<<
>>

Метод внутрішніх джерел поповнення капіталу банку

Головна мета процесу управління банківським капіталом полягає в залученні та підтримці достатності його об'єму для розширення діяльності та створення захисту від ризиків.

У банківській практиці використовують два підходи до нарощування капітальної бази:

1. Метод внутрішніх джерел залучення капіталу.

2. Метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

За першим методом основним способом збільшення капіталу банку є реінвестування прибутку, тобто використання нерозподіленого прибутку на поповнення капіталу.

Чистий прибуток банку, що залишився у розпорядженні банку після сплати податків, може бути використаний за такими напрямками:

1. Забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам.

2. Достатнє фінансування діяльності банку - поповнення капіталу.

Завдання менеджменту полягає у визначенні оптимального

співвідношення між величиною прибутку, яка направлена на поповнення капіталу і дивідендних виплат акціонерам банку, тобто менеджмент повинен визначити необхідну частину утриманого прибутку, на основі якого потім обчислюється частка дивідендів.

Величина утриманого прибутку має величезне значення для управління банком:

I. Висока частка утримання (тобто, коли дуже низька частка дивідендів):

- призводить до зниження курсової ринкової вартості акцій і стимулює власників до продажу акцій, а це означає відлив акціонерного капіталу з

банку;

- не привертає потенційних акціонерів і може створити проблеми при залученні капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку.

II. Низький рівень утримання (тобто коли висока частка дивідендів):

- привертає нових акціонерів;

- веде до повільнішого зростання внутрішніх джерел капіталу (уповільнюють процес накопичення капіталу), що стримує збільшення об’єму активних операцій, що генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику банкрутства. Зниження надійності банку також може стати причиною відливу капіталу через продаж акціонерами своїх акцій, які стають дуже ризиковими.

Оптимальною дивідендною політикою є така, яка максимізує ринкову вартість інвестицій акціонерів (акцій банку). Прибутковість акцій банку повинна бути не нижче, ніж прибутковість інших видів інвестицій з таким же рівнем ризику.

У розвинених країнах середній рівень прибутковості банківських акцій складає 14-17%.

Стабільність дивідендної політики - один з важливих чинників впливу на можливості банку привертати капітал у майбутньому. Для підтримки стабільного рівня дивідендних виплат банки останнім часом велику частину свого прибутку направляють на дані цілі. Це пов'язано як з підвищенням вимог з боку акціонерів, так і з тенденцій загального зниження прибутковості банківської діяльності. Банки прагнуть компенсувати повільне зростання прибутку виплатою акціонерам більшого доходу. Банки СІЛА протягом останнього десятиліття близько 80% чистого прибутку виплатили як дивіденди з метою заручитися підтримкою своїх акціонерів, тоді як прибутковість акціонерного капіталу в галузі падає. Таке положення штовхає менеджерів банку до пошуку зовнішніх джерел поповнення капіталу.

Найважливішим завданням менеджменту є визначення темпу зростання капіталу, що привертається за рахунок внутрішніх джерел.

Основним чинником, що впливає на управлінське рішення про частку утримання і частку дивідендів є те, наскільки швидке зростання своїх активів (особливо кредитів) може дозволити банку, щоб не допустити надмірного зниження відношення величини власного капіталу до суми активів. Недостатність власного капіталу може обмежити можливості зростання.

Банківський менеджмент повинен визначити як швидко повинен рости прибуток банку, щоб зберігалося незмінним відношення капіталу до активів, якщо банк продовжує виплачувати дивіденди своїм акціонерам на постійній основі.

Дане управлінське рішення ґрунтується на формулі рівня внутрішнього капіталоутворення. Рівень внутрішнього капіталоутворення (g) є важливим показником, який використовується як інструмент фінансового управління власним капіталом банку.

Показник обчислюється як множення ПНК (прибуток на капітал) на долю нерозподіленого, тобто накопичуваного, прибутку (коефіцієнт накопичення K Η3Κ)·

Коефіцієнт накопичення рівний одиниці мінус коефіцієнт виплат по дивідендах (Кнакопичення =1- Кспоживання).

Пригадаємо модель ПНК, відповідно до якої ПНК = ПНА х МК, де

- ПНА - (прибуток на активи) рівний добутку чистої маржі прибутку

(MJJi відношення чистого прибутку до валового доходу) на коефіцієнт використання активів (ИА, відношення валового доходу до середніх або сукупних активів), тобто ПНА = МП х ИА (5)

- MK - мультипликатор акціонерного капіталу.

Таким чином,

ПНК = МП X ИА X MK (6)

або

Прибуток на = Чиста маржа х Коефіцієнт використання х мультиплікатор власний капітал прибутку активів акціонерного капіталу

Отже, рівень внутрішнього капіталоутворенння може бути виражений

так:

g = MTT X TTA X MK X Кнак (7)

Ця формула показує: якщо необхідно збільшити об'єм капіталу, що залучається за рахунок внутрішніх джерел, то потрібно:

- збільшити чистий прибуток (за допомогою вищих значень прибутку, коефіцієнта використання активів або / і мультиплікатора капіталу);

- збільшити частку утримання чистого прибутку.

Рівень внутрішнього капіталоутворення залежить від чистої маржі прибутку (МП), коефіцієнта використання активів (ИА), мультиплікатора капіталу (MK) і коефіцієнта накопичення (Кнак). Збільшення будь-якого з цих чинників - при незмінних інших - підвищує рівень внутрішнього капіталоутворення.

Таким чином, якщо банк планує поліпшити забезпеченість власним капіталом, він повинен зосередитися на:

- підвищенні прибутковості;

- скороченні витрат;

- оптимізації фінансової і дивідендної політики.

Корисний інструмент планування - матриця капіталоутворення, яка демонструє взаємозв’язок між числовими значеннями ПНК і Кнак. Кожне число цієї матриці є показником внутрішнього капіталоутворення, що одержується множенням відповідних значень стовпця і рядка.

Матриця капіталоутворення

ПНК Кнак
0,00 0,20 0,40 0,50 0,60 0,80 1,00
0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00
0,05 0,00 0,01 0,02 0,025 0,03 0,04 0,05
0,10 0,00 0,02 0,04 0,050 0,06 0,08 0,10
0,15 0,00 0,03 0,06 0,075 0,09 0,12 0,15
0,20 0,00 0,04 0,08 0,100 0,12 0,16 0,20
0,25 0,00 0,05 0,10 0,125 0,15 0,20 0,25
0,30 0,00 0,06 0,12 0,150 0,18 0,24 0,30

Переваги методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

- незалежність від кон'юнктури ринку;

- відсутність витрат із залученням капіталу ззовні (дешева форма фінансування банку, оскільки виключені витрати з розміщення позик);

- простота застосування, оскільки кошти просто перераховуються з одного бухгалтерського рахунка на інші;

- відсутність загрози втрати контролю над банком з боку діючих акціонерів (оскільки не розширюється кількість власників, виключається звуження їх частки у власності, а тому зберігається діюча система контролю за діяльністю банку і виключається зниження прибутковості акцій внаслідок збільшення їх кількості в обігу).

Недоліки методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

- повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу прямує чистий прибуток після виплати всіх податків;

- виникнення проблеми зменшення дивідендів;

- повільне (поступове) нарощування капіталу (оскільки зростання прибутку в банківській сфері в останні роки повільне).

2.5.

<< | >>
Источник: Н.В.Тарасевич. Фінансовий менеджмент у банках. Навчальний посібник для студентів V курсу всіх форм навчання спеціальності “Банківська справа” (Укл. Н.В.Тарасевич. - Одеса: ОДЕУ, ротапринт, 2008р. - 182 с.). 2008

Скачать готовые ответы к экзамену, шпаргалки и другие учебные материалы в формате Word Вы можете в основной библиотеке Sci.House

Воспользуйтесь формой поиска

Метод внутрішніх джерел поповнення капіталу банку

релевантные научные источники: