Особистість психотерапевта як головний інструмент професійної діяльності

Існує два основних підходи до формування особистості психотерапевта. Перший підхід (Р. Кеттелл, Л. М. Собчик, Р. Мей, В. Сатир, Дж. Морено, Р. Кочунас та інші) будується на різних моделях особистості психолога, які є сукупністю ін- дивідуально-особистісних характеристик.

Представники іншого підходу (У. Глассер, А. Елліс, К. Ро- джерс, Т. А. Флоренська) вважають, що основним фактором, який впливає на успішність професіонала, є комунікативно- рольовий аспект його професійної діяльності. У рамках цього

підходу пріоритет віддається дослідженню спектра можливих ролей і стилів діяльності психотерапевта. В реальності у спе- ціаліста частіше всього відмічається формування одного, пер- сонального стилю професійної діяльності, який складається протягом всієї його професійної кар’єри.

Найбільш ефективним є підхід, який розглядає процес ста- новлення особистості професіонала через набуття ним профе- сійної ідентичності.

У структурі основних вимоги до психотерапевта, які без- посередньо впливають на ефективність психотерапевтичної діяльності, ми виділяємо такі професійно важливі особистісні якості: ціннісно-смисловий компонент: адекватна самооцін- ка, інтегрованість ціннісно-мотиваційної сфери, гуманістич- на спрямованість особистості; когнітивно-операціональний компонент: інтелектуальні здібності, здатність до рефлексії, креативність, прагнення до пізнання та саморозвитку; емоцій- но-вольовий компонент: емоційна стійкість, врівноваженість, здатність до саморегуляції та самоорганізації, наполегливість, цілеспрямованість, інтерактивний компонент: комунікативні здібності, соціальний інтелект, комунікативна толерантність, емпатія.

Важливими є вимоги до психотерапевта, що стосуються комунікативних здібностей, які, на думку багатьох науковців і практиків, є спеціальними здібностями до психотерапевтич- ної діяльності. У систему комунікативних здібностей вхо- дять соціально-перцептивні здібності — це досить складне структурне утворення, комплекс індивідуально-психологіч- них і особистісних властивостей, в ієрархічній системі яких ядром виступають індивідуально-психологічні особливості пізнавальних процесів, які беруть участь у міжособистісному відображенні. В психологічній літературі у якості таких осо- бливостей і одночасно показників даних особливостей виді- ляють: адекватність і точність, повноту і глибину соціального відображення, його когнітивну оснащеність, широту катего- ризації властивостей соціального об’єкта, тонкість і диферен-

ційованість у виділенні суттєвих та другорядних ознак відо- бражувальних об’єктів.

Психотерапевт повинен пам’ятати, що при вивченні такого складного об’єкта, як особистість, усі отримані і проаналізо- вані ним дані (чи то інформація, здобута з формалізованих психодіагностичних процедур, чи то результати спостережен- ня, бесід) мають більшу або меншу міру неточності. Висновок повинен ґрунтуватися на критичному й обережному тлума- ченні даних, які отримано з різних джерел. Самокритичність дозволяє психотерапевту при будь-яких сумнівах, питаннях, відчутті недостатньої компетентності у вузьких проблемах, радитися з колегами, консультуватися з професіоналами су- міжних професій.

У роботі психотерапевта велике значення мають емоцій- но-вольові якості. Цілеспрямованість визначається цілями, які ставить перед собою людина, намірами, котрі їй прита- манні, мотивами, у відповідності з якими вона діє. На думку фахівців із психотерапії, особистість психотерапевта повинна характеризуватися гуманістичною цілеспрямованістю, зокре- ма, доброзичливістю, витримкою, чуйністю, дружелюбністю, щирістю, емпатією, відвертістю, оптимістичністю у ставлен- ні до дітей та дорослих.

Необхідною умовою професійного мислення психотерапев- та є евристичність, інтуїтивність та рефлексія [15].

У структурі соціально-перцептивних здібностей відпові- дно загально-психологічного підходу до розуміння природи здібностей виділяють поряд з пізнавальними характеристика- ми й «особистісний фон» (сенситивність, реактивність, пла- стичність, емпатійність; особистісні якості — спрямованість на сферу міжособистісних відношень, інтерес до внутрішньо- го світу людей, комунікативність, прийняття себе та інших людей тощо).

Емпатія є функцією Его, що переживає, тоді як інтуїція є функцією Его, що спостерігає. Емпатія та інтуїція є фундамен- том таланту для вловлювання неусвідомлюваних значень, що стоять за усвідомлюваним матеріалом; кращі терапевти вико- ристовують і те, й інше. Здатність до емпатії є основною ви- могою, при її відсутності майже неможливо проведення ефе- ктивної терапії. Здатність до інтуїції говорить про спритність, проте без емпатії вона може ввести в оману, яка не має нічого загального із реальністю [8, с. 302].

Інтелектуальне знання психоаналітичної практики також є необхідною і найбільш важливою умовою для здійснення психотерапії. Навіть при ідеальних умовах знання клініки і теорії важливо застосовувати для того, щоб аналітику краще зрозуміти значення даних, які були отримані за допомогою емпатії. Іноді вони можуть заміняти один одного. Найкращою ситуацією є та, коли знання й емпатія доповнюють і підтвер- джують одне одного.

Робота із пацієнтами, семінари, присвячені розбору клініч- них випадків, знайомство із літературою, із описом випадків формують психотерапевтичне мислення. Теоретичне знання є вижимкою тисяч клінічних факторів і має використовуватися для клінічної роботи, якщо аналітик хоче уникнути небезпеки проводити «дикий психоаналіз». Емпатії та інтуїції неможли- во навчитися, проте дослідник має вивчити те, чому можна навчитися, вважає Р.

Також американський психотерапевт і психолог Р. Мей наголошував, що оскільки особистість консультанта є його знаряддям праці, її повнота і цілісність набувають важливого значення для ефективності консультування. Основною осо- бистісною якістю успішності психотерапевтичної діяльності Р. Мей вважає здатність до емпатії, яка забезпечує розуміння, проникнення в душевний світ іншої людини.

Емпатія при цьому розуміється як стан «ототожнення».

«Емпатія, — говорить Р. Мей, — основний засіб у роботі пси- хотерапевта, коли він і його клієнт зливаються у єдине психіч- не ціле. Окрім здатності до емпатії, психолог виділяє наступні характеристики консультанта: вміння привертати до себе лю- дей, вміння відчувати себе вільно в будь-якому товаристві та інші зовнішні атрибути привабливості [16].

Такі риси психотерапевта виділяє Р. Кочюнас: зрілість осо- бистості психотерапевта, автентичність, відкритість власному досвіду, щирість та відвертість у сприйманні власних почут- тів; розвиток самопізнання, адекватна самооцінка, сильна від- крита ідентичність; прийняття особистісної відповідальності; почуття гумору, вміння абстрагуватися від складних ситуацій та сприймання їх з іронією; безоцінне ставлення до себе та клієнта; вміння оцінювати межі своїх можливостей; здатність до співпраці [14].

Для Дж. Бьюдженталя аутентичність є головною якістю психотерапевта і найголовнішою екзистенційною цінністю. Аутентичість — це істинність усіх начал, властивостей, погля- дів, почуттів, намірів, щирості і вірності. Він може дозволити собі не знати усі відповіді на життєві питання, якщо їх дійсно не знає; є прикладом для клієнтів у своїй гнучкій поведінці [5, с. 114]. Так, М. Балінт у своїй роботі «Базисний дефект» пише, що основною рисою стилю психотерапевтів у наш час є інтерпретація всього, настільки це можливо, як переносу, що є спокусою стати для пацієнтів всемогутніми і всезнаючими об’єктами, що може підштовхувати до регресії в окнофілічний світ (переклад рос.

примітивного світу і навіть за їх кордони, до первинних сто- сунків. Аналітик повинен докласти всі можливі зусилля, щоб не перетворитися в самостійний об’єкт із чіткими кордонами

— аналітик не повинен дозволити своєму пацієнту відносити- ся до себе, як до первинної субстанції. Це означає, що аналітик має підтримати пацієнта, проте не активно, а подібно тому, як вода підтримує плавця чи земля підтримує пішохода — прос- то бути поруч із пацієнтом, дозволити йому обпертися на себе, рівно настільки, наскільки цього потребує просування вперед [2, с. 221-222].

Деякіавторинамагалисьописатицейтипоб’єктивнихвідно- син чи, точніше кажучи, відносин між пацієнтом та навколиш- нім середовищем. Анна Фройд (у роки війни) використовува- ла термін «об’єкт, який задовольняє потреби»; Е. Гартманн —

«середньоочікуване середовище»; В. Біон протиставляв «кон- тейнер» та «вміст». Напевно, найбільш винахідливим творцем подібних термінів є Д. Віннікотт, котрий використовував по- няття «досить гарне оточення» (1941), потім «середовище», в якому пацієнт може функціонувати, в 1949 році — «норма- льно любляча мати», в 1956 році — «первинна материнська стурбованість», потім (1960) «підтримуюча функція» матері, а в 1963 році він запозичив з американської літератури термін

«сприяюче середовище» та використав його в заголовку своєї останньої книжки (1967). М. Літтл назвала це «базисною єд- ністю», М. Хан запропонував термін «огороджувальний щит», Р. Шпіц — «посередник зовнішнього світу», М. Малер віддала перевагу терміну «позаутробна матриця».

У терапевтичній практиці інколи доводиться стикатися із тим, що Е. Еріксон назвав «опором ідентичності», що є уні- версальною формулою опору, проте часто є нерозпізнаною в психотерапії. У звичайній формі «опір ідентичності» прояв- ляється у страху пацієнта, що психотерапевт може випадко- во чи навмисне зруйнувати слабке ядро його ідентичності та

нав’язати йому своє власне. У деяких випадках «опір ідентич- ностi» є, за словами Е. Еріксона, основною проблемою пси- хотерапевтичного зіткнення. Пацієнт наполягає на тому, щоб аналітик прийняв його «негативну ідентичність» як реальну і необхідну, проте водночас не вважав її єдиною, що в ньому є. Аналітик здатний виконати всі ці вимоги, повинен терпляче, переживаючи багато складних криз, доводити, що він може розуміти пацієнта, зберігати прихильність до нього.

Щоб відповідати своїй професії, психотерапевт повинен бути наділений багатьма важливими людськими якостя- ми. По-перше, це спокій та здатність концентрувати увагу на змісті, по-друге, це здатність встановлювати стосунки типу

«Я-Ти». М. Якобі пише, що хороший аналітик повинен воло- діти широким спектром внутрішніх відчуттів, які обов’язково потрібно розрізняти одне від одного.

Щоб стати аналітиком, вважає М. Якобі, необхідно мати добре збалансовану та стабільну психіку і володіти здатніс- тю оволодівати власним неврозом. Власне, глибоко відчути і пережити свій невроз, і зрозуміти, як його перебороти — дуже необхідні і важливі умови для розвитку справжньої емпатії.

Також дуже важливим є і звичайний життєвий досвід. К. Юнг дуже виразно і точно окреслив, що тому, хто хоче пі- знати людську психіку, майже нічого про неї не дізнається із експериментальної психології. Потрібно відкрити своє серце оточуючому світу, тоді дізнається, як лікувати хвороби, маю- чи справжню уяву про те, що таке людська душа.

Психотерапевт повинен володіти особливою психологіч- ною спостережливістю — володіти вмінням здобувати різно- бічну та глибоку інформацію про психічні якості у досить короткий період безпосереднього контакту із пацієнтом. Для психотерапевта в його роботі відсутні дрібниці, адже саме в них здебільшого і проявляються істотні риси людини.

Поняття «психологічна спостережливість» є досить близь- ким до поняття «сенситивність» (яка також вважається важ- ливою професійною якістю практичного психолога). Одні до-

слідники розглядають сенситивність як загальну властивість чи здібність передбачати почуття, думки та поведінку інших людей. Інші віддають перевагу багатокомпонентній теорії сен- ситивності. Так, Г. Сміт, виходячи із аналізу теорії та практики тренінгу, виділяє чотири компоненти (види) сенситивності: спостережницьку, теоретичну, номотетичну (здібність розу- міти типового представника тієї чи іншої соціальної групи і використовувати це розуміння для передбачення поведінки людей, які належать до цієї групи), ідеографічну (як здібність розуміти своєрідність кожної людини).

Психотерапевт має вміти розподіляти увагу — одночасно приймати зорову і слухову інформацію і при цьому зашиф- ровувати свої оцінки і робити відповідні записи у протоколі спостереження.

Володіння мнемічними вміннями (вмінням запам’ятовува- ти, зберігати, аналізувати необхідну інформацію в необхідний момент) — одна з важливих умов успішної діяльності психо- терапевта.