни. Вона створює оптимальні умови для соціального, економічного й політичного розвитку країни.

Демократія та її цінності набувають інтернаціонального значення. Ще І. Кант констатував, що демократії значно рідше вступають у конфлікти одна з одною, ніж автократичні держави[634]. Тому він вважав демократію необхідною умовою миру. В цьому зв’язку слід визнати некомпетентною поширену серед політиків думку про те, що демократія є суто внутрішньодержавним, національним явищем і не поширюється на відносини між державами.

В останніх дослідженнях юристи, навпаки, зазначають, що саме зовнішньополітичні умови сприяють зміцненню принципів демократії[635].

У наш час відбувається активна інтернаціоналізація демократичних цінностей. Демократія визнається принципом все- загального значення. Право на неї стає глобальним правом, яке дедалі більшою мірою підтримується міжнародним співтовариством. Одна з телеологій Статуту ООН — «утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав великих і малих націй»[636].

Нині на шлях демократичного розвитку стає дедалі більше держав. Ідеї демократії завойовують прихильників незалежно від соціальних і культурних відмінностей. Демократія може набувати різних форм і утверджуватися різними темпами, залежно від політичного режиму й умов життя суспільства.

Водночас загальносвітові та регіональні інтеграційні процеси зумовлюють тісну взаємодію й взаємопроникнення внутрішньодержавних і міжнародних норм права. Аналізуючи співвідношення міжнародного й національного законодавства, Ю. О. Тихомиров виділяє декілька каналів впливу міжнародних норм на внутрішньодержавну правову систему: а) нормативно-ціннісна орієнтація; б) дотримання процедур державного визнання міжнародних норм; в) визнання схвалених міжнародних норм складовою національної правової системи; г) встановлення пріоритету імплементованих міжнародних норм; д) юридичне закріплення процедури вирішення колізій між нормами міжнародного й національного права; е) використання міжнародних норм як зразка й критерію тлумачення конституційних норм[637].

У зв’язку з цим вельми важливим є визначення шести конституційно-правових інститутів, у межах яких відбуваються процеси інтернаціоналізації:

1. тенденції зміни в територіальному устрої та юрисдикції національних органів законодавчої і судової влади;
2. запозичення досвіду зарубіжних країн з метою внесення поправок, змін, а також імплементації окремих правових норм у національні конституції;
3. делегування певних повноважень національних органів влади на користь міжнародних (наднаціональних) органів у межах здійснення соціальної, економічної, правової і культурної політики;
4. тенденції поширення конвергенції принципів, що лежать в основі галузей публічного права різних держав;
5. регіональна співпраця у сфері публічного права з метою досягнення наднаціональних цілей;
6. пряма участь держав і міжнародних організацій у переговорах щодо визначення національних конституційних основ та імплементації правових норм у конституції держав.

Таким чином, для розв’язання поставлених завдань слід розмежовувати поняття «інтернаціоналізація» і «глобалізація». Глобалізація може бути підвидом інтернаціоналізації, у той час як інтернаціоналізація відрізняється від першої двома ознаками. По-перше, інтернаціоналізація може виникнути на регіональному або двосторонньому рівні, у той час як глобалізація має місце на загальному, наднаціональному рівні, рівні всього світового співтовариства. По-друге, інтернаціоналізація може відбуватися між державою і міжнародною урядовою або міжнародною неурядовою організацією з питань регіональної співпраці, не охоплюючи ширших меж, хоча діяльність подібних організацій може стосуватися питань глобального масштабу

Визначення відмінностей між глобалізацією та інтернаціоналізацією вельми важливе, особливо в контексті розвитку демократії й прав людини, коли має місце різнобічна й дивергентна (багатоманітність ознак і властивостей, дій і способів поведінки, які з’являються в ході розвитку, на основі їх поступових розбіжностей) співпраця між державами. Інтернаціоналізація відрізняється більшою конкретикою й може мати місце, в будь- якій сфері міждержавних відносин, тоді як з глобалізацією можна зіткнутися лише на вищому рівні абстракції. Відтак глобалізація означає скоріше рівень значущості й напруженості процесу, ніж процес безпосередньо. Вона має місце на глобальному рівні під час утвердження державами основ і цінностей у межах багатосторонніх міждержавних угод з питань соціальної, економічної, правової й політичної співпраці і не виникає на рівні конституційного розвитку окремих держав.

Інтернаціоналізація може виникнути на рівні держав, міжнародних урядових і неурядових організацій, фізичних осіб і груп. При цьому перелік суб’єктів інтернаціоналізації справді великий, оскільки міжнародний вплив на конституційне право проявляється дедалі виразніше, що позначається на практичній діяльності державних органів і положеннях конституцій багатьох країн світу, міжнародних правових актів. Так, держави, що підписали Паризьку хартію для нової Європи 1990 року, зобов’язалися «будувати, консолідувати і зміцнювати демократію як єдину систему правління»[638] в своїх країнах.

Таким чином, необхідними елементами світової політичної системи нового століття стають демократичні держави, в яких забезпеченені права людини та верховенство права. Лише такі держави є повністю легітимними.

Розвиток внутрішнього права держав завжди являє собою інтернаціональний процес. Формуючи свою правову систему, держави запозичують досвід одна одної. Це констатують і фахівці-конституціоналісти[639]. Так, А. А. Рубанов відзначає, що «міжнародний взаємозв’язок національних правових систем — глобальне юридичне явище»[640]. Причому взаємодія тут вельми багатопланова — від правосвідомості до правозастосу- вання.

Чим складнішими стають суспільні відносини, отже, їхнє правове регулювання, чим ширшими є завдання національних правових систем, тим вище значення запозичення зарубіжного досвіду. Особливих масштабів це явище набуло в умовах глобалізації.

У процесі інтернаціоналізації конституційного права велику роль відіграє міжнародне право, оскільки воно є основним інструментом зближення, гармонізації й уніфікації права держав. У цій сфері досягнуто істотних результатів, про які ще недавно можна було тільки мріяти. Так, Гельсінський Заключний акт НБСЄ 1975 року значну увагу приділив гармонізації права держав-учасниць. Насамперед це стосується принципів і норм про права людини. Але не залишилися поза увагою й інші галузі права. Так, один з розділів акта присвячений гармонізації правових норм, що регламентують транспорт.

Отримала розвиток така категорія, як загальні універсальні принципи і норми права, притаманні й міжнародному, й конституційному праву Центральне місце тут займають норми про права людини. Реалізація цього напряму привела до гуманізації конституційного права. Найпоказовішим у цьому сенсі є досвід держав, що здійснюють реформування права з метою приведення його у відповідність до вимог, що випливають із членства в міжнародному співтоваристві[641]. Інтернаціоналізація конституційного права найтісніше пов’язана з утвердженням прав людини у внутрішніх правопорядках держав[642]. Феномен конституціоналізації та інтернаціоналізації основних прав і свобод за останні декілька десятиліть практично став універсальним. Писані конституції та органи, що наділені правом оцінювати конституційність законів, нині існують у переважній більшості європейських країн. Як слушно зазначає

В. Д. Зорькін, конституціоналізація й інтернаціоналізація основних прав і свобод поряд з їх соціалізацією — типові прояви сучасного конституціоналізму[643].