Сучасні політологічні концепції.

Після другої світової війни політична думка розвивалася в контексті власне політичної науки. Панівну позицію у розвитку політичної науки до 60-х років XX ст. зайняв біхевіористський напрям.

У біхевіоризмі виділяються концепції масових комунікацій та плюралізму еліт. Найвідомішим представником концепції масової комунікації є американський політолог Г.Лассуел. Він розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу — як явище міжособистісної взаємодії. Політолог вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення й поширення символіки політичної влади, вивівши формулу, що розкривається в таких складових: хто говорить — що повідомляє, яким каналом — кому, з яким ефектом. У такій послідовності вивчається комунікатор (тобто інститут, що організує, контролює); повідомлення (так званий контент-аналіз); засоби, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результат (тобто зміни свідомості аудиторії). У такому розумінні засобів масової комунікації людське спілкування розглядається Г.Лассуелом як відкритий форум для постійного обговорення питань доступу до основних цінностей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також політологи П.Лазарсфельд і Д.Рісмен.

Щодо концепції плюралізму еліт (тобто поліархії) певні висновки зробив Р.Даль, а саме: керують не маси; керує не еліта, оскільки жодна із елітарних груп не може монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства; суспільством керують диференційовані і спеціалізовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спільниками і які очолюють більш-менш підприємливі лідери. На думку Р.Даля, поліархічна модель управління властива американському суспільству і певною мірою всій світовій цивілізації.

У 60-х роках XX ст. біхевіоризм був підданий критиці і частково відкинутий самими американськими політологами. Вони зазначали, що біхевіоризм — це надмірна цифроманія, через яку можна й не зауважити важливих проблем, котрі не піддаються прямому вимірюванню; це фрагментарним підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходові до політичних проблем; не псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, тим самим підсвідомо відстоює його збереження.

Нові течії постбіхеовіористського напряму керуються такими принципами: реальність має переважати технічні прийоми дослідження; головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку; вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології.

Серед цих політичних течій виділяється систематизм Д.Істона, який сформулював учення про політичну систему. За Д.Істоном, головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час. Неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування. Для розуміння системних процесів, на думку Д.Істона, потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.

До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації.

Так, Х.Аренд пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, то виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стані загальної розгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас — ніщо. В такому суспільстві, де Існує рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності. Х.Аренд розрізняла терор революційної диктатури, спрямований проти противників режиму, і тоталітарним терор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв'язку ідеології й терору. До тоталітарних режимів Х.Аренд відносила тільки націонал-соціалістичу Німеччину початку 40-х років XX ст. і сталінську Росію.

Р.Арон досліджував тоталітарний режим у порівнянні з ліберальним. За критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р.Арон розрізняв два типи режиму - конституцінно-плюралістичний та монополістичний. Домінуючою рисою конституцінно-плюралістичного режиму він вважав юридичну організацію мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою.

Основна риса монополістичного режиму — забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків: монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною державою-партією; монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення; монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі; монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.

З.Бжезінський та К.Фрідріх відносять до тоталітарних режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи на домінуючій ролі ідеології, яку продукувала правляча партія; використанні терору й обмеженні доступу до об'єктивної інформації для забезпечення монополії влади; централізованій системі управління економікою.

Ф.Гаєк — лауреат Нобелівської премії — у праці "Дорога до рабства" глибоко розкрив джерела й засоби, які ведуть до тоталітарної держави та суспільства. До них він відносив: "благородні" наміри радикалів революційно перебудувати суспільний лад на засадах свободи та рівності; надцентралізоване управління суспільством; абсолютизацію ролі науки у тотальній організації суспільних процесів; відсутність приватної власності, конкуренції, духовно розвиненої особистості. На думку Ф.Гаєка, перспективніший той суспільний лад, де багаті мають владу, а не той, де багатство залежить від тих, хто має владу.

Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, що дають змогу визначити ступінь політичного модернізму. Так, французькі політологи Л.Пай та Г.Олмонд називають три критерії: 1) структурна диференціація, яка ґрунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури; 2) ефективність політичної системи, що виявляється в її здатності до оновлення, мобілізації зусиль і виживання; 3) тенденція до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. її сформулював З.Бжезінський. Він вважає, що цей процес тривалий, складний і передбачає три фази:

- перша фаза (1-5 років) розпочинається після падіння комуністичної системи і полягає у політичній трансформації вищих ешелонів влади та початковій стабілізації економіки (лібералізації цін, припиненні дотацій, безсистемній приватизації, стабілізації грошової одиниці);

- друга фаза (3-10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) З глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, здійсненням малої і середньої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);

- третя фаза (5-15 років) має на меті закріпити демократичні процеси (створити стабільні демократичні партії, встановити демократичну політичну культуру) і стабілізувати економічне зростання (здійснити велику приватизацію, сформувати культуру підприємництва).

З.Бжезінський також намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на сучасному етапі. Перший урок, на нього думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодо швидких перетворень. Другий урок — у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебувають в одній і тій же фазі розвитку і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які були зроблені у рамках попереднього ладу («переддозрівальний період»). Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як основи ефектніших економічних змін. Із четвертого уроку випливає необхідність швидких і всебічних перетворень, шокової терапії, коли для цього є необхідні суб'єктивні й об'єктивні умови. П'ятий урок полягає в тому, що не слід ігнорувати стратегії перетворень, які передбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.

Література

1) Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібн. – 4-те вид., перероб. і доп., - Львів: Світ, 2001. – 384 с.

2) Политология: Учебное пособие / Е.В. Пиульский, Н.Н. Гончаров, Л.И. Цыганкова; Под ред. Е.В. Пиульского – Гродно: ГрГУ, 2003. – 164 с.

3) Політологія [Текст]: підручник для вищих навч. закладів / Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько та ін.; за ред. Ф.М. Кирилюка. – 2-ге вид. перероб. і доп. – К.: Здоров’я, 2004. – 776 с.

4) Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. Друга: Держава і політика / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. — 664 с.: іл.

5) Політологія: Підруч. для студ. юрид. спец, вищ, навч. закл. / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л.М. Герасіна, В.С. Журавський та ін. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. — 520 с.

6) Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. — К.: Либідь, 2004. — 480 с.

7) Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 559 с.

8) Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. посібник. - К.: Кондор, 2003. - 340 с.