Тема 17. Філософія історії. Культура та цивілізація
План
1. Історія та філософія історії.
2. Поняття історизму.
3. Еволюція та плюралізм філософії історії.
4. Проблема прогресу. Література
- Шпенглер Освальд. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность: Пер. с нем. – М.: Мысль, 1998. – 663 с.
- Шпенглер Освальд. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 2. Всемирно-исторические перспективы: Пер. с нем. – М.: Мысль, 1998. – 606 с.
3. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. – М.: Политиздат, 1991. – 527 с.
Основні поняття:
Історія— закономірний і цілеспрямований розвиток суспільства, змістом якого є становлення й розвиток сутнісних сил людини.
Культура (лат. cultura — оброблення, землеробство, виховання, шанування) — сфера людської діяльності пов'язана із самовираженням (культ, наслідування) людини, проявом її суб’єктності (суб'єктивності, характеру, навичок, умінь і знань). Саме тому всяка культура має додаткові характеристики, тому що пов'язана із творчістю людини, її повсякденною практикою, комунікацією, відображенням, узагальненням та її повсякденним життям. Культура є маркером і основою цивілізацій.
Цивілізація (від лат. civilis — громадянський, державний) — 1) загальфілософське значення — соціальна форма руху матерії, що забезпечує її стабільність і здатність до саморозвитку шляхом саморегуляції обміну з навколишнім середовищем (людська цивілізація в масштабі космічного устрою); 2) історіософське значення — єдність історичного процесу й сукупність матеріально-технічних і духовних досягнень людства в ході цього процесу (людська цивілізація в історії Землі); 3) стадія всесвітньо історичного процесу, пов'язана з досягненням певного рівня соціальності (стадія саморегуляції й самовиробництва при відносній незалежності від природи диференційованості суспільної свідомості); 4) локалізоване в часі і просторі суспільство.
Локальні цивілізації є цілісними системами, які представляють собою комплекс економічної, політичної, соціальної і духовної підсистем, що розвиваються по законах вітальних циклів.Прогрес (лат. progressus — рух уперед, успіх) — напрямок розвитку від нижчого до вищого, поступальний рух уперед, до кращого.
Соціальний прогрес — глобальний, всесвітньо-історичний процес сходження людських суспільств від примітивних станів (дикості) до вершин цивілізованого стану, заснованого на вищих науково-технічних, політико-правових, морально-етичних досягненнях.
Регрес (лат. regressus — повернення, рух назад) — перехід від більше високих форм розвитку до нижчих, рух назад, зміни до гіршого; протилежність прогресу.
1. Історія та філософія історії. Термін філософія історії вперше застосував французький філософ XVIII ст. Франсуа Вольтер. Але спроби визначити суть та напрямок розвитку суспільства виникали ще в стародавній період. Усі видатні філософи - водночас видатні історики, а видатні історики - водночас видатні філософи. І все ж між історією та філософією історії - є суттєві відмінності. Історія, як наука, вивчає минуле суспільства у всій його повноті, конкретності та багатоманітності. Філософія ж історії, охоплюючи суспільний розвиток у цілому, відокремлює основні тенденції та особливості його, характерні для всієї історичної цілісності і для важливіших її етапів, ставить питання про сенс історії, її єдність та багатоманітність. Перше історичне знання синкретичне, історико-філософське, а першими історіософами є Геродот і Платон, Фукидид і Арістотель, Плутарх і Тацит, Цицерон і Августин Блаженний. Основними проблемами філософії історії виступають проблеми життя та ролі дійових осіб в історії. Досліджувалось історичне буття людей в соціумі, його істинна суть. Визначались основні сюжетні пошукові лінії: вивчення класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин, економічного та соціально-політичного розмежування (Огюстен Т'єррі, Франсуа Гізо, Огюст Мін'є); визначення закономірного і прогресивного характеру історичного процесу (Франсуа Гізо, Фрідріх Шлоссер); дослідження ролі економічних та соціально-політичних факторів історії (Франсуа Гізо, Георг Маурер); розробка методів аналізу історичних досліджень (Леопольд Ранке, Микола Грот); створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення закономірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах (Іммануїл Кант, Георг Гегель, Карл Маркс, Макс Вебер, Вільгельм Дільтей, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер).
XX ст. збагатило історіософію творами визначних мислителів - Карл Ясперс, Питирим Сорокін, Михайло Грушевський, Бенедетто Кроче, Бертран Рассел, Карл Поппер, Моріс Корнфорт. Історичне мислення - важливіша складова соціально-філософського освоєння суспільства, розкриває джерела етнонаціональних конфліктів, прогнозує нововведення, економічні та соціально-політичні реформи, є теоретичною основою організації і ефективності державної системи управління.
2. Поняття історизму. Поняття історизму у філософії і історії є центральним, оскільки є важливішим методологічним принципом, що створює можливості виявлення джерел історичних явищ, закономірності суспільного розвитку. Спираючись на поняття історизму, філософія історії вивчає історію суспільства як свій предмет. Оскільки ж реальна історія безкінечно багатоманітна складовими та їх еволюцією, предметом філософії історії є не безпосередня життєдіяльність індивідів, а певна ідеальна модель, в якій відбивається ця життєдіяльність. І розуміється ідеальна модель по-різному. Спочатку під соціальною історією розуміли історію політики -взаємовідносин соціальних класів, держав. Пізніше її ототожнювали з історією повсякденності - виробництва, побуту, звичаїв, способу життя, традицій. Згодом предметом філософії історії стали розглядати глибинні процеси суспільного життя, в тому числі еволюцію духовності людини, що не менш, ніж об'єктивні фактори, зумовлюють життєдіяльність людей в соціумі та їх історію. І справді, у будь-яку історичну епоху поведінка людей у суспільстві зумовлена, зрештою, тією картиною світу, системою цінностей, культури, що утвердилася в їх свідомості. Починаючи з Макса Вебера, соціальну історію розуміють як історію культури, релігії, традицій, звичаїв. Невипадково більшість істориків перекваліфікувалися на культурологів.
Отже, предметом філософії історії є історія єдності відносно самостійних явищ: історія подій, повсякденності та людського духу. Проте не всі вчені поділяють ідеї історичного мислення, його евристичні можливості. Теоретики позитивізму - Рудольф Карнап (1891-1970 pp.), Отто Нейрат (1882-1945 pp.), Бертран Рассел (1872-1970 pp.), Карл Поппер (1902-1993 pp.) заперечують принцип історизму. Так, Карл Поппер обмежує історизм дослідженням конкретних історичних фактів і відкидає історизм як визнання універсальних законів історії. А тому наукова теорія історії, на думку Карла Поппера, неможлива.