2. Особливості ідеології німецької правової системи і кодифікації цивільного права

Гримаса долі, але у «Священну Римську імперію германської нації» саме Римське право прийшло порівня-

445

но пізно, вже за середину XV ст. Разом з тим, у Німеччині його вплив був значно дужчим, ніж у більшості інших європейських країн.

Як згадувалося у попередньому розділі, «Королівське» право Німеччини навіть саме по собі не було єдиним поняттям, а поділяючись на право імператорське та герцогське, ще до того ж у межах «герцогського» складалося з більш дрібних «клаптів права». Через це, та ще через відсутність авторитетного загальноімперського суду і освіченого прошарку професійних юристів, наприкінці Середньовіччя у Німеччині лише в деяких великих регіонах зуміли здійснити синтез римського і місцевого права. Це відбулося в Саксонії завдяки роботам Карпцова (1595-1666), в Остзейських землях — зусиллям Мевіуса (1609-1670), у Вюртемберзі — на основі досліджень Лаутербаха (1618-1678).

На цьому тлі нові інтелектуальні течії мали для Німеччини величезне значення. Загальнофілософські ідеї раціоналізму поступово трансформувалися в систему принципів приватного права, що були одночасно і повчальними, і потребували вивчення. Пуфендорф і Християн Вольф, великі систематики свого часу, використовуючи дедуктивний метод, сконструювали на основі найбільш загальних принципів раціоналізму механізм регулювання конкретних правовідносин, додавши тим самим національному праву строго упорядковану і зрозумілу структуру. В університетах усе більш торує собі дорогу метод абстрактно-раціоналістичного мислення, що оперує не стільки конкретними соціальними явищами, скільки науковими поняттями і метою якого є побудова внутрішньо несупе-речливих, але далеких від життя систем.

Нові ідеї справили велике враження на німецьких герцогів, вихованих в дусі освіченого абсолютизму, і стали рушійною силою реформаторства в німецьких державах XVIII ст., спрямованого на гуманізацію права.

Буржуазії XIX ст. раціоналізм усе більше здавався інструментом авторитарної держави, що сприяє повної регламентації існування громадян. З'явилися нові інтелектуальні течії і відтіснили раціоналізм на другий план. Епоха романтизму відкрила природні й ірраціональні життєві сили людства. Разом з нею з'явилися такі поняття, як «народність», «розвиток», «душу», «почуття» і «відчуття».

У цей період зміни духовних віх у Німеччині зародилася історична школа права. її провідником був вже згадуваний Фрідріх Карл фон Савіні (1779-1861). Якщо раціоналізму було властиве уявлення про правопорядок як про штучне породження розуму державного законодавця, то, на думку представників історичної школи права, право — це історично обумовлений елемент культури. Воно зароджується в глибинах народної душі, там дозріває і з'являється на світ як результат роботи «внутрішніх, незримих сил народного духу», котрим визначається і увесь хід історії. Носієм права є народ, а представники народу — юристи.

Оскільки для Савіні право є річчю, історично обумовленою і такою, що змінюється у часі, він розглядав право у його історичному розвитку, з огляду при цьому на велику роль німецьких правових джерел. Він і його учні зосередилися на вивченні римського права, причому не у його середньовічних переробках, а виключно на римському праві часів античності у викладі джерел, кодифікованих Юстиніаном. Пріоритети визначалися тим, що Савіні бачив гуманістичний правовий ідеал свого часу у етичних та естетичних уявленнях класичних старожит-ностей. Античність служила йому вищим мірилом цінності справжнього наукового знання. Надмірна ідеалізація римського права (переваг якого, звісно, ніхто не заперечує) привела до того, що у Савіні а надто у його послідовників сформувалися уявлення про інститути римського права як про вищі, чисто теоретичні і абстрактні поняття, що діють поза часом і простором. Систематизація Юстиніана розглядалася як скарбниця нетлінних правових цінностей, котрі після належної обробки, можна застосовувати безпосередньо як чинне право.

446

447

вали усі свої зусилля Савіні і його послідовники — від Пухти до Віндшейда.

На цьому підґрунті поступово з історичної школи права розвилася пандектистика — наука, що займалася винятково систематизацією і догматичною обробкою римського права. Правопорядок нею тлумачиться як закрита система інститутів, понять і доктринальних поглядів, що мають основою римське право. Адепти цієї течії, використовуючи такий підхід для логічних і наукових операцій, сподіваються на рішення будь-яких правових проблем. Це призводить до того, що застосування права розглядається як найпростіша технічна процедура, елементарна функція, що обслуговує «інтелектуальні потреби» абстрактних понять. При цьому ігноруються соціальні, етичні, релігійні, політико-правові та економічні аспекти творення та застосування права.

Проте пандектистика мала свої здобутки. В умовах збереження політичного та правового партикуляризму їй вдалося досягти уніфікації права, принаймні на теоретичному рівні, завдяки розробленому загальнімець-кому методу правової догматики.

Таким чином, пандектисти створили механізм точних понять, придатних для створення системи. Але оскільки догма права була далека від життєвих реалій, а її принципи не перевірялися практикою, то в кінцевому підсумку усе виродилося у беззмістовну гру розуму.

На цьому інтелектуальному тлі і мала відбутися кодифікація цивільного права у Німеччині.

Як згадувалося вище, у багатьох державах Німеччини ще у XIX ст. почався процес кодифікації цивільного законодавства і деякий час на сусідніх територіях діяли нові кодекси, що сусідили з прямим застосуванням положень римського права.

У середині XIX ст. нарешті почалася й уніфікація німецького приватного права. Спочатку було впорядковане вексельне і торгове право (1848 і 1861 рр.). У 1865 р. був підготовлений, так званий, «Дрезденський проект», котрий цілком спирався на пандекти і мав служити взірцем для розділу про зобов'язальне право в майбутньому Цивільному кодексі.

Після об'єднання Бісмарком Німеччини у 1871 р.

448

вим і вексельним правом. Вперше у 1873 р. з ініціативи депутатів рейхстагу, членів національно-ліберальної фракції Ласкера і Мікеля імперська компетенція поширилася на все приватне право. З цього моменту і почалася робота з кодификації німецького цивільного права.

У 1874 р. була створена перша комісія з розробки проекту. Вона складалася з 11 членів: шести суддів, трьох міністерських чиновників і двох професорів. Очолили комісію відомі пандектисти Готліб Планк і Берхард Віндшейд.

Через 13 років комісія підготувала проект кодексу, який зазнав жорстокої критики. Крім зауважень щодо окремих положень проекту, засуджувалася сама його концепція, насамперед, за доктринерство, недоліки системи, що спиралася виключно на абстрактні поняття пандектистики. Автори проекту, прагнучи максимальної точності при передачі правової суті змісту норм, настільки юридизовали його мову, що текст обернувся на суцільні правові визначення та абстракції. Крім того, проект був невиправдано ускладнений численними відсиланнями.

Особливо активно виступали проти проекту Цивільного кодексу правознавці — «германісти», котрі дорікали розробників у недостатньому врахуванні власних правових традицій і надмірній повазі до римського права, називаючи через це проект «кіаіпе Уіпсізспеісі». На думку, Отто фон Гірке, проект ігнорував національні правові традиції, які ще були живі у німецького народу, і поривав з освяченими звичаями соціальними, сімейними та етичними нормами взаємних зобов'язань і відносин довіри. Замість цього пропонувався вкрай бездушний індивідуалізм.

Втім, те, що результат роботи комісії різко критикували, не є надто дивним чи навіть несподіваним. Адже законопроектні роботи у Німеччині того часу ускладнювалися багатьма обставинами не лише теоретичного, але й практичного плану. З одного боку, утворення та розвиток значного, після об'єднання німецьких держав, внутрішнього ринку вимагали законодавчого регулювання, адекватного капіталістичному товарному виробництву.

449

Отож у проекті кодексу знайшли відображення реальні суспільні відносини держави, де тон тоді задавала ліберально налаштована велика буржуазія, що знайшла загальну мову з консервативними силами прусської авторитарної держави у рамках Німецької імперії. Це був період розквіту економічного лібералізму і переконаності у тому, що загальний добробут буде рости сам собою, якщо тільки розвитку вільного підприємництва не буде перешкоджати державне втручання. Правда, вже у 1870-1880 роках були спроби соціалістів проводити соціальну політику, хоча й у рамках патерналістського способу мислення. Зокрема, були видані правові акти по охороні праці і про соціальне страхування. Але розробники Кодексу орієнтувалися не на дрібного ремісника чи фабричного робітника, а на заможного підприємця, сільського хазяїна, чиновника тощо.

У змаганні цих двох практичних підходів, а також «романістично-пандектного» і «германсько-національного» теоретичних напрямків і формувалася концепція Цивільного кодексу. Тому критика не мала практичних наслідків. Потрібен був компроміс. Для його досягнення комісію, поповнили новими членами, котрі представляли «германістську» течію.

Після пом'якшення «романістичних» засад проект у 1896 р. був прийнятий Союзною радою та затверджений імператором. З ініціативи кайзера набрання кодексом чинності було відстрочено до 1 січня 1900 р. і таким чином настання нового століття ознаменувалося для Німеччини та й усієї германської (центральноєвропейської) родини права появою ще одного Цивільного

кодексу.

Проте не все в його долі складалося безхмарно.

3. «Класична будівля з готичними деталями»

Саме так характеризували деякі німецькі романісти Цивільний кодекс, що виявився результатом компромісу і, отже, не влаштовував повною мірою жодну із сторін законодавчого процесу.

Кодекс побудовано за так званою пандектною системою, запропонованою середньовічними німецькими гло-

450

саторами Римського права.

Кодекс виявився своєрідним симбіозом римського та німецького права. Перша та друга книга відображають вплив римського права. Третя, четверта та п'ята — створені під помітним впливом положень права германського. Це стало результатом полеміки між представниками романістичної школи (Антон Тібо та ін.) та історичної (Карл Фрідріх фон Савіні, Рудольф фон Єринг та ін.).

Кодекс містить багато норм абстрактного характеру. З однієї сторони, це його перевага, бо дозволяє застосовувати норми до відносин, що виникли пізніше, але були невідомі на момент підготовки проекту. Але, з іншої — абстрактність норм та складність формулювань робить Кодекс важким для сприйняття неюристами, через що його нерідко називають «кодексом вчених».

Німецький цивільний кодекс складається з 2385 параграфів, що об'єднані у п'ять книг. Книги поділяються на розділи, деякі розділи — на глави, а останні — на параграфи. Заголовки складають частину закону та при тлумаченні повинні враховуватися.

Перша книга містить загальні положення. Складається вона з декількох розділів, що об'єднують норми за предметом регулювання.

Перший розділ «Особи* присвячений питанням пра-восуб'єктності. Правоздатність людини виникає по закінченню народження (§ 1), а дієздатність виникає з моменту повноліття, тобто при досягненні 18 років. Чітко розмежовуються особи з обмеженою дієздатністю та такі, що можуть бути позбавлені дієздатності. Позбавлений дієздатності або обмежений в ній не тільки втрачає здатність самостійно укладати угоди, але й не може без дозволу законного представника ні визначити, ні змінити своє місце мешкання (§ 8). Виняток з цього правила зроблено для неповнолітніх, що перебувають або пере-

451

бували в шлюбі. Крім того, можливе укладення договору між неповнолітньою дитиною та її названим батьком при всиновленні. Такий договір вважається дійсним в силу судового затвердження. Фізичній особі надано право на захист імені. Як передбачено в § 12, якщо право на ім'я оскаржує інша особа або інтереси однієї особи порушуються тим, що інша особа безпідставно привласнює собі таке саме ім'я, то управоможена особа може вимагати усунення порушення та заборони його на майбутнє.

Юридичні особи можуть існувати у вигляді спілок або установ. Спілки мають корпоративний устрій (статут, органи тощо), спільне ім'я. Можуть мати статутну правоздатність або не володіти нею взагалі. В останньому випадку до них застосовуються положення про товариства, тобто за угодою, укладеною від імені спілки з третьою особою, відповідає не спілка, а особа, що уклала таку угоду (§ 54). Умови набуття спілкою правоздатності залежать від мети її створення. Якщо мета — господарська діяльність, то правоздатність виникає на підставі рішення уряду землі. Якщо такої мети немає, то для набуття правоздатності достатньо внесення в реєстр спілок відповідної державної установи. Установи, на відміну від спілок, не мають членів, а створюються засновниками для визначеної мети (культурної, благодійної тощо). їх створення та діяльність більш жорстко контролюється державою. Зокрема, для виникнення правоздатної установи необхідно, крім акта засновника, згоду землі, в межах якої вона буде мати своє місцезнаходження (§ 80); якщо вона стала загрожувати громадським інтересам, відповідні органи влади можуть змінити її призначення або ліквідувати її (§ 87).

Другий розділ цієї книги присвячений речам. Класифікація їх, близька до тієї, що була відома ще праву Юс-тиніана, але з однією істотною відмінністю. Як передбачає § 90, «речами за смислом закону можуть бути тільки тілесні предмети». Отже, «безтілесних речей», за німецьким правом, не існує. У той же час вони можуть бути об'єктом права як «сила», наприклад, електрика.

Цікава конструкція третього розділу, присвяченого юридичним угодам. Тут мова йде не тільки, власне, про угоди, але вирішено ряд питань, пов'язаних з обмеженнями дієздатності та частковою дієздатністю як переду-

452

мовами самостійного укладення угоди, волевиявленням та його вадами, представництвом та повноваженнями. Спеціальна глава цього розділу присвячена договору як найважливішому виду угод. Детально регламентовані порядок та умови укладення договору. Звертає на себе увагу § 157, який встановлює, що договір слід трактувати згідно вимогам доброї совісті та приймаючи до уваги звичаї цивільного обігу. Використання категорій «добра совість», «громадська моральність» традиційно було об'єктом критики у радянській юридичній літературі. З цього приводу слід зазначити, що докір повинен бути адресований не стільки до науковців та законодавців, скільки до практиків — тих, хто застосовує та інтерпретує ці поняття. Наприклад, визначення «добра совість» використовувалося судами Німеччини і в позитивному плані (для обґрунтування нових інститутів, рішення суперечок за невідомими раніше відносинами) і в негативному (для обґрунтування в період фашизму будь-якого вигідного владі рішення). Втім, такими самими «каучуковими» слід визнати категорії «правила соціалістичного співжиття», «моральні принципи суспільства, що будує комунізм» тощо.

Значною за обсягом є книга друга (§ 241-853) — «Зобов'язальне право», що містить загальні положення про зобов'язання та норми, котрі регулюють окремі їх види. Власне, визначення зобов'язання як такого немає, але дана характеристика його змісту. На підставі зобов'язання кредитор вправі вимагати від боржника здійснення певної дії, але виконання може полягати і в утриманні від дій. Боржник зобов'язаний виконати дію добросовісно, згідно зі звичаями цивільного обігу. Аналіз норм Кодексу дозволяє зробити висновок, що добросовісне (належне) виконання зобов'язань передбачає дотримання відомих ще з класичного римського права вимог: належними суб'єктами (§ 105, 164, 242, 267), згідно зі змістом зобов'язання (§ 243, 266), в належному місці і в належний строк (§ 286, 287, 288 тощо). Неналежне виконання або невиконання зобов'язань тягне обов'язок винної особи (враховується як умисел, так і груба необачність) відшкодувати шкоду в натурі (§ 249) або, якщо поновлення попереднього стану неможливе або недостатнє для задоволення кредитора, сплатити збитки (§ 251).

453

І

Слід зазначити, що автори Кодексу досить обережно налаштовані щодо моральної шкоди, передбачивши, що вимога грошового відшкодування, якщо нема збитків, можлива лише у випадках, передбачених законом (§ 253). Розділ другий та наступні цієї книги присвячені окремим видам зобов'язань. Тут має місце характерний поділ зобов'язань на договірні та позадоговірні. Хоча не згадується про квазідоговори та квазіделікти у якості самостійних інститутів, але фактично вони визнаються. Зокрема, можна назвати такий квазіконтракт, як ведення справ без доручення (§ 678), розміщений у главі «Доручення», або квазіделікт «Відповідальність при порушенні обов'язку здійснювати нагляд» (§ 832), що-знаходиться у главі «Неправомірні дії». Специфічна оцінка безпідставного збагачення, норми про які не віднесені ні до договорів, ні до правомірних дій, а виокремлені у самостійну главу, «прикордонну» між першими та

другими.

Основну увагу приділено зобов'язанням, що виникають з договорів. Варто зазначити, що договірне право також складається з своєрідних загальної та спеціальної частин. Спочатку йдуть положення про зміст договору, його укладення, подані класифікації договорів, визначено порядок припинення договорів тощо, а вже далі розташовані норми, що стосуються окремих видів договорів, — знайомих ще з римського права: купівлі-про-дажу, міни, найму, доручення, зберігання, товариства тощо. Речеве право (книга третя) містить норми про посідання, право власності, права на чужі речі, а також деякі інші, суміжні з названими, права.

Посідання визначається як дійсне панування над річчю (§ 854). На відміну від римської юриспруденції та цивільної доктрини романської родини, німецька цивілістика не розрізняє чітко посідання та тримання, хоча і містить вказівку на схожу з останнім категорію — «посереднє володіння». Як встановлює § 868, якщо хто-небудь володіє річчю в якості користувача, зберіга-ча, орендатора, наймача, на праві застави або на підставі

іншого відношення, в силу ЯКОГО ВІН ПраВОМОЧНИЙ Тв

зобов'язаний по відношенню до іншої осоїт володіти певною річчю, то ця інша особа теж визнається володільцем (посереднє володіння). Необхідно звернути увагу на надання володільцю можливості самозахисту, при-

454

чому більш широкого, ніж той, що надає звичайно необхідна оборона (остання передбачена § 227). Здійснюючи самозахист, володілець вправі опиратися забороненому самоуправству. Якщо рухома річ вже віднята у володільця самовільно, то він може силоміць відібрати її у порушника, якщо останній був схоплений на місці або за свіжими слідами.

Повноваження власника визначені у § 903, який встановлює, що власник речі може, якщо це не суперечить вказівкам закону або правам третіх осіб, розпоряджатися річчю за своїм розсудом та усувати інших від будь-якого на неї впливу.

Наведене правило надає власнику досить широкі можливості розпоряджатися річчю за своїм розсудом. Разом з тим, слід звернути увагу на запровадження Кодексом обмежень, практично невідомих Римському праву (та і романській доктрині права також). Свої повноваження власник може реалізувати, «якщо це не суперечить вказівкам закону або правам третьої особи». Введення вказаних обмежень ґрунтується на доктрині про те, що власник, як і інші носії прав, не повинен зловживати своїм правом, порушуючи чужі законні інтереси. Нормативним обґрунтуванням служать положення про зловживання правами (шикана),що містяться в § 226.

Тут слід зазначити, що перелік обмежень права власності, встановлений на підставі загального положення у конкретних нормах, досить широкий. Так, Кодекс обмежує право власника земельної ділянки на надра та на повітряний простір над ділянкою — він не може заборонити вплив на такій висоті або такій глибині, «усунення яких не являє для нього інтересу» (§ 905). Крім того, власник земельної ділянки повинен терпіти шкідливий вплив диму, газу тощо», «якщо вони не впливають або незначно впливають на користування ділянкою» (§ 906). Власник також має терпіти обмеження, пов'язані з правом побудови або різними іншими обтяженнями земельних ділянок. Обмеження прав власника має основною метою в кінцевому підсумку гармонізацію інтересів усіх власників: КОЛИ Хтось ббмежея«.& * <«ц«ь, ™же« взамін отримує гарантії реалізації свого права в цілому.

Для захисту права власності Кодекс допускає застосування різних видів речевих позовів. Зокрема, § 985 передбачає, що власник може вимагати від володільців

455

видачі речі, тобто віндикувати її. Можливість подання негаторного позову закріплена у § 1004. Крім того, якщо є підстави очікувати порушення права власності в майбутньому, власник може пред'явити позов про недопущення їх у майбутньому (§ 1004). Відмінність його саме у можливості захиститися від порушення, яке не відбулося, але погрожує в майбутньому. Це позов, який у Римському праві називається «прогібіторним».

Важливе значення мають норми, що забезпечують захист інтересів добросовісного набувача. Згідно з загальним принципом річ може бути витребувана власником тільки у недобросовісного володільця. Причому, як передбачає § 932, за цивільно-правовою угодою добросовісним є будь-який набувач, який, діючи без грубої необачності, не знає про те, що річ не належить відчужу-вачу. Діє презумпція законності та добросовісності володіння. Слід врахувати, однак, що правила про захист інтересів добросовісного володільця не застосовуються, якщо річ вийшла з володіння власника поза його волею (вкрадена, загублена, втрачена іншим чином). Власник може витребувати таку річ, якщо тільки вона не продана з аукціону.

До прав на чужі речі Кодекс відносить: речеве право забудови, сервітути, узуфрукт, заставу тощо. Тут варто підкреслити, що у Європи тільки німецьке законодавство визнає разом із земельними і особисті сервітути — права на чужі речі персонального характеру, що мають тимчасовий, але достатньо стабільний характер (§ 1090-1093). Застава, якій присвячені § 1113-1191, розглядається як вид речових прав. Тут розрізняються заклад (застава рухомості) та іпотека (застава нерухомості). Четверта книга присвячена сімейному праву. Юридичні наслідки породжує тільки цивільний шлюб. Укладення шлюбу за релігійними обрядами — особиста справа кожного і юридичного значення не має. В принципі, шлюб укладається на все життя, однак допускається розірвання шлюбу, якщо він розпався, тобто, якщо подружжя не живуть разом і не можна очікувати поновлення спільного життя. Незалежно від наявності бажання обох припинити шлюб, розірвання його допускається тільки за рішенням суду (§ 1564). Для відносин подружжя з приводу належного їм майна характерним є правовий режим, який можна б було назвати

456

«обмеженою відокремленістю майна» або «режим відокремленості майна з обмеженнями». Як передбачає § 1363, майно чоловіка або майно дружини не стає спільним майном подружжя; це правило діє також у відношенні майна, яке один з подружжя набуває після укладення шлюбу. Тобто, в принципі, майно кожного з подружжя є не спільним, а відокремленим. Однак таке положення пом'якшується тим, що прибутки подружжя під час шлюбу вважаються спільним майном, якщо інше не визначено в шлюбному договорі.

У цій же книзі передбачені правила відносно родини — презумпції походження дитини, встановлення та оспорювання батьківства, обов'язки по утриманню, батьківські влада, права та обов'язки тощо. До повноліття дитина знаходиться під батьківською владою: батька та матері. При цьому батьківська влада трактується не тільки як право, але і як обов'язок піклуватися про особу дитини та про її майно, а також представляти від її імені (§ 1626).

П'ята книга Кодексу — «Спадкове право».

Спадкування можливе за законом або за заповітом. Для визначення черговості закликання до спадкування за заповітом у Кодексі використана так звана система «парантел».

Парантела — це група кровних родичів, що створюється спільним предком та його низхідними. Перша парантела містить самого спадкоємця та його низхідних, друга парантела — батьків спадкоємця та їх низхідних тощо. У першій парантелі майно ділиться порівну між дітьми спадкоємця. Останні низхідні спадкують за правом представництва (§ 1924). У другій та наступних парантелах (їх число, тобто кількість черг законних спадкоємців, Кодекс не обмежує — § 1929) застосовуються загальні принципи: висхідні мають перевагу перед низхідними та усувають їх від спадкування; майно ділиться порівну між батьківською та материнською лініями; при відсутності родичів в одній лінії все майно розподіляється в іншій; низхідні спадкують за правом представництва.

Особливим є становище того з подружжя, що пережив іншого. Якщо є спадкоємці першої черги (перша парантела), він спадкує з ними, отримуючи четверту частину; якщо спадкує друга парантела або дід чи баба

457

спадкоємця, то він отримує половину спадкового майна; у решті випадків — він отримує весь спадок (§ 1931).

Заповіт визначається в Кодексі як одностороннє розпорядження спадкодавця на випадок смерті (§ 1937). Крім простих заповітів, закон припускає і заповіти спільні, які можуть складати подружжя, призначаючи спадкоємцями одне одного або якусь третю особу. В залежності від форми розрізняють декілька видів заповіту: власноручний (повністю написаний самим заповідачем, машинописні тексти не допускаються), публічний (усна або письмова заява перед суддею або нотаріусом), таємний (складений заповідачем і у запечатаному виді переданий на зберігання нотаріусу, як правило, в присутності свідків (§ 2232).

Крім заповіту, можливий також договір про спадок. Це — угода про призначення спадкоємця або встановлення легата, яка укладається спадкодавцем. Слід зазначити, що договір про спадок обмежує заповідальну здатність спадкодавця, який не вправі змінити умови угоди в односторонньому порядку. . В цілому, Кодекс виходить з принципу свободи заповіту, яка, однак, обмежена врахуванням інтересів членів родини. Правилами § 2303 передбачено право низхідних родичів, батьків та подружжя на обов'язкову частку, якщо їх інтереси не забезпечені належним чином в заповіті. Обов'язкова частка складає половину того, що вказаним особам належало б при спадкуванні за законом. Особливістю німецького спадкового права є те, що обов'язкова частка не виділяється в натурі, а складається з права вимоги від спадкоємців за заповітом грошового еквівалента. Таким чином, особа, яка має право на обов'язкову частку, є не спадкоємцем, а кредитором спадкоємців.

Треба також звернути увагу на особливості обмеження відповідальності спадкоємця за боргами спадкодавця. За загальним правилом, відомим ще римському праву, при спадкуванні має місце універсальне правонаступниц-тво. Однак, взявши цей загальний принцип, німецькі законодавці передбачили свої специфічні винятки з нього. Зокрема, обмеження відповідальності спадкоємця можливо шляхом встановлення керування спадком або шляхом відкриття конкурсу (§ 1975).

Таким чином, структурні особливості та зміст Німецького цивільного кодексу дозволяє зробити висновок, що

458

тут мала місце рецепція Римського права, однак не в «чистому виді» а з помітними корективами, які з'явилися в результаті врахування авторами законопроекту особливостей німецького права, ідей історичної школи права і школи відновленого природного права. Ці корективи стосуються не тільки системи Кодексу (пандек-тна замість інституційної), але і суті ряду рішень, появи абстрактних формулювань, нових правових категорій тощо. Втім, наявність низки особливостей Німецького цивільного кодексу не впливає на визнання у нього наявності римського коріння.