Зовнішня політика

Зовнішня політика — це діяльність держави та інших політичних інститутів, що здійснюється на міжнародній арені; комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку відносин із міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб'єкти міжнародних відносин.

Кожна держава зобов’язана будувати свою зовнішню політику, виходячи із своїх власних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики.

Головна мета зовнішньої політики - забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу.

Держава, реалізуючи свою зовнішню політику, ставить перед собою такі головні цілі:

- Створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань.

- Активна співпраця і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу, з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед, збереження цивілізації.

- Участь у міжнародному поділі праці та пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винагородами й духовними цінностями.

- Захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема.

- Об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму.

- Спільна ефективна участь у розв’язанні глобальних проблем сучасного світу. Найголовнішіми цілями зовнішньої політики є:

1. Національна безпека - стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб'єктом системи міжнародних відносин.

2. Збільшення сили держави — покращення її економічного, політичного, воєнного, інтелектуального і морального потенціалу.

Одним із вирішальних чинників є авторитет держави, для якого найважливішим є професіоналізм зовнішньої політики.

3. Зростання престижу держави і зміцнення міжнародних позицій. Умовою реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших важливих цілей зовнішньої політики. Усі три цілі тісно взаємопов'язані.

Так, престиж і міжнародні позиції держави безпосередньо залежать від її сили. Сила й безпека держави значною мірою визначаються її міжнародними позиціями.

Важливе значення для досягнення цілей зовнішньої політики мають засоби її здійснення. Залежно від сфер суспільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні.

Політичні засоби охоплюють передусім сферу дипломатичних відносин — від традиційних форм дипломатії (посольства, консульства) до дипломатії на рівні глав держав. Ці засоби можуть використовуватись у формі переговорів, зустрічей, участі в міжнародних організаціях тощо.

Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, навчання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї, концентрація військ у прикордонних районах, провокації на кордоні, участь у миротворчих операціях під егідою міжнародних організацій та ін.

Економічні засоби зовнішньої політики означають використання економічного потенціалу держави для впливу на економіку й політику інших держав. Економічний потенціал є особливо важливим засобом зовнішньої політику, оскільки в кінцевому підсумку саме він визначає позицію держави в міжнародних відносинах. Держава з потужним економічним потенціалом займає впливові позиції у світі.

До ідеологічних, або інформаційно-пропагандистських засобів зовнішньої політики належать різноманітні форми й засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які використовуються державою у відносинах з іншими державами передусім з метою формування позитивного зовнішнього іміджу і міжнародного престижу даної держави. З цією метою в зарубіжних країнах відкриваються культурні центри, влаштовуються різноманітні виставки, презентації тощо.

Звичайно зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям і внутрішньою політикою. Саме остання зумовлює напрями і засоби зовнішньої політики держави. З іншого боку, зовнішня політика не лише задовольняє інтереси внутрішнього життя, а й вносить певні корективи до внутрішньополітичних курсів, впливає на зміну загальнополітичної ситуації в країні. Взаємодіючи з іншими державами та їх об'єднаннями, кожна з держав впливає також на міжнародний клімат, визначає характер міжнародних (міждержавних) стосунків.

Для зовнішньої політики держави властиві три основних функції:

1) захисна, пов'язана зі захистом прав і інтересів держави та її громадян за кордоном;

2) інформаційно-представницька функція, яка реалізується через відповідні органи, що представляють погляди уряду, позицію держави, і покликана інформувати керівні органи держави про справи й наміри урядів інших держав;

3) організаційно-посередницька, базується на втіленні в життя зовнішньо- та внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм держави.

Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці намагається найбільш оптимально реалізувати свої національні інтереси. Протягом усієї історії людства політичні лідери і політична еліта апелювали до національного інтересу, щоб виправдати обрану ними політику. Але результати їх політичної діяльності бувають різними, іноді навіть катастрофічними для держави. Наявні кілька підходів до визначення змісту національного інтересу. Поняття "національний інтерес" можна трактувати у трьох аспектах: геополітичному, внутрішньополітичному та

ідеологічному.

У міжнародній політиці більшість держав заявляє про своє прагнення до:

1) забезпечення миру і національної безпеки;

2) співпраці з іншими державами і створення сприятливих умов для розв'язання внутрішніх завдань;

3) зростання загального потенціалу держави;

4) поліпшення її міжнародних позицій і зростання престижу.

Намагаючись реалізувати свої національні інтереси, держави діють на міжнародній арені по-різному. На цій основі виділяють чотири види зовнішньої політики держав:

1. Агресивна політика, яка характеризується прагненням держав досягти експансіоністських цілей способом розв'язання внутрішніх проблем засобами зовнішньої політики;

2. Активна політика будується на пошуку балансу сил між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, успішному виконанню нею ролі суб'єкта міжнародної політики;

3. Пасивна політика, яка є властивою для слабких в економічному, політичному і військовому відношеннях держав, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини;

4. Консервативна політика, пов'язана з прагненням колишніх "великих" держав зберегти свої впливи на міжнародній арені та досягти раніше наявного балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою.

Водночас суб'єктами міжнародних відносин є також міжурядові організації; неурядові організації; транснаціональні корпорації; творчі, наукові, суспільно- політичні, національно-визвольні комітети, асоціації, рухи, союзи, партії, релігійні організації, туристичні групи тощо.

Поряд із суверенними державами, складовою глобальної системи міжнародного життя стають урядові та неурядові організації. Інституціоналізація останніх на міжнародній арені як суб'єктів політики суттєво змінила і доповнила архаїчну побудову зовнішньополітичних відносин, зведену в період стародавнього світу. Сутність міжнародних міжурядових організацій визначається офіційною участю в їхній діяльності урядів як окремих країн, так і їх більш широкого кола.

Процес утворення міжурядових організацій був надзвичайно стрімким: з 1945 по 197θ PP- їх налічувалося 220, а на початок XXI ст. — понад 400 організацій. Такі організації є стабільними об'єднаннями, їх суб'єктами-засновниками є держави або союзи- держави, їхня діяльність ґрунтується на міжнародних договорах (ООН, НАТО, ВТО, МВФ, СБ, Всесвітня федерація наукових працівників, Асоціація країн Південно-Східної Азії тощо). З одного боку, міжнародні міжурядові організації сприяють розвитку й поліпшенню співпраці, з іншого — часто виступають у ролі форума для вирішення суперечностей, конфліктів і криз, які виникають між державами або групами держав.

Помітно зростає роль міждержавних неурядових організацій. ООН подає таке визначення міжнародної неурядової організації: «Будь-яка міжнародна організація, створена не на основі міжурядової угоди». Такі організації відповідають трьом критеріям: міжнародний характер складу і цілей, приватний характер засновництва, добровільний характер діяльності. Вони не виражають інтереси держави чи міжурядових організацій, їх засновниками є професійні, релігійні та інші громадські організації або приватні особи, заклади, організації та органи. їхня кількість нині — понад 4000. Такі організації відіграють допоміжну роль у координації діяльності міжнародного товариства, зміцнюють сам характер міжнародних відносин. До міжнародних неурядових організацій належать і міжнародні транснаціональні корпорації (ТНК) — розгалужена мережа підприємств, банків, різноманітних закладів і установ, що діють водночас у декількох державах.

Враховуючи, що будь-яка організація є інструментом реалізації інтересів ресурсозабезпечених груп, усі вони — від держав до неурядових організацій та ТНК — є лише вторинними суб'єктами міжнародних відносин. Первинними ж їх 173

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія суб'єктами, як і у внутрішньополітичній сфері, є конкуруючі між собою ресурсозабезпечені групи. У реальності ми можемо спостерігати ситуації, коли різні органи однієї й тієї ж організації здійснюють різнонаправлені політичні дії. Причиною є те, що ці органи можуть контролюватися різними групами, інтереси яких мають протилежний характер.

Загалом, суб'єкти міжнародних відносин поділяють:

за геополітичним простором — на всесвітні (МВФ, ООН) та регіональні (Рада Європи, Європейський Союз);

за рівнем суспільного розвитку — високорозвинуті (США, Гонконг, Сінгапур, Канада), середньорозвинуті (країни Східної Європи і Латинської Америки) та слаборозвинуті, або бідні (країни СНД, Африки);

за ступенем інтегрованості — дуже інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури, прямують до єдиної валютної та митної систем) та слабоінтегровані (наприклад, країни СНД).

Сучасні процеси інтеграції залежать від створення гомогенних політичної, правової, економічної та культурної систем. За сферами суспільної діяльності розрізняють політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні міжнародні відносини.

Отже, глобалізація міжнародних процесів сприяє зростанню кількості суб'єктів міжнародних відносин, що беруть у них безпосередню участь або суттєво впливають на них. Як уже відзначалося, серед суб'єктів міжнародних відносин є національні держави та міждержавні інститути (організації), і відносно нові учасники — неурядові організації, транснаціональні корпорації, різноманітні асоціації, стійкі групи, окремі регіони і міста, видатні люди. У сукупності всі вони суттєво змінюють характер і стан міжнародних відносин, виходячи з потреб та інтересів своєї діяльності.

Міжнародні відносини ґрунтуються на двох основних принципах: сили і права. Принцип сили означає, що держава або група держав здатні нав'язувати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому власну перевагу у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку. На нинішньому етапі світового розвитку провідною є та держава, сила якої вимірюється здебільшого економічним, технологічним, інформаційним та інтелектуальним потенціалом

Суттєву роль у розвитку системи міжнародних відносин відіграє баланс сил, котрі діють на міжнародній арені. Силу держави можна уявити як її здатність, захищаючи національні інтереси, впливати на інші держави, на хід подій у світі. Зазвичай це виявляється в боротьбі за ринки збуту і сфери вкладення національного капіталу, за контроль над сировинними ресурсами тощо.

Силу держави, її становище у системі міжнародних відносин зумовлює низка чинників. Серед них найвагомішими є: геополітичне становище; населення; природні ресурси; індустріальний розвиток держави; військова могутність; воля; політичне керівництво і внутрішня організація влади; дипломатія; міжнародний імідж.

Військова могутність. Донедавна важали, що основним у визначенні формули сили є військова могутність держави. Водночас, завдання, задля яких держави завжди нарощували військову могутність, вимагають на початку XXI ст. принципово нових рішень. Тепер неможливо забезпечити своїй країні економічні переваги, зростання її багатства шляхом насильницького захоплення ресурсів інших держав. До прикладу, провал політики Іраку вирішити проблеми внутрішнього розвитку нападом на Кувейт, розв'язання війни в Перській затоці 1991 р. За певних обставин і ядерна держава може виявитися безпорадною перед країною, значно слабшою щодо військових ресурсів. Як підтвердження — сумний досвід США у війні з В'єтнамом та Іраком, СРСР в Афганістані. Якими б масштабними не були прямі витрати держави на ведення військових операцій, їх побічні витрати переважають у стократ. Військові конфлікти, які давно вже завершилися, понині впливають на державні бюджети. Уряд має віддавати свої борги і відсотки за них, виплачувати пенсії ветеранам, удовам і дітям загиблих. За підрахунками американських фахівців, війна у В'єтнамі буде відчутною на фінансових витратах США щонайменше 50 років, тобто до 2020 р.

Окрім цього, нарощування військового потенціалу держави може призвести до "ефекту бумерангу": виділяючи надмірну кількість матеріальних та інших ресурсів на озброєння, в збиток розвитку невійськових галузей господарства, науки і культури, держава втрачає внутрішньополітичну стабільність і тим самим підриває основи своєї могутності. Нині у світі на кожного солдата витрачають у 60 разів

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія більше коштів, ніж на освіту однієї дитини. "Чисті" військові витрати індустріальних держав становлять 20-25% національного бюджету. Частка країн, що розвивається, у світових витратах на військові потреби сягає 14 %. Військові витрати зростають удвічі швидше, ніж економічна база тих країн, що стає непоборною перешкодою на шляху розвитку їх національної економіки, соціальної сфери і культури.

Географічне становище охоплює рельєф і клімат, сконсолідованість територіального простору. Свого часу Чемберлен писав, що географічні чинники були вирішальними для британської політичної історії, і що саме вони диктують основні принципи британської зовнішньої політики. Так, відмежування Великобританії від континенту Ла-Маншем не лише зумовило британську політику "блискучої ізоляції" і "балансу сил", а й стало перешкодою на шляху експансіоністських намірів Юлія Цезаря, Вільяма Завойовника, Наполеона та Птлера. Становище США як країни, "ізольованої" двома океанами, сприяло постійній і дуже інтенсивній акумуляції сили на північноамериканському континенті. З метою забезпечення безпеки власних кордонів держави часто використовують не лише природні бар'єри (гори, моря, ріки), а й штучні. Наприклад, через "нейтралізацію" окремих держав і утворення "буферних" держав. Зокрема, для того, щоб не допустити будь-яку європейську державу до опанування контролю над альпійськими гірськими переходами, що пов'язували між собою Австрію та Італію, Німеччину й Італію, Австрію і Францію, самі європейці наділили Швейцарію статусом "нейтральної", уклавши між собою відповідні угоди. Прикладом буферних зон можуть бути такі держави як Корея між Росією і Китаєм, Афганістан між Індією і Росією.

Населення. Якщо говорити про населення як один із чинників сили впливу держави, то варто характеризувати не лише його кількісний склад, а й стан його здоров'я, вікову структуру, природний приріст, соціальні характеристики. Ще Арістотель писав, що Спарта впала тому, що їй забракло людей. Згідно з положенням класичної військової науки, суттєва перевага над противником — вирішальна умова перемоги, і прикладів тому чимало. У сучасних умовах помітний вплив на міжнародні справи може мати країна з населенням не менше 50 млн осіб.

Природні ресурси — один із елементів сили національної держави. Країна з великими ресурсами потенційно перебуває у вигідному становищі (наприклад, газова криза у стосунках Україна — Росія), але за умови, що вона має змогу їх експлуатувати. Росія, наприклад, не завжди може освоювати природні ресурси Сибіру. Заїр і Замбія, багаті на природні ресурси, не мають індустріальної та економічної баз для їх розроблення. Арабські країни, навпаки, завдяки покладам нафти, зміцнили свій економічний потенціал і стали важливим чинником міжнародної політики.

Індустріальний розвиток держави. Усі військові конфлікти XIX—XX ст. підтверджували висновок: перемогу здобували країни з вищою індустріальною базою. Наслідком індустріальної могутності країни є досягнення вищого рівня життя, що створює ситуацію політичної стабільності в країні. Водночас зміцнення індустріальної могутності держави збільшує її потребу в нових ресурсах, а це

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія призводить до потенційної зележності від інших країн, особливо у сфері енергоносіїв, якими країни забезпечені украй нерівномірно.

Воля. Цей показник не підлягає кількісному виміру. Але без волі, без бажання використати все, про що йшлося, в інтересах своєї держави, не може бути й мови про міжнародну силу.

Політичне керівництво і внутрішня організація влади є також важливим чинником міжнародної сили держави. У період миру і процвітання переважають колективні форми керівництва. У кризові або військові часи країни потребують централізованого управління. І це однаково важливо як для демократичних, так і для авторитарних режимів. Політична фракційність зменшує політичну стабільність і відповідно підриває силу держави. Політичне керівництво відіграє неабияку роль у зміцненні національної волі та в досягненні національної злагоди, особливо в екстремальних умовах (наприклад, Рузвельт, Кеннеді).

Дипломатію теж можна розглядати як чинник міжнародної сили держави. Досвідчені дипломати вміють захистити інтереси своєї країни, створити сприятливий для неї міжнародний клімат, який дозволяє державі реалізовувати свої міжнародні цілі. І, навпаки, через невдалу дипломатію Наполеон, наприклад, втратив усе, що здобув його військовий геній.

Міжнародний імідж держави — це її образ, її сприйняття іншими державами. Тут має значення не лише те, наскільки ця держава існує об'єктивно, а й те, що її керівництво і населення думають про свої можливості, а також, як ці можливості оцінюють інші держави. "Слабкий" суб'єкт міжнародної політики, який сприймається іншими як сильний, має більший запас часу для дій, аніж той, котрий і сприймається як слабкий. На думку західних політологів, СРСР у кінці 50-х — на початку 60-х років був саме слабкою державою, яку, однак, визнавали сильною, незважаючи на відставання від США.

Сила держави визначається не лише різноманітністю ресурсів, а й здатністю їх застосувати. Коли чимало країн, що розвиваються, переживали глибокий спад, чотирьом азійським країнам (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур) вдалося стати на шлях динамічного розвитку, досягти сучасного рівня організації виробництва саме завдяки організаційним ресурсам, умілому використанню людського потенціалу і географічному положенню країни тощо. І навпаки, держави, що мають величезні території, багаті на сировину, перебувають на стадії "наздоганяючого" розвитку (Росія, Україна, Індія). Сила держави у міжнародних відносинах не є постійною величиною. Вона змінюється у часі, відповідно змінюються й пріоритети щодо трактування реального значення названих елементів сили.

Отже, національний інтерес держави на міжнародній арені має силове наповнення: він визріває паралельно зі зростанням потенціальної сили держави, і сам її стимулює, визначаючи конкретні напрям і зміст цього процесу. Можна вважати закономірністю, що зовнішньополітичні інтереси виникають там і тоді, де й коли це зумовлено можливостями конкретної держави в певний історичний період.

Тобто, за своєю генезою, інтерес держави є похідним від сили, а за функцією він призначений забезпечувати нарощування тієї самої сили.

Принцип права передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах не лише повинна розраховувати на свою силу, а й дотримуватися норм міжнародного порядку. Так, сильна держава США, без згоди Ради Безпеки не могла розпочати військових дій проти агресії Іраку в Кувейті, або, наприклад, відносно слабкі держави, такі як Люксембург, Ісландія, цивілізовано розвиваються завдяки наявному міжнародному порядку. Україна також не стала жертвою агресії не так завдяки силі, як завдяки існуючому міжнародному порядкові.

Нинішні засади міжнародних відносин ґрунтуються на принципах і нормах міжнародного права, зафіксованих у статуті ООН, документах Гельсінського заключного акту, Паризької хартії для нової Європи, а також документів засідань Наради з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ). Їх сутність виражено у таких принципах: повага до державного суверенітету і державної рівності; незастосування сили чи погрози силою; непорушність кордонів і територіальна цілісність держави; мирне врегулювання спорів; повага прав і свобод людини; право націй на самовизначення; сумлінне виконання міжнародних зобов'язань; невтручання у внутрішні справи.

Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт. Співпраця здійснюється через участь у різноманітних міжнародних організаційних структурах через двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співпрацю. Найперспективнішою є співпраця, що адекватно відповідає геостратегічним партнерством. Стратегічне партнерство — це найбільш масштабний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних сферах суспільного життя. Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце серед країн, які перебувають як у відносинах стратегічного партнерства, так і у відносинах конфронтації. Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох держав або групи держав. Вони можуть виражатися через денонсацію договорів, розрив дипломатичних стосунків, економічну блокаду, провокування внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської та світової воєн.