Ha переломі шістьдесятих років минулого СТОЛІТТЯ.

Омелян Огояовський написав усвоїй„Істо- рії літератури руської": „Дім народний здвигав ся в гору й гору, а життє просвітнє і національне упадало що раз низше, так що в роках 1857 — 1860, крім урядової часописи „Вѣстникъ" не було у нас майже ніякої часописи руської, ні літературної ні політичної"⁸⁸).

Тоді прокинулись Русини-народовці (українофіли) і зачали вндавати своїписьма. Николай Устіяно- вич відозвав ся своїми поезіямн (1860) та за ним Йосиф Федькович (1862), а за сими пішли періодичні видавництва: „Вечерницѣ", літературне письмо для забави і науки під редакцією Ф e д о p а 3 a- p e в и ч'а (1862, 1863) і „М e т а“, літературно-політичний вістник під редкцією K c e н о ф о н т a K л и м- к о в н ч а (1863, 1864); „ H и в а“, науково-літературна часопись під редакцією K о c т я Г о p б а л я (1863), та „Правда", письмо наукове і літературне (1867 — 1870), опісля літературно-політичне (1872 — 1878).

Отсе були осередки нашого національного руху українського з початку шістьдесятих років минулого століття — в Галичині, звідки розходили ся нові проміння, що розбуджували політичну думку в нашій інтеліґентній суспільностн. A вона утверджувала несміло свою думку національну, що одна єсть Русь, а дві руські народности, два руські язики та доказувала за Костомаровом і Мікльосічем, що язик малоруський є самостійним окремим („відрубиим") язиком і народність малоруська є окрема від російської.

Отсими тезами переконувало тоді наше українське громадянство тих „многих“, що вже самостійність руського (українського) язика заперечували та сей язик раз нарічієм російського, раз польського язика іменували.

Ось так починали нову роботу національну тодішні українофіли (народовці) в Галичині*¹).

A з другого боку піднялнсь галицькі Старо- русинн, міжкотриминайшовся Михаїл Качков- ^[13]