Принципи та суб'єкти міжнародних відносин

Услід за суверенними державами складовою частиною глобальної системи міжнародного життя стають урядові та неурядові організації. Інституціоналізація останніх на міжнародній арені як суб’єктів політики істотно змінила і доповнила архаїчну побудову зовнішньополітичних відносин, зведену в період Старого Світу (див.: Схема 13.2).

Принципи та суб’єкти міжнародної політики оптимально розкриває історичний підхід, також обґрунтований у контексті соціологічного методу. На його основі визначено такі етапи розвитку системи міжнародних відносин:

- довестфальський етап;

- Вестфальська система;

- Віденська система;

- Версальсько-Вашингтонська система;

- Ялтинсько-Потсдамська система;

- сучасна система міжнародних відносин.

13.2.1. Довестфальський етап

Головні ознаки цього етапу міжнародних відносин:

1. Роз’єднаність учасників міжнародних відносин (шумерська, єгипетська, індійська, китайська цивілізації, система грецьких полісів, римська, перська цивілізації, європейські династії, які не знали або майже нічого не знали про своє оточення.

2. Безсистемність міжнародних взаємодій.

3. Короткочасні збройні конфлікти та війни - як головні прояви міжнародних взаємодій.

4. Вестфальська система.

Домінуючими суб’єктами Вестфальської системи стають суверенні держави. Ця система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету у міждержавних відносинах. Вона проіснувала майже 300 років. Її встановлено по закінченні Тридцятирічної війни (1618 - 1646). Початком зазначеної системи вважається Вестфальський мирний договір, укладений 24 жовтня 1648 року на двох конгресах, що відбулись у містах Вестфалії - Монстері та Оснабрюці.

Серед принципових характеристик Вестфальської системи геополітичного устрою назвемо такі:

- стабільність кордонів (встановлення меж європейських держав);

- національний суверенітет (головний принцип міжнародних відносин);

- ієрархічність і суперництво (між слабшими та могутнішими державами);

- коаліційність (політична рівновага).

Завдяки Вестфальській системі було покінчено з багаторівневою феодальною системою, де підданство існувало на кількох рівнях політичної суб’єктності як об’єкт влади: сеньйора, короля, глави церкви, імператора. На зміну численним центрам впливу прийшла вертикальна структура, в якій усе суспільство пронизане політичним впливом єдиної (державної) влади. Вищі органи державного управління демонструють суверенність влади у межах кордонів країни і могутність у міжнародних відносинах.

Із встановленням Вестфальської системи відносини між державами Заходу вперше стають впорядкованими. Принцип коаліційності - компроміс між принципами суверенності і загального інтересу - визначається як основоположний для цієї міжнародної системи.

13.2.2. Віденська система

Війни коаліцій європейських держав з Наполеоном І завершуються встановленням нової (Віденської) системи міжнародних відносин. 30 травня 1814 року між Францією і країнами - учасницями антифранцузької коаліції підписано Паризький мир. Цим передбачено скликання у Відні конгресу європейських держав (1 листопада 1814 р. - 9 червня 1815 р.).

Внаслідок роботи конгресу укладено угоди про державні кордони, прийнято численні декларації й постанови, значна частина яких увійшла до заключного генерального акту Віденського конгресу і додатків до нього.

Головні результати Віденського конгресу:

- відновлення феодального устрою (існував у Європі до Великої французької революції);

- створення стійких гарантій проти завоювання Європи (затвердження військової поразки Франції);

- закріплення переділу територій Європи і колоній в інтересах держав- переможниць.

Віденський конгрес уперше розробив систему договорів, яка регулювала міжнародні відносини й водночас закріплювала кордони у масштабах усієї Європи. Основу Віденської системи визначав принцип співробітництва між Австрією, Великою Британією, Пруссією і Росією. Будь-яке загострення протиріч між ними могло призвести до руйнування згаданої міжнародної системи. Тому для закріплення Віденської системи було створено відповідні міжнародні коаліції.

Політика держав - членів Священного союзу - півстоліття (до 50-х рр. ХІХ ст.) ґрунтувалася на принципових засадах:

- легітимізму (усі європейські держави, вперше охоплені єдиною системою договорів і угод, на 4-х конгресах спільно обговорювали злободенні питання міжнародного права);

- морально-християнського вчення (це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Пруссії);

- агресивності (на випадок внутрішньої чи зовнішньої загрози будь- якій з держав альянсу передбачено право на збройне втручання в справи третіх країн);

- колоніалізму (остаточно сформувалися Британська (1876), Німецька (1871), Французька (середина ХІХ ст.) імперії; у 1877 р. турецький султан узяв собі титул “імператор османів”; Росія - імперія з 1721 р.);

- балансу сил (шляхом припинення війн і затяжних збройних конфліктів у Європі).

Кримська війна (1853-1855) стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Франко-Прусська (1870-1871) та Перша світова (1914­1918) війни остаточно підірвали принципові засади віденської системи міжнародних відносин.

13.2.3. Версальсько-Вашингтонська система

Генрі Кіссінджер зазначав, що кожного століття з’являється країна, яка достатньою мірою володіє могутністю, волею, моральним та матеріальним потенціалом для того, щоб усю систему міжнародних відносин відповідно привести до власних ідеалів і цінностей. У ХVІІ ст. такою країною була Франція, що за кардинала Ришельє втілила ідею абсолютної монархії; у ХVІІІ ст. Велика Британія обґрунтувала концепцію рівноваги сил, яка стала домінантною в європейській дипломатії впродовж 200 років; у ХІХ ст. в Європі на чільне місце виходить Австрія; у ХХ ст. наддержавою стали США.

Внаслідок Першої світової війни у таборі переможців відбулося перегрупування сил.

Американський президент Вудро Вільсон вважав, що перебудувати систему міжнародних відносин у плані зміцнення безпеки і стабільності можна під керівництвом США - держави, яка на початку ХХ ст. перед усім світом продемонструвала різке зростання своєї могутності. Практичною зовнішньополітичною програмою перебудови мали стати “14 пунктів” В. Вільсона, якими передбачено такі принципові положення:

- відкрита дипломатія;

- свобода торгового судноплавства;

- свобода торгівлі;

- скорочення озброєнь;

- врегулювання колоніальних питань;

- евакуація німецьких військ з території Росії, надання їм можливості самостійно визначати політику;

- визволення й відбудова Бельгії;

- повернення Франції Ельзасу та Лотарингії;

- встановлення кордонів Італії;

- автономія народам Австро-Угорщини;

- визволення й відбудова Румунії, Сербії та Чорногорії;

- самостійність турецьких частин Османської імперії, автономія для її національних частин;

- утворення незалежної Польської держави з виходом до моря;

- утворення асоціації націй з метою надання взаємних та однакових гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності великим і малим країнам.

Значення програми В. Вільсона полягає в тому, що вона стала першою демократичною ідеологією в сфері міжнародних відносин, розробленою керівництвом великої держави. У цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноблення, таємна дипломатія, проголошувався принцип самовизначення націй. У 14-му пункті програми запропоновано створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити повоєнний мир.

Лігу Націй створено на Паризькій Мирній конференції (1919 р.). Завдання цієї міжнародної організації - боротьба за мир, співробітництво й безпека між народами. Проте її слабкість як інструмента для підтримання миру зумовлювалася Статутом. Рішення ухвалювалися за принципом одностайності. Статут Ліги Націй підписали 44 країни. Але США не ратифікували Версальського договору і не увійшли до складу Ліги Націй. Формально Ліга Націй проіснувала до 31 липня 1946 року.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.

13.2.4. Ялтинсько-Потсдамська система

Юридичною основою нової системи міжнародних відносин, встановленої рішенням Ялтинської (4-11 липня 1945 р.) та Потсдамської (17 липня - 2 серпня 1945 р.) конференцій, стали домовленості трьох великих держав: Великобританії, СРСР і США.

Рішення Ялтинської конференції, викладені в документах “Декларація про вільну Європу” та в заяві “Єдність в організації миру, як і у веденні війни”, заклали підвалини нової системи міжнародних відносин. Натомість Потсдамська конференція, що відбулася у приміській околиці Берліна, була останньою в історії антигітлерівської коаліції. Вона доповнила рішення Ялтинської конференції і завершила формування нової повоєнної міжнародної системи.

В ході роботи конференції були розроблені принципи політики союзників щодо Німеччини: демілітаризація, демократизація, декартелізація й денацифікація.

В рамках нової міжнародної системи США й СРСР (Великобританія поступово зійшла на “другий план”) визначили сфери впливу в світовій політиці. Згадані домовленості в цілому зберігали силу впродовж тривалого часу. Тоді ж Ялтинсько-Потсдамська система викликала обурення багатьох країн, роль яких значно принижувалася. До того ж невіддільними ознаками зазначеної системи були “холодна війна”, гонка озброєнь, які досягли критичної межі.

Серед основних характеристик Ялтинсько-Потсдамської системи сучасні політологи називають:

- біполярність;

- поділ сфер впливу між двома наддержавами і прагнення до його порушення;

- децентралізація насильства (стабільність на центральному та глобальному рівнях, що підтримувалася наддержавами, нестабільність на регіональному та субрегіональному рівнях);

- фрагментація глобальної міжнародної системи і регіональних підсистем, на рівні яких вихід з конфліктів залежить передусім від рівноваги сил в регіоні та від чисто внутрішніх чинників;

- неможливість збройних сутичок між наддержавами, присутність регіональних криз і війн;

- розпад колоніальних імперій;

- відхід від європоцентристської орієнтації у глобальному масштабі;

- формування єдиного світового простору внаслідок розвитку транспорту та засобів комунікації;

- прискорення суспільно-історичних процесів внаслідок модернізації;

- формування єдиного інформаційно-телекомунікаційного простору.

При усій своїй суперечливості і постійній напруженості відносин двох конфронтуючих блоків Ялтинсько-Потсдамська система забезпечувала мінімізацію традиційних європейських протиріч.

Якщо Ліга Націй була результатом Першої світової війни, то Організація Об’єднаних Націй постала внаслідок Другої світової війни, а її завдання, функціональні принципи й організаційні структури та параметри розроблено вже під час і наприкінці війни. Як і у випадку Ліги Націй, головним її завданням було підтримання міжнародного миру і безпеки і з цією метою вживання ефективних колективних заходів для відвернення й усунення загрози мирові. Для виконання цих завдань ООН мала такі головні інституції: Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Секретаріат, а також нові органи - Економічну і Соціальну Раду, Міжнародний Суд.

Перші тріщини в цій системі світоустрою з’явилися в середині 1980-х років, коли під гаслом “нового мислення” почався кардинальний перегляд основ радянської зовнішньої політики. Цьому не змогла протидіяти навіть позиція США та Великобританії, стратегічне партнерство яких також було одним з найважливіших елементів післявоєнного балансу сил у Європі. Самоліквідація Радянського Союзу, одного з двох світових “центрів сили”, привело до руйнування також “біполярної” моделі глобальної системи міжнародних відносин.

13.2.5. Сучасна міжнародна система

Вищим, глобальним рівнем структурної організації міжнародних відносин є світова система таких відносин, або “світовий порядок” - устрій, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, а також усіх інших легітимних міжнародних асоціацій та інститутів, які здатні створювати і підтримувати умови їх існування і розвитку (див.: Схема 13.1).

Відмінність між поняттями “міжнародний порядок” і “світовий порядок” полягає в тому, що перше відбиває потребу держав у забезпеченні їх суверенітету, а змістом другого є базові потреби людства.

У світовій науці про міжнародні відносини відсутня єдність відносно сучасної системи міжнародних відносин. Одна група дослідників сходиться на тому, що США залишаються єдиною наддержавою і в такий спосіб відбувається формування монополярного світового порядку на чолі із Сполученими Штатами Америки (З. Бжезинський).

Прибічник школи балансу сил Г. Кіссінджер стверджує, що новий світовий порядок усе більше нагадуватиме європейську політику ХІХ ст. Але система рівноваги сил буде працювати вже не в європейському, а у глобальному масштабі.

З точки зору іншого американського дослідника, С. Хантінгтона, впродовж останнього десятиліття світова політика зазнала фундаментальних змін:

- зосередилася вздовж кордонів культур та цивілізацій;

- міжнародні відносини традиційно вимірюються силою сторін, які виборюють сфери впливу;

- в період “холодної війни” глобальна структура сили була насамперед біполярною, тепер вона зовсім інша: існує єдина наддержава, однак світ не став однополюсним; сучасна міжнародна система не відповідає жодній з відомих моделей; це дивний гібрид однополюсної системи з однією наддержавою та кількома великим державами.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. у міжнародних відносинах відбулися кардинальні зміни, які дають можливість твердити про формування нових системоутворюючих закономірностей, викладених у формі таких принципів:

- повага до державного суверенітету і суверенної рівності;

- незастосування сили чи погрози силою;

- непорушність кордонів і територіальної цілісності;

- мирне врегулювання спорів;

- невтручання у внутрішні справи;

- поважання прав людини і основних свобод;

- рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею;

- співробітництво між державами;

- сумлінне виконання міжнародних зобов’язань.

Отже, нова система міжнародних відносин, яка перебуває на стадії формування, відрізняється не лише від системи, яка існувала після Другої світової війни, але й від традиційної Вестфальської системи. У ній переплітаються та взаємодіють як традиційні сили, так і нові чинники та тенденції. Розширюється коло суб’єктів міжнародних відносин, змінюється мотивація їхньої поведінки. Якщо в період існування Вестфальської системи держави були домінуючими учасниками міжнародних відносин, а світова політика - переважно політикою міждержавною, то в останні роки з’являються нові, багато в чому космополітичні суб’єкти міжнародних відносин. Новий зміст світової політики вимагає нових організаційних форм.

13.3.