§2. Криміналістика України в XIX — поч. XX століття[11]

Криміналістична література. Криміналістика, як самостійна наука, бере свій початок з кінця XIX ст. її засновниками вважаються австрійський професор Ганс Грос (1847-1915 рр.) та французький криміналіст Альфонс Бертильон (1853—1914 рр.), які зробили великий внесок у створення цієї нової, важливої для правосуддя науки.

Формування криміналістичних знань нерозривно пов'язано з розвитком кримінально-процесуальної науки. Саме в працях процесуалістів порушувались питання стосовно прийомів збирання, виявлення і дослідження речових доказів, тактики проведення окремих

слідчих дій тощо. Одними з перших в Росії такими виданнями були праці П. Раткевича "Зерцало правосуддя" (1805 p.), невідомого автора "Керівництво по слідчій частині" (1831 p.), M. Орлова "Досвід короткого керівництва для проведення слідств" (1833 р.), Я. I. Барше- ва "Підстави карного судочинства з застосуванням до Російського карного судочинства" (1841 р.), М. Калайдовича "Вказівки для проведення судових слідств" (1849 p.), E. Колоколова "Правила і форми про проведення слідств, складені по Зводу законів" (1850 p.).

Активного розвитку наукові дослідження засобів боротьби зі злочинністю одержали у другій половині XIX ст. Цьому сприяли судова реформа 1864 р. та досягнення науки, в першу чергу, в галузі хімії та судової медицини. В цей час з'являються як вітчизняні, так і перекладні зарубіжні роботи, присвячені різним аспектам криміналістики. Серед них — двотомна праця А. А. Квачевського "Про кримінальне переслідування, дізнання і попереднє дослідження злочинів Судовими Статутами 1864 р." (Спб. 1866—1869 рр.), в якій автор велику увагу приділив розгляду криміналістичних засобів розкриття злочинів, підкреслюючи, що їх якість "повинна бути такою, щоб ними не порушувався закон".

Серед опублікованих у той час робіт були і праці українських вчених. В 1870 р. вийшла монографія доцента кримінального права Харківського університету Л. О. Владимирова "Про значення лікарів- експертів у кримінальному судочинстві", де автор, розглядаючи роль і значення експертів у судовому процесі, зокрема стверджував, "що експерт не є свідок, а науковий суддя спеціальної сторони справи" і ставив питання про необхідність закріплення в законодавстві процесуального положення експерта, як учасника судового процесу, де "повинні бути вироблені його права і обов'язки". Подальші розробки в цьому напрямку Л. О. Владимиров втілив у своїй наступній роботі "Вчення про криміналістичні докази: Особлива частина, кн. 1. Особистий судовий огляд і висновки експертів" (1886 р.). Характерно, що в цій книзі, розглядаючи проблеми пізнання істини при проведенні розслідування, вчений першим вказує на застосування такого методу пізнання, як спостереження.

В 1871 р. кандидат законознавства Київського університету

В. Сокольський видав монографію "Найголовніші моменти в історії повального обшуку". Професор психіатрії при Харківському університеті П. І. Ковалевський надрукував наукову працю для медиків та юристів "Судово-психіатричні аналізи" (1880 р.), в якій наводив багато прикладів із своєї довголітньої експертної практики. В 1891 р. у 44

Києві вийшла книга "Короткий курс судової медицини за новітніми джерелами", а через три роки в Одесі з'явилася праця М.

С.-Петербурзі була надрукована книга професора Київського університету М. О. Оболонського "Посібник при судово-медичному дослідженні трупа і при дослідженні речових доказів".

В 90-х роках видаються різноманітні інструкції, керівництва по розшуку, дізнанню і слідству. Так, в 1883 р. київський прокурор М. О. Шепелев ввів в дію "Інструкцію чинам поліції Київської судової палати по виявленню і дослідженню злочинів", в якій давалися вказівки щодо розслідування найбільш небезпечних злочинів. Аналогічні інструкції були видані харківським прокурором В. Давидовим (1898 р.) та іншими.

Серед зарубіжних праць, які мали значний вплив на вітчизняну криміналістику, необхідно вказати насамперед на книгу Ганса Гроса "Керівництво для судових слідчих, членів загальної і жандармської поліції". Ця праця в перекладі на російську мову вийшла трьома випусками у Смоленську протягом 1895—1897 рр. У ній автор не тільки узагальнив досвід слідчої роботи, який мався на той час, але й запропонував використовувати в слідчій практиці такі, розроблені ним і деякими його попередниками тактичні і технічні прийоми, які вбирають у себе дані різних (переважно природничих) наук, спеціально пристосованих для розслідування злочинів. Створену нову галузь знання Грос визначив як науку "про реальності кримінального права", основану на змішаному правовому і природно-історичному методі, що має своїм предметом фактичну сторону злочину і відомості, необхідні при проведенні окремих слідчих дій. Згідно з таким розумінням криміналістики, він до її предмету відносив: вчення про виявлення і використання речових доказів, включаючи правила роботи зі слідами, підробленими документами тощо; вивчення окремих видів злочинів; питання, що відносяться до побуту злочинців (вивчення жаргону, марновірств тощо). Цю науку Грос назвав криміналістикою.

В кінці XIX — на початку XX ст. в Росії з'являються журнальні і газетні публікації, в яких популяризується нова наука криміналістика і її досягнення в зарубіжних країнах.

Серед монографій вказаного періоду широко відомі були роботи видатного російського вченого Є. Ф. Буринського (1849—1912 рр.) "Судова експертиза документів" (1903 р.), A. I. Вайнгарта "Кримінальна тактика" (1910 р.), С. М. Трегубова "Основи кримінальної техніки" (1915 р.), С. М. Трегубова "Основи кримінальної техніки", Б. Л. Бразоля "Нариси по слідчій частині" (1916 р.), а також пере-

кладені на російську мову книги зарубіжних криміналістів Р. А. Рейса "Мовний портрет" (1911 p.), "Наукова техніка розслідування злочинів" (1912 p.).

В системі поліцейських і жандармських установ використовувалися роботи і вітчизняних криміналістів: монографія повітового поліцейського виправника І. М. Снєгірьова "Про сиск" (1908 p.), книга поліцейського генерала В. І. Лебедева "Мистецтво розкриття злочинів" (І. Антропометрія, II. Судово-поліцейська фотографія, III. Дактилоскопія.), яка вийшла трьома випусками (1909—1912 pp.). Відзначимо, що Лебедев вперше в російській криміналістичній літературі дав визначення криміналістики, розглядаючи її як науку, якою "розроблюються методи виявлення і дослідження різних видів слідів (рук, ніг), з'ясування винних у злочинах, реєстрації злочинців і встановлення "самоособистості", прийоми кримінального дізнання (розпитування знаючих осіб і свідків, допит обвинуваченого, обшуки, виїмка і огляди) і, нарешті, особливі методи розслідування деяких категорій злочинів професійних властивостей — словом, розглядаються і систематизуються прийоми кримінального сиску, метою якого є розкриття злочинів або вияснення істини події".

В Україні в першому десятиріччі XX ст. серед робіт, в яких порушувались криміналістичні проблеми, були праці Г. Н. Брейтмана, В. В. фон Ланге, Г. М. Рудого¹. В літературі ці твори ще не розглядалися, тому дамо їм коротеньку характеристику.

Прайд Г. Н. Брейтмана "Злочинний світ. Нариси з побуту професійних злочинців" (1901 p.) присвячена розгляду тактичних прийомів, якими користуються професійні злочинці: кишенькові злодії ("марвіхери", "мойщики"), конокради, аферисти, шахраї тощо. Книга колишнього начальника харківської сискної поліції В. В. фон Ланге "Злочинний світ. Мої спогади про Одесу і Харків" (1906 p.) хоча і відноситься до жанру спогадів, але в ній автор не тільки розповідає про техніку розкриття того чи іншого злочину, але й дає докладну характеристику різним категоріям злочинців: убивцям, розбійникам, грабіжникам, злодіям, шахраям, фальшивомонетникам, винокурам тощо, розкриваючи професійні таємниці їх злочинної діяльності.

В 1905 р. за розпорядженням київського поліцмейстера було видано окремою книгою "Звіт про діяльність сискного відділення київської міської поліції за 1902, 1903 і 1904 pp.", автором якого був завідуючий сискним відділенням колежський секретар Г. М. Рудой. Ім'я цього українського криміналіста-практика, як і його праця, до недавнього часу залишалися невідомими для вчених, незважаючи на те, що він зробив значний внесок у розвиток не тільки української, але й російської криміналістики.

"Звіт" за своїм обсягом і змістом більше нагадує наукову монографію ніж службовий документ. Складається він з 12-ти глав, де, крім питань організації і діяльності сискного відділення розглядаються такі види злочинів, як підпали, конокрадство, бродяжництво, жебрацтво, проституція, підпільна адвокатура та інші злочини, а та- ^{[12] [13]}

кож чинники, що заважають успішній боротьбі зі злочинністю. Важливе місце в "Звіті" займає проект організації дактилоскопічних бюро в Російській імперії, підготовлений автором і направлений керівництву київської поліції в кінці 1903 р.

Для сьогодення значення роботи Г. М. Рудого полягає в тому, що вона вносить окремі зміни в існуючі в науковій літературі твердження, стосовно деяких питань історії вітчизняної криміналістики. Посилаючись на це джерело, можна впевнено говорити, що перше в Росії дактилоскопічне бюро було організоване в Києві і чини київської сискної поліції першими в Російській імперії для розкриття злочинів використовували слідчий чемодан та службово-розшуко- вих собак. (Докладніше про це ще буде йти мова).

У 1910 р. у Харкові вийшла монографія одного з засновників криміналістичного напрямку в судовій медицині професора Харківського університету М. С. Бокаріуса (1869—1931 рр.) "Судово- медичні мікроскопічні і мікрохімічні дослідження речових доказів", а через п'ять років книга "Судова медицина, викладена для юристів" (1915 р.).

До робіт цього часу потрібно віднести і довідкові видання, в яких у різній мірі висвітлювалися питання криміналістичних засобів розслідування злочинів та юридичну літературу з різноманітних галузей знань. Це праці Л. А. Дабкевича "Настільний поліцейський словник" (1904 р.), Е. П. Акулініна "Інструкція для городових міської поліції" (1912 р.), а також С. М. Трегубова "Настільна книга криміналіста-практика" (Спб. 1909 р.), яка була алфавітним показчиком юридичної літератури з питань кримінального права, судочинства і криміналістики за 1894—1908 рр. Її автор ставив перед собою мету "дати кожному бажаючому можливість швидко знайти по інтересуючому його питанню відповідні сенатські роз'яснення і вказівки на новітню юридичну літературу".

До довідкових книг належать і видані в 1913 р. Департаментом поліції п'ять випусків розшукових альбомів: Випуск І — "Кишенькові злодії (марвіхери)", II — "Злодії зломщики (шніфери)", III — "Шахраї — аферисти", IV — "Коно і худобо-кради" та V — "Грабіжники і убивці". Ці альбоми призначені виключно для службового користування і містять фотографії професійних злочинців за їх кримінальною спеціалізацією. В них також описуються способи вчинення злочинів, які найчастіше зустрічаються в практиці, і ті тактичні прийоми, якими в більшості випадків користуються злочинці.

Для прикладу розглянемо один з них — розшуковий альбом "Кишенькові злодії (марвіхери)". Він в першу чергу призначався: для встановлення особи (впізнання) вже затриманих кишенькових злодіїв; виявлення особи і злочинної діяльності перебуваючих на волі професійних злодіїв, за якими встановлено нагляд поліції; встановлення винних в учиненні кишенькових крадіжок, шляхом пред'явлення потерпілим і свідкам фотокарток, уміщених в альбомі. В передмові між іншим говорилося, що "одне находження в альбомі фотокартки якої-небудь особи не може служити підставою для її затримання чи приводу", а тільки вказує, що ця особа є професійним

злодієм і тому "необхідно мати нагляд з метою попередження і припинення скоюваних ним злочинів".

У розшуковому альбомі містилося 419 фотокарток професійних кишенькових злодіїв (в профіль та анфас) молодого та середнього віку, зареєстрованих в столичних і губернських сискних відділеннях переважно за останні п'ять років до випуску альбома. Зліва і внизу кожної фотокартки поміщалися такі дані: звання (міщанин тощо), ім'я, по-батькові, прізвище, рік народження або вік в момент фотографування, зріст (в метрах і сантиметрах), колір волосся, бороди; коли і в якому місці був зареєстрований або затриманий; форма носа (УГ-ПРЯМ-ВИ) і перша характерна прикмета правого вуха (за спрощеною системою А. Бертильона). Саме від форми спинки носа і особливостей вуха залежав спосіб розташування фотокарток. Для цього в альбомі була таблиця, яка служила керівництвом для визначення форми носа і вуха. Крім того, під фотокарткою вказувалася дактилоскопічна формула і особисті прикмети, а також порядковий номер. Останній полегшував знаходження потрібної сторінки альбома.

Поліцейським чинам особливо рекомендувалося не шкодувати часу на вивчення прикмет злочинців. "Необхідно завжди пам'ятати,— підкреслювалося в альбомі,— що головна умова успішного впізнання злочинця по фотокартці, швидкого розшуку його на очі серед тисячі інших полягає в тому, щоб чітко знати його зовнішність, вміло і уважно вивчати риси його фізіономії, додержуючись системи "словесного портрету"¹.

Експертно-криміналістичні заклади. До кінця XIX ст. в Російській імперії не існувало спеціальних експертно-криміналістичних закладів. Основну допомогу правоохоронним органам здійснювали приватні особи, які мали необхідні знання, та деякі державні установи і наукові заклади, які періодично проводили дослідження по кримінальним і цивільним справам.

Після судової реформи 1864 р. коло осіб, яким доручалося проведення експертиз, значно розширилось. Згідно зі Статутом кримінального судочинства (ст. 326) в якості обізнаних осіб могли бути запрошені лікарі, фармацевти, професори, вчителі, техніки, художники, ремісники, скарбники та інші особи, які мали спеціальні пізнання і набули особливого досвіду "... по якій-небудь службі або частині". Експертами по порівнянню підписів і почерку дозволялося залучати також чинів поліцейських управлінь. В одному з циркулярів Міністерства юстиції вказувалося, що поліцейські чини "... в силу довголітніх занять своїм предметом ... можуть вважатися цілком обізнаними в справі порівняння почерків і по своїй чисельності представляючого ними контингенту в змозі з'явитися в суд без відчутної шкоди до прямих своїх обов'язків чи занять...".

Для проведення судово-медичних експертиз слідчі на місцях найчастіше використовували можливості лікарських управ. Вже в 60—70 роки минулого століття майже всі вони мали штатних екс- ^{[14] [15]}

пертів, в розпорядженні яких були мікроскопи, хімічні реактиви і просте обладнання. Їх роботу контролювала лабораторія при Медичному департаменті, яка в разі необхідності проводила повторне дослідження.

У справах про підробку грошових знаків та інших цінних паперів судово-експертним закладом періодично виступала Експедиція заготовлення державних паперів, яка випускала паперові грошові знаки, облігації тощо. В тих випадках, коли виникали вузькоспеціальні питання в галузі біології й інших наук, слідчі і судові органи зверталися до Центральної хімічної лабораторії Міністерства фінансів. В ній проводились експертизи, пов'язані з дослідженням різних рідин: спирту, одеколону, масел, політури тощо.

Технічну експертизу документів, фірменних знаків і таврів здійснювали Мануфактурна рада Міністерства фінансів та єдина Медична рада при медичному департаменті Міністерства внутрішніх справ. Експертною діяльністю займалося також і Російське технічне товариство. В його складі в 1878 р. було створено фотографічний відділ, де проводилися різноманітні експертизи, в тому числі дослідження документів.

Для одержання висновків експертиз з найбільш важливих справ зверталися до Академії наук, яка здійснювала дослідження переважно судово-медичного та хімічного характеру. Активну участь у проведенні експертиз брали відомі російські вчені Д. І. Менделєєв, О. М. Бутлеров, М. І. Пирогов, М. М. Зінін та інші.

Досить часто для проведення експертиз суд і поліція залучали представників медицини, хімії та психіатрії. Наприклад, у Харкові у другій половині XIX ст. протягом багатьох років судово-психіатричні експертизи проводив професор психіатрії при Харківському університеті П. І. Ковалевський. Він довгий час працював старшим лікарем і завідуючим будинком для божевільних Харківської губернської лікарні. У Києві на початку XX ст. головним спеціалістом з експертиз крові був прозектор судово-медичного кабінету при Київському університеті доктор медицини М. М. Туфанов. Для консультацій за висновками експертиз він навіть виїжджав за кордон. Так, в серпні 1904 р. експерт виїхав до м. Грейфсвальд (Німеччина), де жив і працював доктор медицини Пауль Уленгут, який перший в судовій практиці застосував метод діагностики походження крові, що дозволило відрізняти кров людини від крові тварини. З Києва М. М. Ту- фанов привіз речовий доказ з кров'яними плямами. Необхідно було з'ясувати, кому належить кров: людині чи коню. Справа в тому, що звинувачений в убивстві стверджував, що це кров коня, а судді підозрювали, що це людська кров. Проведене дослідження показало, що в даному випадку були сліди кінської крові. Про результати експертизи М. М. Туфанов терміново телеграфував до Києва. Через чотири роки він став провідним експертом Росії у проведенні подібних досліджень.

Відомо, що українські вчені були одними з перших, хто проводив судово-медичні дослідження слідів крові. Піонером у цьому напрямку був Харківський університет. Там ще в 1866 р. Ф. А. Ган захистив докторську дисертацію, присвячену судово-медичним дослідженням кров'яних слідів, а в 1893 р. приват-доцент С. П. Двор- ніченко написав дисертаційне дослідження на тему: "До питання про відміну крові людини від ссавців тварин в судово-медичному відношенні". Говорячи про Харківський університет, необхідно також відзначити, що саме він став першим у викладанні криміналістики в юридичних учбових закладах. Вже з 1910 р. професор кримінального права і судопровадження А. Д. Кисельов знайомив в лекціях студентів-юристів з основами криміналістики, а професор М. С. Бокаріус у своїх працях ставив питання про необхідність викладання на юридичних факультетах основ судової медицини.

Першим криміналістичним закладом в Росії була судово-фотографічна лабораторія, яка відкрилася в 1889 р. при Петербурзькому окружному суді. Створив її на власні кошти вчений-криміналіст Є. Ф. Буринський. У 1912 р. лабораторію скасували, а замість неї організували кабінет науково-судових експертиз, підпорядкований прокурору Петербурзької судової палати. Протягом двох наступних років аналогічні кабінети одержали прописку в Москві, Києві та Одесі. Коло їх експертної діяльності було набагато ширше ніж у лабораторії. Згідно з законами від 28 липня 1912 р. і 4 липня 1913 р. кабінети науково-судових експертиз призначалися "... для провадження досліджень по кримінальних і цивільних справах за допомогою фотографії, дактилоскопії, хімічного і мікроскопічного аналізів та інших прийомів, за винятком досліджень, які проводять лікарські відділення губернських правлінь, а також для надання, в особливо важливих випадках, сприяння слідчій владі щодо виявлення винних і з'ясування злочинів або встановлення невинності підозрюваного"^[16].

Діяльність кабінетів регламентувала спеціальна інструкція. В функції керівника і його помічника входило: проведення досліджень, дача висновків з проведених експертиз і з різних технічних питань у судових засіданнях, виїзд на місце вчинення або виявлення злочинів для фотографування та участі в огляді місцевості, трупів, зломів і різноманітних слідів.

Структурно кабінети складалися з трьох відділів: фотографічного, кримінально-технічного та хімічного. У фотографічному відділі застосовувалась метрична, репродукційна, проекційна фотографія, мікрофотографія і фотографія в ультрафіолетовому промінні.

Київський кабінет науково-судових експертиз, заснований у лютому 1914 р., очолив криміналіст С. М. Потапов (1873 — 1957 рр.), який в подальшому став одним з основоположників радянської криміналістики.

До роботи в новому закладі він залучив відомих представників природничих наук приват-доцентів Київського університету В. І. Фаворського, М. О. Петрова, О. П. Семенцова, доктора медицини М. М. Туфанова.

В Одесі керівником відкритого у квітні 1914 р. кабінету науково- судових експертиз став учений-криміналіст М. П. Макаренко. До експертної роботи ним були залучені відомі спеціалісти різних галузей науки: С. М. Матвєєв, Є. С. Єльчанінов та інші. Для ознайомлення з зарубіжним досвідом проведення експертних досліджень влітку 1914 р. помічник керівника Є. С. Єльчанінов відбув у відрядження до країн Західної Європи. Йому вдалося відвідати Францію, Швейцарію і Німеччину й ознайомитися з останніми досягненнями криміналістичної науки і практики. Так, в Парижі він відвідав Бюро ідентифікації А. Бертильона, судово-токсикологічну лабораторію професора Ож'є, лабораторію по дослідженню вибухових речовин, керовану професором Клінгом; в Ліоні — Бюро техніко-поліцейсь- ких методів Е. Локара та інститут професора Лакасаня при університеті; в Лозанні — провів ряд досліджень під керівництвом професора Р. Рейса, а в Мюнхені ознайомився з діяльністю криміналістичного бюро з проведення судово-експертних досліджень і музей при президенті поліції Мюнхена.

Свідчень про дореволюційну діяльність Київського і Одеського кабінетів науково-судових експертиз збереглося дуже мало, бо більшість матеріалів втрачено під час громадянської війни. Із звітів, опублікованих в літературі, відомо, що в середньому за рік в кабінетах проводилось майже 300 різноманітних експертиз. Наприклад, в Одеському кабінеті за три роки роботи було здійснено 738 експертиз: в 1914 р.— 215, в 1915 р.— 279, а в 1916 р.— 244. Дослідження розподілялися таким чином: порівняння почерків — 346; інші дослідження документів — 122; дактилоскопія — 38; дослідження волосся, сперми і крові — 43; хімічні дослідження — 122; інші види — 67.

Про високий рівень і багатопланову тематику експертиз, проведених співробітниками цих кабінетів, а також про їх значний внесок у криміналістичну науку свідчать матеріали 1-го з'їзду експертів- криміналістів, який відбувся 1—9 липня 1915 р. у Петрограді^[17]. Його учасниками були керівники кабінетів науково-судових експертиз, їх помічники, окремі судді та судові слідчі. Крім юристів, у роботі з'їзду брали участь медики, хіміки, фізики й біологи.

Серед виступаючих на цьому форумі були і представники українських криміналістів, доповіді яких сприймалися з великою увагою. Так, керівник Київського кабінету науково-судових експертиз С. М. Потапов висвітлив такі питання: про дослідження документів; про найбільш суттєві ознаки почерку при порівняльному дослідженні; про дослідження різного виду крові, плям і волосся: найновіші модифікації існуючих для цього методів; аналіз за допомогою ультрафіолетових променів, окурювання хлористим воднем, кольо- роподільні процеси, використання двоколірного друку; хімічні способи відновлення витравленого; копіювальний процес.

Приват-доцент Київського університету В. І. Фаворський доповів слухачам про новий метод виявлення невидимих текстів, ви-

користовуючи ультрафіолетові промені. Значне місце в доповіді він відвів способам відновлення змісту документа методом підсилення деталей рельєфа боковим освітленням, збільшенням контрастності і посилення кольорових відмінностей.

Доктор медицини М. М. Туфанов повідомив про проведені ним досліди щодо удосконалення метода П. Уленгута при дослідженні крові, а приват-доцент Новоросійського університету Є. С. Єльча- нінов — про результати свого наукового відрядження літом 1914 р. у країни Західної Європи.

Учасників з'їзду особливо зацікавила доповідь керуючого Одеським кабінетом науково-судових експертиз М. П. Макаренка, в якій висвітлювались питання: застосування електролізу для фіксування і проявлення пальцевих відбитків на металевій поверхні; про способи відновлення тексту згорілих документів; про способи дослідження документів підроблених механічними засобами; про способи відновлення залитого чорнилами, вимитого і вискобленого тексту; про дослідження зброї та стріляних куль. Характерно, що свою доповідь керівник одеських експертів побудував на основі конкретних кримінальних справ, у процесі розслідування яких і проводились експертні дослідження. Ось один із прикладів.

У грудні 1914 р. на Одеській паперовій фабриці виникла пожежа. Після тушіння у складі пресованої соломи було знайдено чотири обгорілих трупи: трьох чоловіків і однієї жінки. Як потім з'ясувалося, загиблими виявилися безпритульні люди, які ночували в скирдах соломи. Впізнати їх по рештках було неможливо. Зробити це допомогли експерти-криміналісти — співробітники кабінету науково- судових експертиз, які протягом двох днів брали участь в огляді місця події. Під час огляду знайшли речові докази: дуже закопчену і мокру записну книжку та обгорілий гаманець. В останньому знаходились документи — напівзотлілі, мокрі і закопчені димом Прочитати їх зразу не вдалося. Більше того, коли папірці почали розглядати, то вони розсипалися. Експерту довелося зібрати клаптики і помістити між двома скляними пластинками. Саме ці "німі свідки" пожежі і стали об'єктами дослідження в кабінеті науково-судової експертизи.

Спочатку знахідку очистили від бруду і копоті, а потім із зібраних шматочків паперу зробили фотознімок апаратом Урбана з жовтим світофільтром. В результаті вдалося встановити особи двох чоловіків — один був мешканцем м. Акермана, другий — селянином с. Похишаток Ямпільського повіту Полтавської губернії¹.

На великий жаль, перші кабінети науково-судової експертизи проіснували не довго, під час революції 1917 р. і громадянської війни більшість із них практично припинили свою діяльність. Але й за ці декілька років вони зробили значний внесок в розвиток вітчизняної криміналістики, упроваджуючи в слідчу практику науково-технічні прийоми і методи.

Кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Особливу систему ^{[18] [19]}

криміналістичних закладів становили кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Перше в Росії реєстраційне бюро, яке називалося антропометричною станцією, було створене при Петербурзькій сискній поліції в 1890 р. "для позбавлення рецидивістів можливості приховувати свою попередню судимість, рівно як констатування підозрілих осіб, бажаючих приховувати своє минуле і своє дійсне звання".

Через два роки у периферійних містах відкрили ще 12 аналогічних станцій. Більшість із них підпорядковувалась тюремним комітетам, в тому числі і єдина в Україні — Одеська. Головна функція цих станцій полягала в реєстрації і ототожненні злочинців за допомогою антропометричних вимірів за системою, розробленою А. Бертильоном.

Зазначимо, що до цього часу технічні прийоми кримінальної реєстрації змінювалися декілька разів. До початку 70-х років минулого століття в Російській імперії існував середньовічний метод реєстрації злочинців — таврування, узаконений в 1691 р. царським указом "Про таврування злочинців, які замість смертної кари будуть підлягати іншому покаранню та засланню, і про виготовлення тавра для цього з літерою В". Форма тавра з роками змінювалась. Інколи злочинцям випалювали цілі слова: "ВОР", "КАТ" — по одній літері на кожній щоці і одну літеру на лобі. Як відмічалось у царських указах, мета таврування злочинців — "щоб були від добрих людей відмінні".

Після скасування таврування у 1863 р. реєстрація затриманих і розшукуваних осіб здійснювалася дільничою поліцією за допомогою спеціальних реєстрових книг, де вказувалися прикмети зареєстрованого. Описування прикмет велося без всякої системи і впізнати по них людину було практично неможливо. З введенням антропометрії замість книг створюються картотеки для запису затриманих, розшукуваних і засуджених. Пізніше Міністерство юстиції починає видавати довідкові книги про засуджених.

Антропометричний метод реєстрації передбачав 12 вимірювань визначених частин людського тіла: зріст (загальний і сидячи), довжина і ширина голови, ширина скулової кістки, довжина і ширина правого вуха, довжина лівого передпліччя, довжина середнього пальця і мізинця лівої руки, довжина ступні лівої ноги і ширина витягнутих горизонтальних рук. Крім цього визначався колір очей. Протягом 1890—1897 рр. в Російській імперії за системою Бертильона було зареєстровано 27 тис. осіб (23 тис. чоловік і 4 тис. жінок), серед яких виявили 1700 рецидивістів та 180 рецидивісток^[20].

При заповненні антропометричної карти рекомендувалося поміщати і фотокартку злочинця. До речі, в Росії можливості фотографії в поліцейській практиці почали використовувати ще в 60-х роках. В 1862 р. при С-Петербурзькій поліції організовується фотографічне бюро "для зняття портретів з обвинувачених з метою встановлення їх особи". Через деякий час аналогічні бюро створю-

ються при деяких інших поліцейських управліннях. В Україні перше поліцейське фотографічне ательє з'явилося в 1864 р. в м. Бобринці (нині Кіровоградської обл.), організоване на кошти, зібрані на підписці населення з метою "додатку фотокартки до всіх важливих випадків судово-поліцейських справ". Але ці випадки застосування фотографії були епізодичні і не створювали системи. Наукова база для виникнення судової фотографії з'явилася в кінці XIX ст. Великий внесок в її розвиток зробив російський вчений Є. Ф. Буринський, якого по праву називають творцем судової фотографії.

Про те, що науково-теоретичний і практичний рівень судової фотографії в Росії був достатньо високим свідчить, наприклад, найвища нагорода, яку одержав російський відділ судово-поліцейської фотографії на міжнародній фотографічній виставці в Дрездені (1909 р.) В російському відділі експонувались інструкції, таблиці і практичні посібники з судової фотографії, реєстраційні знімки злочинців та їх відбитки пальців, фотоілюстрації про розкриття найбільш небезпечних злочинів — убивств, розбійних нападів, крадіжок зі зломом, фальшивомонетництва, шахрайства тощо.

У Києві антропометричний кабінет організували в кінці 1901 р. при сискній частині міської поліції. На той час єдиним технічним засобом в поліції був фотографічний апарат, придбаний в 90-х роках. Діловодство сискної частини складалося з двох журналів: настільного реєстру, в якому фіксувалися "темні особи", та розшуко- вого алфавіту, де значились списки розшукуваних осіб. Таке непривабне положення склалося тому, що в сискній частині постійного особового складу, як такого не було. Розшукові обов'язки виконували декілька відряджених городових, які підпорядковувалися завідуючому сискною частиною. До речі, цю посаду займали чини міської поліції по сумісництву.

У серпні 1901 р. сискну поліцію Києва очолив колежський секретар Г. М. Рудой. Через місяць після свого призначення він відбув у закордонне відрядження, де відвідав спочатку Лондон, а потім Париж. Результатом його двохмісячного ознайомлення з постановкою сискної справи в Англії та Франції стала повна реорганізація київської сискної поліції.

Одним із важливих заходів щодо удосконалення кримінальної реєстрації було створення антропометричного кабінету. Порядок реєстрації був такий: на кожного доставленого в сискну частину складалася антропометрична картка за системою Бертильона в 3-х примірниках. Один примірник знаходився в шафі № 1, розділеній на ящики за видами вчинення злочинів (убивці, злодії, шахраї, гвалту- вальники тощо); другий — в шафі № 2, де концентрувались картки злочинців за алфавітним порядком, а третя картка поміщалася в шафі № 3 в порядку бертильонажу. Фотокартки непізнаних трупів містилися в шафі № 4.

За перший рік роботи кабінету, тобто в 1902 р., антропометричне вимірювання було застосоване до 2787 затриманих осіб (1563 чоловіків і 1224 жінок), а в 1903 р. до 3687 осіб (2265 чоловіків та 1422 жінок). Завдяки проведеній реорганізації з квітня 1902 р., за слова- 54

ми Рудого, київське сискне відділення не поступалося "...по своєму благоустрію жодному з правильно організованих у Росії сискних поліцій"^[21].

Департамент поліції в подальшому докладав зусиль щодо розширення мережі антропометричних кабінетів, але централізованого обліку по лінії сискної поліції в маштабах імперії до 1908 р. не існувало. Це сталося після створення в усіх губернських і найбільш значних повітових містах 89 сискних відділень, які згідно з законом від 6 липня 1908 p., поділялилися на 4 розряди. В Україні вони існували в таких містах: Києві, Одесі, Харкові (І розряд), Катеринославі, Єлизаветграді, Миколаєві (II роз.), Житомирі, Кам'янець- Подільську, Полтаві, Кременчузі, Бердичеві, Херсоні, Сімферополі, Керчі, Новоросійську (III роз.) і Чернігові (IV роз.). Провідним підрозділом сискного відділення було довідково-реєстраційне бюро, головним завданням якого була реєстрація злочинців, систематизація всіх відомостей про них, встановлення особи, видача довідок про судимість і розшук винних осіб. До компетенції бюро відносилось також проведення криміналістичних експертиз (дослідження речових доказів, технічних досліджень документів, експертиз почерків тощо). Штати довідково-реєстраційних бюро сискних відділень усіх розрядів були невеликі і налічували дві одиниці: 1) чиновник, завідуючий реєстрацією злочинців і перепискою по розшукам та наглядам і 2) фотограф, він же помічник реєстратора злочинців. Характерно, що їх службові оклади складали майже однакову суму (І роз.— 1000 крб., II роз.— 900 крб., Ill роз.— 800 крб.). Свою роботу нові підрозділи будували на використанні антропометрії, дактилоскопії, судової фотографії та словесного портрета. На кожного затриманого виготовлялись: 1) повна реєстраційна карта з 3-ма фотокартками і дактилоскопічними відбитками в 2-х примірниках (один — для центрального реєстраційного бюро);

2) фотокартка для альбому злочинців; 3) особова карта з фотографічним знімком на професійних злочинців і 4) алфавітна карта.

До складу реєстраційного бюро входили: 1) фотографія з антропометричним і дактилоскопічним кабінетом, де використовувався опис прикмет злочинців за системою "словесного портрета"; 2) кар- точна реєстратура, що включала реєстраційні карти злочинців з їх фотокартками, антропометричними і дактилоскопічними даними;

3) карточний розшуковий алфавіт; 4) альбом злочинців і "осіб порочної поведінки"; 5) колекція почерків, знаряддя злочинів, злодійських інструментів і шахрайських пристроїв; 6) довідки про судимість і відомості про утримуваних у місцевих в'язницях; 7) відомості по поточним наглядам; 8) газетні вирізки.

Організацію і діяльність реєстраційних бюро регламентувала окрема інструкція (доповнення до циркуляру департаменту поліції від 29 грудня 1906 р. за № 1) та інструкція чинам сискної поліції (1910 p.), які були обов'язковим керівництвом стосовно реєстрації

злочинців. В останній, зокрема, вказувалося, що всі чини сискних відділень мають бути ознайомлені з судово-поліцейською фотографією, дактилоскопією і антропометрією, фіксуванням слідів гіпсом тощо. Для цього кожний поступаючий на службу в сискну поліцію зобов'язувався "... пробути достатній час на практичних заняттях по реєстрації злочинців".

Діяльність дактилоскопічних кабінетів регламентувалася спеціальною інструкцією, розробленою департаментом поліції в вересні 1910 р. В ній, наприклад, детально роз'яснювалося про пото- жирові відбитки пальців, про те, на яких поверхнях вони частіше всього зберігаються, як їх виявляти та фотографувати. Давались в інструкції і вказівки щодо дактилоскопічної експертизи ("порівняння"), яку повинні були проводити завідуючі дактилоскопічною реєстрацією.

Треба зауважити, що в Росії дактилоскопія не була оцінена належним чином і розглядалася як допоміжний метод до антропометрії. Такий комбінований метод кримінальної реєстрації на відміну від європейських країн продовжував існувати до повалення царизму, а в деяких регіонах в перші роки радянської влади.

В історико-правовій і криміналістичній літературі стверджується, що вперше в російській імперії дактилоскопію почали застосовувати у в'язницях у кінці 1906 p., а в практиці сискної поліції — з 1907 p.¹ Насправді перше дактилоскопічне бюро було створене в січні 1904 р. при сискній частині Київської міської поліції. Тільки за перший рік його існування підлягли дактилоскопіюванню 2987 осіб: 1590 чоловіків і 1397 жінок^{[22] [23].}

Історія створення першого в Україні дактилоскопічного бюро заслуговує більш докладної розповіді, тим більше що в учбовій літературі цей факт залишається невисвітленим.

У вересні 1903 р. київський поліцмейстер полковник Цихоцький, перебуваючи у Німеччині, відвідав Дрезденську виставку поліцейської техніки, а також побував у місцевій кримінальній поліції, повернувшись до Києва, він відрядив завідуючого сискною частиною Г. М. Рудого до Дрездена для ознайомлення з найновішими досягненнями кримінальної поліції з метою застосування їх в київському сискному відділенні. Серед різноманітних експонатів виставки увагу Рудого привернули "...чемодан з багаточисельними інструментами, необхідними для виявлення злочинів та новий спосіб ототожнення особи злочинця за допомогою дактилоскопії". Із Дрездена він направився до Берліна, а потім до Віденя, де ознайомився з організацією сискної справи в цих містах.

Після повернення з закордонного відрядження Рудой зробив на власний кошт в сискному відділенні такий же чемодан, доповнивши його багатьма приладами, необхідними для місцевих умов. Фактично це був перший у Росії слідчий чемодан, який стали використовувати під час огляду місця події для виявлення слідів, речових доказів тощо. Будучи переконаним прихильником нового методу ідентифікації, Рудой організував при сискній поліції дактилоскопічний відділ, який почав діяти з 1 січня 1904 р. Крім того, він розробив проект організації дактилоскопічних бюро в поліції Російської імперії, який подав керівництву 13 жовтня 1903 р. Цей документ складався з 4-х розділів: антропометрична система; новий дактилоскопічний метод; організація дактилоскопічних бюро; розшуки злочинців за дактилоскопічними відбитками.

Віддаючи перевагу дактилоскопії перед антропометрією. Рудой писав: "Неймовірна дешевизна дактилоскопічних приладів (лупа, пластинка, валик та фарба) і надзвичайна простота маніпуляцій, що не потребують ніяких приготувань, дають повну можливість без особливих витрат організувати дактилоскопічні виміри не тільки у в'язницях і сискних поліціях, але й у станових квартирах поліцейських наглядачів заштатних міст, посадів, містечок і сіл". Для цього він пропонував організувати дактилоскопічні бюро: 1) повітові і приватні при повітових і губернських в'язницях, виправних відділеннях та інших місцях ув'язнення, а в селищах, де немає місць ув'язнення — при місцевому поліцейському управлінні або у старшого поліцейського чиновника; 2) губернські — при губернській в'язничій інспекції або сискному відділенні, якщо воно є; 3) центральне — при Головному в'язничому управлінні або при С.-Петербурзькій сискній поліції. Міністерству внутрішніх справ знадобилось більше трьох років, щоб циркулярним розпорядженням від 9 квітня 1907 р. при департаменті поліції створити Центральне реєстраційне бюро, а в сискних відділеннях на місцях — реєстраційні бюро. При цьому дактилоскопія так і не стала в Росії головним методом кримінальної реєстрації.

Варто також відзначити ще один пріоритет київської сискної поліції — в криміналістичній одорології. До недавнього часу в літературі стверджувалось, що в Росії розшукові собаки вперше з'явилися на поліцейській службі у 1906 р. Початок цьому було покладено у прибалтійських губерніях, а перший розплідник поліцейських собак відкрився у Петербурзі в 1907 р.^[24]

На наш погляд, історію російського і українського службового собаководства треба вести з Києва, де ще в грудні 1904 р. місцева поліція закупила в м. Швелмі (Німеччина) чотири собаки-шукачі породи вівчарки різної статі. Туди ж був спеціально відряджений дресирувальник сискного відділення, який, пройшовши місячні курси, одержав атестат про успішне вивчення ним "...способу дресирування і виховання собак". Його закордонне навчання і купівля вівчарок коштували державній казні 695 крб. 50 коп. В кінці 1904 р. одна з собак по кличці Гексе приступила до розшуку злочинців по "гарячих" слідах.

На початку 1905 р. при Київській міській поліції був створений розплідник службово-розшукових собак.

На закінчення відзначимо, що процедура кримінальної реєстрації була занадто складною. В одній тільки основній реєстраційній карті значилось 120 пунктів, які необхідно було заповнити. Тому департамент поліції, проводячи в 1913 р. реформу в галузі кримінального сиску, почав зі спрощення кримінальної реєстрації. Класифікацію злочинців за словесним портретом замінили реєстрацією по дактилоскопії, а антропометрію залишили тільки для впізнання рецидивістів, зареєстрованих у сискних відділеннях до 1908 р.

Увесь реєстраційний матеріал, який знаходився у сискних відділеннях і у центральному бюро (понад 200 тис. фотокарток), до 1 січня 1915 р. перереєстрували по новій спеціально розробленій таблиці видів злочинності. Згідно з нею злочинці розподілялися на такі категорії: 1) "гастролери"; 2) кишенькові злодії; 3) злодійки-про- ститутки; 4) прості злодії; 5) злодії по передній; 6) злодії по горищах; 7) злодії по крамницях; 8) злодії зі зломом квартир і крамниць;

9) злодії з застосуванням обдурення; 10) злодії-прислуги; 11) злодії залізничні; 12) злодії велосипедні; 13) кублоутримачі злодіїв; 14) покупці краденого; 15) конокради; 16) шахраї і аферисти; 17) грабіжники і розбійники; 18) фальшивомонетники; 19) підпалювачі; 20) убивці; 21) шулери-картярі; 22) хулігани і "коти"; 23) бродяги; 24) глухонімі; 25) вислано-каторжні; 26) співучасники злочинів; 27) баришники театральні; 28) хіпезники — обкрадачі чоловіків, приведених проститутками на квартири; 29) підкидачі, обкрадаючі приїзжих провінціалів за допомогою підкидання на вулиці гаманця з грішми або золотих обручок; 30) пушкарі \

На жаль, під час громадянської війни реєстраційні матеріали сискних відділень у своїй більшості були знищені. Там, де вони збереглися, їх успішно використовували в перші роки Радянської влади співробітники карного розшуку для ідентифікації злочинців-про- фесіоналів.