Принцип недискримінації

Заборона будь-якої дискримінації за ознакою грома янства, записана в Договорі, стосується пере усім вільного пересування працівників,[59] на аючи сенс принципу вільної міграції робочої сили чи осіб загалом.

Принцип, що міститься у ст. 39 ДЄС, розвиває Регламент Ради № 1612/68 від 15 жовтня 1968 року про вільне пересування працівників в межах Європейського Співтовариства.[61] Частина І Регламенту регулює:

• доступ д о роботи і набору працівників та
• рівність прийому на роботу і трактування.

Регламент №              1612/68 гарантує працівникам право

влаштовуватися на роботу на території ержави-члена ЄС на тих же умовах, що й д ля громадян держави.[62] Отже, працівники можуть укла ати та розривати уго и, ві пові но о положень закону, не зазнаючи ніякої д искримінації.[63]

Національні інструкції, які є результатом правового врегулювання, чи адміністративного процесу, вважаються неві пові ними, якщо вони ві крито або завуальовано обмежують права працівників на працевлаштування . Доказом може послужити рішення в справі Groener v. Minister for Education,[64] в якій ві голлан ської грома янки, вчительки образотворчого мистецтва, вимагали досконалого володіння ірлан ською мовою як умови ля отримання постійної поса и в Дубліні. Щоправ да, Суд ЄС був готовий погод итися з обґрунтованістю такої вимоги з огляду на підтримку розвитку власної національної мови, та тим не менше пі креслив необхі ність її застосовувати у пропорційний та недискримінаційний спосіб.

Регламент ви іляє також конкретні прикла и інструкцій та практики, котрі не від повід ають принципу вільного пересування працівників.

а) пере бачають особливу проце уру прийому на роботу для іноземців;

б) лікві ують або обмежують тексти пропозицій вільних робочих місць у пресі та інших засобах масової інформації або ж висувають о них вимоги, ві мінні ві тих, які застосовуються по ві ношенню

о працівників, які займаються професійною діяльністю на території цієї д ержави-члена ЄС;

в)              ля прийому на роботу висувають працівникам умову реєстрації в бюро працевлаштування або роблять неможливим              працевлаштування              окремих

працівників, якщо ці особи не проживають на території даної держави.

Крім того, національні закони, які обмежують у кількісному або процентному співві ношенні прийом на роботу іноземців, не можуть застосовуватися по ві ношенню о громадян держав-членів ЄС. Порушення цієї вимоги Французькою Республікою призвело до процесу в Суді.[65] Ад же ст. 3 (2) Code du Travail Maritime від 1926 року передбачала, що частину команди кораблів повинні складати французькі громадяни. Відповідно до міністерських розпоряджень від листопад а 1960 року та від червня 1969 року окремі види занять на кораблі резервувалися виключно для французів, за загальною пропорцією: троє французів і од ин іноземець. Комісія зайняла позицію, що такий закон порушував ст. 39 Договору та ст. 4 Регламенту 1612/68. Натомість уряд Франції аргументував, що ст. 39 Договору не застосовується по від ношенню д о морського транспорту, намагаючись о ночасно пре ставити проект поправок. Все ж таки жодна поправка не була прийнята і в результаті Комісія скерувала справу д о Суду ЄС, на під ставі ст. 226 Договору, роблячи висновок про визнання відсутності поправки до ст.              3              (2) Кодексу як порушення права

Співтовариства. Французький уряд наполягав на тому, що ніякої д искримінації не було, оскільки вид авалися усні інструкції про те, що ст. 3 (2) Кодексу не має сили по відношенню до громадян Співтовариств, і не було знайдено доказів саме таких дій.

Договору та ст. 4 Регламенту № 1612/68 мали пряму дію у Франції, котра не виконала своїх зобов’язань. З точки зору французького уряду, недискримінуюче застосування суперечливої статті не витікало з юри ичних приписів, а було свого роду актом доброї волі. Отже, рішення, яке цитувалося, доводить, що дискримінуюче застосування чітких юридичних приписів або адміністративних заходів також може призвод ити до усунення працівників-іноземців.

Регламент також пере бачає, що працевлаштування або прийняття на роботу громадянина од нієї д ержави-члена ЄС на поса у в іншій країні-члені ЄС не може залежати ві ме ичних, професійних або інших критеріїв, які є дискримінуючими, порівняно з тими, які застосовуються по ві ношенню о національних працівників.[66] Тим не менше, якщо роботод авець пропонує місце роботи громадянинові іншої д ержави-члена ЄС, то він може значною мірою поставити свою пропозицію в залежність від проходження кандидатом тестів професійної кваліфікації. Проте така вимога повинна бути чітко висунута в момент надання пропозиції роботи.[67] Врешті-решт працівник, який шукає роботу в державі-члені ЄС, іншій, ніж його власна, має право отримувати від бюро працевлаштування таку саму підтримку, як національні працівники.[68]