Зовнішня політика держави та її типи

Кожна держава для оптимального здійснення своїх функцій мусить проводити певну політику за межами національних кордонів. Це об’єктивно викликає зв’язки держави, існування, функціонування та розвиток сфери міждержавних відносин (див.: Схема 13.5).

Головним суб’єктом міжнародних відносин виступає “національна держава”. У міжнародній політиці цим терміном позначають географічно обмежену, законно визнану цілісність, яка керується єдиним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією. Цей напрямок діяльності сучасних держав називається зовнішньою політикою.

Зовнішня політика - це комплекс дій держави, спрямований на захист свого національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин

Міжнародні взаємодії, які розгортаються у глобальному та регіональному масштабах, становлять основу системи міжнародних відносин. При цьому двосторонні відносини залишаються особливо суттєвими.

Міжнародні відносини досліджують різні науки. Базові засади політологічного аспекту проблеми оптимально розкриває соціологічний метод. Під цим кутом зору ієрархія держав на міжнародній арені виглядатиме так:

- наддержави (спроможні впливати на існування всього людства);

- великі держави (їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону);

- середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);

- малі держави (мають незначний вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для захисту незалежності);

- мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами).

У кожному випадку зміст зовнішньої політики визначається прагненням кожної з держав-учасниць міжнародних відносин (а їх понад 200) насамперед реалізувати свій національний інтерес.

Національний інтерес - це збереження благ і цінностей, які дане суспільство вважає для себе істотними.

Поняття “національний інтерес” залишається достатньо абстрактною величиною.

- агресивна політика (характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей, спробами розв’язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики);

- активна політика (будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, на успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики);

- пасивна політика (властива державам, слабким в економічному, політичному і військовому відношенні, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини);

- консервативна політика (пов’язана з прагненням колишніх “великих” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнутий раніше баланс між внутрішньою і зовнішньою політикою).

Метою системи міждержавних відносин є збереження рівноваги сил, попередження розвитку конфліктів. Це історично забезпечується одним з трьох типів контролю:

- імперським (єдина держава конструює решта);

- біполярним (дві наддержави контролюють та регулюють взаємовід­носини у межах своїх сфер впливу);

- балансу сил (три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів).

На сучасному етапі держави залишаються головними та вирішальними суб’єктами міжнародних відносин, але абсолютизація їхнього значення в наш час, коли на сцену виходять інші гравці, перестає домінувати.

Поняття „рівноваги” застосовують до усіх міжнародних систем. Хоча світовий досвід свідчить про те, що на міжнародній арені кожна дійова особа прагне до максимального збільшення своїх можливостей. Адже зовнішня політика держави тільки тоді чогось варта, коли вона обома ногами стоїть на землі. Вона має поєднувати стратегічне бачення і мобільність, вірність стратегічним пріоритетам і оперативне реагування на будь-які зміни ситуації у світі. Внаслідок цього відомі міжнародні системи динамічно розвиваються, підлягають зміні, регулюються принципом акумуляції сили, що становить фундаментальний зовнішньополітичний інтерес держави. Отже, проводячи зовнішню політику, держави прагнуть досягнути оптимальної, а часом і максимальної сили. Це і є їхньою найголовнішою політичною метою.

13.2.