1. Візантійська цивілізація

Візантія у контексті сучасних досліджень проблем загальноєвропейського розвитку права нерідко або не згадується, або фігурує як така, що належить до такої собі «правової провінції».

154

155

яким виносять з врахуванням вимог справедливості, положень преторського права).

3. Асііо йігесїа — прямий позов, що містить голов

ну вимогу у даних відносинах, та асііо сопігагіа —

«зворотний позов»,, призначений для захисту прав,

похідних від головних.

4. Асііо иШіз — позов за аналогією.

тору поширити захист на нові відносини, використо

вуючи старі норми, що регулювали схожі ситуації.

5. Кондикції — особливі зобов'язальні позови, у

яких не згадуються підстави їх виникнення.

6. Асйіо їісііа — позови з фікцією. Претор пропо

нував судді припустити існування якоїсь обставини і

з врахуванням цього вирішити справу.

7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та

кондемнації. Використовувались, наприклад, для зап

ровадження судового представництва — в інтенції

вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондем

нації — ім'я представника.

8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За перши

ми можна було стягнути штраф. За другими можна

було вимагати поновлення порушеного становища,

передачі прав тощо.

9. Асііо рориіагіз — позов, котрий міг бути пода

ним кожним римським громадянином в «інтересах

римського народу» Такий позов можна було, зокрема,

подати щодо «поставленого чи підвішеного», «вили

того чи викинутого». Штрафи за такими позовами

стягувались на користь держави.

Характерні риси римського приватного права:

1. Визначення римською юриспруденцією справед

ливості права як одного із засадних принципів жит

тя суспільства, без чого останнє є неможливим взагалі.

2. Створення правових норм на підґрунті життє

вих казусів, з використанням принципу: від окремих

випадків, що повторюються, — до загальних приписів.

Забезпечення поєднанням цих моментів високого сту

пеня гарантій реалізації правомірних інтересів.

3. Суверенітет особи.

рівності громадян Риму перед законом. Закріплення

принципу: «Рег ііЬегат регзопат піпії поЬіз ао^иігі

роіезі»(Над вільною особою жоден з нас не має влади)

і разом з тим заохочення альтруїстичних дій на ко

ристь інших осіб.

4. Визнання правосуб'єктності не лише за фізичними

особами, але й за громадами, об'єднаннями людей —

корпораціями, що стали прототипом інституту юридич

ної особи.

5. Боротьба суперечливих тенденцій: принципове

невизнання рабів суб'єктами права і у той же час залу

чення їх до торгового обігу у випадках, коли це доцільно

з практичної точки зору.

6. Формування інституту права власності. Визнання

за приватними власниками «вищої влади над речами»,

обмеженої разом з тим, правами на чужі речі, «публіч

ним інтересом» тощо.

7. Свобода договорів, котру спочатку трактують як

можливість укладати чи не укладати контракти, перед

бачені цивільним правом, а потім — як можливість

укладати практично будь-які угоди, що не суперечать

закону та «добрій совісті».

8. Поєднання формальностей та вільного розсуду

сторін угоди при її укладенні. Змагання контрактів (по

зовів) «суворого права» і «доброї совісті», що завершуєть

ся на користь останніх. Визнання переваг волі над воле

виявленням (сенсу угоди над її зовнішньою формою).

9. Створення системи забезпечення договірних зобо

в'язань, що ґрунтувалась на поєднанні превентивних за

ходів з покаранням боржника та компенсацією за його

рахунок інтересу кредитора, порушеного невиконанням

чи неналежним виконанням контракту.

Підрозділ 2

ПРАВО У СИСТЕМІ

СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ

(ВІЗАНТІЙСЬКОЇ) ЦИВІЛІЗАЦІЇ

1. Візантійська цивілізація

Візантія у контексті сучасних досліджень проблем загальноєвропейського розвитку права нерідко або не згадується, або фігурує як така, що належить до такої собі «правової провінції».

154

155

Візьмемо лише декілька прикладів. Скажімо, йдеться про образи, асоціації, які викликає старий континент.

Не згадується візантійська традиція і при оцінці сучасної правової системи України, котра характеризується як така, що ближча до романо-германської, але має запозичення елементів англосаксонської правової системи. Щоправда, при цьому зазначається існування істотних відмінностей українського права (за джерелами, співвідношенням норм приватного і публічного права тощо), але генезис цих відмінностей лишається поза дужками. Втім, не аналізується, звичайно, наявність генетичного зв'язку з візантійським правом і у працях, присвячених історії українського права, зокрема його ко-дифікаціям, де згадуються у якості чинників впливу найчастіше лише звичаєве право, польсько-литовське законодавство, магдебурзьке право. Кількість винятків край незначна.

Такий стан речей, відсутність інтересу до спеціальних досліджень візантійського права (яке на відміну від римського права, котре вкрай недостатньому обсязі, але все-таки вивчається у вищих навчальних юридичних закладах України, — практично невідоме студентам-юристам) може навести на думку про зниження інтересу до цієї цивілізації взагалі.

Але реальний стан речей є іншим: інтерес до Візантії нині не згасає, а набуває нових імпульсів, навіть в тих країнах, культура яких набагато далі від Боспору ніж наша. Причому сильним активізуючим чинником тут стала друга світова війна. Відомий бельгійський візантолог Анрі Грегуар у статті, написаній ще під час війни, пояснював це так: «Тепер, коли географічна та історична важливість Візантії — Константинополя — Стамбула проявляється усе виразніше, коли питання про протоки є найважливішим у європейському та світовому конфлікті, коли володіння (колись візантійські) у Європі

156

та Азії знову стають віссю цивілізованого світу, — нема потреби агітувати за історію Візантії.

Підвищений інтерес до історії Візантії та її культури зберігається на Заході протягом усіх повоєнних років. Це можна підтвердити таким красномовним фактом. У березні-липні 1997 року в Нью-Йорку відбулася виставка під назвою «Оіогу оі Вігапііит». Кількість її відвідувачів, 400100, перевершила всі сподівання: вона за приблизними оцінками у 100 разів перевищувала число людей, що жили в Константинополі в період найбільшої могутності Візантії, і вчетверо перевищувала контингент візантійських збройних сил в VI ст., за правління Юстиніана Великого.

То ж цивілізація, яка справила через православну гілку християнства значний вплив на світогляд, культуру, менталітет українського народу, просто не може бути байдужою і нам, особливо у часи обрання чи уточнення вектора розвитку суспільства. І звичайно, у цьому контексті являє інтерес дослідження ступеня та характеру впливу візантійського права на Східноєвропейську систему права взагалі і на формування українського права, зокрема.

За своїми просторовими характеристиками Візантійська цивілізація (культура) є цивілізацією, що виражає культурно-історичні, етичні, етнічні, релігійні, еко-номіко-географічні особливості групи країн та етносів, які входили до Східної Римської імперії безпосередньо або були охоплені сферою її культурного (політичного та економічного) впливу. Такий собі своєрідний «ареал візантизму».

Зупинимось коротко на характерних рисах цієї цивілізації, котрі значною мірою були обумовлені специфічністю світогляду, ставленням до релігії і церкви у їх Східноєвропейському трактуванні.

Однією з особливостей Східної (православної) церкви фактично від моменту її формування, як особливої течії, була наявність власної філософії, що ґрунтувалась на писаннях грецьких батьків Церкви. Це у свою чергу тягло за собою відчутну містичну спрямованість не лише

157

релігії, але й усього світогляду більшої частини жителів Східної Римської імперії (оскільки пізніше почала вживатись назва «ромеї» або ж «румеї», що веде початок від самоідентифікації візантійців як «римлян», то надалі тут будуть вживатись, як рівнозначні, позначення «візантійці» й «ромеї»).

На цьому розвиненому містичному підґрунті формуються підвалини «взаємовідносин» між Богом та людьми. Тут відсутні «юридичні» стосунки між ними, що були характерними для західного християнства, які пізніше стали лінією ефективного контакту у галузі прав людини для католицької Церкви і суспільства Заходу, фундаментом побудови новоєвропейської, привабливої для усього світу, цивілізації, яку папа Павло VI назвав «Цивілізація Любові». Замість того має місце надання людських якостей Богу та обожування людства, що має з'єднатись в одному містичному пориванні до божественного (Мень 0.). Наслідком цього було те, що вся філософія, система культурних та духовних цінностей Візантії формується та розвивається під знаком цього містичного спрямування християнства, доповненого східним вектором його розвитку та особливим характером взаємовідносин з владою. Як зазначав А. Тойнбі: «Якщо ми спробуємо віднайти стрижневу вісь православного християнського світу, то виявиться, що так само як відправна лінія західного суспільства, вона бере початок у центрі еллінського світу, в Егейському морі. Однак простувала вона в іншому напрямку й на іншу відстань. Тоді як в першому випадку рух йшов на північний захід — від Егейського моря до Лотарінгії, в другому випадку воно йшло у північно-східному напрямку, перетинаючи по діагоналі Анатолію (теперішню Турцію), прямуючи між Константинополем та Неокесарією» (А. Дж. Тойнбі). На його думку, православне християнство навіть подавало спочатку більше надій, охопивши півмісяцем Східну Європу від Кавказу до Балкан, а потім просунувшись далеко на Північ та Схід, пра-

158

Г

вослав'ю навіть вдалося відродити і втілити в централізованій державі — Візантії — привид Римської імперії.

Разом з тим, саме в цих успіхах православ'я у У-УП ст.

Саме таке схиляння, підпорядкування церкви державі потягло за собою встановлення жорсткого контролю останньої в усіх сферах. Це означало, зокрема, й припинення тенденцій до розмаїття в культурній та науковій сферах, фактичну відмову від гнучкості, експериментування та творчості в мистецтві. У православ'ї в період його розвитку не лише не виявляємо гільдебрандового папства; нема тут і університетів на самоврядуванні, подібних університетам Болон'ї та Парижу. Не бачимо ми тут і міст-держав на самоврядуванні як у Центральній та Північній Італії або у Фландрії. До того ж західний інститут феодалізму, незалежний і конфліктуючий з середньовічною західною церквою та середньовічними містами-державами, якщо й не був повністю відсутнім на Сході, то у всякому разі нарівні з церквою безжально придушувався, наслідком чого було його запізніле самоствердження силоміць, коли влада імператора послабшала. На відміну від західного суспільства, з його добре збалансованими інститутами, православне християнство виглядало хворобливо дисгармонійним, що було платою за вибір неправильного шляху. Тому у православ'ї відродження елліністичної культури стало швидше кошмаром, ніж стимулом, бо тільки на живому інтелектуальному тлі Італії XV ст. це відродження дійсно мало позитивний ефект.

Слід зазначити, що згадані вище проблеми Візантії, очевидно, виникали не тому, що православ'я було неспроможним як релігійна течія християнства, чи напрямок філософської думки, чи як система морально-етичних цінностей. Навпаки, відносна обмеженість та одноманітність православно-християнського життя, започаткована ще на початку існування Східної Римської імперії, ґрунтувалась не на відсутності життєвих творчих сил у

159

православно-християнській соціальній системі, а були саме результатом їхнього придушення. Думка, згідно якій відсутність здорового зростання у православно-християнському суспільстві була зумовлена не його неспроможністю, а державними репресіями, знаходить підтвердження у тих рідких спалахах творчого генія, які освітлювали православно-християнське суспільство, як тільки послаблювався тиск влади. (Слід зазначити, що радянські візантиністи, ґрунтуючись на положеннях марксизму, критикували тезу про значення підпорядкування церкви державі у Візантії, як фактора особливого розвитку останньої, традиційно розглядаючи усі процеси, у тому числі — релігійні проблеми, єресі тощо через призму

класової боротьби.

Таким чином, можна констатувати, що два згадані фактори: формування православ'я (при цьому варто враховувати і особливості цього процесу, який відбувався в умовах «духовного триалізму» — Візантія може бути охарактеризована як «... християнська Римська імперія грецької нації») та існування фактично офіційної доктрини наступництва після Риму із сприйняттям від нього ідеї обожнювання володаря — з християнським корективом до такого обожнювання — в першу чергу і зумовлювали усі інші особливості візантійської культури, моральності і права.

Якщо до цього додамо характерну рису розвитку Східної Європи, вдало виражену, як здається, у такій парадигмі історії: коли в західній частині європейського континенту метафорою часу є стріла, то у східній частині Європи ймовірною метафорою часу є коло (Р. Яку-бов), то отримаємо достатньо адекватні уявлення про візантійську цивілізацію.

2. Хронологічні межі візантійської цивілізації

Для того, щоб точніше з'ясувати сутність цієї культури і місце у ній права, необхідно також встановити хронологічні межі цієї цивілізації.

Звичайно, у найпростішому варіанті вона може бути узгоджена з добою Середньовіччя. Однак це є не менш умовним ніж трактування Візантії, як такої, що нале-

160

жить феодалізму, або є «разлагающимся рабовладельчес-ким государством», «последней стадией рабовладельчес-кого общества» (І. Перетерський).

Більш правильним здається не прив'язувати Візантію до котроїсь із згаданих категорій, а визнати особливий характер цієї хронологічної цивілізації. Візантія стала особливим політичним та культурним світом, де традиції античності перетнулись з не менш впливовим спадком стародавніх східних та елліністичних монархій і де внаслідок їхньої взаємодії виникла оригінальна державна і правова традиція. Ця традиція, в свою чергу, справила вплив на становлення та розвиток державності у південнослов'янських та причорноморських народів. Охопивши у добу свого розквіту під єдиною владою середземноморські та близькосхідні народи, Візантія стала історичним посередником у контакті нових західних суспільств феодальної доби з державами і традиціями Азії. Разом з тим вона виявилась і ареною прямої історичної конфронтації Заходу та Сходу, яка багато що визначила у наступній світовій (всесвітній) історії і до того ж прискорила занепад самої імперії (О. Омельченко).

Насамперед, визначимося щодо початку відліку існування цієї цивілізації. Здавалося б такою датою може бути 476 рік — рік падіння Західної римської імперії, єдиним і законним спадкоємцем котрої вважала себе Візантія, що було цілком природним після того як Одоакр знищив сам «інститут Західної Римської імперії, а знаки імператорського сану відіслав до Константинополя».

Однак більш точним здається віднесення початку формування самостійної візантійської культури до більш ранніх часів. Адже, коли у 395 році відбувся поділ Римської імперії на Західну і Східну, шляхи їхнього історичного розвитку розділились і вже тоді почали формуватись істотні відмінності між ними. Слід підкреслити, що з цього часу Східна Римська імперія стала вже не тільки самостійною державою. Все більше зростала невідповідність політичного, економічного і культурного розвитку Заходу і Сходу. У Східній Римській імперії відбувався процес формування самобутніх культури та релігії, разом з тим феодалізація господарства відбувалася повільніше, зберігаючи риси старих суспільних Структур. Все це відбувалося на тлі сильної центральної влади у Константинополі.

161

Обидві системи розглядали звичай як важливе джерело права, хоча королівське право більше спиралося на нього, чим канонічне право.

3. Як канонічне, так і королівське право було систематизованим, але канонічне право було більш впорядкованим, ніж право королівське

Канонічне право подібно до Римського права було університетською дисципліною, «наукою». Королівське право було ближче до звичаєвого. Це пов'язане з тим, що королівське право, як і інші форми світського права, не мало потреби у відображенні в підручниках і у викладанні в університетських курсах, щоб бути визнаним у якості цілісної сукупності права, тоді як для створення канонічного права правова наука була необхідна.

5. Як королівське, так і канонічне право виражало собою віру, що все право містить у собі певні цілі, котрі визначалися як справедливість; це мало служити дороговказом тлумачення і застосування правових норм. Право розглядалося, в першу чергу, як такий процес створення, тлумачення і застосування норм, що має реалізувати закладені у них цілі справедливості. При цьому і канонічне, і королівське право доповнили раннє, більш загальне поняття справедливості специфічними вимогами християнської совісті: захисту бідних і нужденних; реалізацією відносин, заснованих на довірі (включаючи дарування в благодійних цілях), тощо. В Англії у XIV і XV ст., канцлер короля почав здійснювати виняткову юрисдикцію «по совісті» і «в ім'я права справедливості». Однак в інших європейських системах королівського права та й у Англії ХІІ-ХШ ст. «право справедливості» розглядалося не як щось окреме від «права», а, навпаки, як його складова частина. Як і в канонічному праві, право справедливості королівських судів було тим аспектом права, що додавав йому здатність пристосовувати старі норми до нових («виняткових») обставин в ім'я здійснення справедливості.

Таким чином, спорідненість канонічного і королівського права є досить помітною.

Але парадокс полягає в тому, що, оскільки порівняно з іншими світськими гілками права Середньовіччя королівське право було більш розробленим, більш розвинутим, то саме воно, коли у XVI ст. почалася атака на канонічне право, відіграло провідну роль у цьому процесі.