2. Міжнародні відносини у 1960-х - першій половині 1970-х років.

З початком 1960-х років вплив "холодної війни" на міжнародні відно-сини досяг свого апогею. Серед чинників, які зумовили таку міжнародну напругу, необхідно назвати: придушення радянськими військами народної революції в Угорщині восени 1956 року, поява 1957 року в СРСР міжконти-нентальних балістичних ракет, а в зв'язку з цим - втрата Сполученими Шта-тами фактору своєї географічної недосяжності, новий етап національно-виз-вольних і антиколоніальних революцій та боротьба великих держав за ут-вердження свого впливу в країнах, що звільнилися; новий щабель гонки оз-броєнь із врахуванням досягнень науково-технічної революції.

492

Друга Берлінська криза 1961 року.

Ситуація з цим західним анклавом на території НДР почала радикаль-но змінюватися з другої половини 1950-х років. Радянський лідер М.Хру-щов, утвердившись у своїй абсолютній владі та придушивши революцію в Угорщині, вирішив остаточно покінчити з західноберлінською проблемою, яка, до речі, отримала в міжнародній термінології визначення "другого Са-раєва", "порохової бочки" тощо.

Принагідно зауважимо, що кордон, який ділив Берлін на дві частини -Східну й Західну, був практично відкритим.

Весняна 1961 року зустріч М.Хрущова та Дж. Кеннеді у Відні вияви-лась безрезультатною. Дійти згоди щодо статусу Західного Берліна лідери двох наддержав не змогли. Тоді обидві сторони перейшли до рішучих дій. Побоюючись чергової блокади Берліна, американці навіть розробили план локального ядерного удару по радянських частинах, дислокованих на тери-торії НДР. Почалася передислокація американських військ. У СРСР прове-ли чергову мобілізацію військовослужбовців.

Нарешті, за тодішньою радянською офіційною версією, держави - учас-ники Варшавського договору прийняли рішення, в якому рекомендували Народній палаті та уряду НДР навести порядок та надійно захистити кордон із Західним Берліном. У ніч на 13 серпня 196] року почалося встановлення огородження з колючого дроту, а згодом будівництво бетонної стіни навколо

493

Західного Берліну з контрольно-пропускними пунктами. Стіна довжиною 46 км, висотою 3 метри проходила серединою вулиць, уздовж будинків, че-рез садки і парки. Ситуація вкрай загострилася, виникло своєрідне балансування на грані війни. 17 та 18 серпня СРСР та США обмінялися різкими нотами. З західної сторони було зроблено кілька спроб зруйнувати стіну. Кульмінацією кризи стало танкове протистояння у жовтні, коли з західної сторони до одного із КПП підійшли американські танки, а на відстані 200 м з протилежної - радянські. Протистояння тривало майже добу. Але здоровий глузд узяв гору, танки відвели.

Після спорудження берлінської стіни будь-які можливості для розв'я-зання німецького питання були втрачені.

Карибська криза 1962 року та її наслідки. Апогеєм "холодної війни" стали події осені 1962 року, пов'язані з фіделістською революцією на Кубі, відомі в радянській літературі як "карибська криза", а в американській - як "карибська ракетна криза".

Ставлення США та СРСР до революції на Кубі в 1959 року під керів-ництвом Ф. Кастро було закономірно прямо протилежне. США вдалися до економічної блокади, розриву дипломатичних відносин і, нарешті, підтри-мали воєнну інтервенцію антикастрівців -на Кубу в квітні 1961 року. СРСР, навпаки, визнав Ф. Кастро та його революцію соціалістичною і надав всіляку допомогу, в тому числі військову. Ф. Кастро, не будучи ні соціалістом, ні комуністом на час революції, сприйняв належним чином великодушний жест СРСР і оголосив будівництво соціалізму на Кубі. З метою надійного захисту кубинського соціалізму радянське керівництво за згодою Ф. Кастро виріши-ло таємно розмістити на острові ракети середньої дії з ядерними боєголовками. З міжнародно-правової точки зору нічого особливого в цій акції не було, оскільки сталася вона за обопільною згодою СРСР і Куби. Слід взяти до уваги і укладення між обома державами угоди про взаємодопомогу. Так само не існувало морально-політичних причин для заперечення радянських дій з боку США, якщо врахувати, що Штати мали вже свого роду ракетний пояс від Гренландії до Туреччини. Але Радянський Союз розміщував ракети не відкрито, а таємно, про це знало невелике коло людей. Наприклад, солда-' там, яких відправляли на Кубу, було наказано взяти зимовий одяг, оскільки їх нібито передислоковують на північ країни.

494

Американці дізналися про ракетні шахти та ракети на Кубі випад-ково, з аерозйомки.

Радянські представники в США та ООН все заперечували. 22 жовтня США оголосили військово-морську блокаду Куби, до якої прямували ра-дянські кораблі з рештою ядерної зброї. Здавалось, що воєнне зіткнення неминуче. Світ заціпенів. У США йшла боротьба "голубів» та "яструбів». Останні наполягали надати групі американського вторгнення на Кубу так-тичну ядерну зброю. На Кубі було мобілізовано 270 тис. вояків і Ф.Кастро заявив, що його країна боротиметься до "останнього солдата". Тим часом між М.Хрущовим та Дж. Кеннеді йшов активний обмін листами й телегра-мами, почалися переговори з радянським послом у США А. Добриніним.

|Нарешті 26 жовтня було досягнуто компромісу: СРСР погодився на демон-таж ракет на Кубі, натомість США гарантували недоторканість Куби. Дж.

РКеннеді погодився також демонтувати американські ракети на території Ту-реччини. Кульмінацію кризи було пройдено 28 жовтня, остаточне ж її врегу-лювання відбулося через 3-4 тижні.

Перебіг Карибської кризи примусив лідерів двох світових наддержав дійти думки про те, що військовими методами досягти безпеки своїх країн та світу неможливо і що потрібний контроль за ядерною зброєю. Важливим було усвідомлення необхідності прямих контактів лідерів держав. Цьому мав слугувати прямий телефонний зв'язок між Москвою та Вашингтоном, встановлений у червні 1963 року. Прямим наслідком кризи стало підписання першого міжнародного договору про контроль за ядерною зброєю - Догово-ру про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі та під водою. Його підписали 15 серпня 1963 року СРСР, США та Англія.

В'єтнамська війна. Женевські угоди 1954 року та поява двох В'єтнамів не розв'язали в'єтнамської проблеми. Замість Франції у війну на боці сай- гонського режиму поступово втягнулися Сполучені Штати. Приводом для їх безпосереднього втручання у війну став так званий "тонкінський інцидент», тобто обстріл північнов'єтнамськими торпедними катерами американських кораблів, які знаходилися у Тонкінській затоці.

В ході війни тричі змінився особовий склад радянських військ'йе тільки за

495

рахунок демобілізованих, але й загиблих. У небі Північного В'єтнаму з американськими "фантомами" билися чотири радянських авіадивізії супервп-нищувачів М1Г-21. Участь у війні розколола американське суспільство, нація знаходилась на грані загальної непокори. Р. Ніксон, перемігши на президентських виборах у 1968 році, проголосив курс на "в'єтнамізацію війни" і почав виведення американських військ, про що йшлося у підписаній між США, ДРВ та партизанами угоді 1973 року. Через два роки Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У війні загинуло 58 тис. американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 ти'б. американських вояків надзвичайно складно адаптувалися до умов мирного життя.

Послаблення міжнародної напруги та прихід короткотривалого періоду розрядки. Початок 1970-х років ознаменувався відносним послабленням міжнародної напруженості, періодом так званої розрядки. Хронологічно він припадає на першу половину 1970-х років. Очевидно, у цій назві відбилася провідна тенденція того часу - прагнення розв'язувати основні світові проблеми дипломатичним шляхом, хоч і в першій половині 1970-х років відбувалися збройні конфлікти, як, наприклад, арабо-ізраїльська війна

1973 року.

Серед факторів, які спричинили розрядку, вкажемо на такі: досягнення військово-стратегічного паритету між СРСР та США; поступова втрата Штатами абсолютного лідерства в капіталістичній системі, серйозну конкуренцію їм почали складати Західна Європа та Японія; суперечки в НАТО і вихід Франції з цього блоку; відповідне врівноваження позицій СРСР та США щодо регіональних впливів (США зазнали поразки в боротьбі за В'єтнам, а СРСР зіткнувся із серйозними проблемами у стосунках з КНР, прикладом чого сдав збройний конфлікт-1969 року на острові Даманському, який призвів до роз$иву відносин між СРСР та КНР); переорієнтація зовнішньої політики США відповідно до своїх можливостей та вимог рівномірно розподілити зусилля і відповідальність між усіма союзниками з метою зміцнення західної системи; ліквідація колоніальної системи.

Радянсько-американські відносини.

1974 року - зустріч Р. Ніксона і Л. Брежнєва в Криму; у листопаді цього ж року - зустріч Дж. Форда та Л. Брежнєва у Владивостоці. Результатом цих зустрічей стало підписання майже 200 різних угод. Це більше, ніж за всю пЙЁ?редню історію радянсько-американських відносин. Найважливіші із них: про основні взаємин між СРСР і США: про обмеження стратегічних озб роєнь (Я00-' )> в як'й ішлося про системи протиракетної оборони та захо-

496

ди. спрямовані на скорочення виробництва стратегічних наступальних озброєнь протягом 5 років; про попередження ядерної війни. Також укладено торговельну угоду на основі найбільшого сприяння для СРСР, але в жовтні 1972 року конгрес США прийняв поправку сенатора Джексона та конгресмена Веніка, суть якої зводилася до того, що режим найбільшого сприяння буде надано СРСР при умові демократизації радянського законодавства щодо еміграції. США скористалися розривом радянсько-китайських відносин, і в 1972 році нормалізували стосунки з КНР (вперше після 1949 p.), зняли вето на вступ КНР до ООН, але дипломатичними службами обмінялися лише у 1979 році. Проте позитивний резонанс потепління радянсько-амернкансь-ких відносин домінував у світовій політиці упродовж першої половини 1970-х років.

Нова східна політика - це зовнішня політика уряду ФРН, який скла-дався з соціал-демократів та вільних демократів (очолював його лідер СДПН В. Брандт). Вона була спрямована на нормалізацію відносин зі своїми східними сусідами. В умовах 1970-х років стало очевидним анахронізмом відсутність дипломатичного визнання між ФРН і НДР та іншими європейськими соціалістичними державами. Наведемо перелік договорів, які, власне, віддзеркалювали зміст зовнішньої політики уряду В. Брандта і яка стримала назву "нової східної": у серпні 1970 року укладено Московський договір між ФРН та СРСР, який передбачив відмову від політики з позицій сили та визнання Західною Німеччиною післявоєнних кордонів (дипломатичні відносини між СРСР та ФРН встановлені ще у 1955 році під час приїзду К. Адена-уера до Москви); у грудні цього ж року підписано договір про нормалізацію відносин між ФРН і ПНР та визнання кордону по Одеру - Нейсе; у вересні 1971 року підписано чотиристоронню угоду (СРСР, США, Англія, Франція) щодо Західного Берліна, який не був визнаний складовою частиною ФРН, над ним зберігався контроль 4-х держав; у грудні 1972 року укладено договір між ФРН і НДР та між ФРН і ЧССР, за яким Мюнхенську угоду визнано недійсною; у 1973-1974 роки встановлено дипломатичні відносини ФРН з Болгарією, Угорщиною та МНР.

1973 року обидві Німеччини були прийняті до ООН. а В. Брандта відзначено Нобелівською премією миру.

Нарада у Гельсінкі та підписання Заключного акту 1975 року. її варто вважати вершиною періоду розрядки, оскільки нормалізація радянсько-американських відносин, нова східна політика ФРН дозволили зайнятися загальноєвропейськими питаннями і виробити свого роду кодекс поведінки європейських країн. Цю спробу навіть важко оцінити, якщо не забувати, що в Європі двічі у XX столітті палало вогнище світових воєн. Нарада у Гельсінкі відбувалася в три етапи, де перші два - це підготовчі роботи, на яких було визначено порядок денний та підготовано основні документи. Нарешті, на зли

497

третьому етапі, який тривав з ЗО липня по 1 січня 1975 року 33 європейські країни, а також США і Канада підписали Заключний акт наради, який зат-вердив такі принципи ведення політики: повага до суверенітету, незастосу-вання сили, непорушність кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, повага до прав людини і основних свобод тощо. Держави-учасниці підписали також низку угод про співробітництво у сфері економіки, техніки, збереження довкілля, гуманітарних знань. Заключний акт та нові правила європейської зовнішньої політики виявилися в цілому ефективними і діють по сьогоднішній день. Можна сподіватися, що якнай-точніше їхнє виконання стане запорукою спокою на європейському конти-ненті.