1.1, Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року

4 листопада 1950 р. Комітет міністрів Ради Європи підписав Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, яка згодом доповнилася чотирнадцятьма протоколами (далі у цьому розділі - Конвенція).

Конвенція внесла суттєві зміни в сучасне міжнародне право. Вперше було закріплено принцип колективного забезпечення прав людини. Відповідальність за захист фундаментальних прав людини, окрім держав, покладалася на міжнародне співтовариство. Відповідно до ст.ЗЗ Конвенції, держави отримали можливість ініціювати у Європейському суді з прав людини розгляд можливих порушень по відношенню до інших держав незалежно від громадянства жертв таких порушень, Можливість подання індивідуальних заяв відповідно до ст.34 Конвенції, теж було новацією у традиційному міжнародному праві.

Та й зрештою, сам механізм контролю, який вже пройшов процедуру реформування, є найбільш дієвим і ефективним серед інших у міжнародно-правовій системі.

Процедура розгляду справ у Європейському суді з прав людини (далі-Суд). Рішення про створення постійно діючого Суду було прийняте під час зустрічі на найвищому рівні глав держав і урядів держав - членів Ради Європи 1993 р. Основною причиною реформування механізму контролю за виконанням Конвенції стали зміни у Центральній та Східній Європі, внаслідок яких збільшилася кількість держав - членів Ради Європи і, відповідно, - учасниць Конвенції. Це спричинило не лише розширення складу Суду, а й значне збільшення кількості скарг (заяв), що надходять до Страсбурга[6].

Оскільки початково справи розглядала Європейська комісія з прав людини, а потім передавала їх до Суду чи Комітету міністрів для остаточного вирішення, така процедура дублювала певний обсяг робіт і призводила до затримок. Діяльність постійного Суду, що прийшов на зміну попередній двоступеневій системі “Комісія-Суд”, стала більш оперативною та ефективною, а заявники отримали прямий доступ до Суду.

Діяльність Суду регулюється Конвенцією та Регламентом Суду від

01.11.2006р.[7]

Як зазначено в Конвенції, Суд створено для забезпечення дотримання державами - учасницями Конвенції їхніх зобов'язань за нею (ст. 19 Конвенції). Кількісно склад суддів відповідає кількості держав - учасниць Конвенції (зараз їх 47). Судді обираються Парламентською асамблеєю Ради Європи строком на шість років[8].

Суд має повноваження двоякого характеру. По-перше, до його юрисдикції належать будь-які справи про тлумачення і застосування Конвенції[9].

По-друге, на прохання Комітету міністрів Суд може виносити консультативні висновки з вузького кола правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї[10].

Однак друга функція Суду в практиці Ради Європи розвитку не набула[11].

Процедура судочинства в Суді складається з таких стадій: 1) подання скарги (заяви); 2) попередні контакти з канцелярією Суду; 3) реєстрація заяви (скарги); 4) передання справи до Палати; 5) призначення судді - доповідача; 6) вивчення справи Комітетом трьох суддів; 7) констатація зауважень і з'ясування фактичних обставин справи; 8) усне слухання; 9) рішення Палати щодо прийнятності заяви; 10) спроба дружнього врегулювання скарги; 11) постанова (рішення) Палати; 12) розгляд справи Великою палатою.

Суд правомочний розглядати як індивідуально ініційовані (ст.34 Конвенції), так і міждержавні справи (ст.ЗЗ Конвенції) щодо порушення положень Конвенції.

Конвенція визначила три категорії суб’єктів подання індивідуально ініційованих заяв: фізичні особи, групи фізичних осіб та неурядові організації. Конвенція не встановлює для фізичних осіб жодних особистих критеріїв, тобто зі скаргою до Суду може звертатися особа незалежно від віку, дієздатності, громадянства, правового статусу тощо[12]. Суд розуміє під неурядовою організацією будь-яку організацію, яка не здійснює публічних функцій і не є державною. Правовий статус організації визначається у відповідності із законодавством тєї держави, в який зареєстровано иодавача скарги.

Суд визначив дві умови отримання особою статусу жертви: здатність діяти (фізичної чи юридичної особи) та інтерес діяти (існування причинного зв'язку між заявником та оскаржуваним заходом). Стутс жертви може бути надано навіть тоді, коли специфічний захід не було застосовано, але зацікавлена особа доведе, що навіть за відсутності індивідуального акту виконання вона ризикує бути піддана дії закону чи практики.

Смерть заявника під час розгляду справи не означає його автоматичного припинення[13].

Звичайне провадження здійснює Палата у складі семи суддів; йому передує рішення Комітету з трьох суддів щодо питання про прийнятність індивідуальної заяви, поданої відповідно до ст.34 Конвенції чи рішення самої Палати з питання прийнятності скарги, переданої до Суду державою -учасницею Конвенції відповідно до ст.ЗЗ. Якщо Комітет суддів не ухвалив відповідного рішення, то Палата має право постановити рішення про прийнятність (або неприйнятність) індивідуальної заяви[14].

Критерії прийнятності скарги можна поділити на загальні (ті, що стосуються індивідуальних заяв і міждержавних справ - ч. 1 ст. 35) і спеціальні (щодо вимог тільки до індивідуальних заяв - ч. 2 ст. 35).

Основним загальним критерієм прийнятності заяв є необхідність попереднього вичерпання всіх внутрішньодержавних засобів захисту, що відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права.

Критерій передбачає, що особа, перш ніж звернутися за захистом своїх прав до міжнародних процедур, зобов’язана вичерпати тільки ті засоби, які є звичайними (“не екстраординарними”), доступними, ефективними, достатніми і які застосовуються в межах розумного строку [15].

Суд різнобічно тлумачить термін “вичерпання всіх національних засобів захисту”. Наприклад, у справі Ахмет Садик проти Греції (Ahmet

Sadik v. Greece) Суд визнав, що, оскільки заявник не вичерпав усіх внутрішньодержавних засобів судового захисту прав, то Суд не може розглядати конкретні обставини справи. Він наголосив, що зміст скарг, які будуть згодом подаватися до Страсбурга, повинен за суттю збігатися зі змістом скарг, які подаються до національних судових інстанцій. Тобто останні повинні містити посилання на конкретні статті Конвенції або на положення з таким самим або аналогічним змістом у національному праві під час розгляду справи національним судом, а саме це і не було зроблено заявником[16] „ В іншому рішенні у справі Бахаддар проти Нідерландів (Bahaddar v. The Netherlandes) Суд зазначив, що заявник повинен виконати формальні вимоги та вкластися в строки, вказані у внутрішньодержавному праві. У цій справі заявнику не вдалося вчасно навести докази на свою користь, а також подати прохання на поновлення строків, хоча така можливість йому була надана[17].

Умова попереднього вичерпання внутрішньодержавних засобів правового захисту має за мету захист національного правопорядку. Як умова розгляду справи Судом це правило відображає принцип субсидіар- ності, на якому заснована згадана система забезпечення прав людини. Судова практика свідчить, що потенційний заявник повинен використати всі звичайні засоби захисту, за змістом Конвенції: першу інстанцію, апеляцію, касацію.

Загальним критерієм прийнятності заяви є також дотримання строків давності (з дня винесення остаточного рішення національними властями повинно минути не більше б місяців)[18].

Спеціальним критерієм є відповідність індивідуальної заяви таким вимогам: 1) вона не повинна бути анонімною; 2) вона не повинна бути "за суттю аналогічною” заявам, які раніше Суд вже розглядав, чи бути предметом “іншої процедури міжнародного провадження і врегулювання” - за умови, що вона не містить нових фактів; 3) зміст заяви не повинен суперечити додаткам до неї; 4) заява повинна бути достатньо обґрунтованою і правомірною.

У ст.45 (п.1) зафіксовано: “Постанови, а також рішення про прийнятність чи неприйнятність скарг повинні бути вмотивовані”. Однак деякі європейські судді вважають, що краще було б надати Суду право оголошувати скарги неприйнятними без вказування причин, оскільки це дало б змогу Суду концентрувати увагу на більш складних справах і відмовляти в розгляді менш серйозних справ без оголошення причин[20]. Відповідне право надано Суду Протоколом №14.

Договірні Сторони повинні бути представлені довіреними особами, яким надають допомогу адвокати чи радники[21].

Представником заявника є адвокат, що має дозвіл на адвокатську практику в будь-якій із Договірних сторін і проживає на території однієї з них, або інша особа - за погодженням із головою Палати[22]. Суд в особі голови Палати наділений повноваженнями за виняткових обставин і на будь-якому етапі процесу видавати розпорядження про усунення від представництва заявника його адвоката або будь-якої іншої особи[23].

Палата або її голова може - на прохання сторони чи будь-якої іншої зацікавленої особи або з власної ініціативи - вказати сторойам, який тимчасовий захід, на її думку, слід вжити в інтересах сторін або в інтересах належного провадження у справі. Повідомлення про ці заходи негайно передається Комітетові міністрів. Палата може вимагати від сторін надання інформації стосовно будь-якого питання, пов’язаного із здійсненням будь-якого тимчасового заходу, визначеного нею[24].

Заяви розглядаються в порядку їх готовності до розгляду. Однак Палата може вирішити розглянути певну заяву позачергово[25].

Стосовно міждержавних заяв, поданих згідно зі ст.ЗЗ Конвенції, голова Палати, якщо Палата вирішила прийняти заяву, встановлює строк подання письмових зауважень за суттю справи та надання додаткових доказів. Проте, за згодою зацікавлених Договірних Сторін, голова може видати розпорядження про обходження без письмової процедури[26].

Щодо індивідуальних заяв, поданих згідно зі ст.34 Конвенції, Палата може запропонувати сторонам надати додаткові докази та письмові зауваження. Слухання за суттю справи має проводитися, якщо Палата вирішить так з власної ініціативи або на вимогу однієї із сторін, за умови, що на стадії винесення рішення про прийнятність заяви слухання не проводилося. Проте, як виняток, Палата може ухвалити рішення про непроведения слухання[28].

У всіх справах, які розглядають Палата або Велика палата, Висока Договірна Сторона, громадянин якої є заявником, має право викладати свої міркування у письмовій формі і брати участь у слуханнях. Можливе також надання права викласти свої міркування письмово або взяти участь у слуханнях будь-якій Високій Договірній Стороні, що не є стороною у справі, або будь-якій зацікавленій особі, що не є заявником[29].

Одним з напрямів діяльності Суду є надання послуг зацікавленим сторонам з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, визначених у Конвенції і протоколах до неї[30].

Переговори про дружнє врегулювання мають бути конфіденційними і не повинні впливати на докази сторін у змагальному процесі. У змагальному процесі не можна посилатися або розраховувати на жодні письмові чи усні повідомлення, ні на пропозиції чи поступки, які були зроблені в межах спроби досягнення дружнього врегулювання[31]. У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру, ух- валивши відповідне рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутої ЗГОДИ[32].

Документи, якими заявник і держава-відповідач оформлюють дружне врегулювання, можуть мати різний характер. Це може бути єдиний акт, підпиваний представниками заявника і відповідача [33], або обмін листами. Головне, щоб вони фіксували ті поступки, на котрі йде відповідач, і містили відмову заявника наполягати на тому, що він є потерпілою стороною. Відповідні поступки повинні включати хоча б приховане визнання своєї вини і намір виправити ситуацію, що призвела до порушення прав людини, законодавчими та іншими заходами. Поряд із заходами, здатними гарантувати дотримання державою-відповідачем порушених положень Конвенції, лише у віддаленому майбутньому, її обіцянки заявнику повинні включати перелік тимчасових заходів, спрямованих на виконання тих самих завдань, тільки в якнайкоротший термін[34]. Ще однією формою дружнього врегулювання є грошова компенсація. Вона, складається із відшкодування шкоди й оплати витрат на ведення справи[35].

Надання державам можливості проводити пошуки дружнього врегулювання після передання справи на міжнародний судовий розгляд, по-перше, дає змогу Суду урізноманітнити інструментарій міжнародного захисту прав людини з урахуванням конкретних обставин справи; по-друге, підкреслює, що головна відповідальність покладається на держави, а міжнародні механізми лише допомагають їм у вирішенні цього завдання і тільки тоді, коли забезпечити права людини іншим чином не вдається; по-третє, пошуки дружнього врегулювання розширюють наднаціональні функції Суду визначенням того, як, коли і за яких умов згода держав-відповідачів внести відповідні зміни в національне законодавство й адміністративну практику, що була надана в процесі розгляду, може служити достатньою підставою для зупинення судового переслідування[36] .

Слухання справи мають бути відкритими, але в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, також якщо цього вимагають інтереси неповнолітніх чи захисту конфіденційності приватного життя сторін або якщо привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя, Палата з власної ініціативи або на прохання сторін чи зацікавленої особи може вирішити інакше[37].

Голова Палати спрямовує слухання і визначає послідовність, в якій будуть викликані для виступів довірені особи, адвокати чи радники сторін[38].

Будь-який суддя може ставити запитання довіреним особам, адвокатам чи радникам сторін, заявникові, свідкам та експертам, а також будь- яким іншим особам, що постають перед Палатою.

Відповідно до ст.ЗО Конвенції, якщо справа, яка перебуває на розгляді в Палаті, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше, Палата може у будь-який час до постановления рішення відмовитися від своєї юрисдикції на користь Великої палати, якщо жодна зі сторін у справі цього не заперечує. Сторони упродовж місячного строку від вказаного повідомлення можуть надіслати до канцелярії належним чином вмотивоване заперечення[39].

Позиція Суду у справі, що розглядається, обговорюється в дорадчій кімнаті. Обговорення має конфіденційний характер. Спочатку апарат секретаріату Суду готує проект мотивувальної і резолютивної частин рішення. Потім проект обговорюється, уточнюється, корегується суддями і доопрацьовується працівниками секретаріату.

Голосування проводиться окремо за кожним пунктом резолютивної частини рішення. Всі вони ухвалюються простою більшістю голосів.

Суд з прав людини може за суттю справи винести двоякі рішення: 1) деклараторні рішення (тобто такі, в яких встановлюється факт порушення або непорушення норм Конвенції); 2) рішення про надання потерпілій стороні “справедливої сатисфакціїт.

Судове рішення повинно містити: прізвища голови та інших суддів, що входять до складу Палати, яка постановила рішення, а також прізвища секретаря чи заступника секретаря; дати постановления рішення та його проголошення; опис сторін; прізвища довірених осіб, адвокатів чи радників сторін; умотивування з погляду права; резолютивні положення рішення; ухвалу щодо відшкодування витрат (за наявності); зазначення кількості суддів, що становлять більшість; коли це доцільно, зазначення того, який текст є автентичним[40].

Будь-який суддя, що брав участь у розгляді справи, має право долучити до рішення або свою окрему думку, що збігається з рішенням або суперечить йому, чи просто констатацію своєї незгоди.

Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї[41] і якщо внутрішнє право відповідної держави передбачає лише часткову сатисфакцію (тобто через недосконалість національного законодавства наслідки допущених порушень не можуть бути повністю виправлені), то він. у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію[42].

Розміри компенсації визначає Суд з урахуванням не тільки матеріальної, а й моральної (нематеріальної) шкоди, заподіяної потерпілому, а також витрат заявника на оплату адвокатів та інших витраг, пов’язаних з міжнародним судовим переслідуванням держави-відповідача. Заявник, своєю чергою, надає детальний перелік претензій з відповідними документами чи посвідками, що підтверджують вимогу[43].

Суд встановив (з жовтня 1991 р.) тримісячний термін (з дня прийняття судового рішення) виплати позивачу компенсації, передбачив з січня 1996 р. застосування штрафу у формі нарахування відсотків у випадку несвоєчасної виплати компенсації[44].

Визнання Судом факту порушення статті Конвенції вважається часто достатньо справедливою сатисфакцією для потерпілої сторони[45]. Однак це не виключає обов’язку держави-відповідача оплатити судові витрати заявника. Рішення підписане головою Палати та секретарем, передається до Комітету міністрів Ради Європи. Секретар надсилає копії сторонам, Генеральному секретарю Ради Європи, третій стороні та іншим зацікавленим особам[46].

Рішення Палати стає остаточним за таких умов:

• сторони заявляють про те, що не мають наміру звертатись про пе- редання справи до Великої палати;
• минуло три місяці з дня постановления рішення і клопотання про пєредання справи до Великої палати не було подане;
• колегія Великої палати відхилила клопотання про пєредання справи до останньої (ст.44 Конвенції)[47].

Остаточні рішення Суду є обов'язковими для виконання для держав - учасниць Конвенції у будь-якій справі, сторонами якої вони є.

Незважаючи на ці обставини, робляться спроби врахувати рішення Суду, їх зміст і в практиці органів тих держав, які не є стороною даного спору. Така позиція сприяє поглибленню правової інтеграції на основі Конвенції[48].

Проте, як зазначається в літературі, рішення Суду, навіть у тих справах, де відповідачем виступала дана держава, не є обов’язковим прецедентом для законодавця і судової системи держави-учасниці. Поняття “пре- цсдентне право Суду”, яке має юридичне значення для практики самого

Суду, до співвідношення “Суд - правовий порядок держави-відповідача' не може бути застосоване в юридичному значенні поняття “прецедент”[49]. Конвенція не надає Суду повноважень давати певні обов'язкові для виконання вказівки чи рекомендації державі-відповідачу стосовно її законо давства, юридичної практики тощо.

Отже, рішення Суду не мають формальної обов'язковості для судових органів держави-відповідача при вирішенні ними аналогічних справ. Не є вони також юридичною підставою для зміни чи скасування тощо норм права законодавцем даної держави, хоч Суд і визнає, що причиною пору шення певного права заявника були саме ці норми. Водночас, оскільки дер- жави-учасниці взяли на себе зобов'язання узгодити національне законо давство з Конвенцією, вони, так чи інакше мусять враховувати рішення Суду в правотворчій діяльності та й, зрештою, у правозастосуванні30.

Дотепер в практиці Ради Європи не відомі випадки відкритої відмови держав-членів від виконання рішень Суду.

Регламентом Суду встановлено право кожної сторони у справі на звернення до Суду з клопотанням про перегляд рішення за новоявленими обставинами, тобто в разі виявлення факту, який за своїм характером міг би мати вирішальне значення і який на час проголошення рішення був невідомий Суду і стороні. Це право може бути реалізоване упродовж 6~ місячного строку з моменту виявлення даного факту стороною[50].

Також передбачено право на звернення з клопотанням (для сторони у справі) з приводу тлумачення судового рішення впродовж одного року від проголошення. Клопотання подається до канцелярії. В ньому слід зазначити, які положення чи моменти у рішенні потребують тлумачення. Суд має право відхилити клопотання, якщо не знайде підстав для розгляду. У разі задоволення клопотання повідомляється інша сторона у справі. їй пропонується подати письмові зауваження в межах встановленого строку. Голова Палати призначає слухання. Результат слухання постановляється у формі судового рішення[51].

Аналіз Конвенції та Регламенту Суду дає можливість класифікувати акти, які він приймає, за такими видами.

Враховуючи юридичну природу актів Суду, виділимо серед них та охарактеризуємо акти застосування норм Конвенції та акти їх тлумачення.

До правозастосувальних актів Суду належать:

1. рішення про встановлення факту порушення або непорушення певних конвенційних норм[52];
2. рішення про надання потерпілій стороні “справедливої сатисфакції” (в ряді випадків питання про справедливу сатисфакцію та порушення конвенційних норм вирішує Суд в одному акті)[53];
3. рішення про дружне врегулювання спору*5',
4. ухвала про прийнятність заяви56;
5. ухвала про неприйнятність заяви57;
6. рішення щодо вилучення заяви з реєстру справ Суду (рішення щодо вилучення справ з реєстру58);
7. рішення про зміну судового рішення59.

виразив згоду з рішенням Уряду та заявив, що вважає спір вирішеним повністю. Суд, прийняв до уваги угоду, досягнуту сторонами; схвалив, що дружнє врегулювання засновано на принципі поваги до прав людини і відповідає нормам Конвенції. В зв’язку з цим Суд вирішує виключити справу з реєстру.

56. Оскільки умови про прийнятність заяви (або про її неприйнятність) були детально розглянуті вище, наведемо лише приклад такої ухвали. Так, 8 червня 1999 року Суд більшістю голосів оголосив про прийнятність заяви у справі «Данія проти Туреччини». У заяві йдеться про неналежне поводження турецьких органів влади з ІС.Кочем, громадянином Данії під час його перебування під вартою в Туреччині. Після слухання справи 27 квітня 1999 р. та її подальшого обговорення судова палата дійшла висновку, що скарги Уряду - заявника про порушення ст.3 Конвенції не можуть бути оголошені неприйнятними відповідно до п.1, 4 ст.35 Конвенції. Крім того, додатково по суті справи, Суд доповнив її питанням щодо вичерпання паном Кочем усіх внутрішньодержавних засобів захисту. Не приймаючи попереднього рішення щодо суті справи, палата суддів оголосила заяву прийнятою.
57. Її прикладом може слугувати рішення Суду від 1 квітня 1999 р. у справі “Лемуан проти Франції”. Справу було розпочато на підставі заяви (26242/95) проти Франції, що її надали семеро громадян Франції - п. Лемуан, його дружина та їхні діти. Комісія з прав людини, яка розглядала справу, у своїй доповіді від 1 липня 1998 р. постановила, що було порушено ст. 1 Протоколу №1. Доповідь було надіслано до Комітету міністрів Ради Європи 31 липня 1998 року. Своєю чергою Уряд Франції виявив бажання передати цю справу на розгляд до Суду з прав людини. Для цього він 9 липня 1998 р. подав до Суду позовну заяву, маючи на меті отримати рішення щодо того, чи свідчили факти цієї справи про порушення держа - вою-відповідачем своїх зобов’язань згідно зі с.т.1 Протоколу №1. Враховуючи те, що дана заява була подана з порушенням строків, передбачених п. 1 колишньої ст.32 Конвенції, і тс, що надані Суду пояснення не містять жодної обставини, яка могла б зовсім або тимчасово припинити дане провадження, Суд доходить висновку, що позовна заява до суду не прий мається через запізнення.
58. Таке вилучення, як ми зазначали раніше, може відбуватися на будь-якій стадії провадження у справі на певних підставах. Так, у справі “Varey v.Umted Kingdom (2662/95) Суд у своєму рішенні від 21 грудня 2000 р. постановив, що справа виключається з реєстру на підставі дружнього врегулювання, згідно з яким сплата 60 тис. фунтів стерлінгів Сполученим Королівством повністю і остаточно задовольняє вимоги заявника щодо порушення Конвенції. Йому присуджено також 15 тис. фунтів стерлінгів за судові витрати.

39 Можливість ухвалення такого рішення передбачено правилом 80 Регламенту Суду. Проте знайти хоча б одне таке рішення нам не вдалося. За твердженням А.Біштигі, дотепер до Суду не надійшло жодного клопотання про перегляд судового рішення.

Усі перелічені акти Суду є актами застосування права: вони містять індивідуальні юридично обов'язкові приписи, які приймаються на основі конвенційних норм і конкретних фактичних обставин стосовно персонально визначених суб’єктів (конкретних держав-учасииць, фізичних осіб та їх об’єднань).

Другу групу актів Суду за юридичною природою становлять пра- вотлумачні акти, до яких можна віднести:

1. рішення Суду, що містять правотлумачні положення (такі положення розкривають і роз'яснюють зміст конвенційних норм, які Суд застосовує до конкретних фактичних обставин справи. їх можна назвати актами офіційного казуального тлумачення, вони є обов'язковими для держави, щодо якої постановлено судове рішення. Вони є складовою судових рішень)[54];
2. рішення про тлумачення судового рішення?1. За суттю - це, так би мовити, самостійні акти офіційного казуального тлумачення окремих положень правозастосувальних актів Суду. В практиці Суду такі рішення трапляються дуже рідко;
3. консультативнг висновки, Суд жодного разу не скористався своею можливістю надавати їх, тому з’ясування їх юридичної природи є про блематичним. Безперечно те, що вони є актами тлумачення конвенційних норм і протоколів до Конвенції. Це положення випливає зі змісту ст. 47 Конвенції. Крім того, це акти нормативного тлумачення. Дещо складніше з’ясувати юридичне значення таких актів, тобто їх обов’язковість. Однак, виходячи з того, що Суд, як зазначено у ст.19 Конвенції, покликаний забезпечувати додержання державами-учасницями їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї, а також те, що більшість держав зробили заяви про визнання обов’язкової юрисдикції Суду, на нашу думку, маємо підстави стверджувати, що консультативні висновки є актами офіційного нормативного тлумачення конвенційних норм.

Таким чином, юридичні акти Суду з прав людини вчиняються з метою забезпечення належного виконання державами-учасницями своїх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї. Вони створюють умови для реалізації Конвенції державами, фізичними особами та їх об’єднаннями.