Структура політичної системи

Враховуючи складність, багатоаспектність складових частин, постійний динамізм політичної системи, доцільно розглядати її як своєрідний системний комплекс (тобто політсистему, що складається з ряду систем нижчої ієрархії, так званих підсистем).

Структуру політичної системи складають певні тісно пов’язані між собою підсистеми, які в свою чергу включають у себе групи власних структурних елементів.

1. Інституційна підсистема

Інституційна підсистема, яка включає в себе політичні організації й установи, серед яких виділяють власне політичні (держава, політичні партії, організації та 28

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія рухи), які здійснюють політичну владу або борються за неї; політизовані організації (профспілки, молодіжні політичні організації, об’єднання підприємців тощо), які мають істотні політичні інтереси; неполітичні організації (об’єднання за інтересами, рухи, асоціації тощо), які не приймають безпосередньої участі в здійсненні політичної влади, проте можуть істотно впливати на неї — наприклад, під час виборчих кампаній.

Яким же чином виникають і еволюціонують політичні інститути? Намагаючись мінімізувати затрати ресурсів на взаємне протистояння, політичні еліти укладають між собою міжелітні пакти.

Міжелітні пакти — правові домовленості, що на основі існуючої розстановки сил між ними унормовують порядок доступу суб’єктів цих пактів до центрів державної влади та розподілу ресурсів.

Ці домовленості фіксують також порядок передачі влади й зміни владних позицій їх учасників у разі зміни співвідношення сил — наприклад, перехід правлячого угруповання в системну опозицію зі збереженням за ним гарантій певного доступу до обмеженого числа центрів державної влади (не ключових міністерств) та до контролю над державним перерозподілом ресурсів (бюджетний комітет парламенту, рахункова палата тощо).

У результаті укладення міжелітних пактів виникають політичні інститути, основу діяльності яких складають:

• система норм, правил та процедур політичної поведінки;

• система санкцій за відхилення від них;

• система установ (формальних чи неформальних), що організує політичну діяльність за певними процедурами на основі даних норм і правил;

• система установ, (формальних чи неформальних), що накладає санкції за відхилення від встановлених на основі домовленостей норм, правил та процедур політичної поведінки.

Саме політичні інститути здійснюють основний і визначальний вплив на вибір стратегій суб’єктів політики, встановлюючи рамки індивідуального вибору через формування і вираження переваг.

Метою політичних інститутів є мінімізації затрат учасників конкурентної боротьби за владу через колективну згоду на використання усталених процедур суспільної взаємодії в рамках установленої ієрархії, які замінюють більш дороге постійне вияснення силового потенціалу кожної зі сторін.

Існує два основних підходи до пояснення сутності політичних інститутів:

• владні інститути як колективні правила співжиття в суспільстві орієнтовані на максимальну вигоду та корисність для всіх його членів. Звідси робиться висновок

про те, що єдиною метою еволюції владних інститутів є максимізація суспільних вигод та мінімізація внутрішньої нестабільності суспільства;

«Політична організація, що є інструментом певної суспільної групи —сім'ї, клану, класу, —...знаходиться на невисокому рівні інституціоналізації».

Семюел Ґантінгтон, американський соціолог і політолог

• владні інститути виникають у процесі боротьби за владу та розподіл ресурсів у суспільстві і є побічним продуктом цієї боротьби. Ті суб'єкти конкурентної боротьби за владу, що мають достатньо ресурсів для того, щоб нав’язувати свою владу іншим, через встановлення певних правил намагаються обмежити їхні дії відповідно до власної вигоди.

«Інститути... далеко не завжди створюються для того, щоб бути соціально ефективними; інститути... створюються скоріше для того, щоб служити інтересам тих, хто займає позиції, які дозволяють впливати на формування нових правил»

Дуглас Норт, американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки

Центральним політичним інститутом є держава, яка завдяки концентрації через свій механізм ресурсів влади забезпечує політичну організованість суспільства, надає політичній системі певної стабільності, стійкості, грає визначальну роль у виконанні завдань та функцій політичної системи. Саме доступ до центрів державної влади, через які здійснюється перерозподіл суспільних ресурсів, є метою політичної конкуренції.

До формальних політичних інститутів відносяться також партії та громадські організації і рухи, що виконують певні політичні функції. Неформальними політичними інститутами є, наприклад, картельні домовленості

ресурсозабезпечених груп по поділу сфер впливу на механізм держави, якщо ці домовленості не отримали закріплення у державних нормативно-правових актах.

Норми та традиції політичного права також є інститутом, що регулює політичні відносини. Це право може бути як формальним, що закріплюється в офіційних державних документах, так і неформальним, що закріплюється в неформальних домовленостях або ж політичних традиціях і моралі. Однак у будь-якому разі непорушність правових норм забезпечується певним контрольним механізмом. Через політико-правові норми легітимізується система владних відносин, політичні рішення, задається певна модель поведінки всіх учасників політичного життя.

У ряді підручників нормативна підсистема виділяється як окремий структурний елемент політичної системи, що пояснюється її високою значимістю в сфері політичних досліджень. Однак у теоретичному плані норми є складовою частиною інститутів, тому в

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія даному підручнику політичні норми включені в склад інституційної підсистеми.

2. Комунікативна підсистема

Комунікативна підсистема, яку складає система політичних відносин (комунікації) між суб’єктами та об’єктами політики. Як різновид суспільних відносин, вони відображають зв’язки, що виникають між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами, державою і громадянами по відношенню до політичної влади, її завоювання, організації, використання. Розвиток політичної комунікації визначається соціально-класовою структурою суспільства, рівнем політичної свідомості, політичною ідеологією та іншими факторами. Одночасно політичні відносини виступають формою збереження історичного політичного досвіду, традицій, певного рівня політичної культури. Відповідно до соціальної спрямованості виділяють політичні відносини зі збереження та розвитку існуючих політичних інститутів, та відносини, що відображають інтереси опозиційних сил.

Метою політичної комунікації є зміна поведінки об’єктів політики у процесі реалізації політичної влади.

Політична комунікація — це процес здійснення відносин панування/підкорення в масштабах суспільством в умовах конкурентної боротьби за владу.

Із цієї точки зору комунікатор виступає як суб’єкт влади, комунікант — як її об’єкт, а засоби впливу на соціальну свідомість набувають функцій ресурсів влади. Сукупність суб'єктів і об'єктів комунікацій утворює політичну структуру у вигляді політичних організацій класів, прошарків, груп, тощо з регламентованими нормами взаємодії та суспільної поведінки в цілому.

Соціальна свідомість, що лежить в основі політичної комунікації, не є незмінною. Вона відображає потреби і відносини, що складуються в суспільстві в процесі присвоєння, розподілу і споживання матеріальних ресурсів і культурних цінностей, доступних для даного соціуму. Як показує світовий історичний досвід, будь-яке суспільство будує свої політичні відносини в першу чергу навколо проблеми суспільного розподілу. Сама система соціальної ієрархії, яка інституціює систему політичної комунікації в даному суспільстві, відображає в своїй основі порядок доступу різних соціальних груп до ресурсів і цінностей.

Таким чином, із точки зору розподілу ресурсів основу політичної комунікації становлять:

• спосіб організації отримання необхідних для існування суспільства матеріальних і духовних благ (т. зв. спосіб суспільного присвоєння чи виробництва);

• місце, яке займають у даному способі присвоєння окремі соціальні групи (т. зв. виробничі відносини);

• порядок доступу окремих членів суспільства та соціальних груп в цілому до матеріальних і духовних благ, які знаходяться у розпорядженні даного суспільства (що становить основу соціальної ієрархії);

• розподіл серед окремих членів суспільства чи серед соціальних груп ресурсів здійснення влади (концентрація політичної влади).

Звичайно концентрація власності в руках однієї з частин суспільства означає на практиці і концентрацію ресурсів здійснення влади («владних ресурсів») над іншою його частиною.

Політичні комунікації здійснюються через політичні інститути, насамперед — державу та право. Комунікаторами в даному випадку можуть виступати лише суб’єкти, що розпоряджаються відділеною від суспільства владою (публічною владою у вигляді політичної чи державної влади), зосередженою в руках політичної еліти.

Реальна участь у здійсненні влади передбачає, у першу чергу, доступ до контролю над розподілом ресурсів. Коли такий контроль зосереджує в своїх руках меншість суспільства, результатом цього в кінці кінців стає встановлення для неї пільгового доступу до ресурсів за рахунок обмеження доступу для більшості. Це викликає спротив з боку більшості, яка вважає даний порядок розподілу несправедливим.

Системно регламентують, санкціонують і контролюють поведінку окремих або об'єднаних у формальні й неформальні спільноти індивідів визначені соціальні інститути й організації, які фактично є магістральними каналами політичної комунікації. Таким чином, система політичної комунікації є своєрідною надбудовою над суспільством та економікою; її природа, властивості та функції значною мірою визначаються економічними відносинами, які складають підвалини суспільного устрою (базис суспільства).

У залежності від способу суспільного присвоєння, рівня розвитку виробничих відносин на кожному конкретно-історичному етапі розвитку даного суспільства складується відповідна система політичної комунікації. Наприклад, у соціально однорідному суспільстві не існує концентрації влади в руках якоїсь частини суспільства, відносини між його членами регулюються без участі спеціального апарату управління і примусу.

В аграрних суспільствах загальноприйнятною є досить жорстка регламентація владних статусів та відносин, заснована на принципі власності на землю. Найбільш жорстко регламентує систему передачі політичної інформації кастове суспільство, яке є найстарішим із відомих нам різновидів аграрного традиційного суспільства. В його системі політичної комунікації немає місця для варіативності реакції комуніканта на отриманий від комунікатора владний сигнал; більш того, жорстке закріплення самого напрямку передачі комунікації не передбачає її вільної циркуляції.

Фактично будь-яку систему політичної комунікації можна визначити як системну діяльність по підтриманню в суспільстві відносин панування-підкорення. Для її здійснення необхідна організована сила, що забезпечує здатність пануючого суб’єкта — лідера, групи, роду, класу, народу — підкоряти своїй волі об’єкт влади (підвладних) — людей або їх об’єднань, використовуючи різні методи, у тому числі метод примусу. І хоча прийнято вважати, що система політичної комунікації забезпечує виконання своєї основної функції через силу ідеологічного впливу, не слід забувати також про існування предметно-матеріальних джерел впливу на масову поведінку, таких як органи (у першу чергу державні) насильства, примусу, збройні організації людей. Саме вони в достатньому ступні впливають на суспільну свідомість, викликаючи острах покарання.

Суб’єктами політичних комунікацій є індивіди та їхні об’єднання, соціальні спільності, політичні інститути. Залежно від суб’єктного складу політичні комунікації поділяються на три основних групи:

• відносини між соціальними спільностями — соціально-економічними класами, соціальними верствами і групами, націями, народностями тощо. Міжкласові, внутрікласові й міжнаціональні відносини складають соціальну основу політичної системи і відображаються у функціонуванні відповідних політичних організацій та їхніх взаємовідносинах;

• відносини в рамках окремої політичної організації. Ці так звані вертикальні відносини складаються у процесі здійснення політичної влади, впливу органів керівництва та управління на соціально-економічні, політичні й культурні процеси;

• відносини, які складаються між політичними організаціями та установами — державою, партіями, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування тощо як усередині них, так і між ними.

Якщо відносини між соціальними спільностями виступають як первинні, то відносини між політичними інститутами, що виражають їх інтереси, є вторинними. Іноді саме ці відносини, поряд з політичними організаціями, об’єднують поняттям політичної системи суспільства.

Стійкі взаємозв’язки між компонентами та елементами політичної системи називають системоутворюючими зв’язками. Крім того, комунікативна підсистема містить також інші взаємодії, важливе значення серед яких мають ті, що

Воронянський О. В., Зайончковський Ю.В., Романова С.С. Політологія складаються між політичною системою та іншими системами — економічною, соціальною, культурно-цивілізаційною тощо.

Отже, політична комунікація є специфічним механізмом підтримання певного соціального порядку за допомогою впливу на суспільну свідомість з метою її зміни у бажаному для суб’єкта комунікації напрямку. Цей вплив здійснюється за допомогою соціальної влади та її специфічного різновиду — влади політичної. Держава як універсальний механізм влади з цієї точки зору є одним із основних каналів системи масових соціальних комунікацій. Для використання державної організації як комунікаційного каналу суб’єкту комунікації необхідно сконцентрувати у своїх руках достатній для цього обсяг ресурсів влади, який дозволяє конкурувати з іншими претендентами на неї.

3.