1. Про проблему випередження свого часу (Австрійський цивільний кодекс)

Коли йдеться про визначні європейські кодифікації, то найчастіше згадують Кодекс Наполеона 1804 р. і Німецький цивільний кодекс (ВСгВ) 1900 р., пов'язуючи з кожним з них характерні риси тієї чи іншої родини права.

До таких здобутків центральноєвропейської (германської) родини у галузі приватного права належить Австрійський цивільний кодекс 1811 р. (АЦК).

Саме цей кодекс, а не ВОВ, був одним з першим відгуків на потреби суспільства Нового часу після кластеру європейських революцій, так само як був своєрідним аналогом Кодексу Наполеона. І якщо Кодекс Наполеона фактично конституював на законотворчому рівні формування романської правової родини, то те саме можна сказати про австрійський кодекс, але на теренах германської родини приватного права.

Концепція покладена в його основу (а може, точніше сказати, в його передісторію) просякнута ідеями природного права та ідеалами доби Просвіти. Знову та сама переконаність у тому, що звичаєве право, багато в чому застаріле, роздроблене і незрозуміле, могло б бути замінено всеосяжним кодексом, освяченим авторитетом державної влади, логічним, продуманим і таким, що має просту структуру та зрозумілі і справедливі норми.

Робота над проектом Цивільного кодексу почалася ще у середині XVIII ст. Саме тоді імператриця Марія-Терезія починає корінну реформу врядування Австрією, з метою об'єднати усі спадкоємні володіння у державу

437

сучасного типу. Значною перешкодою цим планам були несхожість і заплутаність права різних частин австрійської монархії.

З огляду на це у 1753 р.

У 1766 р. комісія розробила проект, який було названо Кодексом Терезії (Сойех ТЬегезіапиз). Але Держрада Австрії його розкритикувала за те, що він був громіздким і схожим на підручник. Дорікали авторів проекту і у тому, що новий кодекс вимагає ґрунтовного знання римського права, оскільки надмірно на нього спирається.

Імператриця погодилася з критикою і у 1772 р. розпорядилася переробити проект на таких засадах:

1. Закон не слід плутати з підручником. Усе, що чуже

мові законодавця, а виголошується з університетської

кафедри: визначення, класифікація тощо, — необхідно з

кодексу усунути.

2. Усе варто зробити максимально коротким, але без

шкоди для ясності, всі особливі випадки виключити або

зробити можливим їхнє регулювання за допомогою за

гальних принципів.

3. Варто ретельно уникати будь-яких двозначностей

і неясностей. Але у тому, що стосується ясності, слід дот

римуватися міри і не використовувати її як привід для

непотрібних повторень і пояснень у тих випадках, коли

розумна людина і без них зможе в усьому розібратися.

4. Закони не варто надто прив'язувати до римського

права. їхньою основою завжди мають бути принципи

природної справедливості.

438

У процесі доопрацювання на вказаних засадах розділ про особисті права його було скорочено з 1500 параграфі до 300, після чого у 1787 р.

Робота з переробки інших частин кодексу Терезії бул, продовжена вже за імператора Леопольда II створеною з 1790 р. новою комісією під головуванням Мартіні, якиї тоді був викладачем природного права у Віденському університеті і одночасно керівником імператорської юридичної служби. У 1796 р. Мартіні подав новий проект цивільного кодексу, що значною мірою відходив віл кодексу Терезії, а спирався натомість на учення раціоналізму.

Через п'ять років проект Мартіні був переданий для остаточної доробки новій комісії, де провідну роль відігравав Франц фон Целлер. Целлер був прихильником природного права, яке викладав у Віденському університеті, але разом з тим, прагнув досягти розумного компромісу між ідеалами природного права і реальністю. Вірогідно, що саме це допомогло йому вберегти закон від надмірної «затеоретизованості». В результаті значення природного права полягало в тому, що воно послужило авторам кодексу дороговказом у хаосі застарілого звичаєвого права окремих провінцій; додало багатьом положенням Кодексу типовий для природного права програмний характер. Разом з тим, проекту Кодексу було не властивим доктринерство. У ньому збереглося чимало інститутів звичаєвого і провінційного права, що відповідали духу часу і зберігали своє значення.

У 1808 р. комісія подала остаточний варіант проекту Цивільного кодексу імператору Францу І разом з обґрунтуванням, підготованим Целлером, де, зокрема, зазначалося, що «Закон ґрунтується на загальних і вічних принципах розуму і справедливості... Тому більшість норм цивільних кодексів цивілізованих народів співпадають. І стає зрозумілим, чому для європейських держав старе римське право настільки довго служило основним джерелом рішення спірних питань. Але зараз настав час, коли кожній державі потрібні власні закони, що відповідають її особливим умовам... Клімат, їжа, торгівля, традиційні форми спілкування, прямодушність і скритність характеру жителів — усе це справляє вплив на

439

норми, що регулюють різні види правових угод, заповіти, договори, гарантії і права на відшкодування збитку».

Проте доля АЦК була більш складною, ніж Кодексу Наполеона

Це пов'язано з тим, що Цивільний кодекс, просякнутий ідеями доби Просвіти про рівність людей, про звільнення особи від опіки держави, про економічну свободу, суперечив соціальній структурі австрійського суспільства того часу. Наприклад, §16 АЦК стверджував, що «кожна людина, будучи істотою, наділеною розумом, має права з моменту народження і тому її треба розглядати як особистість», але більшість селян Австрійської імперії знаходилась фактично у становищі кріпаків. Основною метою Кодексу було створення правового підґрунтя для розвитку буржуазних відносин, але у ньому не чіпалися численні феодальні і станові права та привілеї, які регулювалися «політичними розпорядженнями» щодо полювання, лісів, торгівлі, слуг або відносин між поміщиками та їхніми селянами. § 7 АЦК надавав суддям право за певних умов заповнювати прогалини у законі, спираючи на природне право, але імперська адміністрація в перші десятиліття після набрання Кодексом чинності регулювала різні незначні питання самотужки, шляхом видання декретів, підміняючи таким чином нерідко і законодавчу, і судову владу.

Отож, за своїм духом Австрійський цивільний кодекс значно випереджав настрої і правосвідомість правлячої верхівки та соціальні умови авторитарної і абсолютистської Австрії. І це був той випадок, коли прогресивність законодавчого акта, його невідповідність загальному рівню розвитку культури перешкоджали впровадженню його

положень у життя.

Поворотним пунктом у долі Кодексу став 1848 р., коли внаслідок буржуазної революції було прийнято першу в історії країни конституцію. Хоча внаслідок поразки революції, правова система Австрії протягом кількох десятиліть ще зберігала феодальні риси, проте нові ідеї, пов'язані зі свободою слова, думки, економічною свободою, політичною участю буржуазії в керуванні

440

державою відчутно вплинули і на правосвідомість населення, підвищуючи «затребуваність» Цивільного кодексу і зумовлюючи подальші трансформації його змісту.

В міру того як поступово мінялися аграрні відносини, підсилювалася індустріалізація, країна ставала усе більш відкритою для міжнародної торгівлі і нових форм капіталістичного господарювання, Австрійський цивільний кодекс завдяки закріпленим у ньому принципам свободи індивіда починає у 1870-1880 р. усе більше відповідати потребам реального соціального та економічного життя Австрії.

Аналогічним чином розвивалася й австрійська юриспруденція. Приходить край пануванню школи буквального, схоластичного тлумачення права, представники якої не бачили сенсу у проведенні історико-правових і порівняльно-правових досліджень. Після 1848 р. австрійські науковці встановлюють контакти з німецькою історичною школою права та пандектистикою, що зросла на цьому підмурку. Ініціатором розширення таких контактів був професор Віденського університету Джозеф Унгер, котрий виступив з різкою критикою «буквоїдства» та «логічної загостреності на дріб'язках» школи тлумачення і підкреслював, що тільки нові методи досліджень можуть оздоровити австрійську правову науку».

Праці Унгера сприяли формуванню ідей порівняльної цивілістики та оновленню австрійської доктрини цивільного права. Програмною у цьому сенсі була його книга «Система австрійського цивільного права» (1856), присвячена загальній частині цивільного права, яку автор досліджував дуже ретельно, слушно наголошуючи на тому, що без неї кожен юрист буде почувати себе у сфері права, «як лоцман без компаса». Ця книга мала дужий вплив на австрійську правову науку.

441

усі австрійські підручники цивільного права мають детально розроблену загальну частину, у якій за традицією німецької пандектистики дається загальне вчення про джерела, про осіб, речі, угоди тощо.

Проте позицію Унгера не можна вважати бездоганною. Зокрема, він мало уваги приділяв природно-правовим засадам цивільного права і Австрійського цивільного кодексу, ігноруючи, а іноді, можливо, просто не розуміючи їх. Відчуваючи утруднення у побудовах за пан-дектною схемою на природно-правовому підмурку, нерідко вдавався до штучних конструкцій тощо. Так, у § 7, відповідно до якого суддя при тлумаченні має спиратися на ці принципи, він не вбачав нічого іншого, «крім бажання авторів задовольнити свою потребу в чистому теоретизуванні». А § 16 і 17, згідно яким людина розглядається як носій уроджених природних прав і тому споконвічно наділяється правосуб'єктністю, він знаходив «зовсім безглуздими і позбавленими практичного значення».

Творчість Унгера мала практичні наслідки (як позитивні, так і негативні). У 1904 р. за його пропозицією було створено комісію з перегляду Австрійського цивільного кодексу, робота якої завершилася в 1914-1916 рр. виданням доповнень до Кодексу. 180 норм одержали нову редакцію, були доповнені чи вилучені з тексту. Зміни відображають уподобання Унгера: відчувається дужий вплив ідей німецької юриспруденції і змісту Німецького цивільного кодексу. Новели стосуються усіх інститутів цивільного права, але особливо — загальних положень договірного права, договорів по наймання житлових приміщень, оренди, трудових угод, договорів підряду.

Після Унгера австрійська і німецька доктрини і надалі знаходяться у постійній і тісній взаємодії, що, можливо, не завжди позитивно впливало на зміст Австрійського цивільного кодексу, але сприяло консолідації і розвитку германської (центральноєвропейської) родини приватного права.

Австрійський цивільний кодекс містить усього 1502 параграфи. Це значно менше (майже на 1 тис), ніж у Кодексі Наполеона чи у ВОВ, і на 100 статей менше, ніж у проекті ЦК України від 26 серпня 1996 р.

Ця стислість, якої прагнули не стільки автори, як критики Кодексу, була досягнута ціною багатьох прога-

442

лин у тексті, що покладає тягар відповідальності за вирішення казуїстичних питань на судову практику.

Структурою Кодекс нагадує систему інституцій Гая: після короткого вступу слідують три частини, що регулюють правове становище особи, речеві права і положення, загальні для особистих прав і речевого права.

У вступі містяться загальні норми про набрання чинності, сферу дії, зворотну силу і тлумачення закону. У § 7 дано вказівки про подолання прогалин у законі. Згідно з ними суддя зобов'язаний, якщо ні буква, ні дух закону не дають рішення проблеми, звернутися до подібних випадків, у яких закон дає визначені рішення, а також до принципів інших законів, споріднених з даним. Якщо й у цьому випадку залишаються сумніви, то судді необхідно «ретельно зваживши всі обставини, вирішувати проблему на основі принципів природного права». На практиці ця норма не грала великої ролі, тому що суди намагалися не випинати свою правотворчу діяльність і воліли ховати це за тлумаченням норм звичаєвого права.

Перша частина Кодексу «Про правове становище особи» містить у першому підрозділі норми про «Права, що стосуються особистих якостей чи відносин»: про правоздатність, про охорону прав недоумкуватих, про статус юридичних осіб тощо. Сюди ж входили деякі норми щодо статусу іноземців, а також норми міжнародного приватного права, які у 1978 р. були замінені новим законом про міжнародне приватне право. У другому підрозділі йдеться про сімейне право. Третій і четвертий — присвячені правовому становищу дітей та опіці.

Друга частина — найбільша за обсягом — називається «Про речеве право». У її першому підрозділі розглядаються права на речі, до яких належать посідання, право власності, застава, обмеження, пов'язані з реалізацією речевих прав, і спадкове право. У другому підрозділі містяться норми, що регулюють відносини між власниками з приводу речей і «за допомогою котрих одна особа може зобов'язати іншу особу до виконання якихось дій». Цей підрозділ починається з загальних норм договірного права. Вони регулюють оферту й акцепт, визначають дієздатність осіб, визнання договору недійсним на підставі помилки, обману чи погрози. Розглядаються також протиправні дії і дії, що порушують добру моральність та вимоги до форми договору. У цьому ж

443

підрозділі вміщено деякі норми, спрямовані на захист від негативних наслідків «загальних умов ведення комерції», що мають «особливий зміст» чи «серйозно порушують інтереси одного з партнерів». Після загальних норм договірного права йдуть норми, що регулюють окремі види договорів: дарування, збереження, кредитування, позики, купівлі-продажу та ін. Ними ж регулюються і майнові відносини подружжя.

На регулювання відносин, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, помітний вплив справили ідеї природного права. Визначальним тут є принцип генерального делікту, закріплений у § 1295, котрий встановлює, що: «Особа, яка зазнала збитку, має право вимагати відшкодування цього збитку від того, хто винен у його виникненні». Звідси слідує, що відповідальність за Австрійським кодексом настає лише на засадах вини. Навіть у випадках нанесення збитку твариною або в результаті обвалу, руйнування частини будівлі тощо, власник тварини чи будівлі може уникнути відповідальності, якщо доведе, що діяв з належною обачністю (§ 1319). Але в одному випадку австрійська судова практика пішла далі і визнає обов'язок комерсантів відшкодовувати збиток, завданий у результаті функціонування належного їм «небезпечного виробництва». Питання про те, чи є виробництво «небезпечним», вирішує суддя. У третій частині Кодексу йдеться «Про норми, що застосовуються одночасно для регулювання як правового становища осіб, так і речевого права». Тут вміщено норми про позовну та набувальну давність. Є також спеціальний підрозділ «Гарантії прав», норми якого регулюють поруку, договір про заставу і т. п. У підрозділі «Правонаступництво» регламентуються поступка правом та переведення боргу. Норми підрозділу «Припинення прав» визначають підстави припинення зобов'язань: залік грошових вимог, відмова кредитора від права вимоги і платежу тощо. Тут же вміщені норми про безпідставне збагачення.

Попри усі свої переваги Австрійський цивільний кодекс не мав значного впливу за межами Австрії. Іноді це пояснюють відсутністю воєнної експансії Австрії, котра б принагідно сприяла поширенню законодавства на підкорених землях, як це було з Кодексом Наполео-на. Дехто причину вбачає у тому, що це був кодекс, близь-

444

кий за духом до способу мислення монархії, що прагнула до повернення утраченої влади, але будучи багатонаціональною державою, жила в постійному страху перед внутрішнім розпадом у той час як, наприклад, Кодекс Наполеона, навпаки, з'явився як кодекс сильної унітарної держави, що утворилася після переможної революції і проводила протягом майже усього XIX століття експансіоністську політику (К. Цвайгерт, X. Кетц).

Проте такі міркування не здаються бездоганними. Адже і Німеччина оглядалася у минуле не менше, ніж Австро-Угорщина, і ВОВ не був кодексом унітарної держави, але популярність здобув гучнішу. Та й Франція мала свої страхи і на момент створення Цивільного кодексу, і пізніше.

Причину варто шукати в іншому. Австрійський цивільний кодекс, як зазначалося вище, набагато випередив свій час, і поступаючись в окремих рішеннях іншим актам такого рангу, був разом з тим в чомусь прогресивніше, ніж навіть визнаний світовий авторитет — Кодекс Наполеона. Європа ще не була готова сприйняти природно-правову концепцію, доповнену досягненнями Римського права, що стала підмурком Австрійського кодексу. Та й загальний імідж Австро-Угорської імперії був менш привабливим у очах Європи, ніж Франції (немає значення якої — революційної, Наполеонівської чи Бурбонівської). Несприятливий збіг обставин шкодить і традиції права у цілому, і окремим видатним кодифікованим актам, якщо вони формуються не у свій час. Так вже було з систематизацією Юстиніана, результати якої не оцінили сучасники на Сході, але визнали у Західній Європі більш ніж через п'ятсот років. У чомусь її долю майже через півтора тисячоліття повторив і Австрійський цивільний кодекс, котрий зараз можна оцінити як один з найважливіших документів в історії буржуазного цивільного права.