§3. Розвиток криміналістики України в XX столітті[25] [26]

Наука криміналістика і судові-експертні установи в Україні по- справжньому почали створюватися тільки після скасування старих судових установ. 4 січня 1918 р. Народний Секретаріат проголошеної в Харкові Української народної республіки на всій її території скасував стару судову систему, поліцейські і слідчі апарати^[27].

Українські кабінети науково-судової експертизи продовжували працювати з перервами, внаслідок змін політичної обстановки. Так, Київський кабінет у 1920 р. був пограбований білополяками і тимчасово припинив роботу.

Не краще було положення і в колишніх сискних відділеннях. Створені на їх базі карно-розшукові установи приходилося відновлювати по декілька разів, тому що в результаті неодноразових змін влади, їх обладнання, обліки, документація були знищені або пограбовані. Так, у 1919 р., в Чернігові петлюрівці, звільнивши місто від більшовиків, випустили із в'язниці всіх заарештованих, в тому числі і кримінальних злочинців. Останні кинулись до приміщення губ- розшуку, розгромили і підпалили його. Було знищено весь архів колишнього сискного відділення разом із дактилокартами, фотознімками і антропометричними вимірами злочинців. Київська "Вечірня газета" в грудні 1919 р. повідомляла, що "більше всіх із установ міліції потерпів відділ карного розшуку. Всі книги і діловодство забрані, вивезені фотографічні знімки злочинців із дактилоскопічного кабінету. Вивезені телефони, речові докази тощо".

Подібні картини спостерігалися і в інших містах. У Харкові, наприклад, відступаючі денікінці розгромили приміщення карного розшуку і вивезли з собою реєстраційні картки з дактилокартами злочинців, 13 альбомів з їх фотографіями, довідки про судимість за 1907-1909 рр., два фотоапарати, стілець з головоутримачем тощо.

У становленні криміналістики України велику роль відіграли її правоохоронні органи.

З грудня 1918 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України була створена Всеукраїнська Надзвичайна комісія^[28], 14 лютого 1919 р. було прийняте "Тимчасове Положення про народні суди і революційні трибунали", а 1 березня 1919 р.— про Народний комісаріат юстиції (НКЮ), який контролював діяльність судів та слідства. Для цього в структурі юстиції було створено контрольно-слідчий відділ.

16 квітня 1919 р. було прийнято декрет про введення посади верховних народних слідчих, що призначалися Народним Комісаром юстиції. Внаслідок законотворчої діяльності молодої Української держави була створена і функціонувала система слідчих органів, до якої входили народні слідчі і їх помічники, які перебували при контрольно-слідчих підвідділах місцевих юридичних відділів; особливі народні слідчі при Революційних трибуналах і верховні народні слідчі у складі контрольно-слідчих відділів НКЮ.

16 квітня 1919 р. Рада Народних Комісарів УСРР також прийняла декрет "Про організацію карного розшуку", який не тільки юридично закріпив правове положення вже діючих у деяких містах карно-розшукових установ, але й визначив єдину на території республіки організацію карного розшуку. На відмінність від РСФРР та інших радянських республік ця організація мала ряд особливостей. Вони полягали в тому, що карний розшук УСРР був підпорядкований НКЮ і в структурному відношенні складався з судово-карного розшуку, в обов'язки якого входило вжиття оперативно-розшукових заходів, і судово-карної міліції, на яку покладалось проведення дізнання.

Згідно з Положенням про органи карного розшуку і судово-карної міліції, виданого НКЮ в травні 1919 p., загальне керівництво ними на території України здійснювала Центральна секція судово- карного розшуку (Центрсудугроз). До його складу входили: інспекторські частини судово-карного розшуку і судово-карної міліції, реєстраційне бюро, розплідник собак-шукачів, курси для підготовки агентів і редакція "Известия Центрсудугроза".

З квітня 1920 р. РНК УСРР прийняла "Положення про організацію відділів карного розшуку", яке закріпило в Україні аналогічне, прийнятим у РСФРР, організаційно-правових форм побудови апарату карного розшуку. Тепер він був складовою частиною міліції і переходив у підпорядкування НКВС.

Створений в 1920 р. Укрцентророзшук виконав велику організаційну роботу по розбудові місцевих карно-розшукових установ і налагодженню їх практичної діяльності. Серед різноманітних нормативних актів, які були спрямовані на місця протягом першого півріччя, були "Інструкція по дактилоскопії і реєстрації злочинного елементу", "Інструкція про порядок проведення обшуків, дізнання, вилученні речових доказів та арешту винних", таблиці категорій злочинного елемента (за видами злочинів) тощо.

В зв'язку з тим, що в багатьох губерніях процвітав політичний бандитизм і велися військові дії, зв'язок центра з місцями був значно погіршений. Тому деякі керівники губернських та повітових карно- розшукових органів не одержували ніяких інструкцій і будували свою роботу керуючись власним досвідом. Так, начальник Полтавського губрозшуку доповідав: "Доводжу, що обладнання реєстрбюро організовано мною без всіляких інструкцій... Бюро і вся його робота виконується чисто практичним способом. З метою зберігання бланків (дактилокарт) обмежились виготовленням таких лише в одному примірнику".

Інструкції по роботі реєстраційних бюро складалися місцевими підрозділами, як то було, наприклад, у м. Миколаєві. Ведення реєстрації відбувалося шляхом опису особи за ознаками зовнішності з подальшим створенням абеткових картотек. З 1921 р. Укрцентро- розшук ввів й інші способи реєстрації, зокрема дактилоскопічний і антропометричний за методом А.

Українські фахівці запропонували вимірювати ще одну ознаку — ширину щелепної дуги, що потім було внесено в інструкцію центру. Але спосіб класифікації цих вимірювань не був розроблений, а сам метод був дуже суб'єктивний і неточний (зауважимо, що в європейських країнах ця система до того часу вже втратила своє значення і була замінена дактилоскопічною).

Розшук злочинця в основному здійснювався за ознаками словесного портрета, для чого була прийнята "Інструкція по складанню словесного портрета", рекомендовані правила фотографування злочинців і трупів сигналітичним методом. Таким чином, ще до входження України до складу СРСР, на її території передбачались три види реєстрації злочинців: абетковий, фотографічний і дактилоскопічний. Створювались відповідні картотеки, альбоми, колекції розшукуваних злочинців, злодіїв-рецидивістів. Випадки крадіжок реєструвалися за способом учинення злочину, малися картотеки за прізвиськами тощо.

У 1922 р. губернські відділи розшуку були обладнані засобами дактилоскопіювання і фотографування. В Україні формувалась єдина дактилоскопічна десятипальцева картотека, в якій карти класифікувались за основною і додатковою формулою Гальтона- Генрі.

У 1923 р. було введено реєстрацію всіх покараних позбавленням волі і примусовою працею. Методика використання дактило - скопічного обліку була ось такою. Агент карного розшуку районної ланки при затриманні злочинця дактилоскопіював його (виготовляв дві дактилокартки), а начальник відділу надсилав їх у губернське реєстраційне бюро. Там фахівець з дактилоскопії виводив формулу і перевіряв її за картотекою. Протокол разом із примірником дактило- картки відсилали адресату, від якого вона надійшла. Там і відбувалось розслідування. Якщо у картотеці не було потрібної інформації, то надіслана картка додавалась до масиву карток губернського відділу розшуку, а другий примірник з отриманою формулою вертали в район для формування місцевої картотеки.

Незважаючи на важкі умови Укрцентророзшук та місцева влада приймали міри по підготовці "червоних шукачів". У середині березня 1919 р. одна із харківських газет повідомляла, що при губернському кримінально карно-розшуковому відділі відкриваються спеціальні курси для агентів розшуку. Ціль цих курсів — "підготувати належний контингент службовців з карного розшуку, який теоретично і практично був би ознайомлений з найновішими методами техніки розшуку, прийнятої в європейських державах". Як викладачів передбачалось використовувати професорів університету, колишніх прокурорських працівників, судових слідчих, які будуть читати лекції з судової медицини, державного і поліцейського пра-

ва. В програмі навчання значилися такі дисципліни як дактилоскопія і антропометрія.

Спеціальні "курси для шукачів" були відкриті в лютому 1920 р. в Києві, на яких, як писалось в міській газеті, лекції з спеціальних предметів читають адвокати юридичного відділу.

Для підвищення професійної майстерності співробітників карного розшуку, починаючи з середини 1920 р., в багатьох карно-розшу- кових підрозділах щотижня проводились заняття з кримінального права, дактилоскопії, кримінального сиску. В наказі по Харківському губрозшуку від 9 листопада 1920 р. зокрема вказувалося, що агенти розшуку, які не з'являлися хоч на одну лекцію без поважної причини, будуть звільнені зі служби, як не бажаючі працювати в розшуку. Весною 1921 р. в Харкові почали функціонувати короткострокові курси по підготовці спеціалістів-дактилоскопістів. Такі ж курси відкрилися в кінці 1921 р. при Чернігівському губрозшуці, задача яких складалася в підготовці "досвідчених працівників по реєстрації і дактилоскопіюванню злочинців".

В 1922 р. Головне управління міліції республіки активно приймається за організацію учбової справи у всеукраїнському масштабі. В січні 1922 р. при Главміліції УСРР відкриваються Вищі курси по підготовці командного складу міліції, де одна із рот (4-та) спеціально готовила працівників карного розшуку. Серед предметів, які викладалися на курсах були судова медицина, судова фотографія, експертиза документів, хімічна, мікроскопічна і макроскопічна експертизи.

Серйозну увагу Укрцентророзшук приділяв питанням придбання і видання наукової літератури, учбових і практичних посібників для працівників карного розшуку. Так, у вересні 1922 р. із Німеччини були виписані книги з криміналістики, а в травні 1923 р. для бібліотеки УКР УСРР куплені у приватної особи 15 книг на російській і німецьких мовах з техніки розшуку, судовій медицині, кримінології, службовому собаководству.

В 1924-1925 рр. Головне управління міліції і розшуку УСРР видало ряд керівництв, інструкцій, учбових посібників, в яких висвітлювались питання криміналістики: "Керівництво реєстраційно-дактилоскопічним бюро міліції і карного розшуку УСРР", "Керівництво з проведення обшуків для працівників карного розшуку", "Керівництво для працівників міліції і розшуку сільських районів УСРР", "Першопочатковий зовнішній огляд трупа", "Настільний довідник працівників міліції і розшуку України" тощо.

Творчу ініціативу проявляли і губернські управління. Наприклад, у жовтні 1923 р. Одеський губрозшук розробив і видав "Керівництво для працівників карного розшуку", яке потім придбали всі губрозшу- ки республіки.

В середині 20-х років з'являються переклади робіт зарубіжних криміналістів: Гельвіг А. "Сучасна криміналістика (методи розслідування злочинів)" (1925 р.), Шнейкерт Г. "Тайна злочинця і шляхи до її розкриття" (1925 р.), Гейндль Р. "Кримінальна техніка. Із майстерні карного розшука" (1925 р.), Анушат 3. "Мистецтво розкриття злочинів і закони логіки" (1927 р.) та інші. В одній із передмов го- 62

ворилося, що ці книги дають можливість співробітникам розшуку вибрати з них те, "що в умовах нашої радянської дійсності і в відповідності до нашого законодавства може бути використано". Серед вітчизняних робіт цього періоду слід назвати праці П. С. Семе- новського "Дактилоскопія як метод реєстрації" (1923 р.), С. М. Потапова "Судова фотографія" (1926 p.), а також українських авторів — М. П. Макаренка "Техніка розслідування злочинів" (1925 p.) і М. С. Бокаріуса "Першопочатковий зовнішній огляд трупа при міліцейському і карно-розшуковому дізнанні (1925 p.). Ці дві роботи поклали початок виданню цілої серії криміналістичних робіт в Україні.

У перші роки становлення радянської державності в Україні була прийнята низка постанов Раднаркому, що мали сприяти боротьбі із бандитизмом та іншими видами небезпечних злочинів. Наприклад, "Про заходи по боротьбі з бандитизмом" (1921 р.), "Про підсудність справ про бандитизм" (1921 р.), "Про надання надзвичайних прав сесіям по боротьбі із бандитизмом" (1922 p.). Ці та інші законодавчі акти стали суттєвим внеском у формування правової основи боротьби із злочинністю і були наробками законодавчої бази для прийняття Українського кримінального кодексу.

У 1922 p. Українська республіка поступово почала переходити до мирного життя. 28 червня було прийнято "Положення про прокурорський нагляд", згідно з яким у структурі НКЮ створювалась державна прокуратура. У сфері боротьби із злочинністю прокуратура мала виконувати такі завдання:

— порушення судового переслідування проти посадових і приватних осіб;

— нагляд за дізнанням та попереднім слідством;

— розгляд питань про передачу в суд та про припинення справи;

— затвердження обвинувальних висновків слідчих у всіх справах;

— участь у розпорядчих засіданнях суду;

— підтримання звинувачення у суді;

— опротестования у касаційному порядку вироків і призначень судів, а також опротестування у порядку найвищого судового контролю набувших законної сили вироків суду першої інстанції і касаційних рішень рад народних суддів;

— перевірка правильності тримання під вартою.

У 1922 р. було введено Український кримінальний кодекс, який скасовував дію усіх раніше прийнятих законодавчих актів, що дозволило зміцнити правопорядок і законність молодої Української республіки.

Боротьба із злочинністю на основі суворого дотримання законності вимагала вдосконалення технічних засобів пошуку, закріплення і дослідження речових доказів, залучення в кримінальне судочинство фахівців з різних галузей знання.

Постановою РНК УСРР від 10 червня 1923 р. у містах Києві, Харкові та Одесі були створені кабінети науково-судової експертизи, які відновили свою роботу на базі раніше діючих кабінетів. Вони виконували судові експертизи і надавали практичну допомогу в

розслідуванні конкретних злочинів, стали осередками впровадження наукових знань в слідчу і судову практику.

25 квітня 1925 р. постановою РНК УСРР було затверджено нове "Положення про кабінети науково-судової експертизи", які, згідно з положенням, мали не тільки виконувати експертизи, але й були зобов'язані вести науково-дослідну роботу.

У жовтні 1925 р. кабінети науково-судової експертизи були перетворені на інститути науково-судової експертизи. З цього часу, власне, і починається плідна науково-дослідна та експертна діяльність українських експертних установ, на базі яких сформувалась перша українська школа криміналістів — професорів М. С. Бокаріуса, В. І. Фаворського, Н. А. Петрова, Н. П. Макаренка, С. М. Матвеева, Ю. С. Сапожникова та ін.

Перші директори Київського інституту науково-судової експертизи — В. І. Фаворський, Н. А. Петров, Ю. С. Сапожников, Б. О. Вахліс були не тільки організаторами науки, але й зробили вагомий внесок у практику судової експертизи, впровадили гістологічні, фізико-хімічні методи дослідження речових доказів.

Харківський інститут науково-судової експертизи очолив різнобічно обдарований професор судової медицини М. С. Бокаріус. Ще у 1915 р. у праці "Судова медицина, викладена для юристів" він розглянув багато практичних питань збирання і дослідження доказів при розслідуванні злочинів. М. С. Бокаріус був піонером- криміналістом у судовій медицині. Він ставив питання про обов'язкове викладання судової медицини на юридичних факультетах університетів. При його безпосередній участі на юридичному факультеті Харківського університету почали викладати курс криміналістики. З 1910 р. професор кримінального права А. Д. Ки- сельов у своїх лекціях знайомив студентів-юристів з основами криміналістики. У своїх закордонних відрядженнях, а саме у Парижі, А. Д. Кисельов спеціально вивчав праці А. Бертильона з судової ідентифікації. Але становлення судової експертизи і зародження справжніх криміналістичних знань в Україні пов'язані з діяльністю М. С. Бокаріуса як першого директора Харківського інституту науково-судової експертизи.

Микола Сергійович Бокаріус народився у м. Феодосії, був учителем відомої Ришельєвської гімназії в Одесі. Потім закінчив медичний факультет Харківського університету, займався патолого-ана- томічними і гістологічними дослідженнями. У 1925 р. очолив Харківський інститут науково-судової експертизи. В інституті на високому рівні велись мікроскопічні і мікрохімічні дослідження речових доказів. Його монографія "Судово-медичне мікроскопічне і мікрохімічне дослідження речових доказів" (1910 р.) — перша вітчизняна праця, видана в Україні. У 1925 р. М. С. Бокаріус видав монографію "Початковий зовнішній огляд трупа при міліцейському роз- шуковому дізнанні", яка викликала справжній інтерес у науковому світі і справила значний вплив на практичну діяльність. Ця робота судового медика і криміналіста до нашого часу широковідома і є настільною книгою юриста-практика, який займається розслідуван- 64

ням найнебезпечніших злочинів, пов'язаних з убивством. Стосовно медичного аспекту огляду трупа він зауважував: "... у кожному випадку злочину, перші кроки органів дізнання, розшуку і слідства є самими важливими, самими цінними, які спроможні за свіжими слідами злочину зібрати той матеріал, який пізніше, може бути, міг би стати для його встановлення вже невловимим, недосягненим, зникнувшим".

М. С. Бокаріус, чиє ім'я носить Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз, був засновником журналу "Архів кримінології і судової медицини", котрий став видаватися з 1926 р. Разом із проф. М. С. Бокаріусом в інституті працювали найстаріші криміналісти: А. А. Єлисєєв, С. Д. Каплан, В. Я. Павленко, які залишили помітний слід у судовій експертизі. А. А. Єлисєєв, ще у 1924 р. видав "Довідковий підручний альбом для працівників карного розшуку при складанні словесного портрета", який став першим практичним посібником такого типу у вітчизняній літературі.

Одеський інститут науково-судової експертизи очолював професор С. М. Матвєєв, фахівець в галузі дослідження вогнепальної зброї з метою її ідентифікації за кулями, якими стріляли. Він розробив оригінальну методику визначення напрямку руху кулі, яка долає перешкоду, що дозволяло встановити з якого боку розбито скло кулею, якою стріляли (дробом). Це "правило Матвєєва" до теперішнього часу використовується у криміналістичній експертизі і слідчій практиці.

Д. Д. Хмиров, який також працював у Одеському інституті науково-судової експертизи, запропонував методику використання ультрафіолетових променів для відновлення замитих плям крові на одязі, витравлених текстів у документах.

Перший завідуючий Одеським кабінетом науково-судової екс- пертизи^ Н. П. Макаренко займався методикою розслідування злочинів. Його монографія "Техніка розслідування злочинів" була і залишається однією з перших праць, присвячених цій проблемі в Україні і криміналістиці взагалі.

Так закінчується перший етап становлення криміналістики і розвитку криміналістичного знання в Україні.

Другий етап розвитку криміналістики пов'язаний з відбудовою народного господарства України у складі СРСР, проведенням нової економічної політики. Цей період характеризується зростанням злочинності, підсиленням репресій як з боку центральних, так і місцевих органів влади. Масові репресії, пов'язані з колективізацією у 1930-1933 рр., викликали в Україні трагічні наслідки — голодомор 1932-1933 рр.

Створені у перший період криміналістичні експертні підрозділи продовжували функціонувати. Поступово на зміну старим кадрам почали приходити молоді, з новими ідеями, новим баченням проблем, що поставали перед криміналістикою.

До Київського інституту науково-судової експертизи прийшли С. І. Тихенко, М. М. Зюськін, Б. Р. Киричинський, Є. Ю. Брай- чевська, Т. І. Барабаш та інші, які згодом стали провідними вчени-

ми — фахівцями у галузі судової експертизи. Так, М. М. Зюськін запропонував методику фіксації слідів на кулях методом "прозорих реплік". Розробив фотографічний метод контрастування шляхом використання сенсибілізованих фотоматеріалів, які до цього часу використовуються експертами.

Б. Р. Киричинський є піонером упровадження в експертну практику інфрачервоних, ультрафіолетових та рентгенівських випромінювань при технічному дослідженні документів. Запропоновані ним методики дослідження скла, матеріалів письма і сьогодні використовуються експертами. Його праця "Судова радіологія" (1969 p.) стала поштовхом до впровадження у криміналістику радіологічних методів дослідження.

До Харківського інституту науково-судової експертизи у цей час увійшли М. С. Бокаріус, С. Д. Каплан, В. А. Развадовський, С. Л. Ці- он, Є. Ф. Развадовський та інші.

Третій етап розвитку криміналістики в Україні почався після Великої Вітчизняної війни — відновленням діяльності інститутів судових експертиз, котрі були зруйновані, а обладнання пограбоване за часів тимчасової окупації. У воєнний час більшість учених з інститутів були евакуйовані, деякі пішли на фронт. Окремі ж співробітники перебували в окупації і навіть пробували налагодити проведення судових експертиз.

Важливою віхою цього етапу розвитку криміналістики України є фундаментальна праця Степана Гика "Криміналістика", яка опублікована в 1948 р¹. державною мовою.