Політична культура

Політична свідомість є активним чинником формування певної політичної культури, в якій виявляється взаємодія знань, цінностей та зразків практичної поведінки людей. Від типу політичної культури значним чином залежить характер і наслідки політичної діяльності окремих осіб, груп тиску, політичних партій тощо.

Те, що сьогодні називають політичною культурою, свого часу було предметом особливої уваги Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Монтеск’є, Токвіля та багатьох інших видатних вчених. Саме поняття “політична культура” впровадив в науковий обіг німецький мислитель епохи Просвітництва Й. Г. Гердер наприкінці XVIII ст.

Проте активне осмислення цього феномену почалося лише з 50-х років ХХ ст., коли американські вчені Г. Алмонд і С. Верба розробили сучасну концепцію політичної культури.

На сьогодні в науковій літературі утвердилося декілька засадничих підходів до трактування поняття ’’політична культура”:

по-перше, політичну культуру вважають системою цінностей соціуму та його громадян, систему політичних інститутів і відповідних способів колективної та індивідуальної політичної діяльності;

по-друге, політична культура - це певна сукупність переконань, поглядів, орієнтацій та зразків поведінки;

по-третє, політична культура характеризується як система переконань, ідей, уявлень, установок, моделей масової поведінки, що склалися історично.

Політична культура, як відзначає американський політолог Д. Дівайн, це історична система поширених фундаментальних цінностей політичної поведінки. Вона передбачає вивчення таких понять, як “влада”, “свобода”, “соціальна справедливість” тощо.

Зрозуміло, що кожна історична епоха інтерпретує їх по-своєму. Скажімо, якщо в епоху середньовіччя державна влада розглядалася як порядок панування і підпорядкування, установлений Богом, в Новий час - як засіб досягнення цілей певних соціальних груп, то сьогодні вона розцінюється насамперед як інструмент узгодження соціальних інтересів, регулювання суспільних відносин.

Уявлення про основні функції політичної культури дає схема (див.: Схема 12.7).

Функціонування політичної культури передбачає взаємодію суб’єкта та об’єкта. Суб’єктами політичної культури виступають індивіди з їх ціннісними орієнтаціями, громадські організації, політичні партії, регіональні та етнічні спільноти, соціальні групи, держави. Об’єктами політичної культури можуть бути політична система загалом та окремі її елементи зокрема. Залежно від того, на якому рівні виявляється політична культура, можна виділити політичну культуру суспільства, політичну культуру соціальної групи чи спільноти й політичну культуру особистості. Класифікацію політичної культури за рівнем спільності та за відношенням до влади подано схемою (див.: Схема 12.8). У кожному випадку політична культура має складну багаторівневу структуру (див.: Схема 12.9).

До найрозповсюдженіших структурних компонентів політичної культури відносять: політичні уявлення; політичні переконання, політичні традиції, політичні установки, політичні орієнтації.

Політичні уявлення - це образи політичних об’єктів, які формуються свідомістю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть ґрунтуватися на об’єктивному політичному знанні або існувати у вигляді політичних почуттів та настроїв, можуть бути справжніми або помилковими.

Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спонукають її до певних дій у царині політики.

Важливу роль у формуванні політичних переконань відіграють політичні цінності - моральні принципи, норми та ідеали політичного життя, що мають значення для окремих індивідів та соціальних спільнот.

Стійкості політичній культурі надають політичні традиції - нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, передаються з покоління в покоління та зберігаються упродовж тривалого часу. Політичні традиції можуть бути старими чи новими, національними чи світовими, динамічними чи статичними, з високою чи слабкою стійкістю.

Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політичних установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схильність суб’єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим видом політичних установок є політичні орієнтації. Політичні орієнтації - це установки, які ґрунтуються на системному уявленні об’єкта про цілі, плани та засоби здійснення політичних дій, які він має виконати або вже виконує.

Одним із засобів всебічного пізнання різних політичних культур є їх типологізація за багатьма критеріями (див.: Схема 12.10).

Залежно від того, яких сфер, інститутів, етапів політичного процесу стосуються ціннісні орієнтації суб’єктів політики, також можна виділити інші види політичної культури, такі як: правова культура, культура політичного мислення, культура політичної організації, культура політичної активності, культура електоральної політичної діяльності, культура політичного лідерства тощо.

В американській політології поширеним є підхід до типологізації політичної культури, за яким останні розрізняються на підставі різноступеневого включення особистості в політичний процес. Дотримуючись такого підходу, Г. Алмонд і С. Верба визначили три “чистих” типи політичних культур:

- патріархальний, носії якого відзначаються низьким рівнем зацікавленості в політичних процесах і зазвичай виключені з них;

- підданський, носії якого беруть участь у політичному житті, але позбавлені будь-якої можливості впливати на загальнообов’язкові політичні рішення;

- активістський, носії якого повністю включені в політичний процес, визначають його перебіг і розвиток.

Прикладом змішаного типу політичної культури, що формується на основі трьох чистих типів, є так звана громадянська культура. Основними ознаками громадянської політичної культури (за Г. Алмондом і С. Вербою) є:

- переконаність громадян у тому, що вони повинні брати участь у політиці та їх віра у свою здатність впливати на уряд;

- потенційна політична активність громадян, готовність, коли треба, узяти участь у політиці при відносній політичній пасивності громадян, непріоритетності політичної сфери у їхньому житті;

- віра політичних еліт, котрі приймають політичні рішення, та впливовість громадської думки і громадської участі;

- прихильне ставлення громадян до існуючої політичної системи (культура підтримки);

- панування відносин взаємної довіри та співробітництва між громадянами, поміркованості і здатності погоджуватися на компроміси.

Громадянська культура є різновидом демократичної політичної культури. Остання може виступати у двох ідеологічних іпостасях: консервативно- ліберальної та ліберально-демократичної. Водночас різновиди демократичної культури істотно відрізняються від тоталітарної політичної культури (див.: Схема 12.11).

Могутнім поштовхом для становлення громадянської політичної культури в Україні стали події Помаранчевої революції 2004 р. Сила активного та мирного опору мільйонів людей, які стали на захист власної гідності та одночасно з повагою ставилися до поглядів та переконань опонентів, докорінно змінила не лише саму Україну, але уявлення про українців в світі.

Нерідко для опису політичної культури суспільства використовують терміни “субкультура” та “домінуюча політична культура”. Виокремлення домінуючої політичної культури ґрунтується на тому, що в реальному політичному житті більш чи менш систематично відбувається ротація влади. Політична субкультура як правлячої, так і контреліти, що прагне до влади, формується спочатку як конфліктна, конфронтаційна (політична ж культура правлячої еліти за певних умов може навіть набувати репресивних ознак) і лише з часом набуває компромісних обрисів. Загальна політична культура суспільства вбирає в себе якраз ті цінності та зразки поведінки, які залишилися сталими в процесі ротації влади. Отже, демократичний зміст політичних процесів впливає на формування функціонального, а не конфліктного типу політичної культури.

Типові характеристики різних політичних культур проявляються через національну політичну мову, “мову політики”. Під нею вважатимемо не спеціалізовану, а в певний спосіб організовану загальну лексику, яка якнайактивніше використовується в політичних текстах та виступах. Мова політики відображає певну ідеологію, домінуючу політичну культуру. Наприклад, політична мова, в якій багато висловів і окремих слів, запозичених з військової сфери (“боротьба з”, “приймати”, “наступ на”, “похід проти” тощо) вказує на мілітаризований тип політичного мислення, тоталітарну політичну культуру. В той самий час перевага в політичній мові таких термінів, як “взаємовигідні інтереси”, “взаємоповага”, “співробітництво”, “політична стабільність” та інших, вказує на демократичну політичну культуру.

Важливою складовою політичної культури є політична символіка. Політичний символ - це чуттєво-наочний, або абстрактний образ, що уособлює націю, державно-політичні інститути, політичні режими. Основними формами політичної символіки є:

- предметна (прапор, герб, архітектурні споруди на честь певних політичних подій);

- словесна (конституція, гімн, патріотичні пісні, документи історико- правового характеру);

- поведінкова (паради, демонстрації, святкові церемонії).

12.3.