Маастрихтський договір про Європейський Союз

Саме у контексті розглянутих вище ініціатив необхідно тлумачити ct.F(2) Договору про Європейський Союз. Залишаючи осторонь посилання на права людини у преамбулі ДЄС та посилання на ЄКПЛ у специфічному контексті щодо співробітництва у галузі юстиції і внутрішніх справ1, зауважимо, що саме у ct.F(2) (ДЄС) спеціально згадуються основні права: "У Союзі мають поважатися основні права, оскільки вони гарантуються Європейською конвенцією щодо захисту прав людини і основних свобод, підписаною у Римі 4 листопада 1950 p., і які походять від спільних конституційних традицій країн ЄС як загальні принципи права ЄС".

Ще один факт є очевидним: ст. F (ДЄС) значно відрізняється від попередніх ініціатив, особливо від Спільної декларації 1977 р. та ЄЄА за юридичною природою. Це випливає зі ст. Е (ДЄС), де стверджується, що інститути Співтовариства мають здійснювати свої повноваження відповідно до змінних або доповнених положень базових договорів, а також положень ДЄС. Іншими словами, положення ДЄС інтегруватимуться у право ЄС нарівні з конституціями Співтовариства2.

Зауважимо, що, ймовірно, ще не настав час для запровадження реєстру основних прав, як це пропонували Парламент та Комісія. Положення щодо основних прав майже не зміни-

1 Ст.К(2) (ДЄС).

о Договори про ЄЕС, ЄОВС та Євратом.

91

лося в остаточному варіанті порівняно з початковим проектом ДЄС, запропонованим під час голосування Нідерландів. Це означає, що основні права не були серед першорядних у порядку денному. Ніхто з країн-членів не бажав відволікати уваги від реальних проблем Співтовариства, таких як упровадження єдиної валюти, і акцентувати її на сфері, що завдяки прецедентному праву і компетентності Європейського суду не є врегульованою. Необхідно також зазначити, що, крім ЄКПЛ, іншими міжнародними угодами, які стосуються проблем прав людини і на які посилався суд як на можливе джерело загальних принципів, є Європейська соціальна хартія (1971) та Конвенція №111 Міжнародної організації праці (МОП) (1958) (справа Дефрен № З)1. У справі Levy2 суд зобов'язав країни-члени застосовувати національне законодавство, що суперечить їхнім власним постановам щодо тлумачення Директиви 76/207 (ЄС), якщо це необхідно для виконання вимог міжнародної конвенції (у цьому випадку Конвенції №89 (МОП), 1948), укладеної до вступу цієї країни до ЄС.