ОСОБИСТІСТЬ І ЦИВІЛІЗАЦІЯ: ПОШУК КРЕАТИНУ

(поезія Василя Стуса крізь

призму екзистенціалізму)
П’ятаченко Ю.В.

старший викладач Сум ДУ

У статті з’ясовуються основні джерела і духовні виміри поетичного хронотопу Василя Стуса на тлі визначальних тенденцій у європейському екзистенціалізмі ІІ пол.

В українській культурній традиції знаходимо менше ознак зближення таких духовних сфер, як філософія та література (за винятком хіба що епохи українського Бароко), аніж, скажімо, у французькій, де особливе місце посідають твори Монтеня і Паскаля, Монтеск’є і Вольтера, Дідро і Руссо, Шатобріана і мадам де Сталь, Ренана і Анатоля Франса, а з ближчих до нас часів – Поля Валері, Андре Жіда, Антуана де Сент-Екзюпері, а надто екзистенціалістів Жана-Поля Сартра, Габріеля Маркеса, Альбера Камю.

Тут треба зважити на те, що українська література в силу об’єктивних історичних причин упродовж багатьох століть була "головним і чи не єдиним носієм залишків національного самоусвідомлення і знаків національного буття" [2, С. 2], мусила брати на себе функції, не властиві "благополучним" літературам державних націй. Це концентрувало в українському письменстві енергію національного самоствердження й національної ідентифікації, але й обтяжувало позаестетичними функціями, обмежувало свободу художнього самовираження. Очевидно, і в цьому слід шукати причину того, що українська література, по суті, не дала таких яскравих зразків філософського осмислення світу (за щасливим винятком Григорія Сковороди), як та ж таки французька. Навіть віддзеркалення новітніх європейських філософських течій – в силу замкнутості тоталітарного суспільства, яким було суспільство радянське, – можна знайти у творчості лише поодиноких письменників, що також є радше винятком, аніж закономірністю.

Є всі підстави вважати, що Василь Стус – один із небагатьох письменників, котрі ту українську культурну традицію порушують, витворюючи новий для нашої літератури тип писань філософського насичення, який синтезує не лише новітні філософські віяння, а й барокові традиції, глибоку сковородинівську філософію, "філософію серця" П.Юркевича, глибинні пласти власне українського фольклору та міфології.

Так, це правда. Більше того, для багатьох читачів національно-патріотичний мотив заступає і ще неминуче довго заступатиме і весь разюче нетрадиційний, ятрушчий образ України, і всю повноту та складність поетового Я, драму людського духу в ньому.

Серед найрізноманітніших типів поетичних натур, що їх нам являє історія світової літератури, вирізняють два полярні: Той, що знаходить радість і мудрість у простих, всім від Бога даних виявах життя, і Той, що за рутиною буденщини бачить трагічні бездоння незбагненного, дошукується неможливої відповіді на вічні питання і застрашений відпочатковою абсурдністю буття перед очима смерті, хоча й може дивитися в них стоїчно.

Василь Стус ближчий до поетів отого другого психологічного полюсу – полюсу трагізму, "Відпочатковий настрій його трагічного світосприймання, може, цшов на стільки від світоглядних переконань (як, скажімо, у митців екзистенціалістського штибу), скільки від висоти етичного ідеалу та від етичної непоступливості, – але потім був підсилений й інтересом до екзистенціалістської філософії, в якій поет знаходив дещо споріднене із власним світопочуванням" [1, С. 4].

Своєрідність і небувале загострення в це "екзистенційне" світопочування внесла приналежність Василя Стуса до нашої доби (середина-кінець XX ст.), до соціалістичного суспільства і до України.

Спробуємо подивитися на творчість, головно поезію, В.Стуса крізь призму екзистенціалістських постулатів – цієї "філософії існування" як умови збереження особистості в абсурдному, надто ж тоталітарному світі. Під таким кутом зору творчість цього письменника в Україні досі майже не розглядалася, за винятком спостережень М.Коцюбинської, I.Дзюби, М.Ільницького.

По-перше, раніше це було неможливо з ідеологічних причин, коли все "чуже" оголошувалося ворожим і табуювалося. Екзистенціалізм трактувався в енциклопедичних виданнях як "суб’єктивно-ідеалістична течія сучасної буржуазної філософії", система поглядів якого "чужа діалектичному матеріалізму", навіть зазнавав такого вироку: "Отож, коли брати до уваги принципову методологічну неспроможність екзистенціалізму, то він заслуговує на епітарію вже в момент своєї появи – як мертвонароджене дитя пізньобуржуазної філософської думки" [8, С. 665].

По-друге, українська материкова критика та літературознавство взагалі ще не виробили не те що традиції, але й тенденції оцінювати художню літературу власне під філософським кутом зору (винятком є хіба що дослідники О.Забужко, В.Неборак, В.Моренець, котрі працюють у царині поезії, прози, літературно-художньої критики та філософії, у своїх статтях успішно синтезують надбання культурології, літератури, філософської думки).

Творчість В.Стуса, що їй не властиві ані соціальна заангажованість, ані лакування дійсності, ані кон’юнктура в будь-яких виявах, показує антигуманну сутність тоталітарної системи, державно-бюрократичної машини, яка прагне повного підпорядкування людини, її знеосіблення, і водночас дає змогу сучасникові знайти точку опертя в цьому посттоталітарному світі, збагнути міру добра і зла, сенс буття і свого призначення на землі.

Аналізуючи умови самореалізації генія бездержавної нації, Ліна Костенко, зокрема, вказує на те, що він "заблокований звідусіль державою, трагізмом сфальсифікованої історії, консерватизмом смаків, кон’юнктурою сучасного моменту", і хоч має він більшу відпірність, усе ж відкоригований епохою, обставинами, причетний до нації та її тяжких, вже генетично запрограмованих проблем [5, С. 5].

Оту відпірність, здатність до "прямостояння" Василь Стус мав. Це й допомогло йому не заблокувати свою свідомість орієнтацією на "кон’юнктуру сучасного моменту". Поет-бо вважав це ганебним пристосуванством, конформізмом, втратою самого себе – по-перше. По-друге – від переконаності в тому, що треба розбити думку, нібито українська література має залишатися суціль простецькою, розрахованою на невибагливого, несформованого читача. В.Стус був настільки вільним внутрішньо, що дозволив собі знехтувати обов’язком письменника-патріота поневоленої нації – покласти свій талант на олтар свободи, тобто стати ще одним зречено-трагічним мучеником.

Спробуємо вчитатись у духовне єство ліричного героя Василя Стуса з погляду екзистенціалізму як умонастрою, що не міг не проникнути в єство митця, а значить, і в творчість письменника, ізольованого тривалий час від суспільства нонконформізмом, котрий протистоїть соціуму розумінням людської самодостатності, віщої життєвої цінності в особистій свободі.

Згадаймо, екзистенціалізм, як "філософія існування", "філософія самотньої свідомості" зосереджує основну увагу на понятті існування (екзистенції) як закономірної передумови життя в такому суспільстві, де людина почувається незахищеною перед ворожими їй антилюдськими силами і змушена втікати "в себе", відмежовуватися од суспільства; внаслідок цього виникає абсурдна ситуація подвійного життя: справжнього – в собі та несправжнього – в суспільстві. І ця суперечність між "життям у собі" та "буттям у суспільстві" неминуче породжує відчуття абсурдності довколишнього світу, безглуздості існування. Основне питання екзистенціалістської філософії: як жити, якщо жити не варто, яким змістом наповнити життя, позбавлене будь-якого сенсу (беззмістовним називав своє життя один із родоначальників цієї течії С.Керк’єгор; А.Камю вважав, що абсурд – це метафізичний стан свідомої людини; Ж-П.Сартр твердив про абсурдність народження, як і абсурдність смерті, про те, що світом керує тотальний абсурд [7, С 127-128].

"З екзистенціадістського погляду суспільні відносини, історичні закономірності – віддалені абстракції, з якими людина безпосередньо не стикається в своєму існуванні, реальність існування – життєві ситуації, які повсякчас вимагають вибору рішення, лінії поведінки. Вбачаючи в свободі особистості вищу життєву цінність, екзистенціалісти тлумачать існування людини як драму свободи, бо на кожній фазі самотворення особистості воно залежить від коленого її вибору, кожного рішення" – так трактує це питання український вчений-культуролог Д.

У тоталітарній державі такий вибір завжди передбачав дилему: або ти зраджуєш себе і працюєш на "систему" (можливі хіба що варіанти – робиш це, сліпо вірячи в її ідеологію чи, відчуваючи або й будучи переконаним в облудності цієї ідеології, працюєш на неї заради якоїсь власної вигоди), – або, відкинувши конформізм, зберігаєш себе, свою індивідуальність, але ціною відчуження од суспільства, ціною внутрішньої еміграції, а то й зазнаючи каральних санкцій, які система застосувала до інакодумців.

Руйнування зв’язків людини зі світом, іншими людьми, її замкнутість на власному "я", самоусвідомлену самотність треба розглядати як захисну реакцію індивіда на тотальне поневолення його свідомості, тотальне контролювання "системою" вчинків людини, її переконань, світоглядних і моральних засад та нав’язування "єдино вірної" ідеології, моралі, оптимального, з погляду владців, способу життя.

У світі тотального пригнічення особистості, де все є алогічним, абсурдним, уже перед молодою людино поставала дилема: змиритися з втратою свого "я", розчинитися в масі, як це робить переважна більшість людей, – чи залишитися самим собою, але ціною відчуження від суспільства, його нормовано-уніфікованих приписів і трафаретних моделей поведінки.

Аналіз поезії В.Стуса крізь призму екзистенціалістської літератури і філософії виростає із здобутків сучасної гуманітарної науки. Одначе, екзистенціалізм В.Стуса не є копіюванням чужих зразків, бо:

1) світова скорбота, світовий біль набирають складнішого, ніж у романтиків, змісту, обтяженого рефлексіями історіософського і політичного плану в конкретнішій формі;

2) по-іншому вирішується проблема трагічної недовершеності, недосконалості світу; хоч, як і в романтиків-песимістів, трагічне сприйняття життя стає запорукою протистояння злу, оборони гідності людини, стійкості, непіддатливості;

3) філософи екзистенціалізму, які досить часто зверталися до поезії для підтвердження своїх поглядів (згадаймо есей Мартіна Гайдеггера "Гельдерлін і сутність поезії"), але В.Стус, спираючись на засади цієї філософської течії, до певної міри заперечує екзистенціальне світодочування. Стисло зазначимо це так: головні антиномії і проблеми екзистенціалізму (життя-смерть, існування як буття для смерті, самота-конунікація; страх-рішучість; закиненість у буття-осягнення свободи, екзистеяція-безособове) поет розмикає в переливання долі свого народу і у приналежність йому. Доля Василя Стуса і доля Вітчизни – то мікро- і макрорівні однієї і тієї ж проблеми – людини і країни-в’язня.

Література:

Дзюба І. Різьбяр власного духу / В.Стус. Під тягарем хреста. – Львів, 1991. – с. 4.

Дзюба І. Література – все, що написано талановито. Доповідь на Пленумі Ради СПУ // Літературна Україна. – 1992. – 19 листопада.

Забужко О. Література і тоталітаризм, або Ще раз про музику після Освенціма // Літературна Україна. – 1990. – 23 серпня.

Інтерв’ю Філіпа Рота з Міланом Кундерою // Сучасність. – 1986. – №10; І.Кошелівець. Роман як жанр // Сучасність. – 1991. – №11.

Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури // Літературна Україна. – 1991. – 26 вересня.

Наливайко Д. Трагічний гуманізм Альбера Камю // Альбер Камю. Вибрані твори. – К., 1991. – с. 14.

Тарнашинська Л. Свобода вибору єдина форма самореалізації в абсурдному світі // Сучасність. – 1995. – №3. – с. 127-128.

УРЕ в 3-х томах. – К., 1966. – Т.1. – с. 665.

Шерех Ю. Трунок і трутизна / Ю.Шерех. Третя сторожа. – К., 1993 – с. 263.