Дж.Локк та Ш.Монтеск'є висунули концепцію розподілу влади.

Згідно з ДжЛокком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федеративну. Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами.

Основні ідеї концепції правової держави містяться також у працях німецьких філософів І.Канта, Г.-В.-Ф.Гегеля.

І.Кант обстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава, за І.Кантом, — це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні і соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальної свободи.

Отже, до основних компонентів концепції правової держави, опрацьованої філософами просвітницько-раціоналістичного напряму, відноситься ідея про неможливість відчуження головних природних прав людини, які не залежать від державного визнання, але мають бути узаконені державою і обмежувати її повноваження; про необхідність конституційних і судових гарантій прав особи; про верховенство права над державою.

Теоретичні засади концепції громадянського суспільства заклав Г.-В.-Ф.Гегель. На його думку, громадянське суспільство характеризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, ґрунтується на приватній власності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке в своїх діях повністю покладається на правосуддя, — захист свободи і приватних інтересів громадян.

Серйозним опонентом цих політичних концепцій класичного лібералізму був марксизм. Марксистська концепція політики, розроблена К.Марксом і Ф.Енгельсом, містила такі основні положення:

держава існувала не завжди. У первіснообщинному суспільстві, до появи писемності і класів, держави не було. її виникнення пояснюється поступовим розподілом праці та привласненням засобів виробництва, що призвело до появи антагоністичних класів;

держава - знаряддя панівного класу, що використовується для підкорення пригноблених верств. Капіталістична держава є інструментом забезпечення панування буржуазії над пролетаріатом. К.Маркс допускав, що в історії суспільства спостерігаються періоди рівноваги між антагоністичними класами, коли держава стає незалежною від інтересів панівного класу;

для утримання влади над пригнобленими класами держава використовує три основні засоби, вдаючись до них одночасно або по черзі, залежно від ситуації — армію, поліцію та бюрократію, котрій властиві такі риси, як централізованість, ієрархічність. ритуальність; ідеологію, за допомогою якої приховується реальне гноблення і яка відволікає від думки про будь-який опір йому;

непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби, що є рушієм історії;

основна сила революційного процесу — пролетаріат, якому нічого втрачати, крім власних кайданів. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства;

революційне насильство є необхідною умовою переходу до нового суспільного ладу. Мирний шлях суспільного розвитку можливий лише за умови, що організована сила пролетаріату примушує буржуазію здатися;

для здійснення революційного насильства щодо буржуазії пролетаріат встановлює свою диктатуру. Вона потрібна лише на етапі перехідного (від капіталізму до соціалізму) періоду.

заперечення ліберальної демократії з її парламентаризмом. І поділом влади, як такої, що створює ілюзію народного представництва, а насправді с лише одним із видів диктатури над працею. "Буржуазна демократія" допустима тільки в межах, сприятливих для розгортання класової боротьби. Головна мета марксистів — розвал ліберально-демократичної політичної системи та заміна її "тимчасовою" диктатурою пролетаріату з наступною побудовою суспільства комуністичного типу.

Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм. який почав формуватися ще у 30-х роках XIX ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці XIX—на початку XX ст. Його основні принципи сформульовані О.Контом, Г.Спенсером, Е.Дюрк-геймом.

Французький соціолог О.Конт, розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізував стан політичних відносин на кожній із них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монархії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-метафізиків, виникло бажання замінити монархію владою народу, посилювалися індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка ґрунтувалася на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті патриції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О.Конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов'язку, порядку і прогресу.

Г.Спенсер відстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями). Відповідно до такого розуміння суспільного розвитку він розрізняв два типи суспільства — військове та індустріальне. За Г.Спенсером, у військовому суспільстві існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорстокої боротьби людей за виживання, в якій перемагають сильніші, хитріші, підступніші.

Е.Дюркгейм, хоч і не займався соціальними проблемами політики, але заклав основні принципи методології позитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки. Суть цих принципів зводилася до тога, що соціальні факти (дії, мислення, відчуття) існують поза індивідом і виливають на нього силою примусу; до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища — моральні чи релігійні — як матеріальні об'єкти; потрібно поступово відмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів; духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних; суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та недиференційованість індивідів, і органічної, яка відзначається різноманітністю інтересів і їх функціональною взаємозалежністю; суспільство стає нестабільним в умовах аномії — відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей.

Соціологічний позитивізм прагне, по-перше, перенести на галузь пізнання суспільства методи та принципи, характерні для природничих наук; по-друге, звільнити соціологію від метафізичних і етичних проблем; по-третє, відмовитися від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науковому дослідженні.

Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціолога М.Вебера. Йога напрям називають соціологією розуміння, тому, що людські дії, за М. Вебером, піддаються поясненню, оскільки в них вкладений соціальний смисл і вони завжди зорієнтовані на дії інших людей. Основна відмінність веберівської соціології від соціологїї класичного позитивізму полягає в тому, що вона, по-перше, пропонує розглядати соціальні факти як певні цінності, за допомогою яких суспільства, соціальні групи й окремі індивіди виражають своє ставлення до світу, і зв'язок між якими, на відміну від природних явищ, не вкладається в звичайне поняття "закон"; по-друге, відстоює думку, що наукові теорії, гіпотези про суспільство можуть розглядатися як імовірні; по-третє, передбачає розгляд соціальних явищ, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціальних інститутів.

М.Вебер виділив три види легітимного панування, яке ґрунтується на довірі підданих або громадян до влади: раціональне, традиційне і харизматичне. Раціональне панування, що існує в країнах Західної Європи і США, передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур. Традиційне панування спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цеп тип передбачає не професійне управління і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам. Харизматичне панування спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя. Йому властивий авторитарний стиль управління, при якому ігноруються закони і традиції. Політику М.Вебер розглядав, як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М.Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство. М.Вебер розробив також положення про сучасну бюрократію.

До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійських соціологів В.Парето, Г.Моски та німецького соціолога Р.Міхельса. Прихильники цих концепцій виділяють у суспільстві творчу меншість, еліту, яка здійснює управління, та масу, нездатну до активної творчої діяльності.

В.Парето обґрунтував закон циркуляції еліт. Згідно з цим законом, спочатку владу захоплює та еліта, котра використовує силу, як засіб здобуття й утримання влади (еліта "левів"), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта "лисиць"). Циркуляція еліт, за В.Парето, відбувається також по вертикалі — зверху вниз і знизу вверх. Вертикальна циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо розвитку і їх усувають шляхом революції.

Г.Моска сформулював концепцію нового політичного класу — правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліти характерний для будь-якого суспільства, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: аристократична (закрита), яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична (відкрита), що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії.

Р.Міхельс сформулював "залізний закон олігархії", згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотний і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій.